ХАЗЯЇН

Комедія в 4 діях

ДІЄВІ ЛЮДЕ

Терентій Гаврилович Пузир — хазяїн, мільйонер.

Марія І в а повна — його жінка.

Соня — їх дочка.

Ф е н о г е н — права рука хазяїна.

М а ю ф е с — фактор.

Павлина — кравчиха з города.

Зеле II сь кий 1

економи.

_ . І ^^ХЛ^ 11'-/ 1?І гі •

Л іхта ренко )

К у р т ц — шахмейстер.

Петро Петрович Золотни цький — родовитий багатий пан.

Калиновим — учитель гімназії.

Зозуля — помічник Ліхтаренків.

Лікар.

Харитон — розсильний,

Петро.

Д е м’я н.

Дівчин а.

Юрба робітників.

ДІЯ ҐІЕРША

Кабінет.

ЯВА І

Феноген (входить з бокових дверей з халатом в руках. Говоре в другі двері). Петруша! Скажи хазяйці, що халат у мене...

А, це ви, Григорій Мойсєєвич? Заходьте!

ЯВА її Феноген і Маюфес.

М а ю ф е с. Доброго здоров’я, Феноген Петрович!

Феноген. Здоровенькі були. Що це ви нас відцурались? Давненько я вас не бачив.

Маюфес. Діла, діла, діла!

Феноген. Загрібаєте грошики!

Маюфес. Ет, поки заробиш грош, підошви побйош!

Феноген. Ну, не гнівіть бога! Домик чудовий купили!

Маюфес. За стілько літ — другії купили не домики/ а палати!

Феноген. Мало чого... Е-хе-хе!.. От гляньте!

Маюфес. Халат, ну?

Феноген. Халат міліонера! Бачите, як багатіють. Ще отакий є кожух, аж торохтить! Нового купувать не хоче, а від цього халата і від кожуха, повірите, смердить! Он як люде багатіють: учіться!

Маюфес. Ето што-нібудь особенного!..

Феноген. Ну й оказія ж нам була через цей кожух. Подумайте: швейцар не пускав Терентія Гавриловича у земський банк!

Маюфес. Ну, не пускав, а як пізнав, зараз пустив... Терентія Гавриловича і в рогожі пізнають!

Феноген. А так... Слухайте, Григорій Мойсєєвич, чи нема у вас на прикметі земельки?

Маюфес. Для вас?

Феноген. Еге. Постарів, треба на свій хліб.

Маюфес. Пора, пора самому хазяїном буть, хоч вам і тут добре.

Феноген. Гріх скаржитись! Та тільки то моя біда, що перше я купував, продавав і мав добрі куртажі, варт було побиватись; а тепер держить при собі. Коли-не-коли перепаде свіжа копійка! Так пошукайте для мене десятин п’ятсот.

Маюфес. Кругленький шматочок! Постараюсь. А тепер проведіть мене до Терентія Гавриловича.

Феноген. Ходім! Тілько шукайте землю поближче до вокзала...

Маюфес. Што-нібудь особенного...

Зел енський (з дверей). Феноген Петрович, можна?

Феноген. Заходьте, я зараз! (Вийшов з Маюфесом.):

Зеленський, а потім Феноген.

Зеленський. От і шапкуй перед хлопом! Не можна інакше: силу має, а може, сам і нацьковує, аби зірвать,— треба загодить!

Входе Ф с II о Г С II.

Феноген. А що скажете? Кажіть скоріще, бо незабаром сюди хазяйка вийдуть.

Зеленський. Терентій Гаврилович гнів на мене має, і я боюсь, щоб мене не перевели в Чагарник на місто Ліхта-ренка; а там менше жалування, у мене сім’я... замовте словечко... (Виймає гроші.)

Феноген. Та що ж я можу... Знаєте, який наш хазяїн, часом щоб не подумав, що ви мене підкупили, у нього честь — перше всього!

Зеленський. Дурно ніхто нічого не робе: ви для мене, я для вас. (Дає гроші.) Замовте добре словечко, ви найближчий до хазяїна чоловік.

Феноген. Та я попробую... Тілько хто його знає, як... (Бере гроші.) Це ви мені позичаєте... А якщо нічого корисного не вийде — я віддам.

Зеленський. Ваше слово все переборе. Нехай і в Чагарник переводять, та хоч би жалування не поменшили... Я крадькома сюди, а тепер в контору. (Вийшов.)

ЯВА IV

Феноген (сам, лічить гроші). Двадцять п’ять! Якби не давали, то я б і не брав. А коли дають — бери! І сам хазяїн наш всіх научає: з усьюго, каже, треба користь витягать, хоч би й зубами прийшлося тягнуть —тягни! Так він робив і т?к робить від юних літ, а тепер має міліони! Чом же мені не тягнуть, щоб і самому стать хазяїном. Та я й не тягну — дають. Тут і гріха немає!..

Голос Пузиря: «Феноген, давай халат».

(У двері.) Ще не зашили, зараз принесу.

ЯВА V

Феноген, Марія Івановна, Соня і кравчих а.

Феноген. Нате, та скоріще латайте, бо вже кричали, щоб подавать халат; а я піду до них, скажу, що ви взяли позашивать дірки. (Вийшов.)

Марія Іван овна. Ну лиш, приймаймось разом. Ось дірка. Ти, Соню, тут латочку наклади; а ось порвалось — тут я зашию; ви ж здіймайте тим часом мірку.

Всі принялись за роботу.

Хоч ти що хоч говори — не хоче купить нового, так оце я грошей крадькома наскладала, і ми йому такий халат справимо, що він і сам ним любоватиметься! Бачите, через два місяці рівно будуть іменини Терентія Гавриловича, треба, щоб халат поспів якраз на іменини. Я не можу йому від себе подарувать, бо буде страшенно гніватись, що такий роз-ход зробила, та ще й гроші брала крадькома. Халат, голубочко, 'буде дуже дорогий! Пятнадцять аршин ліонського бархату, по дев’ять рублів аршин, і двадцять аршин шовку по три рублі, шнур товстий шовковий, чистого шовку, з китицями,— тридцять рублів, вам за роботу п’ятдесят рублів — всього двісті сімдесят п’ять рублів. Це вже Соні так захотілось. Вещ цінна і хоч кому кинеться у вічі, а ви запросите тілько п’ятдесят рублів. Розумієте? Терентій Гаврилович як побачить, що таку дорогу вещ можна купить задешево, сказать, за безцінь,— зараз і купить! Так от ми й діждемось, хоч хитрощами, що цей халат він скине і буде носить такий, що хоч куди — не сором! Ви ж, голубочко, настьогайте підкладку густо-густо узорами; на полах вишийте в гладь буряки з розкішним бадиллям, а на бортах вишийте барана і овечку. Та зробіть так, щоб він зразу побачив, що вещ дорога, а продається дешево! Розумієте?

Кравчих а. Ох, матінко моя Мар’я Івановна, це то все розумію, тілько навряд чи поспію таку дорогу вещ скінчить за два місяці: робота велика, вишивка копотка, та ще, знаєте, зразок овечки і барана у мене є на подушці, а буряків нема.

Марія Івановна. Я вам дам і узори. А щоб поспішить з роботою — візьміть помішницю: я ж і гроші платю не малі — п’ятдесят рублів!

Кравчих а. Та вже і день і ніч будемо удвох з дочкою стьогать і вишивать, тілько прибавите п’ять рубликів.

Марія Івановна. Як гарно зробите, то й десять дам.

Входе Феноген.

Феноген. Готово?

Марія Івановна. Готово.

Феноген. Давайте, бо гніваються. Там якийсь чоловік з важним ділом. (Взяв халат і пішов.)

Марія Івановна. Ну, ідіть же, голубочко, я дам матеріал і узори.

Кравчиха вийшла.

Соня. Мамо! А по-мойому, вівці і буряки вишивать не годиться — це буде смішно... Краще на полах і на борту квітки та гарні мережки, фрески, у мене є узори.

Марія І в а и о в и а. Ні, Соню, квітки — то инча річ, то для молодого, а вівці і буряки татові, як хазяїнові, будуть приятніще. Я вже тата добре знаю, ходім!

Соня. Як хочете, а я б не раїла, бо буде смішно...

Ідуть.

Мамо! Як ви думаєте, чи не сказать би татові про предло-женіє Івана Миколайовича?

Марія Іванови а. Ні, дочко. Нехай на іменини приїде і сам скаже. Іван Миколайович — учитель гімназії, чоловік розумний, тс? зуміє з татком побалакать, а я тим часом попробую випитать.

Пішли.

ЯВА VI

З других бокових дверей виходе Пузир, Маюфес і Феноген.

Пузир. Феноген, не знаєш, зібрались економи в конторі?

Феноген, Одного Зеленського бачив. Ох, усердний чоловік, з коня не злазить.

Пузир. Якщо зібрались — клич!

Феноген вийшов.

(До Маюфеса.) Сідайте.

Мовчать

Трудне діло ваше... трудне. У мене своїх овець сорок тисяч, боюся, що паші не стане.

Маюфес. Де ж таки! Оце сказали: паші не стане!.. Торік, як я купив* у вас для одного німця валахів,— пам’ятаєте? — то для прийомки три дні їхали вашою землею... їхали ми цілий день. «Чия земля?» — питаємо. «Терентія Гавриловича Пузиря». На другий день знову питаємо: «Чия земля?» — «Терентія Гавриловича». І тілько на третій день, надвечір, почалась земля Гаврила Афаиасьєвича Чобота. Ха-ха! Княжество! Ціле княжество. Німець, що зо мною їхав, дивувався, хитав головою, цмокав губами, а на третій день, сміючись, сказав: «У цього хазяїна більше землі, ніж у нашім герцогстві». Єй-богу, так і сказав. Хе-хе-хе! Та щоб на таких степах не можна було випасти ще дванадцять тисяч овець?

Пузир. Та воно можна! А тілько я вам скажу, що, крім всього прочого, діло ваше огіасне... Я, знаєте, опасаюсь, щоб не було якої біди.

Маюфес. Помилуйте, чого бояться? Нічого боятись! Не такі голови це діло обміркували, щоб можна було боятись.

П у з.и р. Так то так! А тілько, знаєте, несостоятєльність на три милійона, та ще обміркована несостоятельність,— рідко кінчається благополучно!.. Щоб, бува, Петро не вскочив у злосні. А тут і я помагаю, переховую!

Маюфес. Що ви? Сохрани бог! Не такі люде ведуть і вестимуть діло... Петру Тимофеевичу помагають значні адвокати і самі найбагатчі купці та хазяїни. Я вже був у чотирьох — всі згодились: хто манухвактуру прийме, хто гурти, хто кінський завод, а з парового млина і винокурні горілку і борошно розвезем скрізь, постройки ж — діло рук чоловічих... хе-хе-хе! Ще й страхову премію візьмем. Не бійтесь, ми хапатись не будемо, а помалу, помалу все імініє зтаїть тихо, як віск на вогні...

Пузир. Опасне діло... А почому Петро Тимофієвич думає заплатить кредиторам, не чули?

Маюфес. Копійок по десять, а па худий кінець по двадцять копійок.

Пузир. Так. І Петру Тимофієвичу зо всіми розходами достанеться два милійона чотириста тисяч.

Маюфес. Ні, так не вийде. Рівно милійон назначено тілько на розплату і на всі розходи — агентів багато!

Пузир. Виходить, два милійона чистеньких? І це кругла сума! З нічого два милійона? Капитал! Такого капиталу кредитори не подарують. Найдуться завзяті, будуть судиться, а як діло дійде до суда — тоді*погана справа!..

Маюфес. Нікогда!! Візьміть в разсужденіє: вся ця сума розкинеться не на бідолах яких, а на московських, на лодзінських фабрикантів та на всякі банки! Фабриканти та банки розкинуть потері на других, підведуть свої баланси — і квіта. Ха-ха! Що їм така сума — виграшка!

Пузир. Еге! Для багатьох, мовляв, виграшка, а для одного капитал! З миру по нитці — голому сорочка!

Маюфес. Ха-ха-ха! Істина глибока.

Пузир. Ну, добре. Я переведу на свої степи дванадцять тисяч ваших овець до осені, а восени на салган разом з своїми. Це все добре... А яку ж я матиму користь за поміч?

Маюфес. От за цим же мене й послано до вас, щоб ви сказали свої умови.

Пузир. Трудне діло... Страшне, опасливо діло!.. Двадцять процентів з валової виручки. Менше не візьму.

Маюфес. А чом же не з чистої прибилі?

Пузир. Може, хто другий візьме з чистої.

Маюфес. Про других нічого й балакать. Все діло треба вести без документів, на честь! А кому ж повірить: тілько таким хазяїнам, як ви! Ви не захочете взять чужого?

Пу зир. Навіщо мені чуже, коли у мене й свого доволі... Так двадцять процентів з валової виручки. Коли согласні, переганяйте овець на мої степи.

М аюфе с. Ваше слово для всії околиці — закон, і вже коли не можна взять двадцять процентів з чистої прибилі, нехай буде з валової виручки. А дозвольте знать: які розходи будете лічить?

Пуз и р. Випас, чабани, догляд.

М аюфе с. Ваше слово — закон! А па які степи переганять овець?

Пузир. Па Суху Балку - три тисячі, на Роздолля — п’ять тисяч і на Кам’яний Брід ¹ — чотири тисячі!

Маюфес. Завтра всі розпорядки зробимо... Терентій Гаврилович, я чоловік бідний, служу і вам, і Петру Тимофеевичу... Самі знаєте... Скілько ваша ласка?

Пузир. Поки не буде видко мого заробітку, я не можу назначить вам нічого. А восени, після салганів, я вас не обділю, заплатю по-хазяйськи.

Маюфес. Ваше слово — закон; ваша честь — вище всяких векселів і розписок! Надіюся, що не обділите бідного чоловіка! Прощайте, треба поспішать, щоб не пропустить поїзда.

ГІ у з и р. О, ще поспієте!

Маюфес. А чи на вашім вокзалі можна пообідать?

Пузир. Я нігде на вокзалах не обідаю, бо возю свої харчі. Феноген!

Входе Феноген.

Чи на нашому вокзалі можна пообідать?

Ф єн о г е п. Бухвет є.

Ма іо ф е с. Треба поспішать, бо їсти хочу, аж шкура болить.

П у з п р. Тут недалеко. '

Маюфес. Та мені небагато й треба: хоч би чарку горілки та шматок хліба... Ха-ха-ха! Так, кажете, бухвет є? Феноген. Є.

Маюфес. Прощайте! (Вийшов.)

Феноген і Пузир.

Пузир. Всякий чорт сюди прийде голодний, а ти його годуй! Нема, щоб з собою привіз солонини там, чи що. Нехай не звикають!

Феноген. Це не ресторація, а хазяйський дім!

Пузир. А він дума — постоялий двір. Клич економів.

Феноген (ідучи). Охо-хо-хох.

Пузир. Чого це ти так тяжко зітхаєш?

Феноген (махнувши рукою). Та...

•Пузир. Ну, що там, кажи?

Феноген. Зеленський наш дуже стривожений тим, що ви на нього гніваєтесь... А він чоловік усердний, сім’я велика... Жаль мені його дуже, а коли обидите, то й гріх,— він для вас і в огонь, і в воду! З коня не злазить цілий день, побивається...

Пузир. Оцього вже я не люблю! Краще ти не мішайся не в своє діло...

Феноген. Диви, мішаюсь! Самі питаєте, чого зітхаю? Я й кажу, бо у мене болить, а зовсім я не мішаюсь! Ви хазяїн, ваше діло хоч і без хліба зоставить вірного слугу.

Пузир. Ну, ну, годі вже... Клич!

Феноген (в двері). Заходьте!

ЯВА VIII

Входять Куртц, Зеленський і Ліхтаренко; увійшовши, кланяються.

Двері напіводчинені. Феноген,,пропустивши економів, сідає на стулі так, що йому все чуть і видно.

Пузир. Доброго здоров'я! Ну як таки ви, пане Зелеи-ський, і досі не загнуздали мануйлівських мужиків?! Де ж це видано, щоб на буряках платить робочому по тридцять п’ять копійок в день? (До Ліхтаренка.) Порфирій! Почому у тебе в Чагарнику робили і роблять поденно?

Ліхтаренко. З початку весни по п’ятнадцять копійок, потім по двадцять, тепер, в гарячу пору, по двадцять п’ять на їх харчах!

Пузир. Чуете? І по двадцять п’ять копійок багато, але все ж таки не тридцять п’ять! Та ще, либонь, ви й хар-чуєте?

Зеленський. Харчую.

Пузир. Боже мій! І харчуєте?! То це вийде по сорок п’ять копійок. Добре хазяйнуємо! Робочі все заберуть, а нам же що зостанеться, а чим же я буду вам жалування

платить? Так не можна, ви не вмієте зробити дешевого робітника!

З'еленський. У нас умови одні, а в Чагарнику, де Ліх-таренко,— умови другі.

Пузир. Умови люде роблять.

Зеленський. Околиця до околиці не приходиться! У Мануйлівці² люде більше зажиточні, ніж де: окрім своїх наділів, держать оброчну казенну землю в аренді, артілі почали заводить. А робочий, самі знаєте, тілько там дешевий, де землі нема, де нема за що рук зачепить, де бідність.

Пузир. Так ви зробіть у Мануйлівці бідність!

Зеленський. Це не од мене залежить.

Пузир. Вибачайте, пане Зеленський, це від голови залежить! От побачите, що там зробить Ліхтаренко. Слухай, Порфирій, я тебе переведут Мануйлівку, а вас, пане Зеленський, в Чагарник.

Феноген (за дверима). Ох-хо-хох!

Зеленський. Помилуйте, за віщо ж! Я торік чистої прибилі дав п’ять тисяч, а цей рік надіюсь...

Пузир. Порфирій дасть десять тисяч! Ви не умієте з народом, а Порфирій уміє, і дасть десять тисяч,— побачите! От що, Порфирій: мануйлівці запустили недоїмку і не заплатили. Через тиждень та оброчна земля, що держать в аренді мануйлівці, отдається з торгів на новий строк. Треба, щоб казенна земля зосталась за мною, чуєш?

Ліхтаренко. Попробую!

Пузир. Це тобі не борщ, тут пробувать нічого — треба взять! Ти розумієш? Взять! Казенну оброчну статтю взять! Наділи мужицькі на десять літ в аренду взять! А як мужик зостанеться без землі — роби з ним, що хочеш; а поки при землі, мужики все одно що бури, нічого з ними не зробиш!

Зеленський. Я вже пробував...

Пузир. Ви ніколи не пробуйте, а просто — їжте!

Зеленський. Мануйлівців не вкусиш!

Ліхтаренко. Аби зуби.

Пузир. Правда. Ти вже у Чагарнику взяв крестьянські наділи в аренду, тепер стежка протоптана, опит є, починай і в Мануйлівці.

З е л е и с ь к и й. Дозволяю собі звернуть вашу увагу на те, що у Мануйлівці є такий учитСль-артільщик і біля нього чоловіка три з молодих, що через них і Ліхтаренко зуби поламає.

Пузир. Порфирій, настали зуби! Опит є, стежка протоптана, шквар!

Ліхтаренко. Срібними та золотими зубами можна не то Мануйлівку, не то уїзд, а й губерню можна з’їсти!

Пузир, Нам нужен дешевий робітник, розумієте? А без дешевого робітника хазяйство вести —? годі! Таюви, пане Зеленський, приймайте Чагарник від Ліхтаренка, а він прийме Мануйлівку від вас.

Зеленський. Помилуйте, в Чагарнику менше жалування, а у мене сім’я!

Феноген (за дверима). Ох-хо-хох!

Пузир (глянув на Феногена). Жалування вам буде те саме, що і в Мануйлівці, побачу, як будете справлятись по готовому!

Зеленський. Спасибі!

Пузир. Та от що: як тільки хліб знімете,— триста десятин стерні засієте магаром, щоб була добра отава, бо я купив ще дванадцять тисяч овець, треба гарно випасти на салган. А ви, Карло Карлович, завтра поїдете в степи на прийомку овець — їх туди приженуть. Увечері я дам вам наряд.

Куртц. Еті да, еті нєт!.. У нас сорок тисяч овса, а ще .дванадцять тисячов купіл, нужен другий помошник, без другий помошник — не можна.

Пузир. Обійдеться, чабани надежні.

К У р т ц. Еті — нєт! Чабан — цкелсй кричал, а шахмей-стер голова, еті — да!

Пузир. Для овець доволі вашої голови!

Куртц. Одна голова на п’ятдесят дві тисячов овса — еті нєт, еті нікогда.

Пузир. Доволі. Зате я восени вашу голову оливою гарно помастю.

Куртц. Ха-ха-ха! Олифа — еті да! Корошо!.. А только помошник нужно.

Пузир. Обійдетесь! А старшого чабана, Клима, виженіть зараз!

Куртц. Зашем, еті — да! Корошій чабан гнать? Собаку корошого гнать, еті — нєт!

П у з и р. Він мошеник!

Куртц. Клим?! Еті—нєг! Еті нікогда!

Пузир. Мені відомо, що як здавали дві тисячі валахів Крячковському, він за десять карбованців додав йому двадцять валахів лишніх.

Куртц. Еті — да? Еті — нєт!.. Еті нікогда! Помилял-ся — можна, проскакувал — можна, а за дєньгі — еті нікогда!

Пузир. А я вам кажу — продав! Вигнать! Мені нужні люде надежні, чесні, а як ви станете самі виправлять моше-ників, то мене обберуть, як липку. Вигнать! Я йому вірив, а він он який!

Курт ц. Еті — да?.. Еті — нет! Еті нікогда! Я будет узнавал. Шесний шабан, еті — паскудство. (Вийшов.) Пузир. Ідіть з богом!

Всі кланяються і виходять. Пропустивши їх, входе Феноген.

ЯВА IX

Феноген і Пузир.

Феноген зачиняє двері, стає па коліна перед Пузирем і цілує його в руки.

Пузир. Що це?

Феноген. Я вже знаю! Ви не скривдили чоловіка, і господь вас наградить! Перше діло — справедливість! Пузир. Та кого ж я обижав коли?

Феноген. Ніколи, ніколи! За те й вам господь дає. А вас обкрадають.

Пузир. Де ж ти візьмсйи чесних людей?!

Ф е н о г с п. От Клима ви вигнали, бо я дознався за ва-лахів і сказав, а тепер я вам скажу, що Ліхтаренко... Пузир. Що Ліхтаренко?!

Феноген. Дивиться крізь пальці, не глядить — от що! Та й сам руки вмокає! Як здавали пшеницю, так його поміш-ник, Зозуля, десять лантухів скинув у жида Хаскеля, що хліб скуповує і має на містечку магазин.

Пузир. Це так.

Феноген. Мені сам підводчик розказував, жаль тілько, що я забув його ім’я... Та Ліхтаренко, певно, знає все.

Пузир. Спасибі тобі, Феноген! Ти один у мене вірний слуга! Кругом крадуть і крадуть. Вели, щоб вернули Ліх-таренка.

Феноген одчиняє двері, а назустріч йому К у р т ц.

Феноген (до Пузиря). Карло Карлович!

П у з й р. Нехай іде.

Ф е и о г е н, пропустивши Куртца, вийшов.

ЯВА X

К у р т И І 11 у з н р.

Куртц. 'Гак біггь не должно. Еті нікогда!

II у з и р. В чім діло?

Куртц. Зічас справка дєлал: у мепья і у конторовських книгах три тисячі сорок валахів — еті да?

Пузир. Так.

Куртц. Дві тисячі продавал, еті — да?

Пузир Так.

Куртц. У менья тисяча сорок в руках. Знайшіт, еті — нєт, еті — нікогда; Клим — шесний шабан, проганяйть нельзя, еті — паскудство!

Пузир. А ви лічили тих валахів, що зостались, почім ви знаєте, що вони всі цілі?

Куртц. Еті — да! Я отвєчайт!

Пузир. То друга річ: не стане, то ви заплатите.

Куртц. Я заплатиль?! Еті — нікогда! Клим — шесний шабан, еті — да! А язик, еті — фі!

Пузир. Який язик?

Куртц (показує свій язик). Еті, еті — да! Язик работай— еті да! Ухо слухай, а голова не розсудов?.. Так бить не должно! Не надо слишіл, а надо відєл, еті — да!

П у з*и р. Ну годі, ідіть собі, Карло Карлович, і заспокойтесь. Нехай вже Клим зостається.

Куртц. Еті — да! Клим — нєт, Карл Куртц — нєт! Куртц всі знайт, еті — да! Спецаліста мєсто скрозь находіл!

Пузир. Ну, годі вже!

Куртц. Так бить не должно! (Стає серед сцени і показує язик.) Язик, еті — фі! Еті — паскудство! (Вийшов,)

ЯВА XI

Феноген і Пузир, а потім Ліхтаренко.

Пузир (до Феногена). Ну, що ти скажеш?

Феноген. Карло краде, а Клим помагає.

Пузир. Та всі крадуть, що й казать, кругом крадуть^.

Феноген. Та ще ви Карла боїтесь, от він і верховодить.

Пузир. А де ти його візьмеш, такого шахмейстера?

Феноген. Ну то нехай краде?

Пузир. Чого ж нехай? Треба слідкувать. От Карло поїде на прийомну, а ти, Феноген, шатнись по отарах на про-вірку.

Входе Ліхтаренко.

Що ж це, Порфирій, у тебе крали пшеницю, як возили на вокзал?

Ліхтаренко. Може. Сто тисяч пудів пшениці здавали, двісті підвід возило, може, хто й вкрав.

Пузир. Цілий віз пшениці твій помішник Зозуля зсипав у. Хаскеля.

Ліхтаренко. Де ж таКи! Лаитух-два — то може; а віз — то брехня! Не вірте!

Пузир. А чого ж ти дивишся?

Ліхтаренко. Щоб не крали!.. І на вокзалі здано сто тисяч пудів — вірно!

Пузир. То лишню наважили в амбарі?^!

Ліхтаренко. Може, який лантух або два — то буває; де ж ви бачили, щоб у великій економії ніхто нічого не вкрав. Та хоч би у мене сто очей було, то й то не встережеш!

Пузир. Так, по-твойому, нехай крадуть?

Ліхтаренко. Я цього не кажу, всі крадуть по-свойому, та без того і не можна, Терентій Гаврилович! І розсиплеться, і загубиться, і вкрадуть яку малезну...

Пузир. З тобою сам чорт не зговорить. Я тобі образи, а ти мені луб’я! То нехай крадуть, питаю тебе? За віщо ж я тобі жалування платю?

-Ліхтаренко. А за тих сто тисяч пудів пшениці, що я здав на вокзалі, а ви гроші і&яли!

Пузир. Тьфу на твою голову! Чи ти одурів, чи чорт тебе напав?

Ліхтаренко. Терентій Гаврилович, ви тілько не гнівайтесь, а розсудіть гарненько. Будемо так говорить: ви мені дасте великий шматок сала, щоб я його одніс у комору! Я візьму те сало голими руками, і однесу сало в комору, і покладу: сало ваше ціле, а тим жиром, що у мене на руках зостався, я помастю голову — яка ж вам від цього шкода?

Пузир. Іди собі к чорту, бо ти наважився мене гнівить!

Ліхтаренко. Щасливі оставайтесь! (Іде.)

Пузир. А Зозулю зараз розщитать! Хатнього злодія не встережешся! Сьогодні він тілько голову помастить, а завтра чоботи, а післязавтра й сало візьме!

Ліхтаренко. Воля ваша. (Пішов.)

ЯВА XII Пузир і Феноген.

Феноген. От чоловік! І риби наловить, і ніг не замоче! Пузир. Я знаю, що вій більше всіх краде, та зате і мені велику користь дає!

Феноген. Ось газети і листи з вокзала привезли. Пузир (бере листи). Поклади, газети на столі, -увечері Соня прочитає. (Чита лист.) Феноген, ти знаєш Чоботового сина, Василя?

Феноген. Бачив. Бова-Королевич! ³ Пузир. Старий просить дозволу сватать Соню. Феноген. Перше спитайте Соню.

Пузир. Що ти мелеш, з якої речі? Сам кажеш, що Бова Королевич, до того один у батька, а батько хазяїн на всю округу... Якого ж їй жениха?!

Феноген. А може, у неї є на прикметі!

Пузир. Пройдисвіт! Так буде, як я хочу!

Феноген. Ой, це вам не Катя, та мовчала до смерті, а Соня...

Пузир. Ет, дурощі! (Читає.) Феногенушка! (Встає.) Знай наших! Получив орден Станіслава Другої степені на шию ⁴ — а?

Феноген (цілує його в руку). Слава богу! (Витирає сльози.) Покійний батюшка порадується на тому світі!

Пузир. Не дурно пожертвував на приют⁵. Восени поїдемо на засіданіє в земський банк — нехай всі ті, що сміялися з мого кожуха, губи кусають!

Феноген. Так ви зробіть собі, Терентій Гаврилович, нову хорошу шубу ї хороший сіртук* бо орден буде у вас на шиї, а кожух зверху, то нас знову швейцар виганятиме з прихожої, як торік виганяв.

Пузир. Я розхристаюсь, як будемо входить; тілько на поріг, а тут йому перед самим носом блись — орден! Ну, та й швейцар мене тепер пізнає! Дався я йому взнаки; пам’ятаєш, як молив потім, щоб я його простив,— у руки цілував, навколішки ставав!

Феноген. Перше опаскудив, на сміх усім кинув, а по-, тім просив... Такого хазяїна виганяв з прихожої, прийнявши за старця, а все через кожух. Старий він, тридцять літ носите, дуже торохтить і сильно лоєм тхне.

Пузир. Ну, гаразд. По случаю ордена зроблю шубу з лисичого хутра.

Феноген. Єнот краще!

Пузир. Ну, єнот!.. Хтось стука!

Феноген (одчиняє: двері.). Петро Петрович!

Пузир. Милості просимо!

Входо З О Л О Т II Н Ц Ь К II її.

ЯВА XIII

Феноген, Зо ЛОТНИЦЬК II й і Пузир.

Феноген цілує Золотпицького в руку.

З о л о т п и ц ь к и й. Здоров, здоров, Феноген! А ти, Крез ⁶, як поживаєш?

Пузир. Вашими молитвами.

Чоломкаються.

Хоч і не такий кремезний, як вам здається.

Золоти ицьк и й. Не кремезний, а Крез! І все в тім же халаті! Пора тобі його скинуть!

Пузир (сміється). По-домашньому, по-хазяйськи!

З о л о т н и ц ь к и й. Давно я тебе не бачив! Що ж, багато ще купив землі?

Пузир. Нема підходящої!

Золотницький. Все скупив?

Пузир. Ні, ще не все! Може, продаєте Капустяне?

Золотницький. Дай віка дожить, не виганяй ти мене з Капустяного! ГІотомствених обивателів і так небагато в околиці осталось, все нові хазяїни Захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успієш ще захватить і Капустяне, і Миро-любівку.

Пузир. Ні, мабуть, не доживу до того часу!.. А скілько б ви справді взяли за Капустяне? Я не купую, а тілько так цікавлюсь!

Золотницький. Приціняєшся на всякий случай! Ха-ха-ха!.. Два міліони! А? Не по зубах?

Пузир. Продавайте, то й побачите, чи по зубах, чи ні!

Золотницький. Не можна разом все ковтнуть — підожди трохи! От я строю сахарний завод, завод лопне — Капустяне твоє! Ха-ха-ха! Слухай, поки там що: приставай в компанію, три чоловіки уже єсть, давай чотириста тисяч — будеш четвертий, і поставим в Капустянім сахарний завод!

Пузир. Не моє рукомисло! Я цього діла не знаю, а коли не знаєш броду — не лізь прожогом в воду! Ставте самі, а мені дасте сто тисяч авансу, то я вам на увесь завод постачу буряка, як тепер постачаю па Кульпинський заводі

Золотницький. А ги все-таки обдумай. Буряки буряками, а прибиль від заводу само собою. От поїдемо зараз у город, там тобі все викладуть як на долоні, і ти побачиш, що діло корисне. Завідський промисел — велика річ!

Пузир. Я ще до цього не дійшов!

Золотницький. Пора вже. Поїдемо зараз в город, я тебе обзнакомлю з ділом, а ти, прислухавшись, обдумаєш.

II уз и [). Цс можна. До речі, мені треба орден получить.

З о л о т и II II ь К И Й. Який?

Пузир. Станіслава второй степені на шию!

З о л о т и п ц ь к и й. В такім разі шампанського став!

Пузир. А де я його вам візьму?

Золотницький. Так у городі поставиш, там найдем.

Пузир. Та, може, я ще і не поїду, бо діла у мене дома є й трохи таки нездужаю.

Золотницький. Уже злякався, що шампанського треба ставить. Ну, я сам поставлю; а тим часом давай чого-небудь попоїсти, бо ти не догадаєшся нагодувать, а я голодний!

Пузир. Зараз будемо обідать. Тілько вибачайте — у мене фрікасе нема, а по-хазяйськи: солонина до хріну, борщ, заварювана каша до сала та пиріг, може, є з яблок.

Золотницький. Чудово! Аж слина котиться! Слухай, ти ж, здається, земський гласний ⁷?

Пузир. Торік вибрали. Тілько я ще ні разу не був. (Сміється.)

Золотницький. Нічим хвастать: це тобі не робе честі. От поїдемо, так будеш і на собранії — завтра почнуться; на черзі важне питання: продовольствіє голодного люду до урожаю.

Пузир. Це до мене не тичеться. Це химера! Голодних буде тим більше, чим більше голодним помагать. Он у мене робочим поденним платять тридцять п’ять копійок. Нехай голодні ідуть до мене по п’ятнадцять копійок на роботу.

Золотницький. Діло. От ти це саме скажеш на собранії, і тобі привезуть тисяч двадцять робочих.

Пузир. То вони мені й голову об’їдять!

Золотницький. Ото-то бо й є! Виходить, треба щось інче придумать, треба обсудить, душею увійти в становище голодних, не дать їм загинуть, не дать розповсюдитись цинготній болізні.

Пузир. Це не моє діло!

Золотниць КлИчр. Як?

Пузир. Чудні люде! Голодних годуй, хворих лічи, школи заводь, пам’ятники якісь став!.. Повигадують собі ярма на шию і носяться з ними, а вони їх мулять, а вони їм кишені продирають. Чудні люде!

Золотницький. Які пам’ятшіки? Не розумію. При чому тут пам’ятники?!

Пузир. Не розумієте? Так от поки ще до обіда, прочитайте оцей лист. (Дає лист.)

Золотницький (читає). «В Полтаві дозволено поставить пам’ятник першому українському поетові Івану Петровичу Котляревському. На цей пам’ятник гроші збирають формально в Полтавщині, але приватно можна жертвувать звідусіль. В числі жертвователів і досі вашого імені нема, але це, певно, від того, що ви не знаєте про таке благородне діло. Так от я і оповіщаю вас про це, щоб доставить вам приятність, разом з другими земляками пожертвовать на пам’ятник поета. Гроші висилаються полтавському голові⁸.

Готовий до послуги. Храменко». (Прочитавши, дивиться на Пузиря і говоре.) Ну?

Пузир. І я кажу — ну?.. Чого їм треба?

З о л о т н и ц ь к и й. Ти хто такий? Малоросіянин?

ГІузир. Не криюсь. Прирожденний хохол!

Золотницький. Так от і пожертвуй на пам’ятник народного поета.

Пузир. З якої речі?'Я жертвую на приюти...

Золотницький. Ждучи награди?

Пузир. Не криюсь. А Котляревський мені без надоб-ності!

Золотницький. І як тобі не сором отаке говорить? Такий хазяїн, такий значний обиватель, ще й кавалер, а говориш, як дикий, неосвічений мужик: «Котляревський мені без надобності!» Противно й слухать! Поети єсть соль землі, гордість і слава того народа, серед котрого з’явились; воли служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ... Всі народи своїх поетів шанують, почитають і ставлять їм пам’ятники!!!

Пузир. То, виходить, ви пожертвуєте?

Золотницький. Аякже! Завтра вишлю триста рублів!

Пузир. Ну й буде з них, а від мене не поживляться!

Входе дівчина.

Дівчина. Пожалуйте обідать!

Золотницький. Прощай!

Пузир. А обідать?

Золотницький. Обідать у такого хазяїна важко, тут і кусок в горло не полізе. До земських діл тобі нема діла, луччих людей свого краю ти не знаєш, ©нать не хочеш і не ціниш — я соромлюсь сидіть поруч з тобою за столом!

Пузир. Та чого ви так ображаєтесь за того Котляревського, хіба він вам брат чи сват?!

Золотницький. Ах ти, нещасна, безводна хмара! І прожене тебе вітер над рідною землею, і розвіє, не проливши і краплі цілющої води на рідні ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезія і благо народа!!!

Пузир. Та це ви щось таке говорите, що я не розумію. Милості просю обідать!

Золотницький. Ні, поки не даси мені слова, що поїдеш в земське собраиіє і пошлеш гроші на пам’ятник Котляревському, доти не сяду з тобою за стіл!

Пузир. Та вже для вас: і поїду, й пошлю! (Бере його під руку.) Не робіть же мені безчестя! (Веде його.)

Золотницький. Ах* ти... хазяїн, та й більш нічого!

Завіса.

ДІЯ ДРУГА

Сад: гаївок, клумби, ослони.

ЯВА І

На сцені нема нікого. По хвилі за сценою чуть голоси: «Ми не собаки,— і собак краще годують! Може, хазяїн і не знає!» Входить юрба робочих.

Петро. Ходім до хазяїна, нехай побаче, яким хлібом нас годує Ліхтаренко. А ось і борщ — голощак! (Показує глечик.)

Дем’ян. Нічого не поможе! Краще знімемось отак, як єсть, усі, й другі за нами, та ноги на плечі й гайда!

Петро. Не вигадуй! Ніхто не прийме на роботу, а тим часом Ліхтаренко приведе нас сюди силою.

Дем’ян. Так ми знову покинемо!

Петро. Тоді посадять! І ми тілько літо прогайнуємо. Ні. Будем скаржитись. Коли хазяїн нічого не зробе, поїдем до начальства. Я ходи знаю. Торік у Чобота було, те ж саме.

Дем’ян. Ну і що ж, помогло?

П е т р о. А все ж таки у борщ почали кришить картоплю, а борошно для хліба сіяти на густіще сито і краще випікати.

Дем’я н. Поки обробились, а після Семена так почали годувать та морить роботою, що ми покидали заслужені гроші та й повтікали, а він тоді й не скаржився, бо йому ковінька на руку: мед собі зоставив, а бджіл викурив з улика. Тікаймо краще, поки ще скрізь робота є.

ЯВА II

Ті ж і Феноген (на ганку).

Феноген. Що за гвалт, чого вам, ідоли, треба?

Д е м’ я и (з гурту). Сам ти ідол!

Ф е н о г е и. А11 у, вийди сюди, хто то сміливий обзивається?

Дем’ян (з гурту). Вчені. Зачинщика хочеш? А дулю? Краще ти йди в гущу, то, може, розм’якнеш.

Петро (до гурту). Та цитьте!.. Діло є до хазяїна. Викличте хазяїна.

Феноген. Що за бунт, чого вам треба?

Всі. Хазяїна!

Ф е н о г е н. Та не кричіть так, бодай вам заціпило! Хазяїн в городі.

Петро. Ну то хазяйка, може, є?

Феноген. Хазяйка у вас на кухні є.

Петро. Нам пані-хазяйку викличте.

Феноген. А бодай ви не діждали, щоб я для вас пані-хазяйку тривожив, вони у нас хворі.

Дем’ян (з гурту). Бреше, старий пес!

Ф еноген. Щастя твоє, що я не чую добре, що ти там варнякаєш!

Дем’ян (з гурту). Бодай же тобі так заклало, щоб ти й зозулі не почув!

Феноген. Виходь сюди! Виходь! Я тобі покажу, як такі слова говорить...

Петро. Які слова? То вам почулось, ви ж глухі, дядюшка?

Дем’ян (з гурту). Глухий, як «дай», а «на» він добре чує!

Феноген. Гайда па роботу!

Всі. Хазяйку давай!!

ЯВА пі

Ті ж, Марія Іва повна і Соня.

Марія Іванови а. Що тут таке?

Феноген. Бунт! Гей, Харитон, махай за Ліхтаренком!

Петро. Цитьте всі! (Виходе вперед.) Ніякого бунту, пані хазяйко, ми не робимо, а тілько просьба до хазяїна, а як хазяїна нема, то до вас. Гляньте, яким хлібом нас годують, гляньте, який борщ нам дають! ^

С о и я (взявши хліб). Боже мій! Мамо, невже це хліб?

І такий хліб у нас люде їдять?

Марія Іванови а. Я не знаю, доню, перший раз бачу. Мені до цього нема діла!

Петро. Згляньтесь, пані і панно! Хіба це хліб? Це по-тембос! Пополам з половою, поки свіжий, то такий глевкий, що тілько коники ліпить, в горло не лізе, заліпляє пельку; а зачерствіє, тоді такий твердий*, як цегла,— і собака не вкусе.

Д ем’я н. Таким хлібом можна з пушки-маркєли стрілять у неприятеля!

С о п я. Мамо!

М а р і я І в а її о в п а. Я не знаю...

Соня (до Фспогспа). І ви, Феноген, не знаєте, і ніхто не знає? Чого ж ви мовчите?

Ф е н о г е н. Це не ваше діло, Софіє Терентьевне!

Соня. Як не моє діло? Як ви смієте так казать? У мене все тіло труситься від жаху, що у нас таким хлібом годують людей; може, й тато не знає, а на нього будуть говорить, що велить таким хлібом годувать робочих; зараз мені йдіть і веліть, щоб хліб був хороший. Я сама буду ходить на кухню... Я не знаю, як його зробить, щоб він був добрий, але я розпитаю, навчуся, я не дозволю, щоб так людей у нас годували!!!

Всі. Спасибі вам, панночко!

Петро. Пошли вам боже щастя, що ви заступаєтесь за нас. А ось борщ, гляньте: сирівець зварять, посолять, замнуть пшоном — і готово! Ані бурячка, ані картоплі в ньому нема.

Соня. Я все зроблю, щоб вас годували краще!

Всі. Спасибі!

Ідуть. З гурту: «Добра душа, а старий чорт язика прикусив». Вийшли.

ЯВА IV

Феноген, Марія Івановна і Соня.

Соня (до Феногена). Зараз прикажіть, щоб назавтра і хліб був хороший... Мамо, що йому треба, щоб він був хороший?

Марія Івановна. Треба сіять. Це несіяний, і зерно було нечисте.

Соня (до Феногена). Щоб чистили, щоб сіяли і в борщ щоб картоплю і буряки клали!

Феноген. Як тато приїде, то ви йому скажете,— я не смію перемінять його приказу.

Соня. Неправда, неправда! Я не вірю, щоб тато приказував так людей годувати! Мамо! Скажіть ви своє слово!

Марія Івановна. Я не знаю, дочко, я до економії не мішаюсь.

- Соня. Мамо, голубко, треба мішатись, бо люде нас про-кленуть! У нас стілько всякого хліба, як води в морі, і весь хліб люде заробляють, вони повинні їсти за свою працю найкращий хліб! Адже ж так, мамо?!

Марія Івановна. Так, дочко, тілько я не знаю... А от і тато приїхав!

Феноген (про себе). От він тобі, щеня, покаже хліб! (Іде назустріч.)

ЯВА V

Пузир несе покупку. Феноген, поцілувавши його в руку, бере покупку.

У Пузиря борода підстрижена і видно на шиї орден.

М а р і я Івановна. Не говори, дочко, про хліб, може, тато з дороги гнівний, а ми виберем час і скажем йому.

Соня. Не можу, мамо, ждать! Треба зараз говорить, щоб люде завтра їли і добрий хліб, і кращий борщ!

Пузир. Здорові були! Грієтесь на сонечку, ну й я посилю з вами.

Соня (цілує його в руку). Як вам їздилось, таточку?

Пузир. Нічого, добре.

Марія Івановна. Що це ти зробив?

Пузир. А що?

Марія Івановна. Бороду підрізав, чи що?

Соня. І справді... Для чого ви, таточку, підрізали бороду?

Пузир. Для чого підрізав? Ха-ха-ха! Хіба ви нічого не бачите?

Соня і Марія Івановна. Ні, нічого!

Пузир. Ото сліпі! Так гляньте сюди. (Показує на шию.) Що це?

Марія Івановна. Хрест!

Пузир. Хрест! Та який хрест?

Соня. Орден.

Пузир. Станіслава второй степені на шию!

Феноген (підходе). Дозвольте поцілувать!

Пузир. Цілуй!

Феноген цілує орден.

Получив награду за приют.

Марія Івановна і Соня. Поздоровляємо! Поздоровляємо! (Цілують.)

Марія Івановна. А все ж таки я не розумію: для чого ти бороду попортив?

Пузир. Ніколи ти не догадаєшся, все тобі треба в рот покласти. Орден па шию — розумієш? -

Марія Івановна. Розумію і бачу, що на шиї...

Пузир. Тепер і ти бачиш, і всяке побачить, що на шиї орден; а як була довга борода, то закривала, і ніхто б не побачив! Для чого ж його носить, коли його не видко? Пройшлося підрізать трохи бороду. Розумієш?

Марія Івановна. Тепер розумію: щоб видко було орден!

Пузир. Так. Ну, а як вам здається: личить мені орден?

Марія Івановна. Боже, як гарно: зовсім другий чоловік!

Ф е и о г с п. Так наче ісправник!

Пузир. Ха-ха-ха! О, я й забув. (Показує пакунки.) Це тобі, доню, па плаття купив. Будучи оце в городі, зайшов по ділу в магазин до Петра Тимофієвича... От де торговля так торговля: людей, людей — протиснутись не

можна... п’ять магазинів, гуртовий склад — і скрізь повно купця.

Марія І в а н о в н а. Щасливий Петька!

П у з 11 р. Еге... І в магазині зустрівся я, знаєте, ненароком з начальницею гімназії, купувала своїй дочці на плаття і причепилася, щоб і я тобі купив такого самого. Якесь дуже новомодне, каже, розхватають, а я, каже, хочу, щоб у Сонічки було таке саме плаття! Вона тебе дуже любить. Найкраща, й найрозумніща, каже, моя воспитаниця!

Марія І в а н о в и а. А як же не краща, коли по скінченню дали золоту мендаль!

ГІ у з и р. Петрушка!

Входе хлопець.

Візьми і віднеси в кімнату. Ми потім роздивимось.

Хлопець бере у Феногена покупку і пальто та й несе у хату.

С о и я. Спасибі, тату! (Цілує його.)

Пузир (гладить її по голові). Розумна головка!.. Ну, що ж тут нового?

Феноген. Все благополучно.

Пузир. Слава богу!

Соня. Ні, тату, не все благополучно!

Пузир. А що ж тут сталось?

Соня (подає йому хліб). Гляньте!

Пузир (розглядає). Хліб!

Соня. І таким хлібом, тату, у нас робочих годують!

Пузир. Скрізь у хазяйнів, по всіх ікономіях, дочко, однаковий — отакий, як бачиш!

Соня. Нехай другі годують, чим хотять! Це не може буть для нас зразком! Таким хлібом гріх годувать людей, тату!

Пузир. Робочого чоловіка не можна, моя дитино, нагодувать инчим, біліщим хлібом: він буде раз у раз голодний. Робочий чоловік, мужик, не любить білого хліба, бо він і не смашний, і не треіший. Оце самий настоящий хліб для³⁶- робочих! Питательный, як кажуть лікарі!

Соня. Та це не хліб, тату, це кірпич!*

Пузир. Бог зна що вигадуєш? Якого ж ще хліба треба? (Хоче одламать — нё ламається, хоче одкусить — не вкусе.)

Соня. Бачите: ні вламать, ні вкусить!

Пузир. Треба розмочить!

Соня. Тату, мій лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлібом. Недурно казали в гімназії, що у нас людей годують гірше, ніж свиней; насміхались, я плакала і запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, і вся моя душа тремтить! Тату, рідний мій, коли ви любите мене, шануєте себе, то веліть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать і бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде мило, життя моє буде каторгою!!

Пузир. Ну, годі, годі! Заспокойся. Я звелю, щоб харчі були кращі. Іди проходись по садочку, заспокойся, заспокойся! Стара, йдіть удвох...

Соня і Марія Івановна пішли в палісадник і зникли в саду.

ЯВА VI Пузир і Феноген.

Ф е н о г е н. Поки ще казенного назначать, а ми вже діждалися свого інспектора... Біда!

Пузир. Ліхтаренко таки дуже вигадує на хлібові. По відомості, певно, показує чистий, а дає — бач який. Справді не вкусиш! Та й не час тепер таким хлібом годувать: ще покидають робочі, возись тоді з ними, а пора наступає гаряча. Скажи йому, що такий хліб можна давать тілько з першого сентября, як обробимось: тоді половина строкових не ви-держе, повтікає, а жалування зостанеться в кишені... Отак, скажи йому, розумні хазяїни роблять! Перекажи зараз Ліх-таренкові, щоб такий хліб давав тоді, я& доробимось, а тепер нехай годує краще і в борщ картоплю нехай дає. Розтривожили мені дитину!..

Ф е н о г е п. Ага! А я казав: Соня — це вам не Катя! Та мовчала до смерті, а цю не переможеш, що захоче, те й зробе!

Пузир. У мене вдалась!

Феноген. Ні, не те... гімназія, золота мендаль... От і вийшов інспектор!

Пузир. Ну, нічого бурчать! Роби, що велю!

Феноген. З такою нічого не зробиш. Не піде вона за Чобота, а піде за кого схоче.

Пузир. Не твоє діло!

Ф е її о г е и (ідучи). Гімназія, золота мепдаль — от і діждались, нажили інспектора!

ЯВА VII

Пузир (сам). Нема вже у мене того духу, що колись: постарів, полохливий став. От приняв від Петьки Михайлова дванадцять тисяч овець, восени чистої прибилі двадцять тисяч, а тривожусь. Нема-нема та й подумаю: а що,

як Петька вскочить у злосні! Не такий же й Петро, щоб ускочить,— це ідол в комерції, а тривожусь... Постарів, полохливий став!.. Перше йшов за баришами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору, а тепер такий пустяк — тривожить! Знову, дочка тілько сказала, що над нею сміялися в гімназії,' і мене аж у серце кольнуло. Люде знають про мене більш, ніж я думав... Натурально: то з степу не вилазив, а тепер почав між люде виходить, і треба оглядатись, що люде скажуть. І без людей погано, і з людьми погано... Не можна инакше (помацав орден): кавалер! (Пішов.)

ЯВА VIII

В палісаднику показуються Марія Івановна і Соня. Соня з лійкою.

Соня. Я заспокоїлась, мамо; буду поливать квітки, полоть грядочки, а ви йдіть — одпочиньте.

Марія Івановна. Дитино моя кохана! Від розмови з тобою я бадьорніща стала, ніж зранку. Ти така смілива, така розумна та так гарно говориш, що я, слухаючи тебе, молодію. І я така була, доню, не думай собі! А життя, знаєш, помалу перекрутило! Ми були так собі хазяїни, з середнім достатком, а тепер — де воно й набралось? Правда, тридцять п’ять літ працювали, сильно працювали. Ми, дочко, ніколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна! А от ти инакше дивишся... може, й твоя правда! Піду ж я справді, поки до обіда — дещо перегляну (пішла), поштопаю, полатаю.

ЯМ IX

Соня (сама). Боже, як важко було на душі! А от тілько перший ступінь зробила — і легко стало, мов крила виросли! Тепер буду слідкувать, буду па кухшо ходить, буду з татком скрізь їздить, щоб усе бачить, щоб усе знать — як воно робиться... Таке велике хазяйство і все мені достанеться одній, а я не знаю нічого, не знаю, де тут зло, і не можу нічого зробить доброго... Ой боже мій! Це ж Іван Миколайович!

ЯВА х Соня і Калинов ич.

Соня. Іван Миколайович! От спасибі! Яким вітром?

Калинович. Південним, теплим! Доброго здоров’я та боже поможи!

Соня. Спасибі! Сьогодйя табель, здається?

Калинович. І празник для мого серця! Як же поживаєте, сільська обивателько?

Сідають на ослін.

Соня. Ох, не питайте! Тяжко було через те, що не знала, що робить і як робить... І тілько сьогодня випадково наскочила на стежку, і стало радісно! Тепер радість моя ще виросла стократ, бо бачу вас, мій дорогий учителю, і можу з вами поділитись своєю радістю.

Калинович. Ія радію, що бачу вас в такім яснім настрою. Ну, а після цеї передмови розкажіть, яке ви найшли тут діло?

Соня. Знаєте, Іван Миколайович, я задихалась перед цим великим хазяйським колесом; воно так страшно гуде і так прудко крутиться, що мимо мене пролітали, мов у сні, самі тяжкі вражіння, і я навіть не могла розібратись ні в чім, а тілько серцем чула, що тут навкруги мене робиться неправда, зло; а поправить, зупинить зло — несила, бо нічого добре не розумію! Тепер попала на стежку. І от перше всього взяла собі задачу: слідкувать, щоб добре робочих харчували, а там, далі, я увійду і в саму суть!

Калинович. І суть задавить в&с! Вона далеко страшніша, ніж те невидиме колесо, що так лякало вас! Скажу вам, що тепер єсть інтелігентні, чесні хазяїни, сильні духом, котрі борються з старою закваскою в хазяйстві, бажаючи постановити правдиві відносини між хазяїном і робітником, але не знаю, чи їм це удасться! Таких борців ще мало,— правда, тілько не вам ряди їх поповнять!.. Бог з ним, з хазяйством: трудно там правду насадить, де споконвіку у корені лежить неправда! Краще ходім поруч зо мною на корисну працю в школі. Правда, що й там трудно теж, а все ж таки ми труднощі переборем—на те є биті шдяхи — і будемо між молоддю насаждать ідеали кращого життя! Будущина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов’язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!.. Простіть мене, Софіє Тереп-тьєвпо: я забув, що ви вже не воспитаниця, і читаю вам лекції...

С о п я. О, ви воскрешаєте у моїй пам’яті дні першого знакомства... Я прийняла всі ваші ідеали і жажду, і шукаю, де мені їх до життя прикласти... А от і шлях ви показали, і поведете сліпу...

Калинович. А поки ми підемо своїм шляхом, добре і те, що ви задумали робити. Тілько я не думаю, щоб вам це удалось. Тато не привик до тих ідеалів, які ви будете йому у вічі тикать; у вас щохвилини буде непорозуміння, сварка..-. Ну, що робить? Це переходний ступінь; ви ж, певно, казали татові й мамі про наше власне діло? Що вони?

Соня. Мама зна і рада, а татові ще не казали. На татові іменини ви приїдете і самі побалакаєте. Та ще захопіть Золот-ницького,—тато'-буде рад. Петро Петрович має на тата вплив... А тілько ви не бійтесь нічого: я вас не зрадю — от моя рука!

Кали нови ч (цілує руку). Рука сильна, і опертись на неї можна. А. як тато не згодиться?

Соня. Тоді я приїду в город і ми повінчаємось, та й годі!

Калинович. Браво, рішеніе радикальне!

Соня. Ходім же поки що у хату. Я вам заграю, ви заспіваєте, а тато любе спів.

Калинович. Ходім.

Ідуть.

Я буду так співать, щоб ти... щоб ви...

Соня. Ну, ну, вже не поправляйся, говори «ти», для мене це приятно.

Калинович. Щоб ти у кожній ноті чула моє до тебе щире кохання!..

Соня. Отак саме і я буду акомпаніровать. А старі наші будуть таять! Музика до всякого серця і до всякої душі однаково говорить своїм улесливим, чарівним язиком!

Пішли.

ЯВА XI

Л і х т а р е н к о і Феноген (за сценою).

Ф с її о ге її. Оіі-ой-оіі!

Ви її піл н.

Ліхтаренко. Оіі-ой-оіі!

Феноген. Я вас не боюся!

Ліхтаренко. І я вас не злякаюсь!

Феноген. Побачимо!

Ліхтаренко. Побачимо!

Феноген. Що ви мені можете зробить?

Ліхтаренко. А ви мені що? Я не Зеленський.

Феноген. Я? Ха! Я дещо знаю. Скажу — і полетиш!

Л і х т а р е Н'К о. І я дещо знаю. Скажу — і зостанусь, а Феногенові в потилицю!

Феноген. Ти про мене нічого не знаєш худого.

Ліхтаренко. І ти про мене нічого не знаєш.

Феноген. А за буряки!

Ліхтаренко. А за валахи!

Фецоген. Що — за валахи? Що? Ну, скажи!

Ліхтаренко. Перше скажи за буряки, а я починать не хочу.

Ф е н о г е н. А хто при здачі буряків взяв з завода п’ятсот карбованців?

Ліхтаренко. Я взяв. Та не докажеш, не в ті взувся! А ти взяв за валахи з купця по гривенику від валаха — двісті рублів, і я докажу, бо маю лист від Крачковського!

Феноген. Я не брав — він сам дав.

Ліхтаренко. Еге! Не вмер Данило, та болячка вдавила! Слухайте, Феноген Петрович! Ви не сваріться зо мною, бо наскочила коса на камінь. Я не з тих, що бояться! Ні! Так і знайте. Беріть — я вам не заважаю, не заважайте й мені! Я не візьму по-дурному, а перше зроблю хазяїнові користь, а потім і себе не забуду... Краще зробимо між собою договор: брать, де дають і де можна, а па менших звертать! От ви хотіли вигнать Клима — так і треба, щоб замазать очі за валахи, бо й він дещо знає,-- тілько вам це не удалося; хотіли нашкодить за пшеницю мені, та нашкодили Зозулі... Бо ви чули дзвін, та не знаєте, відкіль він, постаріли, нюхало зопсувалося! За пшеницю я взяв теж п’ятсот рублів, по півкопійки з пуда, ану, докажіть... То-то! А якби ви були в компанії зо мною, то я взяв би по копійці і вам дав би триста карбованців, а хазяїн взяв би не сорок тисяч чистоганом, а тридцять вісім... Чого ж йому ще? Дай боже повік! Що, хіба не правда?

Феноген. Правда!.. Дивлюсь я на тебе і думаю: де ти такий узявся? От вік прожив коло таких діл, Де кожний день одним великі бариші, другим гроші, а третім, як кажуть, •шиші,— а такого ідола, як ти, не бачив! Ми хоч крились і криємось, а ти говориш про те, що взяв чи вкрав, немов кому добро зробив!!!

Л і х т а р е н к о. А як же б ти думав?! Що то за слово — украсти? Украсти можна тілько коняку, вола і все те, що є живого і що готове вже лежить па свойому місці. Я нічого такого не беру, не краду - боже сохрани! Я так роблю: щоб все те, що є в хазяїна, було ціле і щоб мені була користь! Це комерчеськиіі гсндель! От я одберу від мужиків оброчну казенну землю, візьму наділи в аренду, і мужики, оставшись без землі, будуть робить па нашого хазяїна, як кріпаки! Та щоб від такого комерчеського генделя не мать користі! Тоді б я лічив себе посліднім дурнем! Хазяїн хоче заробить, і я хочу заробить? Всі рвуть, де тільки можна зірвать, а я буду дивиться та завидовать, як люде .багатіють? Я не такий! Завидують тілько недотепи!

Феноген. І розумно, і правдиво! І де ти такий узявся?

Ліхтаренко. Хазяїни викохали! Бачите, колись, кажуть, були одважні люде на війні,— бились, рубались, палили; голови котились з плеч, як капуста з,качанів; тепер нема таких страховий і вся одвага чоловіча йде на те — де б більше зачепить!.. Колись бусурманів обдирали, а тепер своїх рідних! Як на війні нікого не жаліли,— бо ти не вб’єш, тебе уб’ють,— так тут нема чого слини розпускать: не візьмеш ти, то візьмуть з тебе!

Феноген. Ну, поцілуємся і будемо товаришами!

Цілуються.

Ліхтаренко. Так краще! Знайте, що Петька Михайлов дуту свою торговлю і все хазяйство хоче зірвать міною банкротства. Банкротство — комерчеський гендель! Цим способом він обікраде багато людей, а сам наживе міліон! Мені вже відомо, що і наш хазяїн взявся йому помагать і переганяє на свої степи дванадцять тисяч овець. Куртц — «еті нікогда!», бо він дурень, а ми — «еті всегда!». При сал-ганах будете ви — не ловіть же гав! Коли перше брали копійку, беріть десять! Жалітись не будуть, нема куди: тут вор у вора краде! Коли що треба, я поможу, зате ж, що б я не зробив,— помагайте! Що б ви не почули: кому і скілько я дав одступного на торгах за оброчну казенну землю, за скілько я підкупив полномочених і всю громаду віддать свої наділи в аренду,— не ваше діло!

Феноген. Яі сліпий, і глухий, і німий: роби, як хочеш, та мене не забувай.

Входе Зозуля.

ЯВА XII

Ліхтаренко, Феноген і Зозуля.

Зозуля. До речі я вас тут обох застав! Ви, Феноген Петрович, хазяїнові наговорили, а Порфирій Аристархович не заступились, і я зістався осоромлений невинно і без хліба!

Феноген. Тебе покарано для приміру, щоб другі бачили кару і боялись! А без страху — один візьме, другий візьме, потім розореніє; а ми всі хліб коло хазяїна їмо... Бережи хазяйського добра, як ока: гріх великий потай брать з економії.

Зозуля. Так я ж не брав, бога бійтесь!

Ліхтаренко. То хтось другий взяв: з пальця ж не висмоктали.

З о з у л я. То я за другого повинен страждать?

Ліхтаренко. А так. От тепер тебе розщитали, гріх покрився, все затихло, і хазяїн заспокоївся, не буде гризти других. Потім, може, ще що пропаде, скажуть: Зозуля взяв,— а тебе вже нема, і знову тихо, і для других полегкість. Тут колесо так крутиться: одних даве, а другі проскакують!

Зозуля. У мене волосся на голові піднімається від ваших речей. Невже вам ні крихти не жаль мене, моєї честі і моєї сім’ї? Я ж нічого не взяв, і ще навіть не найчився красти, бо тілько торік з земледільчеської школи вийшов. Ви ж цим псуєте навік в моїм житті шлях: мене ніхто не прийме на службу!

Феноген. Приймуть! Ні доброго, ні злого атестата тобі не дадуть; публікації об тім, за віщо тебе розщитали, нігде не буде, то й місце, бог дасть, найдеш собі! Тілько раю тобі: служи чесно, не паскудь своїх рук, то й ця вина тобі проститься; коли ж нас хто запитає: чого розщитали? — то і ми скажемо: сам не захотів!

З о з у л я. То це й уся порада? То й хазяїн те саме скаже?

Феноген. Хазяїн сам сказав — розщитать тебе.

Зозуля. Боже мій, боже мій! Що ж я татові скажу, що мати подума? Вони раділи, бідолахи, що я на хорошому місці, що буду їм помагать і менших братів вивести в люде, і на тобі — прогнали, прогнали ні за що, а кажуть: украв! Боже мій! Я украв! Та скоріще б у мене рука відсохла, ніж протягнулась до чужого, скоріще б мозок мій висох в голові, ніж прошептав мені думку украсти! Невже ні ^ кого з вас не поворухнеться серце жалем на мої правдиві слова, що я так щиро вам кажу?

Ліхтаренко. Так говорять усі, кого приструнчить лихо. Звідкіль же мірку взять, щоб нею змірять, що те, що ти говориш,— правда?

Зозуля. З серця, з серця чоловічого повинна мірка виникать, та тілько серця в вас немає, а честь давно вже потеряли, бо ви самі злодюги і не повірите нікому, що він не краде так, як ви. Бодай же дітям вашим до всіх їх діл таку, як ви до мене, мірку прикладали! Кати бездушні ви! (Пішов.)

Ліхтаренко. Оце той дурень, що й в церкві б’ють!

Феноген. Смирився б, поплакав, походив, попросив, навколішках попросив — і знову б прийняли; а він бач як носа підніма і так нас опаскудив, що коли б почув хто, то ще б подумав справді, що ми злодії...

Ліхтаренко. Таким дурнем колись і я був... А хто б тепер повірив? Ха-ха-ха! Життя навчить. Молоде — дурне!.. Так я підожду в конторі, а ви про все доложите хазяїнові так, як слід... Не забувайте тілько нашої умови, тоді добре буде нам обом! (Пішов.)

ЯВА XIII

Феноген, а потім К а л и н о в и ч, С о и я і Пузир.

Ф е но ген (сам). Бачив я комерчеських людей багато, а такого ідола, як Ліхтаренко, ще не доводилося бачить!

Входять на крильце Калинович, Соня і Пузир.

Пузир. Знаєте, я б на вашім місці з таким чудовим голосом у протодіякони пішов: вічний і не важкий кусок хліба!

С о н я. Учитель гімназії, тату, більш обезпечений, ніж протодіякон.

Пузир. Ні, дочко, протодіякон і обезпечений більше, і якось видніще місто!.. А приятно, приятно ви співаєте. Отакий у мене був колись чабап: як заспіває, то всі плачуть!.. Що ж, неграмотний,— а вже я ного вивів би в діякоии. Ай співав, ай співав! Як заведе, бувало, «Ой з-за гори, з-за лиману»... А-а! Чудово співав!

Калинович. Де ж і голосам буть, як не в народі, що виростає на волі, серед степу широкого! А у вас, кажуть, єсть такі степи, що нагадують собою степ Гоголя?⁹

Пузир. Не знаю, я на степах у Гоголя не бував!

Соня. Гоголь, тату, писатель; він в книжці степ описав дуже гарно.

Пузир. Ха-ха! Який там в книжці стсгі? От якби він побачив справжній степ без краю, на котрім де-не-де мріють отари овець, а тирса вище пояса, мов шовком землю укриває і шумить, шумить... Я всю молодість провів у степу...

К а л и и о в и ч. А ви поетично малюєте степ... (До Соні.) Талант!.. Прощайте!

Соня. Краще б ви поїхали нашими кіньми, правда, тату?

Пузир. А чом же такого співаку та не одвезти!

Калинович. Спасибі! У мене є звощик.

П у з и р. І весь час тут стоїть? Охота гроші тратить, певно, багато маєте... Ха-ха-ха!

Калинович (сміється). Буде з мене!

Пузир. Прощайте! Кланяйтесь начальниці гімназії — дуже приятна женщина. (Іде.)

Калинович. Добре!

Вбігає Харитон.

Харп т о и. Феноген Петрович, нещастя: Зозуля повіси вся!

Ф с п о г е и. Де?

Харитон. Уранці получив в конторі рощот, а оце свіжо повісився!

Соня. Ай!!

К а л її н о в и ч. Хазяйське колесо роздавило!

Завіса.

ДІЯ ТРЕТЯ

Кабінет.

ЯВА І

Феноген (один. Читає лист). «Многоуважаємий Феноген Петрович. Поспешаю очень спешно уведомлять вас, что даже очень весьма хорошее і доходное іменіе для вас нашлось. П’ятсот десятин, став рибний, водяной млин на два постава з фолюшами. От станції трьох з половиною верстов». (Говоре.) А де, то й не каже, боїться, що обійдусь без нього,— хитрий з біса. Ну, що ж далі? (Читає.) «У го^ роді новость: сьогодня Петра Тимофеевича посадили в острог!» (Говоре.) Отака ловись! Банкротство не удалось. (Читає.) «Большой скандал, і многім людям нещастя. На днях буду у ваших местах. Поговорім подробно. Хазяїну об острог пока не говоріть. Ваш покориий слуга Григорій Мойсєєвіч Маюфес». (Говоре.) Погано. Ліхтаренко казав, що у це діло вскочив і наш хазяїн. Чи сказать йому, чи справді промовчать? Мовчать краще, щоб не виявились часом мої стосунки з Маюфесом.

ЯВА II

Ф спої о її і Марія І в а н о в и а.

Марія І в а п о в п а. Ну, Феногенушка, що ж наш іменин 1111 к, вже оди ге я?

Ф е н о г е п. Одягліїся. Уговорив-таки надіть крохмальну сорочку і новий сюртук; а при ордені зовсім не той чоловік, і Зелотницькому не вступлять. Сидять і якусь комерцію на щотах викладають.

Марія Івановна. Слава богу, хоч причепурився. Соня вчора цілий вечір умовляла, бо, може, хто з города сьогодня приїде... От що, Феногенушка: я йому справила такий новий халат, що ах! Тілько ж ти знаєш, що Терентій Гаврилович буде сердиться, коли дознається, що я на халат багато грошей потеряла, так ти йому не говори, а поможи. Халат принесе Павлина і запросе за нього тілько п’ятдесят рублів. Сам побачиш, що це все одно, що дурно взять таку дорогу і гарну вещ! На случай же Терентій Гаврилович не захоче брать халата, уговори його, ти умієш. От тобі за це на чай п’ять рублів...

Феноген (бере гроші). Спасибі, Марія Івановна; ради того, щоб Терентій Гаврилович носили гарний халат, я й дурно (ховає гроші) все зроблю, аби халат купили!

Марія Івановна. Гляди ж, Феногенушка! Павлина тут сидить і жде. (Говоре у прихожу.) Ви ж постарайтеся, Павлина, не жалійте слів, умовляючи.

Павлина (висунувшись у двері). Будьте певні. Я вже знаю, що говорить... (Причиняє двері.)

Феноген. Та ви не тривожтесь, купимо!

Марія Івановна. Ради бога, Феногенушка! (Пішла.)

ЯВА III

Феноген, потім Пузир і кравчих а.

Феноген (один). Гарно почався день: п’ять рубликів вже маю.

Входе Пузир.

Пузир. Нікого ще не було?

Феноген. Економи ждуть в конторі; а тут у нас сидить Павлина з города, знаєте?

ГІузир. Знаю. Чого їй треба? Цс вже хоче покористуватись іменинами і здерти що-небудь. Терпіть не можу цієї бідноти. Як побачу старця, то, здається, тікав би від нього скілько сили.

Феноген. Щось принесла, не дає й глянуть, каже — подарунок.

Пузир. Клич!

Ф е н о*г єн (у двері). Заходьте, Павлина.

Входе Павлина, з пакунком, закутаним у білу простиню.

Павлина (кланяється). З іменинами! Дай боже много літ жить та багатіть.

Пузир. Спасибі. А це що?

Павлина (розгортає). Вещ княжєська! Ночей недосипала, два місяці удвох з дочкою працювали. Прийміть від бідної вдови і не оставте своєю- милостю.

ГІ у з п р. Що ж там таке, показуй мерщій!

Павли па (показує). Богом присягаю, що ні у кого такого халата немає,— заказиий.

Ф е н о г е н. Ай халат, оце халат, так-так! У такім халаті можна і на засіданіе в земський банк. Гляньте: буряки!

І овечки!..

Пузир (розглядає). Скілько ж ти за нього хочеш?

Павлина. Бархат ліонський¹⁰, шовк як луб, а робота! Два місяці трудились удвох!

Пузир. Ну, годі вже хвалить, товар видко, кажи, скілько?

Павлина. Скілько ваша ласка?

Пузир. Що там ласка! Чого доброго я помилюся і дам за нього більше, ніж ти сама хочеш. Кажи свою ціну за товар.

Павлина. Оцінуйте самі... Феногенушка, ну, як по-вашому: ви світ бачили, людей знаєте — оцінуйте по совісті.

Феноген (розгляда і ніби міркує). Що ж, сто карбованців.

Пузир. Тю!

Феноген. Чого ж тю?

Пузир. Купуй собі!

Феноген. Та, побий мене бог, при всій своїй бідності дав би п’ятдесят рублів.

Пузир. Ну то давай.

Феноген. Одно, що мені не до лиця, а друге -<* я буду у княжеськім халаті, а ви в такім, що сором і в руки взять,— не приходиться.

Пузир. То нічого! НарядиШсй, як пава, і будеш мене смішить! Ха-ха! А люде пізнають, де Феноген, а де хазяїн, хоч би я й рогожу надів.

Феноген. Та хто його знає! А скілько ж, справді, ви, Павлино, хочете? Кажіть свою ціну.

Павлина. Тілько для нашого благодітеля можу віддать за п’ятдесят!

Ф е н о г с н. Все одно що дурно!

Пузир. А скілько ти йому дала факторського?

Феноген. Заслужив... Спасибі... (Іде до дверей.)

Пузир. Ну, вернись! Що ти, жартів не вмієш розуміть?

Феноген. Я по совісті кажу, а ви — фактор!

П у з и р. Ну, ну! Беру вже халат, зроблю тобі прият-ність! На! (Дає Павлині гроші.) Переплатив карбованців

десять. Ну що ж, переплатив — переплатив, це вже тобі на бідність!

Павлина. Та цей халат коштує більше двохсот кар-' бованців. Мені його Петро Тимофієвич заказали, та тепер їм не до халата: вчора їх посадили в острог.

Пузир. Що? Петра — в острог?

Павлина. Посадили голубчика. Та я, як почула, що їм тепер не до халата...

Пузир. Відкіля ж ти це знаєш?

Павлина. Вчора про це весь город говорив.

Пузир. Та, може ж, це ще брехня?

Павлина. Всі лавки і склади, кажуть, опечатали.

Пузир. За віщо ж, не чула?

Павлина. Бог його знає... Мошенство якесь!..

Пузир. Погано... Погано!

Павлина. Прощайте! (Вийшла.)

ЯВА IV Феноген і Пузир.

Пузир. Погано... Чув?!

Ф е н о г е н. Чув.

Пузир. Так і ти чув? Від кого?

Феноген. Та що ви, бог з вами! При мені говорила женщина, та щоб не чув — хіба я глухий?!

Пузир. Ні, бач, я подумав, що ти від кого другого чув. А як ти думаєш: чи це правда, чи тілько поголоска?

Феноген. Мені здається, що це з заздрощів мелють язиками. Петро Тимофієвич багатіє це¹ по дням, а по часам, люде заздрять і плещуть! •

Пузир. А звідкіля б же вона взяла?

Феноген. З базарю... Чого тільки па базарі пе плещуть... (Глянув у вікно.) О, пан Золотницький!

Пузир..Петро Петрович! От спасибі йому, це велика честь для мене!

Феноген. Аз ним той, як би його... учитель гімназії -т— Калинович.

Пузир. Із Петром Петровичем в однім екіпажі?

Феноген. Еге.

Пузир. От вже за це я не вхвалиь Петра Петровича: колись там, ще студентом, каже, Калинович дітей у нього учив, а тепер возиться з ним, як приятель! І чого тому Ка-линовичеві від мене треба? Унадився до нас, як свиня в моркву.

Пуз п р. Отакої! Де ж таки? Рівнялась свиня до коня, та шерсть не така. Бонн пройдуть в гостину, там їх Соня прийме, а ти клич економів — нехай ідуть сюди.

Феноген вийшов.

ЯВА V

Пузир (один). Чи не чули вони... Калинович сьогодня з города, він повинен знать правду про Петра. (Важко переводе дух.) Ху ти, господи, як мене перетривожила ця звістка, аж в грудях здавило. Погано... погано. Ще чого доброго і я вскочу. Згарячу не придумаєш, що його робити. Перше всього треба заспокоїться. Ху ти, господи...

Входять економи.

ЯВА VI

Зеленський, Ліхтаренко, К у р т ц ї ще чоловіка три.

Л іхта'ренко (з підносом, на которім хліб і вінки з колосся). Поздоровляємо з іменинами, з наградою і з обжинками разом.

Пузир (приймає піднос). Спасибі, спасибі. Сідайте.

Сіли. Мовчать.

А ніхто з вас вчора не був у городі?

Економи переглянулись. Мовчать. ^л

Ліхтаренко. Ні.

Пузир. Я думав, може, хто чув які цікаві новинки го-родські.

Мовчать.

А скілько у нас поставили кіп усього хліба?

Ліхтаренко. В близьких трьох економіях двадцять дві тисячі кіп однієї пшениці; а другий хліб ще не злічили.

З е л е н с ь к и й. Завтра скажемо.

11 у з и р. Поїду зараз подивлюся копи. Слава богу, урожай хорошії!!, аж дух радується!

Л і х т а р е и к о. А вчора посадили...

Пузир (схоплюється). Посадили! Хто тобі казав? Ліхтаренко. Піхто нічого не казав. Посадили, кажу, у мене двадцять п’ять кабанів у саж для відкорму. Зеленський. І я двадцять посадив.

Пузир. Ага! (Сміється.) Добре, добре, бо вже :скоро і буряки треба кіэпать. Починайте цей рік раніше, а то не управимось: сила буряка.

Ліхтаренко. Я за свої не боюся. Тепер мануйлівці в наших руках!

Пузир. Хіба вже наділи взяв в аренду?

Ліхтаренко. Аякже, взяв!

Пузир. Митець! Чом же ти не говориш?

Ліхтаренко. Навмисне приберіг приятну звістку на сьогодня. І наділи взяв на десять літ, і казенна оброчна стаття за нами!

Пузир. Оце ти мене повеселив... А що, пане Зелен-ський?!

Зеленський. Та чи буде з того користь?

Ліхтаренко. Буде!

Зеленський. Побачимо.

Пузир. А почому взяв?

Ліхтаренко. Казенна по вісім карбованців, а наділи двадцять п’ять карбованців десятина в год.

Пузир (цмока губами). Овва! Оце вже на Ліхтаренка не похоже!

Ліхтаренко. Не полохайтесь, бо і я, вибачайте, скажу: це вже на Терентія Гавриловича не похоже. Ми маємо під боком безземельних робочих,— яку ціну дамо, за таку й підуть! Нікуди ж дітись, бо тут і дома, і замужем. От вам в десять літ певного бариша п’ятнадцять тисяч тілько на одних робочих, а земля сама себе окупе!

Пузир. Ні,¹ що не кажи, а таки прорвався! Я думав, що ти візьмеш дешевше!

Ліхтаренко. Не можна було ніяким способом: разів десять мусив напиватись з мужиками, музику наймав, сам танцював, насилу витанцював! Одних розходів на підкуп несогласних та на угощеніє — п’ятсот сорок вісім рублів тридцять дев’ять копійок.

ГІузир. Ой-ой-ой! Такі розходи!

Ліхтаренко. Та одступного за казенну землю з другими розходами чотириста п’ятдесят два рублі. Я щот покажу... А розкиньте на десять літ, то й вийде по одній копійці на десятину; коли ж невигодно, можна від наділів одка'за-тись — єсть такий пункт. А як я винен, що не спитав, то розходи верну назад. Що робить?

Пузир. Оце вигадав! Посватав у мужиків землю, танцював на заручинах — і не повінчатись? Вінчаю! Тепер мужики нехай танцюють у нас на роботі по злоту в день! А ти маєш з чистої прибилі п’ять процентів від надільної аренди.

Ліхтаренко. Спасибі... З шкури вилізу, то і мені перепаде чимало!

Пузир. Заробиш — матимеш!.. Оце, бувши на земському собраиії, я дізнався, що туди під Херсон кругом голод. Кормі» нема. Мужики продають по півтора карбованця коняку, по сімдесят п’ять копійок вівцю. У нас же кормів сила, одного сіна триста скирт. Так завтра ви, Карло Карлович, і Феноген візьміть з собою шість чабанів і поїдете па ярмарки і по селах, скуповуйте всіх овець! Вигодно: на руб — два буде баришу!!!

