і.

ДОЛЯ

Шднією з найхарактерніших особливостей ¹ світогляду взагалі будь-якого народу є ан-тропоморфізація не лише стихій, сил природи, а й тих явищ, які через незнання законів, причин їхніх та наслідків були для нього незрозумілі. Так, на першій сходинці розвитку народного життя явились божества добрі й лихі, світлі й темні — залежно від характеру їхнього впливу на людину. Поряд з антропо-морфізацією сил і явищ природи відбувалася антропо-морфізація деяких явищ соціального характеру, які досить часто збуджували у народу зачудування своєю вдаваною загадковістю (багатство, бідність тощо). Аналогія патологічних явищ у різних хворобах з тими чи іншими впливами однієї людини на іншу, а так само жах епідемій дали привід фантазії народній, що перебувала в дитинному стані, до антропоморфізації самих хвороб. З таких ан-тропоморфізацій, що набули вигляду надприродних, міфічних істот, у свідомості українського народу й понині живуть у більш-менш визначених образах такі: Доля, Злидні, деякі хвороби³⁷ і створене вже на християнському ґрунті уособлення деяких днів тижня.

Література про Долю доволі багата. Ще в 60-х роках минулого сторіччя професор О. О. Потебня надрукував досить цінну статтю під заголовком «Про Долю та споріднених з нею істот», основану на народних казках, легендах, піснях, прислів’ях, а також на лінгвістичних висновках. У 1883 році шанованим професором були надруковані додатки до цієї статті в «Російському філологічному Віснику». Професор Потебня розглядає різні назви Долі: «щастя», «притча», «лихо», «біда», «горе» тощо, з’ясовує процес формування таких уявлень та їхній характер, веде мову про зв’язок Долі з іншими міфічними істотами й предметами і т.ін. Не менш цінними є дослідження академіка А. Н. Веселовського про Долю в його «Розвідках у галузі руського духовного вірша» з додатковою статтею «Декілька нових даних до народних уявлень про Долю». До цих основних досліджень треба додати довгу низку порівняно невеликих статей: М. Васильєва — «Антропоморфічні уявлення у віруваннях українського народу», М. Довнар-Запольського — «Жіноча доля в піснях пінчуків», П.Іванова — «Народні оповіді про Долю (Матеріали для характеристики світобачення селянського населення Куп’янського повіту)», Крауса, Боровиковського та багатьох інших. Відсилаючи тих, хто цікавиться цими питаннями, до названих статей, ми розповімо лише в найзагальніших рисах, як на Україні народ уявляє собі Долю.

Доля є в кожної людини, це — її щастя або нещастя. П. Іванов, ґрунтуючись на 16 записаних ним у Куп’ян-ському повіті народних оповідях про Долю, розрізняє:

1) природжену Долю — душу предків, 2) Долю — янгола і 3) Долю — душу людини, або двійника його. Свого часу В. Богданов вказав на довільність і необґрунтованість такої класифікації, бо її не можна строго й точно обґрунтувати народними оповідями. А взагалі Доля є началом позитивним і істотою зовсім не ворожою; вона не має характеру божественності, а являє собою лише втілене співіснування людини. Доля буває активна й пасивна. Активна Доля сприяє більшому чи меншому статку свого двійника-людини. Вона дбає про людину, допомагає їй в усьому, жаліє її, завжди захищає її інтереси, навіть тоді, коли сама вона відпочиває або «п’є та гуляє». Якщо хворий почує вночі, що його хтось під вікном називає на ім’я, то це означає, що до нього прийшла його Доля і принесла здоров’я (Старобільський повіт). Доля сама не шукає людини, а от людина мусить постаратися знайти її і оволодіти нею; найчастіше вона може зробити це не інакше, як заволодівши попередньо чиєюсь чужою Долею, котра й відкриє, як то можна оволодіти своєю Долею. Хто відшукає свою Долю, тому в усьому таланить, і той швидко багатшає; а хто не знайде Долі — б’ється, як риба об лід, й нічого з його починань не виходить. Долю людини можна відтрутити від неї чарами, загнати в пустирища й болота; а людина, позбавлена свого охоронця, зовсім опускається. Пасивне ставлення Долі до людини, якою вона опікується, найчастіше залежить від розбіжності занять людини з тією справою, яка до душі Долі; іноді ж це зумовлюється самою природою Долі.

За зовнішністю своєю Доля уявляється то в образі жінки різного вигляду, то в образі незнайомця, панича, то в усьому цілковито схожою на опікувану нею людину, причому, згідно з характером — активним чи пасивним, українські оповіді наділяють її (Долю) відповідними ознаками й символами — діловитістю, бережливістю, турботливістю — і навпаки: позитивна, активна Доля — «хороша, обсмикана, обтикана, колоски стримлять» (підбирає колосся на полі, яке залишилося після збирання господарем хліба), їсть помірно; пасивна Доля — «заспана, запухла, обстрепана, неряшниця», ненажерлива, валяється гола під колодою і т.ін. Подекуди на Україні Долю називають ще Таланом, і при цьому кажуть, що неодмінно в кожної людини є свій Талан. У декого Талан «невсипущий», працює не покладаючи рук, не спить ні хвилини. В кого такий Талан, тій людині добре: Талан її пильнує, а сама вона собі розкошує. Та як тільки Талан засне, тоді людині доводиться дуже важко: як вона не працює, а все нема користі.

Наведемо деякі найхарактерніші оповіді про Долю.

Жили собі два брати — один багатий, а другий — бідний. Якось вийшов бідний на братове поле і бачить, що полем ходить якась жінка, збирає колосся і втикає їх у снопи. Ось він і питає: «Хто ти така?» — «Я — Доля твого брата». — «А де ж моя Доля?» — «Вона лежить отам, під грушею». — «Що мені треба зробити, аби й моя Доля була такою ж роботящою, як ти?» — «А ось я тобі дам пораду: візьми ти доброго дрючка, підійди під ту грушу, підкравшись до своєї сонної долі, впіймай її, бий, що є сили, й примовляй при цьому: ось тобі, лиха Доле, за те, що не йдеш у поле працювати на мене, коли біда зовсім уже насіла! Допомагай мені, не то — вб’ю!» Бідняк так і вчинив, після чого все в нього пішло на лад, і він невдовзі зробився багатшим за свого брата (Вінницький повіт).

Було два брати — багатий і бідний. От попросився бідний брат до багатого пшеницю жати. Жне він день, жне другий. Ввечері першого дня господиня пішла додому зварити дітям вечерю, а він цілу ніч жне собі. Коли чує — хтось збирає колосся, снопи складає, соломою шелестить. Думав — чи ж не краде хто? На ранок дивиться — все ціле. Ввечері другого дня знову господиня пішла додому зварити дітям вечерю, а він жне собі вночі та жне. Знову чує — братова Доля (то була вона) збирає колосся і підтакує їх під копи. Він тоді впав на землю й лежить. Господині, між тим, нічого не сказав. На третю ніч хазайка кличе його з собою вечеряти: «Хоч кулешику поїси — все ж у роті м’якше стане». Але він не пішов: «Потерплю, — міркує собі, — спитаю, що воно таке ходить...» Знову щось іде, збирає колосся, переносить снопи. — «Ну, скажи правду, що ти таке: чи погане, чи добре? Хто ти?» — питає бідний брат. — «Я — братова Доля; ти хоч перервись, та все’дно нічого не буде з цього діла; він же п’є, гуляє, а я за нього працюю». — «Де ж моя Доля?» — «Під колодою лежить гола». — «А як мені дійти до неї?» — «Іди, а як побачиш, що лежить гола під колодою, то і є твоя Доля». — Пішов він і знайшов. «Доле моя, Доле! Чого це ти лежиш, чому нічого не робиш? Лежиш усе — ні попереду тебе, ні позаду тебе нічого нема: чим ти займатимешся?» — «Я хочу сидіти за прилавком». — «Як же ти сидітимеш за прилавком?» — «Попроси в брата 50 копійок, або карбованця, накупи стрічок і хрестиків — то я торгуватиму». Пішов він до брата; а брат п’є та гуляє — знати його не хоче. «Позич мені, брате, одного карбованця». — «Коли ж ти віддаси? Де ти візьмеш?» Бідний повалився йому в ноги. «Та позич уже», — сказали ті, що гуляли з багатим. Позичив. Накупив тоді бідний брат стрічок і хрестиків — і мав зиск; накупив більше, додав хусточок — і знову узяв бариш. Вирішив він після того торгувати різним дрібним крамом, придбав конячину. Коли він їхав до міста за крамом, хлопчаки почали насміхатися з нього і ну кидати камінці у прив’язану позад візка скриньку. Приїхав він у місто, подивився, а в скриньці — коштовне каміння... Поніс він скарб государю імператору, а той звелів відсипати йому грошей стільки, скільки коштувало те каміння. І став він з того часу багатієм (Бахмутський повіт).

Мотив збагачення завдяки торгівлі зустрічається в українських народних оповідях про Долю частіше, ніж інші мотиви. Різко впадаючи у вічі кожному, явище це, незрозуміле для простолюду через складність причин, які діють у ньому, знайшло собі, отже, просте, немудряще і водночас конкретне пояснення в антропоморфізації Долі. Той же мотив, наприклад, повторюється і в оповіді, записаній в Олександрівському повіті.

Жили два брати — один багатий, а другий бідний. Багатий засівав хліб великими ланами, а бідний засіє, може, там якусь десятину, і вже пильнує її, як ока в лобі. Якось уночі вийшов бідний брат з двору й думає собі: «Піду-но погляну, як би що не пошкодило» (а вже було по жнивах). Дивиться, а його полем ходить вичепурена, як пава, панянка, збирає колосся й носить його до братових копиць. «Що таке?» — гадає. Підкрався він ззаду та й схопив панянку. — «Хто ти така, що на моїй вбогій ниві збираєш колосся й носиш його до братових копиць?» — «А я, — каже, — братова Доля, йому й слугую». — «А моя ж Доля де?» — питає. — «Твоя, — каже, — за прилавком торгує». —«Як же мені знайти її?» — «А ось як, — каже, — ходи до брата, випрохай у нього конячину та їдь на ярмарок; не доїжджаючи так за гони до ярмарку, пусти ту конячину й тричі навхрест перетни ярмарок: Доля сама до тебе і з’явиться». Випрохав він у брата конячину та й поїхав. Під’їхав до ярмарку, пустив конячину, перетнув тричі навхрест майдан і озирається навкруги. Коли підходить до нього пані. «Чому ти, — питає, — чоловіче, озираєшся?» — «Та шукаю, — каже, — своєї Долі». — «Навіщо вона тобі?» — «Як навіщо? Он братова Доля слугує йому, а моєї нема». — «Ось тобі три карбованці, купи на них риби, відійди від того місця на сім кроків, сядь і торгуй. Та дивись — неодмінно візьми, купуючи рибу, здачі хоч копійку».

То була його Доля.

Купив він риби, взяв копійку здачі, відійшов „на сім кроків, сів і торгує. Поторгував, порахував гроші, а в нього стало вже шість карбованців, і ще є. Він ще купив риби... І як почав роз’їжджати по ярмарках, то так розбагатів, що записався в найперші купці. І згадав він: «Є, — каже, — в мене десь жінка і діти, — поїду заберу їх». Приїхав у свою слободу, зупинився в брата на квартирі, розпитує, як той живе, а сам не признається. «Та що, — каже той, — було нас два брати, тільки-но другий — волоцюга, такий-сякий, хтозна-де й подівся; та хоча б ще сам пропав безвісти, а то взяв у мене конячину — й ту не знати де перевів». — «Що ж — у нього й жінка була?» — «Аякже! Покинув її тут з дітьми, то вона стала тютюном пробиватися, та так просмерділась, що я вже й не пускаю її до себе». — «А чи не можна гукнути її? Я б цим нещасним пожертвував що-небудь, для спасіння своєї душі». — «Як на те ласка ваша, то можна... Підіть-но, наймити, гукніть ту табашницю!»

Приходить жінка, стала коло порога, вклонилася. — «Чого ви, братику, мене кликали?» — «Хто там тебе кликав? Це ось чоловік захотів пожертвувати тобі на бідність». А той і каже: «Де твій чоловік?» — «А Господь його святий знає: пішов кудись на заробітки, та щось і не чути про нього; а я сама з дітьми тютюн сію — тим і годуюся». — «А діти живі?» — «Дякувати Богові — живі». — «Ну, все це добре... Що ж, ти так і не впізнала мене?» — «Ні, — каже, — паночку, звідки ж я вас знаю?» — «А я ж, — каже, — твій чоловік!» — «Що ви, Господь з вами, глузуєте з мене!» — «Та ні ж бо! Ось отак і так ми жили, ось те-то й те-то в нас було». —- «Правильно!» — каже жінка і впізнала, нарешті, його.

«Ну, — каже чоловік, — поїдемо тепер зі мною!.. А ти, брате, вибирай собі якого завгодно коня з моєї трійці...»

Брат же собі й гадає: «От він пішов тоді з дому злидарем, а тепер зробився таким багатирем; чи те буде, коли я піду зі своїми тисячами!» Відразу ж розпродав усе, переїхав до міста, понабудовував домів, лавок, купив тисяч надвадцять краму, записався в купці — торгує. Поторгував рік, підрахував, — лишилось тільки тисяч десять; наступного року — лишилося вже тільки п’ять тисяч, а там

— тисяча... та так перевівся, що врешті-решт пішов до брата жити.

Долею не завжди можна заволодіти мирним шляхом

— іноді доводиться в таких випадках діяти досить рішуче і навіть круто, як свідчить про те, наприклад, така оповідь, почута селянином, який повідомив її, у Бердянському повіті.

Жили собі колись два брати — один бідний, а другий багатий; у бідного були діти, а в багатого їх не було; до всього ж цього — .бідний був ще й калікою. Брати жили разом. Тільки раз багатий брат і каже бідному: «Яка користь мені з того, що я годуватиму твоїх дітей?» Взяв і відділив його: дав йому одного куцого бика, а більше нічого. Продав бідний того бика, збудував хижку й живе собі, бідуючи. А брат його насіяв пшениці десятин двадцять, а може й тридцять. Надходять жнива. Бідний і каже своєму синові: «Ходімо, синку, наймемось до дядька: може, нажнемо яку десятину пшениці». Найнялись вони карбованців за п’ять чи там за шість³⁸. Цілий тиждень косили вони на тій десятині, тому що, відомо, — той каліка, а те ще мале. Ну, й було, отож, так: сьогодні субота, а завтра неділя; косили вони цілий день, нічого не ївши, а ввечері батько й каже: «Ходімо, синку, до дядька: чи не дасть він нам повечеряти, своїм же робітникам він варить їсти,

— може, й нам дасть чого-небудь». Пішли. Багатий брат питає: «А що — скінчив уже з десятиною?» — «Та скосив, — відповідає, — у снопи пов’язав, тільки не позносив». — «Е-е, — каже багатий брат, — це вже не робота! Зараз же складай у копи!» І не дав їм їсти. Заплакав бідний брат і пішов із сином на цілу ніч складати снопи, хоч з ранку самого не мали вони в роті ні росинки, ні макового зернятка. Носили вони так доти, що ось-ось вже й світатиме. Позносили, нарешті, все. Батько й каже тоді: «Приляжмо, синку, та хоч відпочинемо трохи: дядько твій

— спасибі йому — нагодував нас». Дитина, звичайно, натомилась, впала й миттю заснула; а батько обіперся на лікоть та й давай тужити, що нічого їсти ні йому, ні дітям. Дивиться^ нивою, де він косив,ходить простоволоса жінка в білій сорочці. Бідний брат і міркує: «Господи! Хто ж це такий ходить, що нібито боїться до мене підійти? Ану запитаю — що воно таке?.. Слухай! Хто ти?» — «А я, — каже, — Доля твого брата». — «Що ж ти тут блукаєш?» — «А збираю колосся і в снопи їх втикаю, щоб жоден не пропав». — «Ех, Господи! — подумав бідний брат: — як би мені впіймати її та дізнатись, де моя Доля?»

Підкликав він до себе братову Долю та й схопив її. — «Доле мого брата! Скажи мені, де ж моя Доля?» — «Е! Та ти хіба впіймаєш свою Долю? Твоя Доля — бути купцем». — «То скажи, як знайти мені свою Долю?» — «А ось як, — каже. — Вставай зараз, іди хутчіше додому та поквапся, не гаючись, до міста, аби ще до ранку ти був там. І стрінуться тобі три «панночки» — дві в однаковісіньких сукнях, а третя — в іншій. Коли вони йтимуть, попереду їх гратиме музика, а вони танцюватимуть; і ось та, третя, і є твоя Доля. Ти стань позаду цієї «панночки» та вдар її так, щоб вона впала на землю». — Приходить бідний каліка до міста. І справді — все так і є, як казала йому братова Доля. «Господи милостивий! Я й тепер нещасний, а що ж зі мною буде, як я вдарю таку пані? Доведеться жити в дядьковій хаті (у в’язниці)!.. Ех, нехай буде, що буде!» — сказав він та й двигнув що було сили панночку по вуху! Вона впала, озирнулась і каже: «Е! Знайшов-таки ти мене тут! Ти думав, я нивою ходитиму та колосся збиратиму? Ні, я куп-цюю!» Взяла вона тоді його й повела до себе. А в неї було дві величезні крамниці з товарами. Вона його гарно вбрала, тому що він був геть обшарпаний; наділа на нього нові чоботи і весь одяг, а тоді заходилася навчати його: «Тепер у нас у місті продають з публічного торгу в одного купця два будинки. Поснідаємо зараз та й підемо туди, бо треба поспішати на аукціон. Тільки дивись — виступлять два купці та й почнуть торгувати, а ти виступиш третім. Питатимуть: «Хто що дає за ці два будинки?» Ти не озивайся, мовчи — нехай ті купці свою ціну складають. Один дає дві тисячі, другий — чотири, а як вигукнуть утретє: «Хто більше?» — то ти тоді вже тільки набавляй».

Поїхали на аукціон, і він купив ті два будинки. Прожив у місті років зо три, а може, й чотири, і було вже зовсім забув про жінку й дітей. Та от якось згадав і звелів кучерові, щоб той запріг коней; сів, поїхав у своє село й зупинився біля своєї халупки. «Піди, — каже кучерові, — спитай, чи не пустять нас підночувати?» А слід сказати, що коли він їхав з міста, то набрав з собою всіляких напоїв та наїдків, бо добре знав, що жінка не ївши сидить вдома. Набрав і одежі дітям. Кучер, коли послав його господар, підбіг до халупки й питає: «А що — господар удома?» — «Не те, що не вдома, а хтозна, чи й живий на світі: вже чотири роки, як його вбили чи зарізали». — «А чи не впустиш ти нас, господине, переночувати?» — «Чого ж не впустити? Ночуйте!..»

Купець потім і питає, чи нема в неї чого повечеряти.

— «1-і! — відповіла хазяйка. — Сама сиджу не ївши й діти мої голодні!» Скільки купець не розмовляв з нею, а вона так і не впізнала його. Послав купець кучера ставити самовар, той ставив — не ставив, а самовар уже кипить. Посадив купець кучера за стіл, посадив і хазяйку з дітьми, — а вже скільки він цукру того понакладав у чашки, то і — Господи! Випили вони чай. Хазяйка вже так дякує купцеві, так дякує: «Хоч у душі, — каже, — посолодшало, а то діти зовсім було попухли не ївши». Посиділи потім, погомоніли. Купець звелів кучеру внести всі напої та наїдки. Повечеряли. Хазяйка й діти дякують купцю, чолом б’ють у ноги за те, що напоїв і нагодував їх. А він і каже: «Ні, хазяйко, цим лише від мене не відбудешся — я ще з тобою спати ляжу». «Ні, ні, пане, — відповідає хазяйка, — цього вже ніяк не можна, бо як коли-небудь повернеться мій чоловік і дізнається про те, то він мене потовче». — «Невже ти справді не хочеш відмовитися від свого чоловіка? — спитав купець. — Якщо так, то я знайду собі й кращу за тебе». — «Хіба мій чоловік такий, як ви? Мій чоловік бідний і вбогий, та ще й каліка до того ж, а ви — пан». Давай тоді купець показувати різні прикмети, поки жінка, нарешті, не впізнала його; а коли впізнала, він гарно вбрав дітей і каже синові, з яким колись косив у свого брата: «Нумо збігай, синку, до свого дядька, котрий не дав нам і кусня хліба, коли косили в нього. Скучив я за ним — побачитись хочу».

А було це вночі. Побіг хлопчак до дядькової хати й гукає: «Дядю!» — «А що?» — «Ходіть до нас!» — «А що там у вас?» — «Приїхав батько в бричці, тройкою коней!» — «Хіба що батьковою?» — сміється дядько, та все ж пішов. Приходить, привітався — не впізнає брата в купцеві. «Невже ти мене не впізнаєш?» — питає купець. — «Як же я можу впізнати тебе, коли ти раніше був тяжким злидарем, а тепер став таким багатієм?» Упізнали, нарешті, один одного й давай тоді пити та гуляти. От і почав багатий брат випитувати, як той розбагатів. Купець розповів йому про свою Долю. Тоді брати розпрощалися; купець забрав дітей і жінку і переїхав з ними жити до міста. І нині вони живуть у Бердянську.

Та особливо характерна з багатьох поглядів легенда, записана в Білгородському повіті.

Жив собі один бідний чоловік. Дітей в нього було багато, а хліб усе не родить. От він і каже: «Боже милостивий, Боже праведний! Хоч би мені побачити якось свою Долю, щоб знати, чим зайнятися».

Дров немає, запряг він конячину й поїхав до лісу. Приїхав, поклав конячині сіна, а сам пішов дрова рубати. Рубає дерево, коли чує: хтось поблизу тужить. «Дай піду подивлюсь, що воно таке тужить?» Йде, коли бачить — за гнилим пнем лежить Доля. Підійшов ближче й доторкнувся до неї, а Доля й каже: «Не чіпай мене!» — «Що ж ти таке?» — «Я — твоя Доля». — «А коли ти моя Доля, то скажи, до чого мені рук докласти?» — «Займись, добрий чоловіче, віниками: нарубай берези, нав’яжи пучків та й вези продавати — з цього розбагатієш». Нарубав він дров, одвіз додому, перехопив що там трохи та й знов до лісу. Приїхав, розшукав берізки й давай рубати гілки; здер лико і нав’язав пучків. Привіз їх спочатку додому, а тоді повіз на базар, — так йому не дали навіть стати як слід, — миттю віники порозбирали.... Далі й далі — і дав йому Бог так, що став він купцем, став красним товаром торгувати. А сусіда й міркує собі: «З чого це кум розбагатів?» Приходить до нього. — «Добридень, куме! — привітався. — Скажи, куме, правду: як ти розбагатів?» — «Ех, куме, я б і сказав, та не велено мені говорити». А потім думає: «Ні, вже що Бог дасть, скажу». І розповів усе... Поїхав кум і собі до лісу. Зрубав він дерево — нічого, зрубав друге — нічого; став рубати третє, а воно й каже: «Навіщо ти рубаєш мене? Я не твоя Доля — твоя Доля в лузі на коні верхи сидить». — Що ж мені робити?» — «А що тобі робити?» Піди вкради пару коней — будеш багатим». — «Та я, — каже, — не вмію красти». — «А ти, — каже, — попроси Михаїла Волчанського (щоосені на чудо Михаїла буває ярмарок)».³⁹ — «Де ж мені його знайти?» — «У пана під хлібним магазином лежить».

Чоловік пішов і знайшов його. — «Михайле Михайловичу, — каже, — я одержав наказ коней украсти: як мені те зробити, коли — вдень чи вночі?» — «Вночі не кради, бо як впіймають, то поб’ють; а от удень, коли люди працюють у полі і коли потім посідають обідати, пообідають і приляжуть одпочити, тоді вкради: подумають, що не злодій, а ведеш коней напувати, якщо хто побачить».

Чоловік так і вчинив: поїхав у поле й сховався неподалік у кущах; дивиться: пішли люди й полягали спати, сплять; узяв він тоді пару коней, сів на одного верхи й поїхав; так уже Бог дав, що ніхто його й не побачив. Привів він коней додому; тільки-но на двір — а тут, де не взялись, і покупці явились. «Здрастуй, господарю! Продаєш?» — «Продаю — давай гроші...»

Пішов потім на базар, накупив хліба й усього іншого і повертається додому. Важко нести; коли стоїть на шляху запряжений у віз кінь. «Може, це Бог так дав, щоб я свої покупки міг додому відвезти?» Сів на воза, приїхав додому. Жінка дивиться: що таке? Пішов з дому пішки, а повернувся раптом на возі! — «Звідки ти коня привів?» — «Бог дав!» Саме тоді йшов повз них якийсь чоловік: «Здоров будь, господарю!» — «Здрастуй!» — «Чи не продаси мені часом коня разом із возом?» — «Продам». Купив той чоловік коня з возом і поїхав. Чоловік увійшов до хати й каже: «Ну, жінко, нарешті, пощастило й нам!..»

Дізнався батюшка про щастя Хоми (так звали чоловіка). — «Піду, — каже, — запитаю в Хоми, чим він розбагатів? Я от служу й прибутки маю, а не знаю, де ті гроші діваються» (батюшка був бідним). Пішов. А Хома накупив дерева і гне дорогі колеса. «Здрастуй, Хомо!» — «Здрастуйте, панотче!» Сів біля нього. «Чи знаєш, чому я до тебе прийшов?» — «А чому, панотче?» — «Скажи мені, чим ти розбагатів?» — «Не дай Бог такого багатства, недобра справа — за неї треба відповідати. Знаю, що гріх». І давай розповідати. Батюшка повернувся додому і пере-повів усе паніматці... (далі М. К. Васильєв, записувач цієї оповіді, не міг записати змісту «внаслідок жвавості передачі» його оповідачкою — старою Соточихою; але смисл той, що панотець, порадившись з паніматкою, вирішили, як і Хома, й собі піти красти коней)... Назустріч батюшці йде чоловік. «Добрий день!» — «Здрастуйте!» — Куди це вас Бог несе?» Батюшка й почав розповідати: «У нас один чоловік раніше був злидарем, а тепер став багатієм... отак і так...» — «Не йди коней красти, а йди в сенат; там хоч і стережуть солдати, але ти не бійся — лізь у вікно до государя і вкради грошей: отоді ти й станеш багатим». Пішов батюшка. Приходить до палацу государя — навколо солдати. Один з них: «А чом сюда прийшов?» — став, значить, розпитувати. Сором батюшці зізнатися, та гріх і втаїти: «Хочу в государя казни дістать». — «Так просто ти не дістанеш, а от іди під оті хороми, так я спущу тобі на мотузці невелику скриньку; візьми скриньку під пахву і йди собі». Панотець пішов чекати; підійшов до хоромів — чекає. А солдат як пустить каменюку та як дзизьне нею батюшку у потилицю, так той і заклекотів. Паніматка чекає не дочекається на свого батюшку... Пройшла чутка, що вбили священика; не ховають його, лежить. Доповіли государеві. Солдат, який поцілив у батюшку каменем, каже до государя: «Хотів, — каже, — він наш палац обікрасти, то я й молоснув його каменем». Государ звелів дати солдату нагороду й посадив підпопошником».

У наведеній оповіді передовсім звертає на себе увагу та обставина, що веління Долі є в якомусь сенсі доброчинними для людини, яку вона тримає під опікою, навіть якби вони розходилися з вимогами морального закону: веління ці — не що інше, як присуди відворотного фатуму (fatum). Чоловік розбагатів на викраденні коней, бо така його доля, судьба. Захотів розбагатіти тим же шляхом і батюшка. Жадібність до легкої наживи і злодійство особливо ганебні в служителі вівтаря, в духовному керівникові і вчителеві пастви; і почуття найвищої правди, яке міцно живе в глибині душі народної, накладає на батюшку жорстоку кару. Жадібність до наживи настільки засліпила панотця, що він, за порадою зустрічного чоловіка, наважується обікрасти навіть государя. Злочин батюшки від цього в очах народу стає ще тяжчим, зате народне моральне почуття дістає різнобічне задоволення: вірний обов’язку солдат убиває панотця, котрий насмілився обікрасти государя; солдат, виявивши ревність, винагороджується государем і одержує підвищення.