Куртц. Овса — сімдесят п’ять копійок?! Еті — да. Бєд-ний мушічок.

Пузир. Я не куплю — другі куплять.

Куртц. Еті — да!

Пузир. А що то у вас, Карло Карлович, в руках?

Куртц знімає платок з вещі.

Баранчик?

Куртц. Чушіло! У меиья хлеб — нет, у менья — овса!

І я поздравляйт хазяїн баранчик, чушіло! Еті — да... Сосун баранчик! Чушіло моя работа. Парижська виставка ¹¹ — міндаль можна получал. Еті — да! Будіть стоял сто лет. Еті немножко комфор присипал, і мол, еті — нєт, еті — нікогда! Еті — да! Ай*гик чушіло?

Пузир (розглядає). Чудово! Як живе — і очі дивляться! Спасибі!

Ліхтаренко. Карло Карлович не тілько шахмейстер, а ще й чучілмейстер.

Куртц. Еті — да! Куртц — спеціаліста чушіло. Я імейт міндаль за роботу чушілов.

Пузир. Чудово, чудово! Однеси, Феноген, у мою кімнату. Вибачайте, там мене гості ждуть, та й у вас, певно, у кожного діло є? (Пішов.)

ЯВА VII

Ті ж, без Пузиря.

Ф е и о г е гі несе чучело, Куртц його придержує і показує на шию чучела.

Куртц. Модель моя, міндаль, еті — да!

Ліхтаренко. І у вас меидаль, і у чучала мендаль.

Всі сміються.

К у р т ц. Ну, еті менья зовеєм не смешивает! У менья мендаль — еті — да, а у чушіло — еті — нєт; у чушіло еті модель.

урожай! А я ще не знаю, скілько у мене. Хотілось би подивитись твої копи!

Пузир. Поїдемо подивимось! Тут і верстви немає.

Золотницький. Поїдемо!

Пузир. Чудесно! Перед вашим приїздом я сам хотів їхать.

Золотницький. О, а це що? Халат? І який розкішний — диво! Певно, дочка примусила справить?

Пузир. Простісенько купив сам.

Золотницький (розглядає). Та воно й видко, що сам: Софія Терентьевна овець та буряків на халат би не посадила.

Пузир. А що, хіба вам не до вподоби?

Золотницький. Як можна, чудово! Вівці і буряки — символи хазяйства! Оригінальний смак! Хоч на виставку! Може б, ти мені продав цей халат?

Пузир. Купіть.

Золотницький. Невже продаси?

Пузир. Чого ж, все продається.

Золотницький. Скілько?

Пузир. Сто.

Золотницький. А багато заробиш?

Пузир. По-хазяйськи.

Золотницький. Ну (б'є руку Пузиря)_у халат мій. Феноген!

Пузир. Носіть на здоров’я. Я собі куплю у татар бухарський.¹²

Входе Феноген.

Золотницький. Візьми халат і віддай мойому Дмит-рію. Нехай гарненько обгорне в плед і запре в екіпажну скриню. (Одходить і дивиться у вікно.)

Феноген (до Пузиря). Як?!

Пузир. Продав за сто карбованців.

Феноген (бере халат, до Пузиря тихо). Бачите, а ви мені не вірили, що халат варт сто карбованців.

Пузир (так само до Феногена). Учись: за півгодини заробив руб на руб, та ще мало запросив. Такі люде, коли їм заманеться якої дурниці, утроє платять!

Феноген (про себе). Добре заробив! Бідна Марія Іва-новна, даремно турбувалась, даремно раділа.

Пузир. Аяй забув, скажи, Феноген, щоб мені запрягли бурого в бігунки і пару в шарабан, ми поїдемо на копи дивитись,

Золотницький. Чудові квітки, клумби! Все переродилось, і ти сам переродився: сьогодня на вид ти вже не просто хазяїн, а настоящий обиватель.

11 у з її р. Все дочка чепурить!

Золотницький. А знаєш, Терентій Гаврилович, дочка твоя дорога дитина.

Пузир. Аякже: золоту медаль получила!

Золотницький. Просвіта, брат, велика сила! Признаюсь тобі, що перше я заїздив до тебе тілько по ділу, тепер мені приятно буть у тебе і без діла.

Пузир. А що ж тут, справді, так перемінилось?

Золотницький. Не те повітря: книги, газети, піаніно, освічена молода людина, та ще до всього артистка: гра, співа! О! Ти, брат, цього не розумієш!

Пузир. Ну, це вже даремно! Я сам любив і люблю спів. У мене був чабан...

Золотницький. А, бог з ним, що там твій чабан!

Пузир. Е, бог з ним... Тілько те гарно, що вам до вподоби... А якби ви почули, як той чабан, бувало, заведе «Ой з-за гори, з-за лиману»!

Золотницький. Ну, а Калинович як співа?

Пузир. Чув. І цей співає гарно.

З другої кімнати чутно «Гетьмани, гетьмани» ¹³ або іншу, можна й не співать, як нема' кому.

Золотницький. Оперний голос! Талановитий, розумний, енергічний молодий чоловік Калинович! Таких молодих людей мало. Слухай, Терентій Гаврилович: от жених для твоєї Сопі, пара, якої пошукать по білому світу.

Пузир. Отакої! Голодрабсць? У Соні є жених — ?їобо-тенко, міліонер.

Золотницький. Високий до неба, а дурний як треба. Найшов жениха! Він же безграмотний баран. Хіба ж Чобо-тенко до пари Соні? Бог зна що викладуєш! Чоботенко у твоєї дочки гайдуком повинен служить, а не чоловіком їй бути.

Пузир. Я вас, Петро Петрович, шаную, поважаю, але немало дивуюсь: вискіпали якогось учитслишку і носитесь з ним...

Золотницький. Не учителпшка, а учитель гімназії. Чудак ти, Терентій Гаврилович, єй-богу, чудак! Ну навіщо тобі багатий зять, коли ти сам багатий? Пора вже тобі шукать того, чого у тебе бракує.

Пузир. Я так і роблю: шукаю, де б більше купить землі, бо скілько б чоловік її не мав — все бракує.

Золоти и ц ь к и й. Добре. Ну, а скажи Мені: тобі приятно мать орден? Приятно, кажи, не угинайся!

Пузир. Я й не криюсь. Заслужив — і носкк

З о л о т н и д ь к и й. Так. Ну, а якби тобі дали один орден з широкою червоною стрічкою через плече» а збоку звізда. То це було б ще приятніще?

Пузир. Хаі Широка, кажете, червона сїрічка і звізда на боці — бачив... Не криюсь: ще приятніще. Що ж з того?

ЗОЛОТІПІЦЬКЙ Й. А КОЛИ б ДО' всього цього тебе возвели в генерали: ваше превосходительство! Га? Ще було б приятніще?

Пузир. Я не розумію, для чого ви все це говорите?

Золотницький. А от для чого. Ні ти, ні твій Чобо-тенко ніколи такої честі не добудете: звгзди вам збоку не носить, генералами вам не буть, хоч би ви всі свої добра і маєтки за таку честь віддали, а Калинович...

Пузир. Буде генералом, з звїздою? Ха-ха-ха! О, бодай вас.

З.ол отницький. Та ти, брат, не смійся! Ви з Чобо-тенком зостанетесь навіки чабанами та буряковими генералами, а Калинович може бути професором, директором гімназії, от і ти, і твій Чоботепко будете говорить йому — «ваше превосходительство».

П у з и р. Чи буде він генералом, чи ні — я не знаю; а чим він є — я бачу, і дочки своєї за нього не віддам!

Входе Соня і Калинович.

ЯВА X

Пузир, Золотницький, С о н я і К а/і її н о в и ч.

Соня. Годі вам про діла балакать! Ходім до нас.

Золотницький. Дорога Софія Терентьйовпа, я тут обстрелював позицію: і бомбами, і гранатами, і шрапнеллю сипав — не помагає! Неприятель уперто не здається. Давайте візьмемо його в перехресний вогонь.

Соня. Догадуюсь. Ви за нас з татком говорили, і, певно, тато не згоджується? Я вже бачу.

Пузир. Нізащо в світі! Це ти мене, дочко, хочеш у труну покласти!

Соня. Хіба моє щастя для вас, тату, труна? Я цього не знала.

II у з и р. Так знай! Щастя, якого тобі заманулось,— мені труна. Тебе сватає Чоботенко, я вже тобі говорив.

Соня. Тоді я промовчала, а тепер скажу вам, що я за нього не піду!

11 у з її р. Та ти ж його ще не бачила, подивися перше: з ,мїїп,я хоч воду пий, Бова Королевич! Росту (показує сажано) — о; плечі (розводе руками скільки можна) — о!

Золотницький. А голова (показує кулак)—о! Софія Терентьйовна вибрала собі людину в подружжя, а ти їй раїш першерона! Навіщо тобі Чоботенко? У тебе, слава богу, є чим копи возить.

П уз и р. Ви не туди стріляєте! Чоботенко хорошого роду, хазяїн, з діда міліонер. Я не хочу зятя з вітру, бідного приймака.

Калинович. Ви мене ображаєте!

Пузир. І ви мене ображаєте!

Калинович. Чим?

Пузир. Тим, що осмілились сватать мою дочку.

Калинович. Не всі люде дивляться вашими очима, а через те ви помиляєтесь, Терентій Гаврилович. Я люблю Софію Терентьйовну, а не ваше багатство! До цього треба вам знать, що я лічу вас далеко бідніщим від себе, і будьте певні, що у приймаки я до вас не піду ніколи! Віддайте все ваше добро, всі ваші міліони старцям, а я візьму Софію Терентьйовну без приданого.

Пузир. Що ви говорите? Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кровію моєю окипіла кожна копійка, а тепер взять і віддать усе моє добро старцям! Опам’ятайтесь! Для чого ж я працював? Хіба отаке розумний скаже! Перехрестіться! «Віддайте старцям»! Ха-ха! Чув я про таких багачів, котрим нема чого роздавать, так вони хочуть, щоб всі з ними порівнялись. Ні! Так не буде. Ви не з того тіста, до якого ми лривикли.

Соня. Тату, багатство душі не має і не буде себе почувать нещасним, у кого б в руках не опинилось, а я маю живу душу, котрій натурально бажати буть щасливою з тим, кого любиш! А коли вам жаль вашого добра, нехай воно буде при вас, мене ж віддайте отак, як я стою, за Івана Миколайовича, і ми будемо щасливі! Чого ж ще треба?

Пузир. Щаслива, щаслива! Ти щоб тілько була щаслива? Ти? А я? Я?! Щоб здох від муки, яку ти мені робиш! Собі, йому і всім, усім ти добра і щастя зичиш, а батькові? Батькові? Зла, муки, смерті? Ні, так не буде: скоріще вогонь розіллється водою, ніж я дам своє благословення на такий шлюб. (Вийшов.)

З о л о т її м ц ь к її й, Соня, Калинович.

Золотницький. Дика, страшенна сила — нічого з ним не зробиш без боротьби.

Кали н о в и ч. Краще було б не зачіпать цього питання сьогодня, на іменини!

С о и я. Я -цьогоне ждала і тепер стою німа, не знаю, що сказать.

Калинович (до Золотницысого). Порадьте!

Золотницький. Тут сам Соломон розвів би руками! Феноген! А ви йдіть, я попробую з ним по-своєму сам побалакать.

Входе Феноген.

Калинович (до Соні). Ходім!

Пішли.

ЯВА XII Феноген і Золотницький.

Золотницький. Іди, Феноген, і попроси сюди Терентія Гавриловича. Скажи, що я.зараз їду і хочу з ним попрощатись.

Феноген. Як же то можна! Без обіда поїдете?

Золотницький. Так вийшло.

Феноген (ідучи, про себе). Погане щось вийшло!

ЯВА XIII

Золотницький сам. Потім Феноген і II у з и р.

Золотницький. Коли Терешко забере собі що в голову, він не може переносить супсреки! Трстіровать його треба, тоді він помнякшає!

Входе Феноген.

Ну?

Феноген. Зараз вийдуть.

Золотницьки й., Що він там робить?

Феноген. Якусь комерцію викладають на щотах. Вони ніколи даремно не сидять.

Золотницький. Скажи, Феноген, щоб мій екіпаж зараз запрягли.

Феноген. Терентій Гаврилович вас не пустять. (Вийшов.)

З о л о т п м ц ь к и й. Побачимо.

Входе ГІ у з и р.

11 у з и р. Чого ви мене кликали, знову хочете мучить вашим Калиновичем?

Золотницький. Мужик ти був, мужиком ти і будеш!

Пузир. Яким родився, таким і помру!

Золотницький. Єсть чим хвалитись! Для чого ж ти орден почепив?

Пузир. Заслужив — і почепив!

З о л о т н и_гц ь к’и й. Шмаровоз! Хоч би уважив на те, що я сватом; сказав би: подумаю і дам одповідь, а то як чабан обійшовся з освіченою людиною. Нога моя не буде у тебе... я зараз їду.

Пузир. Як завгодно. Віддайте ж мені гроші за халат.

Золотницький. Я вишлю їх на пам’ятник Котляревському, бо ти з губи зробив халяву: обіщав і не вислав.

Пузир, То всі сто карбованців?.. Що ви? Нехай бог боронить! Я за десять карбованців такий хрест йому поставлю з свого дуба,- що за верству буде видко!

Золотницький. Став собі, а я сто карбованців вишлю в Полтаву.

Пузир. Пропало сто карбованців ні за цапову душу.

Входе Феноген.

Феноген. Коні запряжені в бігунки і шарабан давно.

Пузир (до Золотницького). Поїдемо ж хоч подивимось копи.

Золотницький. їдь сам.

П у з и р. Як сам, то й сам. (До Феногеиа.) Винеси шапку.

Феноген. Шапка в прихожій.

Пузир. Так не поїдете?

Золотницький. Іди ти к чорту, мужик!

Пузир. І чого б я сердився, наче Калинбвич ваш рідний син.

Золотницький. Щоб ти знав.

Пузир. Як? Незаконний?

Золотницький. Дурак!

Пузир. Оце й ви гірше мужика: у моїй хаті лаєтесь!

Золотницький. Я не хочу з тобою балакать. Скажи, Феноген, щоб скоріще коней подавали.

Пузир. Так нехай шарабан розпряжуть. Я поїду сам в бігунках.

Прощайте! (Подає руку.)

Золотницький одвернувся.

(Пузир здвигнув плечима.) Як завгодно. (Вийшов.)

ЯВА XIV

Золотницький, а потім Соня і Калинович.

Золотницький. Уперта шельма, а ще до того роздратований.

Входять С о н я і Калинович.

Ні приступу. Треба нам їхать зараз.

Калинович. І я тієї думки, мій од’їзд найскоріще заспокоїть тата.

С о н я. Без обіда як таки можна?

Золотницький (до Соні). Що ж робить, оставатись не можна. Послідня проба не удалась, а ви себе, Софіє Те-рентьєвно, не видавайте.

Соня. Я дуже стривожена. У мене так нерви витягнуті, що я ледве сльози здержую.

Калинович. Чого ж плакать, Софіє Терептьєвно, я думаю, що ваше давнє рішеніє від такого повороту не перемінилось?

С о и я. Не тілько не перемінилось, а виросло, окріпло.

Калинович. І мені більше нічого не треба. Правду кажучи, ми таки самі винні: дуже раптом насіли на тата, і тепер мені жаль його — він правий по-свойому!

Соня. А ми по-своєму!

Калинович. Так, бачите, шанси нерівні: поле битви зостанеться за нами; а тато, ображений вкрай, потеряє всі свої мрії... Його становище далеко гірше!

Золотницький. Само собою, краще б було і йому, й вам, коли б все сталось по згоді, ну, а коли згоди нема...

С о її я. І коли її через два тижні я не добуду, то приїду в город, і ми повінчаємось.

Калинович (цілує її руку). Гніздечко у мене готове — тихе, приютне, світле — і жде голубку; будьте ж спокійні!

Входе Феноген.

Ф с н о г е н. Коні готові.

Золотницький. Ходім попрощаємось з мамою.

С о н я. Не будемо їй нічого говорить!

Золотницький. А причину од’їзду придумаємо.

Вийшли.

Феноген, а ноті м Маюфес.

Ф г и о г си.Ая таки угадав: цей голодрабець свата нашу (Іоні;). Пі, брат, не в ті взувся.

Входе М а ю ф е е.

Маюфес. Здоровенькі були!

Феноген. А, Григорій Мойсєйович.

Чоломкаються.

Маюфес. Що це у вас з іменин так рано гості роз’-їжджаються, чи не дізналися про діло?

Феноген. Яке діло?

Маюфес. Я ж вам писав, що Петро Тимофеевич в острозі, а тепер слідователь по важним ділам посадив у острог таких хазяїнів, як Зеиделсвич і Петренко!

Ф е н о г е н. Ой, і Петренка посадив?

Маюфес. Положим, Петренко дав двісті тисяч залогу, а Зенделевич сидить. Я думаю, що доберуться і до Терентія Гавриловича.

Феноген. А хазяїн же при чім?

Маюфес. Дванадцять тисяч овець взявся сховать від кредиторів.

Феноген. А хто ж це докаже? Купив.

Маюфес. Ну, коли мені заплатять, я можу мовчать, але гроші за продані вівці по книгам Михайлова не показані,— треба заплатить шістдесят-сімдесят тисяч!

Феноген. Заплатить — і край.

Маюфес. А поки там що — погано. Якби другий слідователь, а то страшний чоловік... Він хоче всіх залякать; поки заплатить, поки все виявиться — пожалуйте в острог.

Феноген. От тобі й маєш! Невже ж Терентія Гавриловича можуть у острог?

Маюфес. Можуть. Погане діло. Я приїхав навмисне побалакать. А де ж Терентій Гаврилович?

Фе но і'єн. Поїхав копи оглядать. А наше діло як?

Маюфес. Давайте розписку, що в случае покупки імє-нія ви мені платите п’ятсот рублів, і я вас повезу в імєніе. Ай імєніє, ай імєніє! Ето што-нібудь особенного!

Вбігає парубок.

Парубок, Феноген і Маю фе С, а потім Марія Іванов на

і Соня.

Парубок. Феноген Петрович, нещастя!

Феноген. Що там таке, хто-кебудь повісився знову? Парубок. Хазяїн пробі кричать. Упали і не можуть піднятись. Побіжу рятувать.

Феноген. На килим! Беріть ті носилки, що гній викосять з конюшні, і бігом туди, я зараз.

Парубок вийшов.

(У двері.) Марія Івановна, Софія ТерентьевнаГ (До Маюфе-са.) Зайдіть, будь ласка, у контору, я вас покличу.

Мі а ю ф е с. Можна. (Пішов.)

Феноген. О господи, що за феральний день!

Входять Марія Івановна і Софія Терентьевна.

Марія Івановна. Що тут сталось?

. С о н я. Де тато?

Феноген. Поїхали копи оглядать та на царині, кажуть, упали, не можуть встать. Люде побігли вже туди, а я зараз послав носилки й сам піду.

Марія Івановна. О господи, що це таке?

Соня (до Феиогена). Мерщій ідіть і ви до татка!

Фено г е н пішов, і Марія Івановна за ним.

Треба зараз у город дослать за лікарем. Може, ногу зламав. Напишу Івану Миколайовичу записку, щоб зараз лікар приїхав. (У двері.) Мишка! Скажи, щоб запрягли шарабан.

Входе Марія Івановна.

Марія Івановна. Не видко!.. О господи! Що з ним трапилось, хоч би довідатись... Що ти там, доню, пишеш?

С о п я. Послать треба за лікарем, а поки виявиться, що там, та поки коні запряжуть, записка буде готова; тут кожна хвилина дорога, може, перелом, нехай бог боронить.

Входе Фелоген.

Ну, що?

Феноген. Несуть. Стогнуть тяжко!

Мі а р і я Івановна. Що з ним, що? Не чув? Феноген. Вони поїхали полюбоватись на копи і отут, зараз за ровом, побачили біля кіп чиїхсь гусей, що смикали копу; прудко під’їхали до гусей, схопились з бігунків

і погналися за гусьми, та спіткнулись через ритвипу і сильно упали.

Чуть стогін: «Ой, ой!»

С о її я (до Феногена). Нате записку, зараз за лікарем.

Феноген вийшов. Входить Пузир, опираючись на двох робітників.

ЯВА XVII

Пузир, Марія Івановна і Соня, а потім Феноген.

Марія Івановна і Соня помагають Пузиреві.

Пузир. Ой, ой! Тихо! Ой! Мабуть, щось всередині порвалось. Ой, ой! Як дихну, неначе ножем ріже по животу, ой!!

Соня. Я посилаю зараз за лікарем, тату!

Пузир. Не треба. Фельшара краще... Ой... фельшара, лікаря не треба.

Садять на диван. Входе Феноген. До СонГ тихо: «Послав». Робітники

вийшли.

Феноген, ой! Я бачив, що у двір їхав Маюфес, де він? Феноген. Тут.

Пузир. Посадили? .

Ф е н о г е н. Не питав.

Пузир. Поклич... Покли... ой! Поклич!

Феноген. Хоч одпочиньте.

Соня. Таточку, нехай потім, вам важко говорить. Пузир. Поклич!

Феноген (іде). Що його робить? Григорій Мойсєєвич ще гірше розтривоже... Треба самому сказать. (Вертається.)

Пузир (через сльози). Чого ж не йдеш? Не муч, клич! Феноген (про себе). Що буде, то буде — однаково, скажу... Та я сам все знаю!

Пузир. Говори... Посадили?

Ф е н о г е н. Посадили!

Пузир. О-о-о!

. Марія Івановна. Боже мій! Що з тобою?

Пузир. Ох, погано!

Завіса.

Кімната та ж.

ЯВА І

.Соня, Феноген, Марія Івановна і Пузир.

Соня (одчинивши обидві половини дверей, стоїть на порозі. Після паузи). Помалу, помалу...

Марія Івановна і Феноген ведуть Пузиря під руки і садовлять у крісло, обложивши подушками;

Таточку, голубчику, краще б ви лежали. Лікар говорив, що вам потрібен спокій, щоб вас ніщо ані крапельки не тривожило!

П у з и р. Хазяйство, дочко, не можна лежать.

Соня. Здоров’я дорожче хазяйства.

Пузир. Мені легше.

Соня. То й добре, а як розтривожите себе ділами, то знову буде гірше. ‘

Пузир. Поки не зроблю всіх розпорядків по хазяйству, то ще гірше тривожусь... Я не довго... Побалакаю об важнім ділі і ляжу. Доню! Напиши Петру Петровичу, щоб приїхав. Він сердиться на мене, а ти напиши: при смерті, хоче помириться.

Соня. Я вже, тату, написала.

Пузир. Хіба ти думаєш, що я справді помру?

Марія Івановна. Господь з тобою... Ніхто не думає. Що ж з нами, сиротами, станеться, а з хазяйством? Краще нехай я помру.

Пузир. Годі, стара! Я так спитав. Я й сам знаю, що не вмру. Рано ще, рано — хазяйство не пускає.

Соня. Я, тату, і сама нічого такого не думала, а просто догадалась, що вам би хотілось бачитись з Петром Петровичем, і написала.

П у з и р. Іди сюди.

Соня підходить. Пузир гладить її по голові.

Розумна головка. Я не вмру, не бійтеся — чого я буду умирать? Завтра або післязавтра поїду з Феногеном вівці купо-вать... Феноген! Поклич Маюфеса.

Феноген вийшов.

Капосна хвороба причалила мене до ліжка, а тепер кормів нема, можна купить по сімдесят п’ять копійок... вівцю... ох...

Марія Івановна. Бог з ирши, старий, з тими вівцями!

11 у з и р. Що ти тямиш! Феноген купив три тисячі по карбонам ио, а Куртца’й досі нема... Вони переплачують... Я б купин по сімдесят п’ять копійок!

Марія Івановна. Бог дасть, поправишся, тоді й сам поїдеш та й купиш, скілько хочеш.

Пузир. Пропустимо гарячий час, і Чобіт все скупить; а коли ти діждешся, щоб вівця була сімдесят п’ять копійок? При такій ціні два карбованці чистої пользи на штуці.

Марія Івановна. А може; й па той рік буде недород.

Соня. Ох, як тяжко слухать таку розмову і мовчать.

Пузир. Ой!!

Соня. Лягли б ви краще, тату.

Входе М а ю ф е с.

Пузир. От побалакаю з чоловіком і ляжу. А ви йдіть.

Марія Івановна. Ходім, дочко!

Вийшли.

ЯВА II

Пузир, Маюфес і Фе по'ге и.

Пузир (до Маюфеса). Ну що? Кажи коротко, я. нездужаю, довго не можу сидіть.

Маюфес. Ваше заявления слідователь уже одібрав з почти. Писар його мені казав, що, поки на слідствії не буде доказано, що вівці тілько на випас, заявления не поможе!

Пузир. Ох! Як страшенно заболіло у спині, мов огнем пече? Ну?

Маюфес. Всі кажуть, що треба адвоката, а без адвоката — швах ³⁷!

Пузир. Ох! А скілько адвокат візьме?

Маюфес. Я ходив до найкращого, діло він знає.

Пузир. Ну і скілько ж?

М а ю ф с с. Десять тисяч!

II у з п р. Що?

М а ю ф е с. Десять тисяч.

Пузир (тяжко переводе дух). Не дам!

М а ю ф е с. Щоб потім не каялись.

Пузир (крутить головою). Не дам!

Маюфес. Ваше діло!

Пузир. Нехай триста!

Маюфес. Це йому на один сніданок.

Пузир. Ну, п’ятсот!

Маюфес здвигує плечима.

Тисячу!

Маюфес, скривившись, чухає голову.

Більше не дам!

Маюфес. Ваше діло. А тілько менше десяти тисяч не візьме.

Пузир. Бійся ж ти бога! Тепер за ті гроші можна купить десять тисяч овець!

Маюфес. Це правда. А тілько вівця тут не поможе, треба адвоката.

Пузир. Господи боже мій — десять тисяч! Це грабіж! За віщо ж, за віщо?

Маюфес. Таке діло!

Пузир. Яке ж діло?.. Ти покажеш, що я нічоґо не знав і приняв овець тілько на випас, покажеш?

Маюфес. Покажу.

Пузир. От і все діло!

М аюфе с. А скілько ви мені дасте за таке показаніє? Пузир. Тобі? Сто карбованців дам!

Маюфес. То краще мені сказать, що я нічого не знаю. Навіщо мені клопіт: будуть тягать на допро.си, на слідствіє, на переслідствіє? Я чоловік занятий ділами,— одна потеря. Пузир. Двісті дам!

Маюфес. Ні, Терентій Гаврилович, не таке діло. Пузир. Триста!

М а ю ф е с. Як я візьму за таке діло триста карбованців... ви самі скажете, що я дурень.

Гі у з и р. Ну, п’ятсот!

М аюфе с. Як не дасте тисячу, то я не свідок!

Пузир (тяоіско переводе дух). Ох! (Звісивши голову, мовчить. Після паузи, тихо, страждущим голосом.) Дам тисячу!

Маюфес. То давайте зараз!

П у з и р. Ти ж ще не показував?

Маюфес. Бо ще ж не питали. А спитають — покажу у вашу пользу.

Пузир. Так тоді й дам.

Маюфес. Як не дасте зараз, я не свідок.

Пузир. Хіба ти мені не віриш?

Маюфес. Таке діло.

Пузир. Ідол же ти проклятий... Феноген! Вижени його н пішо!

М «'і к) ф е с. Зачім же у шию? Я і так піду.

II узи р. В шию! Ой.., В шию його! В шию! Ой, ой, ой! (Хитніться за поперек.) Наче щось порвалось усередині.

Феноген робе ступінь.

Маюфес (одходе до дверей). Феноген Петрович, ви чоловік розсудочний, не сделайте скандала! (Зникає за двері.)

Пузи^р. Ах ти, ідол проклятий...

Маюфес (вигляда у двері). Я, навпротів, покажу теперечки, що ви вівці ховали і помагали злосному банкротству.

Феноген (кидається до дверей). Та йдіть ви к бісовому батькові.

Маюфес зникає.

Пузир (витирає піт). Ах ти, гадина... Ах ти, грабитель! Ріже живого чоловіка і в рану пальцями тикає.

Фе но,ген. Заспокойтесь. Я вам пораю таких свідків, що під присягою скажуть все, що вам завгодно: і що бачили, і чого не бачили, і що знають, і чого не знають. А ви їм дасте тільки по двісті карбованців.

Пузир. Дам, зараз дам, з радістю дам! Кажи, хто вони?

Феноген. Я і Ліхтаренко.

Пузир (через сльози). Вірний слуга... Спасибі тобі! Кращих свідків і не треба. (Витирає очі.) Ти і дурно покажеш, щоб врятувать свого хазяїна від сорому, я тебе знаю.

Феноген. Покажу, єй, покажу — дурно покажу... А ви свого вірного слугу подаруєте — дасте на дорогу до слідо-вателя двісті карбованців.

Пузир (зітхає). Дам! Посилай за Ліхтаренком! І сам

з ним побалакай, бо я не можу.

Ф е її о ге и (у двері). Петрушка! Звели, щоб Харитон зараз їхав у Мапуйлівську економію і покликав сюди Ліхта-ренка.

Пузир. Каторжний жид — жили вимотав... Де ж? Тисячу карбованців! А? Люде вдвох за чотириста карбованців хрест поцілують, а він один хотів зцупить тисячу. Дай води...

Марія Івановна» лікар, Пузир і Ф е н о г е н, а потім Маюфес.

Лікар. Що ж це ви робите? Знову встали.

⁴ Пузир. Я вже зібрався йти полежать.

Марія Івановна й Феноген беруть його під руки.

Лікар. Не смійте вставать!

П узи р. Не можна — хазяйство.

Марія І в а н о в н а. А 'боже мій, боже! Здоров’я миліше всього на світі!

Виходять. З дверей виглядає Маюфес.

Тих а: «Феноген Петрович,..» Феноген махає йому рукою. Коли Пузиря вывели, Маюфес входе.

Маюфес (сам; постоявши). Ах ти, хам! Ні сорому, ні совісті не має. За таке діло п’ятсот карбованців дає. Ні, поч-теннійший, дасте ви мені тепер дві тисячі, бо ніхто такого показанія не зробить, як Григорій Мойсєєвич.

Входе Феноген.

Феноген. Що ви хотіли ще сказать? Говоріть мерщій, поки біля слабого лікар.

Маюфес. Коли ж поїдемо оглядать землю? Мені¹ надоїло возитись.

Феноген. Ото-бо й біда, що*сам не знаю коли.

Маюфес. Як вам завгодно — я більше ке буду турбо-ватись! Тілько не забувайте, що ви і не оглянетесь, як землю цю ухоплять мужики. Вони теперечки показились. Одні біжать на переселеніє, другі тікають з переселеній, а треті бігають, висунувши язика, шукають — де б тут з поміччю банка землю купить! П’ять літ назад я сам приторговував людям землю по сто двадцять п’ять — сто тридцять, а мужики на свою голову уже нагнали ціну двісті двадцять п'ять за десятину.

Феноген. Чув-чув. Всякому земля потрібна. Чого доброго, переб’ють. Знаєте, може, я одпросюсь у хазяїна, то завтра раненько приїду в город, та й махнем на оглядини... У мене недовго: сторгуємо, купча і грошики на стіл.

Маюфес. Пора» пора вже вам на своє хазяйство.

Феноген. Ох, не кажіть! Запізнився, здорово запізнився, давно пора.

Маюфес. Зате ж який опит і яку практику маєте! Ви своє надолужите. Коли ви могли обманювать Терентія Гавриловича, то кого ж після цього ви не' обманете.

Феноге н. Ха-ха-ха!

М. а ю фес. А через десять літ Феноген Петрович буде такий великий пуріц, що бідного Григорія Моисеевича гнатиме и шию_ч.

Ф с н о г е н. Бо таки й справді ви багато заправили! Де ж таки: за показаиіє тисячу карбованців?

Маюфес. Так яке ж показаніє, подумайте.

Феноген. Бог зна що говорите!. Та я й Ліхтаренко візьмемо по³⁸ двісті карбованців.

Маюфес. Як? Ви? Ну, глупостії Ви ж нічого не знаєте!

Феноген. Що нам скажуть, то ми те й покажемо у слі-дователя.

Маюфес. І будете присягать?

Феноген. Будемо!

Ма юфе с. І хрест цілувать?

Феноген. Поцілуємо.

Маюфес. Ой-ой-ой! Хароший христіанин! І вам не гріх?

Феноген. А вам?

Маюфес. Я хоч що-небудь знаю, а ви нічого не знаєте.

Феноген. Так і ви ж за гроші мусите показувать те, що вам звелять, ну і ми так само.

М а ю ф е с. Ай! Що ви говорите? Хіба можна рівнять бідного жидка, фактора Гершка, до Феногена Петровича?! Ви поміщик і за двісті рублів будете показувать неправду і хрест цілувать? Цілувать хрест?! Ай! Мені аж страшно стало. (Здригнув.) Такий чоловік. Ні, я не вірю, ви жартуєте.

Феноге н. Хе-хе-хе! Ви хочете мене засоромить, щоб я не перебивав вам заробітку?.. Даремна праця. Ви тілько гарненько самі подумайте: чого ж то вам такі привілеї в житті, що ви можете усе робить, аби гроші, а я то вже і не можу? Та коли б я не так думав і не так робив, як думаю

і роблю, то не мав би де під старість голову прихилить. І ви самі сміялись би з мене, взиваючи посліднім дурнем, от що! А тим часом прощайте. Піду до хворого. (Іде й обернувшись.) Завтра ждіть мене! (Вийшов.)

ЯВА IV

Маюфес. Ай-ай-ай! Нещасний я чоловік! З рота вирвали такий зарібок! І як його теперечки жить на світі? Уй вейз-мір, вейзмір! * (Вийшов.)

Соня. Спасибі, що приїхали. Восьмий день вас жду, насилу діждалась.

Калинович. Признаюсь вам, що і тепер приїхав після довгої боротьби. '

Соня. І як вам не сором! Невже ви, після ваших поглядів, на тата гніваєтесь?

Калинович. Ні краплі; і гнівати'сь не маю ніякого права.

Соня. Так чого ж тоді боротьба? Диво.

Калинович. А ви розміркуйте: тато образився моїм сватовством, і я мусив оставити ваш дім, щоб ніколи сюди не появлятися без його згоди на те; тепер, коли тато тяжко слабує, він має право подумать, що я приїхав, ждучи його смерті, щоб...

Соня. Смерті? (Закриває лице. Пауза.) Вам лікар говорив, що тато умре? Кажіть, кажіть, не бійтесь, я здер-жу себе, я... я... можу володіть собою!

Калинович. Заспокойтесь! Я нічого не знаю... Я говорю так — наприклад. Я боявся, щоб мій приїзд не потривожив хворого.

Соня. Татові про ваш приїзд ніхто не скаже. А'ви простіть мій егоїзм: я не думала, що ставлю вас в неприятні умовини. Я зовсім ошаліла, не знаю, не знаю, що робить! Татові то гірше, то легше. Лікар каже: операцію треба, тато не хоче... Я вже одважилась і послала Петру Петровичу лист, бо думала, що ви так-таки і оставите мене, безпоміщну...

Калинович. Тепер я бачу, що справді вже дуже егоїстично оберігав свою персону, забуваючи про ваше горе, про вашу безпоміщність. Простіть.

Соня (усміхаючись). Прощаю, прощаю. Порайте ж мені, що його робить?

Калинович. Може б, виписать професора?

Соня. От бачите, а мені і в голову це не прийшло.

Входе Золотницький.

ЯВА VI

Соня, Калинович і Золотницький.

Соня. Петро Петрович!

Золотницький. Дуже рад вас бачить!

Чоломкаються.

С о н я. Спасибі, що уважили мою просьбу, я не маю слів, як дякувати вас.

3 о л о т н и ц ь к и й. Нема за що, дорога Соф’я Терентьйов-

ііа! Хоча тато тоді й образив мене як старосту дикими слонами, а коли чоловік при смерті, то все забувається.

Соня. Йому то легше, то гірше.

Входе лікар.

ЯВА VII

Соня, Золотницький, Калинович і лікар. Лікар чоломкається з Золотницьким і Калиновичем.

Золотницький. Як же здоров’я слабого?

Лікар. Здоров’я його тепер цілком залежить від операції, я вже два рази йому говорив, а він і слухать не хоче про операцію. Зараз страшенно тривожиться тим, що шахмей-стера нема з вівцями, а післязавтрього збирається їхать куповать вівці... Мені нема чого тут робить, прощайте!

Соня. Я вас не одпустю! Прошу оставатись. Ми тата умовимо, і він згодиться на операцію.

Лікар. Навряд. Страшенно упертий чоловік.

Соня (до Золотницького). Може, хоч вас послухає, бо ми й справді не можемо нічого подіять.

Золотницький. Попробуєм разом всі умовлять.

Соня. Так ви зостанетесь? Прошу!

Лікар. Ради операції зостанусь. Операція — єдиний рятунок.

Соня. Спасибі. Поки лікар біля слабого, всі надіються, всім легше. (Простягає руку лікареві.) Спасибі, велике спасибі.

Лікар. Дозвольте ж мені поки що де-небудь одпочить, бо я сьогодня мало спав.

Соня. Я зараз вам приготую кімнату. (Вийшла.)

Золотницький. Скажіть, будь ласка, єсть -надія?

Лікар. У нього нарив біля почок, і вже назрів. Треба сьогодня ж зробить операцію, бо коли прорве нарив всередину — заражеиіє крові і мортус ³⁹! Я йому казав про це, а він нізащо по хоче операції, не вірить.

З о л о т и и ц ь к и й. Що ж за хвороба, від чого?

К а л и н о в и ч. Пам’ятаєте, поїхав на іменини копи оглядать?!

З олотниць к и й. Ну?

Лікар. Гуси скубли копу пшениці, він страшенно озлився на гусей, що таку потерю роблять, схопився з бігунків і побіг за ними по уклону — хотів убить гуску... Біг, себе не тямлячи, та через ритвину схибнувся, упав з розмаху навзнак і одбив почки! От що гуси зробили!

Золотницький. Класична птиця! Рим спасла, а хазяїна погубила! ¹⁴

Калинович. Знаєте, таке нещастя. Якось не приходиться висміювать!..

Золотницький. Повірите, Іван Миколаєвич, що мені страшенно жаль Терешка, а разом з тим я ледве здержую гомеричний сміх, коли намалюю перед собою картину погоні за гусьми!

Калинович. Та бог з ним! Такий тяжкий акт твориться в сім’ї, що трагичиістю своєю переважує сміх!

Золотницький. Воля ваша» а я не можу не підкреслити: у чоловіка двадцять дві тисячі кіп однієї пшениці — ну і треба ж йому гнатись за гусьми, що скубли одну копу!

Лікар. Типично!

Калинович. Лишім цю розмову, прошу вас.

Входе Соня і дівчина.

ЯВА VIII

Соня, лікар, Калинович, Золотницький, а потім Феноген.

Соня. Кімната ваша готова. От дівчина покаже.

Л і к а р. Спасибі. (Пішов за дівчиною.)

Соня. Говоріть, що розказував без мене лікар?

Калинович. Одно: треба зараз операцію, а тато не хоче.

Соня (до Золотницького). Ходім до тата, будемо умовлять.

Золотницький. А може, заснув.

Входе Феноген.

Здоров, Феноген.

Феноген (цілує в руку). Приїхали, благодїтель.

Золотницький. Ну що, Терентій Гаврилович спить?

Феноген. Де там, такий хазяїн засне! Тривожаться то тим, то сим. От Ліхтаренко їм потрібен, я послав уже давненько, а його нема. Знову Куртца ждуть, а оце зараз, на лихо, почули, що вівці замекали, і хотять сюди вийти подивиться з вікна на овець, бо в ту кімнату, де вони лежать, не видко, а перед цими вікнами раз у раз проганяють шматки овець (підходе до вікна), коли починаються салгани. Он гляньте: справді Куртц пригнав напоказ овець.

Золотницький. О! Хазяйське ухо і за стінами почуло любу серцеві овечу розмову.

Феноген. Ходім, Софія Терентьевна, виведемо їх сюди.

Соня. Боже сохрани! Татові спокій нужен. Лікар забороняє йому вставать! Зараз треба операцію робить!

Феноген. Не знаєте ви тата! Ніхто його'не вдержить із ліжку, поки ноги дибають. Десять літ тому назад Терентій Гаврилович весь октябр місяць був біля отар, жив в курені, на дощі і сильно простудився: кашляв, голова боліла, пропасниця била, гірше ніж тепер, так била, що від землі підскакувало все тіло; а ми таки поїхали на ярмарок гурт скуповувать і тисячу биків купили. Та хіба це раз було. Ех, не знаєте ви тата. (Утирає сльози.) Таких хазяїнів мало світ родить.

Соня (до Золотницького). Ходім до тата... Ні, ви йдіть, а я покличу лікаря, та разом пе пустимо і умовимо згодитись па операцію.

Золотницький. Добре. Я уговорю його. (Пішов в одні двері, а Соня в другі.)

ЯВА IX

Феноген (сам). Вони умовлять, вони не пустять! Діти! Щоб Терентій Гаврилович не побачив новий товар? Ха! Та він рачки сюди прилізе, та скоріще він умре. Де ж таки? Жде тих овець, як свята, зна, що вони тут, і він їх послухає, буде лежать! Ніколи в світі!

Входе С о гі я і лікар.

ЯВА X

Феноген, лікар і Соня.

Л і к а р. Я, єй-богу, не знаю, що робить з таким чоловіком, як ваш тато! Не пускать його, коли він так уперто хоче вийти, це для його натури однаково, що навмисне дратувать, тривожить, і він цим самим ще гірше себе розіб’є, ніж тим, що вийде.

Феноген. Святая правда! їх удержать не можна/.. Я тридцять п’ять літ з ними не розрізнявся і знаю їх більш, ніж себе.

Лікар. От бачите!

Соня. А господи! Невже ж вівці йому миліщі, ніж життя?

Лікар. Хазяйство або смерть — такий девіз!

Соня. Там Петро Петрович, тато його послуха, ходім, попробуємо умовить!

Лікар. Попробуємо!

Вийшли.

ЯВА XI

Феноген (сам). Розумні слова: або хазяйство, або смерть! Велика правда! Земля, скот, вівці, хліб, комерція, бариші — оце життя! А для чого ж тоді, справді, і жить на світі, коли не мать цього нічого? Та краще гробаком нечув-ственним родиться, аніж такою людиною, що про хазяйство не дбає! Нехай бог боронить, коли б у мене пропали ті гроші, що я маю,— зараз би повісився.

Входе Куртц.

ЯВА XII Феноген і Куртц.

Куртц. Еті, день добрий!

Феноген. Здоровенькі були!

Куртц. Еті, овса — готова. Зічас будіть шпаціровал перед окна.

Феноген. А почому купили?

Куртц. Еті — ніпочом,руб десять, руб двадцать.

Феноген (набік). Виходить, Карло цапнув більше за мене, а я його лічив дурнем!

Входить Золотницький і лікар.

ЯВА XIII

Феноген, Куртц, Золотницький і лікар, а потім Соня, Марія Івановна ведуть Пузиря.

Золотницький. А?! Смерть за плечима, а він плаче, що його не пускають подивитись на овець.

Лікар. Воюющий мечем од меча гибнеть. Хазяйство — його меч, від нього й смерть. Так мусить буть, і не варт сперечатись!

Соня, Марія Івановна ведуть Пузиря.

Пузир. Бог з вами, що ви собі вигадали: лежи, коли вівці пригнали? Я не смертельний.

Золотницький (до лікаря). Ходім до Калиновича, він там скучає.

Хочуть іти.

Пузир. Петро Петрович! Хіба вас не кортить подивиться па овець?

Золотницький. Я зараз прийду.

Виходять з л і к а р е м.

Пузир. Здорові були, Карло Карлович!

Куртц. Еті — я здоров, ошінь здоров. Спасибі! А ви, еті — нєт... еті — пльохо.

Пузир. Пройде! Ідіть до гостей! Соню, попроси Петра Петровича!..

Соня і Марія Івановна вийшли.

Багато купили?

К у р т ц. Еті — восімсот.

Пузир. Вісімсот? Тілько? Чого ж так мало?

Куртц. Я, еті, не можіт покупал. Ярмарка, еті — да, село, еті — нєт. Дома, еті, мушік продал, руб десят овса, а еті, берьот овса! Мушік берьот руб десят, плачіт, жена — плачіт, деті — плачіт.

Пузир. Як, по рублю десять? Феноген купив — руб, а Чобот он купив — сімдесят п’ять копійок.

Феноген. При мені багато купця наїхало і ціна піднялась, тепер, певно, понижчала, бо вже накупились. Піду подивлюсь овечок. (Вийшов.)

Куртц. Правда. Купса, еті — нєт! А толко я не мошіт торговался: сказаль мушік руб десят, я, еті, гілатіл; сказал мушік, еті, руб двадцать, я, еті, платіл! Зашсм торговалса, когда руб двадцать — еті завсєм ніпочом. Еті... еті...

П у з и р. Ну, а якби сказав п’ять рублів?

Куртц. Да! Да! Еті... Еті... да! П’ять не сказаль, еті — нєт, сказаль руб десять, руб двадцать — болше не сказаль. Еті ніпочом. Мушік, еті плачіл. Я не торговал, еті — нєт, еті — нікогда!

Пузир. Е, вже як такий купець, то краще не купуй овець!

Куртц. Еті — да! Я не купіл.

Входе Феноген.

Пузир. Післязавтрього сам поїду з Феногеном.

Куртц. Сам, еті —да!

Пузир. Нехай проганяють овець. Мені важко сидіть.

Куртц. Еті — да! Волной зовсєм, нє надо сматрил. ( Пішов.)

Феноген і Пузир.

Феноген. Там приїхав урядник, хоче вас бачити. Пузир. Підожде. Оберни крісло до вікна. Так. О, овечки! Хороші... Єсть с кордюками... Худі, бідолаги. Нічого, одго-дуємо. Восени чистої прибилі два карбованця на штуці... Так, Феноген?

Феноген. Шерсть, сало, солонина і шкури — я так думаю, що більше двох!

Пузир. Бирі мої, бирі! Цкелей! У, ви славні биречки мої. Іш, як ідуть, мов військо перед генералом. 'Недурно Петро Петрович звав мене овечим генералом. Поклич Петра Петровича.

Феноген вийшов.

Ху-у-у! (Витира піт.) Слава богу, хоч у спині не болить так, як боліло,— певно, нарив прорвало всередину, і легше стало. Бирі, бирі, бирі... Мало купив дурний цей Карло.

Входе Харитон.

Харитон (з дверей). Феноген Петрович!

Пузир. Чого тобі? Лізеш, не спитавши, чи можна.

ЯВА XV

Пузир, Харитон, потім Золотницький і Феноген.

Харитон. В передній нікого нема, я думав, я поспішав... Пузир. Підожди, нехай вівці пройдуть. Не перебивай мені любоватися.

Входе Петро Петрович і Феноген. Фелоген тихо розмовляє з Харитоном.

Чого ви там сидите, Петро Петрович, подивіться, які овечки і по рублю десять. Мерщій же, послідні проходять. Бирі, бирі, бирюшечки, бирічки!

Золотницький. Худі дуже.

Пузир. Нічого, зате молоді. Одгодуємо — два рублі на руб пользи. Отак треба хазяїнувать.

Входе лікар.

Золотницький. Правда!

Пузир (тяжко переводе дух). Феноген, поверни мене на хату.

Пузир. Що, тік згорів?

Фсиоге и. Ні.

Пузир. Слава богу. А що ж там сталось?

Феноген. Бунт. Робочі Ліхтаренкові голову розбили.

Пуз н р. Як?

Феноген (до Харитона). Розкажи, що знаєш.

Харитон. Почалось, кажуть, зранку. Мануйлівці, бачите, хотіли, щоб брали їх усіх, щодня на роботу по такій ціпі, як договорилися тоді, коли взяли в аренду їх наділи. А Ліхтаренко ніби ціну зменшив і тілько половину людей взяв на роботу. Ну, почався гвалті А тут строьюві робочі за харчі почали ремствувать. Слово по слову, хтось налаяв поганим словом Ліхтаренка. Ліхтаренко вистрілив з револь-верта. Чи ранив, чи вбив — не знаю. Тоді кинулись до Ліхтаренка, він не вспів утікти в контору, і хтось каменем розбив Ліхтаренкові голову. Тепер Ліхтаренко заперся в конторі і щохвилини палить в вікно з револьверта. Люде одступили, але похваляються підпалить двір і тік.

Пузир. Ідоли! Пси! Феноген! Нехай зараз пошлють від мене телеграму губернаторові і ісправникові так: бунт робочих, убили управляющого, підпалили двір. Налякать їх — скоріще виїдуть. До речі, тут урядник, клич його сюди. А ти, Харитон, бери другого коня, скачи в Мануйлівку і вкруть назад, щоб я знав, що там робиться.

Феноген і Харитон вийшли.

Бачите, ви кажете лежать. Де ж мені влежать? От все сам зробив — і тепер аж легше. От урядник поїде в Мануйлівку, тоді я ляжу, спочину і завтра видужаю! Побачите!

Золотницький (до лікаря). От натура!

Л і к а р. Нерви страшенно напружені. Я певен» що в нього нарив лопнув і почалося зараженіє крові, замітьте — пропасниця б’є.

ЯВА XVI

П у з и р, л і к а р, 3 о л о т и и и ь к и й, Ф е н о г с н і урядник.

ГІуз и р (до урядника). Чули, певно, про бунт в Мануйлівці?

Урядник. Чув зараз.

Пузир. Прошу вас, беріть людей звідціля і їдьте, будь ласка, в Мануйлівку зараз. Губернаторові і ісправникові посилаю телеграму.

Урядник. Мануйлівка не мого участка. Крім того, я маю друге важне порученіє. По ділу злосного банкрота

Михайлова слідователь постановив сьогодня привести вас для допроса як обвиняемого в сокритії дванадцяти тисяч овець. Получіть повістку. (Подає.)

Пузир. Сокритіє?! Яке сокритіе?

У р я д н и к. Не знаю.

Пузир. Я приняв вівці від Петьки Михайлова на випас!

Урядник. Не знаю.

Пузир (витирає піт). Я вам кажу! У мене свідки єсть.

Урядник. Предписано вручить повістку і сьогодня привести для допроса як обвиняемого...

Пузир. Як привести?!

Урядник. Під караулом.

Пузир (піднімається). Під караулом?!! Що ж це? (Опускається в крісло.) Світ перевертається, послідні часи наступили. (До всіх з одчаєм.) А? А? На випас дав дванадцять тисяч овець, а слідователеві показав, що я переховую його вівці!.. Ах ти ідол, ах ти прахвост.

Золотницький. Та у тебе ж свідки, певно, єсть?

Пузир. Аякже! Ах ти, ідол! Феноген, чуєш? Ти ж свідок?

Феноген. Своїми вухами чув, своїми очима бачив і знаю... Я присягну, що на випас.

Пузир (нервово часами витирає піт). Чуєте? Он які люде понаставали: прахвости із прахвостів, анафеми із анафем! Обмане, обікраде, заріже, ограбить, чортові душу продасть — аби гроші! Ні сорому, ні честі!.. Чи чувано коли про такі діла? Голяк масті Петька Михайлов, не маючи ні шеляга в кишені, умудряється брать гроші в банках, без грошей бере товари на фабриках, скрізь позичає, і всі дають! Багатіє не по дням, а по часам, тисячі бідолаг несуть йому гроші, як у банк, на проценти, а потім раптом шарах: банкрот! І такий злодій мошеник, грабитель тягне за собою в тюрму чесного, ні в чім не винуватого хазяїна! Ідольське... Прокляте діло!

Золотницький. На тобі лиця нема, іди приляж, ми діло обміркуємо.

Пузир (через сльози). Петро Петрович! Рятуйте, рятуйте мою честь! Честь, честь мою топчуть в болото! Я двісті, триста тисяч дам залогу.

Золотницький. Все зроблю, заспокойся!.. (Тихо.) Брат Калиновича прокурор, він поможе, справедливо полегшить твоє становище.

• Пузир. Так? Ох!.. (Тихо.) Скажіть, нехай рятує... я надіюсь, я певен.

Золотницький. Зараз візьму Феногена і їду до следователя. Що можна, все зробимо.

Пузир (тихо). Просіть від мене Калиновича... Нехай вибачить... Я дам благословення на шлюб з дочкою... (Тяжко пгрсио()с ()(/х, пропасниця його б'є, він витирає піт і говоре про гсОс.) Обіщать можна все, аби вирятував... Обіцянка — ияішмка. (До всіх.) А будь ти проклят, вельзевулів ¹⁵ ти син, ІІ' іька ти анафемович, бодай твоє тіло так розпалось, як них крадене багатство!

Лікар. Годі вже! Ідіть приляжте і заспокойтесь.

Пузир. Піду, піду. (Опираючись на Феногена, підводиться.) І ви заспокойтесь, обійдеться без операції — нарив прорвало. Одно погано: пропасниця причепилась... Нічого, пройде, і завтра я таки поїду з тобою, Фепогенушка, вівці куповать.

Феноген. Поїдемо, поїдемо!

Пузир (іде й стає). Ага!.. Скажи, Феноген, Карлу, що одна овечка, з послідніх, біленька з кордючком, має поранений хвостик; друга, чорненький лоб, шкандибає на праву задню ножку. Нехай Карло обдивиться, щоб часом не згинули,— шкода худоби і потеря...

Пішли.

Лікар (до Золотницького). Два-три дні — і смерть!

Урядник. А що ж мені робить, що я скажу слідовате-леві?

Золотницький. Скажіть слідователеві, що Терентій Гаврилович одібрав повістку від смерті і скоро дасть пока-заніє перед богом.

Завіса.

СУЄТА ¹

Комедія в 4 діях (Картини)

ДІЄВІ ЛЮДЕ

М а к ар Бари л ьчеико — багатий козак, хлібороб. Тетяна — його жінка..

К а р и о — хлібороб Михайло — учитель гімназії Петро — кандидат прав Іван — писар в запасі Василина — скінчила гімназію Я в д о х а — Карпова жінка.

діти Макара Бар'ильченка.

Аделаїда — Петрова жінка.

Н а т а ш а — Михайлова жінка-

С о р о к о т и с я ч н и к о в — сліпий генерал, батько Наташі. Де МИД Короленко — сільський учитель.

Т е р с ні к о Сурма — багатий коза к, хл ібороб.

Матюша — сип його, 12 літ.

Сергій Гуп але и ко — багатий козак, хлібороб.

Тарас Гупа л єн к о— небіж його, унтер-офіцер.

Акіла Акілович — помошник класного наставника. Тарабанов — повар Д а р и н а — покоївка

}

_ „ У .Михайла Барильченка.

Паша — куховарка ^в

Офіціант.

ДІЯ ПЕРША

Середина хати багатого козака. Дивам турецький, два крісла, віденські стільці, дзеркало, столи, закриті гарнішії скатерками, біля дивана великий домашній килим, на помості під задньою стіною гарна кована скриня, під другою — шафа з книгами.

ЯВА І Явдоха і Тетяна.

Тетяна (розглядає. По хвилі). Гарно. Тут буде Михайло спати, а Пєтю ми покладем у себе. От і все... Кінчай же, моя голубко, приборку та приходь у стару хату — поможеш варити обід, бо на Василину мала надія, нічого не тяме: ні спекти, ні зварить! І чому їх там учать, у тих гімназіях?.. Не знаю, куди пішов старий; ти не бачила?

Я вдох л. Вони з Карпом пішли подивитись на сінокос.

Тетина. Якщо сюди зайдуть, то скажи, моя дитино, о.тімчоиі, щоб він не бавився,— нехай їде на вокзал, бо вже і ‘ К о |) о при Гіде поїзд.

М м /і о х а. Та де там, мамо, скоро! Ще рано! Поїзд при-' * * і ?' II другій годині.

І ггяна. Краще нехай він підожде на вокзалі,, ніж майні, діти його ждать. Я ж піду. (На порозі.) Приходь же, мои голубко, мерщій. (Вертається.) Бор од буде а курятиною, смажене порося, вареники, запечені в сметані, і кисіль... Як ти думаєш,, може, ще що прибавити?

Я вдох а. Доволі, мамо; хіба Петро і Михайло¹ з голод-, ного краю?

Тетяна. Вони ж, мої соколи, учені, пани; треба приняти їх гарно.

Я вдоха. Хоч би вони були й генерали, так все одно ваші діти.

Тетяна. То-то ба й є, що генерали... Ми прості, а вони будуть- генерали... Мати божа, як радісно! Я ж піду.., Зараз Пархим заколе порося... а яке, дочко, заколоти: чи чорне, чи біле?

Я в д о х а. Нехай біле — легше патрать.

Тетяна. І справді. А двох курей на борщ, доволі?

Я вдох а. Доволі, одної, мамо! Кури ситі,, та ще салом гарно засмажимо, то й буде такий борщ, якого вони нігде не їли!

Тетяна. Ну, добре! (Іде, вертається.) Ще ж печериці є, спасибі, Карпо достав. Чи ти не пам’ятаєш, як Михайло їх робив?

Я вдох а. Мілко посікти і, скілько печериць, стілько й цибулі насікти, змішать, та з маслом і сметаною запекти; а як будуть готові, тоді вбить три крашанки.

Тетяна. Так, так! Михайла чудово їх робить. (Іде.) Приходь- же! (Вийшла.)

ЯВА її

Я п д п х а і Вас гг л и п а.

Ям доха, тіпаючи тихиігжо пісню, дог гас з скрипі і стелить на стінку турецького дивана гарний рушник, а пославши, виходить до середніх дверей, любується. Входе тихо Василина і стає поруч з нею.

Я в доха. Ай!

Василина. Ха-ха-ха! Як у тебе гарно!

Я в д о х а. Ти все на штуках, увійшла так, що я й не чула!

Василина. Ми у гімназії раз у раз вигадували які-небудь фиглі, щоб посміятись. Особливо на уроках

старенького Скруфе!.. Бідний старенький, що тілько він терпів від нас, аж жаль тепер!

Я вдоха. І отакі здоровулі, як ти, пустували?

Василина. Атож!

Явдоха. Я б на місці того старенького приходила з трійчаткою, та якби одлупцювала од ну-другу, то перестали б пустувать!

Василина. Ото яка ти сувора! Не дай бог, щоб такі були учителі: дитячі жарти, щоб посміятись трохи, та й годі, а ти зараз лупцювать. (Розглядає рушник.)

Явдоха. Хіба ви діти? Такі дівулі, що заміж пора!

Василина. Заміж?! Ха-ха-ха! Ти думаєш, що там так, як на селі: всі тілько про заміж думають... А гарний який рушник! Тілько мені не подобається чорне з червоним. Якби замість чорного синє, то й очей би не одвів.

Явдоха. А я люблю чорне з червоним.

Василина (роздивляється і без слів, одним голосом, тихенько виспівує популярний мотив із опери). Ні, чорне смуток наганя, а синє — веселить око! (Наспівує веселе із оперетки.)

Явдоха. Тут і чорне, і червоне рядком, як смуток і радощі ідуть рядком в житті!

Василина (підспівує веселий мотив). Я люблю тілько веселе! Цур йому, тому смуткові!

Явдоха. Мало яких дурощів чоловік не любить?.. А якби не було смутку в житті, то люде не знали б ні веселощів, ні радощів! Тільки через те, що смуток є, радощі та веселощі любі чоловікові.

Василина. Може, може! І справді, якби цілий день раз у раз співати та танцювати, то, мабуть би, обридло! Єй-богу, Явдохо, ти філозоф!

Явдоха. Що то ще за філозоф, скажи, будь ласка? Я чула це слово не раз від свого Карпа.

Василина. Та цур йому!.. Я не вмію розказать. (Підспівує.)

Явдоха. Отакої!.. Училась вісім літ і не знаєш, що то за філозоф!, Навіщо ж говорить, коли не знаєш?

Василина. Та це трудно розказать... це... це... Як би тобі сказать?.. Ну, такий дуже розумний, мудрий чоловік!

Явдоха. А я думала, що це дурень! Терпіть не можу таких слів, що не можна знати, що воно!.. Карпо як скаже іноді таке слово, то я аж сердюсь. Не говори, будь ласка, мені учених слів!

Василина. Ну, добре, добре! Я й сама їх мало знаю. (Підспівує веселе.)

Явдоха. Чого це ти сьогодня на одній ніжці скачеш?

Василина. Мені так весело, так весело, що приїдуть учені, інтелігентні брати...

Явдоха. От ти і знову вперла якесь слово, що й не виговорю! Будь ласка, не говори таких слів, бо я їх терпіть не можу.

Василина (сміючись, цілує Я вдоху). Не буду, не буду!

Явдоха. Коли учений чоловік отакі слова говорить простій людині, то він дурень!.. От мені подобається Іван: він ніколи таких слів не говоре.

Василина. Бо не зна!.. Недоучка! Чотири місяці, кажуть, лежить і за холодну воду не візьметься.

Явдоха. Щось дума. А він розумний і добрий! Мало говорить, а розумний.

Василина. Де там!.. Лінивий, зовсім не учився... От брати Михайло, Петро — учені, а як учені, то й розумні.

Явдоха. Ти цього не говори. Карпо каже, що на світі багато є учених дурнів.

Василина. Не повірю, щоб учений був дурень!.. От у тебе гарно тут, як у віночку. Хата нова, три кімнати, комора і пекарня; а у нас хата старомодня, на дві половини, стеля низенька, долівку треба мазати мало не щодня, а тато не хотять нової ставити.

Явдоха. А навіщо даремно втрачатись?

Василина. Добре тобі казати даремно, коли вам поставили нову хату! А у нас... От приїдуть брати, то нігде й спати покласти.

Явдоха. Будуть тут спати. Це ж я для них прибираю кімнату.

Василина. Ну, Петро, хоч і скінчив науку, та ще, можна сказать, студент — де покладеш, там і спатиме; а Михайло скоро буде статський совітпик, треба ж його принять достойно!

Явдоха. Хіба вони, думаєЩ, тут довго будуть?

Василина. Аз місяць.

Явдоха. Ніколи в світі! Грошей попросять та й подадуться в город! Вони і перше на канікулах тут послідні годи не жили, а то щоб тепер...'Де вже там! Учених дітей не вдержиш біли петкчміх батьків. їм тут нудно буде, дспь-два, та й повтікають!

Вас и л її п а. А знаєш, сестро, ти правду говориш! І я вже нудюся!

Явдоха. Сидіть без діла нудно!,

Василина. А все-таки, я думаю, якби у нас був такий будинок, де можна б гарно розміститись, щоб кожному окрема кімната, щоб ніхто не заважав, то вони б тут довше побули.

Явдоха. А хто ж їм буде заважать: у нас будуть спать, у батьків обідать. По обіді, захотів, віконницю зачинив — спи; а вечером, по холодку, на проходку — так, як і в городі!

Васили н а. Ой тісно, тісно у нас...

Явдоха. Ще ж то нежонаті, та вже тісно; а як поженяться на таких панянках, що й ні приступу, тоді вони і носа сюди не покажуть.

Василина. Авжеж! Треба строїть нові, великі горниці,— це не прості люде, що як нема де в хаті, то ліг у клуні або надворі; таких дітей не можна приймать у прадідівській мужичій хаті.

Явдоха. Що ж? Заложить землю у банк та построїть для приїзду учених синів палац — саме по-хазяйськи!

Василина. От ти вже на сміх мене піднімаєш; а хіба ж •я не правду кажу?

Явдоха. Бо й справді сміюся! Як же не сміятись? Для чого ставити братам будинок, коли вони тут жити не будуть? А от як ти вийдеш заміж та будеш тут з чоловіком жить, то тобі поставлять гарну хату, кращу, ніж у нас.

Василина. Коли це буде! Я ще на курси поїду учитись.

Явдоха. Вигадай! Буде вже вчитись, пора заміж! От восени вертається з Петербургу Гупалспко: багатий, тисяча десятин у батька, гарний, як намальований, і унтер-офицер, кажуть.

Василина регоче.

Чого регочеш? Я чула, батько його хоче тебе сватать за Тараса, його Тарасом звуть.

Василина. Чудово, чудово! Унтер-офицерша! Ха-ха-ха!

Явдоха. Не хочеш за Гупаленка, так Демид Семенович, як зачує, що ти вже скінчила гімназію і дома, зараз і з’явиться тут.

Василина. Пхе!.. Сєльскій учитель!

Явдоха. А ти хто? Не пхекай краще! Ну, Гупаленка; я не знаю, чула тілько, що красивий, а Демид, так і пошукать такої пари: гарний, молодий, хорошого роду і закоханий у тебе. Чого тобі ще треба?

Входе Іван, в мундирі старшого писаря.

ЯВА III Ті ж і Іван.

Іван. Можна до вас на постой?

Явдоха. Заходьте, заходьте!

І в а н. У нас такі прибори йдуть, як перед приїздом корпусного, нігде і примоститись. Василино, там мама тебе шукає.

В а с іі л и и п. Навіщо?

I и а п. Л я знаю? Питали мене, чи не бачив, так я догадуюсь, піп шукають.

В а с и л и и а. А господи! Знову заставлятимуть що-не-(.и. і)«>( 1111 ь коло обіда, а я нічогісінько не тямлю.

І и а п. Учись.

В а с и ля н а. Сам спиш, а другим раєш робить... Писар!

Іван. Старший писар корпусного штаба.

Василина. Важна птиця. (Вийшла.)

Іван (вслід). Саме по гнізду синиця!.. І ви тут прибираєтесь, як па смотр.

Я вдох а. Аякже! Гості важні будуть.

Іван. Суєта!.. Чи нема сірничка?

Я вдох а. Он на столі. Тілько не смітіть, Іване, складайте попіл у ту мисочку, а то ви завжди все кидаєте куди попало.

Іван. Коли є мисочка, то можна у мисочку... Гарний диванчик. Коли це купили? (Розкурює.)

Я вдох а. На цих днях.

І в а н. А полежать на ньому можна?

Я вдох а. Де ж таки! Бога бійтесь!.. Нова канапка, а ви з ногами...

Іван. Не можна — не можна!.. Я у вас нароблю цигарок, а потім піду у леваду, там на траві полежу. Трава тиха, як і я: мни скілько хочеш — мовчить.

Я вдох а. А вас же хто мне?

Іван. Життя!

Я вдох а. Бо, кажуть, ви самі винні!..

Іван. А?.. Винен?.. Може! Знаєте, занадто вже багато судців: куди не гляну, судію побачу! А може ж, і судді винні!.. Винен? Ха! А в чім моя вина? В тім, що я писар, а не генерал...

Я вдох а. Я кажу те, що чула.

Іван. Знаєте, Явдохо, ви розумна людина, і не пристало вам за другими, як сороці, говорить пусті слова!.. Єсть люде, що вік працюють, життя творять,— це ваш чоловік Карпо, мій брат,— падаю ниць перед ним; єсть люде, що все своє життя із праці других забирають і нічого в життя людське не кладуть, це брати мої: Михайло, Петро,— і з ними носяться, як і писаною торбою... Суєта!.. Я ж попав на корабель пепсиний, корабель розбито, і викинуто мене па берег, я обмок, замерз, сушусь і гріюсь, а всі кричать: ледащо! Підождіть! Дайте обсохнуть і нагріться!

Я вдох а. Я нічого не кажу. Грійтесь і сушіться. Карпо теж не сердиться на вас, а батько...

Іван. Е... Суєта!

Надворі чути голос: «Як запряжем, то скажем». Іван робить цигарки на

заднім плані.

Ті ж, М а к а р і Карпо.

Мак ар. Добридень, Явдохо!

Явдоха. Добридень, тату, з неділею будьте здорові. (Цілує його в руку.)

М а к а р. Спасибі, дочко! А Іван у будень спить, а в свято за роботою.

Іван. За цигарками.

Явдоха. Піду ж я ще поможу мамі обід варить. (Вийшла.)

Макар (до Карпа). Так мені радісно, сину, на серці, що я і сказать не можу! Як ти прочитав учора мені телеграм, що сьогодні приїдуть наші учені, то я цілу ніч не спав, а вранці, до схід сонця, встав, ходжу по леваді та одно думаю: як то господь благословив мої труди, поміг нам з тобою повчить дітей і піднять свій рід!.. І все то дякуючи твоїй праці, сину! Тепер учи своїх дітей, як учив братів, і бог тебе благословить від щедрот своїх, бо ти, сину, заслужив за свої труди і від бога, і від людей хвали! Тепер, сину, нам легше буде: всіх вивели і возвели в люде!.. Мені Михайло торік казав, що незабаром буде статський совітник — це все одно що генерал...

Іван. Луб’яний...

Макар. Що?

Іван. Паличка оця. (Показує ту паличку, що робить цигарки.) Неначе дерев’яна, а як придивився, то вона з лубка.

Макар. Його паличка цікавить!.. Василина або учителькою буде, або помагатиме матері в хазяйстві; а учена дівчина і пару собі пристойну знайде. От Гупаленки ждуть сина з служби восени і переказували, що хочуть сватать Василину. Люде багаті... Петро — кандидат прав! Виходить, має всі права... Всі права! Не абищо - - юриста! І чини посиплються на чоловіка, і гроші покотяться в кишені: повірені добре заробляють!

І в а н. Нехай ще покапдидатує спершу.

Макар. Це ж не писар? Кан-ди-дат!

Іван. На канцеляриста!

Макар. Ти б оглянувся на себе: четвертий місяць в запасі, четвертий місяць лежиш та спиш...

Іван. Я не сплю, я думаю: яких прав я кандидат і як роботу мені робить.

Макар. Пора вже щось і видумать.

І в а н. Це не так легко: дуже довго про себе нічого не думав. П’ять літ була готова одежа, ложка, миска, кватиря, а тепер обернувся назад, як в тумані все манячить — нічого не розберу... Заглядаю вперед, в далеку далечінь — нічого по бачу. І от лежу та думаю: що його робить! Скрізь хвилює «море житейське», а мій човен без весел і без стерна, куди і як мені пливти, і чим мені гребти, та й до якого берега причалити?

Макар. З тебе був би добрий кумедіянщик, єй-богу!

Іван. Талан бачите, чи що? Мені це кажуть всі, та я боюся свого талану...

Макар. І все на шутках! Змалку і до сього часу куме-дію якусь приставляєш! То в Америку чогось тікав; то через голову перекидався, як млинок; то на ходулях ходив; то пищав цвіркуном та свистав соловейком, учителям язика показував, а тепер лежиш і думаєш!.. Хоч би соловейком свистав, однаково у нас соловейків капосні коти поїли.

Іван (сміється). Забув, на лихо, а то б я вже вас розважав.

М а к а р. І вся твоя біда в тих кумедіях, через них і вчився погано!

Іван. Чого ж погано? В четвертім класі, на другий рік, мав всього-на-всього тілько чотири двойки.

Макар. Мало.

Карно (сміється). Чудак!

Макар. А через що ті двойки?.. На канікулах би учиться, брат же Михайло вже був в університеті, показав би; а він залізе в бур’ян та й цвірчить цілий день цвіркуном. А увечері в дерезі свистить соловейком,— шукай його, щоб учився.

Карпо (сміючись). Ми з Явдохою, бувало, слухаєм цілий вечір Івана, думаючи, що справді гпіва соловейко... Ловко свистів.

І в а н. Не без користі время проводив.

Макар. Ну, ще соловейко — то хоч приятно; а що вже той цвіркун мені наобісів, то страх’ Цвірінь та й цвірінь, а де воно цвірінька, не розбереш... А то знову по театрах лиха година носила, та ще неабияк, а в бороді, з вусами!.. (Сміється.) Кумедіянщик, настоящий кумедіянщик! І сміх, і горе!

І к а її. От прошле время, а, єй-богу, я в гімназії менше пустував віддруїпх; тілі.ко, як той казав, великим грішникам дурно все проходить, а малим такого бешкету задають, що й на старість буде впам’ятку. Яків Яєшня щодня начіпляв бороду і навіть в театральнім бухветі для штуки знакомився з нашим надзирателем, курив з ним, частував його горілкою — і нічого! А я один той раз начепив бороду — і піймався.

Карпо. Мабуть, погано начепив, не уміючи?

Іван. Та ні, добре начепив! Тілько, знаєш, скучне щось грали, я давай кричать цвіркуном... В театрі сміх, я ще дужче. Десяцькі почали шукать цвіркуна меж слухачами, один шельма прислухався і підійшов ззаду. Я не бачив і тілько що зацвірчав, а він мене за рукав почав тягнуть, я його штовхнув, він упав і промовив: «Держіть цвіркуна!» Тут підскочило ще два і потягли цвіркуна з театра. Я почав борика-тись, хотів утікти, а один піймав мене за бороду та й одірвав. Спершу злякався: думав, справжню бороду одірвав чоловікові, а потім розібрав діло, і потягли мене наниз, а там якраз курив наш надзиратель Шпигановський. Побачив. «Піймались,— каже,— господин цвіркун!» А я йому язика показав...

Макар. Доцвірінькався!

Всі сміються. Входе Василина.

ЯВА V Ті ж і Василина.

Василина. Тату! Коні вже запряжені, і мама сердиться, що ви не їдете на вокзал за братами; кажуть, що ви опізнитесь.

Макар. Та все через цього цвіркуна. (Бере шапку.)

Іван. І тут я винен,— отак усе!

Макар. Треба поспішать, щоб не опізниться. (Вийшов.)

Карпо. Та ще рано!

І в а н. І охота татові самому їхать на вокзал... Тут всього дві верстви.

Карпо. Рад, що таких дітей діждався.

Іван. Щастя, що батько тебе діждався, а то все суєта!

Василина (обніма Карпа). Братику, мені треба купить новеньку шляпку, бо у мене стара, нема в чім піти до церкви.

Іван. Чого ж тілько шляпку? ІІо-моему, то треба і рукавички, і модне плаття, і мантильку, і зонтик.

Василина. Ну, а як же? Вісім літ носила в городі шляпку, а тепер що мені надіть? Невже запаску?

Іван. На голову? Де ж таки!

Василина. Крупа!

Іван. Ха-ха-ха!

К а р п о. Ти ж перше не ходила дома в шляпі, а тепер як нарядишся по-городському, то будуть люде сміятися, пальцями тикать!

Василина. Та як же мені одягатись?

Карпо. Як усі багаті хазяйські дочки нашої околиці.

Васили н а. В запаску?

Іван. На голову?

Васи л и и а. Крупа!

Карпо. Одежа повинна одповідать становищу, в якім чоловік живе, а я не знаю, чим ти хочеш буть: чи хазяйською дочкою при батькові, при матері, пильнувать господарства, чи, може, учителькою будеш...

Василина. Я хочу учитись, я хочу лікарем буть.

І в а н; І будеш виписувать на одну бородавку кварту азотної кислоти.

К а р п о. Я не знаю, як батько, а я не згоден. Я вас повчив, а тепер пора своїх дітей учить.

Василина. Хіба ти нас учив?

Карпо. Спитай батька.

Василина. Земля батькова, то батько і учив усіх.

Карно. Спасибі, що оцінувала мою працю.

І в а и. Земля сама не годує, треба працювать біля неї.

Васили н а. Обізвався працьовитий!

І в а н. Карно один робе, а ми пороззявляли роти, як каліки, та й кричимо: «Дайте, не минайте!»

Василина. Може, ти каліка, а я ні!

Іван. А що ж ти робиш, чим ти одрізняєшся від мене?

Василина. Я вісім класів скінчила, а ти що?

Іван (витягується). Старший писар корпусного штаба.

Василина. Ха-ха-ха! Великий чин! (Ходе по хаті.)

Іван. Діло не в чині, а в начинці! От візьми порося: що воно — свиня, а начини його доброю начинкою,— дуже смашна штука! Так і людина... Ти думаєш, як я писар, то на мене можна пхекать? Помиляєшся! За ці п’ять літ я стілько прочитав добрих книжок, що тобі її не приспиться; і горя набрався, і дечому навчився такому в суворій школі життя, чому ніяка школа не навчить.

Василина. Бачу, що ти научився базікать.

Іван. Слухай, Васочко! Ми все балакаєм з ножа: гостро та уразливо; так не годиться! Давай будемо говорить як брат з сестрою.

Васили н а. Говори. (Сіла.)

І в а п. Випою всьому наше виховання, і я розумію, що тобі нелегко помиритись з тим етапом, з якого вийшла і куди тебе фортуна тягне силоміць назад.

Васпли п а. Ніхто мене не може присилувать жить на хуторі.

І в а и. Не в силі діло! Ти хочеш буть лікарем — це хороші мрії; а чи можеш ти буть лікарем — про це й не думала! Не кожний художник — художник, не кожний письменник — письменник, не кожний лікар — лікар; скрізь нужен талант!

Це перше всього. А друге — ти не довчишся, бо це нелегко... Тілько марно згаєш час.

Василина. Що ж то я, така дурепа?

Іван. Сама середня людина.

Василина. Для чого ж мене учили в гімназії?

Іван. Щоб не ходила у тьмі, а в світлі, щоб розумніща була!

Карпо. Щоб була в поміч матері; а вийдеш заміж, щоб була хорошою, доброю жінкою своєму мужу, освіченою матір’ю своїм дітям.

Василина. Ха-ха-ха! Жінкою! Матір’ю!.. Ха-ха-ха! Для цього не треба було кінчать вісім класів. А тепер за кого я піду? Для сусідніх наших козаків — я і багата, і учена, побояться навіть сватать, та я і сама не піду за неосвіченого гречкосія; для освіченого чоловіка інчої верстви — я бідна і простого роду, такий мене не візьме. А будь я лікар...

Іван. То сама б женилась?

Василина. Відчепись! Що ви мене заміж віддаєте? Я не хочу заміж.

Карпо. Ніхто ж тебе не силує заміж, це так говориться, до речі... Ти маєш права учительки — учи.

Василина. В селі?.. Де, крім противних дітей, ні одної освіченої людини нема? Ні до кого слова сказать, ні з ким душу одвести. (Крізь сльоза.) Ні опери, ні театра!.. (Плане.) Училась, училась, і на тобі! Сиди на хуторі, глечики мий! Ох, нещасна я людина, для чого дівчиною родилась? Брати Петро і Михайло будуть жить у городі, серед підходящого громадського життя, а я? Хоч з мосту та в воду! (Вийшла.)

ЯВА VI Карно і Іван, мовчать.

Іван (ходе по хаті). Бідні, нещасні люде: вирвуть мале дитя з сільського грунту і пересадять па інший. Помалу, помалу воно там коріння пускає. Садовники його обріжуть і заставлять рости так, як їм здається, що воно гарно, і виходить каліка, покруч — гіллям вниз! От і ми: всі покручі! Від мужиків відстали, до панів не пристали!..

К а р.п о. То ще не біда, що до панів не пристали, а біда, що від села, та від людей своїх, та від землі відстали!.. Нещасна земля, гірка твоя доля! Тікають від тебе освічені на твої достатки діти і кидають село у тьмі... Хоч задушіться тут — нема їм діла. Вони чужі нам, а ми їм. Забрали все, що можна, від землі, виснажили гречкосія і покинули! Ані лікаря, ані ученого хазяїна, ані доброго адвоката — нікого нема в селі! Тілько вивчився: прощай, батьківська стріха, прощай, село, навіки!