Інша важлива особливість оповіді полягає в тому, що особою, яка дає безпосередньо вказівки щодо найбільш зручного й успішного здійснення крадіжки, є святий Михаїл Волчанський. Тут ми маємо справу з пережитком язичницького вірування, що вказує на давно вже зниклі форми побуту. За часів панування родового ладу, за постійної ворожнечі родів, будь-який напад на представника ворожого роду, будь-яке таємне викрадення або ж відкритий грабунок його майна були подвигом воєнним, військовою небезпечною справою, для успішного виконання якої просили найвищої, божественної допомоги, як згодом, коли змінилися форми побуту, просили й просять її взагалі на початку воєнних дій. Таким погляд на злодійство зберігся донині в деяких наших інородців, наприклад, — абхазців. У них є особливе божество Ейріг-Хацних («той, що все бачить удень і вночі»), покровитель злодійства, грабіжництва і розбоїв. В офіру цьому божеству приносять чотири хлібці, над якими читається молитва, проситься благословіння на початку справи і дається обіцянка, в разі успіху, офірувати щось Богові. Своєрідне розуміння житія святого Іоанна Воїна, посланого Юліаном Відступником для побиття християн, який, перш ніж хапати їх, попереджав, щоб вони тікали, або ж відпускав бранців, породило у Великоросії вірування серед злодіїв, що святий цей бере під захист буцімто тих, хто займається крадіжками (до нього ж звертаються й потерпілі з молитвою про викриття злодія та про повернення вкраденого, оскільки серед чудес, звершених святим Іоанном Воїном, «Пролог» згадує і про викриття татьби). Втім, молитва, звернена до святого Іоанна Воїна, може допомогти лише в простій крадіжці. Коли ж злодій наважується зняти ризу або коштовні прикраси з образу в церкві, то з молитвою звертаються до святого, зображеного на іконі; до того ж, просячи дозволу зняти ризу чи прикраси, злодій водночас обіцяє йому зі свого боку якогось дарунку. У старовинному «Слову о некоем купце» розповідається, що зубожілий купець, підійшовши в церкві до ікони Пресвятої Богородиці, просив Богоматір дати йому оклад, який прикрашав Її ікону. Входить він якось знов до церкви й бачить — оклад лежить перед іконою; купець узяв його, розбагатів і після того прикрасив ікону вдвічі багатше. За словами Є. Якушкіна, в народі ходить оповідь про злодія, який закрався вночі до церкви, щоб взяти дорогу ризу з ікони святого Миколи-чудотворця. Довго він ніяк не міг зняти з ікони ризу і зняв її лиш після того, як звернувся з молитвою до Святителя, пообіцявши поставити півпудову свічку. Випадковим свідком цієї сцени став хлопчик, який заснув під час всеношної і, не помічений сторожами, був замкнений на ніч у церкві. Наступного дня хлопчик розповів про те, що бачив і чув, народові, і злодій був схоплений і покараний, коли прийшов потім у церкву, виконуючи обітницю, дану святому Миколі, з півпудовою свічкою. У великоруських злодіїв є навіть особлива молитва-заклинання, яку знають напам’ять і список з якої майже завжди носять з собою, надто — коли вирушають на промисел, мастаки злодійської справи. Ось ця молитва: «Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь. Йду я, раб Божий, у темну путь і дорогу мою, назустріч мені Сам Господь Ісус Христос гряде з прекрасного раю, спирається золотою палицею, в золотому Своєму хресті, на правому боці в мене Мати Божа, Пресвята Богородиця, з янголами, архангелами, серафимами і з усіма небесними силами; з лівого боку мого архангел Гавриїл, наді мною Михаїл архангел; позад мене, раба Божого, Ілля Пророк на огненній колісниці; він стріляє, очищає й дорогу мою закриває Святим Духом і животворящим хрестом Господнім. Замок Богоматір, Петра й Павла ключ. Амінь»⁴⁰.

Та хоч молитва й може допомогти злодію в його злочинному діянні, однак великоруська легенда засуджує будь-яку молитву про лихі справи.

В одному місті, — розповідає легенда, — жив злодійкуватий чоловік, і накоїв він багато лиха. Якось трапилось йому обікрасти маєтного господаря; діло це помітили; послали за злодієм погоню. Довго він біг лісом, а перед тим лісом був чистий степ верст принаймні на десять. Як пробіг весь ліс, спинився й не знає, що йому робити. Як бігти степом, то одразу впіймають, бо версти на дві все проглядається, а погоня, чує, вже близько. Отоді він почав молитися: «Господи! Прости мою душу грішну! Батечку отець Миколай! Сокрий мене

— я тобі гривенну свічку поставлю!» Раптом нізвідки об’явивсь чоловік похилих літ і питає злодія: «Що ти зараз казав?» Злодій відповідає: «Ось що я казав: батечку, отець Миколай! Сокрий мене в цій глушині!» І обіцявся йому свічку поставити. Тут він покаявся старому у своїх гріхах. Старий мовив до нього: «Якщо хочеш, лізь у це па-далище!» А неподалік лежало падло. Нічого було злодієві робити, треба було лізти в падло, бо не хочеться бути впійманим. Вліз він туди, а старий тієї ж миті незримим зробився. Той старий був сам отець Миколай. Ось наближається погоня; виїхали люди на степ, від’їхали з півверсти — ніде нікого! Та й повернули назад, а злодій лежить у падалищі, ледве диха — такий гнилий дух! Коли погоня проминула його, він вибрався зі сховку й знову бачить того дідка — стоїть він неподалік та збирає віск. Злодій підходить до нього, дякує за порятунок. Тоді старий знову спитав: «А що ти обіцяв отцю Миколаю, коли шукав прихистку?» Злодій відповідає: «Я обіцяв поставити гри-венну свічу». — «Ото воно й є! Як тобі душно було лежати в падалищі, так і отцю Миколаю було б душно від твоєї свічі». І дав йому старий пораду: «Ніколи не проси Господа Бога і святих Його угодників благословення на лихі діла; бо Господь не благословить їх. Та дивись, затям мої слова, та й іншим перекажи, щоб ніколи не звертались до Бога в поганих справах!» Промовив це і щезнув з очей.

II.

ЗЛИДНІ

ІІІІ: ІіІЕІГ*

Штой час, як Доля є началом позитивним, р втіленим співіснуванням людини (те саме, що в сербів Среча), причому між людиною та її Долею існує різновид наперед установленої гармонії, втіленням протилежного начала в українських легендарних переказах є Злидні, які, на противагу Долі, діють цілком самостійно й незалежно від людини. Українським Злидням майже повністю відповідають великоруське Горе-злощастя, або Нужда, сербські Насречі, німецькі Кобольди і французький Бось (Бов;), та й самі оповіді про Злиднів дуже нагадують перекази про названих надприродних, міфічних істот великоросів, сербів, німців і французів, подібно до того, як, скажімо, сербські оповіді про Сречі досить споріднені з українськими про Долю.

Злидні подаються іноді в образі незримих дідів-жеб-раків (французький Бось уособлюється також в образі старого жебрака, іноді — в образі старої баби). Де лиш вони оселяються, там панує вічна бідність (Переяславський повіт Полтавської губернії): «Просилися Злидні на три дні, та й вигнать не можна» — побутує прислів’я. Найчастіше Злидні уособлюються в образі дуже маленьких істот, котрі, як і домовики, поселяються під піччю. «Багатство — дочасне, а Злидні довічні», — кажуть старі люди. Де тільки заведуться Злидні, там бідність не переводиться доти, доки або самі Злидні не перейдуть кудись в інше місце, або ж поки та людина, в якої вони оселились, не відведе їх в якийсь спосіб від себе. Ось що про них розповідають.

В одному селі жив чоловік — здається, й роботящий, однак весь час діло в нього не йшло на лад: б’ється, як риба об лід, а ніяк не може вибитися з убозтва. Якось він замислився: «Що за притичина така, що я ніяк не розживуся? Невже мене Злидні обсіли?» А йому хтось та й відповідає: «Бо й справді обсіли, і скільки б ти не бився, не розбагатієш, доки ми будемо в тебе».

Чоловік був не дурень. Розкинув трохи думками туди й сюди та й питає: «Та хіба вас багато в мене розвелося?» — «Багато», — озвалося те ж саме. — «А чому ж вас не видно?» — знов питається. — «Це ми такі маленькі, що нас ніхто не бачить». — «Де ж ви поміщаєтесь?» — «Та ми будь-де можемо бути». Саме тоді чоловікові схотілося понюхати тютюну, і він відкрив ріжок. «А ось тут, у ріжку, вміститесь?» — питає. — «Аякже!» — відгукнулось те, і вмить почувся голос з ріжка: «Ось ми вже всі в ріжку!» Чоловік швидко заткнув ріжок закладкою, а далі гайда до занедбаного млина і поклав ріжок під вал. Відразу ж після цього все в чоловіка пішло чудово: чи сам зробить, чи іншим накаже що робити, — все йому вдається. З’явився в нього достаток, а там і багатство.

В тому ж селі жив великий багатій, та тільки такий заздрісний, що й Боже ти мій! Він страшенно ремствував і досадував, як, бувало, розживеться хтось інший. Особливо ж злостився він з приводу того, що недавній злидар раптом наздоганяє його в маєтності. Довго сушив він голову, аби відгадати, як це бідняк так швидко розбагатів, та нічого не міг придумати. От він і підійшов до колишнього бідняка жартом та й вивідав, нарешті, від нього самого, чому той багатіє. А вивідавши усе, заздрісний багатій дістався до того млина, де бідняк сховав ріжок із Злиднями, вийняв його з-під валу й випустив Злиднів на волю. Багатій думав, що Злидні знову повернуться до бідняка; однак вони побоялись повернутися до свого колишнього господаря, який міг знову зле позбиткуватися над ними, та й пішли до заздрісного багатія, на нове місце. Звідтоді багатієві все як ножем відтяло: в усьому він став зазнавати збитків і невдовзі статок його пішов прахом. Худоба виздихала, коней покрали, вівці попропадали; хліб перестав родити; а врешті-решт пожежа зовсім знищила все подвір’я, й тік, і клуню, і заздрісний багатій став таким само бідняком, в якого раніше оселилися Злидні. Покаявся він тоді, та було вже пізно: лихо не минулось. Одна лиш утіха й лишилася в нього — розповідати людям, через що скоїлося з ним таке лихо. Частенько він тоді казав іншим: «Кайтесь на мені й не мисліть нікому зла, а найгірш із заздрості (Лебедин-ський повіт).

Дещо іншого характеру оповідь, записана в Заславсько-му повіті.

Жив собі чоловік, та такий бідний, такий бідний, що іноді нічого було їсти не лише йому, а навіть і маленьким діткам; а бідним він був тому, що в нього під'піччю оселилося дванадцятеро Злиднів. Надходить Пущання (прощена неділя) — треба заговлятися на піст. Роздобув якось цей чоловік скоромного; сіли всі, повечеряли, чим Бог послав. А бідняк той був музикою. Ось після вечері взяв він скрипку й почав грати. Діти, як тільки почули, одразу ж посхоплювалися й давай танцювати. Йому стало так весело, що діти танцюють, — задивився на них, задумався й перестав грати. Коли дивиться, а разом із дітьми і Злидні танцювали посеред хати, а коли перестав грати, Злидні так і посунули чимшвидше під піч. Як вони поховалися, чоловік той і питає: «Може, вам під піччю зле, тісно сидіти?» — «Ні, не зле, добре буде». А одному та було тісно, ось він і каже: «Де там тобі, чоловіче, добре!

Тіснява така, що й не доведи Матір Божа!» — «Якщо справді тісно, — каже чоловік, — так я знайду, де вас помістити,зачекайте-но лиш трошки». Швидко вибіг він тоді надвір, узяв діжку, вніс її до хати й каже Злидням: «Улізьте-но всі сюди!» Злидні повлазили в діжку всі й наповнили її до краю; а він схопив «пруток» та вмить задние діжку, вивіз її у поле й покинув там. Повернувся додому й хвалиться жінці й дітям, як він збувся Злиднів. «Ну, тепер, — каже, — либонь, Бог дасть, наше господарство краще піде!» Минуло там, може, з півроку, а чи й більше, господарювання в нього пішло так добре, що й багаті люди стали йому заздрити. Купив він, скажімо, корову за десять чи за дванадцять карбованців, дивись — через місяць корова приведе телятко, і він продасть її вже за двадцять чи за двадцять п’ять карбованців; купить овечку — вовну з неї обстриже, а саму вівцю продасть і ще більше візьме, ніж сам заплатить; засіє поле житом або пшеницею, то такі вродять колосисті та зернисті, що стебла гнуться аж до землі. Всі односельці почали дивуватися, як це раніше він був такий бідний, що навіть дітей своїх не міг прогодувати, а тепер раптом так добре зажив. Приходить до нього якось старший брат і питає: «Як це сталося, що тобі раптом почало так везти в господарстві?» — «Везе, — каже, — тому, що Злиднів не стало». — «А де ж вони подівалися?» — «Одвіз на поле, заднивши діжку, та й покинув їх там». — «Які вони із себе?» — «Піди подивись, як тобі хочеться знати». — «Як же я піду, коли не знаю, де ти їх викинув?» Та як став просити, як став просити старший брат, то молодший мусив повести його туди, де полишив Злиднів. Прийшли вони до тієї діжки. — «Ось, — каже, — вони в діжці — подивись!» — «То зніми ж сам кружало». Молодший брат тільки-но підняв кружало, Злидень з діжки й почепився бідному на шию. Той йому руки рознімати — не розніме ніяк: тримається проклятий. Він уже й дряпав його, й кусав, й ножем різав — ніщо не допомагає. Пішов із Злиднем додому. А ввійшов до хати, відразу ж і каже жінці: «Давай тепер, жінко, будемо вибиратися з хати, бо знов життя нам не буде: знову є Злидень. Поскладала жінка пожитки, забрала дітей і йдуть у ліс. А клятий Злидень все’-дно висить на плечах у того чоловіка. Приходять вони в ліс. Знялася завірюха, а мороз тріщить такий, що аж очі рогом лізуть. «Ну, — каже чоловік, — треба розпалити вогнище, та хоч погрітися, а то попропадаємо тут на холоді». Зрубали сосну, давай рубати її на дрова, та ніяк не розколють. Ось чоловік і каже: «Нумо, беріться за сосну, а то як не буде вогню, то всі згинемо; беріться та роздирайте її руками!» Всі кинулись до сосни; Злидень зіскочив й собі з плечей, заклав руки в щілину сосни, і що є сили намагається роздерти її. Тільки-но Злидень заклав туди обидві руки мало не по самі лікті, чоловік той вибив клинці — руки Злидневі й защемило. «Ну, тепер, — каже,

— повертаймось, жінко, додому: спекалися, нарешті, ми й вже останнього Злидня, то, либонь, Бог знов дасть, аби господарство наше йшло на лад». Пішли вони додому й зажили собі, як слід.

Варіант цієї оповіді, записаний у м. Каневі, в деяких окремих епізодах своїх досить близько нагадує відому великоруську казку «Горе», записану в Новгородській губернії.

Жили собі два брати — один убогий, а другий багатий. У багатого й хліба, й худоби різної, і землі, й грошей багато, а в бідного нічим було навіть пообідати. Аж і він спочатку був чоловіком з достатком і жив добре, доки не оселились у нього під піччю Злидні. Що вже він тільки не робив, до яких лиш знахарок не звертався — ніяк не може вибитися з бідності! А старший брат не хотів бідного й братом називати. Живе багатий рік, живе й другий з молодою жінкою, діток сподівається, та Бог не дає йому. У багатого й грошей, і худоби різної — всього, всього багато є, а діток Бог не дає! Що він лиш не робив! І на церкву жертвував, і акафісти наймав, і сам ревно молився перед іконами вранці і ввечері — не дає Бог діток та й годі! Бачить багатий, що Бог не приймає його молитов, пішов до бідного брата й каже йому: «Молись ще ти, аби Бог послав мені діток: я тебе візьму тоді в куми». — «Добре, буду молитися».

Ось бідний помолиться, бувало, Богові за себе, а потім молиться за брата, щоб Бог послав тому хоч одне дитя. Минув рік, і довідався бідний від людей, що в брата його народилася дитинка. Приходить він до жінки та й каже: «А знаєш, жінко, що?» — «А що там, — питає, — чоловіче?» — «У мого брата родини». — «Невже родини?» — «Виходить, родини». — «Від кого ж ти, чоловіче, чув?» — «Люди сказали. А чи знаєш, жінко?» — «А що, чоловіче?» — «Піду-но я на родини до брата, адже він мені казав, що коли тільки Бог дасть йому дитя, то мене проситиме в куми». — «Не йди, — каже, — чоловіче: якби він хотів узяти тебе в куми, то вже давно б прислав за тобою.» — «Піду я все-таки, жінко, та хоч подивлюсь на хрестини». Пішов. Приходить до старшого брата, а той і питає: «А чого тобі треба?» — «Та це я, — каже, — прийшов до тебе попросити конячину — нічим хату топити, то піду в ліс і назбираю хмизу». — «Візьми, та тільки дивись,

— наказує, — не багато накладай на віз, щоб не завадив моїй конячині».

Запріг бідний брат коня, приїхав додому й каже: «Ану, Злидні, — поїдемо в ліс!» Вилізли Злидні з-під печі (а було їх там аж дванадцятеро), посідали на воза й поїхали. Приїхали в ліс. Бідний випряг коня, пустив його пастися, а сам зрубав грубий-прегрубий дуб, розколов його до половини та й каже Злидням: «Братики, голубочки! Поможіть мені розколоти це дерево!» — «Як же, ?— питають, — станемо ми тобі допомагати, коли в нас і сокири нема?» — «Ви, — каже, — без сокири. Позакладайте усі руки в цю щілину по самі лікті й давайте з усієї сили роздирати дуба. Зробили Злидні так. А бідний брат вибив обухом клинці, а обаполки так і збіглись докупи й защемили руки всім Злидням. Тут як здіймуться буря та завірюха, як стали вони вивертати дерева з корінням — таке розходилося, що й Господи! Одне дерево впало на воза розтрощило його вдрузки, вщент; друге вбило коня; бідний брат сам ледве ноги виніс із лісу. «Ну, — каже він,

•— ще слава Богу, що мене хоч самого не вбило! Щоб вони пропали, прокляті Злидні!» Приходить він до брата та й стоїть, бідолашний. — «А що ти тут стоїш? — питає той. — Чи не зламав, бува, воза в лісі?» — «Ох, — одказує, — якби тільки воза!» — «А то що ж? Може, й коня вбив?» — «Ох, якби ж тільки на коні окошилось!» — «То ти, може, і воза поламав, і коня вбив?» — «Ох так, братіку!.. ох так, рідненький!..» Стоїть бідний та й мовчить лише; а той лає його та проклинає за віз і за коня... Лаяв-ла-яв, а потім і каже: «Поведи мене в ліс, — я хоч подивлюсь, як це ти там мудро впорався». Повів його бідний в ліс, на те місце, де він кинув Злидні. Побачили Злидні багатого брата, і так же його благають, так молять, щоб визволив їх з неволі! «Виручи нас, чоловіче! Виручи нас, голубчику! Випусти нас, соколику!..» Як почали просити, як почали просити — та так уже добре, та так жалісливо, що багатий брат зглянувся над ними: забив у дуб клинці — оба-полки розійшлися. Злидні повитягали руки та й кажуть йому: — «Ну, чоловіче, ти визволив нас, то тепер забирай же усіх до себе додому!» — «Що ж ви за люди?» — питає. — «Ми, — відповідають вони, — Злидні». — «Е-е-е, — каже, — коли вже ви Злидні, так цур вам і пек вам: нащо ви мені здалися?» — «Ні, — кажуть, — чоловіче, якщо вже визволив, то забирай тепер усіх нас до себе додому». — «Не хочу!» Як мовив він «не хочу!», то усі Злидні й кинулись до нього на шию. Рознімав він їм руки, рознімав — нічого не вдіє! Так і пішов він із Злиднями додому. Ввійшов до хати — Злидні й посипались на підлогу, і з того часу стали жити в багатого брата. Бідний брат розжився після того, як спекався Злиднів, а багатий став ще біднішим, ніж раніше був його брат.

Іноді бідняк від Злиднів звільняється тим, що кидає їх, подібно до німецьких кобольдів, до річки, як це видно з оповіді про «Веселих Злиднів», яку наводить п. Максимович в російському перекладі його видання «Три сказки и одна побасенка». Іноді, подібно до французького Бося, ховає їх у боклаг і закопує в землю, як це видно з оповіді, записаної в Маріупольському повіті, котра містить доволі строкату суміш українських народних вірувань.

На краю однієї слободи, якраз від степу, жили два брати — багатий і бідний. Ось бідний прийшов якось до багатого й сів собі за стіл. Багатий одразу ж прогнав його, кажучи: «Іди геть з-за столу: краще піди на тік та позганяй граків!» Пішов бідний брат і давай зганяти. Граки позлітали, а один шуліка (з породи коршаків) — то злетить, то знову сяде. Втомився він, ганяючись за шулікою, і давай його сварити. А шуліка й каже: «Не жити тобі, чоловіче, в цій слободі — тут тобі не буде ні щастя, ні долі, а йди краще в іншу». Пішов бідний брат додому, забрав дітей, жінку й сяку-таку одежину з манаттям і поплентався в іншу слободу, повісивши через плечі боклаг. Йдуть вони та йдуть дорогою, а Злидні (наче водяні пухирці, чи що) причепилися до бідного брата й кажуть: «Куди ти нас несеш? Ми від тебе не відчепимось, тому що ти наш». Ось дітям захотілося пити, і він звернув з дороги до річки. Набрав у боклаг води, а потім позапихав туди Злиднів, заткнув кілочками та й закопав з водою на березі. Пішли вони далі. Йдуть та йдуть, коли перед ними — слобідка, а на краю її стоїть пустка — хазяї вимерли з голоду. Вони й поселилися там. Сидять якось раз у хаті, і раптом чують — хтось гукає з горища: «Зсади! Зсади!» Бідний брат вийшов у сіни, взяв мотузку й поліз на горище. Зирк — а там козенятко з ріжками (то був чорт). Бідний брат налигав козеня й хотів було легесенько спустити його з горища. Тільки-но доніс до драбини, а гроші так і посипались у сіни. Зліз він з горища і ну їх збирати; набрав дві скрині. Тоді й переказує через людей братові, щоб той ішов до нього жити. Братові переказали, а він собі міркує: «Мабуть, їсти нема чого, то він і кличе». Звелів напекти паляниць і пішов. Приходить, а брат йому й показує одну скриню грошей, потім другу. Так і пойняли заздрощі багатого. Брат каже йому: «В мене ще є гроші, закопані в боклазі, біля річки: коли хочеш, візьми їх собі». Той не схотів і гостювати та чимдуж до річки, та за боклаг. Тільки-но відіткнув його, а Злидні звідтіля й вискочили і вчепилися за нього: «Тепер ти наш!» — кажуть. Приходить він додому, коли все, яке було, багатство його погоріло, а на тому місці, де стояла хата, лишилися самі лиш головинки. Оселився він після того в тій землянці, де раніше жив його бідний брат разом із Злиднями.

Мотив замикання Злиднів шляхом хитрощів у ті чи інші місця й зокрема в різноманітні посудини властивий досить багатьом оповідям Сходу і особливо Заходу — з тією лиш різницею, що місце Злиднів в цих оповідях посідають нечисті духи. Спільне джерело оповідей такого роду, на думку Н. Н. Дурново, в єврейських талмудичних оповідях про владу Соломона над бісами. Від євреїв вони перейшли до арабів і залишили відбиток в арабських казках «Тисяча й одна ніч», а також варіюються в індійських оповідях. Давня Русь одержала легенду про замкненого біса, з одного боку, з Візантії, з іншого — із Заходу, внесла її в деякі житія святих (наприклад, Авра-амія Ростовського, Іоанна Новгородського та ін.) і розпорошила серед багатьох легендарних переказів і казок демонологічного змісту. Зокрема, на наведені нами українські легендарні оповіді про Злиднів справили, цілком імовірно, досить сильний вплив «Повесть о авве Логгине, закрестившем беса в чаше с водой», «Повесть о старце, просившем руки царской дочери» і головним чином — житіє святого мученика Конона Ісаврійського, тим паче, що це останнє збереглося, між іншим, у малоруському збірнику XVIII сторіччя, що належав професору М. І. Соколову, українською мовою.

III.

УОСОБЛЕННЯ ХВОРОБ

айже в усіх без винятку народів у найдавніші часи під впливом спільного поетичного світогляду, що характеризує собою первісний ступінь розвитку людини, склався такий погляд на хвороби, переважно — внутрішні, що вони походять чи просто від нападу злого духа, чи опосередковано — через ослаблення вогню життя, потьмарення, забруднення його. Ворогами життя і здоров’я як людини, так і тварин є духи пітьми, які під різними найменуваннями живуть по темних і брудних місцинах, в яругах, в болотах, у лісах, під землею, під піччю і т. ін. й звідси, за тих чи інших сприятливих обставин, проникають у тіло людини, мучать і терзають її і врешті-решт доводять до смерті. Вірування в демонічне походження й значення хвороб серед інтелігентних класів населення, можна сказати, остаточно вже витіснене здоровим науковим поглядом на них. Але не можна того ж сказати про середні й нижчі верстви населення навіть найкультурніших націй. Надто глибоке коріння пустило воно й серед українського простолюду, що й понині дуже часто ще значно охочіше звертається в недугах до своїх доморослих знахарів і знахарок з їхніми таємничими обрядовими нашіптуваннями та магічними ліками, ніж до вчених представників медицини. Живучості цього вірування й міцної усталеності авторитету знахарів і знахарок сприяє й містична таємничість обстановки, що так невідпорно діє на малорозвинену людину, й суто органічний зв’язок знахарства з народним світоглядом, і справжнє знання деякими знахарями й знахарками таких властивостей трав, коріння й подібних ліків, які й дотепер невідомі патентованій науці. Як ми бачили вже з попереднього нарису, саме одержання людиною знань про лікарські властивості різноманітних трав народна фантазія огорнула у форму зворушливої поетичної легенди⁴¹.

До цього треба додати ще й те, що сучасна обрядова обстановка знахарських прийомів, отже, й самі замовляння, ввібрали в себе дуже багато християнського елементу і таким чином набули вигляду псевдохристиянського заклинання. У Канівському повіті записано таку «знахарську молитву», яку знахарі й знахарки неодмінно читають після кожного шептання: «Ослаби, остави, одпусти, Господи, нам гріхи наші вільні й невільні, все нам прости, яко благий Бог і Чоловіколюбець. Богородице Діво, радуйся, благодатна Мати Маріє, Господь із Тобою, благословенна Ти Жона, як Ти породила Христа і Спасителя і Спаса душам нашим. Хрестителю Христів, тобі подано було молити за нас. Під Твою милость прибігаємо, Богородице Діво, єдиночистая і благословенна. Небесний Царю, віру затверди, язик ворогові укрути, добре сохрани перед цею братією, крім праведних, яко благий Бог і Чоловіколюбець. Амінь».

Відповідно до погляду на хвороби як на напад на людину духів пітьми спочатку й лікування їхнє полягало в замовлянні, зверненому до сонця, до багаття і взагалі до яскравого світла й поєднаному з молитвою загнати ту чи іншу хворобу у нетрі, болота й пустелі, де нема ні людей, ні звірів. За християнської доби звертання до сонця та інших джерел світла замінено було звертанням до різних святих угодників, яким дана була згори, за житієм, благодать зцілення відомих хвороб, або ж на яких, з тих чи інших причин, народна фантазія перенесла відповідні властивості бога Сонця й Вогню. В Канівському ж повіті, між іншим, записано «знахарську молитву», щоденне читання якої береже від захворювання на будь-яку взагалі хворобу: «їхав святий Юрій на золотому коні з золотим шостом, з золотим хрестом. Зустрічає Божу Матір з Сіян-ської гори, з святої землі. «Куди ти, святий Юрію?» — «їду до народженного, молитвяного раба Божого (ім’я-рек) виганять оцим шостом і святим хрестом хворобу (та-ку-от) в очерета, в болота, де у дзвони не дзвонять, де люде не ходять, де звірі не бродять, де голоса не чуть, де півні не поють, де сонце не світить...» — «Іди, святий Юрію, людям хрещеним помагай та усяку хворобу виганяй, і Я тобі буду в допомозі. Амінь.»

Звертання саме до святого Юрія про попередження будь-якого взагалі захворювання пояснюється, очевидно, тим, що на великомученика Георгія, як відомо, перенесено народом за християнської доби риси язичницького весняного бога Сонця.

Замовне лікування хвороб доступне далеко не кожному, бо для цього вимагалося найвище знахарство, найвище знання таємничих сил природи й цілющих властивостей трав, яке звичайно передається з роду в рід. Так з’явились знахарі й знахарки.

У Великоросії більше значення в житті простого народу має чаклун, знахар. На Україні ж знахар поступається гілкою першості перед знахаркою. Знахарем або знахаркою, за народним повір’ям, можуть бути власне лише ті, хто народиться й буде відлучений від грудей у понеділок, через що знахарі й знахарки звичайно «понеділкують» (постяться) у понеділок⁴².

Самий початок знахарства, лікування хвороб шептанням, легенда з циклу «Обходів апостольських» бере від Спасителя, до того ж благодатний дар цей Спаситель дає саме старій жінці, котра потім навчила цього мистецтва інших старих жінок.

Жила одна стара, — розповідає легенда (записана в Канівському повіті), — та така бідна, така вбога, що не лише їй нічого було їсти, але ніде було їй, нещасній, навіть переночувати: бувало, де застане її ніч, там вона і засне. Ось спить вона якось десь під тином, коли раптом йде дорогою Сам Господь і з ним два апостоли — Петро й Павло. Глянув Господь під тин — лежить якась стара. Господь і питає її: «Чого ти, жінко добра, лежиш тут? Невже ж у тебе нема зовсім притулку?» — «Ні, — каже, — чоловіче добрий. Так ось я й живу і вдень і вночі, як бачиш». От Господь і порадив їй: «Зараз, жінко добра, приїдуть сюди за тобою в повозі: бачила — там лежить багатий пан при смерті, хворий. То ти пошепчеш, і він дасть тобі за це багато грошей». Може, й не вміла вона Богу добре помолитися, а тут раптом їй Господь так дав, що вона зразу ж пізнала, як треба «і шептать, і обмовлять, і примовлять». Господь з апостолами приходить потім до того пана, що лежав при смерті, й каже: «Пошли ти коней за тією старою, котра лежить у такому-от селі під тином, то вона тобі відволодає твою хворобу». Послав він повіз, привезли ту стару до пана. Тільки-но вона водою його скропила, пошептала, чи як її вже Господь напоумив — панові одразу ж легше стало, зробився він такий радий та веселий і все дякує старій... Минув, може, тиждень чи два після того. Пан одужав зовсім й відпровадив стару додому, ще й винагородивши її при цьому й грішми, і хлібом, і всім-всім, чого лиш вона забажала. Стара все це взяла, поїхала додому, та з тих пір тільки вже з шептання й жила; та інших старих жінок навчила того, «що їй Сам Господь Бог вразумив».

Доля всіма покинутої старої, що стала потім благодійницею людей, мимоволі, за асоціацією, нагадує записану у Васильківському повіті легенду «Від чого тепер старі люди помирають своєю смертю?», що містить у собі ясні сліди найдавнішого побуту. Колись, — розповідає ця легенда, — було так на світі, що старих людей убивали. Постаріє людина, її візьмуть та вб’ють: «Він старий, — кажуть, — нащо він здався? Навіщо його марне хлібом годувати?» От один син і пожалів свого батька: замість того, аби вбити старого, син сховав його в льох і потайки від усіх носив йому туди їсти. На той час послав Бог голод; поїли люди весь хліб, помололи й поїли навіть і той, який залишили було для сівби. Приходить той син до батька та й каже: «Ось тепер уже я вас, тату, вб’ю: їсти нічого. Тепер уже й мені самому доведеться з голоду помирати». — «Ні, синку, — каже батько,

— ти мене не вбивай, а зроби-но ось що. Піди виори десятину поля, розкрий хату, посічи ту солому, яка в стрісі, та й посій: може, на той рік вродить хоч на насіння». Послухався син, посіяв січку на десятині. Аж уродив хліб, та такий густий і гарний, який рідко буває і доброго року! Побачили люди, що на тому полі вродив такий гарний хліб, прийшли до господаря й питають: «Що ти посіяв? Де взяв насіння, коли ні в кого на селі не було вже й зернинки?» — «Що ж, — каже, — люди добрі, нічого більше правди таїти: я свого старого батька не вбив — жаль мені його стало, а сховав його в льох, щоб люди не знали, та й годував його там. Коли послав це Господь на нас, грішних, кару, поїли весь хліб, так що ні в кого в засіках не залишилось ні зернинки, а туг наспів час сівби, пішов я до батька. А він мені й каже: «Розкрий, синку, хату, посічи солому зі стріхи на січку та й посій». Я так і вчинив: зорав нивку й засіяв її січкою. А тепер ось і вродило, слава Богу: вистачить і мені, буде й іншим». — «Не вбиватимемо й ми своїх батьків, — може, й нам вони коли-небудь стануть у пригоді». З тих пір й повелося, що старі люди стали помирати вже своєю смертю.

Демонічне значення багатьох хвороб з плином часу було забуте народом і лишилось лиш у знахарських замовляннях. Про такі хвороби ми й не говоритимемо. Але деякі хвороби й понині народ інакше й не уявляє собі, як в образі цілком певних істот. Це лихоманка, холера, чума і почасти гостець.

Загалом усі українські лікувальні замовляння, як і великоруські, головним джерелом своїм мають так звані «ложні», або апокрифічні «молитви», які були складені за зразком церковних молитов, але із значною домішкою давньоміфічних поглядів і різноманітних наступних народних забобонів. В українських замовляннях від лихоманки, яка називається ще пропасницею і поганкою*, хвороба

'Українські «ложні молитви» й замовляння див. у М. П. Драгомано-ва — «Малорусские народные предания и рассказы», с. 24—37, 389— 390; Н. С.Єфіменко — «Сборник малороссийских заклинаний» (найбільший); П. В.Іванова — «Знахарство, шептания и заговоры в Старобельском и Купянском уезде Харьковской губернии» (Див.: «Киевская старина», 1885, грудень); Б. Грінченка — «Этнографические материалы», вип. 1, с. 24—37, 255—282; вип. 2, с. 31—48; П. Чубинського

— «Труды этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край» т. І і IV; А. Пипіна — «Памятники старинной русской литературы», т. III і в багатьох інших.

ця уособлюється то в образі Іродової доньки Трясавиці, то в образі 77 Іродових або зміїних доньок, то в образі 12 красунь і т.ін., то — як, приміром, в Київській губернії — вважають її просто нечистою силою, причому пропасниць налічують стільки, скільки на землі вір (є «пропасниця жидівська» і т.ін.). У Харківському повіті лихоманку уособлюють в образі огидної, зморшкуватої, кістлявої старої, яка обирає собі межи людьми жертву й потім починає м’яти й трясти її, кидає в жар та холод тощо. Очима її не побачиш, але одержимі лихоманкою дуже часто бачать її вві сні. У Вінницькому повіті лихоманку уособлюють навпаки в образі молодої і гарної дівчини, яка може перетворюватися на повітря. Людина, що проковтнула це повітря разом з їжею або якимось напоєм, негайно занедужує.

Якось зустрів чоловік на шляху двох дівчат-лихоманок, які якось випадково зовсім не помітили його. Одна з них і каже: «Я піду до такого-ось багатого пана; він дуже любить пити вино, то я постараюсь, щоб він разом з вином випив і мене». — «А я піду, — відказує їй на це друга, — до такого-ось бідного мужика» — того самого, який непомітно йшов за ними і слухав цю їхню розмову. — «Як же ти це зробиш?» — запитала перша. — «Не турбуйся, — відповіла друга, — я дуже добре знаю думки того чоловіка: ледве він переступив поріг хати, та як закричить до своєї жінки: «Жінко! Вари галушки, тому що мені дуже їх хочеться!» — і з першою галушкою він неодмінно проковтне й мене». Чоловік, коли повернувся додому, справді дуже захотів галушок. Коли галушки були потім подані на стіл, він першу галушку взяв і кинув у зарані підготовлений мішок і зав’язав його мотузкою. Упіймавши таким чином разом з галушкою й лихоманку, чоловік почепив мішок в димарі, щоб прокоптити лихоманку. Довго висіла лихоманка в мішку, і довго через те не було її між людьми. Та ось того чоловіка стала чомусь дедалі більше й більше розбирати цікавість — що ж сталося з лихоманкою? Розв’язав він необережно мішок, і випустив лихоманку.

Звідси — повір’я, що всі забаганки хворого на лихоманку є справою дівчини-лихоманки, яка оволоділа ним.

Оповіді про холеру і чуму звичайно виступають, так би мовити, коли з’являються і лютують ці епідемії. Й до того ж скрізь побутують майже в одній і тій же формі. А в звичайні часи вони начеб зовсім забуваються. У Гру-бешівському й Літинському повітах холеру уявляють в образі простоволосої жінки, яка блукає селами й містами в самій сорочці. Вона постійно плаче, і там, де почують її виття, неминуче починається мор. В одному селі Новго-род-Сіверського повіту донині святкується особливий день, що називається «Холеркою», — на згадку визволення села від холери саме в цей день. У 1893 році в уражених холерою селах, ще задовго до появи її, на дубовому листі, на якому звичайно саджають у піч хліб, з’явились якісь маленькі й тонко виокремлені зображення змійок і ящірок, так що листя це зовсім перестали використовувати в діло. Під час сильного спалаху холери вдови й дівчата, вбравшись по-святковому, ходили селом «щедрувать» — так, наче під Новий Рік; на «защедровані» гроші наймали молебень і ставили спільну свічку. Одного небіжчика поклали в домовину долілиць, «щоб сюди не вертався», а другому хотіли скувати руки («закувати холеру»), і тільки жаль до небіжчика та острах, щоб він на тому світі не ходив у наручниках, утримали народ від цього. Щоб холера не ввійшла до села, шлях перед селом загороджували «за-ставом» (дошка від млинової шлюзи). Є також повір’я, що проти води холера йде повільніше, ніж за водою.

Холера насилається іноді святими на кару за неповагу до їхніх свят, як про це свідчить наступна оповідь, записана в Єлисаветградському повіті.

На свято святої Марії Магдалини їхало двоє чоловіків з поля. Коли йде дорогою якась черниця. Порівнялась і просить підвезти її. Вони кажуть: «Сідай, матінко, підвеземо». Сіла черниця, і так вони поїхали. Біля села вона встала з воза і попрошкувала в село. Прийшла до однієї хати, а в тій хаті якраз справляли хрестини. Ну, а коли святкують хрестини, то відомо — тут неодмінно є й горілка, і декотрі так понапивалися, що вже й язиком не володають. Ввійшла черниця до хати і каже: «Добридень, добрі люди! А що це, — питає, — ви святкуєте — мабуть, хрестини?» — «Вгадали, вгадали, — відповідають, — хрестини! А що — може, й ви вип’єте з нами за хресни-ка?» — питає господар. І почали з неї кепкувати. Довго мовчала черниця, а тоді й каже: «Годі вам, добрі люди, кпинити з мене — це недобре; а ось краще скажіть мені, де ваші діти?» — «У повітці сплять», — відповідають їй.

— «А ви, — питає, — були сьогодні в церкві? А дітей своїх водили до церкви? Ви їх сьогодні й не бачили зовсім, вони у вас непричесані і невмивані, а самі ви пиячите; сьогодні свято святої Магдалини, а ви її не шануєте: до церкви не ходите, дітей молитов не навчаєте та ще й глумитеся із черниці! За це вас Бог покарає!» Всі слухали її мовчки, дехто ж став сміятися. Тоді вона наслала на всіх холеру. І, скільки їх там не було, всі одразу повмирали. Потім пішла у хлів і там подушила всіх дітей. Після того пішла вона селом і тих людей, що були в церкві, не чіпала, а тих, що не були або пиячили, всіх карала — насилала на них холеру. Тільки-но прийде до хати, відразу й розпитує: що роблять, чи ходять до церкви, чи ні. «Я, — каже, — свята Магдалина, прийшла подивитися на вас, чи не забули ви ще Бога і Його святих». Ходила вона так селом довго, і тоді сильна холера була.

Чуму уособлюють в образі багатої панянки, яка роз’їжджає в екіпажі, запряженому шестериком білих коней, до того ж за кіньми неодмінно біжать хорти. Під’їжджаючи до якоїсь домівки, чума попередньо питає під віконцем: «Чи є чума в домі? Якщо мешканці оселі, через свою необережність, відповідають, що немає, то відразу ж захворіють і помирають. Щоб ввести чуму в оману, по хатах виймають віконні рами, начебто тут ніхто вже не живе, отож чумі й немає ніякої потреби зазирати в ті оселі. Чума дуже багата й хитра. Вона розкидає по дорозі й по вулицях всілякі цінні речі, навіть гроші; але тільки-но хтось підніме таку річ або гроші, то відразу ж занедужує й помирає (Літинський повіт).

Гостець (у деяких місцевостях так називають суглобовий ревматизм, в інших ковтун, постає в замовляннях від нього у вигляді особливого злого духа, який, до переходу в людину, живе в різних місцях і може ввійти в неї різними шляхами. Він буває чоловічої й жіночої статі. Поселяється в різних місцях людського тіла: в очах, шиї, у плечах або між плечима, у м’язах, грудях, серці, жилах, мозку, животі, кістках, колінах, руках, ногах, в усьому тілі.

УОСОБЛЕННЯ ДНІВ ТИЖНЯ

і. СВЯТИЙ Звичай умисного святкування деяких днів ПОНЕДІЛОК тижня, опріч церковних свят і загально-

......прийнятого, із введенням християнства,

святкування неділі, вкорінився на Україні з давніх- давен і породив навіть уособлення самих цих днів у досить виразних образах. До таких днів належать понеділок, неділя і п’ятниця.

Особливо знаменним і незвичайним є, на перший погляд, начебто безпідставне святкування понеділка, або так зване «понеділкування». Звертає, між іншим, на себе увагу насамперед та обставина, що святкування понеділка і п’ятниці (подекуди почасти ще й четверга) практикується майже виключно серед заміжніх жінок (частіше — немолодих) і полягає не лише в настійливій молитві і пості (так «понеділкують» і знахарі), але й в утримуванні від деяких

— переважно затяжних і важких — жіночих робіт. Аж до останнього часу в м. Борисполі Полтавської губернії зберігся особливо своєрідний звичай «понеділкування», що зводився лише до неробства всіх заміжніх жінок у цей день з повним відхиленням будь-яких релігійних, благочестивих мотивів. Мало того, — право нічого не робити по понеділках на все наступне життя виговорювалося нареченою нареченому ще до того, як вони візьмуть шлюб, і входило окремою статтею до передшлюбного договору. Правом «понеділкування», якщо лиш бажали, користувалися й дівчата з інших місцевостей, які виходили заміж за бориспільців, але позбавлялись його ті з місцевих наречених, котрі виходили заміж в інші села. У бориспільському звичаї мимоволі впадають у вічі такі його особливості: 1) «понеділкування» не пов’язується — подібно, наприклад, до вшановування п’ятниць — до якихось свят чи постів, а відбувається самостійно — і до того ж без черги, тобто щопонеділка; 2) воно практикується тільки серед жінок, притому заміжніх; 3) що найвартіше відзначити — право «понеділкувати» входить окремою статтею до передшлюбного договору. Зазначені особливості дали привід п. Чернишову, на основі праць Баховена, Моргана, Льоб-бока, а в новітній час — Поста і Жиро-Телона, дійти у своїй «Спробі витлумачення звичаю понеділкування» того цілком правдоподібного висновку, що звичай цей у його, так би мовити, бориспільській формі виник за найвіддаленішої доби початкового становлення шлюбних взаємин моногамічного типу. За первісної доби життя людства всі жінки певного племені вважалися пошлюбленими одночасно з усіма чоловіками того ж племені. Ця форма шлюбного співжиття відома під назвою «общинного», або «комуністичного» шлюбу. Шлюб «комуністичний» не відразу перейшов у шлюб типу моногамічного і на проміжних щаблях поступового переходу породив чимало досить оригінальних звичаїв, серед яких особливий звичай, названий Льоббоком «шлюбом на три чверті», який виразно виступає в житті гасанидських арабів — племені, що живе на Білому Нілі. Сутність цієї перехідної форми шлюбу полягає в тому, що дружина, згідно з шлюбним договором, зобов’язана зберігати цнотливість тільки у відомі дні тижня, в інші — має цілковите право розпоряджатися собою на свій власний розсуд. Занесені до стародавніх хронік перекази (приміром, переказ чеського народу, записаний Козьмою Празьким, та інші), дає підставу припускати, що і в житті слов’янського племені була доба, за якої шлюбні відносини мали характер «общинного» шлюбу. М. Г. Ковалевський, зробивши систематичний огляд фактів архаїчної старовини слов’ян і зокрема українців, визнає за можливе вважати стадоподібний стан з повним усуспільненням жінок найнижчим щаблем їхнього суспільного розвитку. До решток первісного «комунізму» жінок п. Ковалевський, слідом за професором Сумцовим, відносить, між іншим, нинішні українські «вечорниці» і великоруські «посиделки», а також деякі народні весільні обряди. Якщо це так, то в українському звичаї «понеділкування» в його бориспільській формі (святкування понеділка щотижня, участь у цьому святкуванні лише заміжніх жінок і, зрештою, внесення права на «понеділкування» до шлюбного договору) не можна не бачити решток свого роду «шлюбу на три чверті». Звичай цей, таким чином, започатковано за часів становлення моно-гамічних шлюбних відносин. Коли згодом шлюбні відносини остаточно вже склалися як моногамічні, такі, що вимагали від жінки цілковитої подружньої цноти, «шлюб на три чверті», що є прототипом «понеділкування», міг утриматися лиш за умови абсолютного зникнення з нього еротичного елемента або ж за умови видозміни цього елемента в простий обряд, який анітрохи не ображає почуттів чоловіка, — як видозмінився, приміром, болгарський звичай, за яким цнота нареченої належала друзям нареченого, у весільний обряд. Цей обряд у французькому весіллі дає право братові нареченого на перший поцілунок нареченої, в лауенбурзькому — право поїжджанам на той же перший поцілунок, а в ііівабському — право дружка на перший танок з нареченою. Право на вільність від шлюбних обов’язків, що становило суттєву рису «шлюбу на три чверті», як несумісне вже з поняттям про сувору подружню цнотливість, поступово витискається посиленим розвитком іншої сторони того ж звичаю — трудової, доки, врешті-решт, не щезає зовсім, змінившись правом заміжньої жінки на вільність від праці у відомі виговорені (обумовлені) дні тижня. Стародавній звичай утримав своє реальне життєве значення, але був пристосований до нових цілей, і відповідно до цих останніх змінив свій колишній характер: еротичний елемент зовсім відпав, а натомість його висунуто елемент економічний. Та оскільки право заміжніх жінок на звільнення у відомі дні тижня взагалі від будь-якої праці завдавало очевидної шкоди родинному господарству, то під тиском економічних потреб і в міру того, як родина набувала характеру рівноправної спілки чоловіка й жінки, однаково зацікавлених у процвітанні родинного господарства, це право неминуче мало обмежитися як у часі, так і в обсязі: кількість днів, коли жінка звільнялася від праці, що існує в бориспільському звичаї⁴³, звелася до утримання по понеділках лиш від деяких видів жіночих робіт.

У такому вигляді звичай «понеділкування» існує нині в усій Україні, та тільки він набув уже суто християнського забарвлення, внаслідок чого «понеділкують» часто за обітницею, притому здебільшого літні жінки та знахарі. Звичай цей полягає в тому, що в понеділок ніколи не їдять скоромного, а також (жінки) вважають за гріх «спускать лугу» (Слов’яносербський та Старобільський повіти). Хто в понеділок поститься, тому не лише добре житиметься на землі, але не страшно й помирати; а хто не вшановував «святого Понеділка, то тому скверно йти на той світ», — все одно, що подорожньому без палиці йти з двору. Перша зустріч на тому світі — із святим Понеділком, який розпитує про гріхи: він і так усе знає, та допитується, чи була душа »на дрімливому полі», тобто чи проводила біля небіжчика ніч, в яку спати не можна, а треба весь час молитися (Білгородський повіт).

Святий Понеділок уособлюється в образі сивого діда: у такому вигляді він і являє себе людям. Він виконує не лише обов’язки райського брамника, як ми це вже бачили, а й грецького Харона — переводить через вогненну ріку, що протікає в межах загробного світу, душі померлих, а також супроводжує на той світ душі змертвілих людей, що тимчасово залишають свою тілесну оболонку, щоб ще до смерті побачити пекло і рай. Ось що розповідала одна дівчина (Куп’янський повіт), яка змертвіла була, але за дві години знов ожила. «Коли я заснула, до мене явився старий сивий дід і повів мене крутою горою. Звідти він показав мені рай і пекло. Після того я перейшла з ним вогненну ріку, і не обпеклася. Тоді ми стали переходити через вузеньку річку. Дід стрибнув, перескочив та й каже мені: «Перестрибуй і ти!» Стрибнула я, але невдало: правою ногою ступила в річку і обпеклася. А річка та вся травою заросла. Нарешті, дід сказав мені: «Ну, дочко, тобі лишилося на землі жити тільки десять років, і час уже тепер повертатися додому; заміж хочеш — виходь, а хочеш — як знаєш». Тоді я прокинулась, і ось —• як бачите». Присутні відразу ж подивилися на праву ногу дівчини і побачили, що нога справді обпечена, посиніла, та так і не відходить. Звідтоді дівчина та почала весь час молитися Богові і ходити по монастирях; а коли живе вдома, то вийде з хлібиною на шлях і дає жебракам по кусню хліба й по грошику. Заміж не йде, а все чинить добрі справи і чекає смерті.

Зображення святого Понеділка в образі сивого старого, який то перебуває при брамі раю, то показує душі пекло і рай, очевидно, дає підстави вважати, що на нього перенесено риси воротаря (брамника) раю святого апостола Петра, який до того ж, за деякими редакціями апокрифа «Ходіння Богородиці по муках», є замість архангела Михаїла проводирем Богоматері у пеклі⁴⁴.

2. СВЯТА Культ Святої Неділі, якого так суворо до-

НЕДІЛЯ тримуються в усій Україні, легко пояснити,

з одного боку, високим значенням недільного дня в християнському світі, з іншого, — самим етимологічним смислом слова Неділя (від давньоруського — не дълать). Звідси — звичне уособлення народом, що звик усе мислити тільки образами, святкового дозвілля. Але особливо сильний вплив на виникнення культу Святої Неділі, без сумніву, справив відомий апокриф «Епістолія про Неділю», або «Лист з неба», «Лист Ісуса Христа», «Лист небесний».

Вперше апокриф цей згадано наприкінці VI сторіччя: карфагенський єпископ Лиціан докоряє в листі іншому єпископу за надмірну довірливість до названого апокрифа. В наступні сторіччя про нього згадують щораз частіше й частіше. Різні редакції «Епістолії про Неділю», здебільшого західноєвропейські, досить докладно розглянуто академіком Веселовським, ним же ґрунтовно викладено зовнішню історію недільного культу. Стосовно долі «Епістолії» на Русі, то апокриф цей є одним з найпо-пулярніших, бо за зберігання його в себе і розповсюдження серед інших обіцяно всілякі блага — земні й небесні, ті ж, хто не довіряє небесному походженню його і не поширює апокрифа, зазнають прокляття в цьому житті і вічних пекельних мук у житті майбутньому: «Я, Ісус Христос, Син Бога живого, — говориться у варіанті апокрифа, що ходив по руках у 1884 році серед народу в

Богодухівськолу повіті, — наказую вам, щоб ви сього листа, якого Своєю рукою писав, поважали й шанували; а який чоловік не повірить, той буде проклятий і загине навіки, в пекельному вогні горітиме. А хто сього листа матиме і даватиме читати й переписувати, той хоч мав би у себе стільки гріхів, скільки в морі піску, на деревах листя, на землі трави, на небі зірок, то всі йому відпущені будуть. А хто матиме й не даватиме читати й переписувати, той буде проклятий і загине, відречений царствія Божого. Котрий чоловік сього листа матиме, матиме повагу і шану, то лист цей має таку силу: хто його читатиме або приязно слухатиме, той одержить відпущення гріхів, і жоден супротивник йому шкоди не завдасть, і котра наречена вагітна буде, то отроченя народить легко, і збереже її Господь, і дитя матиме від Бога найвищу ласку, як душа інша, так і тілесна. А хто сього листа матиме, той Святе Письмо одержить. Амінь. Амінь. Кінець».

Великоруські редакції «Епістолії про Неділю» видані професором Тихонравовим за рукописом XVI сторіччя і академіком Пипіним — за новими списками; південно-руські редакції видані п. Франком — з Дрогобицького рукописного збірника першої половини XVIII сторіччя* і редакцією журналу «Этнографическое обозрение»**. Південноруські ізводи — західноєвропейського походження, а не візантійського, як ізводи великоруські, і проникли в Україну через Польщу, а також — є деякі підстави вважати — через галицьких і волинських німців-колоністів. У південноруських ізводах, порівняно з великоруськими, значно скорочено і спрощено погрози, і зовсім опущено перелік подій старозаповітної історії, які, начебто, сталися в неділю. Але особливо характерно те, що великоруські ізводи, крім ушанування Неділі, вимагають ще й неодмінного вшанування середи і п’ятниці: «вшановуйте святу неділю, середу й п’яток: ти-ми-бо трьома деньми земля стоїть»; південноруські ж ізво-ди, як такі, що склалися під впливом західноєвропейських редакцій, нічого не повідомляють про вшанування п’ятниці, а тим паче середи, вшанування якої скасовано було для західної Церкви близько 300 року, на Еліберійському соборі, і замінено вшануванням суботи⁴⁵.

«Епістолія про Неділю» вплинула навіть на місцеву українську творчість і дала життя декільком легендам про Святу Неділю, що уособлюється в образі молодої гарної жінки. Про початок святкування дня на честь Неділі легенда, записана в Новоград-Волинському повіті, розповідає таке.

Ми тому не працюємо в неділю, що Бог подарував цей день Неділі і при тому сказав: «На тобі цей день, тільки дивися ж сама, щоб люди тоді не працювали». Неділя подякувала Богові. А спочатку, кажуть, люди працювали і в Неділю, та було це дуже давно, а тепер припиняють працювати вже в суботу ввечері, після заходу сонця, тому що Свята Неділенька покарає так, що й Господи!

Якось їхали дорогою два чоловіки, і заїхали вони до одного села. Хотіли було розпитати, як їхати далі, да ніде не видно було ні душі. Аж от дивляться — в хаті світиться. Ось один другому та й каже: «Ти лишайся біля воза, а я піду розпитаю про дорогу й запалю люльку». Підходить він під вікно, коли бачить — стоїть верстак, за ним сидить молодиця і тче, а всі решта сплять — хто на лаві, хто на печі, хто на полу. Стоїть він під вікном — чекає, що з усього цього вийде? Коли входить до хати хороша-пре-хороша панна, та така ж гарна, як сонечко святеє: червона та ясна, і питає молодицю: «Що ти, — каже, — жінко добра, робиш?» — «Та ось лишилося трошки доткати полотна, то я хочу скінчити, щоб воно не валялось». — «А хіба тобі не буде для цього понеділка?» — «Та буде й понеділок, тільки я вже поспішаю скінчити, щоб воно не валялось». — «Ну,ти закінчуй, а я зачекаю». А чоловік усе стовбичить під вікном, дивиться, що буде. Ось молодиця закінчила ткати, взяла ножа й хотіла відрізати. «Дай, — каже панна, — я тобі відріжу, а ти потримай». — «Добре», — каже молодиця. Взяла полотно і тримає. А Неділя взяла ніж, пообтинала їй шкіру на руках, — а тій і не боляче зовсім — здається, ніби панна крає полотно. Тоді Неділя кинула ніж, здерла з молодиці шкіру, повісила її на верстаті й каже: «Ось тобі за те, щоб ти не працювала, коли зайде неділя». Чоловік той страшенно злякався, побіг чим-скоріш до воза, і вони з товаришем відразу ж поїхали далі. Під’їхали до корчми і спинилися ночувати. Прокинувся він другого дня й розповідає: «Чи снилося мені, а чи бачив це я насправді, сам не знаю...» І розповів по порядку все, що він бачив учора. Зібрались люди, пішли до тієї хати, дивляться — коли на верстаті справді висить шкіра, а обдерте тіло лежить на полу. Тоді той чоловік сказав, що це Неділя покарала молодицю за те, що та працювала. З того часу люди покинули працювати в неділю*.

Надто сувора кара, яка постигає тих, хто не вшановує Неділі, пояснюється тим, що вони, працюючи, завдають Неділі страшних — відповідних тій чи іншій роботі — страждань.