Іван. Виходить, і не учить — погано, і учить — погано?..

Карпо. Ні, треба учить, тілько не так.

Іван. А як, по-твоєму?

Карпо. Чого ти од мене захотів? Єсть розумніщі — нехай вони придумають.

Іван. Навряд! От і я: покруч, каліка, і живу у тебе на шиї! Ти не сердься на мене, що нічого не роблю,— я скоро візьмусь за діло.

Карпо. Одпочивай, одпочивай! Думаєш, я не розумію, що ти утомився і тілом, і душею? Розумію! Я рад, що ти вернувся в доброму здоров'ї, бо, признаться тобі, дуже боявся, щоб ти не попав в дисциплінарний батальйон.

Іван. Ха-ха-ха! А що ти думаєш?.. Діти взагалі не розуміють, що вони роблять і чого хотять. Часто це бувають оригінальні натури, вони не містяться на тім прокрустовім ложі, на яке їх кладуть, ну і пропадають... Добре, що я в свій час зрозумів, що мені треба обрізать своє серце,— і раптом перемінився!..

Карпо. Слава богу!

Іван. А все ж таки стою на роздоріжжі, і яким шляхом іти — не знаю.

Входе Д е м и д.

ЯВА VII Т і ж і Д о м її д.

Карпо. Демид! Здорові були!

Цілуються.

Дуже рад вас бачити.

Демид. Як поживаєте?

Кар п.о. Спасибі! Живем серед натури, здається — натурально! Щодня бачимо, як па світ благословляється, як сонечко сходить, кілпГі день працюємо і, утомлені, разом з сонцем ОДІ! 04 11 М 1 с м о.

Д е м и д. Радісно і мпло так жить. (Пізнає Івана.) Іван? І в а н. Писар корпусного штаба в запасі.

Обнімаються.

Демид (дивиться на Івана). Ой, як же ти перемінився! Ледве пізнав, а більше догадався!.. І погляд не той — не веселий... Що ж поробляєш, давно вернувся?

Іван. Чотири місяці, як вернувся, і весь цей час лежу та думаю: що робить? А ти учителюєш?

Карпо. Аякже, випускає неграмотних грамотіїв у світ.

Д е м и д. Ну, вже й неграмотних.

Карно. Сам, брат, учився в сельській школі, на екзамені читав, не розуміючи нічого: «На берегу пустынных волн стоял он, дум великих полн!» А через два роки зробився неграмотним!.. Нема чого читать, а найгірше, що не розумієш того, що читаєш... Ну й покинув, ну й забув.

Демид. Одначе у вас он чудова бібліотека, а поговориш з вами, то думаєш, що ви скінчили вищу школу.

К а р п о. То вже як брати почали учитись в гімназії, так і я з їх поміччю почав наново учитись і от за п’ятнадцять літ мало-помалу зробився грамотним!.. Стривайте, як же це? Ви ж мені казали, що поїдете на учительські курси.

Демид. Я і приїхав на курси.

Карпо. Де ж тут курси?

Демид. У вас. Я приїхав повчитись.

Іван. Хіба і ти вже грамоту забув?

Демид. Ха-ха-ха! При їхав поучитись хліборобству.

Карпо. Жартуєте?

Демид. Ні. Щиро кажу. Додумався до одної ідеї... Бачите, учителювать в сільській школі і не працювать біля землі — прямо-таки гріх! Подумайте: я щорічно п’ять місяців нічого не роблю в школі. На вакаціях учителі здебільшого робляться акторами і грають препогано аматорські спектаклі, а я хочу завести маленьке зразкове хазяйство на трьох десятинах і думаю згодом, коли моє хазяйство піде добре, подать у земство проект, щоб при кожній школі було таке хазяйство, де б діти бачили, як треба землю оброблять, щоб не дряпали її, як дряпають батьки, без системи.

Карпо. Чудово! Діло! Хороше діло! Ідея золота! Тілько вам треба буде самому всяку роботу робись, бо на малому хазяйстві пс можна наймиті» держать.

Д е м п д. А звичайно! Звичайно, самому, для того й приїхав, щоб робить.

Карпо. А на який строк?

Демид. Я думаю, що до Семена всі роботи пройдуть перед очима і скінчаться.

Карно. Певно. Дуже рад, дуже рад такого робітника мать... То я вам заплатю в строк до Семена по вісім карбованців в місяць, на моїх харчах.

Демид. Що?

Карпо. Мало? Така ціна — більше не дам!

Демид. Я не розумію, за віщо ви хочете мені платить як строковому?

Карпо. Щоб робота була справжня і щоб ви були справжнім робітником — інакше нічого не буде! При цій тілька умові ви навчитесь і побачите, чи можна так зробить, як то вам тепер здається, чи це тілько ті благі бажання, якими вимощено пекло.

Демид. Ну, знаєте... Я, єй-богу, не знаю, що сказать! Це... це... Ви неначе хочете посміятись, стать на перешкоді...

Ка^српо. Борони боже! Скажіть мені щиро: ви хочете робить чи так тілько розважатись досхочу?..

Д е м и д. Робить!..

Карпо. Ну, а за роботу платять! Який же ви будете робітник і яке у вас буде зразкове хазяйство, коли ви будете робить досхочу,— це буде химера, а не праця! А от коли я вам заплатю і ви візьмете на себе обов’язок справжнього робітника, то це привчить вас до робочої дисципліни, і після строку у вас перед очима буде ясна стежка, ви не будете себе обманювать, а певно знатимете, куди приведуть вас ваші хороші жадання...

І в а п. Правда! Діло! У кожнім слові життєва правда: привикнуть до робочої дисципліни! Це не слова, тут зразу побачиш, чи ти годишся на діло... Робоча дисципліна... Важна річ! Куди б молодий чоловік свій путь не направив — скрізь робоча дисципліна поможе -стать на .тверді ноги! Робоча дисципліна!.. Це слово зразу перевернуло мене... Я наймаюсь до тебе в строк до Семена. Приймаєш?

Карпо. З радістю!

Іван. Став могорич!

Карно (сміється). За обідом вип’ємо: і по случаю при-їзда братів, і могорич.

Іван. Ху! Неначе лантух піску лежав довго на плечах і раптом зсунувся, так легко стало! Робоча дисципліна — чудове слово! За що не візьмись, без цієї дисципліни нічого не зробиш! Ну, тепер і я чоловік — хоч і строковий!

Демид. Ну, як так, так так! Нехай буде по-вашому: стаю і я в строк!

Іван. Тілько не годуй кандьором, бо підніму бунт.

Карно і псі смію і ься. Входе Я н до х а, а потім В а с п л п п а.

ЯВА VIII Т і ж, Я и д о х а і В а с и л и н а.

Я вдох а. А, Демид Семенович! Я вас пізнала у вікно! Чого ж це ви так довго пе заглядали до нас?

Демид. Ніколи було.

Іван. Зате ж тепер нанявся у Карпа в строк до Семена.

Явдоха. Що?

Іван. І я строковий!

Явдоха. Та відчепіться, що ви мелете.

Входе В а с и л и* и а.

Бачиш? Я ж казала, що то Демид Семенович приїхав! Демид. Доброго здоров’я!

Чоломкаються.

Скінчили?

Василина кипа головою.

Поздравляю! Що ж тепер — учительницею?

Іван. В строкові краще!

Василина. Ще не знаю. А сестра ваша, Маня; що робить — на курсах?

Демид. Ні, вийшла заміж.

Іван. Натуральні женські курси!

Карпо сміється.

Василина. Коли, за кого?

Д е м и д. Після паски ² гіовіпчалась з учителем, Александром Кручковським.

Васили и а. А курси? Вона ж торік збиралась їхать на курси?

Іван. Дівчина тоді кінчає всі курси, коли виходить заміж!

Василина. Та відчепись, от ще отець-базіка! Демид. І справді, знаєте, чи до курсів, чи після курсів, а прийдеться вийти заміж, коли посвата чоловік достойний, що, мовляв, ще й до серця припадає. Так чого ж його вікладать?

І в а п. В квадраті натурально! І птиці ранньою весноіо паруються.

Василина. А чом же ти не паруєшся?

І в а н. Я ще пі чоловік, пі птиця! А строковий! Василина. Ану тебе! Вибачайте, мені ніколи,— братів ждемо, треба помогти мамі. (Вийшла.)

Явдоха. І. я принарядюсь, бо, певно, скоро* приїдуть. (Вийшла.)

Карпо. А цікаві жінки! Покинули все і прибігли подивитись: чи Демид, чи хто другий приїхав.

Іван. А може, його тут ждали?

Демид. О! Якби то! Я б був дуже радий!

Карпо. Ну, пани мої робітники, хоч сьогодня і неділя, а поки приїдуть гості, мені треба заглянуть по хазяйству!

Демид. Ходім і ми з вами!

* І в а и. Слухай! Я начну свій строк з вівторка, а то приїдуть брати, хочеться побалакать.

Карпо (сміється). Ну-ну! А страшно? (Сміється.) Д е м и д. А що ви думаєте? Зразу будуть сміятися ваші робітники.

Карпо. З справжньої роботи не сміються!

Вийшли.

ЯВА IX

Виходе Явдоха з бокових дверей, з гарною хусткою в руках, і починає перед дзеркалом пов’язуватись.

Явдоха. Василина пхека на Демида! Бреше! Як побачила його в вікно, то загорілась, як калина... Розбери дівчат. Добре було б, щоб вона за його вийшла заміж... А то учитись! Нам своїх дітей треба учить... Бідний Карпо вже затомився, все на братів та на сестру тратить.

Вбігає Василина.

Василина. Ой сестро, біда!

Явдоха (тривожно). Боже мій, що там сталось? Василина. Печериці згоріли!

Явдоха. Ото! Бідна мама! Вони так хотіли догодить Михайлові, на превелику силу достали печериць, і на тобі, згоріли! А хто ж був біля печі?

Васили н а. Я.

Входе Т с т я її ;і.

ЯВА X

Тетяна (до Василини). А-а! Ви тут, утікли? Нашкодила і утікла!

Василина (кидається на шию і не дає говорить). Мамочко, голубочко... Я завтра сама побіжу па вигін, назбираю печериць, Михайло паєм а жить по-вчепому, і я вивчусь.

Тетя и а. Ну, годі вже. Пусти! Очіпок зіб’єш з голови. (Поправляє очіпок.) І тобі не сором: училась, училась, вісім літ училась—і печериць не умієш засмажить! Михайло — мужчина і все уміє, а як розкаже про яку смачну страву, то аж їсти захочеться, так гарно.

Василина (наївно сміючись). Мамочко! Михайло, мабуть, в університеті научився смачно їсти і гарно печериці смажить, а я ще на курсах не була.

Тетяна (добродушно). Иу, щастя твоє, що ти недавно приїхала додому, а то б я тобі печериць дала. Василина. Ха-ха-ха! Хіба б ви мене били?

Тетяна. Атож!

Василипа. Ні, мамочко! Ніколи не повірю, ви такі добренькі, та щоб били свою єдину доню!

Тетяна (до Явдохи). Взяла поставила печериці без масла і без сметани на огонь, а сама сіла за книжку. Я масло била в сінях, а Домаха пішла по воду. Чую: смердить горілими печерицями. Вбігаю — згоріли! Ні спекти, ні зварить, ні прясти, ні ткати... Що ж ти умієш?

Василина. Я умію, мамочко, морожене робить.

Тетяна сміється добродушно.

Солодке-солодке! От купіть форму — я вам зроблю... Е... та що ж, у нас льоду нема!

Тетяна. Ох, треба буде учить канальську лисичку, бо хто ж тебе, таку недотепу, візьме?

Я в д о х а. У нас уже єсть...

Василина. Єсть, єсть! У Явдохи, мамо, єсть курчата!.. Манюні-манюні та гарнюні,— я люблю курчаток!

Тетяна. Дивитись любиш на курчаток, а як виводить, то того не тямиш.

Василина. Я навчусь, всьому навчусь, тілько перше треба поїхать на курси!

л

Входять Карпо, Демид і Іван.

ЯВА XI

Ті ж, К а р гі о, Демид і Іван.

Демид. Здоровенькі були, мамо! (Цілує руку Тетяни.) Тетяна. Доброго здоров’я! Тілько що приїхали, саме на обід; мабуть будуща теїца ще жпнн! Вибачайте ж, ми гостей ждемо. Ходім, дочко, ходім, Явчохо, готовити стіл.

Ідуть.

Карпо, будь ласка, достань на вечір печериць.

К а р п о. Та я ж вам достав уже.

Василина. Мамочко!

Тетяна. Не годяться: зчервивіли.

Василина (цілує матір, до Карпа). Старі!

Явдоха сміється.

Тетяна. Чуєте! Загуркотіло!.. Приїхали!! (Раптом йде у двері, за нею Явдоха і Василина.)

Карпо (біля вікна). Справді приїхали!

Надворі голос Тетяни: «Діти мої! Сини мої, соколи мої!» Голос Васи-лини весело викрикує: «І я скінчила, і я скінчила!» Карпо і Демид

йдуть у двері.

Іван. Суєта!

Завіса.

ДІЯ ДРУГА

Проста хата, світлиця. На полу багато одежі, килимків, подушок у цвітних наволоках. Великий стіл. Віденські стільці, канапка. Обідають всі. Михайло сидить на покуті, коло нього з одного боку Петро, з другого — Карпо і батько, далі з обох боків сидять Демид, Іван і Василина. Мати і Явдоха подають обід.

ЯВА І

Михайло (їсть). Порося чудово засмажено, полковник Сорокотисячников похвалив би! Недавно я обідав у нашого директора. Подавали теж порося — куди! Ні один повар так не засмажить поросяти, як мама!.. А начинка, начинка — таїть!..

Макар. їжте, діти, їжте та вибачайте, що все просте, хуторське!

Карпо. Дай боже повік!

П е т р о. О, якби нас в городі годували хуторськими харчами, добре б було!

Мака р. Погано в городі годують. Я колись з тобою обідав.

Михайло. Наш директор і його брат, полковник Сорокотисячников люблять смачно поїсти... А я до кулінарії маю охоту. (їсть.)

Макар (до Карпа). До чого Михайло має охоту?

Карпо. Любе поварювать.

Макар. А!..

Михайло (проковтнувши). І навчив я свого директора деяким приправам, так він часто кличе мене попробувать обід по моєму рецепту. Особливо нам печерній удаються.

Входе Явдоха і Тетяна. Одна несе макітру з варениками, а друга кисіль па емалірованім блюді. Василина хутко приймає тарілки, Явдоха ставе макітру, Тетяна — блюдо з киселем, потім достають тарілки з шафи, що тут же стоїть, і переміняють Михайлові, Петрові і Демидові. Все робиться хутко, а разом з тим йде балачка.

Тетяна. Завтра достанемо і ми печериць! Михайло, вареничків! Так, як ти любиш: запечені в свіжім маслі

з сметаною. Петя, а ти? їж, сину, бач, як вимучився! Ва-силино, внеси зливок до киселю. їжте, діти, їжте!

Василина встає.

Явдоха. Сиди, сиди, я сама! (Пішла.)

Петр о. От якби таких вареників дали в кухмистерській, та ще на голодні зуби!..

І в а н. Можна луснуть.

М и х а й л о. Ха-ха-ха! В кухмистерській! І у нашого директора не дадуть! Дорого. Подумай! Свіже масло і сметана в городі!.. А вареник любе масло і сметану: ллєш, ллєш, а він вбира та й вбира в себе; зате ж як і запечеться в цій приправі — прямо безе! '

Тетяна. Що ти сказав, сину?

М и х а й л о. Безе! Поцілунок!

Іван. Добрий поцілунок! Як брусом заляже в животі, то мусиш цілувать бабу-знахарку, щоб одшептала!

Михайло. Ха-ха-ха!

Тетяна. А ти їж кисіль, коли боїшся вареників.

Іван. Чого я їх буду боятись? Ого! Нехай вони мене бояться!

Явдоха вносить молоко. їдять, розказують, приймають, що було на

столі, і виносять.

Карпо (по паузі). Ну, браття! Вип’ємо ще за здоров’я батька і матері, що годували нас, одягали, учили і до розуму довели.

Всі. Будьте здорові, тато, мамо!

Карно. Випийте ж і ви, мамо. (Налива і дає.) Явдохо! (Дає.)

Демид (до Василини). Мені так приятно у вашій сім’ї, мов у рідних.

Василии а. Я навіть забула, що ви чужий.

Дсми д. Спасибі! Слова ці для мене дуже дорогі.

Тетяна і Явдоха. Пошли боже всім щастя!

Макар (через сльози). Щоб... Щоб... ви наш рід воз величили і прославили, щоб до генералів дослужились!..

Петро. Спасибі!

Михайло. Дослужимось! (Встає, цілує батька, матір.; От тепер би кофейку та гавану ³

Тетяна (до Карпа). А ти, сину, і забув кофію купить?

Карпо. Забув!

"Макар (до Карпа). А гавану?

Карпо. То дорога цигарка, тату.

Макар. А-а!

Іван (до Михайла). А ти курив коли-небудь гавану?

М и х а й л о. Курив! А ти?

Іван. Цілу сотню мав. Не люблю, роздав.

М и х а іі л о. Невже!

Мака р. Та бреше він; де б він достав, як воно дороге?

І в а н. От ви вже, тату, не вірите, що я курив добрі цигарки. Не забувайте, що я старший писар!.. Як наші поверталися з Китаю через Одесу, так мені привіз гостинця мій приятель.

П ет р о. А чом ти не поїхав у Китай? Побачив би світу!

Іван. Не захотів.

Михайло. Чого так? Грошей би привіз.

І в а н. Я не люблю чужого.

Макар. Він любе спать.

Іван. Хто спить, той пе грішить.

Михайло. І то правда. Заспівать би. А-а! Іван! За-цвірчи, брат, цвіркуном! Після такого обіду приятно посміятись і згадать дитячі літа.

Петро. Ні, свисни соловейком!

. Іван. Забув уже усі штуки.

Михайло. Невже забув? Жаль!

Іван. Давня річ!

Петро. А як з театра виводили за те, що цвіркуном кричав, забув?

Карпо (сміється). Про це недавно згадували.

Іван. Ні, я цього не забув і не забуду... А от мені цікаво: чи ви з Михайлом пам’ятаєте, як вас обох виводили з церкви за уха?

М и х а й л о. Коли?

Тетя н а. Бог зна що вигадав!.. Ніколи я не повірю, щоб Михайла або Петра виводили з церкви, та іце за уха!

Іван (сміється). От же, єй-богу, виводили!

Тетяна. ІТе вірю!

Макар. Вигадки!

Іван. Він же, тату, тоді не був учителем, а дитиною. Петро, невже і ти забув?

Петро (сміється). А виводили.

М и х а й л о. Чортзна-що!.. Може, Петра і виводили, тільки не мене.

Петр о. Обох вивели! Пам’ятаєш, ми були раз на страсті⁴, я тобі показав трубочиста, що стояв у церкві, як з кагли виліз. Ти розсміявся, ухопив себе за носа, щоб не вибухнув сміх, та надувся, рука сприснула з носа, і ти кикнув на всю церкву, а я й собі!.. Де пе взявся кучерявий сторож, пам’ятаєш?

Іван. Живжа бривжа, собача каривжа, ашина радова, кошки, ножки, собачі торошки! (Сміється.)

Михаил о. Дурацькі слова!

Петро. Ха-ха-ха! І видумають! Так цей самий, кучерявий, взяв нас одного і другого за уха і так, як пару бичків, співаючи разом з хором «Разбойника», вивів із церкви!

Михайло. Нічого подібного... Нарешті, це зовсім лиш-ні згадки. Охота! Мама може пригадать ще й не такі випадки, коли ми спали в колисці... Зовсім лишне!..

Макар. А все Іван!

Тетяна. Може б, ти заснув, сину?

М и х а й л о. Ні, посидю з вами: мені дуже приятно побесідувать з своїми, бог його знає, коли побачимось, а я думаю завтра їхать.

Макар. Як?

Тетяна. Що ти? Оце вигадав! Два годи не бачились, а на третій увійшов в хату, поздоровкався і назад... Ми ж на тебе ще не надивилися.

Макар. Посидь, сину, з нами!

Михайло. Я рад душею... Я б сидів біля вас, може, все життя, якби не так склались мої діла...

Карпо. Які там у тебе діла. Екзамени покінчив — і гуляй до августа.

Михайло. Другі діла. Як будете знать причину, то ви й самі скажете: їдь, сину!.. Я б просив, щоб тут зостались тільки тато, мама, Карпо і Явдоха.

Явдоха. Вибачайте, мені треба навідатись до дітей. (Пішла.)

І в а н. А ми ходім усі в леваду, там поляжемо під великою старою вербою, поспіваєм. Я люблю цю вербу: вона давня-давня і так нахилилася до води, мов вітається з нею, а як зашумить своїм листом — наче шепче воді любовні речі.

Петро. Ого! Та ти поет!

Михайло. Через півгодини приходьте сюди та заспіваємо; я вже давно чув спів.

Василина. Гаразд.

Ідуть.

(До Демида.) Ви торік гарно співали.

Демид. І тепер співаю і на скрипці граю.

Василина. А заграєте на скрипці?

Демид. Я буду у вас довго, то ще й надоїм.

Карпо. Ніколи йому буде грати.

Василина. Ау неділю!

Карпо. Хіба.

Вийшли.

Михайло, Карпо, Макар і Тетяна.

Михайло. У вас, мамо, неначе сльози на очах! Чого це? Заспокойтесь. (Цілує її.)

Тетя н а. І від радощів сину, і від печалі, що хутко так від’їздиш... Тілько один Карпо з онуками, спасибі, біля нас!

_{М и х а й л о. Бачите, мамо, от у Карпа єсть діти, онуки ваші, і ви радієте... І я хочу, щоб і у мене були діти... Треба мені женитися... А через те я повинен зараз вас покинуть, бо у мене є молода, і треба її навідать.

Тетяна. Молода є? Ти хочеш женитись? Слава богу!

Макар. Нехай бог благословить!

Т е т я н а. І пошле тобі щастя! (Цілує його.) А хто ж твоя дівчина, сину? Де вона, сину? Чия вона, якого роду?

Михайло. Дівчина гарна, інтелігентна, скінчила Смольний інститут ⁵з шифром.

Тетяна (утираючи сльози). Господи! Господи!.. Які є дівчата!

Макар. З шифром? Що ж то, сину?

Михайло. Особий знак достоїнства.

Мака р. Достойна, виходить! Дай господи, дай господи!

Михайло. Дочка полковника — Наталія Сорокотисяч-никова.

Макар. І придане добре.

Карпо. Це, тату, призвіще таке.

Макар. А!.. Ну, знаєш, воно недаремно таке прізвище — Сорокатисячпі! Мабуть, багата?..

М и х а й л о. Я не знаю, тату.

Макар. А чом же пе розпитав? Розпитай, сипу!.. Там хоч вона і достойна, а все, знаєш, придане не вадить! Ти ж не абихто — скоро сам генералом будеш!

Михайло. Вона одна дочка, що є — то її.

Макар. Ага! Одна? Ну, це добре. Вже як одна, то, звісно, все їй достанеться.

Тетяна. Чорнява, сипу?

М и х а й л о. Чорнява, мамо, а очі сппі: як намальована!

Тет я п а. То тії ж її привезеш до пас, покажеш? А може б, ми з старим поїхали на оглядини: так годиться. Вони б нас побачили, а ми їх...

Михайло. Далеко це, мамо! Вони тепер за кордоном, на Рів’єрі °... Батько її лічить очі,— бояться, щоб не осліп.

Тетяна. Ото, нехай бог бороне!

Карпо. Так ти аж туди поїдеш?

Михайло. Треба їхать. Не можна інакше. Ми умовились з Наталею Петровною там побачитись... Тепер розумієш: не поїхать, вийде — фе! — хамство! А поїхать — грошей треба! У мене є небагато, я зберіг, скільки міг... А вернувшись, треба мешкання гарне,, повара... Хоч на перше время; знаєш — рідня: наш директор—дядько, та й батько— полковник!.. Потім можна буде перевести на демократичну ногу, а зразу... Та воно і для кар’єри... теж... Ти все розумієш, що там тобі розказувать...

Карп о. Та я одно розумію, що тобі грошей треба.

Михайло (провів пальцем по горлу). До 'зарізу!

Макар. Хіба не можна, сину, тут їх підождать? Навіщо терять гроші по чужих краях?

Михайло. Не приходиться: слово дав, що приїду, і вони там ждуть! Як же так? Скажуть: хвастун, мужик, бідняк і... розумієте... справді вийде по-свинськи...

Тетяна. Напиши, що грошей нема.

Михайло. Ну, мамо!.. Більше на мене теряли — поможіть востаннє: дайте п’ятсот рублів!

Макар і Тетяна дивляться на Карпа, Карпо тре голову і розводить

руками.

Брат! Карпо! Ти достойніший із людей! Порятуй!

К а р п о. Де ж я їх візьму? Мені на уборку трави і хліба треба немало, та ще ж, певно, і Петро, і Іван, і Василина попросять... Я не знаю, що робить!

Михайло. Виручай! Послідній раз!.. Тату! Мамо! (Цілує то одного, то другого.)

Макар (до Карпа). Може, позичить у Кравченка; він дітей не учив, то в нього гроші є.

Карпо. Та є то є, так треба процента великого заплатить; знаєте, який Кравченко?

Тетяна. Що ж маєш робить...

Карпо. Ваша воля... Як ви согласні, то я поїду до Кравченка.

Макар. А що ж робить, коли треба.

Михайло (обніма Карпа). Голубчик! Я сам почуваю, як тобі важко тягтись! У мене серце болить, що ми так тебе виснажаєм, але що ж робить? Будь я простий зовсім, не-освічений чоловік — цього б не було; а раз, брат;-вліз в цю шкуру — тягнись за другими!.. При тому, знаєш, директор — дядько, батько — полковник, і знову — Рів’єра... Це знаменитий курорт, там можна зустрітись і познайомитись навіть з міністрами і... і... одно слово: раз на Рів’єрі, то, виходить, чоловік багатий... і... і... не абихто! Розумієш? В душі я демократія всі ці-забобони ненавидю, я рад був би помінятись з тобою... з кожним селянином... і жить тихо, мирно, серед нашої благодатної природи, без всяких витребеньок. Не можна! Течія несе в велике море...

М а к а р. Ох, несе!!.

'І' е т я її а. Чого ж воно несе?

Мака р. Так говориться...

К а р и о. Попробую. Я, тату, візьму у Кравченка, якщо позичить, тисячу; бо.як пе стане на всі видатки, то знову бігать...

Макар. А так! Урожай хороший, якось викрутимось.

Карпо вийшов.

Т е т я її а. Поможи тобі боже!

М и х а й л о. Тату, мамо! Я... я... не знаю, як вам дякувать за цю поміч! Розумієте? Обіщав знатній баришні приїхать... і не поїхать — хоть кулю в лоб!

Тетяна. Захисти тебе цариця небесна! Навіщо все те добро, що ми маємо, здалося, коли через п’ятсот карбованців прпйшлось би убить себе... Цур йому! Не говори так... А коли ж, сину, весілля? Ти зарані дай нам звістку, щоб ми приготовились. Треба ж весілля одбуть гучно, щоб усі знали і бачили, на кому ти женився.

Михайло. У нас, мамочко, ніякого весілля не буде! Тепер не така мода, що колись була, особливо серед знатних людей, де я беру собі жінку.

Макар. Як, нема весілля?

Михайло. Нема.

Тетяна. І не вінчаються?

М н х а й л о. Ні, вінчаються! Тільки після вінця молодий і молода зараз на поїзд і поїхали там куди па неділю чи й на місяць.

Макар. Он як! Все не так, як у людей.:.

Тетяна. То це ми не погуляємо і на твоїм весіллі? І невістки не побачимо?

М и х а й л о. Як можна? Я потім зберусь і приїду до вас, або ви приїдете до мене, та й побачимось...

Тетяна. Дивно якось! Не знаю, що й сказать! Може, воно й добре, а тільки щось у мене до такої моди серце пе лежпті». Ікч'ілля в дорозі, па поїзді! Ні людей, пі музик — це не весілля!

Макар. Пам’ятаєш,-стара, як ми весілля справляли?

Т е т я н а. /Два тижні. Покійний тато аж заслабли.

Макар. Людей, як комашні; гвалт, співи, музика тне; спершу молодь, а потім старі такі танці затинали, що землі в коліно вибили на подвір’ї. Згадав і наче помолодшав сам. (Цілує Тетяну.)

Тетяна (сміючись). Отакої! Мало не сорок літ, як побрались, а він цілуватись!

Михайло. Ха-ха-ха! Так ми справимо знову ваше золоте весілля (Позіхає.)

Тетяна. Може б, одпочив, сину? Там у Явдохи гарно, ані мушки, і холодок.

Михайло. Ні, мамо, вже нерано, скоро й вечір.

Входе Т е р е ш к о.

ЯВА III

Ті ж і Т е р е ш к о.

Т е р е ш к о. Здорові були! З неділею, сестро!

Тетяна. О, брат Терешко.

Цілуються.

Де ТИ ВЗЯВСЯ?

Терешко. Навмисне приїхав. Здоров, Макарю!

Цілуються.

Чув ще позавчора, що приїдуть учені племенники, взяв свого Матюшу та й поїхав, щоб побачитись! А це ж, певно, Михайло?

Михайло. Я, дядюшка!

Терешко. Пан, справжній пан, страшно і підступать! Поцілуємося, чи що?

Михайло. Аякже! Я для вас не пан.

Цілуються.

Терешко. І пахне паном, єй-богу! Вусп пахнуть наче мнятою чи любистком.

М и х а й л о. ^(а-ха-ха!

Терешко. Гарний! А мундир — бач який!.. Ну, вже і я своїх меншеньких учу, може, і мені бог пошле щастя діждатись такого пана! Матюша перейшов у перший клас! Бідовий! Там, брат, чита, заслухатись! Оце недавно читав у чайнім домі трезвості ⁷, та так йому плескали, що ой-ой! У нас село величезне, так трезвість театр поставила, і самі наші парубки і чоловіки, які помолодчі, роблять представлення. Все іде за приводом нашого писаря: він перше служив у театрі, а тепер писарем, так зна це діло. Скоро все містечко буде представлять!.. І нічого, розважають; оце зимою підеш — ніч довга, а там і не оглянешся: трохи послухаєш, трохи поспиш, диви — і півні заспізали!

Михайло. Це добре, дуже добре, що в селі є театр,— корисна розвага!

Т е р е ш к о. Одно погано, що менше стали прясти і ткать: як представлення, то вже і ткач, і пряхи там!

Макар (сміється). Прядуть!.. Туди нашого Івана не-достає...

Т е р е ш к о. Вернувся? І що ж, дослужився до якого чина?

Макар. Старший писар.

Т е р е ш к о. Слава богу і за це! Все ж не простий мужик. Писар, брат, тепер важна птиця. От забалакався, а коні стоять нерозпряжені і Матюша сидить на возі. Я зараз. (Іде.)

Мака р. Стривай, я звелю, щоб робітники розпрягли, а Матюша нехай іде в хату! (Виходить.)

Т с т я п а. А я вам дам пообідать.

Т е р е ш к о. Спасибі, сестро! Я такий, що >й сам би сказав, якби їсти хотів. Ми з Матюшею у Балабанівці, у мого кума, добре пообідали. Коней попас і пообідав! (Виходить.)

ЯВА IV Тетяна і Михайло.

Т є т я п а. Що ж би я своїй невістці подарувала? Так все наскоро, що її пе придумаєш; та я, сппу, і пе знаку, що можна подарувать знатній та ще багатій панночці?

Михайло. Краще, мамо, нічого. Бо подарунок «треба зробить не менше як в сто карбованців, а де ви їх візьмете, коли і мені треба дать, і тому, і другому... Нехай уже колись те зробите, як менше буде розходу.

Тетяна. Ні, сину, не можна так. Мені покійний батько Макарів, ваш дід, як я ішла під вінець, подарував самими червінцями сто карбованців. Так вопи і лежать у мене; то я тобі, сину, віддам, а ти від мене подаруєш їх своїй... як її звуть?

Михайло. Наташа... Наталка!

Тетяна. Еге, еге, Наташі! Подаруєш їй, щоб вона знала, яка у тебе приязна мати; хоч і проста, а обіход, мовляв, знає.

Михайло (цілує в обидві руки). Спасибі, мамочко! Це мені дуже приятно, і Наташа буде он як рада.

Ті ж, Макар, Терешко і М а т ю ш а.

Терешко (тягне за руку Матюшу). Та не соромся! Іди, іди, Матюша! Що ж, що він губернський учитель? Нічого! А все-таки двоюрідний брат тобі. (Вводе.) От глянь! Бач, який мундир? Такий і в тебе буде. Будеш учитись — будеш паном! Тільки не цурайся, сукин син, батька. Ну, здоровкайся!

Матюша незграбно, по-дитячому, спершу одводить, а потім приставля праву ногу до лівої. Михайло цілується з ним.

Уштивий, поштивий — вже й воно на щось закандзюбилось: бач, як ногу приставив... Сказано — наука! Одно мені боязко: отак учиш, учиш сучої пари дітей з посліднього, а потім, дивись, вийде такий супис, як Білоконенко! Ти знаєш, Макаре, Білоконя?

Макар. Сидора?

Терешко. Еге! Син його тепер, брат, у війську, рот-містер, шкадроном командує! Не абищо, а все ж таки син! Білоконь же на нього скільки потратив! Одного коня купив за триста рублів. І що ж би ти думав? Поїхав старий до нього аж у Варшаву, так що ж? Він його, супостат, не приняв! Були гості, охвицери, так аж поки не розійшлись гості, старий сидів на кухні з денщиками? А? Ну, вже б я не подивився, що він рогмісте-р!

Михайло. Скотина!

Терешко. Атож! Твар нечувственна! Посоромився батька принять при всіх, а? Ти мені, вилупок, гляди! Я, брат, сердитий і палений! Я не Білоконь! Вернувся додому і давай хлипать, що син дуже запанів. Кислиця дурна! Я б його при всіх охвицерах... Нехай би тільки одважився зневажити мене! Хто тебе родив?. Я! Хто тебе вивчив? Я! Хто тебе ротмістером зробив? Я! Та за чуба, та в морду! Отак їх треба учить, щоб проти роду поса не драли! Чуєш?

М и х а й л о. Хто соромиться простоти свого батька чи матері, простоти свого роду — такого не варт і чоловіком назвать!..

Терешко. Чуєш? Бач, он мундир який; губернський учитель — це тобі не яка-небудь свиня, а поштивий до батька, до неньки! Гляди мені!

Матюша. І я буду поштивий, от побачите!

Терешко (ніжно). Ах ти, каналія! Та я знаю, що ти гарний хлопчина; це так говориться, що бач, які є виродки!.. А як він читає? Чудово! Ану, прочитай, Матюша, напам’ять «Гуси» ⁸!

Матюша. Та я зіб’юся!

Т е р е ш к о. Ну, ну, сміливо!

Вбіга Василина.

ЯВА VI

Ті ж і Василина, а потім Іван, Петро і Демид.

Василина (до Михайла). Можна?

Михайло. Ідіть, ідіть!

Т е р е ш к о. Перебили.

Василина. От якби ти, Михайло, почув, як наш Іван співає. (Побачила Тереиіка.) Здається, дядько Терешко.

Т е р е ш к о. Уже й здається! Та він же, він, не який лисий чорт! Бач, як виросла за рік! Дівка, хоч сьогодні заміж! (Цілується.) Діждала, сестро?..

Тетяна. Слава богу! (Утира сльози.)

Терешко. Чого ж плакать? Танцюй, радій! Ех, ти! А це мій Матюшка, Василино.

Матюша так само ногу приставляє і цілується з Василиною.

Це твоя сестра, двоюрідна сестра. Бач, яка панянка вийшла, а все через те, що вчилась. Ну, читай же «Гуси».

Входе Іван, Демид і Петро.

Помішали знову!

ЯВА VII

Т і ж, І в а н, Д е м и д і Петро.

Всі. А! Дядько Терешко! (Цілуються.)

Терешко (показує на Демида). А це ж чий? Може... (Підморгує до Василины.) Га? Ха-ха-ха!

Демид. Та ви мене знаєте, учитель Демид.

Т е р е ш к о. Паньків?

Д е м п д. Еге!

Т е р е пі к о. Знаю, знаю. Здоров будь. (Цілується.) Ай, бравий козарлюга! Може, неправда, Василино?

Васплппа соромиться і ховається за спину матері.

Отак! То й учені соромливі, а я думав, що тільки наші дівки раків печуть. Ну, ну, пе буду Що ж, Іване, добра московська каша?

І в а н. Добра, дядьку, тільки дома краща.

Терешко. А звісно! (Цілується з Петром.) Прокурор, чи хто ти будеш?

Петро. Ще не знаю, ще тільки поїду на службу. Макар. Кандидат прав.

Т е р е ш к о. Еге, еге, розумію... Я й сам, брат, кандидат на старшину, а ти, виходить, кандидат па прокурора! Макар. Всі права має!

Михайло. Ну, заспівайте що-небудь! Я так люблю українські пісні!.. І я підтягну.

Терешко. І я люблю! У нас у трезвості чудово співають по-нотному! Писар наш ловко ноту знає, ну і муштрує.

Петро. Іване, заспівай! Чудово співає!..

Васили н а. Співай, Іване!

Іван. Підтягуйте, то й я буду.

Василина. Сам, сам!

І в а н. Гуртом краще.

Терешко. Гуртом.

Всі співають. Іван виділяється, або заспівує, або співає соло, якщо актор має голос. Пісня: «Ой що ж бо то та й за ворон, що по морю крякає» і т. д. Михайло стоїть проти Івана. По скінченню пісні Михайло почина апло-дирувати. Терешко теж, Матюша за ним.

Так і у нас у трезвості ляпають; і Матюші теж ляпали. Матюша! Катай «Гуси»!

М и х а й л о. Ну, брат Іван, ти талант. Колись ти дражнив соловейка, а тепер сам, як соловейко, співаєш. І скажи на милость, де в тебе голос взявся?

Іван. Який там голос?

М и х а й л о. Талант, талант!

І в а н. То так здається: хата мала — і голос великий! Талант — це видумка. Нема кращих — ти будеш гарний. Я у салдатському театрі грав, так все офіцерство в один голос кричало: талант, талант! Само собою, що я краще грав від наших москаликів,- - ну і талант. І так все на світі.

М и х а її л о. Ні, знаєш, як там не говори, а талант зразу видко. Серед усіх чуєш... Теплота голоса... Якась... така... як би сказать?.. Іскра! Щиро раю тобі на сцену.

Іван. Боюся!

Макар. Здавна комедіянщик — і боїшся?

Тетяна. Вже коли Михайло каже, то він зна. Терешко. А зна, то він послухає мого Матюшу... Петро. І чого б я боявся?

Іван. Нема певності! А що, як сяду не в свої сани? А театр засмоктує чоловіка, і що саме гірше, що в цім ділі пишно буяє самопевність, нахабність, і чоловік теряє самокритику! Кому завгодно можна доказать, що він помиляється і погано робить свою роботу, актьорові ж і письменникові ніколи не докажеш, що вони не мають талану, а через те так багато поганеньких актьорів і письменників.

Терешко. Іменно! Свята правда: нікому нічого не докажеш! От у нас там, у трезвості, читав мій Матюша «Гуси», а Крутьків Оксент читав, дай бог пам’ять... Матюша, що Оксент читав?

Матюша. «Сиву кобилу».

Терешко. Еге, еге! «Сиву кобилу». Так одні кажуть, що Матюша краще, а другі, що Оксент. Я вже мало пе бився з старим Крутьком! Виходить, що хоч говори — пе докажеш! От ви самі почуєте, як Матюша читає. Матюша...

Іван. Отак і наші салдатики: ходить не уміють по сцені, а тільки через те смішно грають, що дуже погано; тим часом після двох-трьох разів і вони лічать себе артистами і маріють поступить в актьори! Це великий самообман, і Кожний чоловік легко йому піддається!

Михайло. Я ніяк не ждав почуть від тебе такі мислі. Хвала, хвала! Видко, що ти немало працював над собою, над самоосвітою. Після цього я з глибокою певностю скажу, що ти, Іван,— талант! Самий страх твій перед ділом, до якого ти, можна сказать, родився,— свідчить про твій талант. Іди на сцену! Благословляю! Повір мені, що ти талант...

Макар. Недарма ж з театру виводили і вигнали за театр з гімназії.

Терешко (хутко виводе Матюшу на середину, хапаючись, щоб хто не став на перешкоді). ІІу, Матюша, катай «Гуси», покажи себе! Слухайте!

Матюша (кланяється, як і перші рази). «Гуси».

Михайло (поправляє по-великоруськи). «Гусі».

Матюша. «Гуси»!

Предлинной хворостиной

Мужик гусей гнав в город продавать.

Мих;і 1Ї./К) поприішк* по-великоруськії.

Т е р е ш к о. Не перебивай-бо, слухай, він же так точнісінько каже, як і ти. Катай далі.

М а т ю ш а. Збився!

Те р е ш ко. От бач! Починай зразу. Не перебивай!

Матюша (чита «Гуси» до половини і вимовляє великоруські слова по-малоруськи, без фарсу, не підкреслюючи, а як можна натурально. На половині стає). Забув!

Терешко. Збили! Нічого, і так гарно. (Цілує Матюшу в голову.) Талан! Хіба я не бачу? А кругом заздрять і кажуть: Оксент краще! Ну, як тобі здається?

Михайло. Добре, тільки акцент...

Терешко. Оксент, Оксент! І ти: Оксент! Хто тобі казав? Та нехай Оксент тричі умиється, а проти Матюші не вийде!

Михайло. Я не чув Оксєнта...

Терешко. Так коли не чув, то й не говори, а то і ти Оксєнта приплів!

Іван, Петро, Демид тихо сміються.

Михайло (сміється). Та воно так... Крім того, дядьку, я вам ще скажу, що Матюшу рано пускать па сцену: це псує дітей.

Терешко. Отакої! Всі будуть славить своїх дітей, всі будуть у трезвості представлять, а мій Матюша повинен задніх пасти? Ні, брат, ми штурмом візьмемо! Всі представляють — і Матюша буде представлять! Він талант — сам писар казав!

Входе Карпо.

ЯВА VIII Ті ж і Карпо.

Михайло. Ну що?

Карпо. Достав!

Михайло (цілує його міцно). Спасибі! А коли поїзд одходить на Одесу?

Терешко. Здоров, Карпе!

Карпо. Доброго здоров’я, дядюшка. (Поцілувався.) Ти питаєш — поїзд? Стривай! (Пригадує.)

Т е р е ш к о. Жаль, що ти опізнився, не чув, як Матюша читав «Гуси».

Карно. То він мені потім прочитає... Поїзд одходить увечері у восьмій годині, а удень — у першій!

Михайло (дивиться на часи). Ще рано, я можу поспіть на вечірній поїзд, тут недалеко.

Тетяна. Ой, не пустю сьогодні, нізащо в світі! Бійся бога! Я не успіла надивитись на тебе, наслухатись твого голосу, а ти зараз од’їздить. Може, і ти, Петя, сьогодні поїдеш? І ти, Іване? Може, і Карпо нас покине на старість літ!..

Михайло. Ну, заспокойтесь, мамо, я вже зостанусь до завтрього.

Тетяна. І завтра не пустю!

Терешко. Годі тобі, сестро! Хіба не знаєш: квочка потрібна курчатам, поки 'малі, а побільшають, то як вона ні квокче, курчата біжать вже не до неї, а туди, де їм більше подобається!

Макар. Заспокойся, стара! Буде з нас Карпа; слава богу, що хоч він біля нас! Помремо, то буде кому очі закрить, а цих всіх — несила удержать при собі! Не на те ми їх учили!

Терешко. Чуєш, вилупок, як мати та батько побиваються за дітьми? Слухай же і на вуса мотай!

Матюша. У мене нема ще вусів.

Терешко. Ах ти, каналія. (Цілує в голову.) Талан! Ще виростуть і вуси.

Тетяна (схилившись на Михайла). Росли ви, то ми вас не бачили, і виросли, знатними людьми поробилися — та й кидаєте нас самих, старих, немощних! Як у цій пісні співається: «Ми повиростаємо та й розійдемося...» (Плаче.)

Михайло біля неї, її утішає.

Демид, Іван, Петро і Василина (співають).

Ой не журись, непе, не журися нами!

Як повиростаєм, розійдемось сами.

В цім місці Терешко бере Карпа і Матюшу за руку і веде на перед кону. Коли пісня іде далі: «Буде нас, мати, по горах, по долинах, а й буде нас, непе...» — в цей мент мати плаче дужче, пісня лунає далі, а Матюша чита «Гуси»: «Предлинною хворостиною...», поки не опуститься завіса.

Терешко (цілує Матюшу в голову). Талан!

З а в і с а.

ДІЯ ТРЕТЯ

У батьків в хаті.

ЯВА І

Тетяна, Василина і Явдоха. Теїяпа плаче.

Василина (біля неї, по паузі). Не плачте, мамочко, не плачте, рідна! Я вже вас не покину, я не поїду більше вчитись, я буду з вами жить, вам помагать, я за цей час уже привчилась до хазяйства, і воно мене не так лякає, як перше.

Явдоха. От і гаразд, от і розумно, а то одно товчеш: поїду та й поїду на якісь там курси...

Василина. Мамо, не плачте ж! Сказала, що зостаюсь при вас, то вже зостаюсь.

Тетяна (витира очі). Дорога моя! Ти ж у мене одна; ми достатки маємо, чого тобі тинятись, кидать нас, старих? А бог пошле пару, збудуємо тобі хорошу хату; не схочеш з Карпом укупі вести хазяйство, ми справимо вам власне, дамо землі; ти принаймні старість нашу доглянеш, очі нам закриєш, а то сини, бач, розвіялись скрізь та й забули за нас; один Карпо сидить на грунті, та й того рідко бачу, бо його діло не хатнє.

Явдоха. Ми вже вас не покинемо, доглянемо і вас, мамо, і тата.

Тетяна (цілує Явдоху). Невісточко моя золота, розумного батька ти дитина; я тебе шаную он як! Я з тобою, як з рідною дочкою, увесь час живу... а сини відцурались: Михайло оженився, Петро оженився — та й на весіллі не була, і невісток не бачила, байдуже їм, що мати тут вбивається, як чайка при дорозі, упадає за дітками, що розлізлись по степу широкім, та ночами темними квилить, та постіль дрібними умиває. їм там скрізь весело, вони молоді, звили свої гнізда, вони в чинах, в почоті, а що ж нам зосталося на старість літ? Тільки й радощів, що тішить око, дивлячись на щастя дітей, а дітей нема,— діти розбіглися, забули!..

Явдоха. Та не вбивайтеся, мамо! Ще і Михайло, і Петро приїдуть, ще побачите і невісток своїх, пань знатних.

Тетяна. Ох, дочко, чує моє серце, що вони чужі нам будуть: ми прості, а вони панії! Коли б хоч зятя доброго господь послав! Який би він не був, хоч би учений-преуче-ний, то він буде добріщий до тещі, що вигодувала йому жінку гарну, та й дочка більш має впливу на зятя, аніж син на невістку! Зяті давно б вже послухали своїх жінок і приїхали б провідать жінчиних отця, пеньку стареньку; а невістки свекрух не люблять і, певно, пе хотять їха'і ь до нас, та й синів пе пускають. Петро тут недалеко оженився, у Полтаві, а й чутки нема!

Васили и а. Ну, я Петрові пе дивуюсь: одно — недавно оженився, а друге — він смирний, як овечка!

Явдоха. Як баранчик, скажи!

Тетяна. Не шпеть його, моя дитино: мені жаль Петра, він і справді смирний, а вона, може, не пускає...

Василина. А Михайло?

Тетяна. На кого, на кого, а що на Михайла, то не надіялась ніколи, щоб його так посіла жінка, що й з дому не пускає, з родом-родиною побачитись...

Явдоха. Учені, а серця не мають!..

Тетяна. Ні, ні!.. Не кажи так! Вони б он як, та жінки!..

Чуть голос Карпа: «Демиде, ходім у хату».

Сюди йде Карпо і Демид. Карпо не любе, що я вбиваюсь так за Михайлом і Петром. Ходімо до тебе, Явдохо, там ще побалакаєм, не будем їм тут заважать. Ох, цей Демид був би мені любим зятем: і поштивий, і хазяїновитий.

Явдоха. Розумний, учений і сильно працьовитий.

Василина. Та цитьте, ось вони вже в сінях.

Явдоха. А ти б, Василино, пішла за Демида?

Василина. От, єй-богу!.. Ще почують.

Явдоха. Де там почують! Вони на подвір’ї... Слухай, не крути-бо хвостиком, як лисичка. Бач, мати б хотіла такого зятя, як Демид... Невже між вами не було ніякої розмови?

Василина. Авжеж що пе було.

Явдоха. Не повірю. Він очей з тебе не зводить.

Входе Демид і Карно.

ЯВА II

Т і ж, Демид і Карпо.

Демид. Добридень, мамо! З покровою будьте здорові! (Цілує її у руку.) Ви не дивуйтеся, що я вас кличу мамою, бо інакше не приходиться сказати! Я тут прожив чотири місяці, як у рідних.

Тетяна. І я тебе люблю, Демиде, ти гарний і добрий парубок! Ходімо, діти!

Карно. А з нами ж чом пе хочете посидіть?

Явдоха. Та у пас діло бабське, а у вас мужчппське!

Карпо. Хіба!

Вийшли.

Демид. Ну от, сьогодня і строк мій закінчився!

Карпо. Ще вчора.

Демид. Скажіть мені, Карпо Макарович, як вам за час увесь мого тут пробування подобалася моя праця?

Карно. Не тільки мені, але і батькові, і матері і ви, і Іван здавалися дивовижними робітниками! Вірить не хотілось, що це працюють пепривичні люде! Тепер ви сміливо можете вести самі мале своє хазяйство, і знанням, і працею служить зразком пе тільки школярам, але і їх батькам!

Демид. Ну, слава богу, коли так! Зараз буду писать проект свій у земство про зразкове хазяйство при школі, а тим часом почну заводитись...

Карпо. Тільки хазяйку треба добру.

Демид. Та я собі наглядів, тілько не знаю, чи піде.

Карпо. Ха-ха-ха! «Не знаю, чи піде»!.. От тобі й парубок!

Демид. Та парубок, здається, не з послідніх, але трапляється частенько, а може, і найбільше, що нам подобається той, кому не до вподоби ми!

Карно. Бува! І ще гірше бува: нам треба вола, а подобається кінь, і ми купуємо коня! Тоді один в ярмі опиниться, другий же буде басувать на добрій паші... Так трапляється найбільш з панами... А як ти його спряжеш коня з волом? І Библія нам таку супрягу забороняє. (Сміється.) Стережіться, щоб з вами так не трапилось.

, Д е м и д. А що б сказали ви, якби я вас спитав: чи до

пари мені буде ваша сестра, Василина?

Карпо. О... Це вам скоріще знать... А любить вона вас?

Демид. Не знаю, бо я ще не питав.

Карпо. От тобі й маєш! Так ви попереду спитайте!

Д е м и д. А. віддадуть? ^/

Карпо. Ех, ви — лемішка, лемішка!

Демид. Я, знаєте, чоловік бідний...

Карпо. Та хороший, розумний!

Демид. Спасибі!

Карпо. Богові дякуйте за це! А на мою думку, коли дівчина кохає щиро, то буде все робити так, як хоче чоло

вік; у сім’ї ж аби згода — то вже й до пари!

Демид. Багато разів вже можна було признаться, побалакать, та я боявся...

Входе Терешко, Сергій і Тарас.

ЯВА III

Т і ж, Т є р с ш к о, С е р г і й і Т а р а е Гу и ал єн к и.

Терешко. А що? Еге, пе ждав? Доброго здоров’я, з празником!

Сергій. З покровою ⁹ — само собою!

Карпо. Спасибі! Будьте й ви здорові з празником! Сідайте!

Терешко. А мати, батько, Василина дома?

Карпо. Мати і Василина дома, а батько сьогодня раненько поїхали в город з Іваном.

Сергій. Так.

Терешко. А ти знаєш, хто це?

Карпо. Ба! Не знаю.

Терешко. Сергія Гупаленка не знаєш?

Карпо. Не зиакомі, а фамилія відома! Перші хазяїни на всю околицю, тисячу десятин посідають, як же не знать?

Терешко. А цей козарлюга — його небіж, Тарас Гу-паленко!

Тарас (весь час самопевний тон має). Із Петербурху. Унтер-офицер копногвардійського полка в запасі. (Подає руку Карпові.)

* Карпо. Вернулись на хазяйство?

Сергій. Само собою.

Тарас. Не хотів вертатися — мені і в Петербурзі було добре, та отець і мати просили.

Терешко. А чого ми приїхали, так я тобі зараз скажу: оцей самий козарлюга (показує на Тараса) хоче сватать Василину. '

Демид (схоплюється. Шукає шапки). Чи я в шапці сюди прийшов, чи без шапки?

Карпо (усміхаючись). Не примітив.

Демид. Мабуть, у вас зосталась. (Хутко вийшов.)

ЯВА IV Т і ж, без Демида.

Терешко (показує на шапку Демидову). Оце ж, мабуть, його шапка! Ха-ха! Чого це він зашамотався так, неначе перелякався?

Карпо (усміхаючись). Не знаю.

Т е р е ш к о. Щось вій давно тут треться, чи не дума теж сватать Василшу? Га?

Карпо. Може, то його діло!

Терешко. Чуєш, Тарасе? Не піддайся!

Т а р а с. А як пробувши п’ять літ в столиці Петербурзі — ми соперників не боїмося і за себе встоїмо!

Сергій. Само собою.

Карпо. Давно вернулися додому?

Тарас. Мені здається, більше года, а на провірку виходе — всього три неділі. Ха-ха-ха! Життя в столиці Петербурзі і прирівнять до вашого не можна!.. Там всі мають, знаєте, модність і формальність, а тут? (Вийма І дивиться на золоті часи.) Одно слово — хахландія! Ні з ким кумпа-нію водить...

Сергій. Само собою.

Терешко. Ну, брат, не кажи! То ти ще не придивився! У нас у Лубнях теж учених багато: і прокурор, і ісправник, і директор гімназії, і архітектор, і... багато людей достойних. Якої ж тобі ще кумпанії?

Тарас. Лубні від нас недалеко... Та й Лубні ваші — не столиця. Нема, як столиця — Петербурх: опера, цирк, своя братія живе в казармі, як у розкішному палаці... Весело! Не те що у вас, в хахландії! Ха-ха-ха!

Кар п о. До Лубень справді далеко, а там біля вас близенько земський начальник живе; він петербурхський.

Тарас. Ага! Та все не було случаю; а тепер прийдеться завести знакомство... Знаєте, дядюшка Сергій, Кулішові воли геть-чисто пообтирали наші скирти сіна... Так треба до земського.

Сергій. Само собою.

Карпо. От і кумпанія.

Сергій. Само собою.

Тарас. Нема кращої кумпанії, як образована дама! А де її взять? Кругом подивився — мужики, хахли; прямо смуток за серце взяв... А тут дядюшка Терешко на той смуток нагодився і каже: так і так, учена племінниця, вісім класів скінчила... Ну, я стрімглав сюди! Хочу себе показать і даму серця побачить! А як пробувши п’ять літ в столиці Петербурзі, не думаю, щоб гарбуза піднесли. Ха-ха-ха!

Терешко. Де ж таки!

Сергій. Само собою!

Терешко. А ти, Карпе, як думаєш? Ти ж тут усьому голова.

Карпо. Тут усьому голова — Василина.

Терешко. Та що там Василина! Глянь, який козарлюга!.. Усяка дівка тільки побаче — козою за ним поскаче!

Сергій. Само собою.

Тарас. Ха-^а-ха! Хороша примовка: «Побаче — козою поскаче!» А що ви думаєте? Бувало, усього бувало... І скакали! Єй-єй, скакали!.. Я не хвастаю,— катався, як сир в маслі. В Петербурзі образовані дами крупом...

Сергій. Столиця - - само собою!

Т е р е ш к о. Тілько одно, що Басили па тебе наукою переважить.

Тарас. Не думаю. Я й сам, дядюшка Терентій, не без науки; формальность розумію і з ученими дамами знакомства мав не раз; в каретах навіть їздив, єй-єй! Бував і в опері, і в цирку... Світ бачив, і хоч кому не дам у кашу наплювать, і через те хочу сватать учену; проста дівчина мені не під стать: ніякої формальності нема. Куди з нею підеш? В опері засне, в цирку перелякається. Ха-ха-ха! І кліпай очима перед людьми. (Вийма знову часи і кріпко закриває.)

Сергій. Само собою — кліпай!

Терешко. Так виходить, і тебе вчено? Он як! У нас є унтер-офицер Крайка — так зовсім простий; а ти, бачу, вчений!

Тарас. З Петербурху і учебну команду пройшов! Без науки в унтер-офицери конногвардійського полка не вискочиш...

Терешко. Невже, слухай, ти знаєш: ла-мер, ла-пер ⁴⁰?

Тарас. Як?

Терешко. Ла-мер, ла-пер!

Тарас. Щось не пригадаю... (Протягом.) Ла-пер! Ага! Як же, як же, знаю: це ресторація така! Бував, бував!

Терешко. Ні, брат, не туди попав! Це паука!

Тарас. Виходить, в учебній команді її не проходять.

Терешко. То-то, що не проходять, а от мій Матюша проходе. (До Карпа.) Біда з тією наукою. Оце недавно був у городі, провідував Матюшу, французьке, брат, учить почав...

Тарас. Французьке? (Дивиться на часи.) Знаю. Мерси?

Терешко. Та пі, яке там «мерси»!.. «Ла-мер», «ла-пер»; одно слово — наука! І ніяк не потрапиш сказать: неначе так, та не так! Я вже наняв Матюші научителя і сам довго сидів біля них. Слухав, слухав, нічого не второпав. Матюша каже: «ла-мер», «ла-пер», «ла-сер» ⁴¹! Усі сміються. Учитель поправляє і поправляє,— я ж чую,— так само: «ла-пер», «ла-мер», «ла-сер». Тю, бий вас сила божа! Та й Матюша ж так само говорить: «пер, мер»! Ні, кажуть, не так! Матюша аж плакав... Біда!

Карпо. Нічого, згодом палама язика.

Тара с. Налама, палама - - цс правда! В учебпій команді зразу теж сильно важко і незрозуміло, а як язик наламаєш — пішов!

Сергій. Само собою — пішов!

Тарас. А як бувши в столиці Петербурзі...

Вбігає Василина, за нею Демид.

ЯВА V

Т і ж, Демид і Василина.

Василина. Доброго здоров’я, дядюшка! (Цілується з Тереиіком.)

Тарас (до Сергія). Настояща дама серця... підходяща!

Сергій. Само собою.

Василина (до всіх). З празником!'

В цей мент Демид говорить тихо до Карпа.

Тарас. Унтер-офицер конногвардійського полка Тарас Гупаленко, із Петербурха!

Василина робе кніксен і відходить до Карпа. Тиха розмова. Карпо її цілує,

а потім Демида.

(Тим часом до Сергія.) Ловка і всі формальності зна! Сергій. Само собою — зна!

Терешко. А що, хіба не краля?

Тарас. Не ждав таку в хахландії найти... Думав шукать у Петербурзі... Дама настояща, і формальності... і все... неначе в Петербурх попав, прямо на Невський! Терешко. А я ж казав!

Тарас. Дядюшка Терентій, ідіть зразу в атаку на приступ! (До Сергія.) Настояща дама серця!

Сергій. Само собою — з серцем.

Карпо (до Василины і до Демида). Ну, слава богу, що так сталось! Дуже, дуже рад!

Терешко. А що, Василино, скоро нас покличеш на весілля?

Тарас (до Сергія). Ловко атакує.

Василина. Ще не знаю.

Терешко. Мабуть, без дядька не обійдеться... Треба буде поклопотать... а?

Василина. А не обійдеться!

Тарас (крутить вус і дивиться на часи). А коли що, то й ми поможемо...

Василина. Спасибі!

Тарас (до Сергія). Чуєте? Які формальності! Василина. Коли ласка, то за боярина прошу.

Тарас. Не в согласії! Бажаю стать у першу шеренгу! Карпо. Опізнились! Василина іде заміж за Демида Семеновича!

Терешко. Оце так!

Тарас (відходе, до Сергія). Промах!

Терешко. А чом же ти відразу не сказав?

К а р п о. Бо й я не знав. А поки ми тут говорили, їх там, у мене, благословила мати.

Тарас. Неприятний промах! (До Сергія.) Так нам тут нічого робить.

Сергій. Само собою.

Карпо. Просимо з нами пообідать, зап’ємо .заручини! Балакають тихо з Василиною і Демидом, Василина весело сміється.

Терешко. Пообідаємо, справді!

Сергій. Само собою.

Тарас. Та вам нічого, а я осоромився. Тепер — ні в сих ні в тих; не той узяв приціл — і не попав в мішень. Шпак сміяться буде в вічі; ні, краще ретируюсь! Прощайте!

Прощаються.

Карпо. Ви ж нашої хати не минайте!

Сергій. Само собою! (Виходить.)

Тарас. Не надіявся. Тепер хоч не показуйся в Петер-бурх-столицю... Попорчена мендаль! (Вийшов.)

Терешко (чухає голову, про себе). Пропала поросна свиня!

Карпо. А ви, дядьку, зостанетесь?

Терешко. На чиїм возі їдеш, того й пісню співай! Прощайте! А на весіллі погуляєм! Пошли вам боже щастя. Ха-ха-ха! Пропала вся пиха столична у Тараса. (До Карпа.) Ти думаєш, що я не розумію, що — він, а що — Демид? Розумію! Маладець учитель! Хвалю! І Василину хвалю: до пари вибрала дружину!

Виходить, КаргГо за ним.

Бач, столична птиця кирпу гне, а «ла-мер», «ла-пер» і не нюхав...

Вийшли.

ЯВА VI

Василина і Доми д, потім Карп о.

Демид. Ще кілька хвилин, і я б зоставсь в дурнях!

Василина. Чого так?

Демид. Якби я перший не посватав, то Гупаленко б вас узяв.

Василина. А хто його зна.

Входе Карпо.

Він гарний!

Демид. От бачите! І гарний, і багатий!

Карпо. І дурний, і нахаба, і самопевний! Звичайний старший городовий із Лубень, а послухали б, що він тут говорив: кругом хахландія, мужики... і нема йому кумпанії! А? Самий противний покруч посліднього сорта і той глузує над хахлом! І таких немало і меж осв-іченими, і неосвіченими бездарами! їх обійшла природа своїми дарами: творила, бачите, дуже хапко, наскоро і забула покласти їм у голови хоч грудочку доброго, простого мужицького мозку, а через те вони і крутяться усе життя, мов в ополонці, не пристаючи ні до якого берега!.. Я рад, що на обід він не зостався. Немає гірше, як чоловік, зопсований життям і оточенням, потеряє натуральний розум: в голові макітриться, все ходе вверх ногами, і він сам ходе у тьмі та стукається лобом то об той, то об другий чужий одвірок і до смерті вже не вийде на шлях простої, звичайної людини!

Демид. Браво, браво! Чудовий малюнок!

Василина. А цей малюнок, знаєш, зачіпає трохи і мене...

Карпо. Ха-ха-ха!

Демид. Може, колишню, давню?

Карпо. Був той гріх! Ну, а тепер ти вийшла вже на шлях простої, натуральної людини. (Цілує її.) І через те модність і формальність, як каже Гупаленко, тобі будуть противні.

Входе Іван, одягнений в нову пару.

ЯВА VII Ті ж і Іван.

Василина. Гляньте, як Іван нарядився!

Іван. «Хоч горя набрався, зате ж у робу вбрався»,— як кажуть херсонські каботажні матроси!

Карпо, Демид і Василина обступають Івана і, ніби пробують матерію, пощипують його.

Карпо. Нічого.

Іван. Ай!

Демид. Добре сукно.

Іван. Та ну тебе!

Василина хоче піймать за рукав, Іван ухиляється, Васплппа пада на Демида.

Демид її обніма.

Карпо. Ага, піймалась! Ну, користуйся ж случаем — цілуй!

Демид хоче поцілувать Василину, вона ухиляється і дає йому тумака в спину.

Д е м и д. Ого!

Карпо. Це перша проба. (Сміється.)

Іван (сміється). Чудовий настрій! Певно, щось тут без мене сталося доброго? Ну, признавайся, Демиде!

Карпо. Е, брат, що “тут сталося,— довго розказувать! А коротенько: Василина іде заміж за Демида!

Василина тікає в двері, Іван її придержує.

Іван. Стривай, лисичко!..

Василина хова лице на груди Івана. Він її обнімає і цілує. Поздравляю з закінченням лікарських курсів.

Сміх.

Входе Макар. Василина, сміючись, виривається від Івана, біжить до Карпа і тулиться до нього; всі сміються.

ЯВА VIII Ті ж і Макар.

М а к а р. От як у вас весело! Певно, Іван смішить? Гляньте, яка тютя! Прямо-таки предсідатель земської управи! ( Сміється.)

Карпо. Тут, тату, загальна радість. Василину посватав Демид, і мама вже дала своє благословення. Тепер ще ждали вас, щоб і ви поблагословили!

Де м н д (бере Василину за руку і підходить до Макара в парі, стають навкольиіки). Благословіть, тату!

М а к а р (по паузі). Благословляю і благаю господа милосердного (підводе їх і цілує),

Входе Тетяна і Явдоха.

щоб він послав вам любові і згоди в сім’ї на многі літа!

Тетяна. Та тільки знайте, що я не одпустю Василини з свого дому: живіть при нас! Це моя найпершая умова! Буде вже з мене, наплакалася і настраждалася! (Здероюуючи сльози.) Повилітали птахи з гнізда і покинули нас, старих: ані Михайло, ані Петро і носа сюди па покажуть!.. Поженилися на панночках і забули батька, матір. А Василини не

пустю від себе! Одна, та й ту не буду бачить?

Макар (витирає сльози). Та не плач! От іще! Всі раді, а вона плаче! Чого їм від нас відходить? Демид любе хліборобство,— бачила, як працював чотири місяці,— збудуємо їм гарну хату, поруч з Карповою, та й нехай хазяїнують хоч укупі з Карпом, хоч нарізно; а тут же і школа є, можна з пашим учителем помінятися...

Демид. Не журіться, мамо, ми вас пе покинемо.

К а р п о. А з учительством діло уладнаємо. Ну, давайте ж обідать та зап’єм заручини. Явдохо! Внеси, голубко, слив’янки.

Явдоха іде. Мати, Василина і Демид окремою групою балакають тихо.

Мати гладить Василину по голові та цілує їй руки.

А слив’янка, певно, добра, бо п’ять літ ждала цього случаю.

Макар (до Івана). А ти, сину?

Іван. І я вип’ю слив’янки.

Макар. Слив’янка слив’янкою, ,а ти б женився.

Карпо. Поїдем до Кравченка! Там, брат, дівчина Тетяна, як маків цвіт!

Макар. Еге, еге! Кравченки — хазяїни, сину, давні, рід хороший, чесний, багатий, а до того і сусіди. Катай!

Іван (жартівливо). В Китай!

М а к а р. Та ну-бо, не вигадуй! Ти ж показав себе он яким робітником, тепер пора звить гніздо: женися!

Тетяна. Женися, сину! Я Тетяну Кравченкову бачила і знаю. Хороша-прехороша.

І в а н. А ви думаєте, я не бачив? Бачив у церкві і балакав на паперті з нею.

Тетяна. Бачив? Балакав? От і гаразд! А правда ж, гарна?

Іван. Кращої і не треба!

Карпо. Так їдемо сьогодні надвечір, чого зволікатись?

Іван. І справді, нічого зволікатись! Приборканий я був і тільки мріями літав туди, де серцем жив давно! І от тепер я спробував себе на тяжкій праці строкового, здобув робочу дисципліну, набрався певності у своїх силах — і- воскрес: у мене крила одросли, я почуваю сміливість в душі і йду на сцену!

Карпо. В театр?

Макар. От тобі й маєш!

Тетяна (схоплюється). Куди ідеш?

Іван. Служить в театрі, мамо, хочу!

Макар. Тілько що успів зробитись добрим робітником, справжнім чоловіком, і на тобі: знову химера! Залиши, сину, цю химеру! Осядься на землі — святе діло!

Тетяна (утирає сльози). І цей кида!

Іван (цілує матір). Я вас ніколи не покину, ніколи не забуду!

Карпо. Театр... Страшна, мій брате, річ! Ти сам раніщ казав, та і я знаю... краще вік жить строковим робітником — принаймні єсть харчі,— ніж бездарою-актьором поневірятись, старцювать!..

Іван. Ах, Карпо! Я так люблю театр, як божевільний свої фікси! Зрозумій, брате: всі лічать мене невдахою, і сам себе я мучив думкою, що уродивсь нікчемним! Дай же мені спроможність попробувать на сцені свої сили! А може ж, я талант!

Карпо. А пам’ятаєш, ми бачили у городі актьорів, і, не дослухавши п’єси до кінця, ти втік-з театра? Ха-ха-ха!

Іван. Хіба то п’єса, хіба то актьори?..

К а р п о. А може ж, і ти кращим не будеш? Скажу твоїми ('ловами: мрії твої — суєта!

Іван. Демид! Заступайся за мене! Карпо! Може, я і справді чудодій, може, мої мрії — суєта; сцена ж — мій кумир, театр — священий храм для мене! Тільки з театра, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і оперетку, вони — позор іскуства, бо смак псують і тільки тішаться пороком! Геть їх з театра! Мітлою слід їх замести. В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця і, кору ледяну байдужності па них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче снігу! Кумедію нам дайте, кумедію, що бичує сатирою страшною всіх, і сміхом через сльози сміється над пороками, і заставля людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!.. Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мать, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний!

Демид (міцно стискує руку Івана). Я поділяю твою думку, я чую серцем, що ти артист і справді! Карпо! Не ламайте чужої волі, я певен, що Івана сцена жде давно,— віддаймо його сцені!

Василина. Таточку, мамо, Карпо! Не силуйте Івана жить в селі! Нехай він робить те, що любить.

Карпо. Та боже поможи йому, і рад помогти.

Тетяна. Може, і справді там його щастя?

Макар. Ну що ж, нехай іде... і Михайло щось про це казав і раяв.

Іван (цілує батька, матір, Карпа). Спасибі, спасибі за поміч! Тепер життя мене до себе манить і усміхається так мило, як Василина усміхнулась зараз Демидові! Ви щасливі — і я щасливий у цей час! Ура!.. (Цілує Василину І Демида.)

Макар. Стривайте! Здається, хтось під’їхав.

Карпо (загляда у вікно). Коляска графа Тюті!.. Що це, чого це?..

Іван (загляда ззаду). А в колясці наш Петро.

Тетяна. Петро! (Біжить з хати.)

Макар (іде за нею). Та пе біжи-бо так, стара, а то ще упадеш. (Вийшов.)

Василина (радісно скаче). Петя, Петя! Слава богу, хоч мама заспокоїться! (Вийшла.)

І в а н. А з ним поруч якась пишна краля — певно, жінка! Хто ж то ще верхи?

Карпо. Старший син графа Тюті.

Іван. Угу! З кавалером замість приданого...

Карпо. Якесь паскудство! А бідна ма*ма, дивись, дивись: мало не звалила Петра!..

Іван (відійшов від вікна). О матері! Якби вас діти так любили, як ви дітей, тоді б не жаль було так упадати біля них!

К а р п о. Ведуть під руки кралю.

І в а н. І знову суєта! А, подла суєта! Ну, ну, побачимо, що за птиця Петрова молодиця!

Карпо. Граф коня пришпорив і подався з двору! Іван. Не удостоїв.

Карпо. Ану його! Скатертю дорога.

Входять Аделаїда, одягнена гарно, модно, ефектно; мати легенько їй держиться за рукав, заглядаючи у вічі; слідом Петро, одягнений в судейську одежу, зверху шинеля наопашки, Василина і батько.

ЯВА IX

Т і ж, Аделаїда, Петро, Тетяна, Василина і Мак а р.

Тетяна (упадаючи біля Аделаїди). Невісточко моя, паняночко!.. Як намальована — гарнісенька! Роздягайся, роздягайся!

Тим часом Петро цілується з братами і Демидом. Тетяна повернулася до Петра, біля Аделаїди стає Васплипа, хоче їй помогти скинуть шляпу, та

одводе її руку.

Петя! Як же ти перемінився!

Петро. Одежа друга, мамо! (До Аделаїди.) Адя! Це брати мої, Карпо і Іван, а це — Короленко.

Аделаїда (стрепенувшись, радісно і цікаво). Писатель? ¹⁰

Петро. Сільський учитель.

Аделаїда (нехтуючи). Учитель... (Робить загальний уклін і сіда.)

Іван (до Карпа). Привітлива!

Карпо. Що то у неї у тій торбі ворушиться?

Тетяна. Ая тут ждала тебе з жінкою, ждала, умлівала, мало не злягла з печалі. (Скида раптом з Петра шинелю і кладе на скриню.) О, і в тебе аполети, як у Михайла.

Петро обертається до Івана і Карпа. Мати загляда йому у вічі і цілує.

Аделаїда (до Василини). Ви учились в гімназії? Василина. І скінчила.

Аделаїда. Бідна!

Василина. Чого?

Аделаїда. Скінчила гімназію і живете на селі у простій мужицькій хаті.

Василина. Це прадідівська, у нас є гарний дім. Аделаїда (до мішечка). Чого тобі, Амішка? (Розпускає горбочку, звідтіля показується голова білої машоньої собачки.) Бідненька, як носика зморщила! Повітря негарне? Зараз поїдемо! (Тулить собачку до лиця.) Мішка моя хороша. (Цілує її.) Це граф привіз з Парижа і мені подарував. П’єр*!

Пе’/'ро так кинувся, що мало не звалив матір, і підбіг до Аделаїди.

Я задихаюсь, таке важке повітря.

Василина. Це пахнуть так васильки.

Аделаїда. Фі... Мішка! Не кусай!.. П’єр! Там нас ждуть!

Петро. Адечка, мила, посидимо—ще ж рано. Аделаїда. Зуби, як голки!.. Як у вас багато рушників — ви, мабуть, всі тут умиваєтесь?

Петро підійшов до матері.

В а с и л и н а. Це для краси.

Аделаїда (притулила собаку до щоки). Ха-ха-ха! П’єр!

Петро (схоплюється і підбіга). Що, Адечка? Аделаїда. їдем. Ай!

Тетяна. Що там?

Аделаїда. Противна Амішка вкусила за ухо! (Запиха собачку в мішок.) Сиди там, зла фурія!.. П’єр! Ідем!

Тетяна. Що це ти, невісточко моя золота? Плюнула через поріг, та й з хати?

Петро. Мамочко, голубочко, вибачте, що я до вас на хвилиночку...

Тетяна. Як на хвилиночку? Що ти говориш, мій сину? Петро. Бачите, Адя давно запрошена до графа. Вона училася разом з його дочкою, а та сьогодня іменинниця, так нас там ждуть обідать... Я, мамо, завтра заїду. Аделаїда. П’єр!

Петро (біоісить до неї). Та посоромся хоч рідні! Тетяна. Нет я!

Петро повергається до матері.

Аделаїда. П’єр!

Петро прибігає.

їдем, а ні, то я сама поїду.

Тетяна. Боже мій, боже мій! (Хлипа.)

Макар. Стара, годі! Коли запрошено до графа, то нехай їде! Може, там кращий обід!

Петро (до батька). Не то що... А запрошено... якось,-знаєте... обіщали! Коней вислали... син графа сам зустрічав...

Аделаїда (іде до дверей). П’єр!

Петро (хапа шинелю). Я зараз!

А д е л а ї д а (робе загальний поклін). Прощайте. (Цілує Василину.) Мені вас жаль!

Василина. А мені Петю жаль!

Аделаїда. П’єр! Уже нерано, там ждуть. (Вийшла.)

Петро наскоро цілує матір, батька, біжить до дверей, вертається, хоче попрощатись з Карпом. Чуть: «ГГєр^!» Він кидається з хати, приговорюючи: «Завтра заїду, завтра заїду, завтра...» — «П’єр!»

Карпо. Ехе-хе! Ускочив!

Тетяна. Сину мій, Петрусю, дитино моя дорога, занапастив ти свою голову! (Плачучи, іде надвір.)

Макар. Оце невісточка!

, Іван. Чу-чу!! Свинота!

Завіса.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Кабінет.

ЯВА І

М~и х а й л о (чита газету). От тобі і старший писар Іван Барильченко! Первокласний артист, всі газети в один голос славлять. І за такий короткий час — всього два роки.

Входе Наташа.

ЯВА II

М и х а й л о і Пата ш а.

Наташа. Я думала, що тут хто-небудь є, а це ти сам з собою говориш!

Михайло. Читав газети! І вичитав приятну новину. Я тобі, Наташа, не говорив ще: у мене є брат, так, знаєш, невдаха, недоучка, босяк по характеру... розумієш босяк! І тепер раптом знаменитість! Первокласний артист за короткий час! Талант, і попав на свій шлях.

Наташа. Милий артист, босячок! Як би я хотіла його бачить! Де ж він?

Михайло. В Москві пожинає лаври! Щасливий: незалежність, лаври і гроші.

Наташа. Ох, як я люблю артистичне життя. Я перше хотіла бути артисткою, так татко...

Михайло. О, ти мала б поспіх — ручаюсь! Красива женщина і без талану па сцені має більший поспіх, ніж некрасива з таланом.

Наташа. Хіба я гарна?

Михайло. Ти сьогодні гарна, як майський ранок!

Наташа. Тільки сьогодня?

Михайло. Щодня, раз у раз ти гарна, а сьогодні особливо! І як тобі личить ця нова причіска і гепюри на рукавах, і...

Наташа. Ну... (Затуля йому рот рукою.)

Михайло (цілує руку). Так щоб така красавиця не мала на сцені поспіху? Зарані б поручився...

' Наташа. То так тобі здається, бо ти сам в хорошому настрої: іменинник, статський совітник і інспектор!

Михайло. Це ти, моя зірко, така щасливу, це через тебе посипалось стільки життєвих удач на мене.

Наташа. Чого ж я? Особі твої заслуги, твоя докладна записка... Ну, дядя мій, директор,— все разом... Не в примір другим...

Михайло. А все ж через тебе, мій ти талісман, моя ти Маскотта! (Цілує її.) Знаєш, коли і надалі так буде мені усміхатись фортуна, то я скоро і в директори вискочу, а там і «действительный статский» не за горами! Само собою, що і статський ¹² так рано — приятно! Тільки статських тепер розвелось занадто багато! При тому статський все-таки пе генерал, а «действительный» — ваше превосходительство!

Наташа. Як ваше превосходительство, так і старий!.. Не хочу! От татко тепер генерал — ваше превосходительство, і сліпий! Краще б він зостався все життя полковником, тільки щоб бачив...

Михайло. Нещастя!.. А не осліпни твій батько так неждано, він пішов би далеко!..