Іде собі якось один чоловік, поганяє поволі, аж тут чи молодиця, чи дівчина, хто її там уже знає. «Здрастуйте, дядечку!» — «Здрастуйте!» —? «Підвезіть мене!» —^: «Сідайте, паніматко», — чи як він там уже назвав. — «Хто ви такі, звідкіля й куди прямуєте?» — розпитує чоловік той. — «Я — Неділя, чоловічку'.» — «Як же це так, що ви йдете пішки?» — «Тому що люди тепер Закону Божого не знають, ні на що не зважають: вони мене спекли, зварили, підсмажили, ізшквари-ли, посікли, з’їли!» Побалакала, побалакала, коли глянув потім чоловік, а вона — хтозна-де й ділася; шукав, шукав, та так і не знайшов (Чигиринський повіт).

Якщо хтось працює пізно проти неділі, бо має нагальну потребу, Неділя в таких випадках навіть сама допоможе, та без суворої кари проте не залишить того, хто не вшановує її.

Діло було ще за часів панщини. В однієї жінки, на ім’я Марфа, тільки й було часу попрясти, що в суботу: це вже був її день. Пряде це вона собі якось під неділю. Задзвонили до вечерні. їй би облишити працю, а вона каже: «Дай ще надіну переділочку, спряду, хоч і неділя вже — прости мене, Господи, — зайшла; а то як піду на панщину, не скоро потім знов удасться попрясти: хоч гріх, хоч два — а треба!» Наділа переділку, пряла, пряла — не допряла, та так і лягла, залишила; біля порога був маленький привалочок, вона й поставила туди гребінь з мичкою, а веретено відірвала й поклала в куток. Повечеряли всі, лягли спати. Сплять. Раптом входить до хати така хороша жінка, у плахті добрій, у очіпку убрана, та й каже: «Марфо!» — «Га!» — озивається Марфа. «Ти допряла переділку⁴⁶.» — «Ох ні, бабусю, не допряла!» — «Я — не бабуся, я — тітка. Уставай же, — каже, — та допряди!» А Марфа лежить, як камінь. «Бач, поставила, — хто ж її допряде? Видно, мені доведеться допрядати!» Марфа лежить, не ворухнеться, а вона дістала днище з-під лавки, сіла біля вікна і давай прясти ту переділку. Марфа лежить та тільки поглядає. Допряла вона, а після того як зведеться з тим гребенем та як урепіжить ним Марфу тричі уздовж: «Не лежи, а вставай Богу молись, коли я сама допрядаю! Чи знаєш ти, хто я? Ти проти неділі наділа переділку, ось тобі Неділя тепер і допряла!» Після того Марфа так і не підвелася вже ніколи: пролежала тиждень і померла (Білгород-ський повіт).

Дуже часто Свята Неділя і подорожує світом, і діє вкупі зі Святою П’ятницею.

п’ятниці ще зумовлювалась і вражаючими споминами із земного життя Спасителя, пов’язаними з цим днем. Суворе дотримання п’ятниці підказується вже у творі ке-сарійського єпископа Памфіла (340): «Життя Константина». У нас на Русі в XI столітті превелебний Феодосій Пе-черський писав до великого князя Ізяслава: «аще кто отречеся в среду или в пятницу мясне ясти, добро, вельми полезно не ясти. Не я сего завещаю, но святії апостоли; та-ко бо закон положиша, да всяк крестьянин постится в середу и в пятницу... в середу бо жидове совет сотвориша на Іисуса и в пяток распяша Господа».

Розвитку культу Святої П’ятниці серед руського народу надзвичайно сприяло широке розповсюдження відомої апокрифічної «Оповіді про 12 п’ятниць», під впливом якої вшанування п’ятниці у нас не обмежилось лише загальним характером утримування від праці в цей день, а й розвинулося у вшанування почасових, або іменних, п’ятниць, що припадають на час напередодні великих річних свят, а у Великороси, за побутовим розвитком звичаю, окрім того, виражені ще й у формі обітних п’ятниць, коли дають обітницю святкувати відомі п’ятниці і постити в них на випадок якихось нещасть.

Апокрифічну «Оповідь про 12 п’ятниць» складено на Сході ще в перші сторіччя християнства; найдавніші списки її — французький і сербський — належать до XIV століття. Академік Веселовський розрізняє дві редакції «Оповіді»:

1) Елевферівську, відому лиш за слов’янськими рукописами, і

2) Климентівську, відому за західноєвропейськими і руськими рукописами та духовними віршами. «Руські редакції Кли-ментівської «Оповіді», — говорить він, — являють ту особливість, що дотримання п’ятниць, розподілених за головними річними святами, пов’язане для кожної з них з обіцянням віруючому певних переваг. Ці переваги або узагальнені із змісту свята, якому передує та чи інша п’ятниця, або запозичені зі сфери народних прикмет і забобонів, пов’язаних з тим чи іншим днем чи порою року».

Українських «Оповідей про 12 п’ятниць» відомо всього лиш три: 1) виданих п. Петрушевичем, 2) записаних С. Ру-данським у Подільській губернії і 3) записаних у Чернігівській губернії від кобзаря Павла Братиці.

Оригінальних духовних віршів на Україні «Оповіді» не породили, а українські вірші про п’ятниці являють собою майже дослівне повторення тих восьми великоруських варіантів, які видані П. Безсоновим. Ось зроблене професором М. Ф. Сумцовим загальне зведення всіх цих «Оповідей» і великоруських духовних віршів.

Перша п’ятниця — на першому тижні Великого посту. Винагорода: людина не зубожіє (Руданський); убережеться від «скверности і болізности» (Братиця). Те ж саме і у великоруських віршах.

Друга п’ятниця — напередодні Благовіщення (Братиця і Петрушевич); напередодні Світлого Воскресіння (Руданський). Винагорода: убезпечення від наглої смерті. Те ж саме і у великоруських віршах.

Третя — на Страсний тиждень (Петрушевич і Братиця); на Вознесіння (Руданський). Винагорода: «не буде смутку мати» (Руданський); уникне неправого суду (Братиця). У великоруських віршах: убережеться від супротивника і кровопролиття.

Четверта — Георгіївська, Святодухівська або на Вознесіння (Петрушевич); на Вознесіння (Братиця); Троїцька (Руданський). Винагорода: не потоне (Руданський); убережеться від «сумертвлення» (Братиця). У великоруських віршах: від потоплення.

П’ята — Святодухівська (Петрушевич і Братиця); Петро-павлівська (Руданський). Винагорода: порятунок від напасті (Руданський); від потопу (Братиця). У великоруських віршах: від меча, «лісового заблудження», «скорпійного змія», зубного болю, лихоманки, смерті непокаянної, потопу, полону.

Шоста — напередодні Петрового дня або Різдва Іоанна Предтечі (Петрушевич); Іллінська (Братиця); Спасівська (Руданський). Винагорода: убезпечення від грому (Братиця); «в гріхах смертельних не умре» (Руданський). У великоруських віршах: від вогню, пожежі і грому.

Сьома — Спасівська або Іллінська (Петрушевич); Спасівська (Братиця і Руданський). Винагорода: убезпечення від лихоманки (Братиця); побачить перед смертю Пресвяту Богородицю (Руданський). У великоруських віршах: від бідності, розбійників, потопу, лихоманки, всіх гріхів.

Восьма — перед Усікновенням глави Іоанна Хрестителя (Петрушевич і Братиця); Спасівська (Петрушевич); напередодні Різдва Пресвятої Богородиці (Руданський). Винагорода: охорона від ворогів і меча. У великоруських віршах: від лихоманки, нестатків, суму, бідності.

Дев’ята — Здвиженська, або Козьмо-Дем’янівська. Винагорода: «не буде муки мати» (Руданський); охорона в дорозі (Братиця). У великоруських віршах: від головного і зубного болю.

Десята — після Здвиження (Чесного Хреста) або напередодні архангела Михаїла. Винагорода: охорона від звіра (Братиця); «від усякого гріха заховається» (Руданський). У великоруських віршах: перед смертю вздріє Богородицю; «уникне наглої смерті від звіра».

Одинадцята — напередодні Андрієвого дня або Різдва Христового (Петрушевич) і (Братиця); Покровська (Руданський). Винагорода: до книги небесної запишуть (Руданський); порятунок від напасті (Братиця). У великоруських віршах: охоронятиметься від «знобленої смерті від морозу», вздріє Богородицю.

Дванадцята — по Різдву Христовому або напередодні Богоявлення Господнього. Винагорода: охорона від вітру і лютих морозів (Братиця); Господь візьме душу на небо. Те ж саме і у великоруських віршах.

Ми не говоритимемо тут, наскільки розвинене вшанування П’ятниці у Великороси, на Україні ж воно супроводжувалося у XVIII сторіччі навіть особливим релігійним обрядом, що перейшов, без сумніву, з язичницької старовини: «Чути, — мовиться в Духовному Регламенті, — що в Малій Росії, у полку Стародубівському, в день уреченний святковий водять жонку простовласу під іменем п’ятниці, а водять в ході церковному (якщо то по істині сказують) і при церкві честь оній віддає народ з дарами і упованням якоїсь користі»⁴⁷. Звичай цей до нашого часу не дійшов, але віра в те, що П’ятниця неодмінно покарає тих, хто не вшановує її, настільки глибоко пустила коріння у свідомість українського народу, що ще 1831 року в м. Золотоноші порушено ціле діло щодо появи святої П’ятниці на полі в житі в образі жінки в білій намітці, простоволосої, котра начебто забороняла людям по п’ятницях працювати⁴⁸.

Оповідей про П’ятницю ходить у народі і записано етнографами дуже багато. В них її плутають то зі святою великомученицею Параскевою, то навіть надають вигляду якоїсь фантастичної істоти, найчастіше вона ходить сама, іноді зі Святою Неділею, а в одній оповіді — зі святою Ганною (порушення святкування п’ятниці відбулося під свято Зачаття святої Ганни, 9 грудня; іноді замість Святої П’ятниці з’являється лише «привиденція» (привид). З’являючись до людей, Свята П’ятниця має на меті стежити за тим, щоб вони не порушували вшанування її дня.

Найголовніша робота, яку суворо заборонено в п’ятницю і ввечері проти п’ятниці, — прядіння. Жінці, котра пряде у п’ятницю, на тому світі «пробивають горло клоччям», а на цьому світі в неї не родитимуть коноплі, які, до того ж, випиватимуть горобці(5). Сиділа якось одна дівчина під п’ятницю і пряла. Коли чує — «щось» підходить під вікно. «А ти, дівко, прядеш?» — «Пряду», — відповідає. Вона (П’ятниця) раптом як кине у вікно горстку веретен (у варіантах — 12, 40 і навіть 50) та й каже: «На ж тобі ці веретена: щоб ти їх до світанку всі запряла; а коли не запрядеш, — каже, — то не житимеш більше на світі!» І пішла собі. Дівчина злякалась: «Що ж мені в світі Божому робити тепер?» — гадає собі, тому що як швидко не пряди, а більше двох чи трьох веретен не напрядеш. Між тим П’ятниця шпурнула їй штук 20 веретен. Що тут робити? Взяла вона, та на одне веретено нитку напряла, на друге нитку, на третє... аби пошвидше, тоді викинула всі їх за вікно та й зачинилася. Трохи згодом П’ятниця знову підходить до вікна. — «А, — каже, — здогадалася, зрозуміла, що зробити; щастя твоє! Десь ловко навчилася, а то інакше — не жити б тобі більше на світі; знала б ти, як прясти проти п’ятниці!» Дівчина від жаху так і впала ницьма (оповідь записано в м. Лебедині).

В Остерському повіті кажуть, що Свята П’ятниця («це така молодиця») ходить у п’ятницю по хатах і дивиться, хто з жінок пряде, причому, щоб покарати, скручує прядильницям на обох руках пальці. За західноєвропейськими віруваннями, за прялями стежать особливі уособлені істоти: у німців — Берта, у італійців — Бефана, які також прялям, які забарилися, накидають пусті веретена і взагалі карають ледачих, а старанних, навпаки, заохочують. Паралельно до діяльності Святої П’ятниці в цьому напрямку можемо послатися й ми, зі свого боку, на розповідь «бабуні Марці Оверчихи» про те, як Свята П’ятниця допомогла прясти каліці й горбатій дівчині— сироті Явдосі Божисі, а тоді навчила і саму її прясти так, що краще Божихи ніхто не вмів і не міг.

Не можна також, за українськими легендами, у п’ятницю і ввечері проти п’ятниці провадити і всі ті роботи, що передують прядінню, як-от: тіпать пряжу, терти, м’яти, мичок микать.

В одного чоловіка було три невістки. Одна з них цілий рік нездужала і дала обітницю нічого не робити в п’ятницю — так само, як у неділю. Інші дві невістки почали сміятися з неї за те, що вона нічого не робить по п’ятницях. Якось у п’ятницю одна з них пішла воду носити, а друга стала мички микати, третя ж, котра дала обітницю, сіла собі на печі й сидить. Ось перша змикала ціле повісьмо, причому — ні з того ні з сього — в неї заболіла голова, і вона заснула; друга п’ять разів принесла води. Раптом до хати входить дівчина, сама П’ятниця, заглянула на пічку і каже тій, котра нічого не робила: «Ти нікому нічого не розповіси?» — «Ні». — «Дивися ж, що я робитиму, і наказуй усім, щоб по п’ятницях не працювали». Тоді взяла голову тієї невістки, котра змикала повісьмо коноплі, розколола її, зняла череп, гет-ь-чисто всю кострицю всипала в голову, після чого зшила її шовком, як вона раніш була. Дівчина пішла з хати, а невістка та прокинулась і все хапається за голову: надто вже вона розболілася в неї. Невістка, котра нічого не робила, всміхнулась при цьому. «Чому ти смієшся? Це ти мені наврочила за те, що я багато мичок намикала! Сама, либонь — Свята Явдоха (Євдокія), сидиш собі на печі, нічого не робиш!» Вона з тієї пори захворіла, а третя невістка все лиш посміюється, однак таємниці не розкриває. Возили хвору і до лікарів уже — ніхто не допомагає, і вона так промучилась цілий рік, що довелося хоч помирати. Раптом третій невістці, яка не працювала по п’ятницях, являється якось уві сні Свята П’ятниця і каже: «Скажи хворій, щоб вона дала таку обітницю: хай поститься 15 п’ятниць і найме 15 молебнів у 5-ти церквах, — тоді вона одужає». Вона розповіла все хворій, але та не звернула на це ніякої уваги. Тоді П’ятниця явилася до неї самої уві сні і каже: «А чи знаєш, що є у твоїй голові?» — «Не знаю». — «А хочеш знати?» — «Хочу». — «Якщо не хочеш діла сполнять, то помреш, залишиш сиротами дітей». — «Виконаю діло», — пообіцяла тоді хвора. П’ятниця сказала: «Висякайся на землю!» Сякнула вона — і з носа почала випадати костриця. — «Дивись, що в твоїй голові!» Хвора впала на коліна; тоді почала поститися і молитися. Знову явилась П’ятниця, наслала на неї глибокий сон, розпорола голову, вимила, вичистила, зцілила, а кострицю всю склала на купку. Хвора прокинулась, розплющила очі, глянула — а перед нею лежить уся костриця, яку вона намикала з мичок. «Більше не чинитимеш так?» — спитала П’ятниця. Хвора зареклася так робити (Лубенськийповіт).

Не можна також у п’ятницю прати і золити білизну, трусити сажу, пекти хліб, робити квашу, чесатися (якщо жінка чешеться у п’ятницю, то волосся, яке падає при цьому, розлітається по 12-ти дворах, і від нього походить хвороба «волос»), мити голову, мазати піч і припічок, співати пісень. Жінки, що провадять усі вказані роботи у п’ятницю, не лише зневажають П’ятницю цим, але й завдають їй всіляких страждань, через що вона і являється до людей то «білявою хорошою дівкою» у всьому білому, то дівчиною «в биндах» (стрічках) та в квітках, то «голою дівкою», в якої «на грудях нагрузилось костриці та клоччя, мов притулено», то старою, одягненою в свитку на голе тіло, яке все в неї «попечене, подряпане, поколяне, і по усьому тілу пухирі такі здорові, як хліб» і т.ін.

їхав один чоловік на ярмарок. Дивиться, коли біжить за ним гола дівчина. А їхав він волами. Озирнувся — перелякався, поганяє дужче волів; а вона гукає: «Зачекай, чоловіче, зачекай!» А він утікає. Наздоганяє його; ось уже зовсім близько. «Бог з тобою, чоловіче! — каже. — Я не хтось там, а П’ятінка!» Бачить він, що не втече, зупинився. Наздогнала. Мужик накинув на дівчину рядно. Сіла вона на віз. А в неї всі груди всіяні кострицею та клоччям, ніби вони приклеєні. Чоловік і питає: «Що це таке у вас на грудях?» — «А ось що це, — відповідає вона, — хто мне коноплю та пряде у п’ятницю, так усе це сідає мені на серце. Я не допомагаю тим людям, які не шанують Святої П’ятниці, ні в полі, ні вдома, ні в путі-дорозі. Не рятую того чоловіка, котрий мене не рятує, а хто мене рятує — рятую і я того, не даю йому загинути, милую його і охороняю. Коли повернешся додому, звели жінці й донькам, щоб вони до дев’ятого покоління шанували П’ятницю, — тоді і я допомагатиму їм в усьому » (Лубенський повіт).

В Єлисаветградському повіті записано таку оповідь зі слів однієї літньої жінки.

Ось наварила я обідати, спекла хліб і сіла причесатися. Коли приїхали з поля син і невістка. Пообідали ми. Невістка позолила сорочки, і сіли ми з нею прясти. Пряли ми аж до вечора. Увечері входить до нас якась жінка — ста-ра-престара, одягнена у свитку, причому свитка на ліктях подерта, і крізь дірки світило голе тіло. Ввійшла і каже: «Доброго вечора! А що ви сьогодні робили?» А я й кажу: «Спекла житнього хліба, вмилася, зачесалась, а невістка позолила сорочки, та й сіли удвох прясти». — «А ви, — каже,

— забули, що сьогодні Свята П’ятниця?» — «І справді, — кажу, — забула!» — «Та ви, — каже, — хоч і пам’ятаєте, а все ж у Святу П’ятницю і хліб печете, і сорочки золите, й чешетесь, і прядете, а про те забуваєте, що в п’ятницю нічого цього не можна робити, тому що П’ятниця — така ж свята, як і інші, і що вона терпить за вас муки, коли ви її не шануєте!» Проказала це і скинула із себе свитку; а під свиткою, виявляється, нема ні сорочки, ні спідниці, а голе тіло, та таке попечене, подряпане, поколоте, і по всьому тілу пухирі такі величезні, як буханці. «Ось, бачите, — мовила вона, — яка я попечена, позолена, поколота, які в мене пухирі? Коли ви печете хліб, у мене відразу ж вискакують пухирі; коли ви золите сорочки, я відразу ж покриваюсь попелом; коли ви чешетесь, на моєму тілі відразу ж з’являються басамани; коли прядете, це все одно, що мене колете,

— тому я поколота». Коли вона сказала нам це, ми відразу ж із невісткою давай хреститися, давай молитися. Ось Свята П’ятниця і каже: «Ну, тепер прощавайте! Сьогодні я вам нічого не зроблю, лише дивіться ж — на майбутнє не печіть житнього хліба, не золіть сорочок, не прядіть і не чешітеся у Святу П’ятницю; коли ж робитимете все це, то на цьому світі вас спіткає лихо, а на тому світі кипітимете в смолі, і пектимуть вас, золитимуть, і колотимуть веретенами, і терпітимете ви те, що я тепер зношу». — Мовила, і з тим пішла.

Якщо породілля, яка не вшановувала Святої П’ятниці, звертається під час переймів до неї за допомогою, то П’ятниця скаже їй: «Зачекай: помажу, позмиваю, розчешусь стільки разів, скільки разів ти чесалася в п’ятницю, а тоді вже й прийду до тебе на поміч».

Зовсім інше чекає на породіллю, котра вшановувала п’ятницю, як про це свідчить легенда з циклу «Обходів апостольських», записана в Білгородському повіті.

Раз ходив Господь зі святим Петром по селу, і стали вони проситися до одного чоловіка ночувати. Чоловік цей жив у достатках, усього в нього було вдосталь, а подорожні мали всього лиш торбиночки за плечима, як у жебраків. «А що — пустимо ми жебраків переночувати?» — питає чоловік. — «Та воно пустити переночувати ще й можна б, та їм же, либонь, доведеться дати й повечеряти?» — відповідає дружина. — «Та ми у вас хліба не просимо, — сказали подорожні, — дайте нам лиш куток переночувати». Впустили їх, відвели куток. Вийняв Господь проскурку, перерізав її навпіл — одну половинку взяв Собі, а другу дав Петрові. — «Набери, раба Господня, кваску», — попросив він тоді господиню. Та набрала, їдять вони проскурку, кваском прихлещують. Повечеряли так, помолилися Богу, а проскурка — знов ціла! Господар і каже тихо господині: «Що воно за люди такі? Перерізали проскурку, повечеряли нею — й вона знов ціла!» А хазяйка відповідає: «Та хіба це жебраки? Це дурисвіти обманаторі (народ циганів, тобто — як цигани)! І хіба то в них проскура?» А Господь все це знає! Переночували, помолилися і пішли собі. Йдуть, а святий Петро й каже: «Господи! Що буде тій домівці, в якій ми щойно ночували?» — «Озирнись!» — відповів Господь. Озирнувся святий Петро, а ту оселю так полум’ям і оповило. Ввійшли вони в іншу слободу, прийшли на самий край її. «Давай попросимося до цього чоловіка. До бідного, переночувати». Попросились, пустили їх. Господар і каже жінці: «А знаєш що?» — «А що?» — «Розпали в грубці та звари хоч гречаних галушечок прочанам на вечерю: як же таким голодним людям лягати спати! Повечеряємо, чим Господь послав: що нам Бог дав, те й добрим людям, чим ми ситі й чому раді, тим і людей погодуємо: ми від того не збідніємо». Зварила хазяйка галушечок, сіли, повечеряли, дістала також огірочків. Встали вранці, а воно все ціле на столі. «Господи милосердний! — вигукнув вражений господар, — що це в нас за люди? Наварили галушок, і самі ми поїли, і вони повечеряли, хліб порізали

— і все це залишилось цілим!» А жінка й каже: «Це — сам Бог, котрий тепер ходить по землі!» Пішла вона тоді в комору взяти борошна: борошна було всього лиш на дні, а тепер раптом — повна діжка! «Бачиш, я казала!.. Слава Тобі, Господи, що нам Бог таких людей послав!..» Господь із святим Петром рушили далі. Йдуть вони полем, підійшли до панської повітки, а там дівчина ховається в передчутті близьких пологів. Господь глянув на неї і мовив: «Поможи тобі, Боже, і Ти, Свята Богородице, і ти, Свята П’ятінко-Параскево!» Зачинив двері і пішов далі. Поминули слобідку, вийшли на міст. Якась жінка пере сорочки на льоду. Господь пройшов повз неї, насунувши шапку на очі, і не глянув у той бік, ніби й не бачив, що вона пере в п’ятницю. Перейшли через міст. Петро й каже: «Господи! Як же це так?» — «А що таке?» — «Адже то була якась блудниця, а Ти перехрестив повітку і сказав: поможи тобі, Боже, і Ти, Свята Богородице, і Свята П’ятінко-Параскево; а цій Ти й шапки не зняв!» — «Еге, святий Петре! А чи знаєш ти, який тепер день? Хіба можна сьогодні прати? Я не дозволяю сьогодні прати!» Святий Петро озирнувся, і побачив, що та жінка так прямо й пішла під лід...

Старі господині, бувало, в ніч з четверга на п’ятницю застеляли стіл, клали хліб-сіль, ложку, ставили трохи юшки

або каші в горщику, накритому зверху мискою, — все це для Святої П’ятниці. Залишки цього звичаю збереглися донині в деяких глухих селах і хуторах Лубенського повіту. Цікаво, що звичаї, подібні до цих, є в Богемії, Перигорі, Бретані і Нормандії.

П’ятниця також дуже часто виводиться в українських казках, переважно в образі фантастичної істоти.

УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО НЕБО І СВІТИЛА НЕБЕСНІ

Шаведені нами раніше легенди про світотвір I^і окреслюють космогонічні погляди українського народу тільки в найзагальніших рисах. Та не лише ними живиться допитлива думка народна; в устах народу живе ще багатющий запас легенд і переказів, що являють собою строкату, вигадливу суміш пережитків спільноарійських міфічних вірувань з наступними напів’язичницькими, напівхристиянськими поглядами. Перекази ці зберігаються в пам’яті народній то у вигляді стислих афоризмів, то прикмет, то наче уламків загубленої у далечі віків колись цілісної легенди і часто ілюструються легендою, складеною вже значно пізніше або своєрідно переробленою народною фантазією під впливом різних місцевих умов, «мандрівною», або «перехожою повістю». При цьому перекази глухих закутків позначені примітивністю, безпосередністю, іноді грубістю і невиразністю; а перекази місцевостей, що прилягають до монастирів, часто-густо носять доволі помітні сліди «немуд-руючих лукаво», темних стародавніх грамотіїв-начитанців; перекази місцевостей, що межували з розсадниками південно-західної схоластичної освіти, іноді обряджені навіть у мудрагельську схоластичну сухозлотицю. Ми зупинимося переважно на легендах та переказах, власне найближчих до космогонічних поглядів українського народу.

Викладені легендами дані про небо надто мізерні; їх значною мірою доповнюють глибоко закорінені в народній свідомості перекази, що усно переходять від одного покоління до іншого і свято зберігаються, як заповіт сивої і мудрої минувшини, через що з ними навіть сьогодні боротися досить важко.

На перекази про небо частково вплинули найдавніші спільноарійські вірування, що знали багато небес⁴⁰, які — очевидно, залежно від того чи іншого сонячного освітлення одного й того ж видимого неба — дістали назви скляного, кришталевого, мідного і т. ін., як мовиться про те в казках різних народів. Множинність небес відома з перших віків християнства, що спиралося в даному разі на слова святого апостола Павла з 2-го вірша 12-го розділу другого послання до коринфян: «Я знаю чоловіка в Христі... був узятий до третього неба». «Заповіти 12 патріархів» і «Сходження Ісаї на небо» нараховують сім небес. Південно-руські вчені— проповідники XVII століття, черпаючи наукові відомості із середньовічних схоластичних джерел, також вели мову про сім небес. Симеон Полоцький визнає «троє небес: емпірейське, нерухоме найвище, кришталеве, яке рухається з невимовною швидкістю, і твердь, розподілену на два пояси — пояс зірок нерухомих і пояс планет». А от Іоаникій Галятовський⁴¹ у творі «Душі людей померлих» налічує одинадцять небес.

Вірування у множинність небес з названих джерел перейшло в середовище народне і є на Україні повсюдним, закріпившись раз і назавжди в усьому руському народі відомою приповідкою — «на сьомому небі», що означає найвищий ступінь задоволення, щастя, яке межує з райським блаженством.

Небо в деяких місцевостях уявляють планетою, подібною до землі; воно яскраво-світлого, вогняного кольору. Його створив Бог на третій день (Радомисльський повіт), для того щоб жити там Самому разом з янголами, херувимами та іншими чистими духами і святими спасенниками. Розуміють також під небом невиразний простір нагромадженої з повітря маси, кулеподібної форми, яскраво-світлої і вогняної барви, що має властивості вогню (Подільська губернія); або уявляють у вигляді площини — яскраво-фіалкового кольору, прозорої, але настільки твердої, що вона може утримати на собі всіх небожителів (Холмська Русь). Площина ця поєднується із землею на вельми далекій відстані, куди ще ніхто не доходив і де живе неподоланний, надзвичайно сильний одноокий лютий народ; там безкрає буйне море, і досягають цього місця тільки душі померлих, але — не самі по собі, а їх несуть туди на своїх крилах янголи (Углицький повіт). Поміж небом і землею має бути дещо подібне до навісу — «полотно», «оболок». Останнє створене Богом для того, щоб затуляло собою від нас небо, а то воно спалило б усе суще і навіть саму землю (Подільська губернія). Уявляють ще небо осяйною обителлю, або оселею Бога, де він пробу-ває разом з янголами і святими спасенниками (Новоград-Волинський повіт); підлогою, або підніжжям оселі Божої (Житомирський повіт). Поверхню неба в с. Сербинівці вважають затверділою оболонкою, утвореною з диму, а самим небом — блискавку, і запевняють, що люди бачать небо тільки під час грози; воно, як склепіння, прикриває собою весь світ, до того ж кінці його впадають у море і ховаються на дні його. У Проскурівському повіті небо розуміють як надхмарний, невідомого розміру простір такого кольору і яскравості, яких очі людські не могли б знести, тому небо закрите від людей хмарами; коли гримить грім і з’явиться небо крізь розірвані хмари, то на нього не можна дивитися від надто сильного блиску. У Луцькому повіті небо уявляють синім дахом у захмарному просторі. Воно влаштоване подібно до склепіння з невідомої речовини. Таких склепінь три: найвище, в якому пробуває Сам Господь; середнє, в якому проживають янголи, і нижнє, що править за житло святим спасенникам Божим.

У Новоград-Волинському повіті кажуть, що небо спирається на землю при кінці світу, і там баби кладуть праники на небо, коли перуть білизну на річці. Крім видимого неба, є ще друге, яке зветься імперейським. Воно прикривається видимим небом, наче склом. На імперейському небі пробуває Сам Бог, а на видимому — янголи і всі святі. Є такі щасливці, котрі бачили, як уночі розкривається видиме небо, а за ним проглядає небо імперейське, таке ясне, як сонце. «Те, що ми бачимо над собою синє, так це ще не небо, а оболоки; а те, що ходить попід оболоками, так це хмари. Хмара — така густа, як драглі (холодець); вона іноді падає на землю, і нею добре годувати кабанів, щоб були тлустими; коли б і людина з’їла її, то була б черевата.⁴⁹

Синіх оболок сім, а восьме — справедливе (справжнє) небо, де сидить Бог на золотому кріслі, а біля нього літають янголи. «Справедливе небо не синє, а червоне; як воно коли й розкривається, так тільки на якусь оказію: на війну, або на мор, або на голод» (мабуть, за справедливе небо народ приймає північне сяйво).

У Проскурівському повіті кажуть, що за видимим небом є ще шість небес: відстань між кожним з них у дванадцять разів перевищує відстані між нами і видимим небом. Іноді всі небеса відчиняються, і тоді видно буває величезне сяйво, яке, втім, можуть бачити лиш спасенники.Божі. Через отвори видно буває також постать мужчини з мечем або з якоюсь посудиною: постать з мечем віщує війну, а з посудиною — великий врожай.

Головним світилом небесним є сонце — «цар неба». Воно освітлює і зігріває землю вдень, а вночі ховається за неї, «обходить» її і на ранок знову з’являється на сході (Луцький повіт). Воно уявляється народом то отвором, зробленим в оболоці, що ми крізь нього бачимо частину неба (Літинський повіт); то величезною свічею, яку носять янголи для освітлення землі (Вінницький повіт); то найвели-чезнішою іскрою, яка невідомо як тримається у просторі і невідомо як світить (Житомирський повіт); то вогняною неспалимою кулею (Проскурівський і Вінницький повіти); то вогнищем, що підтримується якимось «дідом», з чиєї волі починається день, і настає ніч (Грубешівський повіт); то відблиском лику Божого, через що воно таке яскраве (Углицький повіт); то великим колесом, або кругом, і його можна дістати навіть рукою, коли воно опускається за пруг (Вінницький повіт). У Холмській Русі його називають оком Божим і таким чином пояснюють всевідання Боже.

Майже повсюдно в Україні вважають, що земля стоїть непорушно (винятки порівняно поодинокі, як, приміром, у Літинському, Новоград-Волинському, частково у Сос-ницькому і небагатьох інших повітах), а сонце рухається. Ополудні воно трохи відпочиває, а надвечір геть іде на відпочинок; спить, а рано вранці встає.

Колись на «сході сонця» жила надзвичайна красуня — «панна», а тільки-но, бувало, сонце сходить, «панна» його вимиє, гарненько витре — ось чому сонце раніше світило значно яскравіше, ніж тепер (Старокостянтинівський повіт). Сонце, заходячи, опускається в море, яке сповиває землю, як яєчний білок оточує жовток (у Луцькому й Жи-томирськомуповітахкажуть,щосонцеховаєтьсязаземлю, або «на той світ», у Канівському — за гори). Під землею ж є інший світ, і коли настає день, в нас буває ніч. Коли згодом сонце підходить до сходу,то, за Божим велінням, його підіймають тисяча — «шатанів» (мабуть, перекручення татарських «шайтанів»), бо саме воно своєю силою вийти з того світу не може, до того ж сонце зовсім обпалює їх, і вони, ледве живі, відразу ж кидаються у річку і, вимахуючи руками, щезають. З тієї тисячі крапель, які обтрушують при цьому зі своїх рук чорти, народжується нова тисяча чортів; вони також підіймають сонце, обпалюються, кидаються в річку і, зникаючи самі, плодять натомість нових. Ось чому нерозважно чинять ті, хто, вмиваючись, стріпує руками, тому що скільки впаде при цьому крапель, стільки народиться на світі чортів (Вінницький і Углицький повіти)⁵⁰.

В одному селі, розповідають у Вінницькому повіті, був дім, в якому ніхто не міг жити, тому що там оселився диявол. У тому ж селі жив убогий чоловік, такий убогий, що в нього не було навіть власного притулку. Пішов злидар до пана, якому належав дім, і став просити дозволу там оселитися. Панові було байдуже, і він дозволив. Бідняк з радістю пішов у ту домівку і при вході мовив:

«День добрий, пане-господарю!» — «Здрастуй», — відказав чорт, вийшовши з кутка. — «Прийміть мене в компанію». — «А що ж, можна; лиш скажи своїй жінці, щоб вона ніколи не займала нічим ось цього кутка, — тоді тобі буде добре». І справді, прожив злидар у тій домівці чимало часу, і велося йому непогано. Не раз показував йому чорт своє добро, гроші, на яких завжди сидів.

Якось чорт і каже йому: «Надійшла моя черга викочувати сонце, і не знаю, чи повернуся назад, бо нас там багатьох воно обпалює; коли загину, то пришлю свого товариша сповістити, що мене вже більше нема на світі». І пішов. Багато спливло часу, а чорта все нема й нема. Якось приходить під вікно інший чорт і каже: «День добрий!» — «Дай, Боже, здоров’я, пане!» — відповідає злидар. Тоді чорт каже: «Якщо він був твоїм паном, то бувай же здоров: тепер уже все твоє, що лишилось в оселі, бо твого пана спалило сонце».

У Луцькому повіті сонце уособлюють у вигляді живої істоти, але у формах невідомих; місяць і зорі складають сім’ю його. У Новоград-Волинському повіті сонце уособлюється в образі жінки, яка нерухомо стоїть у повітрі над оболоками понад святим містом Єрусалимом; вночі земля обертається і затуляє собою сонце. В деяких місцевостях Вінницького повіту сонце уявляють у вигляді чоловіка з осяйним лицем, проміння якого освітлює цілий світ. Ця форма уособлення вельми легко могла виникнути під впливом загальноприйнятого зображення сонця у живопису. Та особливо цікавою є казка, записана в тому ж повіті, де сонце подано людиноподібною живою істотою, що має матір, викрадає собі жінок з-поміж людей і ходить небом у шатах, сповнених світла й тепла.

Жили собі чоловік з жінкою, і було в них двоє дітей — син і донька. Донька була така красуня, що вродливішої за неї в усьому світі не знайти. Сонце, як тільки вгледіло її, відразу ж уночі і вкрало собі в дружини. Брат прокинувся і, коли впевнився, що сестри немає, не гаючись, узяв торбину і пішов туди, де сонце заходить, щоб відняти у нього сестру. Йде він та йде. Коли не стало в нього хліба, він зайшов до одного чоловіка й каже: «Дайте подорожньому кусень хліба». «Нажни копу жита, тоді дам тобі цілу хлібину, а коли не нажнеш, то й шматка не дам». Ось він пішов на поле; жав, жав та й не нажав ще й трьох снопів, а Сонце взяло та й зайшло. Господар і каже: «Ну, якщо так, то не дам я тобі хліба». Пішов брат голодний. Заходить до мірошника, випрохав у того макітру борошна і поніс, щоб продати, а Вітер узяв та й розвіяв борошно. Заплакав брат і пішов далі. Йде, йде — приліг одпочити та й заснув, а Мороз узяв і відморозив йому пальця. Прокинувся брат, заплакав і пішов собі далі... Приходить туди, де заходить Сонце, а назустріч йому сестра. «Де б мені сховати тебе, — каже сестра,

— бо, коли прийде Сонце, воно тебе спече». Взяла та й пустила його в льох. Тільки-но вона повернулась до хати, аж з’являється додому Сонце. Скинуло свої шати, повісило їх на погрібнику і також заходить до хати. Сестра питає: «А шати ти де поділо?» — «Повісило на погрібнику», — відповідає Сонце. — «Там у льоху мій брат, — він до цього часу вже спікся!» Побігла туди, дивиться — брат уже ледь-ледь дихає. Сестра облила його водою; він ожив і пішов із сестрою в хату до Сонця. Бачить — за столом сидить Сонце, а на лежанці — Сонцева мати, така губаста... Привітався брат із Сонцем, пообідав там чи повечеряв, а Сонце й каже: «Час уже мені сходити, та я втомилося — хіба ти йди замість мене?.. «Одягнув брат Сонцеві шати, виліз драбиною на небо, і зламав після того драбину. Йде та йде він небом, коли приходить на те місце, де Сонце снідає. Сів він, наївся, напився; тоді потрощив полумиски й шклянки та й пішов далі. Йде та йде, коли зустрічає Вітра. Як ухопить його за чуба, та навкіл себе, та як став бити, примовляючи: «Ось тобі борошно! Ось тобі борошно!» Вітер давай кричати й дмухати, і надмухав таку хмару, що й Господи! Схопилася буря і стала кушпелити. Брат злякався і відпустив Вітра. Буря тоді вщухла, і брат пішов собі далі. Приходить на полудень, а там стоїть золоте крісло, де Сонце спочиває, і стіл з різними наїдками і напоями. Він сів, наївся, напився, ліг одпочив і пішов собі далі. Йде та йде, коли зустрічає Мороза. Як ухопить його за чуба та ну його бити; Мороз просився-просився, нарешті, вирвався і втік. Брат вилаяв його і пішов далі. Приходить на захід сонця, а там стоїть драбина, якою Сонце спускається на землю. Брат спустився на землю, поламав і цю драбину. Після того пішов він до Сонцевої хати, скинув із себе шати і питає сестру: «Де Сонце?» — «Спить», — відповідає сестра. — «Ну, то тікаймо!» Коли Сонце прокинулося, побачило, що їх нема, розгнівалось і хутчій на небо, щоб настав день. Прибігає до драбини, а драбина, виявляється, зламана. Сонце поки стало її лагодити, то вже й обідати час, а воно все ще не сходить; люди вельми дивуються. Нарешті, якось налагодило драбину, вилізло на небо, дивиться, а їсти нічого: все порозливано, порозбивано. Пішло воно далі. Приходить на полудень, — коли й там те ж саме. Пішло воно далі, зустрічає Вітра. «Хто це накоїв таке?» — питає Сонце. — «А це той, що йшов замість вас, — відповідає Вітер, — та ще й мене побив, і Мороза побив». Сонце давай тоді сварити брата. Приходить на захід — коли ніяк злізти. Сонце давай волати щосили. Почула мати його, прилагодила якось драбину, і воно, нарешті, злізло. «Ну й хитрий же, чортів син! — каже. — Накоїв він мені такого, що тепер не з’являтимусь на люди цілий тиждень». Полізло на небо й попросило Вітра, а він як нагнав хмару, як почав періщити дощ, а Мороз як притиснув — стало так зимно, що померзли ягнята... Та вже якась відьма зробила так, що вщух дощ, тому що її ягнята померзли.

Доброчинні й життєдайні дії, які справляє сонце в усій видимій природі, спричинили те, що воно на Україні майже обожнюється і зветься «святим і праведним» (остання назва могла бути запозичена з різних церковних співів, наприклад: «сонце праведне ста в чині своєм...» та інших), «ликом Божим».

Затемнення сонця в деяких місцевостях пояснюється ще й у суто міфічному дусі: його хочуть з’їсти крилаті вовкулаки* (Проскурівський повіт); тим же почасти характером позначено й пояснення щодо затемнення бійкою між денним світилом — сонцем і нічним — місяцем (Грубе-шівський повіт). Під впливом християнства в Подільській губернії до пояснення затемнення сонця і місяця внесено моральний елемент: світила ці затуляються від нас нашими гріхами; а в тих місцевостях названої губернії, де сонце уособлюється в образі мужчини, а місяць — в образі жінки, стверджують, що під час затемнення світила ці затуляють своє обличчя руками, щоб не бачити наших гріхів, — ось тому затемнення місяця найчастіше й бувають уночі, бо вночі ми найбільше грішимо. У Вінницькому повіті кажуть, що, прослуживши певний час, сонце й місяць «міняються». Під час цієї «зміни» вони, зіткнувшись, можуть упасти на землю, і тоді настане кінець світу. Через те затемнення наводить на народ жах: запалюють «страсні» свічі, і кожен починає молити Бога про прощення своїх гріхів.

’ Про вовкулаків мова попереду.

Переміна пір року скрізь пояснюється наближенням і віддаленням сонця. В багатьох місцевостях літо й зима уявляються живими істотами, і взаємозаміна їхня пояснюється боротьбою, в якій перемагають то літо, то зима. Так, в Ушицькому повіті кажуть, що напередодні свята Зачаття святої Ганни (9 грудня — за старим стилем. — Ред.) зима сходиться з літом; при цьому зима одягає на себе сім кожухів, а літо — в самій лиш сорочці. Вони вступають між собою в суперечку. Літо каже зимі: «Я краще за тебе, тому що від мене все для життя людини: хліб, овочі; в мене всі люди вільні й веселі, я все годую, а ти лиш зганяєш людей докупи, як свиней, і вони тиснуться для того лиш, аби зігрітися». А зима заперечує: «Якби не я, то ти б спар-шивіло». Суперечка їхня триває до свята Стрітення Господня (2 лютого — за старим стилем. — Ред.), після чого вони знову розходяться; у Літинському повіті літо уособлюють в образі молодої, багатої і дуже щедрої дівчини, а зиму — в образі старої з величезними зубами і кощавими пальцями. На свято Стрітення Господнього літо й зима стрічаються і ведуть між собою таку розмову: «Навіщо ти йдеш? — питає літо, — і що доброго зробила?» — «Нічого мені вже бути, — відповідає зима, — все, що було, я з’їла, вичерпала комори, клуні і склади, і тепер, гадаю, не скоро це поповниться». — «Жаль мені людей, — каже літо. — Треба поспішати до них — я всім, чим можу, обдарую їх».

У Вінницькому повіті літо уособлюють в образі скромної дівчини, прикрашеної різними ніжними рослинами, а зиму — в образі буйної жінки, голова в якої з діжку, а вуста

— як відра. 2 лютого вони стрічаються, і між ними відбувається боротьба; якщо літо стає переможцем, то відразу ж починається тепло, а якщо зима — тривають холоди. У Харківському повіті кажуть: «Іде літо проти зими і несе квітку таку гарну-гарну, а зима несе казанок криги; тільки-но літо показало свою квітку, так крига і розтанула. А на зиму — вже йде зима проти літа, в кожусі і червоних чоботях, в капелюсі і в рукавицях; як показала свою кригу, так та квітка й осипалась».

Цьому уявленню не можна відмовити ні в чарівній грації образів, ані в зворушливому високопоетичному зображенні, що характеризує вельми багато народних творів «синів України».

Другим за важливістю світилом небесним визнається місяць — молодший брат сонця (Луцький і Новоград-Во-линський повіти). Його уявляють то круглим отвором у небі (Літинський повіт), то світлою цяткою (Вінницький повіт), то світляною кулею (Луцький повіт), то небесним каменем (Житомирський повіт), то оком Божим (Холм-ська Русь). Завбільшки воно таке ж, як і сонце, тобто анітрохи не більше заднього колеса у возі. Призначення його» — освітлювати землю вночі, а щоб він міг краще виконувати це своє пряме призначення, Господь поставив місяць ближче до землі, ніж сонце. Світла його, однак, не досить, щоб водночас освітлювати всю землю, тому воно рухається то в той, то в протилежний бік, і таким чином у певний період часу освітлює лиш призначений йому простір землі (Луцький повіт); дехто вважає, що місяць стоїть на небі нерухомо, і якщо нам здається, що він рухається небесним склепінням, то це лиш тому, що рухається земля, і ми з нею разом (Житомирський повіт). У Новоград-Волинському повіті місяць уособлюють в образі мужчини, створеного одночасно із сонцем; у Літинському

— в образі молодої жінки; а в Ушицькому — в образі дванадцяти братів-місяців, призначених Богом для виконання покладених на них обов’язків протягом року. Стан погоди й природи в кожного місяця відбиває характер того чи іншого з дванадцяти братів: Березень — вельми злий і вельми примхливий, Травень — ласкавий і добрий і т.ін. Тепла такого, як сонце, місяць не може давати, оскільки Бог поклав на нього знамення гріха Каїнова (Грубешів-ський, Літинський, Старокостянтинівський, Луцький, Но-воград-Волинський та інші повіти).

Каїн і Авель пішли якось приносити Богові жертви свої. Під час самих жертвоприношень Каїн помітив, що його жертва не така приємна Богові, як жертва Авеля. В душі Каїна відразу ж спалахнула заздрість до Авеля, і він вирішив при першій же нагоді вбити брата. Тоді наступної ночі Каїн хитрощами заманив Авеля в поле за снопи ячменю і там учинив мерзотне і звіряче братовбивство: прохромив Авеля вилами і кинув, як снопа (у Новоград-Волин-ському повіті кажуть, що Каїн прохромив вилами «Габеля» під час сварки на батьковому току чи на лузі, коли вони складали на віз сіно). За судом Божим, братовбивцю не могла прихистити ні земля, ні вода, ні жодне інше місце; та ось місяць, без волі Божої, дав йому в себе притулок, і звідтоді він носить на собі тавро страшного гріха Каїнового (місячні плями). У Вінницькому повіті в місячних плямах вбачають зображення якихось двох братів, з яких один убив іншого. А покладений цей знак Богом на місяці для того, щоб люди, постійно бачачи його, нічого не робили на великі свята, оскільки Бог покарав страшним гріхом тих двох братів саме за те, що вони на свято Різдва Христового робили мішанку для худоби. Тим же схристиянізованим характером у народному дусі позначено й легенду, записану в м. Зінькові: «На Великдень, поки не випустять з церкви, гріх їсти не тільки людині, а навіть давати корм свійській худобі. Один чоловік — чи не відав того, а чи не вірив — на Великдень, рано-вранці, коли ще не дзвонили до церкви, пішов давати корм худобі. Маючи намір набрати соломи на вила, чоловік цей штрикнув ними в скирту. Виявилось, що в соломі спав менший брат його, і старший брат, нічогісінько не підозрюючи, настромив його на вила і так підняв угору. Бог і начертав цей гріх на місяці: коли придивитися до нього, то й видно, що брат брата тримає на вилах».

Схожі повір’я про «місячну людину» трапляються не тільки у великорусів, поляків, але також у німців, англійців, французів та інших європейських народів і навіть у китайців. Мабуть, тут ми маємо справу із спільноарійською легендою про людину, що втекла чи була заслана на місяць.

Фази, або зміни, місяця бувають від того, що на ньому є особлива заслінка, якою завідує святий Юрій: він то підіймає, то опускає цю заслінку (Ушицький повіт). У Подільській губернії існує щодо фаз місяця таке вірування: місяцю за те, що на ньому зображено вбивство Каїном Авеля, Бог судив щомісяця народжуватися, рости й помирати; після своєї смерті він спускається до пекла, перетоплюється і тоді народжується знов. Ще оригінальнішим є вірування, яке побутує у Новоград-Волинському повіті. Упродовж чотирьох тижнів місяць перероджується. З місяцем перероджуються й «жиди», які розіп’яли Спасите-ля і стоять на сторожі Гробу Господнього в Єрусалимі. «Жиди» ці ще й дотепер стоять у тому ж положенні і на питання перехожих: «Коли ти народився на світ?» — відповідають: «Учора». — «Коли ти помреш?» — відповідають: «Завтра».

Своїми фазами місяць справляє великий вплив на людей і на рослини. Людина, народжена в новомісяччя, все життя зберігає моложавість і свіжість обличчя; народжена «в ісході» — наслідує на все життя похмуру фізіономію і буркотливу вдачу, на противагу грайливості і веселості людини, народженої в новомісяччя (Вінницький повіт). Врізаний у молодий місяць палець нескоро загоюється і гноїться; а врізаний у повний місяць гоїться швидко. Народженому «на перекриї» не довго жити «в парі» (у шлюбі): він овдовіє на половині подружнього життя. При появі молодого місяця кожен, хто вперше його побачить, обертається до молодика обличчям, хреститься, читає молитву «Отче наш» — і взагалі молиться, щоб Господь послав нове щастя і здоров’я; багато хто наймає річні молебні «на домах» під час молодого місяця. На молодика нічого не можна починати робити: посіяне згниє в землі або ж не принесе стиглого багатого плоду; квашене (капуста і т.ін.) стане непридатним до вжитку; якщо посіяти на новий місяць льон, то він неодночасно достигне тощо. Навпаки, лікарські рослини і трави мають особливу цілющу силу, якщо зібрані на молодику. Друга чверть не має значення. Під час третьої чверті, що зветься гнилу-шею, утримуються від робіт по господарству, а особливо уникають рубати будівельне дерево, бо зрубані в цей час дерева неодмінно шашіль попсує. Наприкінці місяця звичайно сподіваються дощу, і цей час вважається найсприятливішим для початку сівби.

Показувати пальцем на місяць гріх — всохне палець, а якщо вже покажеш, то треба потім прикусити палець.

Про зорі в різних місцевостях є найрізноманітніші повір’я. Зорі — це діти сонця (Луцький і Житомирський повіти), уособлювані в образі маленьких хлопчиків (Житомирський повіт). Вони створені Богом для освітлення землі і влаштовані так, що вільно можуть переходити з одного місця на інше. Зорі нерозривно пов’язані з людиною. В Літинському повіті їх вважають запаленими свічами, і кажуть, що тільки-но хтось народжується, Бог відразу ж запалює на небі його свічу у вигляді нової зорі. Те ж саме кажуть і в Луцькому повіті; звідси — вислів: така моя планида. «Скільки душ живе на землі, стільки й свічок (зірок) горить на небі» (Харківський, Житомирський, Літинський і Луцький повіти). Якщо людина веде доброчинне життя, то її свіча-зоря горить на небі ясним, чистим світлом; а коли вона веде негоже життя, то її свіча-зоря горить тьмяним, слабким світлом. У Грубешівському і почасти в Житомирському повітах вважають, що зірки — це янголи, що сидять на сходинках неба із запаленими свічками в руках. В Ушицькому і деяких місцевостях Житомирського повіту,

— що це грішні душі, поставлені Богом на небі спокутувать гріхи свої; душі менш грішні світять яскравіше, а більш грішні — тьмяніше, залежно від кількості і тяжкості гріхів своїх. Навпаки, в Холмській Русі, у Вінницькому повіті і в деяких місцевостях Житомирського повіту зорі вважаються душами померлих людей, які відзначалися на землі добрим, безгрішним життям, а також дітей, які померли маленькими, не встигши нагрішити, і старих, що завершили подвиг земного буття своєю неганебною християнською кончиною.

Народ підмітив і деякі найголовніші сузір’я і дав їм характерні назви відповідно до форми, яку вони утворюють розташуванням зірок, що входять до їхнього складу. Як-от: «Віз» (Велика Ведмедиця), «Квочка» (Плеяди), «Чепіга» (Гіади), «Дівка воду несе» (Орел), «Пасіка» (Мала Ведмедиця), «Хрест» (Лебідь), «Волосожар» (Волосся Вероніки), «Світова» та «Вечірня зірниця» (Венера) та деякі інші.

Чумацький Шлях в Ушицькому і Вінницькому повітах і загалом у Подільській губернії, а також у Холмській Русі вважають дорогою з Москви в Єрусалим. Хто лиш іде до Єрусалиму, мусить обрати для себе дороговказом Чумацький Шлях, і ніколи не зіб’ється на манівці: прийде прямісінько в Москву, а тоді в Єрусалим, де Чумацький Шлях і закінчується. По дорозі на Єрусалим протікає ріка Дунай, про яку склалося на Україні прислів’я: «Пішов на Дунай, та й додому не думай». Через Дунай-річку ведуть полотняні мости, які озиваються, коли хтось хоче перейти або переїхати на інший бік. Мости ці кожен завдовжки в п’ять верст. В інших місцевостях України Чумацький Шлях вважають дорогою Божої Матері в Єрусалим (Вінницький повіт); Божою дорогою, якою Сам Бог ходить або їздить на колісниці, запряженій вогненними кіньми, святий Ілля Пророк (Луцький повіт); дорогою, проведеною небом, яка служить для вказування птахам путі у вирій⁵¹', дорогою, яка веде душі померлих людей на небо (Холмська Русь); дорогою, якою праведні душі померлих людей простують у рай (Ушицький повіт); дорогою, одна половина якої (до перетину посередині) веде в рай, а друга — в пекло (Гру-бешівський повіт). Врешті-решт, у деяких місцевостях Подільської губернії Чумацький Шлях вважають ще дорогою, яка означає, що стільки має народитися людей на землі, перш ніж настане кінець світу, скільки на цій дорозі зірок.

У віруваннях про падучі (летючі) зірки давньоміфічна основа рясно помережана апокрифічними вимислами і народними забобонами, створеними на їхньому ґрунті. У Холмській Русі падучі зірки вважають головешками, що ними диявол, викрадаючи їх з неба, посилює страждання підвладних йому людей, які пробувають у пеклі; подекуди в тій же Холмській Русі та в Старокостянтинівському повіті падучі зорі народ вважає душами грішників, і кожен, побачивши падучу зірку, мусить перехрестити її, про що падуча зірка сама просить того, хто побачив її, — грішна душа очищається від своїх гріхів. У Харківському повіті гадають, що падучі зорі — це душі людей, які помирають; відьми крадуть їх, щоб потім ними чарувати: на чий двір упаде зірка, там неодмінно буде небіжчик — помре дитина. У зв’язку з віруванням, що в кожної людини є своя свіча-зоря, запалювана Богом на небі під час її народження, в Луцькому повіті вважають, що по смерті людини зоря її падає навстріч душі, що відходить; той, хто помітив падучу зірку, хреститься і вимовляє тричі «амінь». Кажуть також, що це янголи проганяють з неба злих духів; що зорі падають під час пологів. В Ушицькому і Літинському повітах той, хто побачив падучу зірку, мусить тричі вимовити «амінь», — у такому випадку свіча-зоря, яка впала на землю, перетворюється на розплавлену смолу і потім твердіє; якщо ж ніхто не вимовить тричі «амінь», то свіча-зоря, впавши на землю, перетворюється на диявола, і тоді — лихо від нього людям, що живуть на землі! У Грубешівському повіті падучі зірки вважають нехрещеними дітьми, які під час падіння вигукують «кшту!» — тобто «хреста». Угледівши падучу зірку, кожен мусить сотворити над нею хресне знамення і дати ім’я чоловіче або жіноче, з огляду на те, до якої статі належить особа, яка побачила падучу зірку.

В одних місцевостях Подільської губернії народ убачає в падучих зірках свічі злих духів. Між зірками, або свічками, запаленими Богом за кількістю людей, сатана ставить іноді секретно і свою свічку для когось із підлеглих йому чортів або людей, які йому належать; але Бог бачить усі його унади і негайно скидає патерицею свічку диявола з обо-лока (або окремо приставлений для того янгол, оглядаючи свічки, миттєво бачить, що є й дияволова свічка, яку й скидає з неба на землю). В інших місцевостях тієї ж губернії гадають, що падучі зорі — це чорти, які хочуть уподібнитися до добрих янголів. Вони перетворюються на зірки і вилазять на небо, щоб «світити світу». Тоді янголи спільними зусиллями скидають їх з неба, і чорти, падаючи на землю, розтікаються по ній смолою. Хто ступить на таке місце, захворіє на сухоти, від яких уже нема порятунку. Запобігти лихові можна тільки тоді, коли той, хто побачить падучу зірку, безперервно вимовлятиме «амінь», поки зірка зовсім не згасне; скільки разів буде вимовлено «амінь», на стільки сажнів ввійде в землю чорт, який падає з неба у вигляді зірки, причому саме місце, де він упаде, залишиться геть неушкодженим. В деяких місцевостях вірять, що померлі перетворюються на падучу зірку або змія і вночі летять до тієї домівки, де померлий залишив жінку або дітей; ось чому кажуть про вдову, яка занедужає після смерті чоловіка, що вона має перелесника.