Наташа. І ми б поїхали на той рік на Рів’єру, а тепер вже не побачу я тебе, красо всього світа, ніколи!

М н х а й л о. Чого?

Наташа. Па наше жалування і на таткову пенсію далеко не поїдеш; хіба твоя родина поможе...

Михайло. Бережливість поможе нам зробить запаси, а на запаси можна поїхать і на Рів’єру.

Наташа. Бережливість! Ха-ха-ха! Ми з татком жили на всі і тепер з тобою живемо на всі! От і на сьогоднішній вечір вже багато взяли в борг! А пенсія ще не прийшла, і тобі з дому не присилають... Миша, чи не посварився ти з своїми?..

Михайло. Борони боже!

Нат а ш а. А чого ж ти два роки збираєшся поїхать до батька і все зволікаєш? Не розумію! Може, вони сердяться, а через те й грошей тобі не присилають... Миша! Поїдемо, милий, до твоїх, повези мене, познаком! Я певна, що зумію приворожить твоїх старих... Я буду грать, співать; у вас же єсть піаніно?

Михайло. Поїдемо, поїдемо, весною поїдемо!

Нат а ш а. Слово?

Михайло. Слово!

Наташа. Гляди ж!.. Кажуть, в Полтавській губернії чудова природа; а батьки твої давні поміщики, то, певно, посідають старинне яке урочище: замок, парк!.. Ах, як я люблю старинні поміщичі усадьби!

Михайло. О, там біля Лубень і в Лубнях — дуже гарно! Сула, гори, монастир ¹³, малоросійська Швейцарія.

Нат а ш а. Ах, Швейцарія... Рів’єра! Коли я вас побачу?

Михайло. Побачиш, клянусь! Таткові вже вийшла пенсія, і немала... Куди він її діне, живучи при нас? Квартира казенна, моє жалування хороше, візьму ще побільше уроків, плюс бережливість, а там поїдемо в Полтавщину, візьмемо у батька добрий плюс-— і па Рів’єру!

Наташа. Боже!.. Невже? Миша милий, голубчик! (Цілує його.) Невже ми поїдемо на Рів’єру? Ах, ах! О незабутнє минуле! Ти знову воскрешаєш перед очима, ти знову наповниш душу тривогою широкого життя: виборне товариство, катання, гуляння, інтриги! Ах! Краса природи знову наллє у серце живущої і цілющої води і покличе до життя всі фібри молодого серця!.. Я наново рождаюсь від думки однії! Миша, хороший мій, як я тебе люблю! (Цілує його.)

Михайло. О моя мил"а! Я все для тебе зроблю!

Входе А к і л а.

ЯВА III Т і ж і А к і л а.

М и х а й л о. А, Акіла Акілович, як я рад, що ви прийшли! Поможете нам? Я чув від директора, Федора Івановича, що ви настоящий метрдотель!

Акіла. Можу! Ха-ха! Нащот закусок можу! Порядок тож... чай... єрунда! Наталія'Петровна не буде турбуватись.

Михайло. Спасибі вам, спасибі! Сідайте поки що, покуріть. Може, газету почитаєте?

Акіла. Не варт, єрунда!

Входе Тарабанов, одягнений в поношений жакет, в калошах — одна глибока, друга мілка — і в білому колпакові.

ЯВА IV Ті ж і Тарабанов.

Тарабанов. Здравія желаю, ваше превосходительство! Явивсь по вашому приказу.

Михайло. Це гювар, Наташа.

Т а р а б а н о в. Служив у барона Корфа! Акіла Акілович зна мене. Рекомендуйте.

Акіла. Тверезий — зверхповар, п’яний — єрунда. Тарабанов. Сьогодні чист, як хрусталь!

Михайло. Побачимо; у пас єсть і кухарка хороша. Гак ти іди, брат, на кухню і роздивись на провізію.

Тарабанов. Я з кухні ретирувався, ваше превосходительство!

М и х а й л о. Чого так?

Тарабанов. Кухарка войну об’явила: Паша бунт піднімає і, поставивши перед плитою неприступну барикаду — помийницю і величезний віхоть,— страща мене облить помиями, коли осмілюся почати приступ до плити! Михайло. Що вона, з ума зійшла?

Тарабанов. Ревность, ваше превосходительство. Михайло. Яка ревность?

Тарабанов. Ревнує мене до плити!

Акіла. От єрунда!

Михайло. Акіла Акілович! Будь ласка, помиріть їх там!.. А к і л а. Борис! А ти тверезий?

Тарабанов. Як рекрут па часах!

Акіла. Єрунду мелеш! Ходім! (Вийшов.) Тарабанов. Главне діло — Паша в воїнственном азарті, як воєвода Пальмерстон ¹⁴. (Виходить.)

ЯВА V

Н а т а пі а і Ми х а й л о, потім В а и я.

Пата ш а. А повар, знаєш, босячок; я люблю босячків, вони тепер в моді. Ну й злюка ж Паша! Що їй мішає повар? Михайло. Очевидно, соревнованіє! Акіла їх помирить.

Входе В а н я.

А що, Ваня?

В а н я. Генерал питають, чи вже підшили червону підкладку під'тужурку?

Н ат а ш а. Скажіть: скоро буде готова! Тільки, Ваня, голубчик, підкладка буде не червона, а зелена. Татко сліпий, йому все одно, а ви не промовтесь!

В а н я. І мені все одно!

Наташа. Так ідіть і скажіть, що скоро буде готово; тільки не промовтесь.

В а н я. Будьте певні. (Вийшов.)

Михайло. Що ти зробила, Наташа?

Наташа. А що?

Михайло. Ну як же таки можна, взяла і підшила тужурку генерал-майора зеленою підкладкою! Червону треба.

Наташа. Я знаю, милий! Тілько червону треба було купить, а у нас грошей нема: все з’їв сьогоднішній вечір; так я взяла свою зелену шерстяну юбку, попорола, і Дарина підшила зелену підкладку,

Михайло. Неприятно... і навіть жаль обманювать старого.

Наташа. Ну от! Татко не бачить, ніхто йому не скаже, і він буде задовольнений. А казать таткові, що у нас грошей нема,— гірше, і він не повірить, бо лічить тебе багатим. Ну, і неприятно, знаєш, признаться...

Михайло. Та воно так... Тільки... якось... А!.. Було б хоч пораятись, може б, я взяв матеріал у Івана Дмитровича в борг...

Входе Д а ш а і несе сіру тужурку з генеральськими погонами і зеленою

підкладкою.

Ну, хоч погони генеральські.

Наташа. Це татко сам купив раньше.

ЯВА VI

Ті ж і Дарина, потім ге н е р а л.

Наташа. Глядіть же, Дарипо, пе промовтесь, що підкладка зелена, а не червона.

Дари п а. Та їм, дорога моя пані, усе одно: чи червоне, чи зелене! Сказано — чоловік темний.

Входе генерал. В а н я його веде.

Генерал. Ну, готово?

Дарина. Готово, ваше превосходительств®.

Наташа цілує його в щоку, генерал гладить її по голові.

Г енерал. Наташенька!

Михайло цілує його в щоку, генерал гладить по голові.

Миша! Здоров, брат! Здоров, підгенерал! ^чХа-ха-ха! Ну,

Дарина, давай надінем генеральську тужурку. (Скида халат.) I халат підіб’єм генеральською підкладкою.

Подають тужурку і помагають надіть.

(Надівши тужурку, одвернув полу, погладив рукою, потім погладив лацкана і, взявши рукою погони.) Чую під рукою, що погони генеральські, а от підкладку (знову одвертає полу і гладить) не розберу!.. Червона?

Наташа. Червона, татку!

Генерал. Сліпий! Не бачу! Ох, яка тяжка потеря!.. От сьогодні будуть гості вінтить, а я не можу! Умираю, брат, за картами!.. Ну що ж, прийду, хоч посидю, послухаю, як другі (передражнює): дві піки... три піки..., три черви... малий шлем в бубнах... Ха-ха-ха! Люблю, коли гра туго намотується на нервовий вал... Температура піднімається, нерви настроєні по високому камертону... Ху! Жарко! Брат, Федор Іванович, бере прикупку... Заліз — прикупка ні к чорту!.. Судорога пройшла по виду... Переводить дух, оддува-ється, витира лисину, і починається турнір! Ха-ха-ха! Тепер не дай бог буть партнером Федора: всі'помилки — на нього! Грім і блискавка!

Наташа. Я навіть боюся за дядю Федора: гарячиться, кричить, кашляє, аж синіє, і знову кричить! Здається, от-от буде параліч!

Генерал. А-а! Грім і блискавка!

Наташа. І увесь грім за три копійки.

Михайло сміється.

Генерал. А-а! Ха! Три копійки! Не в тім річ! Тут умственна еквілібристика: чоловік дума, ріша, розріша, кипить і раптом — тарах! — пе той ход — без однієї!.. Тарах! — без двох! Нерви витягнулись, одна помилка повела за собою другу, третю, все вверх ногами! Ну і 'баталія! Тут життя! А... а... Ха-ха-ха! Люблю! Ну-, поки проб’ють барабани і закипить на зеленім полі бой смертний, ходім, Ваня, дочитувать «Розвідчика». (Бере Вашо за руку, і ідуть.)

ЯВА VII

М и х а й л о і II а т а пі а, потім А к і л а.

М и х а й л о. Як жаль татка! Скілько у нього енергії! Ще б служить, повишаться,— і на тобі таке нещастя: сліпота!

Нат а ш а. Це у нас в роду. Дід мій, теж генерал, осліп під старість... А що, Миша, коли я осліпну? Боже мій! Як страшно! (Починає плакать.) Я... я... стара... зморщена і сліпа, нікому не потрібна... Миша, ти мене покинеш, а татка вже не буде... ох, ох! Як біля серця здавило.

Михайло. Наташа, мила моя, годі! Охота мучить себе нікому не відомою будущииою! Коли там що буде, та ще й чи буде, а ти зараз псуєш свої ясні очі! Від сліз очі теряють ясність, яскравість і красу...

Наташа (витирає очі). Невже?

Михайло. Ну як же можна: гості — і ти заплакана! Скажуть, що ми сварились, що я тебе бив; мало чого не видумає баронеса,— вона з павутини вірьовку сплете!

Наташа. Не буду, не буду! Побіжу припудрюся. (Вибігає.)

З других дверей виходе Акіла.

ЯВА VIII Михайло і Акіла.

Михайло. Ну що, все благополучно?

Акіла. Єрунда! Помирив! Випили по чарці — і помирились. Тепер весело прийнялись за роботу; самовар я велів ставить; тепер ознакомлюсь з бухветпою силою, з закусками, і треба приготовить десерт!

Михайло (в двері). Дарино!

Входе Д а р и її а і подає письмо.

Дари на. Почтальйон приніс.

Михайло. Так от, Дарино, покажіть Акілу Акіловичу бухвет, закуски, десерт... я ж уже до цього не мішаюсь: коли що і як подать — це ваше діло, Акіла Акілович!

Акіла. Єрунда! (Пішов, Даша за ним.)

ЯВА їх

М и х а й л о, потім И аташа.

Михайло. Від кого ж це? (Розрива конверт, вийма лист і повертає до підпису.) Твій брат Карпо Барильченко... Подла фамилія!.. Так неприятно для слуха: «Барильченко». Зараз видно простоту рода. Дєйствітєльний статський совітник — Барильченко. Чорти батька зна що! І перемінить не можна, куди не поверни, все чується погане якесь «барило»! (Пробі-гає письмо.) Недоставало! (Читає тихо.) І чого б я їхав за п’ятсот верстов, та ще в такий... день... прямо наче навмисне змовились!.. І що його робить?..

Входе Н а т а ш а, тихенько підходе.

Наташа. А від кого це лист?

Михайло. Та від одного знакомого.

Наташа. Дай я прочитаю...

Михайло. Не варт!..

Наташа. Дай! Може, це від женщини?

Михайло. Ну от! Коли хочеш по правді, це від брата.

Наташа. Від артиста, від босячка? О, це дуже цікаво! Дай! ^в

Михайло. Ні, це брат нецікавий. Він прожив в селі.

Наташа. Ну, дай же!

Михайло. Ти не прочитаєш. Поганий почерк. Я сам прочитаю. «Коханий брате і Михайло! Що з тобою сталося, що ти два роки не приїздиш? Перше писав, то сим, то тим заспокоював батьків, а тепер замовк, і мама мучиться тут і всіх мучить своїм неспокоєм. Оце днями так плакала, що мусили згодитись, щоб їхала одвідати тебе празниками. Потім нагадали, що ти скоро іменинник, і от мама приїде на цей день до тебе. Пишу тобі, щоб ти виїхав на вокзал і зустрів її, бо вона, мабуть, не потрапе. Дома все благополучно, Іван пішов на сцену, де має великий поспіх і заробля гроші немалі. Петро женився на дочці предсідателя окружного суда і нині вже судебний слідователь. Батько, і мати, і ми всі кланяємся твоїй жінці, хоч і не знаємо її. І чому б то не приїхать, щоб матір заспокоїть? А тепер доведеться нам турбуватись: як-то вона добереться до тебе в такім великім городі! Хіба, може, батько поїде з нею. Твій брат Карпо Барильченко».

Нат а ш а. Яка я рада, яка я рада! Нарешті таки побачу твою матір, а може, і тата, бо ти наче навмисне ховаєш їх від мене! Де ж таки! Два годи, як ми побрались, і ти досі мене пе повіз додому до своїх! Я думала, що ти в сварці; а тепер бачу, що мама тебе любе, коли старістю приїде на твої іменини. Побіжу зараз, скажу таткові.

Михайло. Стривай, Наташа!.. Прости мене, що я тобі раньше не говорив... Все збирався, та й досі не зібрався... Нелегко, знаєш, випутатись, коли запутаєшся, як муха в павутину!.. Ах, якби ти знала, як мені і тепер не хочеться говорить, то ти б пожаліла мене...

Наташа. Та що там? Ти мене лякаєш! Говори мерщій!

Михайло. Бачиш, ти роду настоящого дворянського, дід твій — генерал, батько був полковник на шляху до великих чинів, і я боявся открито сказать, що я...

Наташа. Та що ти, втік з каторжних робіт, чи що?

Михайло. Я із простого роду... Розумієш? Батько мій — багатий козак, просто сказать — мужик, гречкосій, і мати така ж сама проста людина! Вони добрі, чесні, розумні, трудолюбиві — нас повчили, і через науку ми стали рівні всім панам, а вони як ,були, так і зостались простими мужиками. І от тепер вони їдуть сюди, може, от-от одчиняться двері — і на поріг; а тут у нас збереться городська знать: баронеса, предсідатель з міської управи, директор і другі. Я не знаю, що мені робить, як мені перед бомондом показать своїх батьків-мужиків? Порай!

Наташа. Ах, ах! (Пада на диван і закрива лице руками.) Боже мій! Так ти мужик?

Михайло. Я статський совітник, а батько та мати...

Наташа. Мужики! Фі! Як же ти посмів так обманить нас?

Михайло. Неправда! Я не обманював: мене не питали — я промовчав!

Наташа. Ох... ох! Боже мій! Жінка.мужика! Від нас же одступиться все фешенебельне панство. Як же я тепер людям покажусь? Що батько бідний буде почувать? Генерал — і мужики! Слава богу, що він осліп,— принаймні не побачить своїх сватів.

Михайло. Що ти говориш, опам’ятайся! Наташа, мила моя!..

Наташа. Не підступайте до мене близько. Від вас житнім хлібом пахне! Ви — мужик, я вас не люблю, я з вами розведусь!

Михайло. Розумні люди будуть сміятись над твоїм горем!

Наташа. Неправда! Всі пожаліють мене, нещасну. Ах, ах! Яка подлість на світі завелась: мужик кінчає університет, і його не пізнаєш, хто він? Попадає в вище коло людей, їде на Рів’єру і ловить благородну з діда-прадіда дівчину, як дурну рибку в сітку, обнімає її ніжний стан своїми мужицькими лапами, цілує її мужицькими губами... Фі! Обман, низький обман, від якого не можна навіть і встерегтись!..

Михайло. Ха-ха-ха!

Наташа. Він ще й сміється! Нахал, мужик!

Михайло. Неправда! Твій муж статський совітник, а ти дурочка! (Підходе до неї.)

Наташа. Ай! Не підходьте! Я не вииосіо запаху житного хліба!

Входе генерал.

ЯВА X

Ті ж і генерал, його веде В а н я.

Генерал. Чую — баталія! Ну, думаю, Федір за картами! Пробили барабани, і зелене поле одкрилось...

Наташа. Ваня, вийдіть! Я вас покличу.

Г е не рал. Що з тобою, Наташа? Ти заговорила таким голосом, неначе зосталась на великім шлемі без п’яти.

Наташа. Ах, таточку, голубчику, я все програла! Я нещаснійша людина! (Хлипа.)

Генерал. Що там? Пропала провизія на кухні, розбили вино?

Н а т_аа ш а. Осудовисько, осудовисько!

Г е н е р а л. Заспокойся! Все можна достать в ресторані; хоч і дорожче, але що робить? Де ж Миша?

Михайло. Я тут.

Генерал. Що з нею?

Михайло. Я одібрав лист з дому...

Г е й е р а л. Ну і що ж?

Михайло. Сьогодні буде моя мати, а може, й батько.

Г єн ер а л. Ну, і слава богу! А все ж таки не розумію: в чім же тут осудовисько, Наташа?

Наташа (плачучи). Його мати... і тато (реве)... мужики!

Генерал. Ха-ха-ха! Ну і прекрасно! Через мужа і ти зіллєшся з великим народним океаном, обновиш кров дітей, не будеш рождать сліпих! А Михайло, твій муж, через науку єсть благородна щепа!.. Розумієш? От проста яблуня, її коліровали, прививку зробили — і родяться кальвілі, вищий сорт яблук... Корінь простий, а яблука кальвіль! Ха-ха-хаІ Я думав, бог зна що трапилось... Ну, заспокойся!

Наташа. Як? І тобі, таточку, нічого? І це тебе не обража?

Г е п е р а л. Ні краплі!

Михайло його цілує.

Я знав давно, мені сказав дядя Федір: із формуляра видно! Тепер тільки дурні носяться з своїм, може, незаслуженим, часто случайним, аристократизмом... Чесність, образования, наука, ум, талан — важно, а решта — плювать!

Наташа. Таточку! Ти не смієшся? А батько, мати... вони мужики і сьогодні приїдуть.

Г е н е р а л. Сьогодні приїдуть, а завтра поїдуть... Ну, помирись! Я чую, що ти образила Мишу!

Наташа (поглядає на Михайла). Миша!..'Іди сюди!

Генерал. Ні, брат, ти іди до нього...

Наташа (підходе І обніма Михайла). Прости! (Цілує його.)

Михайло. А чим пахну?

Наташа. Духами... трефль!

Михайло. Як скоро випарився житний хліб.

Дзвінок.

Наташа. Гості! (Кидається в залу.)

Михайло (підбігає до дверей). Акіла Акілович, гості!

Акіла, в дверях.

Акіла. Єрунда!

Михайло (бере генерала під руку). Зараз одкриється кумпанія на зеленім полі; присоглашаю як воєнного посредника!

Генерал. Ха-ха-ха! Ну, брат, признайся, що без посредника і тобі було погано!

Михайло. Аякже, замість пороху запахло житним хлібом!

Обидва сміються і виходять.

ЯВА XI

Виходе Акіла, іде до зали, загляда в двері.

Акіла. П’ять утроб! Директор, баронеса і ще один, два, три,— так, п’ять! Єрунда! (Іде до дверей.) П’ять стаканів!

ГІо хвилі офіціант несе на підносі чай, сухарі і другі потрібні до чаю

приправи.

А ром? Дарина! Ром! От єрунда!

Дарина подає, установляють на підносі.

Взяв і забув! Директор любе з ромом.

Дзвінок.

(Загляда у двері.) Ще три... Наші учителі — єрунда, підождуть.

О ф і ц і а п т вертається.

Три ІДЄ.

Дзвінок.

(Загляда.) Один. (До офіціанта.) Наливай чотири.

Дзвінок.

Підожди, щоб разогл... От єрунда, як розходились! Ну, носіть чай з Данією,— я приймусь готовити десерт. (Пішов.)

Часто дзвонять. Ходять в залу то Даша, то офіціант; туди несуть чай, назад — порожні стакани. Пізніше, по хвилі, дружний сміх, вигуки трьох-чотирьох голосів: «Я цього не люблю! Грать так грать, нічого постоли морщить. Хто ж з ренонса ходить? Бабський ход! Ну, грач!»

Появляється Акіла, подивився в двері.

Двадцять два чоловіка.

і

Крик: «Козиря, козиря! Чим же крить?»

Директор уже кричить!

Входе М и х а й л о.

ЯВА XII

Акіла і Михайло, потім Наташа.

Михайло. Спасибі вам, Акіла Акілович! У вас знаменитий порядок...

Акіла. Порядок і дисципліна, решта єрунда! Думаю подать десерт, єсть гулящі дами, нехай гризуть і їдять,— ніколи буде гризти ближніх!

М и х а й л о. Ха-ха-ха!

А к і л а. Єрунда! (Пішов.)

Із залу входе Наташа.

Михайло. І ти покинула гостей?

Наташа. Там ніколи угору глянуть: Марія Петровна і Глафіра Афеногеновна розбирають родословну Зімича; Катерина Александровна і Міхаліна Купир’яновна завели спор про оперу: одній Фігнер ¹⁵ до серця припав, а другій — Собі-нов ¹⁶, решта слуха. Така розмова затягнеться довго; а я запримітила, що ти вийшов, і собі... Милий, ти не сердишся?

М и х а й л о. О пі, ні! Я, знаєш, сам тривожусь нащот приїзду батьків!.. Бачиш, те, що ти говорила про мене,— дитяче непорозуміння з фактом; але справді, ввести батька і маму в наше коло, де розбирають родословну Зімича, і знову баронеса... прямо-таки страшно... За чоловіка страшно.

Наташа. Ах, ах! Не говори! У мене голова болить.

Михайло. Ти краще подумай, що робить! Власне, кажучи, все єрунда, як говорить Акіла; а от нема смілості ввести своїх батьків, одягнених у селянську одежу, в залу. Чортзна-що! Це холуйство, — я розумію, і от за всім тим мучусь: що скаже баронеса! Ще хоч би одежа друга, знаєш, загальна... Мама і тато дуже розумні люди, лишнього не скажуть... але одежа... одежа! Особливо жіноча... а!

Н а т а ш а. Миша, я твою маму переодягну в чорне плаття моєї покійної мами!

Михайло. Ангел мій, чудова ідея! А як не зійдеться? Моя мама — жінка, знаєш, огрядна...

Наташа. А_хшнуровка нащо? Ми з Дариною добре її зашнуруємо — і прийдеться.

Михайло. Ідея, ідея! Ангел мій! (Цілує її.) Добре придумано!.. Ти ж маму умовиш сама; вона податлива і згодиться для тебе все зробить, а от батько!.. Ну, батько нічого: оригінал-поміщик, ходе в національній одежі! Чудово, Судово! (Дивиться на часи.) А знаєш, уже час, як харківський поїзд прийшов. Сьогодні їх не буде! Воно й краще — без маскараду; ну, а завтра хоч і приїдуть, байдуже, аби без гостей.

Наташа. Миша, а ти попросиш у них грошей на Рів’єру?

Михайло. Попрошу, і дадуть!.. Батько чоловік багатий, дуже багатий, а мама — віск! Дадуть, дадуть, тільки треба принять ніжно, ласкаво!

Наташа. Дадуть? Милі мої мужички, ах, як я люблю їх! А щодо прийому, то я їх зачарую...

Входе Дарина. *

Нікого нема?

Дарина. Нікого. Тілько там на кухні знову іде»колот: повар п’яний, і кухарка, здається, під шефе!

Михайло. А щоб їх чорт узяв! І Паша випила?

Дари н а. Щось на те похоже.

Михайло. Акіла Акілович!

Акіла на дверях.

Тарабанов п’яний!

Акіла. Треба зараз вигнать.

Михайло. Ради бога, навідайтесь, що там!

Акіла (іде). От єрунда! Дарина, подавайте десерт. (Вийшов.)

Наташа. Я на хвилину і зараз назад. (Вийшла.)

Михайло. А я підожду Акілу Акіловича.

Дарина і офіціант несуть десерт і скоро вертаються.

Баронесі, потім директору, предсідателю.

Офіціант. Десерт просто ставиться на столі, так і Акіла Акілович веліли!

Михайло., Ага, на столі?.. Гаразд, гаразд! Поставте на столі!.. (Пішов.) Так краще: не буде очевидно, кого більше шанують.

Дарина, що вернулася однести десерт, на дверях.

Д а р и н а. Там якісь мужики питають вас.

Михайло (про себе). Це батько і мати... (До Дарини.) Нехай ідуть.

Дарина зникає.

«Якісь мужики»!.. Навіть для Дарини батько і мати — мужики! І все подла одежа робе.

Входе. Тетяна і Макар, одягнені празниково: Макар в новій, чорного тонкого сукна чумарці, без пояса; Тетяна в червоних чоботях, розкішній плахті, пов’язана по очіпку чорною хусхкою і тонкою наміткою; зверху темпа корсетка з рукавами.

ЯВА XIII

Ті ж, Макар і Тетяна, потім Наташа.

Тетяна. Сину мій! (Кидається Михайлові на шию і цілує його.) Дитино моя дорога! Що ж це ти нас відцурався?

Михайло. Мамочко! (Цілує її.) Ніколи... Служба... Збирався... Єй! І не міг... Тату! (Цілується.) Як же вас бог милує?

Макар. Помалу, сину!

Мати держиться за Михайла і заглядає йому в вічі.

На превелику силу тебе знайшли. Заїхав у гімназію, заплатив сторожеві карбованця за те, що провів.

Тетяна. А де ж жінка... Наташа...

Михайло. Вона зараз... у мене гості.

Тетяна. Ти ж іменинник! (Цілує його.) Пошли тобі боже щастя!

Михайло. І іменинник, і статський совітиик, і інспектор! Макар (з тривогою). Оп як!.. Нехай тебе... господь благословить! (Цілує.) Бач, стара, де йому приїздить до нас, коли треба служить. Недурно ж стільки заслуг має. (Утирає сльози.)

Входе один із гостей, на дверях.

Гость. Михаїл Макарович, ви вступающий?

М и х а й л о. Я ісходящий!

Гость зникає, входе Н а т а пі а.

Наташа! От мама, тато!..

Наташа. Мамочко! (Цілує її.)

Тетяна. Яка ж гарненька, як янголятко! Зірко моя! Дай же я тебе ще поцілую. (Цілує її.)

Макар. Як королівна! (Цілує її.)

Наташа (набік). Фу, як житним хлібом запахло!

Михайло. Наташа, поведи маму до себе! Шанже ля роб! ⁴²

Наташа. Ходім до мене, мамочко.

Тетяна. Ходім, ходім, моя королівно!

Пішли.

Макар. Там, сину, я зоставив дівці жарене порося, гин-дичку, півпуда масла. Тепер у тебе гості, якраз пригодиться.

Михайло. Гаразд! Сідайте, тату!

Входе Акіла.

Ну ЩО?

Акіла. Єрунда! Пропала вся вечеря!

Михайло. Як?

Акіла. Повар п’яний, Паша гГяна... Ну, драка — і все полетіло в помийницю, а що було на плиті — в вогонь!

Михайло. Скандал!!

Акіла. Єрунда! Я достану в ресторані. Давайте грошей.

Михайло. Грошей! (Шукає). Треба до Наташі!.. Тату, дайте, будь ласка, поки Наташа, двадцять п’ять рублів.

Акіла. Єрунда! Найменше сорок!

М и х а й л о. Невже?

Акіла. Двадцать п’ять персон, по два блюда, в кращім ресторані.

Макар (достає і дає гроші). Та там же, сину, велике порося, сите... гиндичка годована, може б, обійшлися?

Акіла. Порося і гиндичка — єрунда, хіба так, на підмогу, як холодна закуска! Ну, я іду! (Виходе.) От єрунда!

Макар. Клопоти, сину, великі у тебе клопоти,— нелегко ті чини дрстаються!

Вбігає Паша, а слідом всовується Тарабапов.

ЯВА XIV Т і ж, Паша і Т а р а б а и о в.

П а ш а. Рощптайтс мене!

Тарабапов (показує на Пашу).

Вот в воїнственнім азарті Воєвода Пальмерстон Поражає Русь на карті Указательним перстом!

Михайло (гнівно, здавленим голосом). Убирайся! Босяк! Що ти наробив з провізією? Все пропало... Пріч, п’яниця!

Тарабанов. Горький, ваше превосходительство! Одначе простіть, я не виноват. (11 ада на коліна.) Як лист перед травою! (Показує на Паиф.) Неприятель вискочив на позицію і все повалив в помиї.

Паша. Брешеш, босяк, ти повалив!

Тарабанов (естає). Кухарка, руки по швам: з тобою говорить повар барона Корфа!

Михайло. Пішли вон обоє! Я вас, тварі, в участок. Тараканов. Ваше превосходительство, перемініть гнів на милость! Я все поправлю: витягну провізію з помий, вимию уксусом — і па плиту. Я не раз так робив. Всі повари так роблять, а господа їдять і хвалять.

Макар. Ідіть, люде добрі, коли честю просять. Тарабанов. Мужичок, не твоє діло!

Михайло. Убирайся, говорю!

Тарабанов. Ваше превосходительство, дозвольте остаться одному і доказать свій талант. А Пашу я в потилицю!

Паша. Ах ти, босяк морожений! Ти мене будеш гнать в потилицю? (Засукує рукава.)

Тарабанов (робить прийом на руку). Ударю в штики! З нами бог. (Грає на губа,х наступленіє, не переміняючи пози.)

Входе Акіла, хапа обох за коміри і виводить. Тарабанов не перестає грать і в той момент, коли його веде Акіла.

ЯВА XV

Михайл о, М а к а р, потім один з гостей і Акіла.

Михайло. Ху ти, господи! (Сідає в крісло і обмахується газетою.)

Мака р. Спочинь, сину, спочинь! Цур йому, яка морока! Ох, нелегко ті чини достаються!

Входе один з гостей.

Г ость. Михайло Макарович, ідіть сюда!

Михайло. Простіть, я не маю часу.

Входе Акіла.

Гость. З директором, Федором Івановичем, удар!

М и х а й л о (зскакує). Що? Боже мій! (Біжить в залу.) Акіла. От єрунда! (Теж пішов у залу.)

Мака р. Хто ж це осмілився його ударить? От тобі і благородна кумпанія.

Входе Наташа і Тетяна, одягнена в чорне плаття, у чепчику. Макар не пізнає жінки, почтиво піднімається і кланяється.

Це, мабуть, ваша мама? Доброго здоров’я, свахо! Привів бог поріднитись. ‘

Тетяна. Та що ти, старий,— це я! Це так невісточка мене нарядила, щоб вивести до своїх знатних гостей! Тілько я не можу ходить... Як спутана, і під груди підпирає! Ой, не можу дихать! (Хоче сісти.) І сісти не можна!

Наташа. То з непривички, мамо. Воно пройде, обійдеться. А зате як вам гарно! Прямо — баронеса! Жаль, що ви не захотіли припудритись!

Макар. Чи ти здуріла, стара? Як ти могла дозволить такий глум зробить над собою?

Тетяна. Коли ж Наташа так просила, так просила, що я не змогла одмовити і мусила одягатись... Ой, яка тісна супоня, не можу дихать! Ой, дочко, розпережи мене, бо я задавлюсь.

Макар. І ти, дурочко стара, дозволила зробить з себе малпу! Іди зараз переодягнися! Невгодні ми такими, як є,— не треба! Прощайте, бог з вами! Ще, чого доброго, вимажете нас сажею і будете показувать для сміху своїм гостям.

Наташа. Моя мати так одягалась, і ніхто не сміявся.

Макар. Коневі — сідло, волові — ярмо! Переодягайся мені зараз, та й гайда додому!

Тетяна. Та бог з тобою, старий! Мені вже нічого; я можу витерпіть який там час.

Входе М и х а ії л о.

ЯВА XVI Ті ж і Михайло.

Макар. Подивись, полюбуйся, як твою матір жінка перевела на чорта, на відьму з Лисої гори...

Тетяна. Старий! Та мене вже не давить!

Макар. Так мене давить сором — я не можу тебе бачить, так наче тебе опльовано!

Михайло. Дурощі говорите! Який тут сором? Хто оплював? Переодягли в благородну одежу — і більше нічого! Пожалійте вже хоч ви мене: я так утомився сьогодні, що не можу говорить, не можу думать. Ти знаєш, яке нещастя, Наташа? З Федором Івановичем удар! Зараз побігли за лікарем.

Наташа (біжить до залу). Ах, ах!

%

Михайло за нею.

ЯВА XVII Макар і Тетяна.

Тетяна. Ой старий, умліваю/під грудьми давить, ребра тріщать, не можу дихать!..

Макар. От безглузда! Що ж тепер робить? (Роздивляється.) Не видко, де починається супоня; хоч би ніж. (Шука в кишені.) Нема!

Тетяна. Ой рятуй, задавить супоня! Клич ту молодицю, що мене супонила... Боже мій, забула, як її звуть.

Макар. Хоч сядь.

Тетяна. Не можу пригнутись, печінку випира. Дарино, Далино! Слава богу, нагадала.

Входе Д а р и її а.

Ой розпусти супоню, бо я лусну!

Макар. Скоріще! На милість божу, зглянься! Що ти зробила з старою жінкою? Гріх так знущатись!

Дарина. Так велено! Ходімо, я зараз розпустю.

Тетяна хоче іти і путається у шлейфі.

Одкиньте ногою, ногою одкиньте! Отак. (Показує.)

Макар. Хвицни, стара, хвицни! (Піднімає шлейф.)

Вона вплуталась і пішла.

Тетяна (ідучи). Ой мати божа, змилуйся! Ой розперізуй мерщій!

Зникли. Входе Акіла.

ЯВА XVIII Макар і Акіла.

Макар. Що там сталось? Хто так смертельно ударив директора?

Акіла. Кіндрат!

Макар. От твар иечувствспна! Таку особу осмілився ударить.

Акіла. Єрунда, він не розбирає осіб. Тепер для вашого сина одкриється вакансія директора.

Макар. Одному — горе, другому — радість; одному — смерть, другому — благополучіє і почесті.

Акіла. Одно слово — єрунда!

Макар. Чудне, незрозуміле життя людське.

Входе 11 а т а ш а і М п х а й л о.

Наташа. Даша, шляпу!

Акіла. А що директор?

Михайло. Прийшов до пам’яті, повезли додом>.

Даша хутко вносе шляпу. Наташа надіває перед дзеркалом.

Наташа. Пальто!

Даша хутко йде і вертається з пальтом; Наташа надіва.

Акіла. Так я туди!

Михайло. І ми туди.

Наташа. Чого ж стоїш, Миша? Одягайся!

Михайло. Я зараз... А ви, тату, вибачайте, посидьте тут самі, ми тілько подивимося, що там з директором.

Виходить Наташа попереду, за нею Михайло.

Акіла (до Макара). Три копійки програв у карти і так сердився, що достав параліча. (Повертається). От єрунда. (Вийшов.)

Тетяна (на дверях, переодягнена в свою одежу). Куди ж це вони? Покинули нас, а самі повтікали?

Макар. Тікаймо і- ми звідціля мерщій в старе своє гніздо! Там гарно все — і ясно, і просто, і спокійно, як небо і земля! А тут кругом, як бачу, одно: суєта суєт і всячеськая суєта!

Завіса.

ЖИТЕЙСЬКЕ МОРЕ ¹

Комедія у 4 діях (Протяг «Суєти»)

ДІЄВІ ЛЮДЕ

Іван Барильченко — артист.

Маруся — його жінка.

Карпо Барильченко — хлібороб.

Михайло Барильченко — директор гімназії.

Н а т а пі а — його жінка.

Хвиля копіпап власного комерчеського парохода. В а її і п а - актриса.

К р а м а р ю к — актьор.

Н а д я — молоденька актриса.

У с а й — антрепренер.

Кактус — помошник режисера.

Бапітов Денис — актьор.

Райська — актриса.

Граф

К р у т н ц ь к и й із публіки.

С т ь о п а І ГІ е т я /

його діти

Деркач Кругляков

Вася — театральний портний.

Пріська ^

прислуга на дачі Івана Барильченка.

К а т р я Махмстка

Застольна кімната на дачі у Марусі' Барильчеикової.

ЯВА І

Михайло, Іван і Карно, одягнені у верхню одежу, з шапками в руках, ждуть. Пауза.

Іван (робе цигарку і закурює). Ну й довго баби наші наряжаються.

Маруся (виходе з зонтиком в руці). Я готова!

Михайло. А Наташа поки на голові волосок до волоска прикладе, то й ноги заболять ждучи. (Сідає.)

Наташа (з дверей). Не можна ж іти гулять, розтрі-> павши волосся!

Михайло. А ти б гладенько, як Маруся,— любо глянуть!

Маруся. Спасибі.

Наташа. У кожного свій стрій і смак.

Іван. Та ще поспіємо до снідання прогулятись. Що це, Марусю, наш Нептун ² — Хвиля цілий місяць у нас не був?

Маруся. А, певно, його підхопили хвилі і гойдають десь у морі.

Іван. Море, море, море!.. Сьогодня ми послідній день усі вкупі, а завтра кожного з нас підхопить житейське море і понесе на своїх грізних хвилях!.. Кого на міль посадить, кого об камінь розіб’є, а хто й сам захлебнеться водою... Один Карпо йде в натуральну життєву пристань. Знаєш, брат, мені завжди приятно згадать, як я колись у полі працював. Я, брат, часто тепер жалкую, що не зоставсь з тобою святую землю оброблять, та вже пізно!.. П’ятнадцять літ артистичної діяльності витворили з мене штучну людину, з розбитими нервами.

Михайло. Що за песимізм? Ха-ха-ха! Недавно ти свою працю і взагалі штуку вихваляв, а зараз землю й хліборобство хвалиш?..

Маруся. Цей сезон на дачі Іван частенько став впадати в песимізм... Мені здається, що він скучає тут зо мною.

Іван. Боже сохрани! Нерви, мила! Знаєш, брат, зараз я не тілько Карпові, а й тобі завидую!

Михайло. А я тобі!

Іван. Ха^:ха-ха! Виходить, всі ми незадовольнені, всі один другому завидуєм, і кожному здається, що другому краще, ніж йому. Цікаво!..

Михайло. Я, власне кажучи, всім задовольнений і завидую тільки вільним професіям і талантам: незалежне становище, сам собі пан, і обов’язків ніяких.

Іван. Ой, ке кажи! Незалежність і панування без обов’язків неможливо! Ти в своїй праці щодня йдеш битим шляхом, без критики, гарантірований казначейством і зараз, і в будущині... Тут виростає самопевність, а самопевність дає душевний спокій! Наш же брат, артист, підлягаючи суду не тільки бездарних рецензентів, але суду кожного, навіть неосвіченого слухача, певного шляху не має, іде в своїй праці наосліп; живе щодня ілюзіями, без гарантії будуЩини, з тисячами щоденних неприятних випадків. При таких умовах до самогіевності далеко, до спокою і задоволь-нення — ще дальше!..

Кар по. Правда, правда! Тяжка праця! Дивитись приятно, а буть в шкурі артиста я б не хотів!

Іван. Ще поки ти на сцені, то ніби почуваєш задоволь-нення: публичність цікавиться тобою!.. Але це тільки так здається!.. Власне кажучи, цікавляться не тобою, а тією істотою, яку ти на сцені твориш всіми своїми нервами і доводиш публику до ілюзії. Ілюзії зникли — і ти один! Громадське життя, зо всіми своїми питаннями, пливе мимо тебе, як щось чуже... От тоді почуваєш суєтство такої праці, і хочеться сховатись так, щоб тебе ніхто не бачив і ти щоб нікого не бачив, зоставшись самим собою, а не в шкурі витворених персонажів, які тебе вже навіть не цікавлять!

Михайло (зітхає). Ніхто не віда, як хто обіда!..

Мовчать.

А ти задовольнений, Карпе?

Карпо (сміється). Я про це не думав і не думаю: ніколи, брат!

Іван. Робоча дисципліна! А? Натурально. А що натурально, то й гарно, й приятно, й спокійно; всі ж видумані людьми професії псують найкращого чоловіка, а в кінці кінців перетворюють саму здорову людину в неврастеніка, дітей же цих нещасних роблять дегенератами!..

Михайло. Наташа! Я, єй-богу, роздягнусь і не піду гулять!

ЯВА II

Ті ж і Н а т а ш а.

Наташа (виходячи). Що за нетерплячка! Я чула вашу розмову і готова сперечатись без краю! Іван Макарович сьогодня хоче все прогнать з життя людського і проповідує смерть!..

Михайло. Ходім уже! Я хочу прогулятись і тобі треба купить...

Наташа. Стривай! Тільки мертвяки можуть... АхРЗон-тик забула! (Побігла в кімнату.)

Михайло. Ну от! Де ж тут будь спокійним!

Всі сміються.

Наташа (вискакує з зонтиком). Спокій — смерть. Життя — вічна праця, вічне незадовольпення; вони приму-сюють чоловіка шукать кращого, і .в цім — прогрес. Чоловік повинен кипіть, кипіть і кипіть, а википів, прохолонув — спи!

М и х а й л о. Я вже википів (сміється) і йду спокійно подихать чудовим повітрям. (Іде.)

Іван. Прошу!

Наташа (за нею Іван і Карпо. На дверях). Ти, Миша, ніколи не кипів! (До Івана.) Миша спаз і спить посеред сонних педагогів. Нудно так живій людині. Я не люблю життя сонного, одноманітного, як маятник. Як собі хочеш, Миша, я йду на сцену.

Голос зникає. Вийшли.

ЯВА III

Маруся, К а т р я і П р і с ь к а.

Маруся. Катерина!

Ёходе .Катерина.

Приготовляйте стіл для сніданку, я зайду тільки в кондитерську і скоро вернусь. (Виходе.)

Катря. Прісю! Неси сюди посуду.

Входить П р і с ь к а, з тарілками і скатеркою; накривають круглий стіл, що стоїть серед хати.

Надокучили вже гості — ніколи й погулять.

Пріська. Сьогодні вже всі, слава богу, роз’їжджа-ються.

Катря. А бідна Марія Даниловна зостанеться з дітьми сама! Сумно буде.

Пріська. Чого сумно? Менше роботи, та й тільки. Я без роботи ніколи не сумую! А прийде твій коваль, а мій Мах-метка — і буде нам весело! Може, ще Махметка сторожем у наш двір стане.

Катря. Та я не про нас. Я кажу, що пані нашій буде сумно.

Пріська. А моряк?

Катря (дивиться на Пріську мовчки). Хіба?

Пріська. Атож!

Катря. Диви!

Мовчать.

Що ж це його давно так не видко?

Пріська. Жде, поки Іван Макарович виїде.

Мовчать.

Коли чоловік та жінка, як от наші, надовго розрізняються, то обоє розвагу знайдуть... Так скрізь... Думаєш, що Іван Макарович там десь буде сумовать?

Катря. А може, й буде, він сильно любе паню.

Пріська. Любе, а сумовать не буде! Якраз, такий він! Ще жінка, розрізнившись з чоловіком, буває, що зостається вірною йому; а чоловік — ніколи в світі. Вони гірші нас, я їх за це ненавиджу!

Катря. А Махметка?

Пріська. Такий же! Татарська собака!.. Ще позавчора бачила, як присідав біля Мотрі... Ну й зацідила ж я його в мордяку, аж зубами клацнув!

Катря. Ха-ха-ха!.. І нічого?

Пріська. Вишкірив зуби, промовив: раз, два!—та й годі! Я, Катре, зла буваю, як собака, на увесь світ зла: правди нема! От і зараз: яка це правда? Вони пішли на проходку, а ми їм готуй снідання. Хіба, ти думаєш, трудно панею бути?

Катря. Певно, трудно. Треба учитись багато!

Пріська. Нічого не треба! Треба тілько гарно одягатись — і пані... Я служила в Одесі, в гостиниці, з одною дівчиною,— її теж Катрею звали,- - а потім я у неї служила за горничну! (Клаца язиком.) От і знай!

Катря. Кому яке щастя!

Пріська. Правда, що вона гарна була, як намальована; пани їй проходу не давали... Вони страх люблять гарних дівчат; хто б вона не була — їм все одно, аби гарна! Єй-правда! І взяв її якийсь панич. Потім, через год, чи що, наймаюсь я до пані. Дивлюсь — аж то Катря, тільки вже не Катрею зветься, а Ларисою., Розряджена в шовк, черевики на високих корках, голова як куделя, на все гіхека... А сміятись вивчилась так гарно - прямо як канарейка співає; навіть я любила слухати її приятний сміх. Отам я надивилась... Тьфу! Паничі їй руки цілують, а вона їх по морді б’є.

Катря. Бий їх сила божа! І нічого?

Пріська. Нічого! Вдаре по морді і заллється своїм гарним сміхом, а вони й собі сміються.

Катря. Шкода, Прісю, що ми₍, з тобою не такі гарні, як та Лариса.

Пріська. Я б не хотіла! Противне життя, паскудство! Гіршого нема в світі: краса злиняє, від роботи одвикне!.. Спершу москалі будуть бить по морді, а потім з торбою ходитиме!..

ЯВА IV

Хвиля і Маруся. Дівчата виходять.

Маруся (з коробкою). От. і стіл готовий, а вернуться наші — будемо снідать. Сідайте. Де ви тут взялися так неждано?

Хвиля. Тільки що приїхав. Дивлюсь — кумпанія, хотів підійти, а потім побачив, що ви одрізнились і пішли в кондитерську, тоді я за вами по гарячому сліду... І от стою, дивлюсь і таю... Був я в Александры, Марселі, Лондоні і нігде не зрадив вам, день і ніч тілько про вас думав, мало не потерпів аварії... Як же ви поживаєте, моя радість?.. Я занудився за вами!

Маруся. _%Платон Пилипович! Ви знову за своє? Не смійте так говорить зо мною!

Хвиля (бере,шапку). Ви в поганому настрої — я тікаю. (Іде до дверей і стає.) Два місяці я вас не бачив!..

Маруся. Ви знаєте давно, що я не люблю таких відносин.

Хвиля. Щирих?

Маруся. Хоч би й найщиріших! Не забувайте, що ви для мене звичайний гість, друг мого мужа, і що я вам поводу ніколи не давала зневажать мене!..

X в и л я. Чим же я вас зневажаю? Я б тільки хотів буть рідним для вашої душі і серця!... Я вас давно любив і люблю, а ви не хочете зо мною ласкаво говорить!.. Не хочете знать мене!

Маруся. Я вас знаю.

X в и л я. І що ж ви можете сказать недоброго про мене?

Маруся. Ви... не хочу говорить!

Хвиля. Говоріть! Лайте, тілько говоріть!

Маруся. Ви багатий, розпаскуджений удачами чоловік... Чог? вам заманеться, ви хочете того добуть, і хоч би на шляху до вашої мети лягли трупи, вам однаково...

Хвиля. Малюнок вірний! І знайте, що я добуду, чого хочу!

Маруся. Ніколи! Ви злий чоловік, ви затесалися у дружбу до Івана і наважились ограбить вашого друга!

X в и л я. Боже сохрани, я не грабитель, мене ограбили! Я вас любив ще дівчиною, а ви, під впливом сценічних ефектів, проміняли мене на ілюзію щастя!

Маруся. Неправда! Я безмірно щаслива! Благородна, висока душа Івана для мене рідніша, ніж ваша, черства, практична! Іван — поезія, а ви — проза!

Хвиля. Марія Даниловна, і ви проза.

Маруся. Може, я через те й люблю поезію.

X в и_сл я. Поезія легко зражає, настрій для неї все.

Маруся. Іван чесний чоловік.

Хвиля. Я честі від нього не однімаю... Іван чесний чоловік; але як артист живе нервами і зражає вам щодня, а нині цього за безчестя вже ніхто не лічить.

Маруся. Неправда ваша,— я лічу!

Хвиля. Бо ви багато казочок читали! У вас дитячий погляд на людські відносини! Ви ще не викупались в житейськім морі!

Маруся. Зате ж ви так багато в ньому купались, спускаючись па саме дно, що повні багна від того мулу, який зоставсь на вас.

X в и л я. А як я вам покажу, що па вашому Іванові більше мулу, ніж на мені?

Маруся. Знаєте, що я вам скажу?

Хвиля. Не знаю.

Маруся. Ідіть собі з мого дому і ніколи тут не появляйтесь або ніколи не говоріть мені нічого про мого мужа! Я люблю Івана, я вірю йому, а ви цілий год спокушаєте мене, хочете розбить мою^віру і отруїть мою душу. Коли ви справді мене любите, то не віднімайте ж від мене своїми натяканнями тієї святої віри, якою я живу, якою я щаслива!

X в и л я. Колись люди вірили в казку, що земля стоїть на трьох китах; тепер знають істину, і переміна казки на істину не зробила людей нещасними! Я вам докажу, що Іван — зрадник, і ви будете щасливі зо мною!

Маруся. Ніколи в світі! На це я не здатна, і потеря віри в одного Івана для мене рівна потері віри до всіх, рівна духовній смерті.

Хвиля. Побачимо.

ЯВА V

Ті Ж; Іван, Михайло, Наташа і Карпо.

Іван. А, Нептун, властитель моря, здоров, друзяка!

Цілуються.

Що ж це тебе так давно не видко? Спасибі, що завернув! Я сьогодні од’їжджаю, так хоч поснідаєм укупі! Марусю,

от ти все журилася, що сумно тут самій, а Платон? Він же мій друг і тебе так щиро поважає, що й без мене буде провідувать... Ти, брат Платон, не забувай Марусечку мою. (Цілує Марусю в руку.) Мій тихий, світлий ангел, мій приют і пристань від бур житейських. Ах, житейське море, брат, страшніше, ніж те море води, над яким ти властитель! Ну, що ж, Марусечко, будемо снідати! Через час пароход одходить і нашим гостям треба їхать.

Маруся. Зараз звелю подавать. (Вийшла.)

Іван. Ху ти, господи! Платон! Ти ж не знайомий ще, а я, дурноверхий, забалакався та й забув. (Підводить його до Наташі.) Моя братова. Нептун, бог моря, копитан власного корабля — Хвиля! А це мої брати: Михайло і Карпо.

Михайло. Дєйствітєльний статскій совітник Барильченко.

Іван. І кавалер, і директор гімназії... Треба ж сказать весь титул.

Карпо. Барильченко.

Іван. Без титула! А ні, стривай! Український козак! Я гордую тим, що родом сам козак. Колись, брат, наші діди" над морем панували, і на поганеньких човнах до Сінопа ³ добирались, і Скутар ⁴ руйнували; а ми вже от плаваєм житейським морем і частенько руйнуємо своє здоров’я від того, що плавать не уміємо або пливем не туди, куди слід.

Подають сніданок.

От і снідання. Прошу сідать.

Сідають.

Горілочки?.. Марсали... Вам чого?

П’ють, їдять і балакають.

Хвиля. Сьогодні ’ покидаєте наш благодатний Крим?

Михайло. Сьогодні. Пора. Більше місяця у брата гостювали.

Наташа. А мені здається, що я тільки вчора сюди приїхала! Звичайно, Крим не Рів’єра... Ах, Рів’єра, Рів’єра! Але тут,, на дачі Івана Макаровича, ми жили в товаристві великого артиста, дух которого вітає над усим! Мені весело було в такім товаристві, я не забуду ніколи тих хвилин високого настрою душі, які я мала, дякуючи. Івану Макаровичу! День у мене плинув, як одна година: веселість Івана Макаровича, його глибокий юмор, його співи довго ще лунатимуть у моїм серці!

Хвиля. Чуете? Отак всі жінки йому співають. Щасливий!

Маруся. Івана всі люблять, і мені то мило.

Іван. Не завидуй, брат... А знаєте, Наташа, сучасним рецензентам не вадило б поучитись у вас писать рецензії... Жаль, що ви не пишете, а з вас був би приятний для акторів рецензент.

Михайло. Ха-ха-ха!

Наташа. І зовсім не смішно! Приїдете до нас — будуть ще кращі рецензії. Наш учитель словесності прекрасно пише.

Михайло. Учителям гімназії заборонено писать дурощі.

Н а-т а ш а. Я попросю — і буде писать.

Хвиля (до Карпа). Ви, видимо, хлібороб?

Карпо. Хлібороб. Тепер діти вже працюють, а я дозволив собі перший раз в житті покинуть землю, щоб покупатись в морі по совіту лікарів.

Хвиля. І що ж, помогло вам море?

Карпо. Як бабі кадило. Що раз зогісуєш, того вже ніколи не поправиш.

Іван. І не тілько в здоров’ї, а і взагалі?..

Карпо. Природа не йде на компроміси.

М а р у с я. І я так думаю.

Наташа. Здається, вам, Іван Макарович, немає на що скаржитись: ви — цільна людина! Я рідко бачила таких.

Михайло. Недавно ти це саме казала учителеві словесності.

Наташа. Ну так що ж? І Тарас Петрович людина цільна — високого росту, брюнет, красивий.

Михайло. Та так. Тільки що ці ознаки до цільності натури мало стосуються.

Н а т а ш а. Відчепись, педант! Іван Макарович, а коли ж ви до нас приїдете?

Іван. На різдво.

Наташа. Ой, як довго ждать! Дожидаючи вас, наша публичність буде дні лічить.

Хвиля. Особливо ви.

Михайло сміється.

Н а т а ш а (глянула на Михайла, з низ пула плечима. До Хвилі). Ви угадали.

Хвиля. Як бачу, ви велика поклонниця талантів.

Н а т а ні а. О, я умираю за сценою, особливо коли в театрі грають такі артисти, як Іван Макарович.

І в а н. Мені вже страшно! Ви ще не бачили мене на сцені, а зарані уявляєте собі щось надзвичайне; це може дуже пошкодить вражінню: коли ждеш багато, то одбираєш дуже мало

Наташа. Я жду того, що можливо взяти, і надіюся, що візьму і вип’ю повну чару_#

Михайло сміється спокійним сміхом.

Іван (з чаркою в руці співає; всі наливають і помагають співать).

Повнії чарки всім наливайте,

Щоб через вінця лилося,

Щоб наша доля нас не цуралась,

Щоб краще в світі жилося і т. д.

(По скінченню пісні.) За ваше здоров’я, дорогі мої!.

Наташа. Браво, браво! (Підбіга й цілує Івана.)

Карпо (дивиться на часи). Пора. (До Марусі.) Дозволяєте?

Маруся киває головою. Встають.

У мене все готово, а от і фурман під’їхав. (Цілується з Іваном.) Прощай, брат! Спасибі тобі за все! Не минай же старого гнізда. Мама сильно за всіма вами сумує, а особливо тепер, коли тато помер і вона зосталась сиротою. Знаєш, проживши п’ятдесят літ вкупі, чесно, злилися душами в одну істоту, а потім раптом одного не стало... і мов тебе розрізано надвоє, і ти щодня чуєш незалічиму рану. Тяжко бува дивитись на її очі, повнії якоїсь невимовної журби!

Іван. Приїду, хоч би там що! Я тобі напишу. Поцілуй маму, Явдоху, Василину, Демида, усіх, усіхГ

Карпо. А ти, Михайло? Може б, тепер оце зо мною заїхав; крюк не великий.

Наташа. Заїдемо, Миша!

Михайло. Ніяк не можна, післязавтрього екзамени... Сам знаєш, як же без директора... Я ж одпуску не брав.

К а р п о. Та так. Прощайте! (Цілується з Марусею.) А ви до нас, з дітьми, погостювали б!

І в а н. А що ти думаєш, Марусечко? Я з тобою спишуся, і ми з’їдемось укупі до Карпа.

Маруся. З радістю, якщо діти будуть здорові!

Наташа. Ви напишіть мені — коли, то й я приїду.

Іван. Добре.

Карпо. Прощайте, бувайте здорові!

Іван. Кланяйся всім!

Маруся. І від мене!

Карпо. Спасибі. (До Михайла.) Не гайтеся! (Вийшов.)

Михайло. Ну, до побачення! (Цілується з Іваном, цілує в руку Марусю і йде.) Спасибі за все! (Попутно

Хвилі.) Будете в нашім городі, прошу не минать моєї хати. Приятелі брата — мої приятелі. Наташа, Карпо жде.

Наташа. Підожде. Що ж я, не прощавшись, піду? Прощайте, Марія Даниловна! Просимо до нас на різдво ⁵. (Цілується.) Іван Макарович, до приятного побачення! (Цілує його, йде й обертається.)

Михайло. Наташа, Карпо жде! Опізнимось!

Бата ш а (на порозі). Я так зріднилась з вами (чуть сльози), що прямо-таки розлучатися пе хочу, а мушу... (Витира очі.) До побачення!

Всі виходять. Прислуга, що раніше почала приборку, виносить деякі пакунки, вертається і кінча своє діло.

ЯВА VI

Катря і Пріська, потім Іван, Маруся і Хвиля.

Пріська. А скільки вони тобі дали?

Катря. Генерал — карбованця, генеральша — два, той мугиряка — четвертак.

Пріська. І мені так само дали.

Катря. Спасибі й за те. Буде чим почастувать коваля і Махметку... Тілько що Махметка не п’є: їм заборонено.

П р і с ь к а. Та бреше! Якби люди не робили того, що їм заборонено, то дуже б сумно жилося!

Іван, Маруся і Хвиля, вертаються.

Марія Даниловна! Махметка хоче найнятись до нас у двір за сторожа.

Іван. О, сторож вірний.

Маруся. Надежний. Нехай приходе. Приносьте, дівчата, решту білизни...

_к ч

Дівчата вийшли.

І в а н. А я приляжу, бо рано встав, утомився. Сон перед обідом — золотий. А ти, Платон, обідаєш з нами?

Хвиля. Може.

Іван. Так я з тобою не прощаюсь. (Виходить.)

ЯВА VII

ХвиляіМаруся.

Довга пауза. Маруся переклада речі і кладе їх в скриню; дівчата вносять гладжені сорочки, кладуть і виходять.

Маруся. Чого ж ви мовчите? Розказуйте, що бачили цікавого у світі.

X в и л я. Ви не любите слухать тога, що я говорю, а я так переповнений одною думкою про вас, що мені нічого більше в голову не лізе.

Маруся. Ну, то читайте он журнал; а то ви слідкуєте за моїми рухами, і я не можу спокійно робить свого діла.

Хвиля. Дозвольте ж хоч дивитись на вас!

Маруся. З вами можна потерять і святе терпіння! Ви нахаба, яких я ще не бачила!.. Якби я не була певна в своїх моральних силах, то розказала б все Іванові.

Хвиля. Розкажіть. Він викличе мене на поєдинок, і я його уб’ю.

Маруся. Фу, противний! Що з вами сталось?

X в к л я. Я вас люблю безумно?

Входе Пріська.

Пріська. Марія Даниловна, Махметка тут.

Маруся. Клич.

Пріська вийшла.

Дуже рада, що так сталось. Я замкну двері перед вами і для охрани поставлю сторожа Махметку.

X в и л я. Не забувайте, що татари золото люблять.

Маруся. Не міряйте всього золотом. Махметка преданий мені чоловік, і за його плечима я буду тут сидіть, як у фортеці.

Хвиля. Нема такої фортеці, яка б після довгої осади не здалась.

Входе Махметка, на вид сильний чоловік.

Махметка (кланяється). Доброго здоров’я!

Маруся. Здоров, Махметка! Ти хочеш нанятись сторожем до мене?

Махметка. А чого ж пе хотіть? Настояще хочу!

Маруся. Ми тут самі баби зостаємся, то ти нас будеш стерегти не тілько від злодіїв, а і від злих мужчин.

Махметка. Махметка сам злий, його знають: раз-два — і через паркан сторч головою!

Маруся. Мені такого і треба. Маєш десять карбованців у місяць і харчі. Згода?

Махметка. Маєш вірного пса.

Маруся. З сьогоднішнього дня і зоставайся.

Махметка. Я вже зостався. Будеш довольна. (Виходе.) Махметка слово держить!

Чуть дзвінок.

Маруся. Відчиніть двері.

Хвиля, До речі, подивлюсь, чи міцний замок. (Іде.)

Двері відчиняються, і показується ефектна, красива артистка Вані п а.

ЯВА VIII

Ті ж і В а н і її а.

Вані на (на дверях). Простіть! Подзвонила і хотіла ждать, коли дивлюсь — двері не замкнені, і я увійшла. (Підходе.) Вибачайте, може, не в пору? Артистка Ваніиа. А ви, певно, Марія Даниловна, жінка нашого знаменитого артиста?

Маруся. Так.

В а ні на (обніма і цілує). Дуже рада з вами познакомитесь. Ми з Іваном Макаровичем служимо в одній трупі. Хвиля. Давно?

В а н і н а (глянувши на нього, до Марусі). їду на сезон і забігла спитать, коли їде Іван Макарович.

Маруся. Сьогодні. Прошу сідать.

В а н і н а. Познакомте.

Хвиля. Копитан власного судна.

В а н і н а. Моряк?

Хвиля. По сухому путі судном не плавають. (Ідучи мимо Марусі.) Одна з багатьох.

В а н і н а. Що ви сказали?

Хвиля. Нічого, я кашлянув.

В а н і н а (сміється). Оригінальний кашель.

Хвиля. Морський!

Ваніна (сміється). Так Іван Макарович їде сьогодні? Дуже рада, що матиму попутчика.

Хвиля (під ніс). Приятного для серця.

В а н і н а. О, та у вас сухий бронхіт!

Хвиля. Застарілий, хронічний.

ЯВА їх

Ті ж і І в а її, з маленьким своїм синком на шиї, скаче конем.

І в а н. Гоп, гоп, гоп! Тгір! О! Людмила? А ти де тут взялася?

Ваніна (протяга йому руку). Тільки що приїхала. Іван. Руки занять Де ж була?

Ваніна. На дачі Ракофукса, брала морські ванни. їду на сезон і заїхала провідать вас.

Іван. Я зараз. Здам пасажира няні.

Маруся. Чому ж не одпочиваєш?

Іван. Ліг — не спиться! А тут Івасик прийшов... Ну, козак, держись, візьми батька за чуба! Так. Гоп, гоп, гоп! (Скане конем за двері.)

Ваніна. Ах, яка чудова картина! І хто б подумав, що великий артист Іван Макарович такий примірний сім’янин? У мене сльози на очах!

Хвиля. У вас на мокрім місці очі.

Ваніна. Моряк привик до води, і йому скрізь мокро, тільки душа, очевидно, суха і не почува сімейних радощів.

Хвиля. А ви сімейні?

Ваніна. Я женщина і артистка: ілюзії легко находять стежку до нашого серця.

Хвиля. Зрозумів! Іван грає роль батька, а ви плачете?

Маруся. Даремно! Іван прекрасний сім’янин і благородний батько перш усього, а потім вже артист.

Хвиля. І поет...

Маруся. Щоб ви знали! Одно достоїнство не виключає другого, а тілько доповня і робить чудовий, гармонійний акорд, який чарує душі всіх!

Ваніна. Правда, свята правда! (Цілує її). Іван Макарович ніжний, благородний чоловік, а через те загальний кумир.

Хвиля. І ваш?

Ваніна. І мій! Ха-ха-ха! У вас, власне кажучи, язичний бронхіт, вам би не вадило полічитись!

Хвиля. Тут нема добрих лікарів. Один, правда, єсть; коли ж і той, під впливом поезії, не хоче практиковать! Може б, ви взялися полічить мене?

Ваніна. Приїжджайте до нас у Харків, там ми вас скоро вилічимо.

Хвиля. Боюсь, щоб мій бронхіт не обернувся в карманну сухоту.

В а н і н а. А мені здається, що вам нічого боятись: у вас і зараз, певно, карманна сухота. Ха-ха-ха!

Хвил я. Хто сам сміється своєму остроумію, той не ост-роумний!

Маруся (засміявшись). Еге, ви вже ображаєтесь! Явна признака, що сіли на міль.

Хвиля. На такій мілі сидіть приятно.

Ваніна. Ха-ха-ха! Де ви його взяли? Єй-богу, оригінальний моряк! Я дуже люблю оригіналів.

X в и л я. А я дуже люблю гарних жінок!

Ваніна (до Марусі). З ним не заскучаєш!

Маруся. Докучить!

Входе Іван.

Ті ж і Іван.

Іван, (до Ваніної, подає руку). Ну, тепер доброго здоров’я.

Ваніна робить рух, хоче поцілувать Івана; Іван держить її за руку.

До Хвилі.

А що, правда, Людмила Павловна гарна і весела молодиця? Хвиля. Бой-жінка!

Іван. А тобі, Людмила, як здається мій друг? Ваніна. Бой-чоловік!

Хвиля. Пара п’ятак.

Ваніна. Дешева рибка — погана юшка! Я до тебе... я до 1вас,*Іван Макарович, на хвилинку,— мене там ждуть. Хвиля. Хто?

Ваніна. Ану, вгадайте.

Хвиля. Звичайно: поклонник талану.

Ваніна. Я не талан.

Хвиля. Гарненькі жінки всі з таланом.

Ваніна. Спасибі.

Хвиля. Вибачайте, чим бог послав, тим і частую! Ваніна. От чудак! З вами не зговориш...

Хвиля. Так договоришся.

Іван і Маруся сміються.

В а н і н а. Та ну вас к чорту! Дайте побалакать з Іваном Макаровичем.

Хвиля. Сип!

Ваніна (топа ногою). Та постійте-бо хоч хвилину! Хвиля. Ні, я краще посидю. (Сідає.)

Ваніна. Ха-ха-ха! От ще морський чорт! Як же ви себе почуваєте, Іван Макарович?

Іван. І добре, і погано: добре, бо одпочив, погано, бо знову починається противна суєта, для якої я мусю покидать свій рай!

В а и і її а. А ваша дача — справжній рай!

І в а н. Це не моя — я тут гість; дача Марусина, і цей рай без неї не був би раєм!

Ваніна підходить до вікна. Іван іде до неї і стає поруч.

Хвиля (Марусі). Парочка.

Маруся. Мефістофель! ⁶

Ваніна. Ах, яка краса: і море видко, як на долоні... і гори...

Іван (тихо). І якого чорта ти приперлась! Писав же, що виїду сьогодні...

Ваніна. Не можна очей одірвать. (Тихо.) Не видержала, прости! Ах, сад! (Одходить.) Ах, сад який! Рай, рай кругом! Я вам, Марія Даниловна, завидую... Нікому не завидую — це не в моїй натурі,— а вам завидую: дача — едем і муж — великий артист! Щаслива!

Маруся. Наполовину: я мужа не бачу півроку, а тут. прикована тільки обов’язком матері...

В а н і н а. О, обов'язок матері — приятний обов’язок: він над усім панує в жіночім серці, для нього все можна в жертву принести, все віддать!

Хвиля. І чоловіка?

Ваніна. І чоловіка.

Іван. Ну, це вже занадто!

Хвиля. Коли б материнство над усім так 'панувало в жіночім серці, то не робили б стільки абортів.

Ваніна. Причому тут борт? Моряк від борта ні на ступінь. (Сміється, і всі сміються.) А ви, Марія Даниловна, як дивитесь на материнство? Вам і книги в руки.

Маруся. І я, і муж, і діти, і материнство — одне ціле, а ціле повинно буть вкупі, з нього не можна виділить і малої частини, бо тоді, крім стражданій душі, пропада й святість, і краса, і гармонія сем’ї.

Іван. О моя люба Марусечко! Ще небагато терпіння, і у тебе буде рента, яка дозволить нам не розрізнятись ніколи.

Хвиля. На старість.

Іван. Що ж робить?

Ваніна. Ой, засиділась! Нерано. Прощайте, дорога Марія Даниловна, найщасливіша між жінками! Дуже рада, що з вами познайомилась!

Цілуються.

До побачення, Іван Макарович! Я не виносю качки і в Сімферополі одпочину.

Хвиля. І яз вами.

Ваніна. Будьте здорові, бажаю вам вилічитись від язичного бронхіта.

X в и л я. Я зараз же іду за лікарем. (Бере шапку.) Може, хоч він дасть мені певне лікарство.

Ваніна. Розумієте? Єй-богу, він хоче іти за мною. Я його боюсь! Придержте його, будь ласка!

Маруся (сміючись). Навіщо ж ви себе лікарем об’явили? Тепер лічіть! Пацієнт, знаєте, настирливий — не відчепитесь.

Ваніна (капризно). Іван Макарович!

І в а н. Та він жартує! Платон, ти ж зостанешся з нами обідать?

Хвиля. Я хворий, я не можу їсти, я іду за лікарем. Ваніна (заливається сміхом). До зобачення! Я тікаю. (Виходить і стоїть в сінях, сміючись.)

Хвиля. Я не одстану.

Іван (держить його). Залиши, що за охота... Оставайся... Ти мене ображаєш і... слухай, що ти, не бачив баб, чи що?

Хвиля (тихо). Не можу, брат: овощ хороша і жде, хіба не бачиш?

І в,а н. Що ж це ви, Людмила Павловна: тікаєте, стоячи на місці? Певно, самі ждете?

Ваніна (сміється). А куди ж я від нього втічу? Дожене.

Хвиля (в сінях). Я з вами до Сімферополя! А поки що, руль лєво на борт — в ресторан «Росія». Ручку! Повний ход!

Ваніна подає Гіому руку, і, заливаючись сміхом, виходять.

ЯВА ХІ Іван і Маруся.

Іван. Чорт батька зна що! (Іде до вікна.) Правда, що пара п’ятак! (дивиться у вікно. Про себе.) Твар! (Мовчить. Потім зітхає.)

Маруся спокійно складає речі в скриню. Іван барабанить нетерпляче

ио склу вікна.

Маруся!

Маруся. Що, Ваня?

І в а н. А скоро буде обід готовий?

Маруся. Не раньше як через годину.

Іван. Ху, як довго!.. Мені, знаєш, щось їсти хочеться... Я за сніданком нічого не їв...

Мовчать.

Марусечко!

Маруся. Що, голубчику?

Іван (підходе). Давай,,Марусечко, погуляємо сьогодні з тобою.

Маруся (обнімає його). Давай!

Іван. Ходім в ресторан. В «Росії», знаєш, хороший обід, і шампанського мені скортіло випить з тобою на дорогу, а дома нема.

Маруся. Бог зна що вигадав! Сьогодні й у нас обід гарний, по твоєму заказу. Я не люблю кабацьких обідів, і повітря кабацьке мене завжди нудить!.. Шампанського я не. п’ю, а дома єсть добре вино, яке ти любиш, і я вип’ю за кумпанію, потім одпочинеш. (Дивиться йому у вічі.) Ваня, ти нахмурився. Чого, серце?

Іван. Ні, ні, моя голубко, чого б же я хмурився?

М а р у с я. Я хочу зостатись ці кілька годин з тобою сам на сам, будь же ласкавий! (Обніма його.) Було б тобі зоставить Ваніну обідать у нас, і Хвиля б зостався.

Іван. Нехай їй чорт! Ти знаєш, я її ненавиджу! Фойда! Терпіть не можу таких! (Ходе по хаті.) Нахалка! Ху! Нав’язалась незнакомому мужчині...

Маруся (сміється). Хіба тебе це ображає? Нехай собі фліртує. Що вона, замужня?

Іван. Не знаю. Я тілько перед кінцем прошлого сезону познайомився... Вона зо мною раньше не служила...

Мовчать. Іван ходе по хаті, про себе.

Падлюка!

Маруся. Ваня!

Іван (сполоханий). Я? Ніколи в світі!

Маруся. Що з тобою?

Іван. Нічого, серце, а що?

Маруся. Ти сказав: «Ніколи в світі!»

Іван. А-а, ха! Думки, знаєш, бродять в голові: не розрізнятися на той сезон з тобою,— і вслух зірвалося ріше-ніє: «Ніколи в світі».

Маруся. Хороше рішеніє! Може б, його зараз і виповнить, Ванюша?

Іван. Зараз?! Ні, це дуже раптово: все треба ламать. Цей сезон три переїзди з двома дітьми, в отелі,— і дорого, і тісно... Ні! А на той сезон я устроюсь на однім місці, зарані найду хороше мешкання, і будем вкупі жить.

Мовчать.

Маруся. Ваня! По якій причині ви з Ваніною на ти?

Іван. Я? Хіба я їй говорив ти?

Маруся. Навіть вона сказала тобі ти і поправилась потім на ви.

Іван. Може, може! Звичайні театральні відносини — ніби по-товариськи... Це погано й справді. Я часто даю собі слово держать себе інакше, а проклята привичка звертає на старий шлях! Тобі це неприятно, Марусечко?

Маруся. Ні, не то... А так... Хто його знає, як і сказать! Одиосини на «ти» з молодою красивою женщиною ніби свідчать про якусь близькість, і потім прізвище таке у неї — «Ваніна».

І в а н. О, ха-ха-ха! Це річ звичайна: один сезон — Ваніна, другий — Платонина!.. А ти трошки ревнива...

Маруся. Ні, мій любий! Ні! Поки я вірю, ніщо мене не тривожить, а потеряю віру — ніщо мені віри не верне! Я не здатна ні на ревність, ні на компроміси! Зрада і смерть — для мене одно! Хто мені зрадить, той умирає для мене назавжди, без повороту.

Іван. Чесно... Чесно... Але жорстоко! Пуританізм вийшов в тираж. Без компромісів жити не можна.

Маруся. Ніяких компромісів не розумію; прямота, чесність, чистота — мій девіз.

Мовчать.

Іван (підходе до вікна). Сьогодні буде качать. Глянь, Марусечко, яка краса: море бішено б’є своїми могутніми хвилями об скелі, реве і завиває — мов сердиться, що нема у нього сили розбить предковічну препону, якою натура обмежила його від землі,— і мусить іти на компроміс!.. Іди сюди, Марусечко.

Маруся підходе. Іван обніма її за талію і пригорта до себе.

Марусечко, мені страшно робиться, коли я уявлю собі, яка манюня кузочка чоловік в порівнянні з тією сиЛою, що он так велично розвернулася перед нашими очима і ховається в небесній блакиті... Глянь, який вал горне до берега, ніби хоче розбити свою припону — скелю! Ху! Розбився сам об скелю в машопі краплі, кришталем заблищали краплі на сопці, сяючи квітками радуги... І могутно, і красно, і страшно. (Пригортає Марусю близько до себе і цілує в лоб.)

Маруся. Чого ж страшно? Гарне не страшне, милий... Що з тобою? Ти знервований, увесь тремтиш, очі горять... Ти хворий?

Іван. Ні, моя люба,— я здоровий! А нерви справді піднялися, мов перед виходом на сцену в новій одповідальній ролі... Я розлучаюся з тобою — це компроміс, а ти не признаєш компромісів, і мене смуток обняв.

М а р у с я. Це не компроміс!.. Це обов’язок, який на нас наклало життя і твоя професія. Ти свято виповняєш свій обов’язок до мене, до сем’ї; я виповняю свій — до тебе, до сем’ї; і цим самим не тілько не обтяжаємо один другого, а навіть сприяємо розвою і нашого щастя, і нашого благо-получія в будущині. Ти працюєш, а я, щира твоя паміїцниця, дома з дітьми пильную наше гніздо і готую тобі спокійний одпочивок. Певність, що ми чесно ідем поруч до мети, помагає мені легше переносить скруху, яка часто окутує мене, одиноку. Коли ж зближається час твого приїзду, я оживаю! Тут знову настає весна для мене, і вкупі з тобою я забуваю всі пригоди нашого роздвоєного життя.

Іван (бере її за обидві руки, дивиться на неї). Світла, благородна душа у тебе, безцінна Марусечко! Для тебе житейське море не страшне, а я боюсь його.

Маруся. Чого ж, мій милий?

Іван. Там, в житейському морі, де я повинен плавать— як і в морі води, часто хвилями страшними заливає людей! Воно кидає ними, як малими трісочками, і б’є, і розбиває об ту межу, за яку вони-не сміють переходить, а переходять по немощі своїй...

Маруся. Межі — річ свята, на то вони поставлені предковічною мудростію, щоб здержувать людей від гибелі.

Іван. Ах, моя дорога! Якби ж то для чоловіка були такі міцні і видимі межі, як-от скеля для моря... А коли межі всі в людей духовні, їх не ^явидко... І присплять тебе бажання злі, якими повна наша кров, і підхоплять хвилі, а вал дев’ятий розіб’є життя обмежу, як зараз він розбив об скелю воду в прах! Тільки компроміси помагають. (Весело.) Слухай, Марусечко! Невже, коли б я тобі зрадив, випадково, без крихти кохання до другої... а так, по-дурному, оставляючи завжди в своїй душі і в серці твою світлу, благородну істоту, невже ж, питаю, ти б не простила?

Маруся (з страхом відступає). Ти мене лякаєш: немов ти зрадив вже і ждеш прощенія від мене?

Іван. Ха-ха-ха! О ні, ні! Це так... теоретична розмова.

Маруся (ласкаво). А ти б що сказав, коли б твій друг. Хвиля всі шість місяців нашого розлучення займав твоє місце?

Іван. Це інча річ. Це паскудство: формальне обдумане життя однії женщини з двома — фі!

Маруся. Ха-ха-ха! І скільки я не чула розмов про це питання, всі мужчини ведуть до того, що їм все можна, а женщині — не можна!.. Ні, мій милий, чого мені не можна робить без потері честі, того й тобі не можна! Знай: я тобі не зрадю ніколи в світі — клянусь! А коли ти зрадиш — я порву навік з тобою!

Дзвінок.

Іван. Хто б де?

Іде в прихожу. Відчиняються двері. Ваніна, сміючись, в прихожій: «Не пускайте його, не пускайте!» Вбігає в кімнату.

Ті ж_г В а н і н а, а потім Хвиля.

Ваніна. Дорога моя, простіть! Єй-богу, я не знаю, що робить з вашим моряком? Прилип, як реп’ях до кожуха: куди я, туди й він. Не биться ж мені з ним! Мусила тікать під вашу опіку.

Маруся (сміється). Добре зробили, що вернулись! Роздягайтесь,— будемо обідать.

Входе Іван і Хвиля.

Іван (веселий). А що?.. Найшла коса на камінь!

Хвиля (на дверях). Хто з нас камінь — не знаю; знаю, що я коса, а вона трава.

Ваніна (скидає шляпу, оісартовливо). Нахал, неможливий нахал! Я такого мужчини ще не бачила, прямо хоч городового клич!

Всі СМІЮТЬСЯ-

Маруся. Прісько! А ви, Людмила Павловна, заведіть такого сторожа, як я.

Входить Пріська.

Поклич Махметку і давай обідать.

Пріська вийшла.

В наші часи навіть підлітки, гімназисти, маючи єдиницю за спряженіе глагола «люблю»,-— грають в любов, фліртують і притупляють природну своєму вікові соромливість назавжди... Через це, по-моєму, з них, в кінці кінців, виходять не лицарі, як колись, а мужчини-кокотки! І от тепер женщи-ні ходить без сторожа не можна!

Хвиля. Ха-ха-ха! Марія Даниловна — фанатик умовної чистоти... Ультрапуританка.

Входе Махметка.

Ваніна. Ах!

Хвиля. Знакомий?

Іван сміється.

Ваніна. І не смішно, і не розумно.

Маруся (дає картку Махметці). Піди в крамницю Ша-рого і принесеш дві пляшки шампанського.

Махметка. Раз-два! (Вийшов.)

Маруся. А правда, надьожний сторож?

Хвиля. Від такого сторожа теж треба мать сторожа! Ваніна. Єй-богу, на той сезон заведу собі Махметку.

Всі сміються.

Завіса.

ДІЯ ДРУГА

Уборна Івана і Крамарюка.

ЯВА І

Іван, в одежі і гримі Отелло⁷, перед дзеркалом. Поправляє грим. Крамарюк в углу куре. Посередині Ваніна, біля неї граф і Хвиля. По паузі в двері виглядає Кактус з книжкою в руках.

Кактус. Іван Макарович, скоро друга сцена. (Зачиня двері.)

Хвиля. Сьогодні ми, Людмила Павловна, вечеряем? Г р а ф. А слово?

Іван. В чім діло?

Граф. Після спектакля графиня вас жде в «Європейській».

Іван. А ви, Людмила Павловна, з Платоном? Ваніна (сміється). Ви в ролі Отелло — я вас боюсь. Хвиля. Щоб ревності не викликать?

Іван. Ха-ха-ха! Даремна річ! Я взагалі не ревнивий. Марусечка моя — сама вірность. А тут?.. Тут мені нема кого ревнувать.

Хвиля. Людмила Павловна, він правду каже? Ваніна. Я не смію судить: Іван Макарович говорить про свою жінку.

Кактус (в дверях). Іван Макарович, друга сцена! (Зникає.)

Іван. Іду. (Іде, з ним Хвиля; Іван обертається до графа, котрий шепнеться з Ваніною.) А ви, граф?

Граф. Іду, іду! Ви на сцені — і я іду.

В с і виходять.

ЯВА II

Крамарюк і Ваніна.

Крамарюк. Граф вийшов для виду і зараз вернеться. Ваніна. Я боюсь, Стьопочка! Та ще лиха година принесла підглядача Хвилю... Не знаю, що робить.

Крамарю к. Ах, мій ангел, а я нащо? Ви поїдете з графом, Іван Макарович — з графинею, а Хвилі я скажу, що у вас болить головка, і сам піду з ним вечерять,— от і все! А поки Іван Макарович скінчить спектакль, поки вернеться з вечері,— ви будете спать сном праведниці.

Ваніна. Гляди, Стьопа, щоб ми не попались: Ваня ревнивий, а у ревнивих очі бачать учетверо, а чуття уявляє їм все невідоме вдесятеро.

Крамарюк. Я, Людечка, старий горобець,— одні зуби з’їв, другі вставив,— зо мною в сільце не піймають! Притому все склалось натурально: Іван Макарович — з графинею, а ви —з графом. Ха-ха-ха! І там, і там — безгрішний флірт, може, який невинний поцілуйчик, та й годі!

Ваніна. Що ти, Стьопа! Ти знаєш, як я люблю Ваню... Мені просто хочеться покататись хорошими кіньми.

Крамарюк. Ангел мій! Це непрактично! Невинний поцілуйчик дасть графу надію в будущині — і от в бенефіс подарунок.

Входе граф.

ЯВА ІН Ті ж і граф.

Ваніна. Граф! Ви не в театрі?

Граф. Голова почала боліть... А ніч чудово поетична: морозна, ясна; я хочу проїхатись за город, поки спектакль скінчиться... Хочете зо мною?

Ваніна (соромливо). Ніяково...

Граф. Зо мною?

В а н і н а. Щоб не подумали чого,— я соромлюсь.

Гра ф. Соромливість красить женщину взагалі, а гарну— робить кращою удвоє. Прошу!

Ваніна. Степан Кузьмич, можна?

Крамарюк. З графом, Людечка? Можна!

Ваніна (до Крамарюка). На ваш отвіт... (До графа.) Зараз! Ждіть в вестибюлі. (Хутко вийшла,)

Г р а ф (подає руку Крамарюку). Спасибі. Вечеря за мною. (Виходе.)

Крамарюк (проводоюає). Рад служить! Рад служить! (У двері.) Вася, Вася!

ЯВА IV

Крамарюк і порт ний. ^

Кактус (на дверях). Тихо! Іван Макарович на сцені. (Зник.)

Входе п о р т н и й.

Кр а м а р ю к. Приший мені, голубчику, пуговицю до сюртучка, і там під пахвою трошки розпоролось. (Скидає сюртук.)

Портний зашиває.

Порты и й. Іван Макарович сьогодні сердитий: Людмилі Павловні пальцем посварився, а мене тут же вилаяв ні за се, ні за те...

Крамарюк. Роль, знаєш, така бішена: страсть, ревність, в п’ятім акті давить жінку... ну і настрій!:. Легко, думаєш, задавить женщину? Великий артист говоре, як Отелло, а почуває, як Іван Макарович! Може, і у нього є своя Дездемона, а у Дездемони Касіо, а збоку Яго ⁸... ке-ке-ке!

Портний. Здається, граф.

Крамарюк. Тс! Вася, ні слова! Боже тебе сохрани, хто-небудь почує.

Входе Хвиля. Портний кінчив роботу, подає сюртук. Крамарюк надіває.

Спасибі. (Тихо.) Вийди!

Портний вийшов.

ЯВА V Крамарюк і Хвиля.

Хвиля. Дозвольте з вами познакомитись: Хвиля, друг і приятель Івана Макаровича.

Крамарюк. Артист Крамарюк, друг і приятель Івана Макаровича.

Хвиля. А?.. В такім разі і ми повинні буть приятелями...

Крамарюк. Дуже рад!

Хвиля. Не менше! Я, знаєте, драм і страшних трагедій не люблю. Доволі з нас і своїх драм в щоденнім житті!

Крамарюк. Так, так! Ах, в житті багато драм, я сам люблю більше кумедію.

Хвиля. Будем правду говорить, що хороша з сучасного життя драма теж слухається охотно.

Крамарюк. А-а! Так, так! І я люблю хорошу, з сучасного життя драму.

Хвиля. Хоча тепер драми з сучасного нашого життя нема, все більше переводні.

Крамарюк. Переводні, всі переводні.

Хвиля. А з нашого життя одноманітні, безідейні; флірт — і більш нічого.

Крамарюк. Одноманітні, аж нудить, безідейні, флірт — і більш нічого... Справедлива рецензія!

X в и л я. А де ж Людмила Павловна?

Крамарюк. Голова розболілась, пішла додому.

X в и л я. А я хотів з нею повечерять.

Крамарюк. Знаю, знаю...-Людочка теж мій друг і приятель. Вона мені сказала: «У мене головка болить, а ти, Стьопочка, іди з моряком вечерять!»

Хвиля (про себе). Ідея! За вечерею підпою і вивідаю все, що для мого плана треба. (До Крамарюка.) Прошу, прошу!

Крамарюк. Сердечно дякую, сердечно дякую. Людочка так і сказала: «Він сам тебе попросить». Ке-ке-ке... Мене граф просив, але я відрікся. Не люблю аристократів, хоч і сам потомствений дворянин.

Хвиля. А Іван, здається, з графинею? (Клаца язиком.) А?

Крамарюк. Кс-ке-ке! Великий'' артист нарозхват!.. Тілько Іван Макарович — ні-ні!

Хвиля. Боїться Ваніной?

Крамарюк. Ваніной? (Довго дивиться на Хвилю, кача головою.) Не знаю.

Хвиля. Ну от, ну от! Це не таємниця — всі знають.

Крамарюк.. Невже всі знають?

Хвиля. Та що там, залишіть! І ви знаєте.

Крамарюк. Я?! Ке-ке-ке! Ви не прокурор?

Хвиля. Е, дружище, при чім тут прокурор? Ви старий кіт і розумієте добре, що кохання не утаїш, а публіка слідкує за кожним рухом знаменитого артиста — ну, і знає все.

Крамарюк. Правда, правда. ГІубличність страшенно цікава. Єсть такі, що, повірите, розпитують, що їсть Іван Макарович; ну, а брехунців у нас в трупі багато, і від них все йде у світ... Живіть тихо, смирно — ніхто не знатиме й хто ви; а бийтеся, лайтеся, сваріться, залицяйтесь, то не тілько всі будуть підслухувать, розпитувать, а навіть у двері заглядають! Ка-ка-ка! Люди люблять скандали більше, ніж людей.

Хвиля. Та тут і скандалу нема. Світова річ: Іван Макарович без жінки, Ваніна незамужня, діявольськи, гарна, куліси, ілюзії, настрій, молода кров, ну... Натурально.

Крамарюк. Натурально, натурально! Я не судю! Боже сохрани! Я нікого не судю; сам був молодим.

Хвиля.Та ви ще й тепер, певно, ходок!

Крамарюк. Ке-ке-ке! Більше язиком!

X в и л я. А! Ха-ха-ха!

Кактус (у двері). Тихо! (Зачиняє.)

Хвиля. Ну, дружище, я тільки сьогодні приїхав, не поспів зробить Іванові візита. Де вони живуть?

Крамарюк. В отелю «Росія»; розкішні номера.

Чуть аплодисменти.

Хвиля. Кінець акта?

Крамарюк (прислухається). Так; визови! (У двері) Вася!

Хвиля. Ходім пропустимо.

Крамарюк. Коньячку? А-а-а! Жаль, що ми не пішли раніще, тепер треба підождать Ваню.

Входе портний.

Хвиля. Я тікаю. (.Виходить.)

Крамарюк. І я прибуду зараз. (До портного.) Будь тут; може, що треба.

ЯВА VI

Крамарюк, портний, потім У с а й.

Портний. Івана Макаровича оточили дами — не дадуть і переодягтись.

Крамарюк. А Усая не бачив?

Портний. Там, лає робочих.

Крамарюк, Сердитий?

Портний. Збор неповний.

Крамарюк. Погано. Не дасть авансу.

Входе У с а й.

Усай (до портного). Чого ти ховаєшся по закутках, як собака від мух, нігде не знайду?!

Портний. Я тут...

Усай. Бачу. Які ти штани дав Родріго⁹? А? Портний. Звичайні, як завжди.

Усай. Звичайні, як завжди? У тебе все звичайне... На самому поганому місці дірка.

Портний біжить.

Ну, народ, не дай бог! Тільки сам не глянь — скрізь про-ріхи.

Крамарюк. Добривечір, Луп Лупич! Сьогодня приймають дуже добре.

Усай. Приймають, приймають! На черта мені їх прийом? Що я — актьор? Вам аби прийом, а жалування злупите

з Лупа! Мені нужно чотириста вісімдесят три рублі платить у день, а зборів нема, хоч вішайся.

Крамарюк. Сьогодні мало не повний.

Усай. А контромарки ти лічив? А ученичеські ти лічив? А ті двохрубльові міста, що я продав по шістдесят копійок, аби не пустували, лічив? То-то, одних контромарок: офіціальних, півофіціальних, редакціонних, типографських, рек-візиторських, кумовських, сватовських, музикантських — півтеатра.

Входе портний.

Бачив, які ти штани даєш?

Портний. Там манюня дірочка, треба шукать, щоб побачить.

У с а й. А ти ждеш, поки буде велика.

Крамарюк. Луп Лупич! Завтра буде повний збор...

Усай. Постой! До завтрього далеко. Позич мені сьогодні п’ять рублів; будь друг, позич! Не стало заплатить вече-рових.

Крамарюк. Дав би з радістю, та нема. Я хотів у вас просить авансу п’ять рубликів.

Усай. Ну, народ! Скажи мені, ти жалування береш число в число?

Крамарюк. Авансиками все забираю до числа.

Усай. І не маєш п’яти рублів, щоб в нужді запомогти бідному антрепренерові? А хто ж мені плате жалування, хто? Та я найбідніщий між вами чоловік, мученик нещасний; що де не зірву, та все вам, та все вам! І удень, і увечері тільки чую: дай, дай, дай! Сімдесят ротів щодня роззявляють пельку - патли їх! Боже мій! Навіщо ти мене зробив антрепренером і віддав на муку Крамарюкам?! (Вийшов.)

ЯВА VII Крамарюк і портний.

Крамарюк. Чув? Приятний чоловік! Позич йому п’ять рублів... Ах ти, кундель! Та якби у мене було п’ять рублів, то я б з тобою не говорив. Ти зрозумій, Вася: я дворянин, потомствений дворянин, прадід мій мав таких лакеїв, як Усай, а тепер... (Розводить руками.) Кланяйся кунделю. Ні, фортель, фортель який,— з нього був би хороший буф-комик,— щоб не дать мені авансу, він у мене позичає п’ять рублів. Подумай: сорок тисяч лежить у Волзько-Камен-ськім банкові, а він бере в ресторані один обід на два дні.

Порт ний. Через те-то у нього гроші є, а ви, Степан Кузьмич, любите їсти по-панськи.

Крамарюк. Люблю, Вася, люблю! Грішний чоловік, особливо солоні закусочки: сьомгу, омари, баличок, ікорку... Та тільки я, брат, їм раз у раз на чужий кошт! У мене кожний вечір єсть карась, а карасі люблять частувать нашого брата і лічать це для себе за честь! Напоїть актьора для карася рівно виконанню високого довгу*^ а вже от грошей ніхто з карасів не дасть. Сто рублів проп’є, сто рублів для хвастовства спалить, а бідному не дасть і трьох карбованців.

Порт ний. А де ж ви діваєте свої гроші, жалування?

Крамарюк. Чорт їх знає! Зрозумій! Візьму в цю руку карбованця, перекладу в другу (показує маніпуляцію), дивлюсь — десять копійок. Тягнусь за панами — і раз у раз в довгах.

Портний (сміється). Чудак.

ЯВА VIII

І в а її, дами, мужчини, діти.

Іван. Прошу, прошу! (Одчиня двері, входять дами.) Сідайте! Вася, дай, брат, ще стілець!

1-а дама (кладе на стіл квітки). Великому артистові!

Іван. Спасибі, спасибі! Ви щоразу вітаєте мене квітками. Глибоко ціню вашу люб’язність! (Нюхає квітки.)

2-а дама. А ви мене обманили: я вас сьогодні ждала на кофе.

Іван. Не можна було ніяк: я був сьогодні в осаді цілий день.

2-а дам.а. Так я вас завтра жду обідать.

Іван. Обідаю з приятелем.

2-а дама. Увічливо, нічого сказать... Мені дали слово, а обідаєте з приятелем.

Іван. Простіть, я вам слова ще не давав.

2-а дама. Ну, так дайте слово зараз!

Іван. Не можу!

Стук у двері. Голос: «Можна?»

Прошу!

Входять двапанаідвоедітей.

1-й па н. Крутіцкій! А це мої діти Стьопа і Петя — бу-дущі інженери.

Іван (здоровкається до 2-го пана). А, Деркач! Здоров, земляче! Що ж це тебе давно не видко в театрі?

Деркач. Зате жінка щодня.

2-а дама. Неправда, вчора не була.

2-й пан. Бо Іван не грав.

Крутицький. Стьопа, Петя! Дивіться на великого артиста. Тілько — руки по швам!

Діти заглядають Іванові у вічі і зачіпають на столі то те то се.

Іван. Сідайте, куріть!

2-а дама (до Деркача). Сеня! Я в одчаї. Іван Макарович відрікається від нашого хліба-солі; а я закликала до себе на завтра ціле товариство, щоб показати їм знаменитість.

Деркач. Що ж, коли не можна завтра, так другим разом!

Портний. Будем переодягатись?

1-а дама. Ах, ми тут заважаємо! До завтрього! (Подає руку Іванові, виходе.)

Крутицький. Петя, руки по швам, не зачіпай.

При слові «руки по швам» Петя кладе руки по швам на одну мить, а потім знову зачіпає що попало.

2-а дама. Так коли ж обідать до нас?

Деркач. Прошу від щирого серця як земляка!

Крутицький. Стьопа, руки по швам! Ти дзеркало

розіб’єш!

Стьопа, як і Петя, кладе руки по швам і знову щось зачіпа.

Іван. Сьогодні у нас четвер... Так... Я у вас обідаю... в неділю.

2-а дама. Ждем. Глядіть же, не зрадьте!

Крутицький. Дуже рад, що познакомився, довго збирався. Стьопа, Петя, ходім.

Стьопа зачепив і звалив зеркало, воно розбилось.

3-а дама. Ах!

Іван. Нічого, нічого... (Про себе). Погана приміта!

Крутицький. Ніколи тебе не візьму в театр... Простіть! (До дітей.) Ну, руки по швам! Марш!

Всі виходять, крім 3-ї дами. Чути дзвінок.

Іван. О, перший?.. Я не буду переодягатись — не поспію.

Портний виходе.

Крамарюк. Я зараз, можна?

Іван. Іди.

3-я дама. Тут так гарно, весело, що й виходить не хочеться. Артистична атмосфера наповняє душу якоюсь радістю, особливо коли зостанешся з вами наодинці. (Закачує очі під лоба.) Ах, талант, талант... Яка це велика громадська святиня! Без сильних талантів ми закиснемо в мизерії щоденщини. Ви будите у нас найвищі поривання до світлих ідеалів.

Іван. Спасибі, спасибі! Тілько я не розумію, до чого високого я, власне, вас розбудив.

3-я дама (оглядаючись). Як до чого, як до чого? Ах, противний, він ще й питає, неначе сам не знає!

Іван. Не знаю.

3-я дама. Ви сьогодні нелюб’язні: напруженість нервів вас утомила. (Дивиться довгенько на нього.) Страстний Отелло!.. Я вас люблю безумною страстью бальзаковськаго возраста! ¹⁰

Іван (встаючи, кланяється). Спасибі! І я вас люблю страстью прожори: такого знаменитого борщу, таких солоних огірків і маринованих баклажанів, як у вас, я нігде не їв! Очевидно, тільки бальзаковський возраст уміє так смашно готовить страву.

3-я дама. Що? Ви насміхаєтесь над святим чуттям?

Іван. Палагея Івановна, дайте спокій і ніколи не говоріть мені про вашу страсть, а то скажу Колі, щоб він вас в театр не пускав.

3-я дама. Ви — божевільний чоловік, розпаскуджений поганими женщинами, які, крім брудних почувань, до вас нічого в своїм серці не мали, а свята, ідеальна любов до вашого талану, яка виключає з себе все низьке, крім духовного єднання, для вас незрозуміла.

Іван. А при чому ж тоді страсть бальзаковського возрасту?

3-я дама (іде до дверей). Я лічила вас далеко розумнішим, а тепер бачу, що можна буть великим артистом і не менше великим дурнем. (Виходе.)

ЯВА IX

Іван, потім Над я, в білій сукні.

Іван. Ха-ха-ха! Страсть бальзаковського возрасту по-міша мені добрий борщ їсти. Пропали лукулловські обіди!..¹¹

Заглядає Над я.

Надя! Заходь!

Н а д я. А нема нікого?

Іван. Як бачиш, нема.

.Дзвінок.

Н а д я. Другий!

Іван. Нічого, перша сцена без мене. Заходь, дитя, освіжи атмосферу своєю чистотою. (Бере її за руку і садовить.) Я тебе виглядаю в кулісах цілий вечір! Твій світлий образ ангела дає мені силу творчості!

Над я. Не могла доступитись до вас і тільки здалеку дивилась. Я боюсь підходить: Людмила Павловна обіщала облить мене сірною кислотою. А тепер вона поїхала з графом кататись, і я до &ас забігла...

Іван. Людмила? З графом? Хто тобі сказав?

Над я. За кулісами всі говорять. А я сама бачила Людмилу Павловну і графа в вестибюлі.

Іван. А-а!.. Чорт з нею! (Дивиться на Надю,) Чому я тебе раніще не зустрів... Ти — чистий ангел, ти б не зрадила.

Над я. І не зрадю! Я люблю в вас свій ідеал.

І в а н. Але ти не моя...

Над я. І не можу буть вашою ніколи,— ви жонаті...

Іван (тре лоб). Жонатий?.. Так, так, дитя моє! Слова твої, мов молотом, ударили мене по голові: я... жонатий, люблю свою Марусечку і... твар!.. Бр-р!.. Край! Завтра почну нове життя, а ти будеш моєю музою і своєю чистотою освіжиш мою попорчену душу. (Цілує її в лоб.) Іди, дитя!

II а д я виходе.

Ах, яка мука зразу насіла па душу! Говорю одно, роблю друге. Нема у мене нравствснпої дисципліни... Але я її добуду, добуду... світлий образ Наді поможе очиститься і стать кращим!

Входе Крамарюк.

Завтра порву з Людмилою!

ЯВА X

Крамарюк і Іва н. Крамарюк ковиряє в зубах і причмокує.

Іван. Випив і закусив?

Крамарюк. Ке-ке-ке!

Іван. Де Людмила Павловна?

Крамарюк (жує). Людечка? Пішла додому,— головка болить.

Іван. Брешеш!

Крамарюк. Коли Людечка неправду сказала, то й Стьопка бреше.

Іван. Лукавий прислужник!..

Крамарюк. Єй, не знаю нічого!

Іван. Я стояв на виході і бачив, як граф вернувся за куліси.

Крамарюк. Свята правда. Граф заходив.

І в а н. Ну, говори далі святу правду!

Крамарюк. Так, заходив, заходив. Постривайте. Чого ж він заходив? (Дивиться вгору, нагадує.) А, порт-табак шукав і сказав, що йде в ресторан вечерю для вас заказать.

Іван. А Людмила де була?

Крамарюк. Забув. Не пригадаю. Чи тут... чи вже вийшла... Де тут пригадать, коли у нас, як в калейдоскопі, все міняється.

Іван. Вона поїхала з графом!

Крамарюк. Не може буть?!

Іван. Скотина ти!

Крамарю к. Де моя шапка, я тікаю.

Кактус, на дверях.

Кактус. Степан Кузьмич, у вас не була Палагея Осі-повна?

Крамарюк. Яка?

Кактус. Ваша... Наша... Ставська! Вона Емілію ¹² грає, а зуби пропали...

Іван. Що?

Кактус. Послідня сцена спочивальні готова, а Емілія без зубів.

Іван. Які зуби? При чому тут, зуби?

Кактус. У Палагеї Осіповни були свої, хоч і цілі, та жовті зуби, а вона всі свої повиривала і вставила свіжі, білі. В першій сцені виняла зуби — дсспу давили — і вийшла, а хтось взяв зуби.

Усай (вбігає, до Кактуса). Зуби, зуби! Де зуби?

Кактус. Не знаю.

Усай. Жалування одбираєш число в число, а не знаєш, де зуби? Шукай!

Кактус вибігає.

Стьопа, у тебе всі зуби вставні, певно, ти мав практику, п’яний, не раз губив зуби; як ти думаєш, де можуть буть зуби Палагеї Осиповни?

За сценою плаксивий голос: «Де мої зуби? Хто пожартував, верніть мені мої зуби!»

Крамарюк. Стривайте! Я якось спав на пароході, зуби випали, і собачка Палагеї Осіповни занесла під стіл.

Усай. Ідея! (Біжить і ще на дверях кричить.) Шукайте зуби у Амішки, може, собачка взяла! (Пішов.)

І в а н. Ну, милий, я з тобою ще побалакаю. Завтра перебирайся в другу уборну...

Крамарюк. Чим же я винен?

Іван. Я тебе знаю — ти сприяв.

Кактус (в дверях). Іван Макарович, починаю.

Іван. А зуби?

Кактус. Єсть, єсть — Амішка гризла.

Іван. Грай тепер трагедію! А-а-а! Весь настрій пропав! (Пішов.)

ЯВА XI

Крамар ю к, потім Райська.

Крамарюк. Пропав і у мене настрій! Хвиля пішов вечерять, а я тут жди; він повсчеря сам, а я лягай голодний спать. От де настояща трагедія.

Входе Райська.

Райська. Іван Макарович на. сцені, і я користуюсь, щоб побалакать з вами. (Починає плакать.) Я нещаснійша женщина!

Крамарюк. Що робить, я нещаснійший мужчина.

Райська. Мужчина не може буть таким нещасним, як я.

Крамарюк. Який я мужчина? Я тепер гірше женщи-ни; я (зітхає) без пола!

Райська. Не жартуйте, Степан Кузьмич, у мене серце болить... Ви близький чоловік до Івана Макаровича, розкажіть йому моє горе, бо я не смію і попросить, щоб заступився.

Крамарюк. Що ж там сталось? Ви справді стривожені.

Райська (здержано хлипає). Уявіть собі: мій Альоша завів амури з вдовою, купчихою Козодоєвою...

Крамарюк. Ах, шельма! Що ж вона — багата?

Райська. Багата, падлюка, щоб її чорт узяв з її багатством!

Крамарюк. Щасливий Альоша — вічний кусок хліба.

Райська. А я, а я? (Витира сльози. Спокійно.) Хто такий Альошка? Безграмотний босяк, а я дочка полковника, і через його подлу красоту покинула свою сім’ю... (Плаче.) Ах, скільки горя, мук я пережила, поки помирилась з бать-ком! Подумайте: босяк, разночинець — і дочка полковника!.. Нарешті батько поміг... Я виучила Альошу грамоти, одягла, вивела на дорогу. Тепер він артист і кидає мене. (Ридає.)

На дверях К а кт у с.

Кактус. Тихо! Бога ради, тихо! Там трагедія, а ви тут кумедію ламаєте. (Знака.)

Крамарюк. Тихо, тихо, Павліна Павловна! Там трагедія — Отелло убива Дездемону. Заспокойтесь.

Райська (хлипаючи). Я вже спокійна, я вже спокійна. (Витара очі.) Попросіть Івана Макаровича, щоб він сказав пару слів Альоші: Альоша його шанує, він його послуха! Подла твар, жирна матрьошка, не могла собі знайти пожарного—давай їй актьора!

Крамарюк. А, принадно! Що не кажіть, а принадно! Альоша, знаєте, грає то королів, то вельмож, а пожарний... Що таке пожарний? Все життя таскається з кишкою. Порів-нання не може буть... Ну, заспокойтесь! Я скажу Івану Макаровичу. Тільки треба, знаєте, вибрать підходящий настрій.

Райська (встає, бере за руку Крамарюка). Ви артист, ви благородний чоловік, у вас чула душа і серце, ви розумієте чужі страждання, як свої!.. *

Крамарюк. О, розумію, розумію.

Райська. Надіюся на ваше добре, благородне серце! (Виходе.)

ЯВА XII

Крамарюк, а потім Кругляков.

Крамарюк. Ах, шельма Альошка! Виудив такого карася: до смерті забезпечений чоловік!.. Трапляється людям щастя.

В дверях голова Кругликова.

А вам чого? Сюда заборонено ходить.

Кругляков. Кому?

Крамарюк. Всім^незнакомим, а вас я перший раз бачу.

Кругляков. Так познакомимся: залізнодорожний, чиновник Кругляков.

Крамарюк. Дуже рад! Тілько я сьогодні вечерять з вами не піду,— мене вже закликано,— а завтра з великою охотою.

Кругляко в. Вечерять? Я сам голодний лягаю спать — подла жінка все промотує на театр!.. Скажіть мені, будьте ласкаві: тут не буває щовечора з квітками женщина — маленька, чорненька, кругленька, гарненька?

Крамарюк. Тут, милий, всякі бувають: і маленькі, і великі, і чорненькі, і біленькі, і гарненькі, і поганенькі, і кругленькі, і плесковаті. Кого ж ви шукаєте?

Кругляков. Жінку! Розумієте, збожеволіла!

Крамарюк. Так шукайте в домі божевільних.

Кругляков. Я ж і шукаю її тут! Подумайте. Я мучусь на ночних занятіях, заробляю горбом, щоб сім’ю прогодувать, а вона, подла, кида дітей і щовечора в театрі!.. Я сам люблю театр до смерті: ми з жінкою були перші артисти в залізнодорожнім театрі. Там познакомились, полюбились і женились... Але грать — одно, а платить гроші за театр — зовсім друге! Ну, нехай би пішла раз в тиждень, а то — щодня. Приходжу додому змучений працею, голодний, діти теж голодні пищать, як перепелята, а її нема! Де мама? В театрі! Браслет заклала, літню кофту і чорну спідницю однесла в ломбард і все квітки купує Барильченкові. Сьогодні не видержав, прийшов сюди, хочу гнать додому в потилицю--і не знаю, як знайти; думав, в уборній у Ба-рильчепка — нема. Порайте, де її шукать.

Крамарюк. Евріка! Одна пані часто сюди носить квітки, страшенно кричить на визовах і кидає на сцену свою шляпку.

Кругляков. Вона! Вже дві шляпи побила і уранці хрипить, як з перепою.

Крамарюк. Біжіть зараз до музикантського бар’єра, там маса учнів і пань, там, певно, і ваша жінка буде кричать.

Кругляков. Спасибі! За раду колись вечерею почастую! Я її за уха виводу з театра. (Побіг.)

Ледве чуті» ии.'нжм і аплодисменти.

ЯВА XIII

Крамарюк, Іван, потім Усай і актьор.

Голос Івана: «Доволі вже! Я більше не піду! Це подла інтрига!»

Крамарю к. Певно, завісу невчас спустили.

Входе І в а н, кида парик.

Іван. Ох! (Сіда.)

Усай (вбігає). Ради бога! Прийом — велика річ!

Іван. Не піду!

Входе п о р т н и й.

Усай. Іван Макарович, голубчик, вийдіть! Гам, крик, визови роблять ефект — і завтра збор.

Іван. Мучишся, витягаєш нерви, а тут тобі навмисне портять сцену, убивають всю працю.

Усай. Я її оштрафую.

Іван. Ні, ви побоїтесь п’яного її чоловіка і не оштрафуєте.

Усай. На цей раз, побий мене бог, оштрафую! І Дениса оштрафую за п’янство.

Кактус (на дверях). Іван Макарович, кличуть! (Знака.)

Усай. Чим же публіка винна! Слухайте, як кричать!.. Пожалійте дамські голоса! Може, яка з них співає в концертах або в театрі трезвості — зовсім порве голос.

Іван нервно встає і виходе.

Усай. Ху, слава богу!

Крамарюк. Що там сталось?

Усай. Ет, відчепись! Газети не пропустять скандала — послі й прочитаєш. (Виходе.)

Крамарюк (до портного). Завісу дали пізно, чи рано, чи хто зірвав сцену?

Портний. В публіці був сміх; Іван Макарович лаяв Софію Івановну, Денис Павлович п’яний заступався за жінку; а в чім діло — не розібрав.

Крамарюк. Тепер кому скрутиться, а Стьопі змелеться.

Входе Іван.

Іван. Діяволи! Жінка сцену портить, а п’яний чоловік лізе на бійку! Бездари прокляті! (Сіда.)

Кактус (у дверях). Ще кличуть!

Іван. Іди к чорту! Хіба не бачиш: там почався домашній спектакль: якийсь чоловік тягне від бар’єра за ухо ту даму, що квітки носить щодня. Женщина кричить не своїм голосом, одбивається; всі тепер зайнялись цим фарсом і аплодірують вже не мені, а домашнім актьорам, які розважають ііубліічпість після трагедії... Не піду! Чого стоїш?

Кактус. Я дам залізну завісу! (Зникає.)

Іван (скида верхню одежу, сіда і розгриміровуєтьєя). Ну спектакль!

Крамар ю к. Великий артист напружує мозок, нерви, а бездари...

Іван (схоплюється). Ні, ти тільки уяви собі: після удушення Дездемони трагичний настрій опанував душами слухачів, в театрі тихо, мов нема нікого... Постукала в двері Емілія... Отелло читає монолог... Далі, далі... нарешті... «О тяжкая страшная годино! Тепер, здається, мусило б настати затміння сонця- і місяця і з страху розпастися вселєнній...» — і в цей мент раптом Дездемона захарчала, як недорізане порося!

Крамарюк (хапа себе за волосся). Ах, ах, мороз по кожі!

Іван. Ілюзія щезла, сміх — і все пропало! (Сіда, роз-гриміровується.) Не ждав, щоб Софія Івановна, доволі порядочна актриса, викинула таке коліно; інтрига бездари, її чоловіка, який готов би мене в ложці води утопить!

За сценою: «Я не дозволю ображать мою жінку, вона першорядна актриса!»

Входе актьор, його держить Усай і тягне назад.

Усай. Іди, голубчику, додому.

Крамарюк (підбіга). Денис, Доня, залиши!

Актьор. Підгравайте йому, роби, як він хоче, а творить — не смій!.. Він — великий артист!.. Я сам не менший артист і пораяв Соні захрипіть. Удушена женщина харчить — це натурально!

Іван (хапає стуло). Вон, п’япа морда!

Крамарюк (тягне за одну руку актьора, Усай — за другу, до дверей). Доня, Доня! Постраждаєш, будеш каятись!

Актьор. Пустіть!

Усай. Ходім, я дам аванса! Чуєш: аванса дам!

Актьор. Аванс? Спасибі! Ходім... Соня — першорядна актриса, вона хотіла легше захарчать, ну... зірвався голос... ну... вийшов кікс!.. І більше нічого! (Дражнить.) «Харчала, як недорізате порося!..»

Виводи ї ї».

Я тобі покажу «порося!»

Іван. О, прокляття на вас, п’яниці, бездари! Присмок-четься до театра, як п’явка, держать його ради жінки, і він нічого не робе — завидує і інтригує! Ах, вимучився! Доволі!.. Тікаю в строкові!

Входе Уса й.

Усай. Заспокойтесь, Іван Макарович! П’яний Донька — божевільний; він завтра попросить у вас прощепія.

Іван. Вигнать їх з театра мітлою обох! Я не буду служить при таких умовах...

Усай. Ах, боже мій! Ах, боже мій! І нащо ти мене зробив антрепренером і віддав в руки п’яницям, ослам, скотам, свиням! (Іде до дверей.) Повішусь, єй, повішусь!

Вбіга Крамарюк.

Крамарюк (до Івана). Графиня жде вас!

Іван (до нього). А Людмила з графом... У... У... У... (Мовчить; одривчасто). Я утомився... Нездужаю... скажи — не піду.

Усай (підбіга). Іван Макарович, не ображайте графиню. Вона щодня бере саму дорогу ложу!

Крамарюк. Просять обоє. І граф тут.

Іван. Покатався? Ха-ха-ха!.. Скажи: буду, тільки роз-гриміруюсь!

Усай. І чудесно, і чудесно! Вечеря і хороше товариство вас заспокоять. Добраніч! (Вийшов.)

Крамарюк (тяжко зітхає). Ох, не знаю, чи повечеряю ж то я сьогодні.

Завіса.

ДІЯ ТРЕТЯ

Розкішно убраний номер в отелю, кроваті нема.

ЯВА І

Іван, Крамарюк і Ваніна.

Ваніна в ранішнім пеньюарі, п’ють чай. На столі масло, молоко, сир, ветчина. Іван ходе по хаті, куре, кида одну цигарку, зараз запалює другу.

Ваніна. Стьопочка! їж ветчину, чудова!

Крамарюк (що раніше намазував хліб маслом, кладе на нього ветчину і їсть з великим смаком). Я їм, я їм. (За-пихається.) Я без церемоніїї

Мовчать. Крамарюк їсть і запива. Іван ходе. Ваніна слідкує за його рухами. Іван підходе до дверей і надавлює пуговицю — чуть електричний

дзвінок.

Ваніна. Ваня, чай прохолоне.

Мовчать; по паузі входить и о м с р и и й.

Номерний. Дзвонили?

Іван. Після обіда одну кровать із того номера перенесіть сюди і поставте тут; чуєте?

Номерний. Чую.

Іван. Більш нічого.

Номерний вийшов.

Ваніна. Ха-ха-ха! Божевільний, єй-богу, божевільний. (До Крамарюка.) Розумієте? Я каталась з графом: знамениті коні, ефектні сани... граф просить... як же не покататься?

Іван. Удвох в час спектакля... уночі...

Ваніна. Чуєш, Стьопа, він сердиться!..

Крамарюк (розжувавши і ковтнувши). Ай-ай-ай! Іван Макарович! Ви гніваєтесь на Людечку, на ангела?

І в а п. Слухай ти, стара лисиця!

Крамарюк. Я — лисиця?! Де моя шапка! Ай-ай-ай! Я — лисиця! Я, що в огонь і в воду за вас, за Людмилу Павловну!.. Не ждав. Де моя шапка? (Шука.) Бог з вами, Іван Макарович, бог з вами!

Ваніна. Стьопа! Що ти за чудак? Іван на мене сердиться, а на тобі злість зриває; сідай.

Крамарюк. Для вас я сяду. (Сіда.) Для вас. (По паузі.) Я черв’як і прийму всяку обиду ради вас, мій апгел.

І в а п. Старий ти дурень!

Крамарюк (встає). Іван Макарович! Ви жартуючи чи справді лічите мене дурнем?

І в а н/ Без жартів.

Крамарюк (бере шапку). В такім разі прощайте, я не можу витерпіть такої образи!

Іван. Витерпиш! Ти привик, така твоя судьба.

К р а м а р іо к (нітхас). Від судьби не втічеш. (Сіда.)

Іван. Де ти бачив, скажи мені, ангелів в розкішних пеньюарах, навмисне пошитих так, щоб вабить мужчин? Від кого ти чув, щоб ангел грав ролі кокеток?

Крамарюк. Ха-ха-ха! Логика, яка необорима логика! А? От і раз у раз так! Іван Макарович одним словом мене поб’є! Простіть, Людмила Павловна. (Цілує їй руку.) Я справді за сорок літ служби ангелів на сцені не бачив і не чув, щоб ангел де-небудь грав ролі кокеток.

Ваніна (весело). Ах, Стьопа, Стьопа! Та ще ж позавчора, при 'гобі, Вапи сам знав мене ангелом.

Крамарюк. Так!! Звав, єй-богу, звав, я сам чув! Іван Макарович, ви ж позавчора Людмилу Павловпу самі ангелом величали, а тепер збиваєте мене з пантелику!.. Ай-ай-ай!

Іван. Виходить, і я такий же дурень, як і ти.

Крамарюк. А! Ну, то я тепер не ображаюсь: рівність — річ велика!

І в а н. Ех ти, вітряк, старий чортяка!..

Крамарюк (сміється). Іван Макарович, у мене рогів нема; я десять літ, як другий раз овдовів.

Іван. Так були.

Крамарюк. Так, були! Єй, були!

Ваніна сміється.

Я два рази був жонатий і обидва рази, замість лаврів, ходив увінчаний рогами... Я люблю правду і кожен раз жалію, що правду не страшно говорить тільки про себе.

Іван. Слухай, не крутись же, як чорт перед утренею, а -скажи правду: ти устроїв катання Людмили з графом?

Крамарюк дивиться то на Ваніну, то на Івана.

Ну?

Крамарюк (зітхає). Грішний чоловік — я! Людми-лочка якось говорила, що у графа блискучий виїзд, кращого в городі нема, і що приятно б було покататись... А я люблю робить приятність, ну і устроїв... Не криюсь, я правду люблю.

, В а н і н а. Я говорила?! Стьопа! Ти говорив,..

Крамарюк. Я?.. А, так, так! Я говорив, що у графа_: приятні коні... то єсть не приятні, а хороші коні, а Людмила Павловна...

Ваніна. Стьопа! Я нічого не говорила, а через день після розмови з тобою граф покликав мене прокататись...

Крамарюк. Свята правда! Тепер пригадав: Іван Макарович пішов з графинею вечерять, а ви з графом кататься.

Іван. Неправда! Я пішов додому.

Крамарюк. Так, так!.. То було другим разом, а тепер — я пішов додому...

Іван. Не ти, а я пішов додому.

Крамарюк/ Ах, боже мій! Ви мене збили.

Іван. Противно слухать!

Ваніна. Мовчи, Стьопа!

Крамарюк. Мовчу!

По паузі.

Іван. Допивай чай і піди скажи Кактусу, що я на репетицію не прийду. (Мовчить.) А може, і грать сьогодні не буду.

Вані н а. Ваня!

Крамарюк. Як-то можна — «грать не буду»? Я цього не скажу.

Іван. Скажеш, не вдержиш язика за зубами!

Крамарюк. Геній, єй, геній! Як він знає чоловічу душу! Правда ваша, пе видержу - скажу! Я нічого не можу утаїть, я люблю правду.

Іван. І брехню.

Крамарюк. І брехню... Іван Макарович, не збивайте мене: чуть-чуть не сказав, що й брехню люблю. (Сміється нехотя.) Ка-ка-ка! Я вмент! (Бере шапку.) Іван Макарович, Кактус живе далеко, ножки у мене старенькі... А?

Іван. Грошей?

Крамарюк. Яка догадливість! Бісмарк! ¹³ По одному натяканню все зрозумів... Що я сказав? Людмила Павловна, що я сказав? Одно слово, і не слово, а літеру «а»? І Іван Макарович—догадався. Великий артист!

І в а н. А де ж аванс?

Крамарюк. Вчора Луп не дав, а той, що взяв раньше, програв Ставському в стукалку.

Іван. Скотина!

Крамарюк. Правда! Я люблю правду.

Іван (дає гроші). На! Щоб ти мені тиждень не приставав за гришми!

Крамарюк (взявши). Боже мій, місяць не скажу ні слова. (Трясе на руці червінець.) А щедрість, щедрість, щедрість яка! Кін ... що Кін?.. Кін — цуценя в порівнанні з нашим Іваном Макаровичем.

Іван. Ну, йди вже! Ти так тут начадив улесливостю, що у мене почина голова боліть.

Крамарюк. Нерви, нерви!.. У геніїв благородні нерви!.. Я вмент!.. (Підбігає до Ваніної і, повернувшись, до Івана.) Іван Макарович, можна сказать Людмилі Павловні «ангел»?

Іван. Говори і йди к чорту.

Крамарюк. От ви знову збиваєте мене: посилаєте до Кактуса, а говорите: «Йди к чорту»! Я не знаю, де чорт живе.

І в а н. Он у тій кімнаті.

Ваніна. Ха-ха-ха! Разом з тобою?

Іван. На горе!

Крам.арюк. Ай-ай-ай! До зобачення, мій ангел-хра-нитель! (Цілує руку Ваніної.) Не можу надивитись на вас; ви... перл...

Іван (криком). Годі! Іди вже!

Крамар ю к. Летіо! (Вибігає.)

ЯВА II

Іван і Ваніна. Мовчаї ь.

Ваніна. Ванюша!

Мовчать.

От дурень! (Підходе до нього.) Заспокойся, мій сокіл ясний, я більше не буду!

Іван. Тільки цей раз, а то вже не буду... Ха-ха-ха! І так сім раз на тиждень. Я кидаю трупу!

Ваніна. Що? Серед сезона?..

І в а н. Платю неустойку і тікаю. Я не можу тут більше зоставатись; я почуваю себе погано... Моральний стан мій розбитий!

Ваніна. І це все через те, що я з графом каталась?

Іван. Це тілько посліди я капля; вона полилася через край і розбудила мою совість. Я давно стражду невимовно!

Справді, яке я право маю ждать від тебе вірності, коли я сам зрадник перед своєю жінкою? Безуміє страсті відняло від мене розум, і я не міг себе спинить! Розум шептав одно, а кров перемагала все, і я купався в пороках: став лицеміром, обманював себе, всіх обманював і оскверняв чистую, як херувим, Марусечку мою і моїх дітей, пригортаючи їх до свого порочного лона, цілуючи устами, на яких зосталися сліди твоїх цілунків... А!.. Для кого я так мучу свою душу?.. Там мир, любов і чистота, а тут — порочна страсть! Годі! Чад пройшов, я рву усе...

Ваніна. Дурень, єй-богу, дурень! Нерви розходились, і він плете таку нісенітницю, що сором слухать. Мир, любов, чистота! Неначе справді вірить, що його Маруся свята!.. А Хвиля? Невже ти думаєш, що цей нахал не користується ласками твоєї Марусечки?

І в а і-і. Мовчи, твар! Я задавлю тебе за одно ще слово' зневаги до женщини, яких немає серед вас, яких вже мало є на світі, якими й світ тільки держиться, а без них йому пора давно вже, як Содому, завалитись ¹⁵.

Ваніна. Ха-ха-ха! Єй-богу, мені здається, що ти граєш роль з якоїсь, ще невідомої мені, кисло-солодкої мелодрами.

.Мовчать.

І в а н (ходе по хаті По паузі). Тікать треба в свій тихий приют, де жде мене щира голубка, моя благородна Марусечка. (Стає і ніби маріє.) Я збився з шляху, я потеряв смак до чистого життя... А там я знайду рівновагу, спочивок і тиху радість; там я вилічу свою душу, розшатану, розбиту хвилями житейського моря!

Ваніна. Там ти закиснеш, запліснявієш, заснеш, а щоденщина будньова погасить святий огонь творчості! Великий артист не сміє мирно спать в семейному покої... Ти — вибранець, покликаний життям запалювать серця сонної публичності, а для цього артистові потрібні сильні, свіжі вражіння, які заставляють його почувать радість битія і дають йому могутпу енергію!.. Ну, подивися ж в мої очі, що світяться коханням тільки до тебе одного!.. Вашоша! Ми любимось обоє, тут і гріха нема, за нас заступиться натура.

Іван (робить рух до неї). Людя! (Одступа.) Ні! Не підходь. (Закрива лице руками.) Не дивись на мене, я знаю яд твоїх очей -- доволі вже отрути!

Ваніна бере його за руку і мов хоче приблизить до себе. Пусти!.. Коли кохаєш, то, ради любові, посприяй вилічить мою хвору душу!..

Ваніна випускає його руку. Іван сіда, тяжко зітхає, схиливши голову на руки, обперті об коліна. Ваніна тихо підходе до столу, сіда, кладе лікті на стіл і обпирає на руки голову. Пауза.

Ваніна (по паузі під німа голову. Встає і тихо підходе до Івана. Велично). Я чую серцем, що ти хочеш наново родиться! Натура твоя і твої благородні нерви почувають більше правду життя, ніж я, ніж всі ми! Жіночим серцем, повним кохання до тебе, я зараз це зрозуміла і устократ більше тебе полюбила чистим, високим, благородним коханням друга! Склоняюся перед твоїм бажанням, воно тепер для мене святиня!.. (Сідає біля нього і запускає йому руку в волосся.) Заспокойся, я тілько другом тобі буду. Як ніжна мати, я стану нянькою тобі, слугою, усим, усим... Ти оживеш душею.

Іван піднімає голову і дивиться на Ваніну.

Совість твоя знайде спокій... Я закую серце своє в ледяну кору і не дозволю йому битись до тебе коханням, яке ти зараз лічиш низьким! Ну, руку, друг!

Іван (бере її за руку і цілує пальці. Держить її руку в своїй руці). Як ти посвітліла від таких чистих думок! У тебе в очах сльози... О мої божественні зорі! (Притяга її до себе і цілує в очі.) Як брат, утомлений нудьгою тяжкого життя, я рад спочить у твого лона... (Схиляється до неї на плече, обнявши талію.)

Ваніна цілує його в руку і гладить по голові. Пауза.

Як приятно почувать, що біля тебе і з тобою розцвітає нове, високе, святе бажання — стать кращим чоловіком! Людя! Я тебе образив — не гнівайся на мене!

Ваніна. О моє безцінне, трошки капризне дитя! Ти був знервований, а через те, може, і сказав що гостре; але я все забула, ((/гас проти нього і кладе йому обидві руки на плечі.) Ти не спав, ти утомився, бо мучивсь і зітхав на цій канапці цілу ніч і не хотів прийти до своєї Людечки. (Бере його за вуха.) Ревнива шельма! Ходім спочинем!

І в а н. Людочко, а ти не зрадила мені з графом? Ваніна. Тобі?! Та нехай мене бог накаже! Ти один — властитель моєї крові і душі.

Дивляться одне на другого, а потім одним рухом обнімаються і цілуються. Сильний стук у двері.

Ах! Двері не замкнені... (Тікає в другу кімнату.)

Іван. Досадно!

Стук.

Одчиняйте!

Іван і Хвиля.

Хвил я (на дверях). Чую запах женщини! У мене, брат, нюх на цього звіра надзвичайний...

Іван. Ха-ха-ха! Я, брат, по своєму амплуа пропитався запахом парфюмерії... Деякі з жінок виливають на себе перед спектаклем цілі шклянки! Ну, здоров, дружище!

Цілуються.

Сідай! Куди ти дівся вчора, я не міг з тобою і побалакать.

Хвиля. За кулісами,— як на ярмарку, народу, так я вже і не заходив, щоб на заважать. Я тут був раніш два рази; та одно — що не знав, де ти, а друге — діл багато мав...

Іван. Спасибі, що зайшов; в театрі справді ніколи і балакать: то зайнятий, то чужі люди... Що ж там моя Марусечка поробляє? Здорова? Я недавно їй писав, а одповіді не маю.

Хвиля. Здорова, цвіте, шиє, з дітьми возиться, а перед твоїм портретом молиться.

Іван. Свята женщина! Правда, Платон, таких нема на світі?

Хвиля. Мало.

Іван. Нема, нема!

Хвиля. Правду сказать, я таких затворниць не знаю. Що видумала: поставила на дверях божевільного свого Махметку, а той і мене навіть не пускає. Я був всього разів три-чотири, бо приймає тілько в празник, коли у неї цілий день гостює її приятелька — довгов’яза міс Крокет.

Іван. Ха-ха-ха! Де ж ти став?

X в и л я. У приятеля. Діла багато. Забіг ангажувать тебе на обід, щоб хто раніш не взяв; ти ж, певно, нарозхват? Так в три, «Гранд-отель», згода?

Іван. Добре.

Хвиля. А лікар мій, Людмила, де? Хотів би бачитись і її закликать пообідать вкупі. Приятна баба! Смілива, весела, красива — бой-жінка! Жанр, знаєш, сучасний, нервно-кипучий, модерн, що тепер в моді.

Ваніна (за дверима). Спасибі за комплімент! Тілько я вас боюся!

Хвиля. Розумію, розумію, так, як і той раз?

Ваніна. Ха-ха-ха!

Хвиля. Покажіть ваше чарівне личко!

Ваніна (одчиняє двері, показує голову). Доволі з вас! (Зачиняє сміючись.)

І в а н. Як же це так, Людмила Павловна, я і не знав, що ви можете двері в мою кімнату замикать і одмикать своїм ключем.

Чуть сміх Ваніної.

От нахалка!

Хвиля. Людмила Павловна, будемо сьогодні обідать в «Гранд-отелю»?

Ваніна. А хто там буде?

Хвиля. Я, ваш кумир і ви.

Ваніна. Дуже рада.

Іван (тихо). Я не піду, коли вона буде... Я терпіть не можу жіночої кумпанії, особливо Ваніної; я її не переносю.

Хвиля. Іван! Не лицемір перед другом. Я ще в ті рази мого приїзду чув... Не будь страусом! Всі, брат, знають, а ти граєш роль прекрасного Йосипа ¹⁶. Залиши!

Іван. Що ти, бог з тобою! Подлі пльотки і перекази — та й більш нічого!... Слухай, ти Марусі, гляди, не ляпни; я тебе знаю, у тебе язик слизький, а женщини, знаєш... Та ще такі пуританки, як моя Маруся... біда! Будь друг, не говори ні з ким того, чого й сам не знаєш певно. Брехні точить тобі не пристало.

Хвиля. І як тобі не сором! Я ніколи не думав, що ти разом і кіт, і заєць! Ха-ха-ха! Коли боїшся — не шкодь, а коли шкодиш — не бійся!

Іван. Я нічого не боюся, бо ніколи не шкодю.

Хвиля. Ну, і край! Не варт про це балакать... Так я заверну. Прощай, до трьох!

ЯВА IV Ті ж і Крамарюк.

Іван. Старий грішник Стьопа! Театральная шкапа — суб’єкт цікавий в часи розваги.

Хвиля. Я вчора познакомився!

Крамарюк (важно). Старий заслужений артист КрЗ-марюк, а зовсім не шкапа! Іван Макарович у нас великий артист, геній, а ображать старого артиста не слід.

Іван. Ну, признайся, Стьопо, що ти шкагіа, то підеш сьогодні зо мною обідать в «Гранд-отель».

Крамарюк. Обідать чи не обідать — байдуже... а коли порівнять мене і вас, то, звичайно, я — шкапа!

Іван. І випить майстер. Тобі дасть десять очків уперед.

Крамарюк. Даремна річ! Я, Іван Макарович, не п’ю...

Іван. Зарік дав?

Крамарюк. Ні. (Зітхає.) Нема за що.

Хвиля. А? (Сміється).

Ваніна (з другої кімнати). Слухайте, оригінальний мужчина! Кличте обідать і Стьопу.

Крамарюк (хапливо. Бере Хвилю за руку). Спасибі, спасибі! Буду, хліба-солі не цураюсь.

Хвиля. Будьте ж готові! До побачення. (Вийшов.)

ЯВА V

І в а и, Крамарюк і Ваніна.

Крамарюк. Ну й переполоху ж я там наробив.

Іван. Де, якого переполоху?

Крамарюк. Кактус побіг сповістить Лупа, що ви не будете сьогодні грать.

І в а н. Дурень.

Крамарюк. Кактус?

Входе Ваніна.

І в а н. І Кактус, і ти! І ти теж розумна! Якого чорта, як був Хвиля, ти обізвалась з-за дверей, потім відчинила двері?

В а її і н а. Ну от, ну от! Що за питання? Я — твоя сестра, друг, мати... поводжусь просто, натурально і нікого не боюсь.

І в а н. Стьопа! А ти як думаєш, хто вона?

Крамарюк. Артистка Людмила Павловна Ваніна.

Іван. А для мене?

Крамарюк (поглядає то на Івана, то на Ваніну). Лю-дечка.

І в а п. Кажи ясніще.

Крамарюк. Боюсь, що не попаду так сказать, як ви хочете. (Ласкаво, тоненьким голосом.) Людмила Павловна, хто ви?

Ваніна заливається сміхом.

Іван. Тобі як здається, тобі?

Крамарюк. Як здається?.. Ви питаєте, як здається мені? А, зрозумів... Мені здається... так, як вам!

Іван. Стьопа! Скажи ж правду, свою правду! Ти ж любиш правду?

Крамарюк. Ка-ка-ка! Люблю, тільки боюся говорить:

Ваніна. Говори, Стьопа! Чого боїшся? Тут нічого поганого нема.

Крамарюк (цілує їй руку. Іванові, ніжно). Фавори-точка!

Іван. Ну от! Так здається Стьопі, Хвилі і всім.

Ваніна. А мені приятно буть твоєю...

Іван. Не афішіруйся!

Ваніна. Сестрою!..

Іван. Чуєш, Стьопа?

Крамарюк. Я завжди всім говорю, що Людочка, як сестра ваша.

Іван. Іди ж одягайся, щоб не задержать.

Ваніна. Я зараз. Не сердься ж, братіку, на мене! (Вийшла.)

Іван. Чув? А подлі люде не розуміють благородних відносин між женщиною і мужчиною...

Крамарюк. Падлюки! Благородні відносини вимазують в багно. Тварі!

І в а н. А ти, друг, повинен, де тілько трапиться, обмивать багно.

Крамарюк. Я божусь, присягаю, плачу, доказуючи, що Людочка вам як сестра, що відносини чисті,— сміються!..

Вбігає Уса її.

ЯВА VI

Ті ж і Усай.

Усай. О господи, о господи! Ху, ху, ху! І нащо ти мене покарав, за які гріхи прародительські ти мене зробив антрепренером? Краще буть волом, конем, собакою, ослом, ніж антрепренером! Зборів нема - жалування плати, а тілько хороший збор --- самий кращий актьор одказується грать,— вертай гроші! Стьопа, на тобі двадцять копійок. (Дає.)

Крамарюк бере.

Іди купи хорошу бичовку,— ми тут з тобою повісимся!

Іван. Що з вами, Луп Лупич?

Усай. Та як же? Сказали зараз, що ви сьогодні не будете грать, а збор повний.

Іван. Я пожартував, а осли зараз донесли.

Крамарюк. Ка-ка-ка! Знаменита рифма.

Усай (дивиться на Крамарюка). Так це осли напутали? (Кланяється в ноги Іванові.) Ви спасли життя моє! Стьопа, верни двадцять копійок.

Крамарюк (вертає). Слава богу, пообідаю в «Гранд-отелю», а то мусив би за кумпанію повіситись.

Усай. Другий раз ти сам повісишся з голоду! Осли без-ухі! Розтривожили мені нерви вкрай! Один осел, не розуміючи жарту, говоре другому ослові, другий біжить до третього!

Крамарюк. Двох ослів я знаю, а хто ж третій осел, Луп Лупич?

Усай. Лічи: перший осел ти!

Крамарюк. Знаком.

Усай. Другий осел Кактус!

Крамарюк. Приятель. А третій? Кактус же побіг до вас...

Усай. Не гостри язика, юродивий! Біг до мене і зустрів на дорозі третього осла, п’яницю, твого приятеля, газетного хронікера... І от вже літає по городу слух, що спектакля не буде. Ах, Іван Макарович! Який я мученик! Подумайте: за театр плати Скаред-Бабіцькій сто вісімдесят три рублі за вечір; топливо, авторські, афіші, розклейка, розноска, наряд, освітлення, трупа — триста,— ітого чотириста вісімдесят три рублі треба мать в касі, щоб піднять завісу без убитку! Печі в театрі старі, дві завалились, в трьох перегоріли колосники. Скаред-Бабіцька не хоче поправлять,— сам поправив. Сімнадцять печей з’їдає в день п’ятнадцять рублів. Бігаю за пічниками, сам топлю, лазю в труби. В театрі тепло, як у вусі; а в газеті «Лисичий хвіст» пишуть: «Холодно, в партері дме по ногах»,— бодай тобі живіт роздуло! Біжу в редакцію, бачу, що сердяться за те, що не у них афишу печатаю, але цього сказать соромляться; і от — претензія, що матері редакціонного сторожа не дали міста в партері. Насилу уладнав, обіщав щодня ложу секретарю... Ху, ху! (Ви-тира лице.) Далі нова неприятність: забігаю в аптекарський склад,— у мене хронічний бронхіт,— п’ю емс. Знакомий аптекар питає: «Простудились в театрі? У вас холодно; актьор ваш з червоним носом — це ти, скотина! — брав емс і сказав, що в театрі простудився». Розумієте? Стьопа від перепою хрипить і п’є емс, а звертає на простуду в театрі і в кумпанії з газетою розповсюджує слух, що в театрі холодно.

Крамарюк. Я? Єй-єй, не говорив.

Усай. Говорив, говорив! Вій тебе знає — червоний ніс! Ну, у кого ще єсть такий червоний ніс, у кого?

Крамарю к. Багато є. Я бачив у попечителя народної трезвості.

Усай. Неправда! Ху, ху! Дай води! Ох, задавить мене театр, задавить! Кожний день неприятність... Вчора побились перед спектаклем Ткач і Драч — і вже в газеті надруковано. І що тут цікавого для громадського життя? Драч — ламповщик, Ткач — сторож! А пишуть: бились артисти... Чорт батька зна що пишуть!

Крамарюк. Сприяють іскуству. Ка-ка-ка!

Усай. Прошу главного закройщика газети «Лисичий хвіст»: напишіть розумну рецензію,— моя вечеря! «Сідайте,— каже,— і пишіть сами — я все надрюкую...» А чорт його знає, як писать, я не журналист, і страшно: нароблю грамо-тичних помилок — будуть сміятись...

Крамарюк. І не пишіть, боже вас сохрани! Один мій знакомий купець, гласний думи, написав в газету статтю: ветеринара назвав «веретинар», а замісь сігнал — написав «сінгал». Так і надрукували: «веретинар», «сінгал».

І.ван (сміється). Хороша коректа!

Крамарюк. Язичники городські підхопили, і пішло: «Сінгал Веретинарович!» Повірите, куди, бувало, не повернеться, скрізь чує: «Сінгал Веретинарович!» Нарешті забули, як його справжнє ім’я; не видержав: мусів все продать і тікать з рідного города.

Усай (сміється). От ти на сцені шкапа, а брехачка з тебе добра.

Крамарюк. Я б і на сцені себе показав, тільки нема у мене ні одної ролі по моєму амплуа, а я самого себе добре граю! Ка-ка-ка!

Усай. І сміяться не умієш! Пора вже тобі на покой в один з чайних театрів.

Крамарюк. Устройте, благодітель! Тепер у нашім городі чайних і тверезих театрів п’ятнадцять! Саме підходящі місця для одставних актьорів.

Усай (сміється). Ну тебе! Ти мені надоїв, а я Івану Макаровичу надоїв з моїми скаргами; а влізьте в мою шкуру!

Іван. Ха! Мені і в своїй шкурі тісно. У вас болить карман, а у мене душа. Нині у публичності понизився смак і виросла байдужість до старого літературного репертуару. Іде хороша, строга кумедія — кажуть: «Скучно»; іде драма — кажуть: «У нас своя щоденна драма»! Давайте голих женщин, давайте веселого, веселого!.. Ха-ха-ха! Ніхто не хоче думать і страждать; нині всі хочуть весело жить, і закривають очі, і затуляють уха, щоб не бачить і не чуть стогону наболілої людської душі!.. А на цьому веселому грунті ростуть егоїзм, цинізм і байдужість до прекрасного; і виганяють, і виженуть з людської душі справедливість і любов!

Крамарюк (витирсі очі). Геній! От би на театральнім з’їзді таку річ сказати!

Усай. Ти ж нічого не зрозумів, а плачеш.

Крамарюк (б'є себе в груди). Тут, Луп Лупич, артист живе — хоч не розуміє, то почуває.

Усай. А мені усе одно: грай що попало, аби збор! Помилуйте: чотириста вісімдесят три рублі вечерового розходу! До зобачення! (У дверях.) Скалозуб! Гляди, не напийся сьогодні! (Вийшов.)

Іван і Крамарюк.

Крамарюк. Кулак.

Іван. Дурак!

Крамарюк. І дурак! Я люблю правду!

Іван. Ти, брат, дурень!

Крамарюк. Я? Де моя шапка? (Іде до дверей, а коли Іван говоре, помалу вертається, кладе шапку і слуха.)

Іван. Такого чоловіка, як Усай, треба шанувать. Він розумом живе і через те всім нам платить жалування в строк. Це справжній антрепренер, а ти — «кулак»! Думаєш, що можна буть антрепренером, і підставлять свою кишеню ілюзіям, і із-за ідеї чистого іскуства ходить по шпалам? Ти ж, та і всі, не подаруєте йому мідного п’ятака! Давай! Артисти повинні самі чистоту іскуства поселить на сцені, а для цього треба збиратись в товариства! Ну, а скажи мені, що можна зробить з такими товаришами, як от ти?

Крамарюк. Нічого! Ке-ке-ке! Господи, твоя воля! І де у чоловіка стільки розуму набралось? Геній! Слухаю і чую, що я справді дурень, і навіть це мене тепер не ображає. Я люблю правду!

Нхо/іу Хвиля, а за ним вслід Маруся, під густою спущеною вуаллю. Іван зразу її не пізнає.

ЯВА VIII

Ті ж, Маруся, Хвиля і Ваніна.

Хвиля. Ну, от і я! Людмила Павловна готова? Прошу! Ваніна (виходить). Давно, тільки тут була нецікава розмова, і я ждала вас.

Маруся підніма вуаль.

Аварія Даниловна!

І па и (що обернувся був до Крамарюка, раптом обернувся і, бачучи Марусю, остовпів, 'не може говорить І, мов перед призраком, закриває руками очі, а потім одкриває, зробивши ступінь назад). Ти? (Простягає руки вперед.) Марусечко!

Маруся. Я в поганій ролі шпіона... (Оглядає кімнату.) По-сімейному: тут прийомна, там опочивальня. (Хитається.)

Хвиля її піддержує і садовить на крісло. Ваніна тікає в другу кімнату.

Хвиля (вслід). Людмила Павловна, тут сімейне діло, а ми ходім обідать. (Підходе до дверей.)

Чуть, як Ваніна двері замикає на замок.

Ну от! (Стоїть в кутку з Крамарюком, тихо розмовляє.)

Іван (подавши воду Марусі). Марусечко! Чом же ти не написала?

Маруся (опанувавши над собою, встає). Приїхала навмисне невзначай!.. Тепер каюсь! О, краще осліпнуть і оглухнуть, ніж потерять віру в того, кого лічила найкращим між людьми!..

Іван (падає до ніг). Марусечко, прости!..

Маруся (стривожено). Я вас ні в чім і не виную... Встаньте і в-ислухайте мене.

Іван встає і стоїть, похиливши голову.

Очевидно, ви не власні були над своєю душею і серцем, як я тепер не власна! Я не хочу примусу робить над вами ради довгу, який ви потоптали ногами, не робіть же примусу і ви надо мною; не вимагайте прощеній від мене: я на компроміси не піду!

І в а и. Марусечко, Марусечко! Не розбивай мого життя!

Маруся. Моє розбито вже навіки!.. Ах, безумна я, божевільна женщина!..

Іван. О-о-о! (Пада на канапу.)

Маруся. Для чого я послухала лукавого, бездушного егоїста!.. Я не повинна була знать ваших низьких таємних діл і довго не хотіла піднімать завісу, яка ховала від мене ваші пороки.

Іван (ламає руки). Прости!

Маруся. І от зробила нерозумно: забруднила себе шпіонством; тепер я знаю все і наказана за це знання жорстоко: віра моя, мій спокій і щастя сім’ї розбились впрах!

І в а н. Пе розбились! Тії, ти тільки, ти одна пануєш над моїм серцем і душею! А те, що було, єсть подлість — признаю; але це хвилевий настрій, безуміє крові, хміль випадкової страсті, все це пройде, як негіриятний сон, розвіється, як туман,— клянусь!..

Маруся. Ні, ні, ні,! Ви знали давно мої погляди, ви знали, що я компромісів не признаю! (Плаче.)

Крамарюк. Ви — свята женщина! (Стає на коліна.) Простіть! Генії і живуть, і грішать більше, ніж ми, нещасні черв’яки... (Остається до краю в одній позі, з плаксивою міною.)

Маруся. Махметка!

Виходить Махметка.

(До Хвилі.) Ви виграли заклад! (До Махметки.) Ну, вірний сторож, їдем! Прощайте, Іван Макарович! (Ридаючи.) Край всьому!

Хвиля. Куди, нещасна? Вашу руку!

Маруся. Пріч, гадина! Я бачить вас не можу, я гидую взять руку ката!.. (Прудко йде, за нею Махметка.)

Махметка стає на дверях, показує кулак і виходе.

Хвиля. Божевільна пуританка під обороною скаженої собаки стала зовсім неприступна!.. Пропали всі надії!.. (Виходе.)

Картина: Іван, взявши себе за волосся, одкинув голову назад, стоїть нерухомо; Крамарюк піднімається і обтрушує платком коліна штанин.

Завіса.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

ЯВА І Іван і Крамарюк.

На столі кілька бутилок порожніх і дві повних. Іван — розпатланий, п’януватий — курить, кидає одну цигарку, закурює другу, ходить по хаті і стає. Крамарюк допиває малими ковтками стакан.

Іван. Хто б ждав того, що сталось? (Ходить.) Зненацька, як грім з чистого неба, упала на мене пригода! Мов вихор могутнім подихом вітру зруйнував п’ятнадцятилітню мою будівлю — і зник!.. Я наче сплю! (Мовчить.) Стьопа, ти твердо пам’ятаєш, що тут була Маруся?

Крамарюк. Як вас бачу зараз, так і її бачив.

Іван. І я бачив... Була і зникла, як сон...

Крамарюк. Скрізь об’їхав, ні в одній гостиниці не було і нема.

І в а н. І тільки п’ять хвилин пройшло, поки я опам’ятався і кинувсь навздогін.

Крамарюк. Менше.

Іван. Десять розсильних шукали — не найшли... Ні, це сон, привиддя!.. Мозок мій мов хто долотом довбає... Голова тріщить! (Пауза. Ходить.) Стьопа, мені здається, що я божевільний і що ти — не ти.

Крамарюк. Я, єй-богу, я!

Иван (довго дивиться). Так — ти; морда дурацька, нахальна і п’яна — ти!

Крамарюк. Хороші приміти. Ка-ка-ка!

Іван (подумав). І Хвиля був з нею, з Марусею! Друг! Приїздив два рази, вивідав і підвів усе, як у кумедії,— падлюка, шпиг! І Маруся з ним заодно! (Безумно.) Ха-ха-ха?

0 Стьопа, Стьопа. (Пада на диван і плаче. По хвилі піднімається.) Людмила!

Крамарюк. Нема. Вийшла кудись.

Іван. Куди? Ху! Від совісті, як і від своєї тіні, не втічеш.

Крамарюк. Не втічеш!

Іван. І якого чорта я жив рядом з нею — номер з номером? Осліп!

Крамарюк. Так, так — помраченіє.

Іван (довго дивиться на нього, хитаючи головою). Ти! Крамарюк. Я.

Іван. Наливай.

Крамарюк. Іван Макарович, сьогодні спектакль.

Іван. Уже скінчився.

Крамарюк. Як?

Іван. А-а-а! (Сміється нехотя.) Ху-ху-ху! Як? Так. Все життя людське — спектакль: трагедія, кумедія, мелодрама,

1 фарс, і оперетка — разом все; і мій спектакль — фарс — скінчився!

Крамарюк. Ваш? (31тха.) Скінчився! Строга женщина.

Іван. І як противно, як пусто на душі, коли побачиш кінець найкращому, що є в житті у чоловіка!.. А кінець є всьому, всьому...

Крамарюк. Так, так! Всьому, всьому!

Іван. Що ти мені підтакуєш? (Бішено.) Спритчайся, скотино, моїм думкам, доказуй, що я винен, що помиляюсь, розбий впеньок все те, що я кажу!.. Не такай, дай щирості мені!.. (Мовчки ходе.) Наливай!

Крамарюк (суворо). Не дам вина! Грать сьогодні треба.

І в а н. Я не буду грать! На чорта я ламатиму свою душу! Доволі, моя кумедія скінчилась...

Крамарюк. Ніщо не починається і ніщо не кінчається... Так було, єсть і буде.

Іван. Шут! Говори ясиіще: я туману не люблю! (Сам наливає.) Пий і говори свої думки... Ну, говори!.. Скотина ти, скотина,— все життя тілько такаєш! Побілів, зуби певи-падали, і досі не чоловік, а... Чорт тебе знає, хто ти! (Надпив а з стакана.) Хто ти? Хто, питаю?

Крамарюк (зітхає). Шкапа.

Іван. Брешеш, лицемір! Ти міг би мені опитну правду сказать, оберегти від пороків, а ти благословляєш всіх на безпутство! Вон!

Крамарюк встає.

Крамарюк (бере шапку). Де моя шапка?

Іван (бере у нього шапку). Сиди! (Цілує його.) Прости! Ти не винен: і тебе, і мене скалічило життя! Пий, Стьопа! (Витира сльози.)

Далі, впротяг монологу Крамарюка, Іван сідає, встає, ходе, куре цигарку

за цигаркою, п’є.

Крамарюк. Ти правди хочеш, правди?

Іван. Правди, блазень.

Крамарюк. Ну — на! Я шкапа, у мене все криве, все гниле, мені не можна вірить ні одного слова, я — твар! (Випиває.) Думаєш, легко сказать на себе таке слово, легко? (Б’є себе в груди, через сльози.) І у мене була душа, і я любив правду, пробував говорить і говорив правду (стає в позицію) прахвостам, які мотають і промотують з веселими жінками батьківщину, які для хвастовства запалюють сторубльовкою цигарку, а бідному і гривні не дадуть; я говорив правду розпутним мужам і жінкам, які святость мудрих заповітів лічать умовними, аби догодить своїм хотінням... І що ж? Вони сміялись надо мною, цурались, не любили. Скучний чоловік, мораліст глупий, і, покиваху на мя головами, одвертались, і не хотіли кумпанії водить зо мною!.. Я черв’як, бездара, театральна шкапа, я не мав сили самостайно іти на боротьбу, а їсти хочу так само, як і таланти!.. Ну... і став я всім годить, щоб буть люб’язним, приятним чоловіком і напхать своє черево! І побачив я, що це добре, і привик, і блазнем став, і низькість так до мене приросла, як голова до шиї. Я не почуваю вже сорому, у мене нема честі, і всі раді мать такого компаньйона — з ним легше жить, він потура всьому... От ти великий артист, а я блазень, шут; яка я тобі кумпанія? Одначе ти, як і всі, любиш мою кумпанію!.. Через що? Через то, що й ти пад-лець такий же, як усі!

Іван. Браво, паяц! Далі, далі! Ну ж, блазень, бичуй пороки короля; він у нещасті, не бійся, лий на його голову помиї!

Крамарюк. Тобі треба мать при собі блазня, над яким ти будеш сміятись, кепкувать, плювать йому у морду, а він — лизатиме у тебе руки! Ти і такі, як ти, сильні таланти в літературі і на сцені взагалі — єсть божі вибранці! Ви повинні правдою жить і правду говорить усім; а ви боїтесь правди, шукаєте лицемірної приязні від усякої тлі і усім неправдам потураєте, топчете мораль під ноги,— у вас бракує мудрості! Ви правду говорите тільки з сцени — і то чужу правду — і хорошими словами ловите душу слухача, щоб славу тим собі здобуть, а сами не почуваєте і на макове зерно того, що солодко так ллється з вашого божественного горла! Ви проповідуєте любов, справедливість, всепрощеніє, а самі — розкрашені гроби, в яких повно нечисті усякої... А? Чув? Я, брат, був колись першим оратором меж дурнями!..

Іван. Далі, далі! Крутись, паяц, пускай заучені ядовиті слова, дай уволю наслухатись п’яної твоєї правди! Далі!

Крамарюк. Ага — п’яної! Вже нудить від правди, і ти її п’яною звеш. Слухай: ти забув своє розбите корито і через те не думаєш над тим, що робиш!... Аби тобі було приятно! Ти заробляєш стільки, що можеш їздить вкупі з жінкою і дітьми, але тоді треба моральну уздечку надіть на свої примхи; і ти кидаєш жінку на шість місяців, а сам тут догоджаєш своїй крові... Дурак!

І в а н. І падлюка!

Крамарюк. От бач! Фортуна вдарила тебе по голові,— ти очмарів і гіомпякшав, бо побачив, що і для великого артиста, і для блазня один кінець, коли вони нехтують справедливість і догождають своєму «я»! От і вся моя правда! Коли хотів ти її знать — так знай!

Іван. Браво, браво! Молодець, Стьопа! Справжній ко-ролевський шут із класичної трагедії! Ах ти, каналія! Та ти порядний актьор, тебе не оцінили. А я ціню. Я люблю благородні слова і говорить, і слухать, хоч би вони вилітали з гадючого горла, і от зараз лишній раз упевняюсь, що хороші слова частіше всього говорять послідні падлюки. (Підходе до нього і дивиться довгенько.) Шут, ти без серця! Ти умієш лизать руки, лицемірить, обманювать і убитому судьбою чоловікові говорить суворі слова, докорять його тим, що і без твоїх докорів вогнем пекло і пече його немощну душу; тобі захотілось вилить свою жовч, яка накипіла у тебе давно, і ти без жалю нанизав на своє жало тисячу заучених давно тобою чужих слів і колов мене у наболілу душу! А де ж твоя мудрість, старий пес? А? Милосердіє, прощеніє, любов, порада старої мудрої голови, якими б ти залив мою болючу рану і умастив єлеєм кротості страждущу душу? Нема? Вон, паяц!

Крамарюк. Ка-ка-ка! Іван Макарович! І охота вам від шкапи ждать єлею? Колись у Нижнім ¹⁷ я п’яному купцеві говорив такі ж рації, а він дав мені два рази по морді, і ми зосталися друзяки. А ви стаєте на прю зо мною і ждете поради... (Плаче.) Що ж я можу вам пораять, коли я ніколи не міг собі нічого путнього пораять. (Ридає.)

Іван. Чого ти плачеш?

Крамарюк. Я співчуваю вам всім серцем!

Іван. Щиро?

Крамарюк. Клянусь моєю смер.тію, а смерті я боюся більше, ніж гріха.

Іван. Стьопо! В твоїх ядовитих словах було багато правди. Ти п’яний говорив те, що думаєш тверезий. Іди-сюда!

Крамарюк підходе, Іван його цілує.

Віднині ти не шут, а друг! Один благородний друг жінку одняв; побачу, що зробить другий! Для першого разу скажи, друг! Можу я п’яний показатися на сцені перед публич-ностю, котру я люблю за її любов до мене?

Крамарюк (думає). Не можеш, ти потеряв все — оберегай ім’я!

Іван. Благородно. Іди і скажи це саме антрепренеру. Не бійся, я беру тебе під свою оборону.

Входе посильний.

ЯВА II

Ті ж і посильни й.

Посильний. Дозвольте знать: хто з вас буде Іван Макарович Барильченко?

Іван. Я.

Посильний (подає лист). Пані прислала.

Іван. К чорту!

Посильний. Я своє діло роблю. (Кладе лист на столі і виходить.)

Іван (кида лист). К чорту.

Крамарюк (підніма і дивиться на адрес, читає). Від Марії Барильченко.

Іван. Що? (Вихоплює лист). Почерк Марусі. (Хапливо розриває лист.) Боже, вона ще тут, вона пише. (Читає.) «Іван Макарович! Коли ви получите цей лист, я буду в путі. Я знаю, що ви покинете усе і поїдете додому, щоб бачити мене. Даремно! У нас тепер нема свого дому. Дача — моя, вона задля забезпечення дітей, з нею я зроблю, що схочу, потім, а зараз беру дітей і виїду далеко, де б, ні мене, ні вас ніхто не знав. Не шукайте мене! Я присвячую своє життя дітям і остаюсь, вірною клятьбі, яку дала перед олтарем. Вам же раю, крім робочої дісціпліни, яка помогла вам матеріально, виробить нравственну, і вона поможе вам зостатись духовно ЧИСТИМ ЧОЛОВІКОхМ і колись поцілувать своїх дітей чистими устами. Дітям буду говорить, що ви емігрі-ровали в Америку. Марія Барильченко». (Прочитавшії, довго дивиться на Крамарюка, котрий витирає очі).

Крамарюк (плане). Надзвичайна женщина. Я б і сам хотів виробить нравственну дісціпліну, та не знаю як.

І в а н. Я знаю! Проти всякої отрути є ліки! Я тебе й себе вилічу... Тікать треба звідціля в натуральну життєву пристань: де стеля — небо, а діл — земля; де свіже повітря не надрива грудей; де нерви, кров і мозок урівноважені робочою дисципліною; де я колись у полі працював; де кріпкий сон обновляє сили; де спочивок від тяжкої праці дає райський спокій і тілу, і душі. Розумієш?

Крамарюк. Нічого не розумію.

Іван. Я їду сьогодні додому, і коли Марусі там вже не застану, тоді на хутір до Карпа — і ти зо мною — спасать душу! їдем?

Крамарюк. Що ж я там буду робить?

Іван. Стерегти огород, пасіку, баштан, капусту поливать.

Крамарюк. Скучно буде. А ресторанчик там є?

Іван. А-а-а! Ха-ха-ха! Ресторанчик, музика, п’яна кум-панія безесників, женіцини... Старий чорт! Треба очиститись від бруду, а то тебе Харон утопить в Стіксі ¹⁸, і не побачиш ти, як викидень, ні пекла, ані раю.