У «Трудах етнографічно-статистичної експедиції в західноруський край» наводиться ще така розповідь селянина Подільської губернії про падучі зірки: «А те, що падають зорі, так це нечиста сила хоче схопити душу, а душа тікає. Коли доведеться комусь побачити, що летить зоря, то треба дванадцять разів вимовити «амінь, розсипся» — тоді нечиста сила і розсиплеться по землі. Дуже часто чорти падають на землю тому, що, хто знає, той каже: «амінь, розсипся» — так вони і падають; однак де вже впаде, вбий його сила Божа, там не варто ставити хати, — там уже живе він». Зорі падають восени — перед голодом і мором.

Падуче каміння — це ті ж падучі зірки, лише відриваються вони від особливих величезних скель на небі.

Комети — це зірки з хвостом («віха», «мітла»). З’являються вони на небі за велінням Божим для спонукання людей до каяття і завжди віщують суспільне лихоліття; комета червоного кольору віщує війну, блідого кольору або біла

— провіщає мор чи голод тощо. Те ж саме провіщають червоні і сині стовпи, кола і хрести, які з’являються поблизу сонця і місяця (вони передвіщають також ту чи іншу погоду). В Ушицькому повіті, крім того, кажуть, що «мітла» — це найстарша відьма, що ходить небом з дійницею в руках і керує всіма відьмами, які живуть на землі.

Комета, за народним віруванням, може запалити землю, перекинути земну кулю і, впавши, зовсім покрити її собою.

УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО РІЗНІ АТМОСФЕРНІ ЯВИЩА

країнські легенди та перекази про різні ат-^! мосферні явища, так само як і про землю, воду й вогонь, являють собою строкату суміш апокрифічних вимислів і напівязич-иицьких, напівхристиянських забобонів зі спільноарій-ськими міфічними поглядами та уявленнями.

Тоді як в одних місцевостях під хмарою народ має на увазі дим, який піднявся з землі на певну висоту і там загус (Грубешівський повіт і Холмська Русь), в інших — скупчення величезної кількості річкової та морської води, що падає на землю у вигляді дощу; дощ падає у вигляді дрібних крапель тому, що вода з хмари перш пролітає довжелезний шлях крізь повітряний простір (Ушицький, Луцький, Канівський, Літинський та Ново-град-Волинський повіти). В інших — хмару (від слова «хмуритись») уявляють драглистою, подібною до рибного холодцю масою, що утворюється з пари й диму; знизу вона підтримується пружністю земних випарів, а згори нагнічується хмарою. Коли хмару пригріє сонце, вона розпускається, тане і випадає на землю дощем (Літинський і Канівський повіти). Є такі, що запевняють, що самі бачили хмару, як вона шматками падала з неба, «така, як драглі» (холодець — тобто, очевидно, підняті в хмари смерчем морські медузи, які потім випали на землю разом з дощем); її з успіхом вживають як ліки від лихоманки, а також для відгодівлі кабанів (Канівський повіт). Хмару також вважають пористим вмістилищем води, яку вона пропускає крізь свої пори і яка випадає на землю дощем (Літинський повіт). У Старокостянтинів-ському повіті кажуть, що чорти збирають хмари маленькими шматочками і зносять їх до одного певного місця, так що потім утворюється величезна хмара. У Житомирському повіті вірять, що дощові хмари викликає Ілля Пророк: у ті місця, де потрібен буває дощ, Господь посилає Іллю-Пророка, який згромаджує своєю колісницею хмари і тим дає знати, що зараз буде дощ. Зокрема, стосовно дощу розповідають, що якийсь чоловік весь час роз’їжджає верхи на коні. Коли він їде через воду, то каже, що це — будяки. І якщо кінь хлебне при цьому трохи води і пирхне, то піде невеликий дощ, а якщо більше захопить води і дужче стане пирхати, то піде великий дощ (Холмська Русь). Кажуть також, буцім дощ викликають янголи за допомогою особливо влаштованої великої сіті. На цю сітку янголи ллють воду, щоб викликати дощ, і, на свій розсуд, переносять її з одного місця на інше (Гру-бешівський повіт). Тихий, частий, теплий дощ зветься манною Божою ( Ушицький повіт). Коли довго не буває дощу, то гадають, що це відьми знімають зорю і ховають її в льоху у глечику; щоб викликати дощ, треба очистити криниці (Вінницький повіт). В одній місцевості Луцького повіту тривалий час не було дощу. Тоді поміщик (а було це за часів кріпацтва) звелів зібрати всіх жінок у своєму селі і покласти їх спиною у воду, притримуючи мотузком; коли б котра з них почала тонути, то її велено було витягувати, а тих, що плавали на поверхні, велено було бити, тому що це мали бути відьми. Одна з жінок справді не тонула, і коли її за це почали бити, то вперіщив раптово такий дощ, що учасникам самосуду ледве вдалося живими дістатися додому. Все це достоту нагадує собою таке місце з четвертого слова проповідника XIII сторіччя Серапіона, єпископа Владимирського (1274—1275): «Божественні правила повелівають карати людину на смерть за свідченнями багатьох. А ви за свідка ставите воду, й кажете: якщо стане тонути, то невинна, а якщо попливе, то чаклунка. Чи не може диявол, бачачи ваше маловір’я, підтримати людину на воді, щоб вона не потонула, і тим заманити вас у душегубство? Тому що ви, знехтувавши свідченнями богоподібної людини, звернулися до бездушної речовини — до води і, повіривши такому свідченню, гнівите Бога...» і т.ін. Професор М. Сум-цов повідомляє про причини сильної посухи 1889 року такі дві легенди, які він чув від однієї сімдесятирічної селянки слободи Боромлі Охтирського повіту.

Весь травень був сухий і спекотний. У небагатьох місцях пробігли легкі хмарки з плідним, живлющим дощем. Від тривалої посухи озимина була дуже пошкоджена, подекуди на пагорках і яровина вигоріла. На пояснення причини посухи випливло назовні давнє народне повір’я про чаклунство над хмарами, до того ж оповіді про те, як і хто тут на-чаклував, варіювалися по-всякому з місцевими приуроченнями. Зміст першої легенди в стислому викладі такий.

Три жінки йшли до Києва на богомілля. Під Києвом вони сіли відпочити. Дві потім підвелися, а третя ніяк не могла підвестись. «Не можу йти, і сама не знаю чому», — казала вона. Пішли ЇЇ супутниці до Києва і повідомили ігумена, що вони залишили в полі жінку, яка без жодної видимої причини не може підвестися з землі. Ігумен послав до цієї жінки священика (ієромонаха?) з іконою і хрестом. Священик виявив, що жінка до половини ввійшла в землю. «В чому ти грішна?» — запитав він. — «В тому лише й гріх, що я заговорила дощ на три місяці», — відповіла жінка. — «Будь же ти проклята!» — мовив священик. І баба з гуркотом провалилася крізь землю.

За другою легендою, є десь у лісі криниця. Тривалий час з неї ніхто не брав води, і криниця засмітилася. Наснилось якось, а потім ще раз одному селянинові, що слід цю криницю вичистити. Коли почали її чистити, то знайшли там п’ять «чаклунств»: дужку з відра, кінське копито, мотузку та «інше» (оповідачка не могла пригадати ще двох «чаклунств»), Вийняли ці «чаклунства», освятили криницю — і незабаром пішов дощ (10—15 червня 1889 року в Охтир-ському повіті пройшли сильні дощі).

У Київській губернії причину надто тривалого бездощів’я звалюють виключно на відьом. Умертвляючи чотириногих черепах, з яких буцімто витікають вода і роса, і забиваючи в криницях рунами ключі, вони в такий спосіб відводять од певних поселень дощові хмари. Під час посух, з відьомських чарів, у якомусь пралісі гризуться два змії, від люті яких сохнуть небо і земля. Тільки києм, яким удасться розірвати цих гадів, можна зібрати громові хмари над полями і прикликати на землю благодатний дощ.⁵²

Є також повір’я, за яким Бог має особливі склади дощу на краю світу... Коли з’являється потреба пускати дощ на землю, Бог посилає пророка Іллю і глухого янгола. Вони набирають дощ у хмару і розносять його по світу. При цьому буває нерідко так, що як почнуть вони пускати дощ, то пускають його безперервно декілька днів поспіль. Так стається тому, що глухий янгол запитує в Бога, куди потрібно пускати дощ. Бог каже йому: «Ходи там, де чорно»; а він, не розчувши, ходить там, де вчора. Бог каже: «Іди туди, де просять», а він, не розчувши, іде туди, де косять. Бог каже: «Іди туди, де ждуть», а він, не розчувши, іде туди, де жнуть⁵³.

Досить поширена, нарешті, думка, що дощ — це вода, яка насотується з морів, рік, озер, колодязів, ставків та інших водойм і виливається в хмари райдугою. Сама райдуга уявляється у цьому випадку «цмоком», тобто насосом. Разом з водою райдуга всотує і все, що є у воді — жаб, черв’яків, риб, каміння тощо, які потім і випадають з хмари разом з дощем. Але воду всмоктує лише синювато-червона райдуга, тоді як яскраво-червона не діє і є лиш веселкою, оскільки під час появи її прояснюється від сонячного проміння (стає веселим) виднокруг, який перед тим був закритий хмарами і навіював сум (Літинський, Луцький, Вінницький повіти). У Грубешівському повіті райдугу вважають шляхом, яким сходять з неба янголи, щоб набрати води; воду цю вони потім виливають на особливу сітку (сито) і таким чином творять дощ.

Градовими хмарами правлять відьми, які на свій власний розсуд насилають їх на ту чи іншу місцевість (у Ново-град-Волинському повіті кажуть, що град випускається відьмаками з колодязів). Аби змінити напрямок градових хмар, жінки звичайно викидають з хат надвір і кладуть навхрест кочергу, лопату, на якій саджають у піч хліб, і помело, маючи намір догодити таким чином розлютованій відьмі, оскільки відьми роз’їжджають по світу на цих предметах. Дехто, щоб припинити розпочате вже падіння граду, перекушує градинки (Житомирський, Літинський повіти), це начебто знищує відьомські чари, і хмари, не завдавши шкоди, розходяться. В Ушицькому повіті кажуть, що в хмарах утворюється лід подібно до того, як на ріці, причому замерзає він на товщину людського зросту. Чорт (чи окремо приставлена якась людина) рубає цю кригу і кидає її у вигляді граду на землю. У Літинському повіті вважають, що град і сніг утворюються з тієї ж самої води, яку райдуга всотує з моря в хмари для дощу; не встигши впасти на землю дощем і застоявшись у хмарах, вона замерзає там і після того падає на землю вже градом і снігом. В інших місцевостях того ж повіту стверджують, що десь у невідомій, далекій країні є дуже високі сніжні і крижані гори. Коли хмари проходять повз них, то захоплюють із собою частинки криги і снігу, а згодом і розсипають їх по землі. Крім зазначених уже вище способів відвернення градових хмар, у Костянтиноградському повіті застосовується ще й такий. Як тільки угледять, що насувається градова хмара, відразу ж «на гряницю» (на межу місцевості) вирушає знахар, при тому бере з собою чарівну палицю* і освяченого сім разів (протягом семи літ, при освяченні паски) рогового ножа. Тут він устромлює ножа в землю і тоді починає читати різні молитви, вимовляючи їх з кінця до початку: «Амінь. Духа Святого і Сина Отця во ім’я», «Від лукавого нас увільни та в спокусу нас не введи...» («Отче наш...»). «Наших душ єси народила Спаса яко Твого...» («Богородице Діво, радуйся...») тощо. По закінченні молитов знахар виймає із землі ножа, бере його разом з палицею у правицю, повертається в той бік, куди хоче прогнати градову хмару, махає в тому напрямку руками і вимовляє таке заклинання: «Граде лукавий, рабе лукавий! Нехай тебе хмари не носять, бо тебе люде не просять. Буйні вітри! Візьміть ви цю хмару на свої тонкі крила, занесіть її за Окіян-море, за теплі води, за круті гори, за жовті піски, щоб він там розтав і пропав нині, прісно і вовіки віків, амінь. Амінь, амінь, амінь! Тьху, тьху, тьху! Щезни, пропади од лиця Божого і од мене грішного!»

Щодо снігу є ще й інші повір’я. Кажуть, наприклад, що сніг — це пара, яка виходить з димом і замерзає у повітрі (Луцький повіт); що він походить від дощу, який замерзає (там же); що він приготовляється на небі і тоді його розсипають по землі святі (Ушицький повіт); що на небі зберігаються особливі величезні запаси снігу, який скидають на землю лопатами янголи то навмисне, то прочищаючи собі шлях (Грубешівський повіт). Повір’я деяких місцевостей Ушицького повіту наближені до тих повір’їв великоросів, які художньо відтворено Пушкіним у відомій баладі «Біси». Сніг збирають «шатани», тобто чорти. Він виходить із землі і з води у вигляді пари і в хмарах наростає. Зібравши багато снігу, сатана святкує своє весілля і розсипає скрізь по землі сніг, чому й бувають сильні хурделиці.

Народні погляди на туман, іній та росу цілком правильні: в одному лиш Вінницькому повіті в росі вбачають сльози святої великомучениці Варвари, яка вранці ходить полями і плаче.

Основа легенд і вірувань щодо грому та блискавки — давньоміфічна, язичницька; але своєрідно витлумачене християнство наклало на них такі густі сліди, що це призвело до справжнього хаосу, заплутаного ще дужче наївним народним вимислом. У Канівському повіті, наприклад, і понині ще грім та блискавку народ називає Перуном, і якщо трапиться, що блискавка запалить якусь будівлю, то звичайно кажуть: «Перуном спалило» (у Гру-бешівському повіті лише громову стрілу називають «Перуновою»).

Спільне в усіх українських народних легендах про грім та блискавку те, що вони застосовуються Богом для ураження і винищення чортів. Зокрема, в Ушицькому повіті є таке вірування, що коли Господу Богу треба послати на землю дощ з громом, то він наказує святим Юрію, Іллі та Михаїлу хитати скелі, від чого й буває грім. У Житомирському повіті грім пояснюють тим, що пророк Ілля і архістратиг Михаїл ведуть війну з чортом, який дражнить Бога, через що Бог і намагається вбити його, зібравши перед тим хмари, що є вираженням і проявом Його гніву. Бог, Ілля та Михаїл стріляють у сатану. Куди б’є грім, там, отже, й сховався чорт; а коли грім уразить людину, то тоді чорт сховався під ту людину. У Грубешівському повіті і в Південній Русі кажуть, що грім буває від переслідування архістратигом Михаїлом дияволів. Вони переховуються від переслідування в оселях, церквах і в живих істотах; але стріла Михаїла вражає їх нещадно навіть у церкві під престолом і всередині людини. До того ж убитій через чорта громом людині прощаються вчинені нею гріхи (Ушицький повіт)⁵⁴. Під час грози не можна їсти і взагалі відкривати рота, щоб не дати змоги проникнути туди чорту (Житомирський повіт); не слід також співати, бо, співаючи, людина веселить чорта, який весь час тоді в’ється навколо неї, і ось грім, маючи намір убити чорта, вбиває разом з ним і того, хто співає, бо чорт устигає сховатися під нього (Канівський повіт). Якщо гроза застане когось у дорозі, то треба зійти з дороги і йти або їхати узбіччям, бо в цей час «враг» крутиться по дорозі вихором, і грім може вбити замість нього ту людину, котра йде або їде дорогою. Особливо не слід ставати й сідати під скелі, де найзручніше переховуватися чортові від переслідування, бо громові стріли відскакують від каміння (Холмська Русь). Так само під час грози не слід стояти під дубом чи вербою, де є житло чорта і куди він найчастіше ховається від грози. Коли грім ударить у дерево і запалить його, це означає, що чорта вбито, і звичайно він перетворюється у таких випадках на смолу, яку знаходять на місці спалених дерев (Вінницький повіт). За найнадійніший сховок людині під час грози може правити ліщина (лісовий горіх). Якось дуже давно диявол сказав Богові: «Я сховаюсь так, що ти мене не вб’єш». — «Ні, вб’ю», — відповідає Бог. — «Я сховаюсь під людину!» — каже диявол. — «А Я вб’ю й людину і за те дам їй царство небесне». Диявол став перераховувати після того всі пред-мети, під які можна сховатися, та забув згадати про ліщину, чому під нею лиш і можна порятуватися від громової стріли.

Один мисливець проходив з рушницею поблизу величезної скелі. Була сильна гроза. Пішов дощ і мисливець сховався під навісом скелі. Тоді, коли гримів грім і спалахувала блискавка, диявол спокійнісінько сидів під навісом скелі; та тільки-но вщухало, він виходив з-під скелі, ставав догори ногами і починав дражнити Бога. Гримів грім, та від його удару диявол миттєво ховався під скелю і таким чином рятувався. Мисливець усе це бачив, але спочатку не наважувався вистрілити «в панича маленького, в камізель-ці, безп’ятого і з пазурами на руках і ногах». Довго дивився мисливець на витівки диявола, та, зрештою, вибравши слушну хвилину, вистрілив у «панича». Куля так і протяла того; та коли мисливець підійшов до місця, де перекидався диявол до прострілу, то побачив лише пролиту смолу. У цей час підлетів до мисливця архістратиг Михаїл з рушницею на плечах і став дякувати, пропонуючи дати йому все, чого він лиш забажає, за зроблену послугу. Мисливець попросив собі у винагороду рушницю, що була в Михаїла, бо дуже вже вона йому запала в око. Михаїл почав було відкручуватися, кажучи, що рушниця його для мисливця зовсім непридатна. Та врешті-решт змушений був поступитись. Помінялись вони рушницями з такою умовою, що коли мисливцеві чомусь згодом не сподобається архістра-тигова рушниця, то він має право вимагати розміну. І став з того часу мисливець полювати з архістратиговою рушницею; що, бувало, не вгледить, все вб’є без похибки, хоч би то був щонайменший звірок. Звуку пострілу з архістрати-гової рушниці зовсім не можна було відрізнити від звуку грому. У селі, де жив мисливець, був великий ставок. Вийшов якось мисливець на ставок пополювати, і бачить зграю диких качок. Прицілився, вистрілив — і вбив усіх до одної. Зібравши качок, він пішов до поміщика того села. «Де ти набрав стільки дичини?» — питає поміщик. — «Настріляв на вашому ставку!» —• відповідав мисливець. Поміщик нізащо не хотів вірити, побачивши таку величезну кількість качок, і питає: «А в який час дня ти стріляв?» Мисливець відповів. «Так, •— сказав поміщик, — якраз саме в той час чув удар грому». Звідтоді мисливець став боятися архістратигової рушниці і пішов на умовлене місце, щоб розмінятися. Архістратиг Михаїл погодився. Мисливець, узявши свою рушницю, відразу ж пішов на полювання і побачив, що тепер і його рушниця стала незрівнянно кращою, ніж була раніше.

У Літинському повіті грім вважають звуком, який виникає від пересування по хмарі страшної смертоносної гармати, якою правують святий Юрій та архангел Гавриїл (у Новоград-Волинському повіті — архангели Михаїл та Гавриїл). Гармату цю заряджає святий Юрій стрілою з якоїсь твердої маси, подібної до каменя, а запалює і спрямовує постріл у чорта архангел Гавриїл (у Луцькому повіті громом та блискавкою правлять архістратиг Михаїл і святий пророк Ілля). Громові стріли (блеменіти, шматки розплавленого електрикою блискавки піску або каміння) мають вигляд або тонкої лозини, або конічної кулі, часом вони бувають жовті, як свіча. Після пострілу гармати громова стріла входить у землю на сім сажнів (у Старобільському повіті — проходить крізь землю «на другий світ») і через сім років виходить назад на поверхню. Той, хто знайшов громову стрілу, зберігає її, як святиню. Вона застосовується під час різних хвороб і особливо допомагає від кольок; вона ж уберігає від ударів грози, відводить усілякі лиха, чари і лихі сили і взагалі приносить щастя і статок в оселю, де зберігається. Допомагає вона також і від хвороб свійських тварин. На тому місці, де впала громова стріла, не можна ставити ніякої будівлі, бо через сім років грім знову вдарить у те саме місце.

Уявлення про чудесну сутність громових стріл широко розповсюджене взагалі в усіх слов’ян; відоме воно і багатьом первісним народам Азії, Африки, Америки і Полінезії. Характеристичні ознаки повір’я скрізь більш чи менш одні й ті ж самі. Окремі місцеві зміни його в цілому незначні і несуттєві. Наприклад, поляки закопують стрілу, щоб зберегти дім від грому, під поріг; південні слов’яни носять її завжди з собою, як особистий амулет; у Норвегії у XVIII столітті щочетверга ввечері стрілу мили, змащували олією і клали на свіжу солому і т.ін.

Очевидно, громові стріли завдячують міфічному поняттю про бога-громовика як своїм походженням і зовнішнім виглядом, так і своїми чудесними властивостями. На них, як на нащадках єства бога родючості, правди і добра на землі, позначився також відблиск світлих і добродійних рис його характеру. Цілком імовірно, втім, що цей останній процес відбувся на ґрунті первісного фетишизму, що одухотворював каміння й інші предмети і наділяв їх потім надприродними силами. Як би там не було, однак громові стріли являють собою в мініатюрі повний відбиток складної сутності добродійного й грізного, світлого і темного бога-громовика.

Грім буває найчастіше тоді, коли небо суціль покрите хмарами, бо саме в цей час чорти особливо полюбляють дражнити Бога: бігають шляхами, крутячись у вихорі, ламають у лісах дерева, зривають дахи з будівель тощо. Аби архангелу Гавриїлу зручно було бачити, де ховається чорт, і стежити за напрямком польоту розпеченої стріли, зриваються хмари, крізь які тоді прорізується світло справжнього неба (блискавка у вигляді прямої смуги або риски, зигзаги і змійки утворюються тому, що громова стріла летить за дияволом, який утікає, по всіх напрямках. — Подільська губернія).

У Харківському і Луцькому повітах грім вважають стукотом від колісниці, якою їде по небу пророк Ілля (у Ста-робільському повіті — святий пророк Ілля горщики везе, або роз’їжджає на колісниці по небу разом з Богом), а блискавку — іскрами з-під копит коней, які везуть цю колісницю. Під час своїх роз’їздів Ілля стріляє особливими кулями в чортів. Коли в грозу згорить копиця сіна або якась будівля, то це — знак, що чорта вбито; а коли нічого не згорить, то тоді Ілля схибив, і чорт щасливо втік (Холм-ська Русь). У Вінницькому повіті грім вважають стукотом від колісниці архангела Гавриїла, який везе калачі; громовий удар — звук стріли, пущеної Богом у чорта; блискавка

— шлях стріли з неба. Одночасно з блискавкою ми бачимо «істинне небо» крізь розверзнуті хмари, що стоять на перешкоді світлу й теплу, випромінюваним цим небом, то їх несила знести ні оку людини, ні рослині. Помічено, що перед ударом грому з блискавкою на небі утворюється нібито хрест — це архістратиг Михаїл благословляє хрестом, а архангел Гавриїл стріляє в чорта/

В Ушицькому і Житомирському повітах також вважають, що блискавка — це справжнє небо, яке Бог показує людям крізь розверзнуті хмари під час гніву Свого, щоб вони завжди пам’ятали, що є на небі Бог (у Новоград-Во-линському повіті — осяйна оселя Бога, яка нагадує всевидяще око Творця). Якби на землю впала хоча б маленька частка цього неба, то спалила б її. Перед Страшним судом це небо відкриється в усій своїй красі і в усьому своєму блиску.

В Білгородському повіті блискавку уособлюють в образі дівчини. Купались якось дві дівчини в ріці й нумо пірнати одна перед одною. «Я, — каже одна, — пірну далі!» А та собі: «А я ще далі!» А Блискавка стоїть на березі й каже: «Не пірнайте, дівчата, — сьогодні мій день, свято: я сьогодні народилась; не можна на мої іменини купатися. Мені Бог зсукав свічу, так я ходитиму небом, світитиму, людей палитиму, якщо хтось на мого Ангела працюватиме».

Пожежу, що сталася від грози, гріх гасити, бо вона посилається від Бога на покарання, і від води полум’я ще дужче розгоряється (Старобільський повіт). Втім, загасити його можна козячим молоком, або сироваткою, або квасом (Луцький, Грубешівський і Житомирський повіти), але перед тим, як почати гасити пожежу, хтось має роздягтися догола і тричі оббігти навколо охопленої полум’ям будівлі⁵⁵

Дещо осторонь стоять вірування про грім та блискавку, що побутують у Старокостянтинівському повіті. «Чорти зносять хмари в одне місце, — кажуть тут, — і як знесуть їх дуже багато, то згортають у вали, чому в цей час дуже гуркотить у небі. Тоді для спокою Бог посилає святого Іллю з вогняною палицею: махне святий Ілля палицею — спалахне блискавка; вдарить по чорту — загримить грім».

Найкращим запобіжним засобом від удару блискавки є встромлена за сволок або за ікони освячена у Вербну неділю верба (Будаївка Київської губернії), якою в таких випадках кадять (м. Тараща. У Холмській Русі — запалені гілки дерева, якими прикрашалися ікони на свято «Боже Цяло»), або дзенькотіння дзвіночка, заздалегідь освяченого в костьолі (Грубешівський повіт), або, нарешті, чарівна паличка, згадувана нами раніше (Вінницький повіт). Якщо висить у когось над лампадою порожня писанка, то потрібно наповнити її пшеницею, інакше туди може сховатися диявол, і тоді блискавка вдарить у хату (Будаївка).

Участь Бога в боротьбі з дияволом в усіх наведених віруваннях та легендах українського народу щодо грому та блискавки пояснюється, безсумнівно, спільноарійським віруванням, а тоді вже — богомильським дуалізмом — одвічною боротьбою доброго начала з лихим. У споконвічній боротьбі Бога з дияволом брали найдіяльнішу участь, за космогонічними українськими легендами, архістратиг Михаїл і архангел Гавриїл. Звідси зрозуміло, чому вони є головними розпорядниками грому та блискавки (подекуди в місцевостях Житомирського повіту кажуть, що громом та блискавкою завідують усі янголи, і всі вони намагаються вибивати чортів, — мабуть, тому, що всі вони брали участь у скиданні Сатанаїла та його воїнства з неба). Щодо святого Юрія, тобто святого великомученика Георгія, і святого пророка Іллі, то на них в усіх слов’ян перенесено багато рис бога-громовика (Перуна).

Мороз у багатьох місцевостях України розуміють і пояснюють у цілому правильно. В Ушицькому повіті кажуть, ніби мороз — з моря, яке так само, як і земля, може постачати нам усе, що завгодно. Найчастіше він уособлюється в образі сивого, лисого, сердитого діда, одягненого в снігове вбрання, в крижаних чоботях і зовсім обмерзлого «сосуля-ми» (Ушицький, Новоград-Волинський і Переяславський повіти та Подільська губернія); в нього великі червоні губи і такий же ніс. Він — родич сонця й вітру, але могутніший за них (Новоград-Волинський повіт). «Якщо хочеш, щоб пересівся мороз, то треба нарахувати дванадцять лисих так: лисий — пересядься мороз; і так після кожного» (м. Тараща). Зимові морози бувають з веління Божого, а морози у квітні і травні, а також ранньої осені насилаються відьмами (Холмська Русь). Якось мороз засперечався про щось зі святим Онуфрієм (свято його 12 червня). Святий Онуфрій сильно розлютився і розрубав йому сокирою голову, внаслідок чого мороз прохворів до Спасового дня (6 серпня — за старим стилем): через те і не буває морозу з 1 червня по 6 серпня.

В уявленнях про вітер переважає міфічна основа, злегка лиш забарвлена християнським колоритом в дуже небагатьох місцевостях. Так, у Житомирському повіті кажуть, що вітер походить від подиху янголів, які стоять у різних кінцях землі за морем. А в Літинському повіті вітер пояснюють так: у чотирьох кінцях світу стоять чотири величезних чоловіки з непомірно великими вусами і губами і безперервно дмухають один на одного. Який із цих чотирьох велетнів дмухає у певний час дужче, з того боку й буває вітер тоді. А дехто вважає вітер злим духом і, щоб змусити його віяти, свистять, тобто викликають його так само, як прийнято в народі викликати диявола. В уявленнях Холм-ської Русі чотирьох велетнів замінюють також якісь чотири таємничі істоти, за розпорядженням головного Вітро-дуя, дмухають з чотирьох кінців землі. У Проскурівському повіті вітер уявляють дуже сердитим дідом, який живе далеко за морями. В Ушицькому повіті — особливим чоловіком, що бігає білим світом і моргає одним вусом; якби він моргнув водночас обома вусами, то піднявся б такий страшний буревій, що вмить перекинув би шкереберть увесь світ. У Грубешівському повіті кажуть, що вітер викликає своїм подихом пан, який тримає землю. У Вінницькому повіті вітер уособлюється в образі чорта, прикутого величезними кайданами по руках і ногах до кам’яної стіни. Поривчастий вітер — це сильне дихання прикутого чорта через його спробу зірватися з ланцюга і розірвати кайдани, а слабкий, приємний вітерець (легіт) — подих Бога. Вітер має дванадцять сестер, та вони ніяк не можуть «надати йому одежі»: поки тримають його на ланцюгу, все на ньому, як слід; та тільки-но зірвався, все пошматує на собі і нічого на ньому не лишиться. Він би і всі хати поперекидав, аби не був на ланцюгу. Завідують і правлять ним святі Антоній, Афанасій, Феодосій і Дмитро (Білгородський повіт).

Вихор викликає сатана під час свого весілля. Тому народ, угледівши вихор, хреститься, приказуючи: «Щезни, сатано!» (Ушицький і Канівський повіти). Найчастіше вихор уособлюється в образі самого диявола (Холмська Русь, Грубешівський, Літинський, Луцький, Житомирський та Харківський повіти). Якщо вихор підвіє людину, то їй загрожує неминуча хвороба, від якої може врятувати хіба що йорданська вода (Літинський повіт). Вихор перед грозою

— це чорти, що тікають від громової стріли (Житомирський повіт). Вихору слід усіляко берегтися, бігти від нього чимдалі, читати молитви і хреститися. Бо як він когось наскочить, то може геть понівечити (Вінницький повіт). Діти і навіть дорослі часто дражнять його, примовляючи: «Куций, сала! Куций, сала!» А чорт, як і підвладні йому «жиди», не любить сала і від цих слів скаженіє — і ця лють щодалі більше й більше посилюється (Літинський і Вінницький повіти), або, навпаки, присоромлений, тікає геть (Канівський повіт). Вихор буває також і тоді, коли зведе рахунки з життям самогубця, у таких випадках чорт на радощах розгулює, кружеляє вихором і мете чим попало, вириває дерева з корінням, трощить їх тощо, стрімко несучи з собою в далеч душу самовбивці. Коли вихор підіймається дуже високо вгору, то це означає, що чорти позривалися з ланцюгів і, зіткнувшись, чубляться між собою, намагаючись подужати один одного (Вінницький повіт).

Якщо кинути у вихор сокиру або ножа, то можна не лише поранити, а навіть і забити чорта (Холмська Русь, Харківський і Канівський повіти). У Бердянському повіті нам казали, що коли мчить вихор, то треба на шляху йому ввіткнути глибко в землю ножа і тримати його щосили: якщо вихор не вирве ножа, то з’явиться на тому місці кров зарізаного чорта, а інакше чорт заріже тим же ножем самого сміливця, що вступив з ним у двобій.

У Канівському повіті походження вихору відносять до перших днів світотворення. «Вихор буває, — кажуть тут,

— під посуху. Він виник від того, що Сатанаїл, коли виніс з води землю, то вода зверху замерзла. Сатанаїл пробився, однак дуже при цьому натомився, а янгол тим часом чекав на нього над морем, вирвав у нього землю і полетів до Бога. Сатанаїл трохи відпочив і кинувся навздогін. Бачить Бог, що Сатанаїл ось-ось ухопить янгола, і каже до нього: «Змахни мечем по праву біч». Янгол змахнув і відтяв Сата-наїлові праве крило. Сатанаїл закружеляв і зробився, як вихор. І нині, коли Сатанаїл почне літати понад землею, то здіймається вихор. В Ушицькому повіті кажуть, що диявол, перш ніж обернутися на вихор, перед тим переживає декілька стадій розвитку: сім років він буває звичайною змією, наступні сім — полозом, а треті сім — крилатим змієм, який живе в скелях. Коли в нього зовсім відростуть крила, тоді він починає літати, обираючи для цього час перед грозою; помахом своїх крил він викликає страшний вітер, що ламає дерева і руйнує будівлі.

УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО ЗЕМЛЮ

о землі українським народ, як народ пере-' довсім землеробський, почуває глибоку повагу, яка подекуди (у Вінницькому, приміром, повіті) межує з обожненням. Землю величають звичайно святою і матір’ю, бо з неї створено першу людину, і вона годує всіх людей і тварин. Нею клянуться, причому цілують її або з’їдають жменьку землі (Луцький повіт), — і ця клятва вважається найстрашнішою. Бити без потреби по землі палицею або чим іншим вважається таким же великим гріхом, як бити рідну матір: «наша земля — мати Тетяна», — кажуть у Старобільсько-му повіті.

Щодо зовнішнього вигляду землі є різні погляди. У деяких місцевостях її уявляють собі у вигляді жовтка в яйці; землю оточує звідусіль вода подібно до того, як у яйці білок оточує жовток (Ушицький та Житомирський повіти). Вона — кругла, тому кінця-краю землі немає, а оскільки земля оточена водою, то з небом вона зовсім не сходиться. «На краю землі є «Америк», тобто Америка, де люди такі багаті, що криють дахи своїх домівок сріблом і золотом. «Жиди»— купці, які одні лиш доходять «на край землі», розповідають, що там є чотири моря: Солоне, Синє, Червоне і Чорне. З них пити воду не можна, а тому «жиди»— купці звичайно запасаються під час своїх мандрівок «на край світу» водою на сім років. Оточена вода водяними оболоками (там же).

У деяких місцевостях землю уявляють як округлу купину, що плаває по воді. Землі, на якій ми живемо, незрівнянно менше, ніж води, зібраної на другій землі, що є основою для всього сущого; а небо становить верх нашої землі. У землі є як початок, так і кінець, але ніхто до них не сягав, тому що ми живемо на самій середині землі. Десь дуже да-леко-далеко, як від нас до неба, небо сходиться з водою, на якій плаває земля (Літинський повіт).

У Холмській Русі (втім, не скрізь) землю уявляють півкулею. Край її, до якого ніхто, крім «москалів», ніколи не доходив і не дійде, — там, де сонце, спускаючись щораз нижче й нижче, смалить так сильно, що люди, наче обпечені, бувають зовсім млявими й позбавленими життя. Там вічне літо, але через надмірну спеку ніщо не росте, і люди споживають саму лиш рибу, яку збирають на березі моря після того, як воно перестає грати, вже в цілком звареному вигляді.

У Грубешівському повіті землю уявляють як плаский круг, що тримає пан, котрий сидить під землею в кріслі.

Найчастіше землю уявляють площиною, що плаває по воді (в Луцькому, Старокостянтинівському повітах, деяких місцевостях Холмської Русі та ін.). Край її дуже далеко, за морями, куди ніхто не доходив і дійти не може, і де вона сходиться з небом, яким причиняється, як лядою (у Канівському повіті — «земля сходиться з небом на краю світу, і там баби, перучи, кладуть вальки на небо»). Площин, подібних до нашої землі, дуже багато під нами, і всі вони також населені людьми (Вінницький повіт). Всередині земля наповнена жилами, по яких на її поверхню виходить вода (Холмська Русь, Луцький повіт). В інших місцевостях гадають, що всередині землі — пекло, вогонь невгасимий, у сім разів «лютіший од нашого»; в ньому мучаться грішники до Страшного Суду (Холмська Русь, Канівський повіт). У Грубешівському повіті кажуть, що в надрах землі, які становлять другий світ, пробувають люди; вони нас, хто живе на поверхні, вважають за богів.

Посередині землі є «пупець», або така діра, з якої витікає вода і розтікається по землі жилами; ріки і моря, а так само й кожна криниця, як мине сім років, знов повертаються в той «пупець».

Згідно з давніми релігійно-міфічними поглядами, загальними та інших слов’янських племен, а також персів, монголів і навіть американських індійців, на Україні повсюдно поширене повір’я (виняток, як ми бачили, становить лише Грубешівський повіт), що земля тримається на одній або двох рибах (китах). Кожні сім років риба то опускається, то підіймається, внаслідок чого роки випадають мокрими й сухими. Коли риба, яка тримає землю, перекидається на другий бік (у Старокостянтинівському повіті — «стрепенеться»), тоді буває землетрус. В Ушицькому й Житомирському повітах кажуть, що риба, яка тримає на собі землю, перебуває в кільцеподібному положенні, тримається зубами за свій хвіст і стоїть нерухомо. Землетрус буває тоді, коли вона випускає із зубів хвоста. У місцевостях, де поширене повір’я, що земля тримається на двох рибах (китах), сухі й мокрі роки пояснюються так: коли тримає землю самець, то літо буває сухим, бо він підіймає землю вище, а коли тримає самиця, то земля понижується, через що ріки й озера виходять з берегів, і літо буває мокрим (Луцький повіт).

Щодо різноманітних нерівностей на земній поверхні, то, крім пояснення, наведеного нами в нарисах про створення світу й людини, є ще й декілька інших. «Коли Бог творив землю, то спочатку варив її, потім ураз остудив; пухирі, які здійнялися як земля кипіла, обернулись на гори, а проміжки між ними утворили долини (Старокостян-тинівський повіт). Відносять також походження різноманітних нерівностей на земній поверхні і вже до часу проживання роду людського на землі.

«Коли чорт дуже вже запишався й став чинити надто багато зла людям, Бог послав на землю архангела Михаїла, щоб той збив пиху чортові. Зайшла між архангелом Ми-хаїлом і чортом суперечка, а далі і бійка. Вони вовтузилися по всій землі, і там, де архангел Михаїл дужче бив сатаною об землю, земля западала глибше і утворювались долини і яруги, а там, де сатана намагався подужати архангела Михаїла, земля вивищувалася і утворилися гори» (Літинський повіт).

Кажуть також, що гори, долини, ліси і могили створені Богом з тією метою, щоб було де ховатися звірам (Канівський повіт); або — що вони утворилися після потопу, а до потопу земля являла собою неозору рівнину (Ушицький і Літинський повіти, Холмська Русь). У Вінницькому повіті походження гір, могил, проваль і лісів пояснюють так: гори насипано страшними велетнями, які жили колись; могили — кургани над домовинами цих велетнів; провалля — лихі місця, які провалилися для того, щоб добра людина не стала на них ногою; ліси створені Богом для проживання тих тварин, які не можуть ужитися з людиною. Зокрема, походження могил приписують у деяких місцевостях якомусь воїнству за назвою «Буняк», яке пройшло весь світ і на місцях свого відпочинку зводило могили, насипаючи при цьому землю своїми черевиками (Луцький повіт; скидається на те, що тут ми маємо справу з блідими залишками переказів про нашестя монголів на Русь, або про Велике переселення народів); в інших — ці кургани вважають могилами полеглих у дуже давні часи воїнів (Житомирський повіт).

Окрім різних нерівностей на земній поверхні, є ще «безодня пропасть», тобто бездонне провалля. Це — яруга незмірної глибини, в якій живуть чорти. Все, що лиш туди потрапляє, зникає навіки без жодного сліду.

На заході (Ушицький повіт), чи на півдні (Житомирський повіт), чи на самому південному заході (Вінницький повіт), за морями, де сонце ходить близько від землі (Луцький повіт), є світла тепла сторона і «тепличина», вирій. Тут ніколи не буває зими через близькість сонця (у Вінницькому повіті — коли в нас зима, у вирії — літо, і навпаки). У вирії є теплі криниці, в яких купаються хворі і зціляються від своїх недуг. Скрізь там води і яри; мешканці роблять грядки під різну городину завширшки не більш як півліктя (Ушицький повіт). Оскільки у вирії тепло, то сюди на зиму відлітають ті з птахів, які не можуть переносити наших зимових холодів. Найраніше з-поміж птахів одлітає у вирій зозуля (в Ушицькому повіті — вона не сама туди летить, а її несе на собі одуд), яка має й ключі від нього; напровесні вона остання звідти відлітає. Сойка тричі на рік ( коли розквітне гречка, коли достигають хліба і коли впаде сніг) відлітає у вирій, однак ніколи не долітає: пролетить день, і їй зараз же хочеться дізнатись, скільки вона пролетіла, то вона й повертається назад.

Змії повзуть у вирій по деревах, а ті, що вжалили когось, на покарання, лишаються в нас і на зиму (Чернігівська губернія). Вирій, або ірій, — інакше рай. «За переказами чехів і хорутан, — каже Котляревський, — він був помешканням сонця — Хорса; воно (помешкання) лежить за морем (повітряним) або серед моря на острові (руський Буян); сюди заходить сонце, скінчивши свій денний хід; тут панує вічне літо, буяє вічна зелень, сюди ховається взимку все життя природи і відлітають птахи; тут зберігається насіння, що приноситься на землю; і тут живуть душі предків і душі людей, ще не народжених» (повір’я про теплі криниці й лікування в них хворих — пізніша риса, принесена в давнє народне повір’я). Повір’я про вирій, або ірій, відоме й найдавнішим руським писемним пам’яткам. Так, Володимир Мономах у відомому «Поученні» говорить: «І сьому подивуємось: як птиці небеснії з ірію йдуть, і спершу в наші руки, та не зостаються на одній землі, але й сильні і слабі ідуть по всіх землях, за Божим повелінням, щоб наповнилися ліси й поля».

Під землею живе особливий народ — рахмани. Вони — християни, але не мають власного числення часу, тому й не знають самі, коли треба святкувати Великдень. Щоб допомогти у цьому випадку рахманам, в Остерському, Літинському і Луцькому повітах є звичай викидати у Велику суботу шкаралупи яєць у річку. Шкаралупи ці через три з половиною тижні, на Праву (переплавну) Середу, припливають до рахманів, і ті лиш тоді святкують Великдень. Через це у зазначених повітах свято Правої Середи зветься «рах-манським Великоднем». В інших місцевостях рахмани мають назву «нави» (душі померлих), і самий їхній «Великдень», радісну вість про який до них доносять кинуті у воду на Святу Неділю шкаралупи крашанок, називається «нав-ським», або «русальним»; у деяких місцевостях середа, на яку припадає «рахманський Великдень», зветься «Правою (праведною) Середою». На «рахманський Великдень» ламають березові гілки, приписуючи їм цілющі властивості («правлять кістку»).

Власне рахмани — це брахмани, або браміни (індійські мудреці), про щасливе, безтурботне життя яких на Маорійських островах, під самим «сходом сонця», відомо з марновірної легенди, занесеної до рукописних збірників середньовічної літератури. Ці ж казки занесені й до старовинних легенд про похід Александра Македонського в Індію.

Книжна руська словесність знайома з рахманами, можна сказати, вже з перших сторінок своїх. У літописі преподобного Нестора читаємо про них: «Говорить Георгій (Амартол) у літопису... Такий же закон і в бактріян, яких називають брахманами й островичами, — котрі за настановами прадідів і з благочестя м’яса не їдять, вина не п’ють, блуду не чинять і ніякого зла не коять через страх великий перед Богом». У «Ходінні Зосима до Рахманів», яке видано професором Тихо-нравовим за рукописами XIV і XVII століть, життя рахманів зображено доволі докладно. Наводимо «Ходіння» це в стислому викладі професора М. Сумцова.

Преподобний Зосим 40 днів нічого не їв і просив Бога показати йому країну блаженних. Бажання його було здійснено. Спочатку верблюд переніс його через пустелю; тоді вітер приніс до ріки, за якою жили блаженні. Переправившись через річку з допомогою величезних дерев, що нахилили з одного берега на другий свої верхівки, преподобний Зосим ввійшов у землю рахманів і пробув серед них сім днів. Рахмани вдень і вночі пробувають у молитві. Вони харчуються плодами землі і п’ють солодку воду, що витікає з-під кореня одного дерева. Нема в них ні винограду, ні залізних посудин, ні ножів залізних, ні домівок, ні вогню, ні золота і срібла, нема й одежі. Приживши з жінкою двох дітей, рахмани розлучаються і живуть далі доброчесно. Вони сплять у печерах на землі, яку застеляють листям. Янголи сповіщають рахманів про праведних і грішних людей на землі, скільки кому визначено років життя, і рахмани моляться за людей, тому що, як сказали вони Зосиму, «ми з вашого роду будемо». Під час посту рахмани замість деревних плодів годуються манною, що падає з неба, і лише на підставі цього судять про зміну часу: «коли наближається день Воскресіння Господнього, то вкриваються дерева духмяними плодами, і таким чином дізнаємося, — повідомили вони Зосиму, — коли початок літа буває, а замість служби Воскресіння Господнього неспання буває в нас: пробуваємо без сну три дні й три ночі». Рахмани живуть від 100 до 360 і навіть до 1800 років. їм відомий час своєї кончини і помирають вони без хвороби і страху. Янголи підіймають душі померлих рахманів до Господа Бога. Душа вклоняється Богові і йде «на місце супокійне». Рахмани склали опис свого блаженного житія, передали його Зосиму і приязно провели преподобного до ріки.

Середньовічні міфічні легенди про рахманів перейшли і до таких книг, з яких наші предки черпали свої квазінаукові відомості. Так, «Книга, названа Козмографія» серйозно повідомляє про них таке: «країна голих рахманів розташована під самим сходом сонця, і вони мають царя... Житіє їхнє таке: одягаються листям з дерев садових і від них же плодами годуються, і жінок мають, а одягу й худоби не мають; ні міст, ні війни також не мають. І тут же під сходом сонця є місце, де беруть початок великі чотири ріки райські».

Казки про рахманів, які проникли в народ через давні книжкові пам’ятки, як ми бачили, дещо відбилися у свідомості народній, а подекуди переплелися з національними віруваннями в «навів», причому на українському ґрунті головним чином прищепилась частковість про рахманське Світле свято.

УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО ВОДУ, ВОГОНЬ І ПОЧАТОК ВИНОКУРІННЯ

1 І о води український народ також почуває 1 І глибоку повагу, бо вона конче потрібна для / І існування всіх живих істот і до того ж є мо-1 1 гутнім цілющим засобом від усіляких недуг.

Плювати у воду, а так само засмічувати її де б то не було і чим і як би то не було — великий гріх, і ті, хто не дотримується цього, бувають покарані головним болем. Як лікарський засіб воду застосовують у таких випадках: а) якщо дитина кимось або чимось перелякана, то над її головою ллють у воду розтоплений віск і потім цю воду дають дитині тричі пити і нею ж обмивають їй чоло і груди; б) якщо захворіє корова, то звичайно кажуть, що це зурочини

— хтось глянув на неї і позаздрив, і хвору корову обприскують через решето водою (Холмська Русь); в) корови окроплюються водою відразу ж після отелення, притому їм дають ще й маленький шматочок артишу (козачого ялівцю) (Житомирський повіт); г) одержимі нашкірними хворобами намагаються викупатися першими — головним чином у Великий четвер — і вірять, що в такому разі вони неодмінно зціляться (там же). Вода застосовується майже завжди при різних нашіптуваннях.

Особливу цілющу силу від усіх хвороб має свячена вода — святовечірня, йорданська і стрітенська. Богоявленська вода обов’язково зберігається в кожній оселі, і нею так дорожать (в Ушицькому, приміром, повіті), що нікому сторонньому не дадуть, якби навіть той, хто просить, помирав; бджолярі окроплюють цією водою бджіл, аби в такий спосіб їм дати змогу брати мед з різних квітів неушкоджено.

Крім свяченої, дуже велику цілющу силу мають — «непочата вода» і вода «Єлена». Непочатою водою називається вода, яку зачерпують щоранку першою з ріки, колодязя чи криниці (ще краще — з трьох криниць) до сходу сонця; той, хто несе її, якщо зустрінеться з кимось, не повинен вимовляти жодного слова, інакше вода втратить свою цілющу силу і не дасть тому, хто вживає її, ніякої користі. Особливо корисно купати в непочатій воді хворих дітей (Ушицький, Літинський, Старокостянтинівський і Харківський повіти).

Вода «Єлена» називається так за ім’ям своєї винахідниці. Її також треба зачерпнути якомога раніше зранку першим; той, хто зачерпує, має робити це натщесерце; до зустрічних, якщо вони трапляються, не повинен мовити жодного слова. Той, хто вживає цю воду, неодмінно має вимовити такий приговір: «Вода Єлено! Очищаєш луги і береги — очисть мене від усього злого: болісти і слабости» (Літинський повіт). «Єлена» допомагає головним чином «від пристріту» (хвороба ця проявляється такими ознаками: позіханням, нудотою, тремтінням і, нарешті, лихоманкою), «од підвію вихра» (хвороба ця походить, за народним повір’ям, від того, що людину підвіє вітер, а особливо вихор), «від курочки» (курячої сліпоти) та інших.

Вода виходить із землі «джерлами» (джерелами), які, злившись воєдино, утворюють собою ріки, впадають у море. Джерела беруть свій початок з морів (у Холмській Русі — ріки здебільшого витікають з морів), але вода, проходячи крізь землю, очищається, ось чому вона в ріках, озерах і колодязях не гірка, як у морі. В Луцькому повіті вважають, що всі ріки утворюються з криниць. У Грубешівському повіті їх вважають жилами землі, якими тече вода, як у людини кров; уночі проти Богоявлення вода в усіх вмістилищах перетворюється на певний час у вино. У висиханні рік народ убачає взагалі кару Божу і навіть знамення скорого висихання рік ще й бездощів’ям на нашій землі, тоді як у підземному світі в цей час йдуть рясні дощі (Грубешівський, Житомирський повіти, Холмська Русь). У Луцькому повіті певні, що ріки висихають тоді, коли земля в семирічний термін підіймається значно вгору.

Озера і ставки утворилися здебільшого там, де вчинені кимось великі злочини і кричущі беззаконня (Полтавська губернія, Вінницький повіт).

Під морем народ має на думці величезне скупчення води без дна і меж (у Вінницькому повіті — у морі лише подекуди зустрічаються «безодні прірви»). Дно моря складається з отворів, в які просочується вода і викликає дощ у підземному світі.

Походження вогню в різних місцевостях трактується по-різному. В Житомирському повіті кажуть, що вогонь походить від каменів і вважають його янголом. Янголом також вважають вогонь і в Грубешівському повіті, але про походження його розповідають таке. Один купець прогнав за якусь важку провину свого сина від себе. Син вирушив на кораблі у море. Буря прибила корабель до безлюдного острова. Син купця знічев’я почав якось терти «ліщину об ліщину» — і від тертя вийшов перший вогонь, який згодом поширився всією землею і ввійшов у загальний вжиток. У Подільській губернії є повір’я, що вогонь вигадав диявол тоді, як був скинутий з неба, його взяла досада, і він запалив люльку: не маючи вогню, він вимовив кілька якихось особливих слів — і люлька затліла.

Також до перших часів світу відносять походження вогню і в Київському повіті, причому винайдення його приписують чортові.

Розіклав якось чорт вогнище і пильнує його. Бог послав до чорта архангела Гавриїла і дав йому залізну палицю. Прийшов архангел Гавриїл і почав розмову з чортом, та непомітно при цьому й застромив у вогнище кінець своєї залізної палиці. Коли встромлений у полум’я кінець палиці розпікся, архангел кинувся навтіки. Чорт за ним, і ось-ось уже наздожене. Бог тоді каже Гавриїлові: «Кидай палицю!» Архангел кинув; палиця вдарилася об камінь, а іскри так і сипонули навсібіч. Звідтоді люди знають, як добувати вогонь.

У Холмській Русі першу появу вогню на землі відносять до часу винищення Содома й Гоморри; в деяких місцевостях Подільської губернії стверджують, що вогонь винайдено Соломоном. Відшукав якось Соломон два кремені, кресонув їх один об одного — і з’явився вогонь.

Таким же анахронізмом на суто народний кшталт відзначаються й інші легенди, що відносять походження вогню до часів значно пізніших. Така, наприклад, легенда, записана в Луцькому повіті. Коли Господь Бог ходив зі святим Петром, то якось вони дуже змерзли і не знали, що робити. Раптом угледіли в лісі вогнище; підійшли до нього і погрілися. Господь Бог, аби взяти Собі вогню на дорогу, ввіткнув у нього залізну патерицю, яка й розпеклася до червоного жару. Аж гульк — де не вискіпався — вискочив чорт та й каже: «А навіщо Ти, Боже, крадеш мій вогонь?» Господь Бог розлютився і кинув було патерицю у воду. Але відразу ж вийняв її з води і хотів ударити чорта. Чорт швидко ухилився вбік, патериця вдарилася об камінь і зламалася. «З того часу і почали так гартувати залізо», — закінчує легенда.

Легенда, записана в Ушицькому повіті, приписуючи винахід вогню чортам, пов’язує його з винокурінням. Коли ще не було так багато народу, як нині, — розповідає легенда, — ходив якось Господь зі святими Петром і Павлом. Приходять вони в одне місце й бачать, що чорти поставили собі винокурню і женуть вино. Господь запитав їх, що то вони роблять. Чорти відповіли, що женуть «мутящу воду». «Ми б і вам дали напитися, аби ви перерубали нам по колодці», — додали при цьому чорти. Господь запалив Собі палицю і пішов зі святим Павлом, а святий Петро лишився. Чорти, уздрівши, що Господь узяв вогню, стали казати один одному: «Піди й забери в Нього вогонь». Коли один чорт почав було віднімати у Господа запалену паличку, Господь ударив нею об камінь, і тому ми тепер з каменю добуваємо собі вогонь. По тому Господь зі святим Павлом рушив далі, а святий Петро залишився рубати колодку і тричі вимагав, щоб чорти дали йому напитися. Коли він випив «мутящої води» одну «чубару», а тоді й другу, то не схотів рубати більше. Чорти зірвали з нього шату (верхній одяг). Між тим Господь, роззирнувшись і побачивши, що нема святого Петра, звернувся до Павла: «Зачекаймо його або повернімося назад, бо він неодмінно вскочить в якусь халепу». Раптом іде Петро — і вже без верхнього одягу. Господь питає в нього: «Де ж твоя одежа?» Святий Петро зізнався, що шату зняли з нього чорти за те, що він не схотів, випивши «мутящої води», рубати колодку. Господь каже йому на це: «Ходімо відберемо шату, бо без неї ходити непристойно». Коли вони повернулися до винокурні і Господь сказав, щоб чорти віддали шату, вони стали вимагати, аби святий Петро рубав колодку. «Він не рубатиме, — відрік Господь, — а натомість Я дарую вам ту душу, яка помре від вашої «мутящої води». Чорти повернули шату, але не знали, як назвати «мутящу воду». Був серед них біс на ім’я Кай, який так напився «мутящої води», що вона в ньому зайнялась полум’ям, і він згорів. Нажахані чорти почали бігати й гукати: «Згорів Кай! Згорів Кай!» Так і виникло слово «горівка», або «горілка».

Щоб не повертатися ще раз до порушеного в наведеній легенді питання про винайдення горілки, доречно буде навести тут і ще дві легенди про той же предмет. Першу з них записано в Чернігівській губернії.

Було це не за нашої пам’яті. Жили собі тихо люди та поживали, проклятої горілки цієї зовсім не знали. Став диявол гадати та вигадувати, що б таке встругнути людям. Нарешті— таки вигадав.