Крамарюк. Трудно очиститься!.. Я увесь багно... Можна всього мене розмить на брудну воду, а вимить вже не можна! Мене вилічать тільки гробаки в могилі!..

Іван. А мене?

Крамарюк. І тебе!

Іван. Брешеш, паяц! Я не увесь ще бруд, на мене ліг грим брудний, я його змию покутою, і очистюсь, і стану достойним достойної женщини! Сьогодні я немощний, я п’яний, і не можу віддати кров під владу мізку, а завтра я покличу на поміч всю енергію свою і поборю гріхи, а ні' - так уб’ю себе: навіщо така ганчірка здалася? Щоб вийшов потім Стьопка-паяц! (Випива вино.) Ну, марш до Усая з докладом!

ЯВА III

Входе Ваніна несміло, стає біля дверей і витирає сльози. Крамарюк бере шапку, підходе до Ваніної, цілує її в руку, піднімає вгору очі і руки, трясе руками і, хлипнувши, мов здержав плач, виходе.

Іван і Ваніна мовчать. Ваніна, не нерсміниючи позиції, плаче тихо.

Іван. Гріх мій стоїть перед моїми очима і плаче... І я плачу... п’яний гріх плаче! Ха-ха-ха! Гарна кумедія, чудові нюанси... Людя! Ти — гріх мій.

Ваніна. А ти — мій!

Іван. Ти розбила мою сім’ю!

В а н і н а. А ти — мою душу і серце!

Іван. Обоє розбиті! А хто ж винен?

Ваніна. Не знаю.

Іван. Ти. Риба йде на удочку через те, що на крючку принада. А хто принада? Ти! Хто риба? Я! Ти закинула удочку; твої очі, усмішка, молодість, краса, стан, ласкавий голос, улеслива любовна річ — принада! І я, як дурна рибка, на крючок попав! Ти піймала, а Хвиля і Маруся засмажать і з’їдять.

Ваніна (простяга до нього руки). Не дам нікому! Я тебе люблю, я з ума.зійду без тебе.

Іван. А я тебе ненавиджу!.. Я через тебе потеряв мій тихий рай, мій приют, мою безцінну Марусечку!

Ваніна. Холодну егоїстку, шпіона, що умовну прописну мораль ставить вище кохання, в якім не властен чоловік спинити свою кров. Вона має право жінки, ти її любиш, ти її не кидаєш, чого ж ще їй? А я пожертвувала своїм іменем і честю, не маючи ніяких прав, і завтра, може, я зостануся одна, покинута тобою, опльована перед цілим товариством,— і все-таки люблю тебе! Невже ж твоє широке, чуле серце мене ні крихти не жаліє?

Іван (ласкаво). Дитя моє, мені жаль тебе!

Ваніна (підбіга і стає біля Івана навколішки). Жаль?

Іван. Вип’єм, Людя, з горя!

Ваніна. Я п’яна від горя, а ти — і від горя, і від вина. Буде з нас, більше не треба! Це легкодухість; тобі не личить буть таким; перенеси, як слід мужчині, свою пригоду! Маруся не втече від тебе! Повір! А я?..

Іван (встає, дивиться на неї, бере за бороду). І ти!

Ваніна. Що, Ванюша?

Іван. Не втечеш!

Ваніна. Я прикована до тебе. (Схиляє голову йому на груди.)

Іван ласкає і цілує її в голову.

А ти хочеш, щоб я зосталася твоєю?

І в а н (дивиться на неї). Хочу, щоб і ти, і Маруся!.. У Марусі прекрасна душа, а ти — нектар життя. (Обніма її за стан, потім одводить од себе і одпихає.) Пріч! Я обе-зумів від вина, а ти користуєшся моїм станом і знов п’яниш мене диханням страсті.

Ваніна (тихо, кротко, ніжно і соромливо). Ванюша... Я? Все я... А ти?

Іван. А-а-а! І я, і я! Безуміє страсті, як і безуміє хмелю, проходе, остається чад і біль в душі. Навіщо все? Навіщо ж блискуча, паляща кров, краса, коли у ній отрута для душі? Невже у цім життя? Ах, Людя! Гріх до гріха магнитом тягне необоримо, і я не можу до тебе доторкнутись, щоб не почуть огню по нервах, який палить мою кров, і я теряю мізок!.. Прости! Дай, киця, лапку!

Ваніна простягає йому обидві руки.

Ну, мир!

Вбігає Уса й, за ним Крамарюк.

ЯВА IV Ті ж, У с а й і Крамарюк.

Усай (захекався). Іван Макарович! Іван Макарович! (Хапається за серце.) Ах!.. Стьопа, дай води! Іван Макарович! Що ви робите? (ГГв воду.)

Іван. П’ю вино... Сідайте, вип’ємо!..

Усай. Бога побійтесь! Два дні ледве ставало на вечорові розходи. Сьогодні збор — нема ні одного місця в театрі, все продано, а ви не хочете грать!

Іван. Не можу: я розбитий на голову.

Усай. Я потеряю тисячу чотириста рублів!..

Іван. Я потеряв усе — я п’яний і грать не можу.

Усай. Ви хочете мене пустить з торбами, оставить без шматка хліба мою сім’ю? (Кланяється йому в ноги.) Пожалійте будущих дітей моїх! Ще зосталося півгодини до підняття завіси, в першім акті вас нема, можна задержать початок спектакля і антракт, ви будете мать дві години; уксус на голову, сода, нашатирний спирт — і хміль пройде.

Іван. В другій годині ночі я їду додому.

Усай (пада па диван). Караул, граблять! Стьопа, дай води! Людмила ІІавловпо, рятуйте! Іван Макарович, не робіть мене банкротом! До поїзда шість годин; ви поспієте, скінчивши спектакль! (Підбіга до Ваніної.) Скажіть своє слово, поможіть нещасному антрепренеру, інакше я виїжджаю разом з Іваном Макаровичем і жалования не платю.

Вбігає капельдинер.

ЯВА V Ті ж і капельдинер.

Капельдинер. Луп Лупич!

Усай. Що, пожар?

Капельдинер. Касир прислали сказать вам, що елек-тричества нема й досі; публіка збирається; требують гроші назад, пожалуйте в театр...

Усай. Зарізали, ограбили! (До Ваніної.) Станція п’яна. (До Крамарюка.) Іван Макарович електричества не дає! (Б’е себе в груди.) Спектакля нема! Віддавай гроші — і банкрот! (До капельдинера.) І яка падлюча твар видумала ще на мою голову електричество? (До Ваніної.) Інженер десь грає в винт! (До Крамарюка.) Механік, самоучка, пішов чаю пить; кочегар — п’яний; перервався пас; проволока тріснула; електричество погасло, поправить нікому, і ніхто не... одповіда за потерю! Ах, боже мій! Навіщо ти мене зробив електричеством? (Достає хутко гроші з гаманця.) На двадцять копійок, забіжи по дорозі і купи вірьовку:

Капельдинер. Товсту чи тонку?

Вбігає другий капельдинер.

Усай. Що, що? Контрамарочники касу б’ють, лопнула водопроводна труба, залива театр?.. Бабіцька по контракту требує гроші за спектакль?.. Говори, ріж!

Капельдинер. Електричество дали, все благополучно, режисер прислали нагадать Івану Макаровичу, що вони сьогодні грають.

Усай. Електричество єсть? Да благословить бог електричество! (До капельдинера.) Початок спектакля задержать, нехай електричество грає три рази, оркестр на сцені притушіть, щоб даремно не горіло!

Капельдинер. Поняли!

Виходять.

Усай (до Івана). Спасайте! Повішусь, єй, повішусь! Хто ж вам жалування буде платить? (З сльозами.) У музикантів діточок багато, остануться бідні без молочка; пожалійте невинні тварючки!

Іван. А! Ха-ха-ха! Ради молочка для дітей музикантів буду грать п’яний.

Усай (робе земний поклін). Благодітель! (Хапа за руку, Іван не дає.)

Іван. Умова: десять день одпуску; я їду і Стьопу беру з собою.

Усай. Согласен, согласен! Стьопа! Дожени капельдинера Вакулу, візьми у нього двадцять копійок. Поклич зво-щика, Іван Макарович, поспішайте!

І в а н. Я з Людею приїду сам.

Крамарюк (до Усая). А вам ізвощика?

У с а й. Не треба, не треба — я бігом скоріще! Іван Макарович...

Іван (кричить). Буду, буду, буду!

Усай. Я'певен, я певен! (Гихо.) Людочка, мила, привозьте його скоріше! Боржом, нарзан, соду і нашатирний спірт візьму у аптекаря за контрамарку! (Пішов.)

ЯВА VI

І в а її і Ваніна.

Іван. В душі пекло... в печінці коти деруть... в мозку черви злості і досади... на серці жаль пекучий... голова п’яна,— іди забавляй публичність! Ха-ха-ха! (Б'є себе по лобі.) Паяц, паяц!

Ваніна. А після спектаклю я тебе вечерею частую на прощання, послідній раз; сам на сам з тобою погуляю!

Іван. І вип’єш?

Ваніна. А?.. Нарівні з тобою!

Іван. Ну? Ніколи тебе в хмелю не бачив. Пікантна річ! Пікантна річ! Після спектакли ти даєш спектакль для мене! (Бере її за бороду і цілує в уста). А потім я тебе уб’ю, прокляту чарівницю, щоб не доставалася нікому!

Ваніна. О, яка б я була щаслива умерти на твоїх грудях! Ваня! Давай повечеряєм, уп’ємось отрутою ласки і приймемо трутизну разом, щоб не прокидатися ніколи. Отрута у мене є!

Іван. Послідній спектакль?

В а н і н а. І послідній день мук!

Іван. Адськи ефектна сцена! Марусі телеграма: «Умираю!» Ефект! Ефект надзвичайний! Газетам — тема, публічності — розвага! Гвалт! Знаменитий артист з любовницею своєю отруїлись разом! Все соппс царство захвилюється. Драми вони не люблять, і всі прийдуть подивитись на гидку сцену самогубства... Ха-ха-ха! Фі! Як противно! Бр!.. Ні, в смерті красоти нема! Красота — життя! І я хочу жить, жить, по правді жить! Розумієш? По правді, а правди у мене самого нема... Дай же мені правди, правди, правди мені дай!

В а н і н а. На! (Цілує його пилко.) Моє кохання — правда!

Іван. Кохання — правда? Ха! І там десь Хвиля з Марусею, може, правду знайшли в коханні!.. Ох, яка страшна думка пронеслась в голові! Він завладіє чистим тілом херувима, і це все — правда! О-о-о! Прокляття! (В позі Отел-ло.) Я б краще хотів буть жабою і годуватись темничним смородом, ніж оддавати куточок в серці женщини другому! Ні, ні, ні! Тут правди нема! Нема, нема, і душа моя пере-жива невимовні муки, шукаючи її; а вона є!.. Є!.. Тілько не тут! Порай же мені, скажи мені, де правда?

Ваніна. Життя моє, радість моя, моє ти щастя! Ти — моя правда! Другої я не знаю!

Іван. Ні, Людя! Чистота життя — правда, сім’я — правда, діти — правда, і я цю правду потеряв!.. П’ятнадцять літ я будував гніздо своє і сам розвалив його, а тепер крутюсь, як гад, я боюся правди — вона сувора! Ах, Людя!.. Правда там, де свята природа, де землю поливають кривавим потом праці, де я здобув колись робочу дисципліну і тепер чую в замученій душі ніжний, тихий голос матері; вона кличе мене до свого лона! Туди, туди лечу думками, там я здобуду дисципліну нравственну!

В а 111 н а. Це мрії. Не обманюй себе: нікуди ти не поїдеш, повір мені, що...

Вбігає Крамарюк.

ЯВА VII Ті ж і Крамарюк.

Крамарюк. Ради бога! Бога ради! Іван Макарович, Людечка! Ідіть в театр! Спектакль задержали, партер стука, гальорка кричить, свистить, полиція требує починать; Луп біга, лається, б’ється об куліси головою. Кактус і портний поховались від нього на колосники,— прямо світопредстав-лення!

Іван. А!.. Суєта! Ходім! (Бере шапку.) Сьогодні, Стьопа, після спектакля — їдемо!

Крамарюк (потираючи руки). Вечерять?

Іван. На по-ку-ту!

Ваніна. Ах, Ваня, не обманюй себе: нікуди ти не поїдеш!

І в а н Ні, ні, ні! Я не обманюю себе! Егоїзм, суєтні бажання хмарою нависли надо мною, оповили мене ласощами, як дитя сповивачем, отруїли мій мозок, я учадів, віддався на волю житейського моря і потеряв свою ?волю, а дев’ятий вал, голублячи, ніс мене до скелі, щоб розбить!.. Тепер у мене чад пройшов, скеля ще далеко, я поборюсь усіма силами душі, випливу і в тихій, ясній пристані обновлюсь душею!

Ваніна. І твій кумир — театр — покинеш?

Іван (торжественно). Обмившись сам, і в храм іскуства я чистоту внесу!

Завіса.

ПРИМІТКИ

До видання ввійшли десять із вісімнадцяти оригінальних п’єс І. К- Карпенка-Карого: «Бурлака» (1883), «Розумний і дурень» (1885), «Наймичка» (1886), «Мартин Боруля» (1886), «Безталанна» (1886), «Сто тисяч» (1890), «Сава Чалий» (1899), «Хазяїн» (1900), «Суєта» (1903), «Житейське море» (1904). Всі вони зажили великої сценічної слави за життя драматурга і не сходять зі сцени в радянський час.

Принцип розташування творів — хронологічний.

Тексти подаються за сучасним правописом із збереженням морфологічних, лексичних, фразеологічних особливостей мови письменника і його персонажів. Зокрема, сучасного правопису дотримано при написанні слів «смієсся», «журисся», «дослужисся» і т. п. У виданні зберігається паралельне написання дієслів: сіда і сідає, ходе і ходить, вчить і вчити, бунтовать і бунтувати; іменників: сем’я і сім’я, люде і люди; прислівників: тілько і тільки, скілько і скільки, тогді і тоді, нігде і ніде і т. п. Історичні події, маловідомі імена і назви, вислови, іцо коментуються, позначаються в тексті суцільною цифровою нумерацією в межах твору. Том завершує пояснення малозрозумілих сучасному читачеві слів і виразів.

Перше видання творів І. К. Тобілевича: Збірник драматичних творів Івана Карпенка-Карого. Херсон, 1886. До нього ввійшли три п’єси: «Бондарівна», «Хто винен?» (перша редакція драми «Безталанна») та «Розумний і дурень».

Друге видання: Тобілевич І. К. Твори. Львів, 1897. До нього ввійшли гГєси, які протягом 1890—1896 рр. були опубліковані у львівських журналах «Правда» і «Зоря»: «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Безталанна», «Що було, те мохом поросло» (перший варіант «Підпанків»), «Чабан» (перший варіант «Бурлаки»), «Сербии» (перший варіант п’єси «Лиха іскра поле спалить і сама щезне»).

Всі п’єси подаються за найавторитетнішим прижиттєвим зібранням творів драматурга: Тобілевич (Карпенко-Карш'і) Іван. Драми і комедії. Одеса, 1897, т. 1, 2; Одеса, 1903, т. З, 4; Полтава, 1905, т. 5.

Видання здійснене під наглядом автора.

Перший і другий тми були послані до цензури разом і водночас одержали дозвіл на друкування: 24 вересня 1896 р. В листі до сина Назара від

11 жовтня 1896 р. з Одеси драматург писав: «Вчора одібрав з цензури всі мої рукописи. Дозволено друкувать 10 п’єс, тільки «Не так пани, як підпанки» заборонено. Вийде два дуже гарних тома. Думаю видать гарно, принаймні хоч і дорого, зате мило, а то у нас так, як тільки українська книжка, так і чорт батька зна що: формат неможливий, печать паскудна, бумага така, що тільки оселедці обгортать...» (Карпенко-Карий І. (Тобілевич І. К-). Твори. В 3-х т. К-, 1961, т. З, с. 227). До цього видання ввійшли: «Бурлака», «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Мартин Боруля» (т. 1); «Безталанна», «Сто тисяч», «Батькова- казка» («Гріх і покаяння»), «Паливода XVIII століття» (т. 2).

Третій том одержав цензурний дозвіл до друку 22 травня 1902 р., четвертий — 13 грудня 1902 р., а вийшли з друку водночас в Одесі 1903 р. До третього тому ввійшли п’єси «Понад Дніпром», «Хазяїн», «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», до четвертого — «Чумаки», «Сава Чалий», «Підпанки».

Ось як передає процес роботи над виданням дослідник творчості І. К- Карпенка-Карого Ол. Дорошкевич: «Автор з великою увагою стежив за друком своїх творів і беріг кожне слово, яке, на його думку, вірно відзначало його настрій. Це ясно видно з листів Карпенка-Карого до С. Єфре-мова.сТак, він не погоджується друкувати п’ятий том своїх творів у Катеринославі, між іншим, і тому, що воно має бути «без путньої коректури», а разом з тим дуже турбується поправною коректою III і IV томів, прохаючи киян взяти її на себе: «бо тоді коректа була б дуже гарна»,— пише він 12.IX 1902 р. Карпенко-Карий, напр., по-своєму виправляє стиль «Чабана», що йому надали галицького колориту в Галичині, і суворо обстоює свої назви «Суєта» і «Житейське море» супроти тих, хто ра ий йомупо'лпнути ці «Церковнослов’янізми». Отже, навіть до друкованих текстів ми можемо ставитися з деяким довір’ям, тим більше, що коректором перших двох томів був відомий М. Ф. Комар [ои], чудовий знавець мови й правопису» (Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Вибрані твори. З переднім словом, примітками, за редакцією Ол. Дорошксвпча. X. — К., 1925; вид. друге. X.—К., 1930, с. 191).

Справу друкування п’ятого тому «Драм і комедій» І. К. Тобілевич доручив відомому полтавському видавцеві Г. І. Маркевичу, який, до речі, вкладав кошти у видання першого тому в Одесі.

З листів І. К. Тобілевича до Г. І. Маркевича дізнаємося про участь автора в здійсненні цього видання.

Коли видавець надіслав авторові першу частину коректури п’ятого тому, то він у листі від 22 квітня 1905 р. з хутора Надія пише Г. І. Маркевичу: «Оце передивлявся «Гандзю» друковану, і мені сильно не подобається, що коректори поправили моє «це» на «се» і ще дещо, та важко все перелічувать. Під свіжим враженням «се» прошу Вас замінить на «це». Полтавщина і Херсонщина каже «це», де взяв коректор «се» — не знаю, певно, з галіційських книжок. В посліднім акті «Суєти» дійове лице Наташа в однім місці говоре «позор». Поправте — «осудовисько». Як іде робота в друкарні? Чи багато набрали V т[ому|?» (Карпенко-Карий /. (Тобілевич 1. К.). Твори. В .'і х т., т. З, с. 271). А в наступному листі - - від 9 травня 1905 р. з хутора Надія драмаіурі що раї нагадає Г. І. Маркевичу: «Скрізь пишіть не «се», бо у,нас гак не кажуть, [а] «це», «ця», «цей». Ще нагадав. Єсть у мене слово «ігрок», треба сказати «грач» (там же). ІЦе в іншому листі до Г. І. Маркевича того ж року І. К. Тобілевич писав: «За «це» дякую, що ввели замість «се». «Се» — у нас принаймні не кажуть, не знаю, звідкіля воно взялося. В глаголах замість «ця», звичайно, слід писати «ся»: «при-йдегься», «з’явиться». На рукопись не звертайте .уваги. Писана вона чоловіком, який пе дуже-то держиться правил, а шкварить, як попало, аби швидше. Щодо знаків, то їх там скрізь бракує, бо я не маю охоти поправлять і передивлятись персписчиків - ніколи. Ставте знаки всі по-своєму. Я б з радістю переглянув коректуру, та цс трудно зробить, бо живу в захолусті, і до мене часто листи не доходять, а часописі одбираю так: 1 іюня, 23 мая, 26 мая, потім разом 24, 28, 30, а потім .знову 25, 29 і 31!.. А деякі №№? пропадають.

По-моєму, треба писать: «мабуть», «прийдуть», «каникулах», «увечері», «другим у слід», «розкурює», «забирають», «розказать судді». Взагалі скажу — робіть самі, як краще. Там же є з ким пораятись. Коли яке слово перекручене переписчиком, то напишіть,— я зараз дам одповідь» (там же, с. 440).

Незважаючи на неможливість драматургу виконати особисту коректуру видання «Драм і комедій», саме це видання, однак, слід вважати найавторитетнішим, основою для наукового видання п’єс І. К. Карпенка-Карого.

Існує думка, що друге видання перших двох томів, здійснене видавництвом «Вік» у Києві в 1910 р., пе менш авторитетне, ніж перше: «Хоч це видання друкувалося вже після авторової смерті, але текст його було виправлено чи виготовлено до друку на підставі авторових матеріалів»,— писав Ол. Дорошкевич (Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Вибрані твори. Вид. друге. X.— К-, 1930, с. 191). Однак тут же вчений застеріг: «Та й це видання [...] нічим істотним не різниться від першого повного видання, друкованого в Одесі 1897 р. (тт. І і II), безперечно, вже за найближчої участі й за доглядом автора» (там же).

Готуючи до друку в цьому виданні тільки три п’єси — «Бурлака», «Безталанна» і «Сто тисяч», Ол. Дорошкевич уперше став на наукову основу, зацікавившись різними редакціями цих п’єс, відмінності яких зумовлювались двома найголовнішими мотивами: критичним ставленням самого

автора (чи сторонніх людей) до первісної редакції п’єси і вимогами царської цензури. Має рацію Ол. Дорошкевич, стверджуючи, що «його (І. Карпенка-Карого.— Р. П.) первісні ескізи й автографи дали б багато цікавого, тобто того, що вийшло безпосередньо з душі, а не під сухою вказівкою цензора» (там же, с. 193).

На жаль, особистий архів І. К. Карпенка-Карого зазнав трагічної долі: «Під час пожежі па хуторі згорів амбар, в якому було поставлено величезну скриню з різними паперами Івана Карповича. Загинули всі чернетки написаних ним п’єс і різні плани щодо нових тем та героїв» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі. К., 1957, с. 348—349).

Зазначивши, що за відсутності автографів (такі були хіба що в пізніших п’єс — «Хазяїн», «Гандзя», «Суєта», «Житейське море») інтерес становлять збережені цензуровані списки п’єс, Ол. Дорошкевич зробив слушний висновок: «Все ж ці цензуровані примірники — не автографи, і до того писані часто примусово, за цензорськими вказівками» (там же, с. 193). Тому за основу свого дослідження брав друковані тексти з видань 1897— 1910 рр. і тільки деякі найцікавіші варіанти подавав з рукописних джерел.

Але серйозною вадою видання, підготовленого Ол. Дорошкевичем, було свавільне редакторське втручання в текст, заміна слів, вилучення окремих реплік, передусім в комедії «Сто тисяч».

Дальший крок у науковому виданні творів І. К. Тобілевича було зроблено шеститомним зібранням: Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Твори. Редакція Я. Мамонтова. Примітки П. Тиховського. К., 1929—1931, т. 1—6. У передмові до першого тому Я. Мамонтов пояснював, що в основу свого видання він поклав п’ятитомник «Драм і комедій» (1897—1905), оскільки це видання «здається, задовольняло автора (так принаймні говорить С. В. Тобілевич у листі до мене од 4 листопада 1927року)» (Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Твори. К-, 1929, т. 1, с. 5). «При розподілі матеріалу ми не дотримувалися хронологічного принципу, як не дотримувався його і автор у попередньому виданні. Це тому, що І. Тобілевич, як відомо, почав свою драматургічну діяльність уже літньою людиною (на четвертому десятку) і на його творчості зовсім не відбилися різні фази індивідуального розвитку, як то буває у письменників, що починають писати за юнацьких літ. Хронологічний порядок творів І. Тобілевича не давав би можливості добрати матеріал окремих томів ні тематично, ні стилістично. А тому ми будемо дотримуватися його лише в рамках окремих томів, але самі томи будемо добирати й чергувати — скільки це можливо — за принципом стилістичним» (там же).

Практично це вийшло так: перший, другий, почасти третій томи склали п’єси романтичного характеру («Бондарівна», «Паливода XVIII ст.», «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», «Гандзя» — т. 1; «Підпанки», «Наймичка», «Безталанна»* «Батькова казка» — т. 2; «Бурлака»* «Розумний і дурень», «Чумаки», «Сава Чалий» — т. 3), причому в першому томі — романтика історична, в другому та почасти в третьому — побутова або історично-побутова; в третьому томі — історичні та побутові п’єси, де порушуються соціальні і психологічні теми, а суто романтичні проблеми відсунуто на другий план; четвертий і п’ятий томи складаються з реалістичних п’єс, які становлять кульмінаційну точку в драматургії І. К. Тобілевича («Сто тисяч», «Понад Дніпром», «Хазяїн» — т. 4; «Мартин Боруля», «Суєта», «Житейське море» — т. 5).

У шостому томі видруковапо мемуари С. В. Тобілевич «Життя І. Тобілевича», дослідження Я. Мамонтова «Драматургія І. Тобілевича», складену П. Тиховським бібліографію творів І. К- Тобілевича, а також «Записку до з’їзду театральних діячів», кілька листів драматурга і його послужний список.

У передмові Я. Мамонтов заявив: «Авторський текст ми всюди зберігаємо непорушно. Коли ж трапляються такі місця, що надто ріжуть вуха сучасникові, то виносимо їх у додатки та примітки до кожного тому, де точно зазначаються найважливіші текстуальні зміни» (там же, с. 6).

Незважаючи на ці застеоеження й обумовлення, такий принцип підготовки текстів усе ж таки не відповідав науковим текстологічним засадам, що було цілком очевидним для едиційної практики початку 30-х років. Тому однотомне видання «Вибраних творів» з передмовою С. Щупака і анонімними примітками, ішнущспе Державним літературним видавництвом (К-, 1936), до якого включено п’єси «Бурлака», «Мартин Боруля», «Не так пани, як підпанки», «Сто тисяч», «Сава Чалий», «Хазяїн», «Суєта», декларувало в преамбулі до приміток: «Років 1897—1904 вийшла майже повна збірка його «Драм і комедій»; це видання, що друкувалось з рукописів автора, має значну документальну цінність; за втратою автографів більшості п’єс воно й повинно бути покладене в основу даного видання. Проте, не обмежившись цим, ми перевірили текст за всіма приступними нам друкованими виданнями, в деяких випадках цензурними рукописами, а то й автографами» (Карпенко-Карий (Тобілевич) І. Вибрані твори. К., 1936, с. 581).

Можливо, анонімний упорядник саме так і вчинив, як заявив, але насправді тексти п’єс у цій збірці вміщено зі значними купюрами. Примітки засвідчують, що автор серйозно поставився до свого завдання, він володів значним документальним фактажем, порівняно з видавцями шеститомного зібрання творів І. К. Карпенка-Карого Я. Мамонтовим і П. Тиховським, які не знали цензурованих списків, що зберігаються в Ленінградській державній театральній бібліотсчіі ім. А. IV Луначарського, та цензурних документів, що зберігаються в Центральному державному історичному архіві СРСР у Ленінграді (далі — ЦДІА СРСР у Ленінграді). Цілком можливо, що автором цих приміток був історик українського театру П. І. Ру-лін, який незадовго перед тим подав грунтовні примітки до «Вибраних творів» і «Творів» у 6-ти томах М. Л. Кропивницького і якого саме 1936 р. було піддано репресіям. Очевидно, на тому етапі можна було зняти тільки його прізвище і не розсипати набору.

Наступного, 1937 р., видання було повторене, але вже без приміток взагалі і без вступної статті С. Щупака, якого теж спіткала сумна доля.

На жаль, наступні видання вибраних п’єс І. К. Карпенка-Карого в 40—50-х роках були механічним повторенням видання 1936 р. За ним здійснювались переклади п’єс російською мовою.

Упорядник видання: Карпенко-Карий /. (Тобілевич /. К.). Твори. В 3-х т. К., 1960—1961 —Л. Ф. Стеценко в преамбулі до «Приміток» зазначав: «В даному виданні оригінальні п’єси подаються за збірником творів І. Карпенка-Карого «Драми і комедії» (1897—1905)» (т. І, с. 484) Це справді так, але й у цьому виданні не обійшлося без деяких купюр в окремих п’єсах.

Це видання лягло в основу й останнього упорядкованого П. М.ЧКІг-ричком і Л. Ф. Стеценком: Карпенко-Карий /. (Тобілевич /. К.). ТвОрй. В 3-х т. К-, 1985, яке, крім того, має і надто скупі примітки.

В основу даного видання вибраних п'єс І. К. Карпенка-Карого покладено прижиттєве п'ятитомне зібрання п’єс І. К. Карпенка-Карого «Драми і комедії» (1897—1905) без будь-яких купюр та замін слів і виразів.

БУРЛАКА Драма в 5 діях

Вперше надруковано в первісному варіанті під назвою «Чабан» в журн. «Зоря», Львів, 1895, № 18, с. 352—355; № 19, с. 369—372; Я? 20, с. 394—396; № 21, с. 412—414; №22, с. 430—432.

Другий варіант під назвою «Бурлака» опубліковано у вид.: Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Драми і комедії, т. 1, с. З—103.

Вперше виставлено «Товариством російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського» 15 червня 1897 р. в Кременчуці.

Наприкінці друкованого тексту другого варіанта позначено дату і місце написання твору: «1883, Єлисаветград». Очевидно, автор свідомо вдався до такоїі контамінації, оскільки істотної різниці між обома редакціями немає.

М. К- Садовський засвідчив, однак, більш ранішню дату написання твору: «Перша його п’єса «Чабан», яка тепер іде під назвою «Бурлака», була написана ще в 1882 р. і хоч посилалась до цензури, але була недозво-лена» (Садовський М. К. Мої театральні згадки.— «Літературно-науковий вісник», 1907, кн. 8-9, с. 193).

Михайло Карпович Тобілевич у своїх спогадах про старшого брата зазначив: «Уже до 1883 року він дещо перекладав, написав декілька невеликих оповідань і драму «Чабан»...» (Тобілевич М. Спомини про І. К. Тобілевича (Карпенка-Карого).— «Рада», 1913, 3 (16) вересня).

Принаймні до вступу І. К. Тобілевича на професіональну сцену, тобто до початку жовтня 1883 р., п’єса була готова.

«За декілька днів перед нашим від’їздом з Єлисавета,— писала згодом С. В. Тобілевич,— сталась у нас в театрі дуже цікава подія, що викликала велике пожвавлення серед акторів і великий ентузіазм з боку Старицького: замість репетиції весь колектив нашої трупи прослухав нову п’єсу Карпенка-Карого. Він написав її ще до приїзду трупи в Єлисавет (до 29 вересня 1883 р.— Р. П.) і тільки перед від’їздом вирішив прочитати всьому акторському гуртку. Назва п’єси була «Чабан». [...] «Чабан» справив на присутніх велике враження [...]. Михайло Петрович (Старицький.— Р. П.) уже мріяв про те, щоб швидше поставити п’єсу. «Чабана», здається, було послано до цензури другого дня. Вже далеко пізніше я довідалась, що п’єсу не дозволили до постави, бо занадто вже темними барвами, на думку цензора, було змальовано в ній життя селян» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 104—105).

С. В. Тобілевич помилилася, припускаючи, що п’єсу «Чабан» було надіслано до цензури наступного дня після її прочитання на трупі. Це сталося тільки через півроку.

В українському відділі фонду цензурованих п’єс Ленінградської державної театральної бібліотеки ім. А. В. Луиачарського під № 49864 зберігається рукопис драми «Чабан», здійснений українським фонетичним правописом (Кулішівкою). На титульному аркуші написано: «Чабан. Драма в 5-ти діях. Сочинение Гната Карого». В дужках іншим чорнилом невідомою рукою дописано: «Н. К. Садовский». Тут же штемпель з вхідною датою: «29 май 1884», і цензорська резолюція: «К представленню признано неудобным. За цензора драматических сочинений В. Литвинов. 1! июля 1884». Наприкінці тексту: «Соч. Гната Карого» — і знову невідомою рукою дописано в дужках: «Н. К. Садовский».

Ця дописка була не випадковою, бо саме М. К- Садовський надіслав п’єсу до-цензури. До таких заходів І. К- Тобілевич вдався, мабуть, з тих міркувань, що йому як людині «иеблагонадійній», підлеглій гласному наглядові поліції, непевно було від власного імені подавати до цензури свою п’єсу.

У ЦДІА СРСР у Ленінграді зберігаються документи, які прояснюють цензурну історію драми «Чабан». Перший з них — це відношення Головного управління в справах друку Міністерства внутрішніх справ від 6 червня

1884 р. за № 2267 такого змісту: «С.-Пстсрбургскому цензурному комитету. Главное управление но делам печати, препровождая при сем пьесу на малорусском наречии под заглавием «Чабан», просит С.-Петербургский цензурный комитет поручить одному из цензоров, знающему малорусское наречие, рассмотреть эту льесу в цензурном отношении и доставить по ней заключение с объяснением, в какой степени она удобна к постановке на сцене» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 777, он. 3, 1884 р., сгір. 3, арк. 83).

Таким знавцем української мови виявився відомий цензор О. Н. Фрей-ман. Ось його висновок, затверджений на засіданні Санкт-Петербурзького цензурного комітету 4 липня 1884 р.:

«По рассмотрению драмы «Чабан» я нахожу, что содержанием своим она производит весьма тяжелое впечатление. Изображенное в ней безотрадное положение сельского люда, до крайности приниженного и развращенного, безнаказанно обкрадываемого и обезличенного, служит как бы живым протестом на несостоятельность нынешних мероприятий как к поднятию уровня развития народа в нравственном и умственном отношении, так и к искоренению всевозможных злоупотреблений, подтачивающих общественное благосостояние.

Ввиду вредной тенденции, последствием которой легко может быть волнение умов, и вообще несоответствия названной пьесы требованиям цензурных правил, так как в ней обличаются сельские власти в совершенных над поселянами последствиях, я полагал бы: недозволить ее к напечатанию и признать неудобною к постановке на сцене, о чем и имею честь доложить комитету для представления Гл[авному] упр [авлению] по д[елам] п[ечати]» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 777, он. 3, 1884 р., спр. 3, арк. 92).

На підставі цієї рецензії С. Петербурзький цензурний комітет дав негативну відповідь Головному управлінню в справах друку, останнє, очевидно, 'повідомило М. К. Садовського про заборону п’єси (документ цей невідомий). У свою чергу М. К. Садовський мав повідомити про наслідки справи справжнього автора, який відбував заслання. Принаймні в серпні 1884 р., коли І. К. Тобілевича відвідав М. П. Старицький, у розмові про цензурні утиски щодо української драматургії «Іван'Карпович сказав, що і його «Чабана» цензура не дозволила» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 195). М. П. Старицький заохочував І. К. Тобілевича продовжувати працю на драматургічній ниві: «Ваш «Чабан» показав нам наочно, що у вас великий драматургічний талант. Така ясність сюжетної лінії, нічого зайвого, а до того ви вмієїе тримати збудженою увагу читача. Весь час цікаво знати, що буде далі» (там же).

Зайнявшись активно іншими сюжетами, І. К. Тобілевич не забув і «Чабана». Він вносить деякі зміни в текст: розраховуючи обійти цензуру, перейменовує дійових осіб, дає драмі нову назву «Бурлака» — від прізвиська головного героя.

Але пе тільки Павла Чабана перейменовано на бурлаку Опанаса, а й усі інші герої теж одержали в другому варіанті нові імена, саме ті, які фігурують у дальших варіантах, зокрема в останньому прижиттєвому виданні «Бурлаки». На жаль, текст цього другого варіанта п’єси невідомий. І навіть у такому замаскованому вигляді посилати саму п’єсу до цензури автор не наважується. Він включає її до «Збірника драматичних творів Івана Карпенка», отже, й за іншим псевдонімом (перший раз був «Гнат Карий»). Рукопис збірника надсилає до Херсона українському етнографові, фольклористові і громадському діячеві О. О. Русову. Останній у свою чергу 5 червня

1885 р_к пересилає його до Петербурзького цензурного комітету. Ось як виглядає дальша історія тієї справи за довідкою, складеною цензурним Комітетом:

«Справка.

В июле месяце 1885 г. кол [лежский] асессор Русов представил в СПБ цензурный комитет рукопись на малороссийском наречии под заглавием «Збирнык драматычных творив Ивана Карпенка». Так как г{осподин] Русов живет в г. Херсоне, то рукопись эта, на основании предложения Главного управления по д[елам) п [ечати] СПБ цензурному комитету от И января 1884 г., № 312, была препровождена Киевскому отдельному цензору по иностранной цензуре, который, со своей стороны, 6 сентября 1885 г. препроводил ее в Главное управление, передавши эту рукопись 9-того же сентября на рассмотрение в СПБ цензурный комитет. Последний дал свое заключение по означенной рукописи 9 сего февраля, а 13 февраля (1886 р.— Р. П.) рукопись возвращена Киевскому цензору при предложении за № 614.

Рукопись Карпенко дозволена к печатанию с исключениями» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 20, спр. 218, арк. 369).

Про які саме винятки йдеться, стає відомо з інших документів, які передують процитованій вище довідці. Санкт-Петербурзький цензурний комітет у листі до Головного управління в справах друку від 8 лютого 1886 р. за № 213 писав: «Вследствие предписания Главного управления по делам печати от 9 сентября за № 3100 С.-Петербургский цензурный комитет имеет честь донести, что при рассмотрении рукоппси на малороссийском наречии: «Збирнык драматычных творив Ивана Карпенка»^оказалось, что все заключающиеся в рукописи пьесы: 1) Бондаривна, 2) Бурлака, 3) Хто винен?, 4) Чортова скала и 5) Розумный и дурень — были уже в рассмотрении комитета и подробные донесения о них представлены в 1885 году Главному управлению по делам печати [...].

Все эти пьесы комитетом были признаны возможными и к постановке на сцене и к напечатанию.

Что касается до пьесы «Бурлака», то она рассматривалась комитетом в 1884 году согласно предложению Главного управления по делам печати от 6-го июня за № 2267, имела другое заглавие, а именно «Чабан», и подписана была псевдонимом автора «Гнат Карый».

4-го июля 1884 года за № 965 комитет донес Главному управлению по делам печати, что содержанием своим (подробно в донесении изложенном) пьеса производит чрезвычайно тяжелое впечатление [...]. Поэтому комитет полагал невозможным дозволить эту пьесу ни к печати, ни к постановке на оцене.

И ныне комитет не усматривает никаких оснований к отступлению от заключений своих относительно запрещения пьесы «Чабан», теперь озаглавленной «Бурлака», и дозволения остальных четырех пьес под условием печатания их с применением к тексту правил правописания русского языка,—

о чем и имеет честь донести Главному управлению по делам печати с представлением рукописи» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 20, спр. 218, арк. 365—366).

Про це ж йшлося і в листі до виконуючого обов’язки Київського окремого цензора з іноземної цензури від 13 лютого 1886 р., № 674. Лист підписали начальник Головного управління в справах друку Феоктистов і завідую-- чий канцелярією член ради Адиковський (ф. 776, оп. 20, спр. 218, арк. 367).

Тим часом О. О. Русов, не знаючи про хід подій, надсилає до Петербурга такого листа:

«В Главное управление по делам печати коллежского асессора Александра Русова

Прошение.

5-го июня прошлого 1885 года мною была отослана в С.-Петербургский цензурный комитет рукопись под заглавием «Збірник драматичних пієс Карпенка-Карого». Затем я был уведомлен, что эта рукопись передана в Главное управление по делам печати, которое переслало ее на просмотр Киевскому отдельному цензору.

Не имея сведений до сих пор о решении цензуры относительно названной рукописи, честь имею покорнейше просить Главное управление по делам печати известить меня, разрешена ли она к печатанию, и в случае разрешения выслать мне се для печатания.

При сем прилагаются две гербо'вые марки 60-тикопеечного достоинства.

А. Русов

г. Херсон, 1886 г., 10 февраля.

Жительство имею в г. Херсоне в помещении Губернской земской управы (Александр'Александрович Русов)».

На цьому документі — резолюція олівцем: «Русов уведомлен 13 июля, прошение препровождено цензору того же числа» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 20, спр. 218, арк. 368).

І па завершення цензурної історії із збірником — ще один документ: «19 февраля 1886 г., № 688. Канцелярия Главного управлення по д[елам] п [ечати|, но приказанию г [опіодпна| начальника управления сим объявляет коллежскому аСессору А. Русову па поданное прошение, чго рукопись на мало-русском наречии под заглавием «Збирнык драматычных творив Ивана Кар-пенка» по рассмотрении ее в Главном управлении по д[елам] п [ечати] препровождена 13-го февраля на зависящее распоряжение к Киевскому отдельному цензору по иностранной цензуре» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 20, спр. .218, арк. 370).

На звороті титульної сторінки «Збірника драматичних творів Івана Карпенка-Карого», який вийшов того ж 1886 р. в Херсоні з друкарні М. Аспера тиражем 1200 примірників, е цензорський дозвіл на друк, датований 1 березня 1886 р. Тут було вміщено тільки три п’єси: «Бондарівна», «Хто винен?», «Розумний і дурень». Чому не увійшла «Чортова скала»,— не відомо: чи з волі київського цензора, чи з волі видавця або самого автора.

Щодо «Чабана» «Бурлаки», то І. К. Тобілевич пе заспокоюється. Саме другий варіант, під назвою «Бурлака», він перейменовує па «В пору приїхали¹», використовуючи для цього фразу з прикінцевої репліки Опанаса, чим намагається, очевидно, задобрити цензуру своєю лояльністю до царської влади, яка в п’єсі втілена в особах чиновників, що приїхали навести порядок у волості.

Текст третього варіанта п’єси деякий час зберігався у двох цензурованих списках: один — в українському відділі цензурованих п’єс Ленінградської державної театральної бібліотеки ім. А. В. Луначарського (№ 18349), де тепер його немає; другий — у фондах Державного музею театрального, музичного і кіномистецтва УРСР (№ 9317 с). А в ЦДІА СРСР у Ленінграді виявлено документи, які проливають світло й на цензурну історію третього варіанта п’єси.

’^г' Головне управління в справах преси надсилає рукопис до Саикт-Петер-бурзького цензурного комітету, який знову звертається до послуг Н. О. Фрей-мана. Той не обходиться звичайною відпискою про цензуровану ним п’єсу, а пише нову рецензію, яку закінчує таким висновком: «Изображенное в драме угнетенное положение сельского люда, до крайности приниженного и развращенного, безнаказанно обкрадываемого и обезличенного, служит как бы живым протестом на несостоятельность нынешних мероприятий как к поднятию уровня развития народа в нравственном и умственном отношении.

так и к искоренению всевозможных злоупотреблений со стороны сельской власти, подтачивающих общественное благосостояние. Ввиду этих сообра^ жений цензор находит, что драма Карпенко-Карого по своей тенденции не удовлетворяет цензурным требованиям; а потому полагал бы признать ее неудобною как для печати, так и постановки на сцене...» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 777, оп. 4, 1887 р., спр. 6, арк. 33).

Рецензія Н. О. Фреймана лягла в основу офіційної відповіді Санкт-Петербурзького цензурного комітету від 16 лютого 1887 р. до Головного управління в справах преси:

«Вследствие сообщения от 12 декабря за № 4317, рассмотрев пьесу на малороссийском наречии под заглавием «В пору приїхали! Драма в 5 діях Карпенко-Карого», С.-Петербургский цензурный комитет имеет честь донести Главному управлению по делам печати: [...] изображенное в драме угнетенное положение сельского люда, до крайности приниженного и развращенного, безнаказанно обкрадываемого и обезличенного, служит как бы живым протестом на несостоятельность нынешних мероприятий; как к поднятию уровня развития народа в нравственном и умственном отношениях, так и к искоренению всевозможных злоупотреблений со стороны сельской власти, подтачивающих общественное благосостояние.

На основании изложенных соображений и содержания пьесы «В пору приїхали!» Карпенко-Карого Комитет полагает, что она не только невозможна к постановке на сцене, но и подлежит запрещению к напечатанию» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 26, спр. 6, 1887 р., арк. 15—19).

На підставі цього висновку 17 лютого 1887 р. на титулі списку «В пору приїхали!», що зберігається в фондах Державного музею театрального, музичного і кіномистецтва УРСР, з’явився напис: «К представлению признано неудобным».

Очевидно, обидві останні назви п’єси — «Бурлака», «В пору приїхали!» І. Тобілевич розглядав як тимчасові, паліативні, тому надалі цей твір фігурує в його листах під первісною назвою — «Чабан». У листі до І. Франка від 1 березня 1888 р. драматург пише: «Чабан» не дозволено навіть і до друку» (Карпенко-Карий І. (Тобілевич І. К.). Твори. В 3-х т., т. З, с. 215).

Відгукуючись на запрошення головного редактора львівського журналу «Зоря» Василя Лукича надіслати для друкування свої нові п’єси, І. Карпенко-Карий у листі від 27 листопада 1890 р. пише: «У мене ще п’єса «Іван Тубілець», драма в 5 діях, не дозволена теж цензурою. Тілько думаю, що Вам не випадає печатать в «Зорі» заборонені в Росії штуки, щоб часом церез це не заборонили пропуск сюди Вашої газети, а «Правда» може печатать, бо вона тут не полупається. Напишіть мені адрес «Правди» (там же, с. 220). Оскільки в матеріалах царської цензури не відклались ніякі документи про розгляд и’єсн під назвою «Іван Тубілець», не збереглися й ніякі тексти п’єси під такою назвою, то чи не збирався І. Карпенко-Карий надати своїй горемичній п’єсі «Чабан» ще одну, вже четверту, назву? Тим більше, що про п’єсу «Чабан» (чи «Бурлака», чи «В пору приїхали!») нічого не згадує.

А проте в наступному листі до В. Лукича від 16 березня 1891 р. драматург повторив: «Якщо будете бачиться з редактором «Правди» (О. Г. Бар-вінським.— Р. Я.), то скажіть йому, що у мене єсть недозволена в Росії драма «Чабан». Коли він буде її печатать, то я вишлю її, тільки нехай сам про це напише до мене» (там же, с. 223). Не відомо, чи В. Лукич мав якусь розмову з редактором «Правди» — журналу, в якому, до речі, без відома І. К. Тобілевича у 1890 р. вже була надрукована перша дія іншої забороненої в Росії п’єси — «Що було, те мохом поросло» (первісна назва — «Не так пани, як підпанки», остаточна — «Підпанки»). Принаймні сам

В. Лукич звертається до І. К. Тобілевича з проханням надіслати йому драму «Чабан», бо в листі до нього І. К. Тобілевич 29 червня 1892 р. писав: «Посилаю Вам, добродію, «Чабана» шматочками — один за другим. Може, там е помилки — не знаю, бо немає часу прочитать, але там, де помилка, то легко догадатися. В кожен конверт поклав записку своєю рукою, що ж тичеться до девізи або знака, то покладаюсь на Вас — напишіть, як самі знаєте [...]. Напишіть мені, коли одберете «Чабана» і'що з ним зробите?» (там же, с. 308). Вислів «що ж тичеться до девізи або знака» досі залишився непрокоментованим. А йдеться ось про що. Крайовий виділ Галицького сейму оголосив 24 лютого 1891 р. конкурс на кращі оригінальні українські п’єси, що мали стати власністю Руського народного театру, яким опікувалося товариство «Руська бесіда». Останній термін подачі був визначений кінцем 1891 р. Конкурсна комісія, до складу якої входили представники «народовського» табору історики літератури Ом. Огоновський, Ол. Барвінеький, В. Коцовський, голова товариства «Руська бесіда» Д. Савчак і театральний референт цього товариства Є. Олсспицький, а також голова комісії — брат цісарського намісника Галичини граф Станіслав Бадені, розглянувши твори, надіслані па конкурс, 10 грудня 1891 р. визнала, що жоден з них не може бути відзначений (серед них була драма І. Франка «Украдене щастя»), і тому продовжили термін подачі п’єс до ЗО вересня 1892 р.

Очевидно, В. Лукич вирішив, що в ситуації, яка склалася з конкурсом,- І. К. Тобілевич має якісь шапси на успіх, а тому й попросив його надіслати п’єсу «Чабан» па його адресу до Станіслава, а вже він під якимсь, ним самим придуманим девізом, переслав її на адресу конкурсної комісії. У листі до В. Лукича від 3 жовтня 1892 р. І. Карпепко-Карий перепитує: «А що, чи поспів мій «Чабан» на конкурс?» (там же, с. 225).

У наступних листах І. К. Карпенка-Карого до В. Лукича згадок про «Чабана» немає. З інших джерел відомо, що ця драма брала участь у другому етапі драматичного конкурсу, який завершився 14 січня 1893 р., але відзначена не була. Член конкурсної комісії Є. Олесницький надрукував у журналі «Зоря» звіт «Драматичний конкурс Галицького виділу крайового за рік 1892», в якому відмічав: «Драма незвісного автора п [ід] заголовком] «Чабан» написана на основі подій з громадського життя селян на Україні» і далі, стисло розповівши зміст, зробив такий висновок: «Пра вда бере гору, злочин караєсь, чабан тріумфує, а молодий парубок вінчаєсь з любою дівчиною. Сей цілий зміст штуки — боротьба правди з неправдою і гіобіда першої— се, безперечно, гарна ідея, жаль лише, що боротьбу тую в хоееп правди рішає аж власть своєю інтервенцією. Було-б далеко краще, коли б рішила її сама громада, щоби правда за-тріумфувала своєю власною силою, а не підперта екзекутивою власті. Се і найслабший момент штуки. Уклад сценічний бездоганний, закинути можна б лише те, що жіночі постаті драми доперва в останній дії являються на сцені: через те виходить річ в попередніх діях трохи монотонною. Язик драми дуже гарний, і уклад штуки свідчить, що автор є добрим знатоком як сцени, так і народного життя» («Зоря», 1893, № 3, с. 57—58).

Першу й другу премію на конкурсі здобули малохудожні і сценічно невправні п’єси — «Катря Чайківна» Надії Кибальчич (літературний псевдонім'— Наталка Полтавка) та «Мужичка» К. Ппсанецького (Ванчснка). Третю — з великими труднощами - - одержала драма «Украдене іцастя» І. Франка. Через кілька років, рецензуючи перший том «Драм і комедій» І. Карпенка-Карого, І. Франко написав про опубліковану там драму «Бурлака»: «Отся штука під назвою «Чабан» була на конкурсі Виділу крайового у Львові,— на тім самім, на якім першу премію одержала така безграмотна п’єса, як «Катря Чайківна», а другу премію одержав плагіат з Островського. Тільки тепер, прочитавши «Бурлаку», ми можемо до глибини душі завстидатися за наш тодішній' літературно-драматичний ареопаг» (Франка /. Зібр, творів. У 50-ти т. К-, 1981, т. ЗІ, с. 11). А ще згодом,

у статті «Іван Тобілевич (Карпенко-Карий)», написаній з приводу смерті драматурга, І. Франко повернеться до цієї теми і напише: «Всім пам’ятний також скандальний присуд галицького театрального жюрі, яким нагороджено одну зовсім недоладну п’єсу і одну переробку, а усунено між речі, не варті премії, талановиту і наскрізь оригінальну працю Тобілевича» (Франко /. Зібр. творів. У 50-ти т. К-, 1982, т. 37, с. 376).

Важко розгадати, чому автор надіслав В. Лукичеві не «Бурлаку», не «В пору приїхали!», які так само, як і «Чабан», не здобули дозволу на друкування й виставлення в Росії, а перший варіант драми. Адже ті незначні зміни, які спостерігаються у третьому варіанті (другий до нас не дійшов) порівняно з першим, свідчать, що автор прагнув соціально загострити образ бурлаки Опанаса Зінченка.

Рукопис першого варіанта — «Чабан» через деякий час був опублікований В. Лукичем у львівському журналі «Зоря» (1895, № 18—22).

Коли ж діло дійшло до друкування першого тому «Драм і комедій», то автор запропонував не перший її варіант — «Чабан», а другий — «Бурлака», який був майже ідентичний тексту третього. Якщо другий і третій варіанти були ідентичні, то напрошується висновок, що автор повторно подав до друку другий варіант.

Перший том «Драм і комедій» Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) вийшов в Одесі 1897 р. в друкарні Південно-російського товариства друкарської справи з цензурним дозволом від 24 вересня 1896 р. Том відкривався драмою «Бурлака».

Успіх окрилив автора настільки, що він відважився звернутися за дозволом виставляти п’єсу на сцені. Але послав не рукопис, а друкований перший том з таким супровідним листом:

«В Главное управление по делам печати, отделение драматической цензуры коллежского секретаря Ивана Тобилевича. литераіурный псевдоним Карпенко-Карый Прошение.

Вместе с сим я отправил заказною бандеролью первый том драм и комедий моего сочинения, на малорусском языке. Между другими пие-сами помещена драма в 5 д. «Бурлака», еще не игранная на сцене.

Покорнейше прошу Главное управление, сделав надпись на первом томе о дозволении к представлению на сцене еще не игранной пиесы «Бурлака» и других, помещенных в этом томе и уже дозволенных к представлению раньше пиес,— один экземпляр возвратить мне через Елисавет-градское городское полицейское управление по жительству моему в квартире Александра Макеева (Большая улица, дом Остроухова).

Коллежский секретарь Иван Тобилевич.

25 февраля 1897 года:

Елисаветград» (ЦДІА СРСР у Ленінграді? ф. 776, оп. 25, спр. 7,

1897 р., арк. 13 і зворот).

Через деякий час Санкт-Петербурзький цензурний комітет, якому

ЗО квітня 1897 р. було доручено розглянути цю справу, відповів Головному управлінню в справах преси 5 травня 1897р.:

«В Главное управление по делам печати. 5-го марта за № 1829 канцелярия Главного управления по делам печати препроводила пьесу' на малороссийском наречии: «Бурлака» — драма в 5 д. И. Тобилевича для^? доставления заключения — имеет ли пьеса эта быть дозволена для сцены.

В изложенном сюжете нет ничего предосудительного и тенденциозного, почему она представляется возможною к исполнению на сцене.

О сем С.-Петербургский цензурный комитет имеет честь довести Главному управлению по делам печати и представить экземпляр собрания сочинений г. Тобилевича» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 25, сгір. 7,

1897 р., арк. 17 і зворот).

Наступного дня, 7 травня 1897 р., на титулі друкованої драми «Бурлака» в першому томі «Драм і комедій» з’явився напис: «К представленню разрешено» (Ленінградська державна театральна бібліотека ім. А. В. Лу-начарського, № 20299).

Наведені документи спростовують неточне тлумачення історії з цензурним дозволом до виставлення «Бурлаки» на сцені, яке дав П. К. Сакса-ганський у своїх спогадах: «Бурлака» під різними назвами посилався в цензурний застінок, там його піднімали на дибу й вертали з написом: «Признана к представлению неудобной». Порадившися з братом, рішили послати друкований том до цензури, сподіваючись, що між дозволеними й «Бурлака» пролізе, тим паче, що до друку його дозволено. І, о радість! В Кременчуці я одібрав цензурований 1 том, «дозволенный к представлению» 7 травня 1897 р. за № 3715» (Саксаганський П. (Тобілевич П. К.). По шляху життя. X.— К-, 1935, с. 186). Щодо цієї версії допустив неточності у своїх «Спогадах» і син І. К. Карпенка-Карого — Назар Тобілевич («Театр», 1940, № 3, с. 11).

П. К. Саксаганський засвідчив і день прем’єри «Бурлаки» в «Товаристві російсько-малоросійських артистів», яким вони удвох з І. К. Карпенком-Карим керували: «15 червня (1897 р.— Р. П.) «Бурлака» з великим успіхом пройшов у Кременчуці. Цікаво, що на другий день після вистави жандармське управління вимагало цензурованого примірника. «Со страхом веліїм» поніс я друкований перший том. Роздивились і повернули» (Саксаганський П. (Тобілевич П. К.). По шляху життя, с. 186).

Постановку вистави здійснив П. К. Саксаганський, який виконав головну роль. «Постановкою драми «Бурлака» і особливо створенням образу Опанаса Саксаганський немовби підсумував свою творчу роботу в «Товаристві» з дня його утворення. Це було його вище досягнення на той час. Вистава викликала захоплення глядачів, квитки продавались миттю, і біля зачиненого віконця каси завжди збиралися бажаючі пробратися в театр» (Тобілевич Богдан. Панас Карпович Саксаганський. К., 1957, с. 120).

Коли до «Товариства» приєднався М. К. Садовський у 1898 р., роль Опанаса була передана йому, а П. К. Саксаганський грав писаря Омеляна Григоровича.

Обидва виконавці створили яскраві образи позитивного героя тих часів — протестанта проти сваволі й насильства, борця за правду.

Достовірним, гранично переконливим був І. К. Карпенко-Карий у ролі старшини Михайла Михайловича, иаділитіш його олімпійським спокоєм людини, впевненої в безкарності своїх злочинів. «Він грав його настільки реально і правдиво, що тип старшини Михайла Михайловича викликав обурення не тільки серед публіки, яка дивилась спектакль, а й у мене,— писала С. В. Тобілевич,— хоч я вже звикла бачити майстерну гру і вже не забувала, що переді мною діє на сцені актор, та ще й в особі такої знайомої мені, близької людини» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 320).

На початку XX століття п’єса «Бурлака» була у репертуарі багатьох українських труп. У 1902 р. вона з’явилась і на сцсні Руського народного театру. Цю виставу вдосконалив М. К. Садовський, який очолював театр у 1905—1906 рр. Виділялась вистава цієї п’єси і в Київському театрі М. Садовського протягом періоду його існування (1907—1920 рр.).

Подається за вид.: Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Драми і комедії, т. 1, с. 3—103.

¹ В и с к а.— Назва населеного пункту. В Кіровоградській області є місто Мала Виска (центр Маловисківського району) і село Велика Виска (того ж району).

² Басарабі я.— Йдеться про Бессарабію — частину сучасної території СРСР між річками Дністром, Прутом і пониззям Дунаю. Входить до

складу Молдавської РСР, а Хотинський район — до Чернівецької області, Ьілгород-Дністровський та Ізмаїльський — до Одеської області УРСР.

.Уставні грамоти — акти, якими визначалися відносини між селянамн і поміщиками після селянської реформи 1861 р. в Росії. Вони фіксували розмір повинностей, порядок виконання їх і кількість землі, що виділялася в користування селянам. Складання уставних грамот доручалося власникам маєтків, а перевірка і впровадження їх у дію — мировим посередникам. Впровадження уставних грамот, які закріплювали грабіжницький характер селянської реформи, викликало масові селянські заворушення. На Україні в 60-х роках XIX ст. серед великої кількості селянських виступів понад 650 було безпосередньо пов’язано з впровадженням устав* инх грамот.

^л І ось — Іосія — ім’я іудейського царя, який вступив на престол у восьмирічному віці і царював з 640 р. н. е. тридцять один рік. За його правління відроджувалось іудейське царство.

⁵ «Собрание отборных песен» — один із лубочних пісенників, які широко видавались у Росії в другій половині XIX — на початку XX ст.

^(> Добра горілка, краща від меду...— рядок із української народної пісні «Ой, куме, куме, добра горілка».

⁷ Оіі наступила та чорная хмар а...— цитується варіант української народної пісні «Ой наступила та чорна хмара».

^н Надобраніч, подружи но...— наводиться варіант української народної пісні «Надобраніч, подружичко».

?' І пили донське...— Йдеться про марку вина в дореволюційній Росії.

¹⁰ И род—Ірод — загальне прозивне ім’я для дуже жорстоких людей, -трапів. Походить від імені царя Іудеї Ірода І Великого (бл. 73—4 до п. є.) Згідно з християнською міфологією, Ірод при звістці про народження Ісуса Христа (гаданого царя іудейського) наказав винищити в країні всіх немовлят. Насправді ж Ірод І помер за чотири роки до вигаданої дані народження Ісуса. Його синові, Іродові Антіпі, євангельська легенда приписує страту Івана Хрестителя і знущання над Ісусом.

¹¹ Зеленая ліщинонько, чом не гориш, та все куриш-с я... цін ується варіант української народної пісні «Зеленая ліщинонько».

¹² Оіі глибокий колодязю, золотії ключі...— варіант української народної пісні «Ой глибокий колодязю».

'?* Іуда — за біблейською легендою, один з дванадцяти міфічних апостолів - учнів Ісуса Христа; видав свого вчителя за тридцять срібників вороіам. Ім’я Іуди Іскаріота стало уособленням продажності.

РОЗУМНИЙ І ДУРЕНЬ

Комедія в 5 Оінк

Вперше* надруковано у вид.: Збірник драматичних творів Івана Кар-пепка-Карого. Херсон, 1886, с. 40—82.

Вперше виставлено трупою М. Л. Кропивиицького 9 січня 1886 р. в Одесі.

С. В. Тобілевич залишила свідчення про умови; в яких виник задум комедії. Було це в Новочеркаську, під час заслання.

«У розмовах зі мною,— пише С В. Тобілевич,— Іван Карпович намічав уже сюжет іншої п’єси з селянського життя, яку він теж хотів обов’язково паписати для села.

Ще однією страшною язвою па селі був, на його думку, ріст глитайства, потяг заможних селян до ще більшого збагачення. Тип Йосипа Степановича Бичка у Кропивиицького («Глитай, або ж Павук».—Р.П.) Іван Карпович вважав тільки одним з багатьох типів глитаїв, які п’явками сиділи на селянстві, висмоктуючи з нього кров.

. — Я пам’ятаю чудесний прототип таксго ненажери комерсанта, в якого

смак до наживи все збільшувався й штовхав його на різні злочини,— сказав якось Іван Карпович.— У нас в Кардашеві (село, в якому на протязі довгого часу довелося жити Тобілевичам) була одна сім’я. Батько, колишній чумак, нажив чималу копійчину, мав хороше Господарство і жив, так би мовити, у повному достатку. Мав двох синів. Один з них, старший, почував у собі жадобу до грошей. Все йому було мало. От він вдарився до комерції — його на селі звали «розумним» в протилежність до його молодшого брата, який готовий був задовольнятися малим, аби жити чесно й нікого не кривдити. Така байдужість до збагачення спричинилась до того, що всі рідні, а за ними й інші селяни почали звати його «дурнем».

Оті назви: розумний та дуреиь — звернули па себе пильну увагу Івана Карповича. Він добре запам’ятав обох братів і вважав, що постаті їхні дуже характерні й цікаві, і їх варто змалювати письменникові на сторінках книги.

Розумний був типом глитая, який пішов далі, ніж Бичок. [...] Він не тільки обдирає на свою користь усіх, кого може, а й обмірковує комерційного порядку махінації, щоб заробити відразу велику суму грошей. Звичайно, що він не нехтує дешевим робітником. Але межі його хижацьких заходів вже далеко ширші, ніж вони були у звичайного сільського павука, який ще не навчився грабувати в більш широкому масштабі.

Іван Карпович, відпочиваючи від переписування п’єси «Хто впнем?» за звичним для нього палітурним ділом, дуже часто повертався думкою до історії розумного й дурного братів. Я бачила, що йому пе терпиться швидше переписати й відіслати Старицькому вже раніше опрацьовану ним п’єсу «Хто винен?» і взятися до «Розумного і дурня» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 197—198).

На початку жовтня 1884 р., за спогадами тієї ж С. В. Тобілевич, І. К. Тобілевич «весь віддався своїм ескізам до п’єси «Розумний і дурень» (там же, с. 203), але несподівано для себе самого поринув у роботу над «Бондарівною». «Настав, нарешті, щасливий день, коли в зошиті з п’єсою «Розумний і дурень» Іван Карпович поставив слово «кінець». Отже, знов читали ту п’єсу разом, читали й перечитували [...]. Тема і сюжет п’єси «Розумний і дурень» були далекими від поезії. То була буденщина сільського життя, яка, для правдивого її змалювання, вимагала надзвичайно уважного й обдуманого ставлення. Отже, Іван Карпович подовгу спинявся над кожним реченням у п’єсі «Розумний і дурень», над кожним словом. Він намагався з самого початку, з перших же слів окремих персонажів познайомити з ними читача і показати пе тільки їхні взаємини, а й ті головні причини, які змушують їх діяти так чи інакше» (там же, с. 210). «Першою п’єсою, яку Іван Карпович старанно переписав і послав на присуд Миколі Карповичу Садовському в Миколаїв, була «Розумний і дурень». Іван Карпович попросив Миколу Садовського одіслати п’єсу до'цензури, якщо вона варта доброго слова. Він надавав їй більшого значення, ніж «Бондарівні».

Микола Карпович довго нічого не відповідав. Лист від нього прийшов лише на початку листопада. Він поздоровляв брата Івана з тим, що п’єса «Розумний і дурень» одержала дозвіл цензури від ЗО жовтня 1885 року» (там же, с. 216—217).

П. К. Саксаганський у своїх спогадах засвідчив: «У Миколаєві Садовський одержав від Карого дозволену цензурою п’єсу «Розумний і дурень». Читали п’єсу, їдучи на пароплаві до Херсона» (Саксаганський //. (Тобілевич П. К.) • По шляху життя, с. 96). Це твердження дозволяє визначити час одержання М. К. Садовським рукопису комедії «Розумний і дурень»: між 24 квітня і 15 травня 1885 р., оскільки трупа М. Л. Кропивницького, в якій працювали М. К. Садовський і П. К. Саксаганський, саме в цей час гастролювала у Миколаєві. До Херсона трупа переїхала з Миколаєва

16 травня 1885 р. Однак П. К. Саксаганський помилився, стверджуючи,

ШОМ. К. Садовський одержав уже дозволену цензурою п’єсу «Розумний і дурень». Насправді ж М. К. Садовський сам послав п’єсу до цензури:

«В Главное управление по делам печати, в театральное отделение драматической цензуры артиста Николая Карповича Садовского Прошение.

Представляя при сем приобретенную мною от автора пьесу «Розумний і дурень» в двух экземплярах, имею честь покорнейше просить о разрешении ее для постановки на сцене, выслать по рассмотрении по следующему адресу, через Елисаветградское цензурное полицейское управление для передачи мне в д [еревню] Кордашевку. При сем прилагаю две марки 60 коп. достоинства.

Артист Н. Садовский.

1885 года, 5-го сентября, г. Киев» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 25, 1885 р., спр. 3-П, арк.16).

10 вересня 1885 р. Головне управління в справах преси за № 3109 переслало примірник п’єси на розгляд до Санкт-Петербурзького цензурного комітету. Процензуру вати п’єсу,було доручено Н. О. Фрейма ну, на підставі доповіді якого комітет прийняв рішення рекомендувати п’єсу до вистави (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 777, оп. З, 1885 р., спр. 5, арк. 103, 135—136, 138—139). 28 вересня 1885 р. за № 1788 Санкт-Петербурзький цензурний комітет доповів про це Головному управлінню в справах преси, яке прийняло остаточне рішення про дозвіл п’єси до вистави (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 25, 1885 р., спр. 3-П, арк. 18—19).

У Ленінградській державній театральній бібліотеці ім. А. В. Луначар-ського за № 23326 зберігається цензурований список п’єси: «Розумний і дурень. Комедія в 5 діях. Соч. Ивана Карпенка». На титулі є цензорська резолюція: «К представлению дозволена. Цензор драм [атических] сочинений. 20 октября 1885 г.». До того, як п’єсу «Розумний і дурень» надіслав до цензури М. К- Садовський, вона була включена О. О. Русовим до «Збірника драматичних творів Івана Карпенка», надісланого до цензури в Петербург

5 червня 1885 р. Дозвіл до друку одержано аж 1 березня 1886 р. в київській цензурі, а збірник вийшов друком того самого року в Херсоні.

Тим часом відбулася вже прем’єра вистави комедії «Розумний і дурень».

У спогадах М. К. Садовського читаємо: «Трупа під орудою М. Л. Кропив-ницького почала літній сезон 1885 р. в Миколаєві і закінчила сезон зимовий в Одесі. В цей сезон Карпенко-Карий прислав мені свої дві п’єси: «Розумний і дурень» і «Бондарівна». Обидві я Послав до цензури і коли відібрав дозвіл, то вони вперше пішли в Одесі, де мали величезний успіх» (Садовський М. К. Мої театральні згадки, с. 15). У спогадах П. К. Саксаганського знаходимо уточнення цієї інформації: «В Одесі поставили обидві п’єси Карпенка-Карого. Першим пішов «Розумний і дурень». Головні ролі грали: Каленпка — Кропивпицький, жінку його — Псревсрзєва, Михайла — Са-довськпй, Данила — Саксаганський, Мар’яну — Запьковецька, матір її — Затиркевпч. Кропивпицький грав хороше, Затиркевич теж. Садовський грав добре, але підбільшив характер Михайла: він зробив з нього надзвичайного злочинця. Загримувався рудою, веснянкуватою потворою. Зань-ковецька, як артистка, ролі не зіпсувала, хоч роль Мар’яни не для неї. Тут треба вміти вичитувать резонерські монологи, чого Марія Костівна не вміла, а драматичного в ролі нічого нема; було хороше, та не для Заньковецької. Я старався, а грав поганенько: Кропивницький своїми вказівками зіпсував мою роботу. Після гарячого монологу (в кінці другої дії) треба було мені стояти в позі, як і слід, скінчивши високу сентенцію; а Марко Лукич примусив мене стати навколюшки, а потім, ніби помолившись, бадьоро вийти

з кону. Це проти всякої логіки в технічнім розумінні: я розхолодив той настрій, що зробив гарячим монологом. Взагалі п’єса подобалась: це було щось нове — і змістом, і ідеєю» (Саксаганський П. По шляху життя, с.99).

Прем’єра, про яку тут ідеться, відбулася 9 січня 1886 р. («Одесский вестник», 1886, 10 січня; «Одесский листок», 1886, 11 січня та ін.). Відтоді комедія «Розумний і дурень» стала однією з найрепертуарніших п’єс в українському дожовтневому театрі.

Автор не задовольнився варіантом п’єси, яка у тотожних списках одержала в 1885 р. дозвіл до вистави і в 1886 р.— до друку. На згаданому вище примірникові списку, дозволеного 20 жовтня 1885 р. до вистави, є ще одна цензорська резолюція пізнішого часу; «К означенной пьесе разрешается добавить слова: «Или браг па брата». Цензор драматических сочинений. 18-го июля 1890».

Готуючи перший том зібрання драм і комедій, І. К. Тобілевич включив до нього дещо стилістично виправлений текст комедії «Розумний і дурень», який датовано: «1885. Новочеркаськ».

Подається за вид.: Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Драми і комедії, т. 1, с. 189—282.

¹ Новоросія (Новоросійський край) — історична область на півдні України і частково на півдні Росії. Виникла у зв’язку з освоєнням Російською державою території Північного Причорномор’я в другій половині XVIII ст. З 1812 р. охоплювала Катеринославську, Таврійську, Херсонську губернії і Бессарабську область.

Ч о р н о м о р і я.— Йдеться про так звану Чорноморську кордонну лінію (проходила від гирла річки Лаби до Азовського моря по правому березі річки Кубані), куди в 1792 р. було переселено утворене в 1788 р. з колишніх запорізьких козаків Чорноморське козацьке військо, а в наступних десятиліттях — колишні українські козаки з Чернігівської, Полтавської і Харківської губерній, а також українські і російські селяни-втікачі. В 1860 р. Чорноморське козацьке військо було об’єднано з частиною Кавказького лінійного козацького війська і перейменовано на Кубанське, козацьке військо.

³ ... н а П егр а...— Йдеться про релігійне християнське-'свято Петра, яке припадало на 29 червня за ст. ст.

⁴ Співай кому іншому лазаря! — У Євангелії є оповідання про жебрака Лазаря, який, покритий струпами, лежав під ворітьми багача і радий був крихтам з чужого столу. Старці співали духовну пісню (псальму) про багача і Лазаря, яка перейшла у фольклор, втративши ознаки свого первісного літературного прототипу. В ній йшлося про соціальну нерівність. Пісня була в репертуарі кобзарів і лірників XIX ст. «Співати лазаря» — прикидатися нещасним, прибіднюватись.

⁵ Пилипівка.— Йдеться про так званий різдвяний піст, який починався, за церковним календарем, у день святого Пилипа — 14 листопада за ст. ст. і тривав до різдва.

⁶ Несу воду, несу воду, коромисло гнеться — варіант української народної пісні «Несу воду».

⁷Та туман яром...— варіант української народної пісні «Та туман яром».

⁸ О й із-за гори та буйний вітер віє — варіант української народної пісні «Ой із-за гори».

⁹ Покрова — реЛІГІЙне СВЯТО ПОКрОВИ ІірССВЯТОЇ б0Г0р0ДИЦІ, ЩО ВІД’

значається православною церквою 1 жовтня за ст. ст.

НАЙМИЧКА Драма в 5 діях

Вперше надруковано окремою книжкою: Карпенко-Карий І. Наймичка. Драма в 5 діях. Херсон, 1887, с. 1—54.

Вперше виставлено трупою М. Л. Кропивницького (під тимчасовим керівництвом М. К. Садовського) 15 липня 1886 р. в Ростові-на-Дону.

Про задум п’єси і процес роботи над нею С. В. Тобілевич згадує: «Кінчаючи п’єсу «Розумний і дурень», їван Карпович уже мріяв про те, щоб змалюзати прекрасний образ благородної, чесної, незайманої селянської дівчини — цілковиту протилежність образу Мар’яни. Він дуже часто розповідав мені про ідеал хорошої, благородної дівчини-дитини, образ якої переслідував його не тільки в думках, а й у сні. Він прагнув відтворити його в якому-небудь творі і навіть почав уже говорити про окремі моменти того нового твору, ще не знаючи його назви й імені героїні.

Так зароджувався сюжет «Наймички». Мозок Івана Карповича діяв тоді «безперебійно» й без відпочинку. Спав він дуже мало, і я почала турбуватися про його здоров’я.

— От закінчу «Наймичку», тоді й відпочину,— заспокоював він мене.— Треба писати, коли є про що і коли душа прагне роботи [...].

Немало праці поклав Іван Карпович на створення дорогого для нього образу дівчини, сироти, яка рано втратила свою матір і опинилась сама-однісінька на білому світі, без родичів і будь-якої ласкавої опіки. Оповідаючи мені про можливий зміст нової п’єси, в якій та знедолена сирота мусила бути головним персонажем, він цілком випадково назвав її Харити-ною. Так те ім’я й залишилося в п’єсі, він його вже не міняв. Дівчини, такої точнісінько, якою він збирався намалювати свою героїню в «Наймичці», він, звичайно, не бачив, але окремі її риси спостерігав у сгльських Дівчат. Тому його Харитину можна з певністю назвати збірним жіночим образом. У ньому сконцентрувались всі ті характерні особливості молодої дівчини, які захоплювали автора» {Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 213—215). І далі: «Поставити Харитину в остаточне, кругле сирітство, зберігаючи життєву правду, виявилось не так уже й легко для письменника [...}. Тому він аж тричі писав зміст п’єси, не задовольняючись ні однією версією. [...]

Нарешті, вузлик інтриги було ним зав’язано, зміст накреслено і весь сюжетний матеріал розподілено по окремих діях. [...]

— Нехай трохи відстоїться,— сказав він, ховаючи свій зошит з планом і змістом «Наймички» (там же, с. 216). Ще далі С. В. Тобілевич стверджує, що «після того, як була здійснена постановка обох п’єс, дозволених цензурою» (там же, с. 221), тобто, після прем’єр «Розумного і дурня» (9 січня 1886 р.) і «Бондарівни» (31 січня 1886 р.), «Іван Карпович з новим запалом узявся до створення «Наймички». Тепер уже він дуже мало говорив, а весь час був заглиблений у свою творчу роботу» (там же, с. 221). «Нарешті, п’єсу було закінчено й переписано аж двічі, один раз для обробки її остаточно, а вдруге — спеціально для цензури. То було на початку березня місяця 1886 року» (там же, с. 222). Влітку 1886 р. до Новочеркаська прибула українська трупа М. Л. Кропивницького, але на цей раз без нього, під тимчасовим керівництвом М. К. Садовського. «Скориставшися з перебування братів у Новочеркаську,— пише С. В. Тобілевич,— Іван Карпович [...] прочитав їм «Наймичку». Вона давно вже була на розгляді театральної цензури, і ми чекали на її повернення до нас з дня на день. П’єса дужеспо* добалась усім, але кінець її викликав деякі зауваження з боку Саксаганського. Він радив трохи змінити його, викинувши останні слова адвоката: «От так проісшествіє». Казав, що вони можуть розхолодити драматичний настрій у публіки. Іван погодився з ним, переробив кінець, і п’єса ставилась на кону без отих слів. У кінці травня ми одержали цензуровану «Наймичку». Дозвіл на її показ мав дату: «9 травня 1886 року». На сцену вона потрапила 15 липня того ж самого року. Трупа переїхала тоді до Ростова, де й відбулась прем’єра» Дтам же, с. 231).

Цензурна справа з розглядом «Наймички» Н. О. Фрейманом збереглася у фонді Санкт-Петербурзького цензурного комітету (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 777, оп. З, рік 1886, спр. 10, арк. 53, 73—75, 123, 153—155).

?. ' Поданий до цензури’список п'єси зберігається в Ленінградській державній театральній бібліотеці ім. А. В. Луначарського (№ 47454). На титулі напис: «Наймичка. Драма в 5 діях Карпенка-Карого». І цензорська резолюція: «К представлению дозволено. Цензор драмат [ических] соч[ішений].

5 мая 1886».

У спогадах М. К. Садовського читаємо: «Трупа зоставалася під моєю орудою і грала весь літній сезон у Ростові та Новочеркаському. В цей же таки сезон прийшла з цензури п’єса «Наймичка» Карпенка-Карого, і в тому ж таки Ростові була вперше виставлена.

Що сказати про першу цю виставу? На виставу приїхав крадькома з Новочеркаського сам К.-Карий і, сидячи в театрі, плакав. «Наймичка» так захопила всіх, і слухачів, і акторів, що були такі сцени, де й публіка, і актори, і навіть суфлер, якому це зовсім не належить, плакали, захльобуючись сльозами. П’єса зразу сподобалась публіці і пройшла

з великим успіхом кілька разів» (Садовський М. /С Мої театральні згадки, с. 16).

Про це ж є і в спогадах П. К- Саксаганськаго: «З Новочеркаська трупа переїхала до Ростова. Тут уперше була поставлена «Наймичка» 15 липня І886 року. На виставу приїздив автор і був задоволений. Після четвертого акту він сказав мені: «Я думаю, що ти вже ніколи не проведеш так цю сцену». За цензурованим примірником сцена кінчалась так: «Мелашка. А вам що? Ледачому туди й дорога. Нащо вона вам здалася? Хіба я вас не кохаю? Цокуль. Та відчепись ти к чорту з коханням: в печінках уже воно в мене сидить. (Завіса)».

Коли «Наймичку» читали в Новочеркаську, а п’єса була в цензурі, Карпенко прочитав нам іншу редакцію цього акту, що починається з виходу Аблаката і кінчається монологом Цокуля: «О господи, аж ось коли ти покарав мене за моє лукавство» і т. д. Рішили оставить п’єсу за цією редакцією. [...]

П’єса мала великий успіх; Заньковецька в «Наймичці» була на недосяжній височині» (Саксаганський П. К. По шлйху життя, с. 104—105).

Отже, П. К. Саксаганський засвідчив, що прем’єра «Наймички» в Ростові-на-Дону відбулася не за тим варіантом, який був посланий до цензури, а з окремими додатками, які на той час цензури ще не пройшли. Про характер цих додатків свідчить їх рукописний примірник, що зберігається в Ленінградській державній театральній бібліотеці ім. А. В. Луначарського (№ 47454 - а). На першій сторінці рукопису є цензорська резолюція: «К представлению признать неудобным. За цензора драматических] соч [мнений] надворный советник. 21 декабри 1886». Причину заборони з’ясовує доповідь Н. О. Фреймана, що збереглася в фонді Санкт-Петер-бурзького цензурного комітету (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 777, оп. 3, 1886 р., спр. 10, арк. 286, 288—291), на підставі чого було послано такий лист Саикт-Петербурзького цензурного комітету від 20 грудня 1886 р., № 1796, до Головного управління в справах преси:

«В Главное управление по делам печати.

Цензор действительный статский советник Фрейман, рассмотрев доставленное из канцелярии Главного управления по делам печати при отношении от 12-го декабря за № 4438 добавление к разрешенной к представлению драме на малороссийском наречии под названием «Наймичка», представил

о нем следующее заключение.

Добавления эти сделаны с целыо рельефнее очертить характер некоторых действующих лиц, а главное уяснить происхождение героини драмы, наймычки Харытины. В ныне представленных добавлениях к пьесе наведенными адвокатом справками разъясняется, что Харытина никто иная, как незаконная дочь ее же любовника Цокуля. Понятно, что случайно раскрывшийся возмутительный факт разом меняет характер пьесы и вместо симпатичного к ней отношения должен возбудить омерзение, так как восстановление в печати, а тем более на подмостках сцены, несомненного факта о преступной связи отца с дочерью не только оскорбляет нравствен*. ное чувство, но и выходит из пределов всякого приличия.

По мнению цензора, добавления к пьесе «Наймычка» неудобны как для печати, так и для исполнения на сцене.

Вполне соглашаясь с мнением цензора, имею честь донести об изложенном на благоусмотрение Главного управления по делам печати, с представлением рукописи отрывков.

Председательствующий член совета Главного управления по делам печати» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 26, спр. 5, 1885 р., арк. 64—85).

Отже, додатки були заборонені до виставлення. Без них п’єса була надрукована окремим виданням: Карпенко-Карий Іван. Наймичка. Драма в 5 діях. Херсон, 1887.

І тільки готуючи перший том «Драм і комедій», І. К. Тобілевич вніс їх у текст п’єси. Наприкінці автор позначив дату і місце написання: «1885. Новочеркаськ». Насправді в 1885 р. він тільки приступив до п’єси, а закінчив ЇЇ, як видно з попередніх доказів, у 1886 р.

Про враження І. К. Тобілевича від прем’єри, що відбулася 15 липня

1886 р. в Ростові-на-Дону, С. В. Тобілевич записала таке:

«Повернувшись до Новочеркаська, Іван Карпович довго згадував ту виставу, багато говорив про неї та про її виконавців, найбільше захоплюючись грою Заньковецької.

— Вона змалювала такий образ Харитини, про який я міг тільки мріяти,— казав він.— Я побачив на сцені не артистку в ролі Харитини, а справжню Харитину, щиру, чесну сільську дівчину, з чистим серцем, з високо-благородною вдачею. Простота, невимушеність, правда і глибока моральна незайманість були головними рисами виконання цієї ролі геніальною артисткою. Іван Карпович у захваті казав:

— Це вже не великий талант, а геніальність!

За його словами, гра Заньковецької в «Наймичці» не тільки піднімала її на самий високий щабель театрального мистецтва, а й увічнювала ім’я артистки, поставивши його поряд уславлених імен, відомих усьому культурному світові» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 232).

Цю думку І. К. Тобілевича підтвердили гастролі в Петербурзі трупи М. Л. Кропивницького 11 листопада 1886 р.—15 лютого 1887 р., під час яких «Наймичка» пройшла двадцять два рази. М. К- Садовський у своїх спогадах свідчить: «Особливо цей вияв симпатій захопив увесь Петербург після постави п’єси «Наймичка», коли виступала М. К. Заньковецька. Щось невимовно дивне, неописане трапилось. Це був такий тріумф українського слова, якого більш ніколи воно не зазнавало» (Садовський М. К- Мої театральні згадки, с. 20). П. К. Саксаганський до цього додав: «На вистави приходив і знаменитий зоїл Суворін. Після «Наймички» він, побачивши Данила Лукича Мордовцева, сказав: «Ныне отпущаеши раба твоего по глаголу твоему с миром». З того часу і до кінця життя свого він зостався прихильним до Заньковецької і почасти до Кропивницького» (Саксаганський П. К. По шляху життя, с. 122).

Йдеться про полярні позиції в поглядах на стан і перспективи української культури, які виявляли український та російський ліберально-демократичний письменник Д. Л. Мордовець (Мордовцев), котрий, живучи у Петербурзі, прихильно писав про вистави трупи М. Л. Кропивницького, і російський буржуазний журналіст, видавець, театральний критик і драматург

О. С. Суворін, який на сторінках власної пресловутої газети «Новое время» образливо писав про українську мову і драматургію, однак не міг приховати свого захоплення від майстерності «малоросійських» акторів. Статті

О. С. Суворіна були видані у збірнику «Хохлы и хохлушки» (Спб., 1907). У рецензії на виставу «Наймичка» («Новое время», 1886, 12 грудня) він писав: «Наивность простой девушки, что-то милое, детское увидел я только теперь. И как она просто сказала Панасу, что любит его, и как заплакала она, когда он грубо оттолкнул ее! Это был детский плач со всхлипыванием, которые нет-нет да и прорывались во время разговора. Иначе эта робкая и наивная душа и не могла плакать, как по-детски трогательно и жалобно. Ни одного фальшивого звука, ни одного жеста, которые бы противоречили цельно замеченному типу. Вот где истинный талант, вот где настоящее актерское творчество, напоминающее Мартынова и Щепкина». І далі: «Она только раз выходит из себя, когда «хозяин» говорит ей, что «прошлого», ее невинности и честности, уже не іюротншь. Это страшное сознание повергает девушку в такое мучительное отчаяние, какое можно видеть только в жизни, да и то в исключительных случаях. И рыдания, и гнев на себя и на весь мир, и какие-то стоны отчаяния и муки повергли зрителей решительно в оцепенение. Никогда ничего подобного я не видел на сцене. Это выше описания, выше того впечатления, которое подсказывают рукоплескания и крики «браво» (Суворин А. С. Хохлы и хохлушки». Сиб., 1907, с. 16, 18—19).'

У зв’язку з високою оцінкою О. О. Суворіним Заньковецької в «Наймичці» І. К. Тобілевич у листі до М. К. Садовського і М. К. Заньковецької в січні 1887 р. пише: «Это успех не только театральный, нет, это успех, за который любящие свою родину южане должны вовеки веков помнить имя артистки. Должны иметь се портрет и, передав его потомству, сказать: вот талант, который показал перед всеми, что [наш язык] не есть язык только чабанов, а что на нем можно писать и приводить в трепет'узурпаторов художественною передачею простейшей истории!» (Державний музей театрального, музичного і кіномистецтва УРСР, № 1525).

Подається за вид.: Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Драми і комедії, т. 1, с. 283—381.

¹ Ходім турка воюват ь...— варіант української народної пісні «Ходім турка воювать».

² Соломон (?—928 до н. е.) —цар Ізраїльсько-Іудейського царства у 965—928 рр. до н. е. Згідно з біблійною традицією уславився надзвичайною мудрістю. За легендою, він автор деяких книг Біблії (у тому числі «Пісні пісень»).

³ Осиковат а.— В колишньому Єлисаветградському повіті було два села з назвою Осикувате: одно з них тепер у Кіровоградському районі, друге — в Бобринецькому на Кіровоградщині.

⁴ О й п а г о р і, и а горі..- варіант української народної пісні «Ой на горі, на горі».

МАРТІНІ БОРУЛЯ Комедія в 5 діях

Вперше надруковано у львівському журн. «Зоря», 1891, № 7, с. 127— 131; № 8, с. 149—152; № 9, с. 167—172; № 10, с. 187—191.

Вперше виставлено трупою М. Л. Кропивиицького у травні — червні

1887 р. в м. Новочеркаську.

Про початок роботи над п’єсою С. В. Тобілевич записала: «Ще не одіславши «Наймички» до цензури (тобто до початку березня 1886 р.— Р. П.), Іван' Карпович узявся ретельно працювати над «Мартином Бору-лею». П’єса, як то кажуть, була взята з сімейної хроніки Тобілевичів. Думка про ^еї давно вже зародилася в Івана Карповича, ще тоді, коли він, сидячи за палітурками, розповідав мені про прагнення Карпа Адамовича піднятися трохи вище над рівнем селянської верстви. Він говорив про значення показу на сцені, перед широким колом громадянства, трагічного становища поневоленої людини, яка борсається в лабетах безправності, бажаючи добитись хоч якихось куценьких прав.

«Мартин Боруля» Івана Карповича, хоч і має назву комедії, є, проте,

по суті глибоко соціальною драмою. За П неначебто веселим сміхом,-відчуваються гоголівські сльози і чується голос великого російського класика: «Над чим смієтесь? Над собою смієтесь!» Іван Карпович у такому саме напрямку творив свого героя Мартина, в дійсності, не такого уже й смішного, як воно здається. Багато комічного й веселого автор викинув при переписуванні п’єси, і коли я благала його не викидати, він казав мені польською мовою:

— Со хапасііо, іо піе гсіго??о.

— Усе треба робити в міру,— казав він іншим разом.— Сміх хоч і весела річ, а коли його забагато, то від нього може й занудити.

Викинуті сценки я переписала власноручно й заховала в окремій скрииьці. Мені шкода було загубити їх» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 222—223).

С. В. Тобілевич стверджує, що під час гастролей трупи М. Л. Кропив-иицького в Новочеркаську влітку 1886 р., «скориставшися з перебування братів у Новочеркаську, Іван Карпович поділився з ними своїми планами» (там же, с. 231) і називає серед них «Мартина Борулю», але далі С. В. Тобілевич помиляється, коли каже, що І. К. Тобілевич закінчив переписувати «Мартина Борулю» у Новочеркаську в 1886 р. «під впливом схвальних рецензій та листів від братів з Петербурга» (там же, с. 233), бо гастролі трупи М. Л. Кропивницького в Петербурзі проходили протягом 11 листопада

1886 р. —15 лютого 1887 р. Насправді ж рукопис комедії «Мартин Боруля» було надіслано до цензури влітку 1886 р., а дозвіл виставляти п’єсу Головне управління в справах преси дало 23 серпня 1886 р. (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 777, оп. З, 1886 р., спр. 10, арк. 122, 146—147, 149). Стає неясним, чому майже цілий рік цю п’єсу трупа М. Л. Кропивницького не виставляла, зокрема і під час гастролей в Петербурзі. За свідченням П. К. Саксаганського, тільки під час літнього сезону 1887 р., перебуваючи в Новочеркаську (10 травня — 4 червня) вперше було поставлено «Мартина Борулю» (Саксаганський ТІ. По шляху життя, с. 125).

Щоправда, на сторінках місцевої газети «Донская речь» цей факт не відбитий. Немає підстав стверджувати, що на прем’єрі був присутній І. К. Тобілевич (Цибаньова О. С. Літопис життя і творчості І. Карпенка-Карого (І. К. Тобілевича). К-, 1967, с. 52). І хоч офіційний документ показує, що І. К. Тобілевич виїхав з Новочеркаська на хутір Надія 5 червня 1887 р. (ЦДІА СРСР, у Ленінграді, ф. 102, спр. 1356, арк. 85), тобто наступного дня після закінчення в Новочеркаську гастролей трупи М. Л. Кропивницького, можна гадати, що трапилося це раніше. Бо як стверджує С. В. Тобілевич: «Коли влітку 1887 року наша трупа знову була в Новочеркаську, маючи в своєму репертуарі і «Мартина Борулю», і «Безталанну», пас там вона вже не застала. Ми проживали тоді на хуторі» (Тобілевич С. Мої стежки

і зустрічі, с. 235).

На сторінках преси згадка про виставу «Мартина Борулі» вперше з’являється під час гастролей трупи М. Л. Кропивницького в Москві: газета «Новости дня» від 23 вересня 1887 р. повідомила, що 22 вересня 1887 р. відбулася вистава комедії «Мартин Боруля». Протягом московських гастролей (з 2 вересня до 17 листопада 1887 р.) «Мартина Борулю» було показано чотири рази, причому остання вистава — бенефіс М. Л. Кропивницького, який виконував головну роль Мартина Борулі. Переїхавши на гастролі до Петербурга, з 22 листопада 1887 до 7 січня 1888 р., трупа М. Л. Кропивницького показала й тут «Мартина Борулю» шість разів. Московська і петербурзька преса високо оцінили сценічні якості комедії і високомистецьке її сценічне втілення. Так почалася сценічна історія однієї з перлин української класичної драматургії, що безперервно триває ось уже сто років.

Після закінчення періоду гласного нагляду поліції І. К. Тобілевич вступає до трупи М. К. Садовського, яка грає в Севастополі, і згодом, під час гастролей в Одесі,_вводиться у виставу «Мартин Боруля» на заголовну роль,

й'якій уперше виступив 9 січня 1889 р. і яку бездоганно виконував упродовж усього свого сценічного життя.

У листі до І. Франка від 1 березня 1888 р. драматург називає «Мартина Борулю» серед своїх неопублікованих п’єс, але зазначає, що вона йде на сцені (рукописний відділ Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (далі — ІЛ), ф. З, № 1605, арк. 52).

«Мартином Борулею» зацікавились у Галичині. Редактор журналу «Зоря» В. Лукич восени 1890 р. звертається до І. К. Тобілевича з проханням надіслати текст п’єси для друкування в журналі. І. К. Тобілевич в листі від

27 листопада 1890 р. з Єлисаветграда пише: «З охотою вишлю для Вашого журналу ніде ще не друковані мої твори «Мартин Боруля» і «Сто тисяч», і оце на Днях дав переписувати «Борулю», а Ви напишіть мені сюди мерщій у книгарню Менчица: по скільки аркушів поштового паперу великого формату можна вкладати в рекомендований конверт, бо мені це перший раз приходиться посилать за границю листи, то я гаразд не знаю порядків. Може, двох п’єс буде для Вашого журналу багато, то Ви напишіть мені, щоб даремно не переписувати» (Карпенко-Карий І. (Тобілевич І. К.). Твори. В 3-х т., т. З, с. 219—220). А в наступному листі — від 21 грудня 1890 р. з Єлисаветграда відповідає: «Скоро вишлю Вам частину комедії «Мартин Боруля» [...] У нас заборонено друкувати кулішівкою, то я привик і писати так, як дозволяють, а через це Вам прийдеться правописапіє в «Борулі» поправити на кулішівку» (там же, с. 221). А 8 лютого 1891 р. І. К. Тобілевич повідомляє з Єлисаветграда В. Лукича: «Посилаю Вам кінець «Борулі». Пришліть мені звістку — чи одібрали Ви листи цієї комедії, чи, може, який в дорозі загубився?» (там же, с. 222).

Ще згодом, 16 березня 1891 р., в листі до В. Лукича І. К. Тобілевич пише з хутора Надія: «Я Вас просив, щоб Ви мене оповістили, чи одібрали всі листи «Мартина Борулі», а тим часом пройшов цілий місяць, і я не маю одповіді на це питання. [...] Може, «Мартин» Вам не до вподоби [...]» (там же). Насправді ж «Мартин Боруля» саме тоді готувався до друку, бо, вже починаючи з квітня, ця п’єса з’явилася на сторінках «Зорі». Передплатник цього журналу І. К. Тобілевич у листі до В. Лукича від 27 липня 1891 р. з Катеринослава пише: «Просю Вас вислати мені передрукованого в книжку «Мартина Борулю» в Севастополь, Літній театр, де ми граємо з 15 августа до 15 сентября» (там же, с. 223). Але окремою книжкою тоді «Мартин Боруля» не вийшов. Незабаром, К) листопада 1891 р , під час виступів Руського народного театру товариства «Руська бесіда» в Коломиї, па бенефіс С. Яновича було показано нремЧру вистави «Мартин Боруля», яку проіягом півроку грали ще у Станіславі і Львові.

У Ленінградській державній театральній бібліотеці ім. А. В. Лупачар-ського зберігався цензурований рукописний нримірпнк «Мартина ІЗорулЬ

з дозволом до виставлення від 23 серпня 1886 року (№ 42573), тепер цей рукопис відсутній. На щастя, Л. Ф. Стеценко, готуючи до друку текст цього рукопису, зіставив його з останнім прижиттєвим виданням комедії у першому томі «Драм і комедій» і дійшов висновку, що автор, працюючи над виданням, скоротив окремі сцени, монологи і репліки.

В остаточному варіанті позначено дату і місце написання: «1886. Новочеркаськ».

Подається за вид.: Тобілевич (Карпенко-Карий) І. Драми і комедії, т. 1, с. 383—489.

‘Дворянское депутатское собран и е...— орган дворянського товариства, головне призначення якого полягало у веденні родовідної книги і у виданні дворянам свідоцтв про дворянство. Дворянські зібрання поділялися на губернські і повітові, підлягали Сенатові (по департаменту герольдії) і наглядові губернатора.

² Правительствующий Сенат — установа, створена Петром І у 1711 р. їй було доручено займатись поточними справами управління, якими досі займався цар. Сенат діяв у вигляді департаментів, загальних :»Гюрів і з'єднаних присутностей. Існував до Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Департамент герольдії — установа, що займалася справами дворян, зокрема питаннями приналежності до дворянського стану і почесного громадянства, питаннями князівських, графських і баронських титулів, зміни прізвищ, складення гербовників.

⁴ Земський суд — установа, якій було доручено займатися охороною порядку в повітах, доведенням до виконання розпоряджень державної влади, опікою над торговою поліцією, продовольчими справами тощо. Земських установ на Україні не було тільки у Київській, Волинській і Подільській губерніях.

⁵ Масниця — те саме, що масляна — давньослов’янське свято проводів зими, пристосоване християнською релігією до тижня перед великим постом і пов’язане зі звичаєм веселитися та готувати певні страви (млинці, вареники з сиром та ін.).

⁶ Губернський секретар — цивільний чин у табелі про ранги, затверджений Петром І у 1722 р., приписаний до дванадцятого класу. Він мав самостійне значення почесного титулу, незалежно від посади; дорівнював військовому чинові підпоручика і корнета.

⁷ Губернський регистратор — чиновник, що завідував реєстратурою в губернській канцелярії.

⁸ Проводи — звичай поминати померлих на могилах протягом після вел и код нього тижня.

^;) Тр ой ц я — християнське релігійне свято пресвятої трійці (триєдиного бога), яке припадало на 2 червня за ст. ст.; зелені свята.

¹⁰ як вернешся од Шулемк и...— У м. Бобринці (тепер районний центр Кіровоградської області) якась Шулемка тримала готель а рспораном і більярдом. Це прізвище використав драматург у комедії «Мпптии Боруля».

С и а с і в к а — піст, що триває два тижня і передує християнському релігійному святу преображенія господнього Спаса, що відзначається

0 серпня за ст. ст.

К р е м е н ч у к.— Йдеться про місто Полтавської губернії (тепер — Полтавської області).

¹³ Яструбинц і.— Тут село Подільської губернії (тепер — Ілліне-цького району Вінницької області).

^п П л и с к і в.— Мається на увазі село Бердичівського повіту Київської губернії (тепер Погребищенського району Вінницької області), рідне село дружини драматурга — С. В. Тобілевич. Це дає підстави здогадуватись, що прототипом Протасія Пеньоижки, який саме згадує про нього, був хтось із знайомих Софії Віталіївни.

^и> К р її л і в позаштатне місто Олександрійського повіту Херсонської губернії на річці Тнсмині. У 1821 р. перейменоване на Новогеоргіївськ (тепер не існує: потрапило в зону Кременчуцького водосховища).

¹⁰ ...у венгерську кампані ю...— Йдеться про здійснену в травні 1849 р. російськими царськими військами на прохання австрійського імператора Франца Иосифа І збройну інтервенцію проти революційної Угорщини.

¹⁷ ...з е м с ь к и й суд скасували...— Тимчасовими правилами

25 грудня 1862 р. земські суди було скасовано і замінено їх повітовими поліцейськими' управліннями, причому останні значною мірою втратили характер колегіальної установи; виборний елемент був майже цілком відсторонений, а повіт і місто в поліцейському відношенні об’єднані.

¹⁸ Трахтомирів — село на Київщині (тепер — Канівського району Черкаської області).

Драма в 5 діях

Вперше надруковано в журн. «Зоря», Львів, 1893, № 13, с. 253—258; № 14, с. 271—275; № 15, с. 293—295; № 16, с. 315—318.

Вперше виставлено 9 жовтня 1887 р. трупою М. Л. Кропивиицького в Москві.

Першу редакцію цієї драми під заголовком «Хто винен?» І. К. Тобілевич написав ще до заслання. С. В. Тобілевич розповідає, що після відвідин Івана Карповича у Новочеркаську в серпні 1884 р. М. П. Старицьким, який заохочував його писати для українського театру («Пишіть, ріднесенький, пишіть!»), І. К- Тобілевич засів закінчувати свою другу п’єсу. «Серед паперів, що лежали на дні його чемодана, Іван Карпович дістав давно вже написану ним п’єсу «Хто винен?» [...]. Отже, відсунувши набік інші теми, він вирішив у першу чергу переглянути свої чернетки і взятись до переписування п’єси «Хто винен?».— Перепишу й одішлю зараз же Михайлові Петровичу,— сказав Іван Карпович І...]. Я бачила, що йому не терпиться швидше переписати й відіслати Старицькому вже раніше опрацьовану ним п’єсу «Хто винен?» [...] У вересні місяці акуратно й чисто переписану п’єсу було, нарешті, відіслано до Старицького» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 196—198).

І. К. Тобілевич адресував бандероль до Харкова, бо саме там у вересні — листопаді 1884 р. виступала трупа М. П. Старицького. Про це пише і М. К- Садовський: «В Харкові ж таки Карпенко-Карий прислав свою другу п’єсу «Хто винен?» [...]. Карпенко-Карий, приславши свою нову п’єсу «Хто винен?», прохав Кропивиицького й Старицького, щоб вони, маючи на увазі його тяжке теперішнє становище, платили йому 50 крб. на місяць, а він усі п’єси, які напише, буде присилати їм. На раді, коли прочитали його листа, М. Л. Кропивницький сказав: «Де те ще теля, а він уже з довбнею». Розуміється, що його просьбу відкинули, і мене це так образило, що я писав Карому, щоб він п’єси писав, а все, що в моїй силі, я сам буду помагать. На цьому діло закінчилось: Карий більше з такими питаннями не звертавсь» (Садовський М. К. Мої театральні згадки, с. 14).

Зате відповідь від М. П. Старицького, як зауважила С. В. Тобілевич, прийшла дуже пі видко: «Певно, він нетерпляче чекав па яку-небудь нову п’єсу від Івана Карповича, тому й не барився довго з розглядом її.

Михайло Петрович широко критикував «Хто винен?». Він вважав, що треба внести до п’єси більше етнографічного матеріалу, щоб вона стала більш сценічною. Окрім того, нін радив зробити деякі зміни. Насамперед, переробити кардинально другу й третю дії» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 199). Лист М. П. Старицького до І. К. Тобілевича не зберігся, мабуть, загинув разом з іншими рукописами від пожежі на хуторі Надія. Зате в архіві М. П. Старицького збереглася відповідь І. К. Тобілевича з Новочеркаська, датована 8 жовтня 1884 р. Вона була вперше опублікована О. Г. Ки-сілем у кн.: Записки Історично-філологічного відділу УАН. К-, 1925, кн. 5, с. 195—206.

І. К. Тобілевич не сприйняв критику М. П. Старицького, заперечував усі його закиди, а на завершення написав: «Я искренне благодарен вам за ваш обстоятельный отзыв о моей драме, он дал мне повод самому глубже вдуматься в мое произведение. Теперь, разобрав его, я увидел сам, что оно не так плохо, как мне показалось, когда я первый раз прочел Ваше письмо.

Конечно, не без ошибок, не без слабостей, но пусть будет так, как есть. Посмотрим, как оно выйдет на сцене. Исправить никогда не поздно» (Карпенко-Карий /. (Тобілевич /. К.)• Твори. В 3-х т., т. 3, с. 212).

І на цей раз, як і раніше, включається М. К. Садовський. Він надсилає до Головного управління в справах преси рукопис драми «Хто винен?»

Гната Карого. Отже, залишається незрозумілим, кому ж належи і ь цей псевдонім: самому М. К. Садовському чи комусь іншому. . -

Виконавши завдання Головного управління в справах преси, Санкт^ Петербурзький цензурний комітет дав відповідь 14 лютого 1885 р.: «В Главное управление по делам печати. 21-го января № 311 Главное управление по делам печати предложило комитету рассмотреть в цензурном отношении пьесу на малороссийском наречии под заглавием «Хто винен?», драма в 4-х действиях Гната Карого, и доставить заключение, в какой степени она удобна к постановке на сцене.

, В исполнение сего предписания С.-Петербургский цензурный Комитет имеет честь донести следующее:

Фабула известной драмы взята из сельского быта и заключается в том, что парубок Гнат, горячо полюбив дочь отставного солдата Софию, женился на ней; но, несмотря на совершившийся брак, не суждено было совершиться их семейному счастью. Свекровь отнеслась с ненавистью к своей невестке и до такой степени преследовала ее всевозможными неприятностями, что она от слез даже ослепла. Муж не сумел отстоять право своей жены, отдав ее на жертву своей матери, сам, измученный непрерывными дрязгами, избегал семьи, стараясь утопить свое горе в вине и забыться в объятиях своей прежней любовницы. Отуманенный винными парами, он возвращается домой и, случайно столкнувшись со слепою женою, под давлением какого-то неопределенного страха, не может перенести ее присутствия, бессознательно хватает ее за горло и душит...

Автор в драме своей очертил только местные обычаи и нравы, не допуская никаких циничных эпизодов, оскорбляющих чувство приличия и отнюдь не затрагивая вопросов, возбуждение которых могло бы послужить поводом к развитию идей враждебных русской национальности или к подрыву нравственных основ.

Поэтому, находя драму «Хто винен?» не противоречащей требованиям цензуры и лишенною вредных тенденций, Комитет полагает возможным дозволение ее к постановке на сцене, а также и к напечатанию, под условием соблюдения при печатании в тексте правил правописания русского языка.

Такое мнение сего Комитета имеем честь представить на благоусмотрение Главного управления по делам печати с препровождением рукописи» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 26, 1885 р., спр. 4, арк. 13—І4).

Однак Головне управління в справах преси забороняє до постановки на сцені п’єсу «Хто винен?» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 3, 1885 р., спр. 330, арк. 6).

Рукописний примірник п’єси зберігається в українському відділі цензурованих п’єс Ленінградської державної театральної бібліотеки ім. А. В. Луначарського за № 25680. На титулі напис: «Хто винен? Драма в 4-х действиях на малороссийском языке Гната Карого. Посвящаю артистке Марии Константиновне Заньковецкой. Автор». Тут же й цензорська резолюція: «Приказано запретить. 15-го февраля 1885 г. Цензор драматических сочинений». Наприкінці тексту п’єси невідомою рукою дописано: «Соч. Садовского».

Можливо, саме цей факт, більше, ніж критичний лист М. П. Старицького, спонукав І. К. Тобілевича до переробки гГєси. А тим часом О. О. Русов готує «Збірник драматичних творів Івана Карпенка» і включає до нього п’єсу «Хто винен?». Збірник було надіслано до Санкт-Петербурзького цензурного комітету 5 червня 1885 р., звідки його переслали до київського окремого цензора з іноземної цензури, який, у свою чергу, 6 вересня 1885 р. переправив його до Головного управління в справах преси. Останнє 9 вересня

1885 р. передало збірник знову до Санкт-Петербурзького цензурного комітету. Тут вш затримався надовго, бо аж 8 лютого 1886 р. повернувся до Головного управління в справах преси. Причому Санкт-Петербурзький цензурний комітет повторив свій позитивний висновок про п’єсу «Хто винен?», не знаючи або вдаючи, що не знає, про колишню незгоду Головного управління в справах преси з цим висновком. А в Головному управлінні забули, що п’єса була заборонена, і 13 лютого 1886 р. надіслали збірник знову київському окремому цензору з іноземної цензури, відзначивши, що, крім «Бурлаки», який підлягає забороні, «остальные же четыре пьесы означенного сборника могут быть разрешены к печатанию» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 20, 1886 р., спр. 218, арк. 366). Серед останніх була й драма «Хто винен?». Збірник підписано київським цензором до друку 1 березня 1886 р. і він вийшов того ж року в Херсоні. Це була єдина публікація першої редакції п’єси, яка з’явилась на українській сцені тільки в Галичині.

Помилившись у своєму твердженні, що нібито «під впливом схвальних рецензій та листів від братів з Петербурга Іван Карпович [...] вирішив якнайшвидше переробити свою п’єсу «Хто винен?» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 233), бо насправді брати поїхали до Петербурга після закінчення переробки, С. В. Тобілевич, помилилася й в іншому: «Після капітальної переробки він назвав її «Чарівницею», маючи на увазі присвятити п’єсу Заньковецькій, що здолала зачарувати своїм талантом навіть Петербург» (там же). Але М. Заньковецькій була присвячена вже перша редакція «Хто винен?» і на той час Петербург її ще не бачив.

Цінною є інша інформація С. В. Тобілевич: «Творив він свою «Чарівницю» буквально не встаючи з місця, а коли прочитав мені, то я побачила, що новий твір цілком відрізняється від першої своєї версії («Хто винен?»). У такій новій редакції він і послав п’єсу Садовському, прохаючи подати її до театральної цензури» (там же).

Тут теж деяка неточність: на цей раз І. К. Тобілевич посилав п’єсу до цензури з Новочеркаська сам, а не через М. Садовського. Було це в липні

1886 р. Після розгляду п’єси цензором Н. О. Фрейманом (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 777, оп. З, 1886, спр. 10, арк. 132, 160—161) Сапкт-Петербур-зький цензурний комітет доповідав 25 вересня 1886 р.:

«В Главное управление по делам печати.

Рассмотрев, согласно предложению от 24-го июля за № 2346 пьесу на малороссийском наречии под заглавием: «Чарівниця», драма в п’яти діях, сочинение Карпенка-Карого, С.-Петербургский цензурный комитет имеет честь донести следующее.

Содержанием названной драмы послужило событие, взятое из крестьянской жизни [...].

Комитет, за отсутствием в пьесе ггой признаков вредной тенденциозности, а также действий п выражении, могущих оскорблять чувства приличия, согласно мнению цензуры, полагает, что она может быть дозволена к исполнению на сцене, а также к напечатанию, под условием, в последнем случае, соблюдения в тексте правил правописания русского языка.

Изложенное заключение свое Комитет вместе с рукописью пьесы имеет честь представить на благоусмотрение Главного управления по делам печати» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 26, 1885 р., спр. 5, арк. 53—54).

Але наступного дня в Головному управлінні в справах друку знову прийняли протилежне рішення. На цензурованому примірнику рукопису п’єси, що зберігається в фондах Державного музею театрального, музич-його і кіномистецтва УРСР (№ 9320 с), титул має таку назву: «Чарівниця. Драма в 5 діях Карпенка-Карого. Посвята Марії Константиновиі артистці Заньковецькій». І цензорська резолюція: «К представлению признано неудобным. С.-Петербург, 29 сентября 1886. Цензор драматических] соч [ипений]».

Аж коли трупа М. Л. Кропивницького поїхала на гастролі до Петербурга, І. К. Тобілевич з Новочеркаська надсилає М. К. Садовському заборонений примірник п’єси, сподіваючись на «пробивання» її через цензуру на місці. Ось як розповідає що історію М. К. Садовський:

«Кілька днів по тім (по прийомах царем і великим князем Михайлом Миколайовичем та великою княгинею Ольгою Федорівною.— Р. П.) я відібрав від Карпенка-Карого його нову п’єсу під назвою «Чарівниця», і в листі свойому до мене він написав, що вона вже була в цензурі і до вистави не дозволена невідомо через що.

Даючи мені повне право, що треба буде, викинути чи перемінити, він прохав потурбуватися про її дозвіл. Розуміється, мати нову п’єсу було нам дуже цікаво, і я, вибравши зайву хвилину і дізнавшись адресу цензора українських п’єс, поїхав до нього. Цензором тоді був Фреймам. Він, правда, і не українець, а все ж таки землячок, бо з України.

Приїхавши, я якраз застав його дома, і, коли йому передали мою картку, він сам вийшов мені назустріч і, люб’язно простягнувши руку, промовив по-українському: «Дуже, дуже радий вітати в своїй хаті славнозвісного земляка». Розуміється, що цей привіт його випливав з того, що, мовляв, сам цар балакав із ним, а цар з ким-будь балакати не буде.

— Прошу сідати,— привітливо взявши мене за стан, промовив Фрейман, коли ми вийшли в вітальню. Я сів, і почалась розмова про сучасний наш успіх в Петербурзі.

— А я до Вас із невеличкою просьбою, земляче! — промовив нарешті я.

— До послуги,— схиливши голову, відповів Фрейман.

— У мене єсть п’єса, вона вже була в цензурі, і не знаю, через що її не дозволено.

Очі д[обродія] Фреймана, що досі так люб’язно ухмилялися, раптом заблищали вовчим, зеленим світом.

— Як вона зветься? — спитав він.

Кажу:

— «Чарівниця».

— А так, пам’ятаю! Там, знаєте, кінчається убійством; чоловік убиває жінку через любовницю.

— Н.у, а хіба це одна така п’єса, де чоловік убиває жінку? — кажу я.— В російській літературі це на кожнім місці.

— Так, але бачите,— і він не знаходив слів, що сказати.— Порадьте авторові переробити її так, що коли чоловік кидається її убивати, вона хай візьме дитину, а він, побачивши дитину, приходить до розуму і просить у бога й жінки прощення.

— Але ж,— кажу,— по п’єсі нема у їх ще дитини.

— Ну, це пусте, можна так зробити, що дитина буде.

Довго я сперечався з ним і нарешті ублагав його, що дещо переміню, і він пообіцяв: що, мовляв, в його силі, він усе зробить.

Роздивившись п’єсу, я побачив, що там абсолютно немає нічого такого, що могло би стояти на перешкоді до її дозволу і, нічого не перемінивши, я дав її переписати, тільки, замість назви «Чарівниця», я назвав її «Безталання». Поніс до цензури, упередивши д[обродія] Фреймана про це, і просив якомога швидше її розглянувши, дозволити до вистави. Д[обродій] Фрейман пообіцяв за два тижні все зробити по змозі і просив мене за два-таки тижні навідатися до цензури.

Минуло два тижні, і я пішов довідатися. Питаю секретаря Крюков-,, ського.

— Нема,— каже він,— у мене ніякої звістки, а отут тепер якраз є цензор, спитайте його, може, він її ще не роздивився.

Я до Фреймана. Каже мені він, що сьогодні буде засідати комітет і дозвіл чи недозвіл тепер уже буде залежати від нього. «Я все зробив, що міг».

Питаю, а як він думає, дозволять?

— Я думаю, що дозволять,— заспокоїв мене Фрейман.— Заходьте завтра, тоді будете мати певну відповідь.

Прийшов я знов на другий день, питаю знов-таки секретаря.

Каже:

— Єсть, але...

— Що? Не дозволена?

— Ні, не дозволена! — спочутливим голосом відповів мені секретар.— Чому — не знаю! Зверніться до начальника цензурного комітету, генерала Пантелеева.

— А де,— питаю,— його можна побачити?

Секретар повів мене до нього; спершу, розуміється, він пройшов сам, а я поки що ждав його милостивої згоди прийняти мене. Нарешті секретар вийшов і сказав, що, мовляв, ідіть, можна. Я пішов.

Переді мною стояв сивий, товстий генерал і, кинувши на мене вовчим оком, спитав доволі грізно:

— Что вам?

Я почав йому викладати свою просьбу про п’єсу, що, мовляв, хоч би довідатися, що треба зробити, щоб її дозволили. Боже ж мій! Як гукне на мене генерал:

— Мы не обязаны давать вам объяснения. Нам надоели ваши хохлацкие произведения, и от них просто отбою нет.

Я звернув увагу старого генерала, що я не кур’єр його і не підвладний, на якого він має право кричати, а прохальник, а з прохальни-ком, оскільки мені здається, всі інтелігентні люди, навіть найвищих рангів, балакають трошки гречніше.

Генерал раптом охолонув і попросив вибачити.

— Извините, у меня от природы такой резкий голос.

Далі він уже м’якше розбалакався зо мною:

— Видите ли, у нас есть свои инструкции, которыми мы руководствуемся. Мы не имеем права их нарушать. Вот видите,— він показав мені на купу від низу до самої стелі якихось рукописів,— это все ваши хохлацкие произведения. Тут есть такие, каких мы еще на русском языке не имели, а на хохлацком присылают. Обратитесь с вашей просьбой к цензору, ведь он нам в комитете дал отзыв о пьесе, о которой вы просите, такой отзыв, что ее разрешить комитет не нашел возможности. Пусть он отменит свой отзыв, даст благоприятный, и ее разрешат.

Я подякував генералові за його люб’язність, просив вибачити, що потурбував своєю особою, і вийшов, страшенно злпй на землячка д[обродія] Фреймана і на всі російські цензурні умови, а більше на себе, що не можу зробити нічого.

Вернувшись додому, я шпурнув примірник, що привіз із цензури, під стіл. М. К. Заньковецька, бачачи мене дуже схвильованим, зацікавилася, в чім діло, і я їй розказав про всі митарства, що мені довелося пройти, і що все ж таки зробити нічого не міг. На цю нашу розмову входить дівчина-служниця і каже, що якісь два пани бажають бачити панію.

— Просіть!

По хвилі ввійшли два пани, один військовий, другий цивільний і, познайомившись, почали просити М. К- Заньковецьку взяти участь у благодійнім спектаклі (не пригадаю вже тепер, на яку користь).

— Добре, я з великою охотою візьму участь у вашій виставі, але й собі буду просити вас, панове, помогти мені в одній маленькій справі,— каже до них М. К. Заньковецька.— Ви тутешні, маєте великі знайомства, і, певно, вам це легко буде зробити.

Гості слухали її уважно і один наперед другого згоджувалися до послуги.

— От,— каже,— один автор присвятив мені п’єсу (п’єсу присвятив автор їй), п’єса дуже гарна, мені подобалася, але не знаю, через що цензура не дозволяє її. Коли ви дістанете дозвіл, я згоджуюся навіть її по* ставити на вашу користь.

— Можно видеть экземпляр? — поцікавився цивільний.

Примірник йому показали.

— А приблизительно с содержанием этой пьесы вы можете меня познакомить?

Я розповів текст п’єси, і він, по-французькому звернувшись до військового (либонь, був певний, що французької мови хохли не розуміють), сказав:

— Это я устрою через Феоктистова.

— Это очень просто,— відповів йому військовий.

— Вы позволите мне взять этот экземпляр? Через час, самое большее два, вы получите ответ,— звернувся люб’язно цивільний до М. К. Заньковецької. Та, розуміється, згодилась.

-т- Итак, если эта пьеса будет разрешена, мы можем рассчитывать на ваше любезное участие в нашем спектакле?

— Розуміється,— впевнила його М. К. Заньковецька.

— И может быть поставлена даже «Наймичка?» — придавив військовий на «йчка» замість «Наймичка».

— Даже «Наймичка», — упевнила гостей Марія Костянтинівна.

Гості, уклонившись, вийшли, а ми сіли обідати. Минула, може, година

після візиту гостей, ми тільки що скінчили обід, як явився знов один

з них, цивільний, і оповістив:

— Ваша пьеса разрешена. Через час вы можете ее получить. Теперь прошу мне дать для напечатания афишу «Наймички»,

Афішу я йому дав, і він поїхав.

Цікавість мене страшенно розібрала, як можна на одному й тому ж примірнику написати дві години раніше: «неудобна для представления», а через дві години пізніше: «разрешена к представлению».

Я поїхав до Головної управи в справах друку. Приїжджаю. Мене зустрічає той самий секретар і, привітно ухмиляючись, питає:

— Где это вы нашли таких ходатаев?

Кажу:

— Вже де найшли, то найшли, а тепер давайте примірник.

— Извольте! — і дає мені мій же примірник. Дивлюся — і очам своїм не вірю. Перша сторінка з заголовком вирізана, замість неї приліплена друга і написано: «К представлению дозволена». Я перекинув кілька сторінок і, віддаючи примірник секретареві, кажу: «Ще не зовсім вона дозволена».

— Почему? — єхидно ухмильнувся секретар.

— Скріпи,— кажу,— нема. А то ви, підрізавши першу сторінку, а не скріпивши її з другими, скажете, що я підробив дозвіл.

— Ишь ты, педант какой,— сміється секретар.— Посидите в таком случае немного, я прикажу сделать скрепу.

Через чверть години мені доручили примірник, і я, попрощавшись

із секретарем та подякувавши за його люб’язну турбацію,- повіз додому дозволену п’єсу.

Дома роздивились — назва не та; замість «Безталання» — написано «Безталанна»; певне, той, хто вклеював сторінку, помилився. Але що робити, хоч і «Безталанна», а все-таки дозволена. Маємо ще одну нову річ. Я в той же день оповістив про цю радість Карого. Спектакль ми грали даром,

і ця добродійна інституція взяла збору на свою користь 2000 карбованців, а я — дозволену п’єсу» (Садовський М. К. Мої театральні згадки, с. 31—35).

У Ленінградській державній театральній бібліотеці ім. А. В. Луна-чарського зберігається рукописний примірник драми (№ 52875) з таким написом на титулі: «Безталанна. Драма в 5 діях Карпенка-Карого. Посвята а'ртистці Марії Константиповпі Заньковецькій». Вхідний штемпель цензури: «12 дек [абря] 1886». Цензурна резолюція: «Драматическою цензурою к представлению признано неудобным. Цензор др[аматических] соч[инений].

12 января 1887». Слова «признано неудобным» закреслено і' дописано: «дозволено». Після того хтось закреслив весь цей текст цензурної резолюції і зробив другий напис: «К представленню дозволено. Цензор драматических] соч[инений]. 17 января 1887».

Перші два аркуші іншого формату, ніж решта паперу, на якому написано текст п'єси, і почерк ніби інший. Одначе назва «Безталанна» з’явилася не внаслідок заміни першої сторінки на останньому етапі, коли замінювали резолюцію на «К представлению дозволено», а раніш, коли ще робився запис про заборону. Чи цю сторінку замінили в цензурі, чи помилку зробив писар, який писав заголовок на прохання М. К. Са^ довського перед поданням до цензури, тепер сказати важко.

«Яке ж було наше здивування й щастя,— пише С. В. Тобілевич,— коли ми отримали в січні місяці 1887 року повідомлення від Садовського, що п’єса, після того, як її перше було заборонено, успішно одержала дозвіл цензури. Микола Карпович дуже докладно про все те нам написав» (То-білевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 233).

С. В. Тобілевич засвідчила також, що влітку 1887 р., коли трупа М. Л. Кропивиицького знову була в Новочеркаську, вона мала в своєму репертуарі «Мартина Борулю» і «Безталанну», але подружжя Тобілевичів там вже не застала (там же, с. 235). Якщо про першу виставу «Мартина Борулі» в Новочеркаську маємо свідчення у П. К. Саксаган-ського (Саксаганський П. К. По шляху життя, с. 125), то про «Безталанну» ніяких свідчень не збереглося, окрім цього єдиного, що належить С. В. Тобілевич, А це дає підстави засумніватися в його достовірності. Перше документальне підтвердження у вигляді театральної рецензії -на виставу «Безталанної» відноситься до 9 жовтня 1887 р. під час гастролей трупи М. Л. Кропивиицького в Москві («Новости дня», 1887, 10 жовтня).

Московська публіка і критика, як і незабаром петербурзька, виявляла повне захоплення виставою, передусім завдяки участі в ній М. К. Заньковецької в ролі Софії, М. Л. Кропивиицького — в ролі Івана, М. Садовського— Гната. Відтоді ця п’єса увійшла в українську драматургічну класику і продовжує своє яскраве сценічне життя до наших днів.

Успіх «Безталанної» став відомий в Галичині, і невгамовний В. Лукич звертається до драматурга з проханням гісреслати йому п’єсу для публікації в журналі «Зоря». У відповіді від 29 червня 1892 р. І. К. Тобілевич пише: «Велів переписувати «Безталанну» і, як скінчать, вишлю її Вам по адресу Левицького також шматочками» (Карпенко-Карий І. (Тобілевич І. К.). Твори. В 3-х, т., т. З, с. 224). Однак через кілька місяців у листі від 3 жовтня 1892 р. з Кишинева він виправдовувався великою зайнятістю: «Вибачайте, будь ласка, що й досі не вислав Вам «Безталанної» [...]. .Незважаючи на всі оці турботи, я уже виготовив «Безталанну», тільки ще не всю прочитав, а перепищик, либонь, багато помилок зробив. Коли поправлю, вишлю Вам її так, як Ви рекомендуєте - бандероллю» (там же, с. 224—225).

На сторінках «Зорі» «Безталанна» з’явилась друком у 1893 р. (№ 13 16).

Готуючи другий том «Драм і комедій», І. К. Тобілевич вніс певні корективи і в текст «Безталанної», передусім змінив фінал, у якому Гиат не вбиває Варки, як то було в попередній редакції, і не промовляє над її трупом «Чарівнице... Чарівнице... Чарівнице...»

Подається за вид.: Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Драми і комедії, т. 2, с. 3—114.

‘Светить мєсяць, Светить ясни й...— перекручена па український лад російська народна пісня «Светит месяц».

² О й гиля, гиля, гусоньки на став — варіант української народної пісні «Ой гиля, гиля, гусоньки на став».

³ Страсна п’ятниця — один з днів тижня, останнього перед пасхою.

⁴ Коло млина, коло брод у...— рядок з української народної пісні «Коло млина, коло броду».

⁵ На городі нивк а...— варіант української народної пісні «На вгороді нивка».

⁶ ...На Купайла...— старовинне свято слов’янських і балтійських народів на честь весни і початку літа та їх божества — Івана Купала. Святкували його на Україні в ніч з 23 на 24 червня за ст. ст., з іграми, купальськими піснями, скаканням через багаття, купанням, обливанням водою. У східних слов’ян часто робили опудала Купайла. Пізніше під тиском християнської церкви поганський культ Купала злився з християнським культом Івана Хрестителя (звідси — Іван Купало).

⁷Ой ходить Іван понад лима н...— рядок української народної пісні «Ой ходить Іван понад лиман».

⁸ К а п к а з — перекручена назва Кавказу.

⁹ Афонська гор а.— Йдеться про півострів Афон у Греції, на якому в давнину засновано православний монастир, де перебували вихідці з України.

¹⁰ піду в Кал и ні в к у.— На території колишньої Херсонщини було кільканадцять Калинівок; тепер вони в Кіровоградській, Миколаїв--ській, Одеській і Херсонській областях. Одна з них — у Кіровоградському районі Кіровоградської області.

СТО ТИСЯЧ Комедія в 4 діях

Вперше надруковано в журн. «Зоря», Львів, 1891, № 21, с. 407—411; № 22, с. 427—433; № 23, с. 448—451.

Вперше виставлено 25 липня 1890 р. трупою П. К- Саксаганського в Ростові-на-Дону.

Про задум п’єси, який стосується періоду проживання І. К. Тобілевича на хуторі Надія з червня 1887 р. до грудня 1888 р., розповіла С. В. Тобілевич: «У час нашого проживання на хуторі Іван Карпович цікавився ще багатьма питаннями з життя села [...] У той час почали народжуватися й енергійно діяти на селі нового типу хижаки, вже сини фінансового капіталу. От і нові сільські п’явки на тілі українського хлібороба і просились потрапити на сторінки комедій Тобілевича. Обурюючись на різних Калиток, Калиточок, Пузирів та їхніх прислужників Феногенів і Фено-генчиків, Іван Карпович збирався висміяти їх, показавши на сцені для привселюдного осудовиська. Взимку, коли великі роботи на полі цілком припинялися, він брався до письменницької праці. Ним було вже намічено два цікавих, як він думав, сюжети. Один мав змалювати подію, взяту ще з часів кріпацтва, щоб показати сваволю поміщиків над своїми селянами, і назву для цієї п’єси Іван Карпович вибрав таку: «Що було, те мохом поросло». Другою п’єсою мала бути комедія «Влада грошей», яка повинна була показати широкому світові пристрасть селянства до «святої» земельки і до нагромадження грошей, щоб було за що її купити» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 245).

І далі: «Я вже згадувала, що п’єсу «Гроші» Іван Карпович надумався писати ще на хуторі «Надія». Закінчив він її у 1889 році» (там же. с. 321). У листі до М. К Садовського від 23 липня 1889 р. з хутора Надія І. К. Тобілевич повідомляв: «Гроші» я скінчив — вже переписують» (Карпенко-Карий І. (Тобілевич І. К.). Твори. В 3-х т., т. З, с. 219).

А через деякий час він надсилає п’єсу «Гроші» до цензури з таким супровідним листом:

«В Главное управление по делам печати, отделение драматической цензуры Прошение.

Представляя при этом комедию в 4-х актах, под заглавием «Гроші» в двух экземплярах и ровно две гербовые 80-копеечного достоинства марки, имею честь почтительно просить Главное управление: рассмотрев означенную комедию, разрешить ее для представления на сцене и один экземпляр^ разрешительною надписью выслать мне через Елисаветградское цензурное полицейское управление по жительству моему в [нерозб.] на хуторе Надеждовка.

12 августа 1889 года. Карпенко-Карый.

Хут. Надеждовка» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 25, 1889—1890 рр., арк. 84).

Лист зареєстрований в Головному управлінні в справах преси 17 серпня 1889 р. Після цього текст п’єси було переслано в Саикт-ГІетербурзький цензурний комітет, який дав відповідь 22 вересня 1889 р., за № 1397, такого змісту:

«В Главное управление по делам печати.

По рассмотрению доставленной канцслярнею Главного управления по делам печати 21 августа за № 37980 комедии в 4 д. Карпенко-Карого на малороссийском наречии иод заглавием «Гроші» цензор Фреймам доложил комитету [...].

Развитием действия настоящей пьесы констатируются явления, выражающиеся в том, что жажда к легкой наживе начинает слишком глубоко проникать в крестьянскую среду; что крестьяне в преследовании своих корыстных целей не останавливаются ни перед какими деморализующими средствами; наконец, что сельское население своею нравственною испорченностью и порождением в нем страсти к легкой наживе обязано исключительно тесному сближению с евреями, которые развращают крестьян и обещанием мнимых громадных выгод наталкивают их на разные преступного свойства гешефты. В конце же концов легко поддающиеся влиянию корыстного чувства, крестьяне сами остаются печальною жертвою ловкого обмана евреев-эксплуататоров. Таким образом, главным элементом в рассматриваемую пьесу входит вытекающий из обобщения единичного мотив к возбуждению вражды и ненависти одной части населения к другой, т. е. крестьян к евреям. Отсюда следует, что пьеса эта по основной мысли своей уже оказывается несостоятельною к цензурному отношению.

На основании изложенных соображений комитет, согласно мнению цензора, полагает, что пьеса эта не может быть допущена к исполнению на сцене, а также и к напечатанию, о чем с представлением рукописи имеет чести донести» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 26, 1889 р., спр. 8, арк. 146—148).

25 вересня 1889 р. за № 4224 Головне управління в справах преси розпорядилося:

«В Елисаветградское полицейское управление.

Канцелярия Главного, управления по делам печати, препровождая при сем недозволенную драматическою цензурою к представлению пьесу, под заглавием: «Гроші», имеет честь покорнейше просить Елисаветград [ское] полицей [ское] управление выдать оную г. Карпенко-Карому, живущему на хуторе Надеждовке 1-го стана» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 25, 1889 р., спр. 5, арк. 86).

Цензурований рукопис комедії «Гроші» зберігався ще в повоєнні роки в Ленінградській державній театральній бібліотеці ім. А. В. Луначарсько-го за № 23250. Тепер його в бібліотеці немає.

С. В. Тобілевич, не знаючи висновку, по-іншому пояснювала причину заборони п’єси, а саме тим, що нібито «Калитка, збираючись придбати фальшиві гроші, щоб на них купити землю Смоквинова, наказує запрягати комі, щоб їхати до церкви, і опріч цього ще й благає бога завершити щасливо своє шахрайське діло. За оцю саме рису Калитки цензура й заборонила п’єсу «Гроші». Довелось її переробляти й викинути багато таких слів і речень, які дуже влучно малювали святенницькі риси більшості тогочасних нових сільських багатіїв» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 321). Можливо, цензура мала на увазі й це, але у висновку виступила тільки в демагогічній ролі захисника дружніх взаємин між різними «частинами населення», замовчавши той факт, що в п’єсі йдеться не про національні, а класові протиріччя.

Далі С. В. Тобілевич пише: «Відсилаючи вже готову п’єсу до цензури, Іван Карпович вирішив, що назва «Сто тисяч» буде краще відповідати сюжету п’єси. Адже ж справа йшла не взагалі про гроші та їхнє значення для селянина, а саме про суму в сто тисяч, яку наважився придбати Калитка на свої п’ять» (там же, с. 322).

Другий варіант п’єси під назвою «Сто тисяч» І. К. Тобілевич надіслав до цензури у першій половині березня 1890 р. з хутора Надія, де він відпочивав під час так званого великого посту і саме тоді, мабуть, закінчив переробку. На цей раз цензура 20 квітня 1890 р. дозволила комедію «Сто тисяч» до постановки і до друку (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 777, оп. 4, 1890 р., спр. 151, арк. 82, 95—97).

У Ленінградській державній театральній бібліотеці ім. А. В. Луна-чарського зберігається цензурований рукопис комедії «Сто тисяч» (№ 25838)

з резолюцією цензора драматичних творів про дозвіл до вистави від

20 квітня 1890 р. 25 липня 1890 р. в бенефіс І. К. Карпенка-Карого в трупі П. Саксаганського під час гастролей у Ростові-на-Дону комедія «Сто тисяч» в постановці П. Саксаганського почала своє довготривале, до нинішніх часів, сценічне життя. Автор виконував роль Калитки, яка належала до золотого фонду українського дожовтневого театру.

Слава п’єси і вистави «Сто тисяч» докотилася до Галичини, і В. Лукич звертається до І. К. Тобілевича з проханням надіслати для друкування в журналі «Зоря» нові його твори. 27 листопада 1890 р. І. К. Тобілевич відповідає з Єлисаветграда, що з охотою надішле ніде ще не друковані свої твори, серед яких називає й комедію «Сто тисяч» (Карпенко-Карий /. (Тобілевич /. К.). Твори. В 3-х т., т. З, с. 219—220). До весни 1891 р., як це видно з листа до В. Лукича від 16 березня 1891 р., текст комедії до друку ще не був підготовлений (там же, с. 222). Зате в листі до того самого адресата від 27 липня 1891 р. з Катеринослава читаємо: «Сто тисяч» давно готова — це Ви побачите з тетраді, котра од Бремені засмальцювалась. Посилаю Вам першу тетрадь, а слідом за нею одішлю другу і т. д. [...] Пишіть мені, як одберете «Сто тисяч», щоб я знав, що все Ви одібрали» (там же, с. 223). Як наслідок цього — публікація в «Зорі» ще того самого 1891 р. (№ 21—23). А через місяць після закінчення публікації — вистава на сцені Руського народного театру львівського товариства «Руська бесіда» (прем’єра —

24 січня 1892 р., під час гастролей театру в Станіславові, 20 березня 1892 р.— у Львові).

Опублікований в журналі текст комедії «Сто тисяч» В. Лукич включив до вид.: Тобілевич /. Твори. Львів, 1897, с. 53—100.

Готуючи до друку другий том «Драм і комедій», автор вніс деякі зміни у текст. Наприкінці тексту дата і місце написання: «1890. Хутір Надеждовка».

Подається за вид.: Тобілевич (Карпенко-Карий) /. Драми і комедії, т. 2, с. 115—218.

¹ Торрічеллієва п у с т о т а — Торрічеллі Еванджеліста (1608— 1647) — італійський фізик і математик. Довів існування атмосферного 'гйску та можливість, утворювати так звану торрічеллієву пустоту (вакуум).

' ² Семена — християнське релігійне свято, яке припадало на 1 ве

ресня за ст. ст.

³ ...з вав, нехай бог простить, Гната без п’ятого!-* В українській народній демонології Гнатом безп’ятим називали чорта.

⁴ ...є самоучитель, Марго й другі книг и.— Марго Давид (1823—1872) —російський педагог швейцарського походження, викладав французьку мову в Петербурзі, був директором реформатського училища святого Петра і лектором французької мови в Петербурзькому університеті. Складені ним підручники з французької мови були прийняті в російських середніх навчальних закладах і витримали декілька видань.

⁵ ...г оляк масті, чирва світить! — Каламбур із термінів, що стосуються гри в карти: голяк — убога людина, злидар; масть — один із чотирьох розрядів, на які поділяється колода карт за кольором і формою очок; чирва — масть у гральних картах, позначувана червоним сердечком, а також карта цієї масті.

⁶ Перед паном Хведором ходить жид ходором, і з а д к о м-п ередком перед паном Хведорком — парафраз із поеми Т. Г. Шевченка «Гайдамаки» (розділ «Конфедерати»).

⁷ Д е цимбали? Грай, п с я в і р о! — Рядок із розділу «Конфедерати» «Гайдамаків» Т. Г. Шевченка.

⁸ А ж корчма т р я с е т ь с я, в а л ь с а ляхи о д д и р а ю г ь т а мазура — парафраз із «Гайдамаків» (розділ «Конфедерати») Т. Г. Шевченка.

⁹ Е н е й був парубок моторний — рядок з поеми І. П. Котляревського «Енеїда».

САВА ЧАЛИЙ Трагедія в 5 діях і 7 картинах

Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1899, кн. 8, с. 210—264; кн. 9, с. 312—340.

Вперше виставлено 21 січня 1900 р. «Товариством малоросійських артистів під керівництвом ГІ. К. Саксаганського і М. К. Садовського» в Києві.

Задум п’єси з’явився в І. К. Тобілевича, мабуть, задовго до початку роботи над нею. В недатованому листі до сина Назара, який можна віднести до січня або першої половини люїого 1898 р., читаємо: «1 марта ми поїдемо додому. Дома буду працювати над «Савою Чалим» або над новою темою «Батьки і діти» (Карпенко-Карий І. (Тобілевич /. К.). Твори. В 3-х т., т. З, с. 245). Але на хутір він приїхав раніш — 22 лютого 1898 р. В листі звідти до сина Назара від 25 лютого 1898 р. драматург пише: «Оце думаю писать або «Сава Чалий» — трагедію, або «Батьки і діти» — комедію. Обидві штуки широкого змісту - - не знаю, чи справлюся. Зараз сиджу та читаю історичні матеріали» (там же). Того самого дня в листі до М. К. Вороного теж є згадка про це: «Сиджу па хуторі и пишу «Саву Чалого». Краще сказать — задумав писать і читаю всякі джерела.. » (там же, с. 243—244). Однак зосередив свою уваї у тоді І. К. Тобілевич па інших темах: переробив п’ятий акт драми «Понад Дніпром», написав статтю «Наталка Полтавка», що видно з листа до сина Назара від 15 березня

1898 р. (там же, с. 249). Можливо, однак, протягом другої половини березня і квітня І. К. Тобілевич працював над «Савою Чалим».

Завершити ж роботу над цією трагедією драматургові вдалося тільки через рік, знову ж під час перебування па хуторі Надія, протягом кінця березня — першої половини квітня 1899 р. Це стверджено ним у листі

до сина Назара від 11 квітня 1899 р.: «Так я ж, брат, написав за цей час нову п’єсу «Сава Чалий», трагедія в 5 д[іях] і 7 одмінах...» (там же).

П’єса з’явилась друком у журналі «Киевская старина» за 1899 р.

15 жовтня 1899 р. автор надіслав відбиток з журналу до Головного управління в справах преси з проханням дозволити п’єсу до вистави:

«В Главное управление по делам печати, отделение драматической цензуры коллежского секретаря Ивана Тобилевича (Карпенко-Карого)

Прошение.

Представляя при этом в двух экземплярах пиесу под названием, «Сава Чалый», имею честь покорнейше просить разрешить эту пиесу к представлению на сцене и один экземпляр с разрешительною подписью выслать в город Киев, Мариинско-Благовещенская улица, дом № 89, Николаю Витальевичу Лысенко, для передачи мне. Герб[овые] марки прилагаются.

Коллежский секретарь Иван Карпович Тобилевич (Карпенко-Карый).

15 октября 1899 г.»

(ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 25, 1899 р., спр. 10, арк. 322).

За дорученням Головного управління в справах преси Санкт-Петер-бурзький цензурний комітет 8 грудня 1899 р. розглянув справу щодо дозволу п’єси до вистави, згодившись з висновками цензора про доцільність її заборони. Наводимо витяг з протоколу засідання:

«Журнал заседания С.-Петербургского цензурного комитета декабря 8 дня 1899 года. № 48.

Слушали: ст. 7-я

Доклад коллежского секретаря Вержбицкого о пьесе на малороссийском наречии под заглавием «Сава Чалый» — трагедія в 5 діях и 7-ми картинах И. Карпенко-Карого. Оттиск из журнала «Киевская старина».

Действие драмы относится к тому периоду, когда гнет крепостного права вызвал появление гайдамачества. [...]

Принимая во внимание, что называемая драма изображает мрачную картину непримиримой сословной вражды, хотя и относящейся к далекому прошлому, но все же не представляющей здоровой нравственной пищи для народа, и местами содержит речи, проникнутые украинопатриотическим чувством, цензирующий полагал бы не дозволять названную драму к представлению на сцене.

С.-Петербургский цензурный комитет, согласно с мнением докладчика, полагая пьесу «Сава Чалый» не дозволять к исполнению на сцене, определил: представить об этом на усмотрепие Главного управления по делам печати.

Представлено 13 декабря за № 2544» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 777, оп. 27, спр. 27, арк. 552—555).

Того самого 13 грудня 1899 р. за № 2544 цей висновок цензурного комітету було надіслано до Головного управління в справах преси. На документі начальник Головного управління М. Соловйов наклав таку резолюцію:

«В основе трагедии лежит борьба русского православного народа, вынужденная фанатизмом польских вельмож и шляхты, и нетерпимое положение угнетенных, прекратившееся только с переходом страны под владычество России. Украинофильские заблуждения [нерозб.] из обособления Украины от России в пьесе отсутствуют. Ввиду сего не усматривается в пьесе тех оснований, по коим она воспрещена для публ [ичного] представления. По сим соображениям пьесу можно разрешить для представления.

14 дек[абря] [18]99»

(ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 25, 1899, спр. 10, арк. 324—327).

У Ленінградській державній театральній бібліотеці ім. А. В. Луна-чарського (№ 55873 б) зберігається цензурований відбиток тексту «Сави

Чалого» з «Киевской старины» з таким написом: «К представлению дозволено. За цензора др [аматических] соч[инений] 14.XII [18] 99». На цьому примірнику цензором підкреслені майже всі місця, де йдеться про тяжкі податки, які викликали невдоволення селян, їх прагнення помститися, про розправу шляхти з гайдамаками та ін.

21 січня 1900 р. під час виступів «Товариства малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського» в Києві в бенефіс І. К. Карпенка-Карого, який виконав роль Потоцького, було вперше виставлено трагедію «Сава Чалий». Роль Сави Чалого виконував М. К. Садовський, Гната Голого — П. К. Саксаганський, режисура П. К. Саксаганського. «Киевская газета» від 23 січня 1900 р. вмістила рецензію, в якій відзначається, що трагедія викликала «захватывающий интерес».

Незабаром, з початку липня 1900 р., після вступу до трупи М. Л. Кро-пивницького, роль Потоцького було передано йому, а І. К. Карпенко-Карий перейшов на роль Шмигельського. П. К. Саксаганський писав: «Графа Потоцького він жував і був більше похожий на Виборного, ніж на графа. Карпенко-Карий, граючи Шмигельського, був мучеником» (Саксаганський П. По шляху життЯ, с. 195). Коли М. Л. Кропивпицький у 1903 р. вийшов з трупи, роль Потоцького знов повернулася до її першого виконавця. Готуючи п’єсу до друку в четвертому томі «Драм і комедій», І. К. Карпенко-Карий вніс незначні зміни в текст.

Поштовхом до створення трагедії «Сава Чалий» стала широкопопулярна в XIX ст. на Україні історична пісня прб Саву Чалого, яку залюбки співали в родині Тобілевичів. Вона була відома в багатьох варіантах, опублікованих у збірниках: «Запорожская старина» І. Срезнев-ського (X., 1833, ч. Г); «Польські і руські пісні галицького народу» Вацлава з Одеська (Львів, 1833),; «Украинские народные песни, изданные Михайлом Максимовичем» (М., 1834).

Оскільки І. Срезневський датував факт зради Савою Чалим гайдамаків кінцем XVI — початком XVII ст., а М. Максимович і ряд польських істориків першої половини XIX ст. пов’язували його з періодом повстання С. Наливайка (тобто до 1596 р., коли було у Варшаві страчено С. Наливайка) або з часом гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного (початок XVII ст.) (Рихлик Є. Сава Чалий і Сава Цеглинський у польській літературі.— Збірник заходознавства. К-> 1929), то М. І. Костомаров, автор першої історичної драми в новій українській літературі — «драматичних сцен» за мотивами народної гіісґіі під назвою «Сава Чалий» (1838), очевидно ж, через це відніс зображені в ній події до XVII ст. Він на той час ще не мав у своєму розпорядженні документів, які б дозволили правильно датувати події, пов’язані з іменем Сави Чалого.

, Немає згадок про нього і в працях інших російських та українських істориків першої половини XIX ст. Першим підняв питання про Саву Чалого, спростувавши неправильні, твердження І. Срезневського і М. Максимовича і датуючи події першою половиною XVIII ст., А. Скальковський у двох працях: История Новой Сечи. Одесса, 1846, ч. 1, с. 130—135; Наезды гайдамак на Западную Украину. Одесса, 1846, ч. 2, с. 49. Важливо підкреслити, що А. Скальковський користувався документами з архіву Запорізької Січі.

На основі відомостей, поданих А. Скальковським, і взятих з різних варіантів народної пісні, спробу узагальнити образ Сави Чалого зробив російський і український письменник та історик Д. Мордовцев у монографії «Гайдамаччина» (Спб., 1870).

Однак найціннішим набутком історичної науки про Саву Чалого став третій том третьої частини і другий том шостої частини «Архива Юго-Западной России» (К., 1876), в якому було вміщено листування польської шляхти, актові записи, універсали коронного гетьмана, скарги панів на гайдамаків, хроніку з польських газет і т. ін.

Оскільки драматург у своїх листах не вказав, які саме історичні матеріали він читав, готуючись до написання трагедії «Сава Чалий», а його особистий архів, де могли б зберегтися витяги з джерел, загинув, то слід гадати, що основним джерелом трагедії «Сава Чалий» був передусім «Архив Юго-Западной России», а також різні варіанти «Пісні про Саву Чалого», публікація яких у середині і другій половині XIX ст. продовжувалась у багатьох збірниках: «Старосветский бандуриста» М. Закревського (1859); «Пісні, думки і шумки руського народу на Поділлі, Україні і в Малоросії» А. Коципінського (1862), «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» Я. Головацького (1878).

Декілька з цих публікацій наведено, а ще більше зафіксовано в примітках до видання «Історичні пісні» (К., 1961, с. 467—497, 981—983). Там же вміщено і дві пісні — «Та йшов Гнатко, та йшов братко тихесеньким шляхом» і «Ой ще не світ» (с. 498—499, 984), які Д. Мордовцев небезпідставно вважав ідейно й художньо пов’язаними з піснями про Саву Чалого і висловив припущення, що в них ідеться про якусь невдалу спробу Гната Голого захопити Саву Чалого (Мордовцев Д. Гайдамаччина. Изд. 2-е. Спб., 1884, с. 50—51). До цього ряду належить пісня «Іде Харко із Туреччини (Пісня про Харка і Гнатка)» (Історичні пісні, с. 506).

Цілком можливо, що І. К. Тобілевич знав публікацію «Спів про Саву Чалого» невідомого Е. Сакуна (вірогідно, це один із псевдонімів О. Конись-кого, бо є відомості, що він підписував свої твори «Іван Сакун») у львівському журналі «Правда» (1872, ч. 6, с. 278—286). Цей твір складався з дванадцяти частин і являв собою звичайну контамінацію з відомих варіантів пісні. Наукової цінності він не має, але як фактаж для драматурга міг пригодитися.

До речі, цими матеріалами міг скористатися також український письменник К. М. Устиянович, автор віршованої драми «Сава Чалий», про написання якої була вміщена хронікальна замітка у львівській газеті «Діло» (1895, 16(28).Х). Але вона не була надрукована, отже, говорити про якийсь її вплив на І. К. Тобілевича не доводиться.

Не виключено, що І. К. Тобілевич знав варіант пісні «Ой був в Січі старий, сивий, на прізвище Чалий» («Дума про Саву Чалого»), записаний С. В. Тобілевич десь після 4 жовтня 1894 р., а можливо й інший, якщо запис було здійснено за життя драматурга, бо, на жаль, вказано тільки, що записано від няньки Явдохи у с. Новоселиця Балтського повіту Подільської губернії (Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич. К-, 1982, с. 254—256, 406—407).

«Пісню про Саву Чалого», як і легенди та перекази про Гайдамаччину і про того ж таки Саву Чалого, зокрема, драматург міг не раз чути на рідній Херсонщині від місцевого населення. Журнал «Киевская старина» повідомляв, наприклад, у 1887 р., що старші люди на Херсонщині пам’ятають пісню «Ой був собі козак старий, по прізвищу Чалий» і що один із старих чоловіків с. Лозоватки Єлисаветградського повіту, Яків Мусійович Біланенко розповідає переказ про те, як було вбито Саву Чалого («Киевская старина», 1887, кн. 9, с. 194).

С. В. Тобілевич у своїх спогадах відзначила: «Народна дума про Саву Чалого збудила в Івана Карповича цікавість до кращого обізнання з тим періодом історії України, в який міг діяти ватажок-гайдамака, що зрадив народній справі. Сама по собі-зрада вчорашнього героя (перехід його на бік ворогів) не була цікавою подією для Івана Карповича. Відомості про ту зраду, які подавала дума про Чалого, були занадто дріб’язковими. Товариші покарали його за «сукні й адамашки» та за інші дарунки, якими заплатила польська шляхта зрадникові за його допомогу в знищенні своїх колишніх друзів і бойових товаришів. Іван Карпович хотів ускладнити почуття- зрадника, наділивши його неначе щирим бажанням урятувати рідну землю від кривавих боїв повстанців-гайдамак з панами. Багато й довго міркував письменник над темою «Сава Чалий», над розгортанням сюжету трагедії людини, яка в своєму серці мала вірність і любов до батьківщини, а проте пішла хибним шляхом. Чимало різних історичних джерел довелося йому вивчити, перш ніж приступити до створення п’єси. Іванові Карповичу хотілось написати п’єсу правдиво з історичного боку і водночас змалювати Саву в новому освітленні. Показати його тяжку помилку, а не лише підлу зраду. Отож письменник, зберігши історичну правду щодо подій, подав образи своїх персонажів цілком імовірними і переконливими» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 330).

Яким же поставав історичний Сава Чалий з документів, що ними користувався І. К. Тобілевич?

Міщанин з Комаргорода Ямпільського повіту на Поділлі (тепер село Томашпільського району Вінницької області), служив ротмістром (сотником) надвірної міліції у князя Юрія Любомирського в Рашкові під Шаргоро-дом (тепер ця назва в довідниках не фіксується). Полком міліції командував полковник Верлан, який у 1734 р. очолив повстанський рух проти шляхти на Поділлі. В травні 1734 р.в Умані Сава Чалий в присутності Верлаиа, який заявляв, що після вигнання «іноплемінників» все Поділля буде приведено до Росії разом з новоствореним козацьким військом, склав присягу на вір* ність російській цариці Анні Іоаннівні. Пізніше Сава Чалий відділився від Верланового загону. Очоливши ватагу з п’ятдесяти чоловік, напав на Шар-город, пограбувавши його населення, згодом — караван грецьких купців, що перебували під царською опікою. Коли повстання Верлаиа було придушено російським військом, Саву Чалого розшукували водночас охоронці царської і королівської влади, бо вважали його, з боку польської шляхти, учасником бунту Верлаиа і ватажком гайдамацького загону, з боку російських чиновників — порушником присяги на вірність цариці. Саме російській владі вдалося спіймати Саву Чалого, і його було ув’язнено в Білій Церкві. Восени 1735 р. Сава з частиною своєї ватаги утікає. У 1736 р. він уже фігурує в документах як козацький полковник на службі у Речі Посполитої, що активно допомагає шляхті в боротьбі з гайдамаками, зокрема в нападі на гайдамацький загін Медведя, якого тричі ранить. Протягом 1737—1738 рр. бере участь ще в кількох антигайдамацьких виступах.

Те, чого не вистачало в опублікованих документах, доповнює оповідання польського письменника й історика Антонія Й. (А. Ю. Ролле) «Сава Чаленко. З гайдамацької історії минулого віку» (1885), передруковане в «Киевской старине» (1887, кн. 2, с. 471—490). У розпорядженні автора були накази рашківського губернатора М. Рогуського за 1728—1740 рр., до речі, вони не потрапили до рук жодному з істориків, і не відомо, чи збереглися до нашого часу. Однак А. Ю. Ролле вперше добуті ним історичні факти переплів

з загальновідомими, розбавив усе це неперсвіреними легендами і художнім вимислом, так що виділити істину з цієї мішанини дуже важко*,

В його оповіданні знаходимо історію кохання Сави з жінкою рашківського чоботаря, історію повернення Сави на службу польській шляхті

із 1736 р. з розрахунку на обіцяну коронним гетьманом Потоцьким амністію, розповідь про призначення Сави полковником немирізської міліції, одержання за вірну службу двох подільських сіл: Рубань (тепер — Немирівського району Вінницької області) і Степашки (тепер — Гайсииського району на Вінниччині), про одруження з вдовою рашківського чоботаря, що стверджувалось конкретним документом — листом рашківського губернатора М. Рогуського та шаргородського губернатора.

Нарешті, в «Книге пограничных судов Киевского воеводства» (за 1746 — 1751 рр.), опублікованій в «Архиве Юго-Западной России» (с. 353), була вміщена така інформація: «Ігнатко, січовий козак Медведівського куреня, 1741 року, на саме різдво руське, взявши з собою двадцять п’ять гайдамаків, напав вночі на Степашки, спадкове село вельможного його моці пана великого коронного гетьмана, що лежить у трьох милях від Немирова, і там що-найжорстокішим способом вбив Саву, гетьманського надвірного полковника».

Зіставлення історичних фактів з текстом трагедії І. К. Тобілевича «Сава Чалий» дає підстави для висновку, що драматург у своїй роботі над твором спирався на міцну документальну основу, доповнюючи нестачу історичних даних фольклорним матеріалом.

Крім «Товариства малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського», в якому трагедія «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого здобула перше і найкраще сценічне втілення протягом 1900—1905 рр., ця п’єса увійшла до золотого фонду в репертуарі й інших українських труп. Передусім виділялася своєю монументальністю вистава «Сава Чалий» у київському театрі Миколи Садовського (1912—1919). П’єса періодично з’являлася й на сценах українських театрів у радянський час. Згадаймо хоча б виставу в Харківському державному театрі «Березіль» у 1927 р. (постановка Ф. Лопатинського), Львівському державному академічному театрі ім. М. Заньковецької в 1957 р. (режисер О. Ріпко) та ін.

Подається за вид.: Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Драми і комедії, т. 4, с. 139—294.

¹ Потоцький Юзеф (?—1751)—великий коронний гетьман Речі Посполитої, київський воєвода. В 1703 р. криваво розправився з селянським повстанням під проводом С. Палія на Україні; в ЗО—40-х роках здійснював розправи над гайдамаками.

* Голий Гнат (рр. н. і см. невід.) — один з керівників гайдамацького руху на Правобережній Україні в ЗО—40-х роках XVIII ст.запорізький козак Медведівського куреня, відомий як Ігнатк'о Голий або Ігнат Медведовський. На початку 30-х років став кошовим гайдамацького загону в Чорному лісі на Поділлі. У 1741 р. стратив Саву Чалого, за що був спійманий за наказом київського генерал-губернатора М. Леонтьева і ув’язнений в Запорізькій. Січі. Однак запорожці звільнили його. Загін під керівництвом Г. Голого діяв до 1748 р.-

³ Медвідь Григорій (рр. н. і см. невід.) — запорізький козак Конелів-ського куреня. У 1734 р. вступив до гайдамацького загону Сави Чалого в містечку Саврані на Поділлі, де був отаманом після його арешту (1734 р.). Пізніше очолив один з гайдамацьких загонів. Восени 1736 р. в бою під с. Бо-ровицею (тепер село Чигиринського району Черкаської області) був тричі поранений Савою Чалим, але зумів утекти. Тієї ж осені в бою неподалік Крилова на Дніпрі знову був тяжко поранений і на цей раз врятувався. Останнє документальне свідчення діяльності Медведя стосується 1739 р.

⁴ Грива — козацький сотник, очолював гайдамацький загін, з яким у 1734 р. напав на маєток Носівці на Поділлі. Останнє документальне свідчення про діяльність Гриви як ватажка гайдамацького загону стосується 1739 р.

⁵ Кравчина.— Таке прізвище у документах пе зустрічається. Воно згадується тільки в різних варіантах пісні про Саву Чалого і Гната Голого:

Каже Чалий: «Мого сина Ніхто з нас не вловить,

Хіба Гнатко та Кравчина До себе підмовить».

Пішов Гнатко з Кравчиною Саву підмовляти-

Став той Гнатко з Кравчиною У двір підступати

(Історичні пісні, с. 467—468).

Став Гнат Голий з Кравчиною Ворота ламати...

(там же, с. 474, 478, 482).

Оскільки в «Словарі української мови» Б. Грінченка є таке тлумачення слова «кравчина»: «Название войска, собранного в конце XVI в. С. Наливайком» з посиланням на «Тарасову ніч» Т. Шевченка: «Обізвавшя Наливайко — не стало кравчиниі Обізвавсь козак Павлюга — за нею полинув» і на «Запорожскую старину» І. Срезневського: «Славна стала та кравчина, як на Польщу стала, вовкулакам, католикам мстючи зраду здала», то коментатор видання «Творів» І. Тобілевича П. Тиховський пояснив слово «кравчина» в пісні про Саву Чалого так: «Кравчина» — тут назва військового загону (у Ів. Тобілевича — це ім’я особи)»(Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Твори. К., 1929, т. З, с. 257).

З таким тлумаченням можна було б погодитись, якби цьому пе суперечили тексти інших варіантів пісні:

Ой сів Гнатко на коника, гукнув до громади:

«Ой давайте брати Кравця мені на пораду».

«Бери, бери, брате Гнате, Кравця на пораду Та привези у Січ Саву на велику раду».

«Ой став же Гнат, ой став Голий Кравчині казати. «Вислухавши Кравець Гната, став його питати:

«Ой чого ти, брате Гнате, лізеш в такі муки,

«Що ти хочеш пана Саву взяти в свої руки?»

«Ой не бійся, брате Кравче, не бійся нічого,

Ми підемо на пораду до діда старого»

(Історичні пісні, с. 483—484).

⁶ ...і учився, кажуть, в Києві у б р а т ст в і.—Київська братська школа була організована в 1615 р. В 1632 р. її об’єднано з Лаврською школою і названо Києво-Могилянською колёгіею. У 1701 р. вона одержала титул і права академії і стала називатися Київською академією. За традицією її називали братською. Сава Чалий міг учитися тільки в академії.

⁷ Й о г о й на Січі п о в а ж а ю т ь...— Йдеться про Запорізьку Січ — суспільно-політичну та військово-адміністративну організацію українського козацтва, що склалася в першій половині XVI ст. за Дніпровими порогами і проіснувала до 1775 р. Ліквідована згідно з указом Катерини II.

⁸ В и г о д у в а в Чалий сина Саву козакам на славу — рядок з історичної пісні про Саву Чалого (Історичні пісні, с. 467 — 468).

⁹ ...п анські козак и...— Йдеться про утримувані польською шляхтою козацькі формування, які виконували обов’язки надвірної міліції.

¹⁰ ...л ист пішов д о а н е в а...— У Каневі мав резиденцію місцевий староста Микола Потоцький (1712—1782), небіж коронного гетьмана Ю. Потоцького, кат українського селянства, відомий у фольклорі як «гіаи Каньовський».

¹¹ ...сам Потоцький наскочить на село з волохами своїми...— Канівський староста Микола Потоцький утримував загін надвірної міліції, до якого входили вихідці з Молдавії (Волощини), іменовані на Україні волохами.

¹² Нас заманили всіх на слободи...— В ЗО—80-х роках XVIII ст. на півдні Російської держави, Лівобережній і Слобідській Україні, на Правобережжі було створено сотні, слобід, населення яких тимчасово звільнялося від податків і повинностей.

¹³ Лебедин — село, тепер — Шполянського району Черкаської області.

¹⁴ Немирів — місто, тепер — райцентр Вінницької області.

¹⁵ Чорний ліс — лісовий масив між річками Інгулом та Інгульцем у Кіровоградській області. У XVIII ст. входив до складу володінь Запорізької Січі. Поряд з Холодним Яром, Нерубайківським лісом та іншими лісовими урочищами Чорний ліс був одним з центрів формування гайдамацьких загонів. Тепер — державний заказник.

¹⁶ Великий Луг—назва у XVI—XVIII ст. дніпровських плавнів нижче від порогів у пониззі Дніпра, де перебувала до 1709 р. Стара (Чортом-лицька) Січ, відновлена в 1734—1775 рр. під назвою Нова Січ.

¹⁷ ...щ о зараз робиться в двор і...— Розповідь Микити про розправу над селянами у панському дворі збігається з викладом в історичному документі: «Приговор Люблинського трибунала, присуждающий Николая Потоцкого, старосту Каневского, к уплате значительного штрафа в пользу князя Любомирского за то, что он, остановившись проездом в селе Любомир-ского — Карапышах, дозволил жолнерам своей надворной хоругви истязать до смерти и грабить крестьян и насиловать крестьянок. 174-1. Октября 21» (Архиз Юго-Западной России, т. 3, ч. 3, с. 326 — 329). Драматург тільки змістив подію в часі, відніс її до середини 30-х років XVIII ст.

¹⁸ Такий самий Сава, я чув, сидить в тюрмі у Білій Церкві...— Йдеться про арешт Сави Чалого восени 1734 р. в м. Шар-городі на Поділлі, після чого він був ув’язнений в Білій Церкві, звідки у грудні 1734 р. втік (Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. К., 1970, с. 72—73).

¹⁹ Морщ тин Збігнев (бл. 1628—1689) польський поет, пропагував аріанську ідею єдності всіх людей, боровся проти визискування селян панами. З 1663 р. жив у своєму маєтку Рудівцях.

²⁰ Річ Посполита — польський переклад латинського терміна «республіка» — офіційна назва об’єднаної двоєдиної Польсько-Литовської держави з часу Люблінської унії 1569 р. до 1795 р., тобто до останнього розділу Польщі.

²¹ Очерети е.— Назва цього села вживається автором у прижиттєвій публікації непослідовно: Очеретне і Очеретна. Тут уніфіковано за більшою кількістю вживання: Очеретне. Села з такими назвами є на Україні в кількох областях, зокрема Очеретня,— в Погребищенському районі Вінницької області, Очеретне — в Кагарлицькому районі Київської області.

²² ...українська партія в Лисянці...— тобто українська частина польського війська в селі Лисянці (тепер — райцентр Лисянського району Черкаської області).

²³ Це той Потоцький, що розум в нього жіноцький — пара^^г)раз із української народної пісні «Гей ти, пане Потоцький» (Історичні пісні, с. 235).

²⁴ Карапиші — село, тепер — у Миронівському районі Київської області.

²⁵ Тульчин — містечко на Брацлавщині, тепер — райцентр Вінницької області.

²⁶ Лисянка — містечко, тепер — райцентр Черкаської області.

²⁷ Брацлавщина—історична область на Україні (територія теперішньої Вінницької і частини Хмельницької областей) у другій половині XVI—XVIII ст. Назва походила від м. Брацлав (тепер — райцентр Вінницької області) — адміністративно-територіального центру Брацлавського воєводства (1569—1648 та 1712—1793) в складі Речі Посполитої, Брацлавського полку (1648—1712) після визволення Брацлавщини від польсько-шляхетських загарбників і Брацлавського намісництва (1793—1796) в складі Росії. У 1796 р. територія Брацлавщини відійшла в основному до Подільської і частково Київської губерній.

²⁸ Подол — Поділля, історико-географічна область, що займала басейн Південного Бугу і лівобережний басейн Дністра (до середини XIV ст.— Пониззя) і збігалася з адміністративно-територіальною одиницею Литовського князівства в 60-х роках XIV ст.— 1430 р., Подільського воєводства в складі Польського королівства в середині XV ст.— 1569 р., Речі Посполитої в 1569 — 1672 рр. та 1699—1793 рр., Подільського намісництва в 1793— 1797 рр., Подільської губернії в 1797—1925 рр., до якої ввійшли також частини поселень Брацлавського і Возиесенського намісництв.

²⁰ В о л и н ь — історико-географічна область в басейні південних приток Прип’яті і верхів’ях Західного Бугу. Становила основну складову частину Володимиро-Волинського князівства в період Київської Русі і Галицько-Волинського князівства, з другої половини XIV ст. підпала під владу феодальної Польщі. За Речі Посполитої в 1569—1793 рр. цю територію охоплювало Волинське воєводство, в складі Російської держави у 1793— 1796 рр.— Волинське намісництво, в 1797—1921 рр.— Волинська губернія, що за Ризьким мирним договором 1921 р. була розділена на дві частини: західні повіти відійшли до буржуазно-поміщицької Польщі, а східні — до Волинської губернії в складі УРСР (губернія ліквідована 1925 р.).

³⁰ Гетьманщина — напівофіційна назва Лівобережної України разом з м. Києвом (після Андрусівського перемир’я 1667 р.) у складі Російської держави. Певною мірою зберігала суспільно-політичний устрій, який почав формуватись ще в роки визвольної війни українського народу 1648— 1654 рр. Мала свою адміністративно-територіальну систему, військо, суд, фінанси і користувалася деякою автономією. На чолі Гетьманщини стояв гетьман, який формально обирався на Генеральній військовій раді, а насправді призначався або затверджувався царським урядом. У 1722 і 1734 рр. гетьманство було тимчасово, а в 1774 р. остаточно скасоване. Функції гетьмана передано царським урядом Другій малоросійській колегії, яка була найвищим адміністративним органом влади на Лівобережній Україні. Суспільно-політичний устрій Гетьманщини, який протягом XVIII ст. зазнав значних 'змін у напрямі зміцнення централізації і бюрократизації, існував і після скасування гетьманства 1774 р. В 1781 р. його було ліквідовано царським урядом і замінено загальнодержавним устроєм.

³¹ ...Рубань і Степашки...— села на колишній Брацлавщині, тепер Рубань — у Немирівському районі, Степашки — у Гайсинському районі Вінницької області.

³²Медведівка — село па Брацлавщині, тоді їх було принаймні два: одне тепер у Козятинському районі, друге — у Літииському районі Вінницької області.

ХАЗЯЇН Комедія в 4-х діях

Вперше надруковано у вид.: Тобілевич /. Хазяїн. Комедія в 4 діях. К., 1902.

Вперше виставлено 10 січня 1901 р. в Києві «Трупою М. Л. Кропивниць-кого під керуванням П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької».

Про задум п’єси С. В. Тобілевич зазначила таке: «Написавши чимало п’єс [...], Іван Карпович не переставав думати про земельне питання на селі, про нових багатіїв, що вже переросли і Михайла Окуня, і Гарасима Каліпку. Недалеко від нашого хутора, який Іван Карпович постійно відвідував, жили багаті аграрії Шевякови, батьки яких були з селян. Знав Іван Карпович і багато чув про магната й володаря неозорих с і снів та ланів Терсщепка, про якого ходило багато різних анекдотів, що мали цілком правдивим грунт під собою. Чоловік моєї сестри Юльки служив у одній з численних економій Терещенка. Порядки були в тих економіях, як у величезному аграрному хазяйстві. Щосуботи всі економи (а їх було багато) з’їздились на параду до головного управителя, який у свою чергу звітував перед ще вищим начальством, що перебувало в конторі терещенківських маєтків. Контора та містилась у м. Києві на Гімназичній вулиці (проти Володимирського собору). Побувавши в гостях у Юлії Бродецької, Іван Карпович мав нагоду бачити на свої власні очі, яким величезним китом став колишній селянин Терещенко. Це вже була широких масштабів експлуатація селянства, що втратило всяку надію коли-небудь звільнитись від матеріальної залежності від такого не «павука» вже, а величезної бездушної машини, хазяйського колеса. Усі безземельні потрапляли в йоголабета. Таких терещенків було чимало на бідолашній Україні. Всі їхні крутійства й комерційні махінації відомі були Іванові Карповичу. Знав він і про те, як добувались робочі руки, як використовувались усілякі нещастя народні — недорід, голод та різні пошесні хвороби. Це знання, розум і почуття справедливості примушували письменника думати й подовгу виношувати в своїй душі образ такого всежерущого кита, якому й простір океану почав уже здаватись занадто тісним. Зброя письменника — це його слово, перо! І от, нарешті, Іван Карпович наважився засісти, під час одного літнього відпочинку від сцени, за новий твір, який він назвав «Хазяїн» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 332—333), Ще далі С. В. Тобілевич уточнює дату початку роботи драматурга над комедією: «П’єсу «Хазяїн» Іван Карпович розпочав у квітні місяці 1900 року» (там же, с. 335).

Насправді ж робота над п’єсою почалась ще раніш: 23 лютого 1900 р. І. К. Тобілевич виїхав з Києва до Єлисаветграда, де поселився у родинному будинку на Знаменській вулиці, а незабаром перебрався на хутір Надія. Звідти 26 березня 1900 р. драматург повідомляє сина Назара: «Я пишу нову комедію «Хазяїн», але діло туго йде, часто голова болить. Одначе перший акт готовий, і я ним наче задовольняюсь. Хоч то раз у раз так зі мною буває: поки пишу, задовольняюсь, а напишу — недоволен» (Карпенко-Карий /. (Тобілевич /. К.) Твори, в 3-х т., т. З, с. 252). 4 червня 1900 р. робота над п’єсою була закінчена, про що свідчить дата на автографі, що зберігається в Державному музеї, театрального, музичного і кіномистецтва УРСР (№ 9331 с): «Хазяїн. Комедія в 4-х діях. Соч. И. Тобилевича (Карпенко-Карый). 4 июня

1900 г. Х[утор] Надежда». Приїхавши наприкінці червня до Полтави, де на початку липня 1900 р. після літньої перерви розпочалися виступи вже об’єднаної «Малоруської трупи Марка Лукича Кропивницького під урядом Миколи Карповича Садовського і Опанаса Карповича Саксаганського при участі Марії Костянтинівни Заньковецької», «Карий,— як свідчить П. К. Саксаганський,— привіз п’єсу «Хазяїн», ми прочитали й одіслали до цензури» (Саксаганський П. К. По шляху життя, с. 195).

Але сталося це наприкінці серпня 1900 р., перед закінченням гастролей у цьому місті об’єднаної трупи корифеїв., У фонді Головного управління в справах преси збереглася цензурна справа, в якій є власноручне письмове прохання І. К. Тобілевича:

«В Главное управление по делам печати, отделение драматической цензуры коллежского секретаря Ивана Карповича Тобилевича

(Карпенко-Карый);

Прошение.

Представляя при этом в двух экземплярах комедию в 4 действиях] нод названием «Хазяин» и две гербовых марки 80 коп [еечного] достоинства, честь имею покорнейше просить: разрешить эту пьесу к представлению на сцене и один экземпляр с надписью о дозволении выслать мне в г. Николаев Хёр [сонской] губ [ернии], театр Шеффера.

Коллежский секретарь Иван Карпович Тобилевич (Карпенко-Карый)

25 августа 1900 г. г. Екатерииослав»

(ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 25, 1900 р., спр. 14, арк. 180).

Головне управління в справах преси переслало п’єсу до Санкт-Петер-бурзького цензурного комітету, за дорученням якого висновок про неї зробив цензор драматичних творів Ісаєвич. Цей висновок, датований 18 листопада

1900 р., закінчується так: «Не находя в рассматриваемой пьесе ничег? предосудительного, я полагал бы дозволить ее к представлению» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, он. 25, 1900 р., спр. 14, арк. 181 —183).

У Ленінградській державній театральній бібліотеці ім. А. В. Луначар-ського за № 56155 зберігається один з двох цензурованих примірників п’єси з таким написом на титулі: «Хазяїн. Комедія в 4-х діях Івана Тобілевича (Карпенка-Карого)». Тут же штампована дата надходження тексту до цензури: «31 авг[уста] 1900». І цензорська резолюція: «К представлению дозволено. Спб., 20 ноября 1900. Цензор драматических сочинений Исаевич».

24 грудня 1900 р. за № 7618 канцелярія Головного управління в справах преси надіслала І. К. Тобілевичу другий примірник дозволеної драматичною цензурою до вистави на сцені п’єси «Хазяїн» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 25, 1900 р., спр. 14, арк. 183).

27 грудня 1900 р., під час гастролей трупи в Києві, І. К- Тобілевич у листах до дочки Марії і сина Назара повідомляє про одержання дозволеної цензурою п’єси. Зокрема, в листі до На'зара зазначає таке: «Хазяїна» мені розрішили. Він піде в першій половині января. Комедія ця дуже серйозна, і я боюся, що буде скучна для публіки, котра від комедії жде тільки сміху. «Хазяїн» же зла сатира на чоловічу любов до стяжання, без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання! Побачимо, як то вона піде. Участь в комедії мають всі найкращі актори, крім Заньковецької» (Карпенко-Карий І. (Тобілевич І. К.). Твори. В 3-х т., т. З, с. 253).

У спогадах П. К. Саксаганського зафіксовано комічний епізод, пов’язаний з чуткою про підготовку вистави: «Тим часом з цензури повернулася комедія Карого «Хазяїн». Пішла чутка, що в п’єсі виведено Терещенка. Тип «хазяїна» був подібний на Терещенка, як на кожного багатія з Херсонщини. Типів цих Карпенко знав досконало, але одна риса справді нагадувала Терещенка: це сцена з халатом. І от до Карого підіслано було якогось чоловіка, що пропонував ЗО тисяч за те, щоб п’єсу зняли з репертуару. Звичайно, Карпенко не згодився: його не можна було купити. Головні ролі розподілені були між Кропивницьким, Садовським та Караенком, який грав самого «хазяїна», Маркові Лукичу я радив взяти німця-шахмейстра, з цієї ролі він зробив би сЬеї сі’осигге ^И; він не послухав, взяв Золотницького, з якого нічого не зробив» (Саксаганський П. По шляху життя, с. 195—196).

Феногена грав П. К. Саксаганський, Ліхтаренка — М. К. Садовський, Соню — Л. П. Лінпцька, постановка — П. К. Саксаганського. Побоювання драматурга щодо можливої невдачі вистави «Хазяїна» виявились безпідставними. Прем’єра, яка відбулася 10 січня 1901 р. в Києві, мала, як свідчить місцева преса,- успіх. А сам драматург у листі до сина Иазара від 2 лютого

1901 р. з Києва повідомляв: «Хазяїн» пройшов з великим поспіхом. Вій дуже подобається. Ніхто, навіть самі сильні критики, не находять великих недочо-тів, крім деяких дрібниць, на которі не варто було б звертать уваги, але я

і ті дрібниці поправив. Я сам бачу, що це найкраща моя комедія і, мабуть, не то краще', а вже й та,кої не напишу. «Хазяїн» вже пройшов три рази, при хороших всякий раз зборах, і має ще бути виставлений два рази на одній неділі. Може, це занадто часто, але цікаво, що з того буде, чи дасть він ще два добрих збори, чи ні» (Карпенко-Карий І. (Тобілевич І. К.). Твори в 3-х т., т. З, с. 255). П. К. Саксаганський у своїх спогадах відзначив: «Хазяїн» мав великий успіх і пройшов 10 разів» (Саксаганський ТІ. По шляху життя, с. 196).

Насправді ж у Києві вистава була показана тільки п’ять разів (Циба-ньова О. С. Літопис життя і творчості І. Карпенка-Карого (І. К. Тобілевича). К., 1967, с. 297—300). Зате вистава йшла з успіхом у Москві, куди об’єднана трупа корифеїв виїхала з Києва 14 лютого 1901 р.

Як пише І. К. Тобілґевич у листі до сина Назара від 2 березня 1901 р.,

26 лютого 1901 р. українські актори «в тіснім кругу 13 росіян справляли 40 годовщину з дня смерті Т. Г. Шевченка. Обідали. На обіді виникла думка

* Шедевр (франц.).— Ред.

послать Л. Н. Толстому привітання, яко апостолу правди і любові...» (Карпенко-Карий І. (Тобілевич, /. К.). Твори. В 3-х т., т. З, с. 255—256). Серед трьох депутатів у Л. Н. Толстого побував й І. К. Тобілевич. П. К. Саксаганський зафіксував зі слів І. К. Карпенка-Карого таке: «Лев Миколайович розпитував пр<з наші діла і, між іншим, питав, чи п’єса «Хазяїн» має що спільне з його «Хазяїном і робітником». На Карого Лев Миколайович справив чарівне враження» (Саксаганський П. По шляху життя, с. 196).

У липні 1902 р. І. К. Тобілевич надсилає з Катеринослава до Санкт-Пе-тербурзького цензурного комітету текст комедії «Хазяїн» з проханням дозволити її до друку (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 777, оп. 5, 1901 р., спр. 4).

26 липня 1901 р. Санкт-Петербурзький цензурний комітет переслав п’єсу до Головного управління в справах преси з проханням висловити свою думку щодо можливості дозволити її друкувати (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 766, оп. 21, 1901 р., спр. 479, арк. 231). 31 липня 1901 р. Головне управління відповіло Санкт-Петербурзькому цензурному комітетові, що п’єса «Хазяїн» «может быть дозволена к напечатанию» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 21, 1901 р., спр. 479, арк. 231). Санкт-Петербурзький цензурний комітет дав дозвіл на друкування п’єси (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 777, оп. 5, 1901 р., спр. 4). Дізнавшись проіцензурний дозвіл «Хазяїна» до друку, Б. Д. Грінченко звертається до І. К. Тобілевича з проханням надіслати п’єсу для альманаху, який саме тоді він упорядковував (можливо, йшлося про альманах «Дубове листя», який Б. Грінченко упорядковував спільно з М. Чернявським і М, Коцюбинським; вийшов він 1903 р. в Києві). В листі до Б. Д. Грінченка від 7 вересня

1901 р. з Катеринослава і. К. Тобілевич писав: «Готового, гарно переписаного «Хазяїна» у мене нема, а поки тут перепишуть, то пройде час немалий, бо у нас не дуже скоро це зроблять; так я рішив вислать і вже вислав Вам свою чорновку, в послідній редакції. У вас перепишуть скоро і без помилок. Будьте ласкаві, вишліть мені в Полтаву, де ми пробудемо до 29 октября. Бажаю від щирого серця поспіху Вашому альманахові [...]» (Карпенко-Карий 1. (Тобілевич /. К.). Твори. В 3-х т., т. З, с. 256—257). 22 жовтня 1901 р. він ділиться думками з Б. Д. Грінченком щодо вміщення комедії «Хазяїн» в альманасі (відділ рукописів ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР, № 31694). Але в жодному з альманахів п’єса тоді не з’явилася. Вперше вона була надрукована окремою книжкою 1902 р. в Києві. Після цього комедію «Хазяїн» драматург включив до третього тому «Драм і комедій», що був надісланий до Санкт-Петербурзького цензурного комітету в лютому — березні 1902 р. Цензор Андріяшев дав прихильну оцінку, про що було повідомлено 18 березня

1902 р. Головне управління в справах преси (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 21, 1902 р., спр. 551, арк. 75). 19 травня 1902 р. останнє дає згоду на друкування третього тому «Драм і комедій» І. К. Тобілевича після виключення в п’єсах, а серед них і в комедії «Хазяїн», «черкнутых красным карандашом слов «дозволено к представлению» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп, 21, 1902 р., спр. 6). На цій підставі цензор пише резолюцію на титульній сторінці: «Дозволено цензурою. С.-Петербург, 22 мая 1902 г.» (Тобилевич (Карпенко-Карый) Иван. Драмы и комедии, т. 3, с. 2). На відбитку п’єси з цього тому, поданого повторно до цензури на предмет дозволу її до вистави, є напис: «К представлению дозволено. Спб., 28 марта 1903 года. Цензор драматических сочинений Исаевич» (Ленінградська державна театральна бібліотека ім. А. В. Луначарського, № 20300).

Після того, як тяжко хворий I. К. Тобілевич змушений був назавжди покинути трупу П. К. Саксаганського (лютий 1907 р.), а отже, перестати грати роль Пузиря, ця вистава ще продовжувала своє сценічне життя в трупі до кінця її існування (літо 1910 р.).

Тим часом комедія «Хазяїн» здійснює свій тріумфальний похід по копу всіх тодішніх українських труп. 21 лютого 1903 р. у Львові відбувається прем’єра вистави Руського народного театру в постановці К. Й. Підвисоць-кого. У вересні 1905 р. п’єсу по-новому в цьому театрі поставив М. К. Садов-ський. Він же включив комедію до репертуару новоорганізованої власної «Трупи українських артистів» у перший, ще мандрівний сезон її існування. Вистава належала до тих, якими розпочала свою діяльність ця трупа у вересні 1906 р. в Полтаві. Згодом, з вересня 1907 р., коли трупа була стаціоно-ваиа в Києві, «Хазяїн» майже постійно був у репертуарі цього театру протягом усього періоду його існування в Києві (до 1919 р.). Йшов «Хазяїн» на сцені й інших українських труп початку XX ст.

У радянський час комедія «Хазяїн» була в репертуарі багатьох театральних колективів 20—30-х років, серед них видатним явищем стала вистава

в. харківському театрі «Березіль» (прем’єра — 24 грудня 1932 р., постановка

В. Скляренка, художник В. Меллер, композитор Ю. Мейтус, ролі: Пузир — А. Бучма, Д. Мілютенко; Феноген — І. Мар’яненко; Ліхтаренко — Д. Антонович).

Подається за вид.: Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Драми і комедії, т. З, с. 183—340.

¹ На Суху Балку... Роздолля... Кам’яний Брід...—Села з такими назвами були в колишній Херсонській губернії. Тепер Суха Балка — села Веселинівського, Домапівського і Миколаївського районів Миколаївської області; Роздолля — села Бобринецького, Компаніївського, Олександ-рівського району Кіровоградської області, Гснічеського району Херсонської області. Кам’яний Брід — село 'Гаращанського району Київської області.

² М а н у й л і в к а — село на колишній Херсонщині, тепер — у Маловис-ківському районі Кіровоградської області.

³ Бова Королевич—персонаж російської казки про доблесного лицаря Бову Гвідоновича.

⁴ Получив орден Станіслава другої степені на ш и ю...— Колишній польський орден святого Станіслава в 1815 р. з’єднаний

з орденами Російської імперії, в 1831 р. під назвою імператорського і царського остаточно ввійшов до числа російських орденів. Він мав три ступені. Перший ступінь з 1855 р. давав право потомственого дворянства.

⁵Не дурно пожертвував на приют.— Йдеться про дитячі притулки, метою яких було надати дітям тимчасове перебування і початкову освіту. Одним із засобів існування притулків були пожертвування благо-творителів.

⁶ К р ез (595—546 до н. е.) — останній цар Лідії у 560—546 рр. до н. е., вважався найбагатшою людиною свого часу. Про його скарби склали численні легенди, він перший почав карбувати золоті монети. Ім’я Креза стало синонімом надзвичайно багатої людини.

⁷ Земський гласни й.— Так називалися з часу введення у дію земських установ (1 січня 1864 р.) члени земських зборів, повітових і губернських.

⁸ «В Полтаві дозволено поставить пам’ятникпершому українському поетові Івану Петровичу Котляревському... Гроші висилаються полтавському голові».— Справу спорудження пам’ятника І. П. Котляревському (1769—1838) взяла на себе полтавська міська дума в 1894 р. Оскільки потрібні були великі кошти, наступного року почали збирати гроші. Пожертви надходили поволі, й тільки на початку XX ст. було зібрано 14 тисяч карбованців (Дмитриев Н. К истории открытия памятника И. П. Котляревскому в Полтаве.— «Киевская старина», 1903, № 10). Автор пам’ятника — український скульптор Л. В. Позен (1848—1921). Пам’ятник урочисто відкрито 30 серпня 1903 р.

⁹ А у вас, кажуть, єсть такі степи, що нагадують собою степ Гоголя? — Йдеться про опис українського степу в творах російського письменника Миколи Васильовича Гоголя (1809—1852), передусім у повісті «Тарас Бульба».

¹⁰ Бархат ліонський...— Йдеться про оксамит, виготовлений на фабриках у французькому місті Ліоні.

¹¹ Парижська виставк а...— Перша в світі Паризька промислова виставка відбулася 1798 р. і відтоді до 1849 р. було їх одинадцять. Потім наступила перерва. В 1898 р. до сторіччя першої виставки в Парижі відбулася ювілейна, і вона мається на увазі.

¹² Я собі куплю у татар бухарський.— Йдеться про бухарський халат, тобто халат середньоазіатського типу, від назви міста Бухари (тепер — в Узбекистані).

З другої кімнати чутно «Гетьмани, гетьмани»...— Йдеться про романс М. В. Лисенка на слова Т. Г. Шевченка.

¹⁴ Класична птиця! Рим спасла,ахазяїна погубила! — Легенда про те, нібито під час облоги Капітолія галлами в IV ст. до н. е., в момент, коли їх загін намагався пробратися до фортеці, у нічній тиші загоготали і гучно затріпотіли крилами гуси, що містилися при храмі ІОнони. Вони почули наближення галлів і підняли тривогу. Охорона прокинулась і відбила атаку. Так виникло прислів’я: «Гуси врятували Рим». Відтоді

18 червня кожного року вулицями Риму урочисто носять багато прибрану гуску і розіп’яту на хресті собаку, яка нібито погана стерегла Капітолій.

¹⁵ Вельзевул — у ранньохристиянській міфології князь злих духів, диявол.

СУЄТА Комедія в 4 діях (картини)

Вперше надруковано у вид.: Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Драми і комедії, т. 5, с. 141—302.

Вперше виставлено 4 січня 1904 р. в Києві Трупою П. К. Саксаганського і М. К. Садовського в постановці П. К. Саксаганського.

Початок роботи над п’єсою С. В. Тобілевич відносить до другої половини

1902 р.— першої половини 1903 р.: «...Іван Карпович почав ретельно працювати над п’єсою «Суєта», темою якої повинно було бути питання «батьки й діти», не в тому тільки освітленні, в якому трактував її Тургенев у своєму романі «Батьки і діти». Український письменник Тобілевич хотів показати перед усіма сумне явище, яке існувало у нас на Україні: інтелігенція, що здобувала освіту на гіркі, мозолями добуті копійки батьків-селян, соромилась здебільшого свого походження.

Водночас Іван Карпович хотів підкреслити у своїй п’єсі ще й те, що земля — це наша рідна матінка, яка годує людину, вчить і робить її щасливою, коли, звичайно, походити біля неї, не лінуючись, з повним знанням справи. Недурно ж у першому плануванні автор хотів назвати цю п’єсу: «ЗемЛ?» або «Хлібороб» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 340).,І далі:,«Як і завжди, починаючи писати свою п’єсу, Іван Карпович звернувся у своїх думках до того оточення, серед якого йому доводилось жити і яке він знав досконало, як своє власне життя. І тут, як і в «Мартині Борулі», як і в інших п’єсах, він. зумів усе особисте, родинне або близько знайоме узагальнити і зробити малюнком більш широкого значення, що виходив за межі тісного родинного кола або лише невеличкої кількості певних людей. В особі якого-небудь Те-решка з його сином Матюшею узагальнювалась батьківська сліпота щодо своїх дітей, зайве й шкідливе захоплення, яке часто-густо виявляють батьки, вихвалюючи їхні «таланти». Приклади такого настирливого вихваляння Іванові Карповичу довелось бачити не тільки по чужих родинах, а й у своїй, власній. Одного разу його син Назар мав декламувати якогось вірша, написаного російською мовою, на шкільному святі, а директор школи заборонив хлопцеві вийти перед публікою за його український ,акцент. Ота маленька подія, яку довго не міг забути бідолашний хлопець, і дала привід автору написати про Матюшу з його байкою «Гуси» (там же, с. 341).

Про цей епізод більш докладно розповів сам Назар Іванович Тобілевич: «Образ Матюші з «Суєти» був ним побудований на одному епізоді мого власного життя. Було це так. Коли я прийшов прямо з села до реального училища, то російську мову знав таки поганенько. Не було правильної вимови. В школі в ті часи проводились дитячі ранки. Учні співали, грали на інструментах, декламували вірші, байки тощо. Вибрали мене читати байку Крилова «Гуси». Мабуть, вчиїель, який доручив мені читати цю байку, не примітив мого українського акценту. На генеральній репетиції директор школи, чех-русифі-катор (див. лист Івана Карповича від 25 лютого 1897 р.), не дав мені довго декламувати. «Акцент нікуди не годиться,— суворо сказав він,— випускати на сцену не можна». Це мене тоді обурило, і я написав батькові на заслання у Новочеркаськ лист про цю подію в моєму дитячому житті. Пройшов не один десяток років, і Іван Карпович в «Суєті» виводить на сцену невдалого декламатора Матюшу» (Тобілевич Н. Спогади.— «Театр», 1940, № 3, с. 7).

«Що ж до приїзду батьків до Михайла Барильчепка в день його іменин,— свідчить С. В. Тобілевич,— то подібне сталося з самим Карпом Адамовичем. Його менший брат Степан, якому він допоміг учитися і вийти в люди, обіймав досить значну посаду при повітовому суді. Він жив собі як пан. Одного разу зайшов до нього Карно Адамович, щоб відвідати його і поскаржитись на свої турботи, але він його не прийняв: у нього були гості, офіцери й чиновники. Побачивши брата Карпа, дуже вбого одягненого та ще й у подертих чоботях, Степан зробив вигляд, що не впізнав його, і спитав: «Это что за музыкант?» Тон цих слів був такий, що батько повернувся і пішов з хати. Про цього музиканта довго пам’ятали в родині Тобілевичів. Отаке трапляється в реальному житті, то чому не показати його на сцені? Дехто із знайомих Івана Карповича дорікав йому за останню дію, вважаючи сцену з Тарабано-вим і сцену з переодяганням матері Барильченків гротеском та грубим шаржем. Радили обов’язково викинути оті дві сцени, переробивши останню дію. Іван Карпович пе погоджувався з такими порадами, тим більше, що ніякого гротеску й жарту він у своїй п’єсі не бачив. Він вважав, що обидві ті сцени цілком можливі і зовсім не подібні, як йому казали, до «циркового трюку». Прототип кухаря, п’яниці Тарабанова, досить сильно в’ївся у печінки самому автору п’єси ще коли він жив у Єлисаветі. Я про це писала у свій час, подаючи біографію Івана Карповича» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 341—342). І справді, розповівшії все, що запам’ятала зі слів самого І. К. Тобілевича про його життя до 1883 р., С. В. Тобілевич не проминула й такого комічного епізоду з єлисаветградського періоду першого подружнього життя І. К. Тобілевича в 70-ті — на початку 80-х років: «В той час, коли молодий Іван Карпович і його дружина у вільні від праці години грали, співали, читали, обмірковували глибокі питання і моральні настанови роману Чернишевського «Что делать?» і мріяли про нове життя, бажаючи для всіх рівності, щастя й волі,— повар Тарабанов, наприклад, якому вони дали у себе притулок, підібравши його взимку на вулиці, бажав для себе тільки одного — горілки. У тверезі іодпии він тяжко зітхав біля илити, Думаючи, «что делать», щоб похмелитися. Вся душа його і сам він прагнули... до любого шиночка на базарі, прикрашеного чарками і пляшками [...]< Тарабанов і дядько Микола, на щастя, промайнули метеорами в родинному житті Тобілевичів. Лише пам’ять про них довго смішила всіх після того, як і слід їх вітром замело. Особливо довго згадували про Тарабанова. Іван Карпович довідався, що його справжній фах — кухарювання, і вирішив залишити його у себе, в надії, що той оцінує людяне ставлення і, маючи одежу, добрі харчі й помешкання, допомагатиме молодій господині па кухні, давши їй змогу піклуватися малими дітьми. Але сталося так, що в кухні частенько ані провізії, ані кухаря й признаку не було, а коли він, нарешті, повертався додому вранці, прогулявши цілу ніч, то в нього не було вже настрою до куховарської чи якоїсь іншої роботи. Тоді доводилося самому панові секретареві показувати своє куховарське вміння й готувати обід для всіх членів родини, а п’яний кухар спав, як убитий» (там же, с. 166—І68).

Про інший факт використання в комедії «Хазяїн» реальної події свідчить у своїх спогадах П. К. Саксаганський: «Діла в Харкові (1903) були чудові.

26 липня від полтавського городського голови В. Трегубова я одібрав такого листа: «Милостивый государь Афанасий Карпович! 30 и 31 августа текущего

1903 года состоится в Полтаве празднование открытия памятника И. П. Кот-лярезскому. Открытие памятника славному поэту, родоначальнику нового периода украинской литературы, является выдающимся событием в жизни украинского народа и представляет собою факт, имеющий общекультурное значение.

Полтавское городское управление, извещая о предстоящем празднике, имеет честь покорнейше просить вас, милостивый государь, почтить означенное торжество своим присутствием в качестве почетного гостя. Примите уверения в моем истинном почтении».

Ще 1895 року, коли уряд дозволив поставити пам’ятник поетові, ми з братом Іваном, граючи в Полтаві, дали виставу, від якої чистих грошей 332 крб. офірували на пам’ятник. З приводу цього полтавський городський голова писав мені від 23 жовтня 1895 року:

«Городская дума в заседании 19 октября единогласно постановила выразить вам, милостивый государь, оіг имени городского общества глубокую благодарность».

Тоді ж таки ми з братом Іваном оповістили Данила Лукича Мордовцева та професора Пелеха про дозвіл поставити пам’ятника І. П. Котляревському і написали такого листа Терещенкові: «Его высокопревосходительству тайному советнику Николаю Артемьевичу Терещенку.

Городская дума г. Полтавы предположила поставить памятник первому украинскому поэту Ивану Петровичу Котляревскому. Правительство разрешило сбор пожертвований для этой цели произвести в пределах Полтавской губернии. Вследствие этого городской голова г. Полтавы не может пригласить официально иногородних жителей к пожертвованию, и пожертвования идут в крайне ограниченном размере. Так как нужно предполагать, что не все лучшие культурные люди Украины знают о постановке этого памятника,то, побуждаемый единственно любовыо к памяти первого малорусского народного поэта, творца известной всей Украине «Наталки Полтавки», я взял на себя смелость известить об этом ваше высокопревосходительство в уверенности, что ваша, всегда щедрая на пользу благих начинаний, рука подаст

г. Полтаве помощь для увековечения памяти первого народного малорусского поэта Ивана Петровича Котляревского. При этом прилагаю отчет о поступивших уже пожертвованиях. Почтительнейше прошу, в[аше] в[ысоко] п [ре-восходительство], извинить меня за эту декларацию. Малорусский артист Афанасий Карпович Саксаганский».

Вважаю за потрібне підкреслити, що мільйонер Терещенко дав тільки 300 крб., цебто менш, ніж ми, актори» (Саксаганський П. По шляху життя, с. 201—202).

У листі І. Тобілевича від 1 серпня 1903 р. з Харкова до дочок Ярини та Марії на хутір Надія читаємо: «Суєту» сьогодні послав в цензуру. П’єса «Суєта» дуже подобається всім, і дядькові Миколі в тім числі, Панас недоволен тим, що нема значних, пануючих ролей; але то байдуже, я не пишу ролей, а пишу п’єсу, в котрій дружнім ансамблем треба висловить основну ідею самої п’єси...» (Карпенко-Карий /. (Тобілевич /. К.). Твори. В 3-х т., т. З, с. 260) Вказана драматургом дата підтверджується іншим його автографом:

«В Главное управление по делам печати, отделение драматической цензуры коллежского секретаря Ивана Карповича Тобилевича (Карпенко-

Карый)

Прошение.

Представляя при этом комедию в 4 д [ействиях] «Суета» в двух экземплярах, покорнейше прошу: разрешить эту комедию к представлению на сцене и выслать один экземпляр с разрешительною надписью мне в г. Харьков, театр сада Тиволи.

Коллежский секретарь Иван Карпович Тобилевич.

1 августа 1903 г.

(Харьков, театр Тиволи).

Варшава. Летний сад. Театр Саксонский».

Як свідчить цензурний штемпель, цей документ надійшов до адресата 4серпня 1903 р. А 11 серпня 1903 р. за № 7740 канцелярія Головного управління в справах преси переслала рукопис п’єси до Санкт-Петербурзького цензурного комітету. 27 вересня 1903 р. за № 1967 останній на підставі висновку цензора Вержбицького доповідав Головному управлінню:

«Не усматривая в содержании этой пьесы ничего противоцензурного, и. о. цензора полагал бы возможным к печатанию ее дозволить.

С.-Петербургский цензурный комитет имеет честь представить на благоусмотрение Главного управления по делам печати, что ом не встречает и со своей стороны препятствий к разрешению для печатания ,возвращенной при сем рукописи (в двух экземплярах), так как в содержании ее не усматривается какой-либо вредной тенденции».

Внаслідок цього цензор М. Алферакі зробив остаточний висновок: «Комедия в 4 д. «Суета», соч. Ив. Карпенко-Карого, может быть дозволена к представлению на сцене по исключении отмеченных мною простым карандашом мест.

М. Алфераки.

Спб., 6 ноября 1903» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 25,

1903 р., спр. 10, арк. 169—171).

Наступного дня на титулі обох-примірників рукопису п’єси «Суєта» з’явився напис: «К представлению дозволено. Спб., 7 ноября 1903 года. Цензор драматических сочинений» (Державний музей театрального, музичного і кіномистецтва УРСР, № 3118 с.; Ленінградська державна театральна бібліотека ім. А. В. Луначарського, № 23066).

Відсилаючи п’єсу до цензури з Харкова, автор подав і варшавську адресу для відповіді, бо саме туди трупа поїхала на гастролі. За свідченням П. К. Саксаганського, цензурований примірник п’єси, висланий з Петербурга 9 листопада 1903 р., було одержано в Києві (Саксаганський /7. По шляху життя, с. 206). Можливо, автор додатково просив надіслати п’єсу саме до Києва, бо гастролі там розпочались аж 29 листопада 1903 р., отже, практично після 9 листопада текст п’єси можна було одержати ще у Варшаві. Той же П. К. Саксаганський стверджує: «Суєту» вперше поставили у мій бенефіс 7 січня 1904 року. П’єсу сприйняло громадянство як сенсацію. Збори повнісінькі. Карпенко після кожної вистави одержував десятки листів. П’єса подобалась і пройшла 15 разів. Серед значних громадян знайшлися такі, що не могли примиритися з тим: як таки так, генерал і його донька-інститутка розмовляють українською мовою,— і радили переробити останній акт так, щоб усі, крім батька й матері, говорили російською мовою. На питання — чому Отелло, венеціанський мавр, у Шекспіра говорить англійською мовою, ці мудрагелі не знали, що відповісти. Факт той, що п’єса внесла і нову ідею і дала низку цікавих і нових типів» (там же).

А сам драматург у листі від 25 січня 1904 р. з Києва до синл Назара писав: «Увесь час, починаючи з празників, я дуже зайнятий: одно — щодня граю, а друге— готовили «Суєту» [...] «Суєта» пройшла за 11 день

4 рази і дала кругом 600 крб., чим сильно підтримала наші фінанси. П’єса подобається публічності дуже, визовам акторів і автора нема краю. І це, мабуть, впливає на мої нерви, бо робить кожний раз, коли призначається вистава «Суєти», тривожний настрій: а що, як за цим разом буде пусто?» (Карпенко-Карий /. (Тобілевич /. К )> Твори. В 3-х т., т. З, с. 262). А ще через якийсь час, у листі до Назара від 5 березня 1904 р. з Житомира драматург пише: «Суєта ішла в Києві десять раз (отже, десять, а не п’ятнадцять, як стверджував П. К. Саксаганський.— Р. Я.), і збор давала, і славила мене, як ще й досі ні одна п’єса так не славила!.. Що там люди бачать такого надзвичайного — не знаю. І в Житомирі вже пройшла 2 рази, і всім подобається, і збори дала, а оце 7 марта знову починаємо серію вистав «Суєтою» (там же, с. 263).

У виставі сам автор грав Терешка Сурму, П. К. Саксаганський — Івана Барильченка і Тарабанова, М. К. Садовський — Михайла.

У критиці висловлювались різні, іноді протилежні думки про «Суєту». В зв’язку з цим у листі до М. Ф. Комарова від 7 грудня 1904 р. драматург пише: «Суєта наробила мені багато турбот, але я до цього привик: одні кажуть те, другі — друге... Всі уваги я ціню і зо всієї сили постараюсь уникнути тих недостатків, які замічаються при писанні нової штуки, але зараз поправлять несила, та й даремна була б праця. Краще я напишу, щось нове, ніж поправлять уже написане. Та ще якби хоч уваги були незначні, а то такі недостатки 4 акту, які підкреслили хоч, наприклад, ви, нищать в попіл весь 4 акт, і треба писать цілком новий. Що зразу не вийде добре, то так вже і буде погано.

А що, коли поправлю чи пак перетворю 4 акт, а він вийде гірший? Нема ж ніякої певності у тім, що, викинувши те, на що звертають увагу як на фарс,— п’єса буде слухатись так само, як зараз. Правда, нема такої певності і у вас. Та й що таке фарс? У Гоголя свиня приходить в суд, відшукує прошеніє (грамотна) і уничтожає все діло!.. Це фарс. Але коли життя людське до того погане, що тільки свиня може розрішить спор Ів[ана] Ів[ановича] і Ів[ана] Никиф [оровича], то що його було зробить?.. Чим я винен, що люди заражені суєтством до того, що події їх для розумного слухача здаються ф^аР^С0М? І генерал, і повар, і переодягання — все це тільки суєтність людська, і поставлені вони як життєві риси, що яскраво дають зрозуміти фігуру Михайла і тисячі йому подібних, хворих суєтою мирською, яка шкодить чесним простим людським відносинам і оддаляє їх від натури.

Може, я, як той казав, всередині маю багато — та надвір тпру!

І через це не можу висловити добре своїх думок, так само, як не вмів краще змалювати того, що думав намалювать в «Суєті». Ну, що ж робить? Против сили не піднімають, що підняв, те й поніс!..» (там же, с. 268—269).

Комедія «Суєта» ішла в трупі П. К. Саксаганського і після смерті драматурга — до кінця існування трупи (1910). М. К. Садовський, який вибув з трупи навесні 1905 р., поставив п’єсу у вересні цього ж року в Руському народному _/ театрі товариства «Руська бесіда». Вистава протрималась в репертуарі театру до 1913 р. М. К. Садовський включив комедію у власній постановці й до репертуару своєї «Трупи українських артистів», яка'наступного дня після відкриття першого сезону— 16 вересня 1906 р. в Полтаві показала прем’єру «Суєти», а далі ця вистава була в репертуарі трупи весь період її стаціонарних виступів у Києві (1907—1919).

У радянський час «Суєта» — одна з найчастіше представлюваних п’єс української драматургічної класики. У постановці Г. Юри вона пішла у першому сезоні існування Нового драматичного театру ім. І. Франка у Вінниці (1920). На сцені цього театру в київський період його діяльності «Суєта» йшла з 1936 р. в постановці М. Терещенка (прем’єра — 28 квітня 1936 р.). У Львівському театрі ім. М. Заньковецької прем’єра «Суєти» відбулася ЗО грудня 1967 р. (режисер О. Ріпко) і відтоді мала тривале сценічне життя, здобувши визнання як зразок сценічного втілення української класики на сучасній сцені.

Ця сама львівська постановочна група здійснила виставу «Суєти» і в Харьківському театрі ім. Т. Г. Шевченка (прем’єра — 13 грудня 1972 р.).

Є відомості, що в перекладі англійською мовою комедія «Суєта» виставлялася в одному з лондонських театрів («Рідний край», 1908, № 1, с. 15).

Подається за вид.: Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Драми і комедії, т. 5, с. 141—302.

¹ Суєта — біблійний вислів «суєта суєт», що означає: дріб’язкові житейські турботи, марнота, приписується цареві Соломону (Еклезіаст,

1, 2) -

² Паска — те саме, що великдень — християнське весняне свято, присвячене воскресению міфічного засновника християнства — Христа.

³ Гавана — тут: цигарка з кубинського тютюну.

⁴ Страсть—вечірнє богослужіння в страсний четвер — останній перед Великоднем.

⁵ Смольний і нет и тут —перший у Росії середній навчально-виховний заклад для дівчат дворянського походження. Заснований 1734 р. в Петербурзі. Наприкінці XVIII і в XIX ст. був найбільш консервативним закладом у Росії. Ліквідований після Жовтневої революції.

⁶ Р і в’є р а — смуга узбережжя Середземного моря, яка включає Лазуровий берег та Італійську Рів’єру (від кордону Франції до м. Спеції в Італії). Найбільший курортний район Західної Європи.

⁷Оце недавно читав у чайнім домі трезвости,.—

20 грудня 1894 р. царський уряд затвердив Статут про кураторство над народною тверезістю, метою чого було поширення серед населення понять про шкідливість вживання міцних напоїв, а також вишукування засобів проведення вільного часу поза питтьовими установами: влаштування дешевих їдалень і чайних, бібліотек-читалень, проведення лекцій і співбесід тощо. В «Керівних вказівках для діяльності кураторств над народною тверезістю», затверджених у 1897 р., серед засобів відвернення населення від пияцтва вперше названо на восьмому місці народні театри.

«Гус и».— Йдеться про байку російського письменника Івана Андрійовича Крилова (1769—1844).

Покрова — релігійне свято, що відзначається православною церквою Л жовтня за ст. ст.

¹⁰ К о р о л е н к о... Писатель? — Мається на увазі російський письменник Володимир Галактіонович Короленко (1853—1921).

¹¹ Действительный статский — дійсний статський радник у табелі про ранги — цивільний чин четвертого класу, що відповідав військовому генерал-майору.

¹² Статський (радник) —цивільний чин п’ятого класу, що відповідав придворному церемоніймейстеру.

^,3...в Лубнях — дуже гарно! Сула, гори, монастир...— Лубні — старовинна народна назва міста Лубни (тепер—.райцентр Полтавської області); Сула — річка на Полтавщині; лубенський Преобра-женський монастир — колишній православний, монастир, заснований 1619 р. у с. Мгарі (збереглися споруди Преображенського собору і дзвіниці).

¹⁴ Пальмерстон Генрі Джон Темпл (1784—1865) —лорд, англійський державний діяч, з 1852 р.— міністр внутрішніх справ, а з 1855 р.— прем’єр-міністр Великобританії. Натхненник Кримської війни 1853— 1856 ^>р.

¹³ Фігнер Микола Миколайович (1857—1918) —російський опериий артист (лірико-драматичний тенор).

¹⁶ Соб і нов Леонід Віталійович (1872—1934) —російський оперний артист (ліричний тенор).

¹⁷ Вот в воїнственнім азарті воєвода Пальмерсто и...— Цитується у дещо зміненому вигляді перша строфа російського казенно-патріотичного вірша «На нынешнюю войну», вперше надрукованого під цим заголовком в газеті «Северная .пчела» (1854, № 37). Вірш з’явився без позначення імені автора, яким був В. П. Алфер’єв. Схвалений царем Миколою І, широкопопулярний в роки Кримської війни, він пропагувався і в наступні десятиліття.

ЖИТЕЙСЬКЕ МОРЕ Комедія в 4 діях (протяг «Суєти»)

Вперше надруковано у вид.: Тобілевич (Карпенко-Ксірий) Іван. Драми і комедії, т. 5, с. 303—440.

Вперше виставлено_г8 січня 1905 р. в Києві «Трупою П. К. Саксаганського і М. К. Садовського».

Комедія була задумана як продовження сюжету «Суєти» (1903), однак приступив І. К. Тобілевич до здійснення цього наміру тільки навесні 1904 р. С. В. Тобілевич помилилася, стверджуючи, нібито «відпочивши трохи від творчої роботи письменника, Іван Карпович у серпні 1904 року почав писати п’єсу «Житейське море», продовження «Суєти» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 345). Насправді ж початок роботи над комедією «Житейське море», пов’язаний с перебуванням драматурга на хуторі Надія в тра&ні-червні 1904 р. Сам І. К. Тобілевич у листі до сина Назара від

18 серпня 1904 р. з хутора Надія свідчить: «Я перші дні приїзду через всякі неприємні стосунки впротяг сезону потонув був в апатію, але мало-помалу виборсався з апатії і душевно рад, бо потеря енергії — послідній ступінь до вмирання всіх духовних сил чоловіка... Енергія — все!.. І от, поборовши апатію, я прийнявся за роботу. Довго мені не вдавалося напасти на стежку, довго я сидів за письменним столом, виймаючи перо з чорнильниці і знову його умочаючи. Останки апатії давили дух. Нарешті, тільки 25 мая я почав писати нову комедію «Житейське море», протяг «Суєти» в 4 діях. Ступінь за ступенем я оживав і сьогодні вчерні скінчив. Як радісно, коли чоловік воскресне духом і хоч що-небудь зробить! Нова комеді-я містить в собі суєтну кар’єру артиста Івана Барильченка — одного з героїв «Суєти». Чи вдалась вона мені, чи ні — не знаю. Здається, нічого собі написано, хоча я ще буду працювати з місяць над конечною обробкою, але можу сказати, що поправлю тільки стиль і дещо прибавлю, а в тім вигляді, як є, комедія готова. Може, на контрактах і ти її побачиш» (Карпенко-Карий /. (Тобілевич І. К>) Твори в 3-х т., т. З, с. 263—264). А ще через деякий час у листі до сина Назара від 10 серпня 1904 р. з Катеринослава І. К. Тобілевич писав: «Я скінчив нову комедію «Житейське море» і тепер маю вже матеріал для 5-го тома» (Там же, с. 265). Через чотири дні після цього автор надсилає свою комедію до цензури:

«В Главное управление по делам печати, отделение драматической цензуры коллежского секретаря Ивана Карповича Тобилевича Прошение.

Представляя при этом в двух экземплярах рукопись пьесы «Житейське море» в 4 актах и одну 60 коп [еечную] гербовую марку, покорнейше прошу разрешить таковую к представлению на сцене и цензурованный экземпляр выслать мне в Полтаву, просветительское здание.

Коллежский секретарь Ив. Тобилевич.

14 августа 1904 г., Екатеринослав, Летний театр» (ІДДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 25, 1904, спр. 5, арк. 198).

У цензорському висновку, підписаному камергером М. Алферакі 22 листопада 1904 р., сказано: «Не находя в этой пьесе ничего предосудительного, считаю возможным разрешить ее к представлению на сцене» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 25, 1904, спр. 5, арк. 199—200).

Цензурований примірник рукопису комедії «Житейське море» зберігається в Ленінградській державній театральній бібліотеці ім. А. В. Луна-чарського за № 74257. На ньому штамп: «К представлению дозволено. С.-Петербург. 1904, 24 ноября. Цензор драматических сочинений». У Державному музеї театрального, музичного і кіномистецтва УРСР знаходиться автограф п’єси в трьох окремих зошитах (№ 9327—9329), з якого, очевидно, робився чистовий список для цензури.

Газета «Киевлянин» від 31 грудня 1904 р. повідомляє про одержання

І. К- Тобілевичем з цензури дозволу виставляти на сцені комедію «Житейське море». Прем’єра відбулася під час виступів трупи П. К. Саксаганського

і М. К. Садовського в Києві 8 січня 1905 р. Роль Івана Барильченка грав М. К. Садовський. Рецензент газети «Киевское слово» від 10 січня 1905 р., відзначив, що сам автор у ролі артиста Стьопочки Крамарюка «дал вполне законченный со всеми психологическими тонкостями тип театрального инвалида». Після переїзду трупи до Житомира I. К. Тобілевич у листі до полтавського видавця Г. I. Маркевича від 14 березня 1905 р. пише: «П’єса «Житейське море» в Києві мала поспіх. Вона йшла 9 раз при хороших зборах. Звичайно, що цю п’єсу не тільки Животков (маловідомий антрепренер однієї з українських труп.— Р. Я.), а навіть і середня трупа не може виконать з поспіхом, тоді як «Суєту» може грать і Животков... Для

«Житейського моря» треба трьох хороших акторів, а між ними, на роль

Івана — артиста-художника, такого, як Саксаганський. Іван Семенович Лєвицький, послухавши «Житейське море», сказав: «Ця п’єса глибше захоплює душу, ніж «Суєта», вона і вища далеко «Суєти» (Карпенко-Карий

(Тобілевич /. К.). Твори. В 3-х т., т. З, с. 270).

Тим часом, поки рукопис «Житейського моря» знаходився в цензурі для здобуття дозволу до вистави і поки готувалася прем’єра вистави, автор заслав до цензури на предмет дозволу до друку п’ятий том «Драм і комедій», до якого включив і «Житейське море». Здійснило це київське видавництво «Вік» 9 листопада 1904 р., про що повідомляє автор у листі до Г. І. Маркевича в Полтаву від 17 листопада 1904 р. (рукописний відділ ІЛ, № 2871 (1511).

Головне управління в справах преси доручає розглянути п’ятий том «Драм і комедій» Санкт-Петербурзькому цензурному комітетові, останній

14 січня 1905 р. надсилає доповідну записку, в якій викладає думку цензора Андріяшева про можливість дозволити том до друку (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 21, 1905 р., спр. б, арк. 7). У недатованому (але написаному до 7 березня 1905 р.) листі до Г. І. Маркевича І. К. Тобілевич повідомляє, що цензура дозволила п’ятий том «Драмі комедій» До друку (ІЛ, ф. 25, № 263). А в листі до того самого адресата від 14 березня 1905 р. з Житомира ще раз повторює, що «V том цензура дозволила» (Карпенко-Карий /. (Тобілевич /. К.) Твори. В 3-х т., т. З, с. 270).

Очевидно, критичні зауваження на адресу п’єси «Житейське море» спонукали автора до змін. У листі до Г. І. Маркевича від 22 квітня 1905 р.

з хутора Надія драматург пише: «Я трохи поправив кінець в «Житейськім морі»; якби можна поправить для друку, то- добре б було, та, мабуть, не можна...» (там же, с. 271). Очевидно, видавець п’ятого тому «Драм і комедій» зацікавився зміною фіналу и’єси, бо в одному з наступних листів — від 27 серпня 1907 р. драматург знову пише: «Для ознайомлення Вас з кінцем «Житейського моря» посилаю виписку, з якої Ви побачите різницю. Різниця невелика. Коли не молена перемінить в томі кінця, то не варто задля цього задержувать випуск в світ тому» (там же, с. 272).

Але зробити це без окремого дозволу цензури буЛо неможАпво. Текст варіанта фіналу, про який говорить автор, не зберігся.

Сценічна історія «Житейського моря» досить багата і в українському дожовтневому театрі 1905—1917 рр., і в радянському українському театрі. П’єса йшла в Київському театрі -М. Садовського (у 1907—1919 рр.);

б Руському народному театрі товариства «Руська бесіда» в Галичині (у 1908—1909 рр.) і в інших трупах.

З українських радянських театральних колективів слід назвати Новий драматичний театр ім. І. Франка, який у 1920 р. в Вінниці показав «Житейське море» в постановці Г. Юри. У 1948 р. він зробив нову постановку в очолюваному ним колективі — Київському академічному театрі ім. І. Франка (прем’єра — 23 жовтня 1948 р.). У 1948 р. П. Киселевич і А. Крамаренко поставили «Житейське море» на сцені Одеського театру ім. Жовтневої революції. Значною подією театрального життя 70^х років була вистава, здійснена О. Ріпком у Львівському академічному театрі ім. М. Заньковецької.

Продовженням «Житейського моря» мала бути третя п’єса, яка замкнула б драматичну трилогію І. К. Тобілевича. В листі до Г. І. Маркевича від 23 квітня 1905 р. драматург повідомляв: «Пишу комедію на сучасну тему «Воїни і політики», хоч назви сталої ще нема. Якщо тема ця вміститься в «Старе гніздо» (протяг «Суєти»), то буду так і звать. Матеріалу сила і щодня прибавляється, тільки трудно, сильно трудно. Багато дуже типів, боюся, що не справлюсь. А все ж попробую» (там же, с. 271).

У передмові до розпочатої комедії І. К. Тобілевич писав 24 квітня 1905 р.: «Переповнений жовчю страждання, приймаюсь за комедію — «Старе гніздо». Текст передмови записаний перед початком комедії «Старе гніздо» у зошиті, який зберігається в родинному архіві Тобілевичів. Початок «Старого гнізда» за цим зошитом опублікував Ол. Дорошкевич у кн.: Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Вибрані твори. З переднім словом, примітками за редакцією Ол. Дорошкевича. К., 1925, с. XIX—XX (у «Додатках»).

С. В. Тобілевич свідчить: «Іван Карпович мав намір написати ще й третю частину цієї трилогії і в ній показати Івана Барильчєнка вже не серед бурхливих хвиль житейського моря, а біля його берега, себто серед нормального, трудового життя в оточенні сільської природи. Він ніяк не міг добрати назву для цієї третьої п’єси. Називав її по-різному, але найчастіше'«У пристані» або «У берега». Велика віра була у Івана Карповича в цілющу силу для людської душі близькості природи,'роботи біля землі» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 347).

Текст комедії «Житейське море» подається'за вид.: Тобіл&еич (Карпенко-Карий) Іван. Драми і комедії, т. 5, с. 303—440.

¹ Житейське море — образне визначення складності суспільного життя з його боротьбою, тривогами, поразками й успіхами. Вислів набув поширення в світовій літературі, зокрема і в українській.

² Нептун — у римській міфології спочатку був бог джерел і річок. Пізніше його ототожнили з грецьким Посейдоном і вшановували як бога морів.

³ С і н о гі — Сінопська бухта на північному узбережжі Туреччини.

⁴ С кут ар — місто в Туреччині.^

⁵ Різдво — християнське свято народження Христа, що відзначається православною церквою 25 грудня за ст. ст.

⁶ Мефістофель — один із духів зла, демон, часто — грішний

ангел, сатана. Персонаж трагедії німецького поета Йоганна-Вольф-

ганга Гете (1749—1832) «Фауст» (завершена 1831 р.), в якій Мефістофель — одвічний руйнач протистоїть образові творця, шукача істини — Фауста.

⁷ ...в одежі і гримі Отелло...— тобто в головній ролі трагедії англійського драматурга Уїльяма Шекспіра (1564—1616) «Отелло, венеціанський мавр» (1604).

⁸ Може, і у нього є своя Дездемона, а у Дездемони

Касі о, а збоку Яго...— Йдеться про персонажі трагедії У. Шекспіра «Отелло, венеціанський мавр».

⁹ Родріго.— Тут мається на увазі персонаж трагедії У. Шекспіра «Отелло, венеціанський мавр».

¹⁰ ...с т р а с т ь ю бал ьзаковськаго возраста!—Мається на увазі вік героїнь романів французького письменника Опоре де Бальзака (1799—1850).

¹¹ Пропали лукулловські обіди!..— Лукулл Луцій Ліціній (бл. 117т—бл. 56 до н. е.) — римський полководець і політичний діяч. Збагатившись під час воєнних походів, вражав сучасників розкішшю своїх бенкетів. Звідси вислів «Лукуллів бенкет».

¹² Емілія.— Йдеться про персонаж трагедії У. Шекспіра «Отелло, венеціанський мавр».

- ¹³ Бісмарк Отто-Едуард-Леопольд фон Шенгаузен (1815—1898) — німецький державний діяч, дипломат реакційного напряму.

¹⁴ Кін Едмунд (1787—1833) —англійський актор-трагік, якого реакційна буржуазна критика презирливо називала «актором натовпу». В XIX ст. на російській сцені широко йшла комедія «Кін, або Геній і безпутство» французького письменника Александра Дюма-батька (1802—1870) в перекладі російського актора і перекладача Василя Андрійовича Каратигіна (1802—1853).

¹⁵ ...пора давно вже, як Содому, завалитись.— Содом і Гоморра — давньопалестинські міста, зруйновані землетрусом. За біблійною легендою, ця катастрофа була нібито карою жителям цих міст за їхню розбещеність. Звідси вислови «содом», «содом і гоморра», іцо означають розбещеність, а також хаос, безладдя.

¹⁶ ...т и граєш роль прекрасного Й о с и и а. — Вислін походить з біблійного оповідання про юного Йосифа, якого марно намагалася спокусити дружина єгипетського царедворця Пентефрія. Вживається у значенні: цнотлива людина.

¹⁷ Колись у Нижнім...— Йдеться про російське місто Нижній Новгород (тепер — Горький).

¹⁸...тебе Харон утопить в Стіксі...— Харон — у грецькій міфології перевізник душ померлих через річку підземного царства Ахерон. За перевіз у човні брав плату, а тому мерцеві клали в рот монету; Стікс — у грецькій міфології одна з річок, що оточували підземне царство Аїд, уособлення мороку й жаху. її воду вважали отруйною. У переносному значенні Харон — символ смерті, бути утопленим у Стіксі — померти.

ПОЯСНЕННЯ СЛІВ

Аблакат — адвокат Адамашка — гатунок шовкової тканини і вироби з цієї тканини Анахтема (анафема) — відлучення від церкви, прокляття; вживається як лайливе слово Анти к — дуже гарний, надзвичайний; пам’ятка античного мистецтва

Аршин — давня східнослов’янська міра довжини, яка вживалася до запровадження метричної системи, дорівнювала 0,711м Астролябія — прилад для вимірювання кутів, з допомогою якого до XVIII ст. визначали положення небесних світил, а пізніше робили геодезичні вимірювання

Бантйна — поперечна балка між кроквами під стелею хати; взагалі поперечина Барило — невелика посудина для рідини (найчастіше з дерева) з двома днищами і опуклими стінками, стягнутими обручами Б а та в а (батова) —лава, ряд Безесник (безёцник) —безстидник

Бирка (бйра) — однорічна вівця; ярка

Бйрса — коняча хвороба Бігунки — легкі дрожки або сани Бра — скорочена форма звертання від «брате»

Бурлака — людина без постійної роботи і постійного проживання; одинокий, неодружений чоловік Бусурман (басурман) — зневажлива назва представника магометанської віри; лайливе слово

Валах — кастрований баран Ванькйрок (ванькйр)—бічна

кімнатка, відокремлена стіною від великої кімнати Вахмістр — у дореволюційній армії старший унтер-офіцерський чин у кавалерії і кінній артилерії, якому в піхоті відповідав чин фельдфебеля Верства—давня назва міри великих віддалей, що становила 1,06 км і вживалася до запровадження метричної системи Вирло — залізний важіль, підойма

Витушка — прилад, на обертальне перехрестя якого накладають міток (півмітка) пряжі, щоб перемотати нитки в клубок Вйштапувати — вилаяти Вільгота — певна свобода в дотримуванні законів, правил, зобов’язань Волость — у дореволюційній Росії і в СРСР до 1929—1930 рр. адміністративно-територіальна одиниця, що входила до складу повіту

Волохи — назва жителів Молдавського князівства в староукраїнських писемних пам’ятках, народній поетичній творчості та мовній практиці українців у минулому

Восьмушка (восьмуха) — восьма частина фунта — міри ваги, що дорівнювала 409,5 г і застосовувалась у Росії, ^на Україні і Білорусії з X ст. до запровадження метричної системи

Г а й д у к — тут: солдат придворної охорони; слуга Г аламагати — базікати Гарапник — довгий батіг, сплетений з тонких ремінців

Г е р ц ь — окремі сутички, поєдинки українських козаків з ворогами перед боєм Г ирлйга — ціпок, часто загнутий на кінці, яким користуються пастухи, старі люди тощо Голощак — пісна рідка страва Горлова яма — яма для зберігання овочів, зерна тощо Гривня — тут: гривеник -- срібна монета в десять копійок Г р і ш — у XIX ст. в Росії — дрібна розмінна монета, що дорівнювала 1/2 копійки

Дармовйс (дармовїс) —предмет, який чіпляють, підвішують до чого-небудь для прикраси і т. ін.; підвісок, підвіска Демикитон (демікотон) — густа бавовняна привізна тканина, яку використовували в XIX ст. Державець — тут: великий землевласник, поміщик Десятина — стара російська одиниця земельної площі, яка дорівнює 1,09 га (2400 кв. м)

Д е с я т й и щ и к — селянин, що обробляв чужу землю за умовою від десятини Десятник (десяцький) — нижчий поліцейський служитель на селі, якого обирали селяни Д ж у ра — на Україні в XVI —XVIII ст. зброєносець у козацької старшини Дрік — чагарникова або напівчагарникова степова рослина родини бобових, що цвіте жовтими та білуватими квітами; в народі вживають відвар з гілок дроку

Едем — за біблійною легендою, місце блаженного існування Адама і €ші; рай, місце, що відзначається винятковою ?краоою і багатством природи; благодатний край

Єретуватися (іритувитися) — з'лоститнся; дратуватися, сердитися

Заві й її а — • різкий пекучий біль у грудях або животі З а г а л у и и т и — тут: поїти до безтями

Загилити — з силою вдарити

З а г р і б к и — податок за дозвіл загрібати колосся на початку косіння

З а ж й и к н — початок, перший день жнив; тут: одна з форм податку за дозвіл розпочати жнива З а к о с к и — податок за дозвіл розпочати косовицю

З а о р к и — податок за дозвіл розпочинати оранку

З а п р о д а ж и я — документ про укладення попереднього договору про продаж чого-небудь при одержанні завдатку Зашамотатись — з-а мету ш и -тись

Зливки — вершки; сметана

З л о т и й — грошова одиниця в Польщі; па Правобережній Україні місцева назва монети вартістю 15 копійок

З н й щ и т и с я --- принизити свою гідність, принизитись перед кимсь Зноровити — викликати у когось норовливість, роздратуванню Зуспіти — встигнути; зустріти, застати; несподівано з’явитися

І м і н і є — маєток

К а г л а — отвір у димоході (до стелі), який затуляють для збереження тепла К а л й т к а — торбинка для грошей; гаманець

К а н ч у к - - нагайка з переплетених ремінців

К в а р т а — міра рідких і сипких тіл (трохи більша за літр); кухоль Квіток (квиток) — квитанція, розписка, що давала право на одержання чого-пебудь Керсетка (корсетка) — верхній жіночий одяг — безрукавка, пошита в талію з кольорової тканини Кирея — верхній довгий суконний одяг із відлогою — частиною для захисту голови в негоду К і и і — військовий табір, обоз; місце перебування запорізьких козаків і гайдамаків К меть — селянин, хлібороб К и і к с е и — привітання дівчини з присіданням; реверанс Кобеняк — суконний довгий і широкий чоловічий верхній одяг

з відлогою; каптан, кпрся, сіряк

лих товарів для про-

, в о р я н и — іронічна ілих дворян; те саме, іні ходачкова шляхта волю ції на Україні інна монета вартістю гріш

старовинний чотири-іпаж з поперечними ми сидіннями; легкий двоколісний візок

- додаткова до пан-альна повинність по і ремонту мостів, 5ель, панських будин-

польська монета Шенкель — внутрішня, звернена до коня частина ноги від коліна до щиколотки, якою вершник управляє конем Шпанка— тут: шпанська вівця, тобто іспанська .вівця Штрап — штраф Шуляти—те саме, що тикати, встромляти щось колюче з загостреним кінцем Шупити — розуміти

Яловий — ялиновий Ярмулка — шапочка з м’якої матерії без околичин, яка щільно прилягає до голови

шапочки, часто з поздовжнім розрізом ззаду, який зашнуровують, стягуючи під ним волосся Очкове — податок від пасіки

П а к і л — кілок, вбитий в землю Пасмо — тут: певна кількість пря-дива-

Паювати — ділити на паї, частини Першерон — порода великих ко-ней-ваговозів, виведена у Франції в провінції Перш, «а також кінь такої породи Пйхва (піхва) —футляр для шаблі, кинджала, меча, ножа тощо

Підкоморій — суддя, який займався межуванням володінь Підстовба — тверда дощечка, якою з’єднуються в плузі чепіга

і граділь — частини плуга; стовба Плахта — жіночий одяг типу спідниці, зроблений із двох зшитих до половини полотнищ переважно вовняної картатої тканини Подорож чина— податок поміщикам за проїзд по дорозі Полудрабок — один з двох боків воза у вигляді драбини Порттабак — невеличка коробочка для тютюну, яку звичайно носять у кишені Посредник (мировий посередник) — після селянської реформи 1861 р. в Росії урядовії» чиновник, що залагоджував конфлікти між селянами та поміщиками

Постоли — м’яке селянське взуття з цілого шматка шкіри без пришивної підошви, яке звичайно носили з онучами, прив’язуючи до ніг мотузками П р и к а ж ч и к — тут: найманий

службовець у поміщика, що наглядав за якою-нсбудь ділянкою його господарства, виконував різні господарські доручення або керував господарством П р и с о г л а ш а т и — за прошу вати до чого-небудь, пропонувати щось Пристріт — за народним уявленням, хвороба, викликана чиїмсь злим поглядом Присутствіє — урядова установа.

Пробощ — парафіяльний піп Промітний — який веде справи, вдаючись до хитрощів, обману; кмітливий, пронозливий Просеренки — білі проліски ГІ р и д й у с (прудивус) — вусань, який має пишні, довгі вуса Пуд — у Росії, Білорусії та на Україні до запровадження метричної системи мір міра ваги, що дорівнює 40 фунтам (близько 16,4 кг)

Рата — термін сплати боргу, а також частина боргу, сплачена в якийсь відрізок даного терміну Рахуба — лічба, рахування Рація — тут: промова Р е н о к с — у грі в карти відсутність карти якої-побудь масті у гравця Р о з ч і п ч и т и с я скинути очіпок

з голови, розкрити голову Рукомесло - певна професія, фах; ремесло Рябіти — боятися; торопіти; ніяковіти

С а ж — рублений хлів, у якому відгодовують свиней Сакви — дві з’єднані одним полотнищем торби, які перекидають через плече або через спину коня, осла і т. ін.

С а л г а н — те саме, що салоган, салогон — бойня разом із салотопнею Саля — зал

Середо пост я — четвертий тиждень великого посту — періоду невживання скоромної їжі, що триває сім тижнів перед Великоднем

Сириця — недублена шкіра (переважно яловича, свиняча або верблюдяча), оброблена жировими речовинами, які роблять її дуже міцною та еластичною Сіпака — доскіпливий, уїдливий начальник, папський прислужник Сліпи — очі

Сотник — особа, яка очолювала сотню, обиралася спочатку козаками, а згодом призначалася гетьманом або царем С п а ш — псування, нищення трав, посівів тваринами; потрава

Сповідь — обряд покаяння в гріхах перед священиком і відпущення ним гріхів Справник — у дореволюційній Росії начальник повітової поліції

Спретчатися — сперечатися Спрягатися — об’єднуватися з кимсь для спільних дій; з’єднуватися, сполучатися способом спряження Стан — адміністративно-поліцей-.

ський підрозділ повіту Становий (становий пристав) — у дореволюційній Росії начальник місцевої поліції Староста — керівник міського чи сільського управління або самоврядування; війт; голова сільської громади; особа, що сватає жениха нареченій або нареченому Старшина — виборна особа в дореволюційний час, що керувала, відала справами якого-не-будь колективу Статкувати — добре хазяйнувати, старанно працювати Строкозйй — той, що наймався на роботу на певний строк Супоня — ремінь, яким стягають хомут, запрягаючи коня Східніше — вигідніше

Табака — тертий тютюн для нюхання

Табель — святковий день, визначений як вільний від праці, навчання тощо; табельний день Талан — доля, життєвий шлях кого-небудь ₄

Таранкуватий — те саме, що віспуватий; рябий Тарантас — чотириколісний візок на довгих розворах для далекої дороги

Твар — обличчя; тварина Товар — рогата худоба Торкати — випивати Т р ё з н и й — ситний Трійчатка — плетена з трьох ременів нагайка Турляти — сильно штовхати, гнати

У л я г о м а — час, коли лягають спати У п й р — вампір

Урядник — у дореволюційній Росії нижчий чин повітової поліції, в колишній Галичині — службова особа, чиновник Утреня — церковна служба, що правиться рано-вранці; заутреня

Ф а к т о р — посередник, дрібний комісіонер, маклер Фамо — майстерня або фабрика, де валяють, збивають вовну, шерсть, пух і т. ін.; валяльня Феральний — нещасливий, фатальний

Фойда (хвойда) —легковажна жінка

Ф р і к а с ё (фрикасе) — страва, приготовлена з дрібно нарізаного м’яса в підливі Ф р у н т (фронт) — лицева сторона у шикуванні військ Фурман — візник

Характерник — чаклун, чарівник

Харкй-макогбники — дурниця; нісенітниця Харпак — бідняк, злидар Харциз — розбійник, грабіжник Холодна — приміщення для арештантів при поліцейській дільниці, волосних судах і т. п.

X о р у г з (хоругов) — корогва, підрозділ у польському та козацькому війську

Челядинець — той, що належав до челяді — дворових людей, панської прислуги Черезсідельник — частина кінської упряжі — ремінь, що проходить через сіделко від однієї голоблі до другої, підтримуючи їх

Четверть — старовинна міра об’єму сипних тіл, яка дорівнює

8 четверикам (близько 210 л) Чинш — натуральний або грошовий податок, що його платили поміщикам чи на державу в феодальній Європі Чиншовик — орендатор, який платив чинш власникові землі

Ч у м а р к а (чемёрка) — старовинний чоловічий верхній одяг, пошитий у талію з фалдами

Чумачка — чумакування, тобто перевезення на волах хліба, солі, риби та інших товарів для продажу

Шабльові дворяни — іронічна назва збіднілих дворян; те саме,

, що в Галичині ходачкова шляхта Шаг — до революції на Україні дрібна розмінна монета вартістю півкопійки; гріш Шарабан — старовинний чотириколісний екіпаж з поперечними кількарядними сидіннями; легкий однокінний двоколісний візок Шарварок — додаткова до панщини феодальна повинність по будівництву і ремонту мостів, шляхів, гребель, панських будинків і т. ін.

III е л е п а — недотепа Шеляг — старовинна найдрібніша польська монета Шенкель — внутрішня, звернена до коня частина ноги від коліна до щиколотки, якою вершник управляє конем Шпанка — тут: шпанська вівця, тобто іспанська .вівця Штрап — штраф Шуляти—те саме, що тикати, встромляти щось колюче з загостреним кінцем Шупити — розуміти

Яловий — ялиновий Яр мулка — шапочка з м’якої матерії без околичин, яка щільно прилягає до голови

ЗМІСТ

ДРАМАТИЧНІ ТВОРИ

Пояснення слів

599

Литературно-художественное издание

Академия наук Украинской ССР Издательство «Паукова думка»

БИБЛИОТЕКА УКРАИНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ Дооктябрьская украинская литература

КАРПЕНКО-КАРЫЙ ИВАН КАРПОВИЧ

(1845-1907)

Драматические произведения

Составитель и автор примечаний ПИЛИПЧУК РОСТИСЛАВ ЯРОСЛАВОВИЧ Редактор тома С. Д. ЗУБКОВ Киев, издательство «Наукова думка»

На украинском языке

Художник В. М. ДОЗОРЕЦЬ Художній редактор В. П. КУЗЬ Технічний редактор I. А. РАТНПР Коректори Л. I. Семенюк, 1-І. О. Луцька

ИБ^/№ Э3«2

Здано до фотонабору 30.09.88. Підписано до друку 13.10 89.

Формат 84 X Ю8'/з2. Папір друк. № 2. Літ. гари.

.Вис. друк з ФПФ. Ум. друк. -арк. 31,92. Ум. фарбо-відб. 31,92. Обл.-вид. арк. 34,7. Тираж 119 200 прим. Зам. 8-969.

Ціна 3 крб. 70 к.

Видавництво «Наукова думка».

252601, Київ 4„вул. Репіиа, 3.

Книжкова фабрика імені М. В. Фрунзе,

310057, Харків 67, вул. Доиець-Захаржевськогв, 6/8.

Карпенко-Карий І. К.

К26 Драматичні твори / Вступ, ст., упоряд. і гтриміт. Р. Я. Пилипчука; Ред. С. Д. Зубков.— К.: Наук, думка, 1989.— 608 с.: портр.— (Б-ка укр. літ. Дожовт. укр. літ.). І5ВЫ 5-12-009281-0 (в опр.) :3 крб. 70 к. 119 200 пр.

У книзі подані кращі драматичні твори видатного українського драматурга І. К. Карпенка-Карого: «Бурлака», «Сава Чалий», «Безталанна», «Хазяїн» та ін.

,, 4702590100 - 502 ^К М221(04) - 89 ^{П?рЄАПЛаТ,!Є}