— Зачекай, — каже, — я їм з нехворощу (розрізняють чотири види нехворощу): а) полинець — Artemisia austriaca; Artemisia campestris; б) вінички, польова нехворощ — Artemisia scoparia waldst et Kit; в) чорнобиль — Artemisia vulgaris L.) такого питва зварю, що хто вип’є його — очманіє і накоїть всіляких лих, чим і потішатиме мене. І заходився він варити те питво. Вогнище розіклав таке величезне, що все небо затягло димом, який дійшов навіть до Самого Бога. «Чи не чуєте ви диму?» — Бог запитує. — «Чуємо, — відповідають святі, — та не знаємо, звідки він іде». — «Петре! — каже Бог, — піди, поглянь, що там таке коїться». Накинув Петро на себе хламиду й пішов. Приходить до нечистого, питає: «Що це ти робиш?» — «Та варю людям питво, — каже, — хай п’ють собі — менше воду питимуть». — «Бач, який ти добрий! Що ж, воно — добре?» — «А от скуштуй». — «Дай». Дав йому диявол, а Петро як випив (чоловік він непитущий), так і з місця ані руш, тут же й звалився. Диявол тим часом далі жене. Від людей цілісінький день відбою немає: кожен хоче наввипередки дістати того питва. А на небі дим просто-таки в носах усім крутить, очі виїдає. «Що це таке? Ходи-но ти, Павле, та гукай сюди Петра. Що він там робить?!» — каже Бог. Накинув на себе хламиду Павло, приходить до нечистого. «Чого це Петро тут лежить?» — питає. — «Спить: натомився дуже». — «А ти що робиш?» — «Та людям питво варю». — «Що ж це за питво?» — «Скуштуйте. Он бачите — люди ледь не б’ються через нього». — «Нумо вже, частуй». Диявол почастував. Павло випив, ступив потім кроків зо два, впав, та відразу ж і простягнувся. А на небі ніяк дивиться від диму! Ось Бог звертається до Юрія. «Ходи-но ти, козаче, та дай тим обом доброго прочухана. Та який там чорт димить? Звели негайно припинити, не то Я Сам як устану, то за кучері так відтягаю, що довго потилицю чухатиме!» Юрій розлютивсь, схопив списа й величезну шаблю і вмить опинився біля нечистого. «Що це ти робиш? — питає. — Давно тебе, мабуть, за кучері дерли та висп’ятками з неба гнали! Забув? То я нагадаю! Ти що — нас на шинку прокурити хочеш — га?» Нечистий перелякався. «А ці чого тут попростягалися?» І відразу ж — штурх Павла під бік. Павло підхопився. Юрій давай тоді розбуркувати Петра. Підвівся і Петро, котрий лежав так близько коло вогнища, що в нього зітліла пола. Поглянув Петро на пропалену полу, та й каже: «Будь же ти, прокляте питво, горілкою!» Тут Юрій став розпитувати, що з ними сталося. Петро й Павло розповіли йому і, не гаючись, узялися втрьох за нечистого. Звалили його, як сніп, додолу. Юрій то списом його прохромить, то шаблюкою вздовж потягне; а Петро й Павло і висп’ятками, і кулаками йому піддають. З нечистого тільки щетина сипалась, і шкура на ньому зовсім порепалась. Натішившись вдосталь з нечистого, загасили вони вогнище та й пішли собі геть. Довго по тому лежав нечистий, не ворушачись, не дихаючи. А надвечір поповз навкарачки до себе в запічок і там усе кректав, охав і стогнав. Отак-то обійшлась нечистому його вигадка! Недешево дісталась вона й людям. Довго вони думали й гадали, як це можна зварити з нехворощу таке добре питво — горілочку. Та з нехворощу зварити — не зварили, а от з хліба дотумкали-таки. І нечистого не треба: краще від нього умудрилися. А йому тільки й треба було — підвести людину.

Другу легенду записано в Літинському повіті.

Під час земного життя Спасителя один чорт, що верховодив над іншими чортами, жив собі у невеличкому будиночку і знічев’я надумав гнати горілку з див-дерева. Якось зайшов до нього Спаситель зі святими Петром і Павлом, і чорт, бажаючи скласти їм шану, став частувати подорожніх винайденою ним горілкою. Спаситель відмовився, а святі Петро й Павло випили по чарці. Після першої чарки святий Павло схотів випити ще і, звертаючись до чорта, каже: «Га! Добра твоя горілка! Давай-но вип’ємо ще». Чорт дав другу чарку, випивши яку Павло почав вимагати ще й третю. Врешті-решт, Спаситель став прощатися з чортом. А той у цей час зірвав зі святого Павла шапку і каже: «Перша чарка на приїзд, друга — на виїзд, за третю — заплати!» Сталося так, що ні в Спасителя, ні у святого Павла, ні у святого Петра не виявилося грошей. Тоді Спаситель рече до чорта: «Стривай, віддай шапку, а тобі буде така заплата: душі тих людей, які помруть від горілки, будуть твоїми». Чорт погодився на це і віддав шапку святому Павлові. Звідтоді чорт завжди проживає у корчмах, де й підбурює людей обпиватися горілкою до смерті, бо в цьому — його прямий прибуток.

На Україні звичайно уособлюють вогонь в образі мстивої людини, тому всі ставляться до нього шанобливо. Так, плювати на вогонь гріх, і якщо плюне хто на нього, така людина на тому світі буде покарана й лизатиме розпечену сковороду. Господині мають замітати жар особливим чистим віником, хрестити і щоразу неодмінно ставити при ньому глечик з водою і класти поліно — аби йому завжди було що їсти й пити.

Вогонь застосовується в таких значних заходах: 1) при освяченні води на свято Богоявлення, для чого стріляють в момент занурення священиком хреста у воду з рушниць, і задимлене клоччя, яке вилітає після пострілу з дула, хапають і зберігають, як святиню; якщо ж не стріляють, то від палаючих «на Йордані» свічок запалюють ганчір’я, яке потім приносять додому і випалюють ним хрести на всіх чотирьох стінах хати, а також випалюють цим ганчір’ям хрестоподібно волосся на голові у дітей, щоб ті нічого не боялися; 2) вогнем спалюють так званого «дідуха» — солому, яку підстеляють під кутю і узвар напередодні Різдва Христового, а виносять з хат та спалюють рано вранці наступного дня свята, щоб не топтали ногами соломи, на якій лежав Христос (Ушицький повіт); соломою цією також перев’язують дерева, щоб вони добре плодоносили.

Блукаючі вогники на цвинтарях у деяких місцевостях вважають частиною пекельного вогню, і люди вірять, що такі вогники світяться на могилах лише дуже тяжких грішників, яких Бог карає пеклом ще до Страшного суду (Літинський повіт). В інших місцевостях походження їхнє пояснюють тим, що на цвинтарях завжди звичайно водиться всяка нечисть, чортівщина, а надто упирі, про яких мова йтиме нижче, і які намагаються учиняти людям шкоду і лякати їх (Ушицький повіт). Вважають їх також світлом, яке запалюють янголи на могилах праведників (там же), або душами, що вийшли з могил і запалили свічі, які несли, коли проводжали їх при похованні (Холмська Русь). Але найпоширенішим є повір’я, що вогники на цвинтарях, могилах, болотах та в інших місцях — не що інше, як скарби, що виходять з-під землі нагору для просушки (або — чорт просушує закопані в землі скарби). Бачити вогники може тільки щасливець. Щоб добути потім скарб, той, хто побачив вогника, мусить кинути в нього щось зі своєї одежі або взуття. Тільки-но він це зробить, скарб миттю ввійде в землю — та лиш на таку глибину, на якій відстані була від землі на людині кинута річ: якщо, приміром, кинуто шапку, то скарб ввійде в землю на глибину зросту того, хто її кинув, і т.ін. Тоді треба копати, і скарб буде вирито неодмінно. Проте нині таких щасливців уже немає на світі (Луцький повіт, Холмська і Південна Русь). Втім, вогники на болотах вважають також дияволом, який заманює туди недосвідчених подорожніх (Літинський повіт); вони можуть вказувати на місце проживання чортів (Ушицький повіт). Вогники, що з’являються на могилі (пагорбі), є незаперечним доказом того, що там поховано чаклуна (там же).

УКРАЇНСЬКІ КОСМОГОНІЧНІ ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО РІЗНІ ТРАВИ, КВІТИ, ХЛІБНІ ЗЛАКИ І ГОРОДИНУ

Шкраїнська народна ботаніка, оповита яскравим поетичним і релігійно-міфічним серпанком, довго і, на жаль, марно чекала на своє спеціальне і авторитетне дослідження. Між тим, час спливав, етнографічні матеріали нагромаджувалися в цілому досить мляво, легенди про різні рослини помалу забувалися самим народом, витіснені науковими даними природознавства. На нашу думку, допущена свого часу спеціалістами-дослідниками прогалина так і залишиться вже незаповненою, тому що втрачено сприятливий момент, якого вже ніколи не повернути. Такі назви різних рослин, як «Адамове», або «Чортове ребро» (Thysel-linum palustre L. Valeriana dubia Bung), «Адамова голова» (Eryngium campestre L.), «Богорбдишна коса» (Astragalus Cicer L.), «Богоматерина коса» (Hupericum humilusum L.), «Божа ручка» (Primula officinalis L.), «Божа благодать» (Gratiola officinalis L.), «Борода чортова» (Vincetoxicum officinalis L.), «Дівоча кров» (Amygdalus nanna L.), «Івасик» (Trifolium mantanum L.), «Миколайці» (Neottia Nidus avis L.), «Миколайчики» (Eryngium prlanum L.), «Петрів хрест» (Lathraea squamaria L.), «Петрова закуска» (Achyrophorus maculatus Scop., Hypochaeris radiata L.), «Ручка Божої Матері» (Anastalica hierochuntica L.), «Черевички Божої Матері» (Impatiens noli tangere L.), «Чоловічий вік» (Acmero-callis fulva L.), «Чортів хліб» (Nonnea pulla Dec.), «Чортова веселка» (Phallus caninus L.), «Чортова вишня» (Prunus Chamaccerasus jacq.), «Бісове ребро» (Valeriana officinalis L.), «Чортове яйце» (Phallus impudicus) та багато інших, які дуже багато промовляли колись народному почуттю й уяві, для нас нині залишаються тільки живими свідками того, що з рослинами цими пов’язаний був цілий цикл народнопоетичних легенд, які виникли здебільшого на апокрифічній основі. Цілком імовірно, що для науки вони загинули вже безповоротно. У цьому нарисі ми підберемо лише, так би мовити, краплі того, що випадково вціліло в записах тих чи інших українських етнографів або в журнальних «повідомленнях і замітках» етнографічного характеру.

Корисні трави, хлібні злаки, городину і квіти насадив, за народним віруванням, Господь, а «колючки, реп’яхи, бур’ян й усі гіркі й вонючі трави і цвітки садив лукавий, щоб люди кололись ними, чхали од них, лаялись і грішили.» При цьому, походження деяких з них огорнуте часто то гумористичними, то глибоко зворушливими, то висо-копоетичними легендами; інші народ наділив надзвичайними властивостями. Особливо багато забобонів пов’язується з папороттю (Аврісііит Біііхтаз Ь.). Один раз на рік, за народним повір’ям, в ніч під Івана Купала, папороть квітне маленькими, як на кропиві, квіточками, що горять, як вогонь. Кому вдасться роздобути квітку папороті, для того нема нічого неможливого: він знатиме, де є скарби в землі, і діставатиме їх без великих зусиль; йому відмикатимуться самі всі замки без ключа, тільки-но доторкнеться рукою; він може закохати в себе будь-яку дівчину і т.ін. Роздобути квітку папороті дуже важко, бо вона квітне всього лиш одну мить і пильно охороняється від людей чортами. До поміченого завчасно куща папороті сміливець вирушає звечора. Розстеливши довкола рослини освячену дванадцять разів скатертину (в якій чи на якій дванадцять разів освячувалася паска на Світле свято), він окреслює навколо себе коло стільки ж разів освяченим ножем, окроплює його свяченою водою і тоді починає молитися. По дев’ятій годині чорти добирають всіляких способів, аби злякати сміливця: повзуть на нього вужами, накидаються звірами, оглушують свистом і ревом, кидають камінням, гілками, стріляють і т.ін. Тому, хто стереже квіт папороті, радять не боятися нічого цього і не озиратися, бо чорти мають силу тільки до кола, окресленого освяченим ножем. О дванадцятій годині папороть розцвітає, і тієї ж миті квітка злітає на розстелену скатертину, яку треба швидко згорнути і сховати за пазуху, а ще краще — зробивши розріз у шкірі лівої руки, заховати квітку туди і тоді бігти, не озираючись, не спиняючись і не зважаючи на жодні жахи. Страхіття, які супроводжують процедуру здобування квітки, бувають такі великі, що їх звичайно ніхто не витримує, і власником чудесного талісмана можна стати хіба що якось цілком випадково, причому чорти, врешті-решт, все ж умудряються відібрати його собі. Наведемо три невеликих найхарактерніших щодо цього оповіді.

Один чоловік напередодні Івана Купала пас худобу в лісі, загубив її і заходився шукати. Випадково впала йому на личак квітка папороті. То він одразу й дізнався, де худоба, розшукав її та й пригнав додому. Крім того, йому раптом стало відомо, де закопано різні скарби. «Давай заступ,

— сказав він жінці, — піду викопувати гроші». — «Та візьми інші онучі, — каже жінка, — бо ці мокрі». Чоловік почав перевдягатися — і тієї ж миті забув геть усе (а за іншим варіантом, — став ще дурніший, ніж був досі).

Одному хлопчику, який відшукав у лісі загублених волів, впала сама собою квітка папороті у черевик, після чого він зразу ж дізнався, де його воли, і заняв їх. Дивиться

— їде кіньми пан. Порівнявшись з хлопчиком, пан зупинився й каже: «Проміняй мені, хлопчику, свої черевики на моїх коней!» Хлопчик погодився, зняв черевики, віддав їх панові, а собі взяв коней. Сів у тарантас, взяв віжки в руки і хотів було їхати, коли глядь — а в нього в руках лико, прив’язане до трьох паличок, і більше нікого й нічого немає.

Іншому хлопчику-пастушку, за таких самих обставин, явився чорт в образі купця і запропонував великі гроші за черевики. Хлопчик як не повабився на блиск золота, та все-та-ки, зі страху перед батьками, не погодився на запропонований купцем гендель. По дорозі додому він підійшов до річки, де побачив багато своїх товаришів, одні з них купалися, інші — сиділи осторонь, а загледівши його здаля, запропонували поплавати разом. Хлопчик нашвидку розмотав волоки, скинув черевики і вже хотів було лізти у воду, аж раптом бачить — ніяких товаришів біля річки вже немає. Він дуже злякався, швидко вдягнувся і пішов додому, — та при тому забув усе, що йому відкрилося, доки в нього був у черевикові квіт папороті, поки його не забрали «товариші».

Таку ж чудесну силу, як квітка папороті, має квітка бульби, земляної груші (Aelianthus tuberosus L.), яка також квітне в ніч проти Івана Купала, а так само трава розрив, черевички Божої Матері (не чіпай мене — Impatiens noli tangere L.), закладена у розріз долоні і заросла там, трава тирлич (Gentiana Ama-rella L.) і квітка тоя, борець (Aconitum Napellus L.).

Щодо тирлича й тої є такі оповіді. В одну дівчину був закоханий чорт. Довго ходив він за нею в образі парубка додому і, зрештою, вирішив узяти її до себе. Мати, готуючи дочку до від’їзду, прикрасила голову її квітами тирлича й тої. Коли прийшов чорт, то ніяк не міг підступитися до неї і став просити скинути з себе квіти. Дівчина, не розуміючи, що від неї вимагають, почала скидати з себе одну за одною всі речі, які були на ній, і таким чином дотягла, поки заспівали півні. Тоді чорт каже: «Якби не тирлич та не тоя, була би дівчина моя» — і вмить щез. Інша дівчина прикрасила голову квітами тої і пішла в ліс прогулятися. Там зустрівся з нею чорт в образі молодого гарного парубка і завів любовну розмову, причому весь час умовляв: «Скинь, дівко, тою, будеш моєю». У пориві сердечних почуттів, які охопили її, дівчина виконала домагання уявного парубка

— і чорт відразу ж заволодів нею.

Соком тирлича відьми змащують себе під пахвами, коли збираються летіти на шабаш. Відваром його вмиваються дівчата, щоб швидше вийти заміж. Скільки дівчина навесні відшукає кущів тирличу, стільки матиме женихів.

Оскільки тирличу й тої боїться нечиста сила, то рослини ці освячують у церкві і кладуть до колисок малят.

Слід, однак, зауважити, що Купальська ніч надає усім травам взагалі особливої сили. У Старобільському повіті кажуть: якщо опівночі проти Івана Купала накосити трави, тримаючи косу навпаки, скласти на купу в добре місце для схову, де б ніхто до неї не торкався, і на Хрещення, коли вистрілять перший раз із рушниці, розрити цю купу, то під нею виявиться сила-силенна чортів, які стануть просити господаря не розривати купи, даючи йому за це грошей і всього, чого лиш він не попросить.

Щодо Чорнобиля, або чорнобильника (нехворощ — Artemisia vulgaris L.) у Стародубському повіті розповідають таке. Поблизу одного села був великий ліс. У цьому лісі якось «на Здвиги» (на Здвиження) пішла дівчинка за грибами. Довго ходила вона лісом і все не знаходила грибів. Та ось дівчинка помітила, що в один бік рухається сила-силенна гадюк, що позвивалися між собою. Повертаючись додому, дівчинка раптом упала до глибокої, темної ями. Невдовзі вона побачила в ямі камінь, який світився, і страхітливе скупчення всіляких змій; між ними була змія-цариця — більша за інших і з золотими ріжками; їй корилася решта змій⁵⁶. Змії ці нічого не їли; коли ж їх починав морити голод, вони підповзали одна за одною до каменя, який світився, і лизали його — спочатку цариця, а тоді й решта. Схотілося їсти дівчинці — вона також лизнула камінь і голод одразу ж пройшов. Так дівчинка просиділа в ямі аж до весни, коли наспів час зміям розповзатися. Змії, за наказом цариці, переплелися у вигляді драбини, якою і вийшли на світ — спочатку дівчинка, а за нею цариця. Коли дівчинка виходила нагору, то цариця мовила до неї: «Ну, тепер ти розумітимеш мову всіх трав, — кожна з них промовлятиме одна до одної, які хвороби вони виліковують, і взагалі яку користь може кожна з них приносити людині; тільки не кажи чорнобиль, а коли скажеш це слово, то все забудеш». Дівчинка дуже зраділа, коли нарешті видобулася з ями. Повертаючись додому, вона чула всю розмову дерев і трав. Раптом дівчинка чує, що хтось біжить за нею і питає, яка трава на межах росте з чорним биллям? Дівчинка, не довго думаючи, каже: «Чорнобиль!» Тільки-но вимовила вона це слово, відразу ж забула все, що чула від трав і дерев, а чорнобиль через це зветься ще забудкою.

Очерет (Pragmites vulgaris Frin.) хоч і насаджений Богом, проте ним заволоділи чорти, і очерет є їхньою господою. Якось чорт, зустрівши Спасителя, — розповідає легенда, записана в Літинському повіті, — став просити Господа віддати в його розпорядження гречку й овес — на тій підставі, що він допомагав Богу творити світ, а нічого власного не має. Спаситель каже: «Хай буде так, хай віднині овес і гречка належать тобі». Чорт так зрадів, що забув навіть подякувати Спасителю, і побіг від нього підстрибом. На шляху трапився йому вовк, який, уздрівши надзвичайно радісного чорта, загорлав: «А ти чого так скачеш?» Чорт страшенно злякався несподіваної появи вовка, зовсім забув з перелякуяк звуться подаровані йому Богом злаки, і замість того, аби відповісти: «Бог подарував мені гречку й овес», похапки пробелькотав: «Тому, що Бог подарував мені очерет і осот!» Кажуть, ніби чорт і по сей час ніяк не може згадати, що саме подарував йому тоді Спаситель, отож чорти й володіють лише очеретом та осотом.

Щодо отруйних трав та бур’янів є особливі легенди про походження таких із них: беху, осоту, куколю та кропиви.

Про походження беху (віха, вомига — СісШа уігова Ь.) розповідають, що якось чорт чимось завинив перед козаком Савкою (зменшене від ім’я Олександр; хто був цей козак, невідомо). Савка, аби покарати чорта, посадив його в очерет, що коло ставка, прив’язав його до пня догори ногами й каже: «Ось тобі, сатано: отак тут сидітимеш, доки не вислужишся переді мною чимось важливим!» Просився, просився лукавий — Савка й слухати не хоче: «Сиди, сатано, — каже, — та й годі!» Коли почало смеркатися, зненацька насунула сила-силенна ляхів. Походили вони довкола, подивилися, та й давай по-своєму гуляти. Ось удосвіта, коли проспівали другі півні, чорт, прив’язаний в очереті, погукав до себе ще одного чорта і посилає його до Савки: «Перекажи, — мовить, — йому, що я можу зробити добру справу». Пішов той за Савкою. Приходить Савка, чорт і каже: «Якщо відпустиш мене, то скажу тобі щось дуже цікаве». — «Ну, кажи». — «Ні, спочатку відпусти». — «Ні, спочатку скажи, що ти для мене добре зробиш?» Чорт давай тоді розповідати: «Ось тут, — каже, — за байраком гуляють ляхи, а коні їхні в яру. Хочеш — ми їх геть усіх переловимо, ото вже й погуляємо тоді!» — «А не брешеш? — питає Савка. — Стривай, піду подивлюсь». Прокрався Савка тишком-нишком та попід байраком аж до ляхів, дивиться — справді, грає музика, і веселощі в ляхів саме в розпалі. «Ну, — міркує собі Савка, — впораюсь я й без чорта!» Зараз же звелів він зібрати своїх, викрасти коней, а тоді стрімко напасти на ляхів. Ба ні, справа не вигорає: підкрадається до коней, а їх, виявляється, добре стережуть.

Тоді він до чорта: «Ну, сатано, що хочеш роби, а тільки щоб ляхи були нашими!» — «Я все, що від мене залежить, зроблю, — відповідає чорт, — відпусти лиш на волю». Савка добре знав чортову вдачу: «Збрешеш, — каже, і не відпустив його, — краще перекажи своїм чортам — нехай вони справу зроблять, отоді я й відпущу тебе». Нічого було робити, свиснув прив’язаний Савкою чорт — і ось злетілась сила чортів, яких він послав у пекло, до самої чортихи, а Савці звелів тим часом зібрати козаків. Притьмом чорти принесли з пекла насіння й посіяли його в балці понад ставком, де паслись коні ляхів, і відразу з того насіння поросло зілля. Коні йдуть, а воно стогне: бех, бе-ех, бе-ех, бех! І тепер, якщо кінь ступить на це зілля або стане його скубти, то воно думає, що це коні ляхів, і починає стогнати бе-ех! — тому його й звуть бех. Коні ляхів, поївши його досхочу, відразу ж поздихали. Тоді Савка з козаками — на ляхів. Ті до коней, зирк, а вони лежать, черева розперло їм, як колоди. Козаки пов’язали ляхів, безліч потопили їх у ставку, і тоді, гарно погулявши, вирішили відпустити чорта на волю.

Про походження осоту (розрізняють три різновиди осоту: a) Circaea lutitiana L. — відьмине зілля, б) Cirsium arvense Scop. — наголоватки, жербій, в) Sonhus arvensis L. — моло-чак) в Ушицькому та Чигиринському повітах розповідають таке. Чорт якось просив Бога, щоб Він дав йому якусь ниву. Бог відповідав: «Що ж Я тобі дам? Жита, пшениці, гречки, ячменю, проса, гороху Я не можу тобі дати; хіба що дам тобі овес». Диявол з радістю побіг од Бога, вигукуючи раз у раз: «Овес, овес...» Святим Петру й Павлу стало шкода вівса, і вони звернулися до Бога: «Господи! Навіщо Ти дав цьому люциперу вівса? Адже він потрібен худобі, яка працює на людину». — «Що ж робити, — відказав Бог, — коли Я вже подарував йому?» — «Я, Господи, піду й відберу», — каже Павло. — «Як же ти відбереш?» — «Я таку штуку встругну, що відберу». — «Ну, тоді йди». Павло випередив чорта і сів під мостом. Ось біжить чорт і раз у раз гукає: «Овес, овес, овес...» Зненацька Павло з-під мосту: «Ага-гов!» Чорт і закляк. — «А, щоб тебе!» — каже чорт Павлові. — «Подарував мені Бог якусь траву чи ниву, та через тебе я тепер і забув, яку саме». — «Може, жито?» — «Ні!» — «Пшеницю?» — «Ні!» І що не питав Павло, чорт весь час відповідав: «ні» й «ні». — «Можливо, осет?» — «Еге! Еге!» — мовив зраділий чорт і помчав вихором, вигукуючи: «Осет, осет, осет!..» Ось отаким чином чорт і сіє нині поміж хлібом осет, а овес лишився на користь людини й тварин.

Майже достоту така ж легенда (записана поблизу Чернігова) є й щодо походження куколю (Agrostema Git-hago L. і Agrostema Lychnis noctiflora L.). Коли Бог створив світ, то запросив якось до Себе всіх істот і став між ними землю ділити. Нікого при цьому не образив: і людині, й звіру, й птаху, і всякій навіть комасі вказав Він і землю, і воду, і рослини, і їжу. А чорта на той час не було: десь там забарився, чи Бог його знає, що вже він робив. Коли чорт потім прийшов, Бог уже, виявляється, закінчив дільбу і відпочиває. «А мені, — каже, — Боже, що?» — «А де ж ти, сучий сину, був, коли Я землю ділив? Чому не приходив? Тепер уже нічого немає — іди собі геть!» Пішов чорт з плачем. Жаль стало Богові чорта: хоч і лукавий, а все ж і його шкода. — «Ну, бери вже собі овес; тільки дивись — надалі будь справніший. Та йди розпишись!» А там так було заведено: хто що отримає від Бога, зараз же йде кудись і розписується, щоб потім не було ніяких суперечок. Побіг чорт розписуватися. Біжить через ниву та, щоб не забути, повторює весь час: «Овес, овес, овес...» А людина й почула це. «Ось, — думає, — яку ж чудову ниву та й віддав Бог такій погані!.. Ну, то я хоч налякаю чорта!» Та й засіла в борозні. Ось чорт набігає на неї та все: «Овес, овес, овес...» А людина з борозни як гаркне: «А куди?!» Чорт беркицьнувся з переляку; тоді підхопився та далі, тільки забув уже про овес, а вигук «а куди» почувся йому, як «кукіль». Ось він біжить та раз у раз: «Кукіль, кукіль, кукіль...» Так і розписався. Ото через те кукіль і зветься чортовою нивою*.

'‘Досить цікавий варіант, записаний М. Драгомановим у Новгород-Сіверському повіті. Коли Господь Бог призначав їжу кожній істоті, то прийшов до Нього й диявол просити собі харчу. Господь Бог дав йому овес і гречку. Диявол пішов. Тоді Ісус Христос і каже Господу Богу: «Добру ниву віддали Ми дияволу!» — «Ну, що ж робити? Як тепер відібрати?» — каже Господь Бог. А диявол уже зібрався сіяти овес і гречку, летить у поле та, щоб не забути, весь час повторює: «Овес та гречка, овес та гречка...» От Христос сховався за кущем, повз який треба було пролетіти дияволові. Тільки-но диявол порівнявся з кущем,

Походження кропиви (Urtica dioica L.) — вельми зворушлива легенда-казка, записана в Куп’янському повіті, пов’язує з походженням однієї з дуже улюблених українцями квіток — васильків ( Ocymum basilicum L.) — і зозулі. У великому лісі жив старий лісник з донькою-кра-сунею Марусею. Батько щодня ходив на полювання, а дочка займалася хатніми роботами. Чи сидить під вікном за роботою, чи збирає в лісі хмиз, чи йде до річки по воду

— дзвінка пісня скрізь видає її присутність. Веселий сміх Марусі також нерідко порушував тишу темного лісу. І сподобалась красуня Маруся водяному вужу, який жив за рікою, в озері. Тільки-но підходила до річки Маруся, відразу ж на протилежному березі з’являвся парубок і слухав співи Марусі, не зводячи з неї очей. Спочатку Маруся, як тільки вгледить, бувало, незна-йомця, відразу замовкала; та поскільки він завжди починав благати її співати далі, то Марусі несила було відмовити йому в цьому, і потім, непомітно для себе самої, почала чимдалі частіше приходити до ріки не лише по воду, але і з роботою і подовгу просиджувати не березі. Маруся розгледіла, що незнайомець стрункий, молодий і гарний; лише якийсь незрозумілий смуток помічала вона і в словах, і в поглядах його. Проминула весна, і літо було вже на спаді. Якось до старого лісника, в його скромну хатину, ввійшов розкішно вдягнений молодик з товаришами, такими ж, як і він, і став просити руки красуні Марусі. При цьому він назвався володарем озера і лук довкола. Лісник дякував за честь, та не бажав розлучатися з єдиною дочкою, а тим паче — видавати її заміж за людину, зовсім йому невідому. Та коли Маруся пояснила батькові, що вона вже давно знайома з парубком і давно любить його, лісник змушений був прийняти освідчення

Христос як вигукне: «Ату!» — У диявола з переляку геть вилетіла з голови назва ниви, яку дав йому Господь Бог. «Ой, — каже диявол, — як Ти мене налякав! Я й забувся, яку ниву мені Бог дав». А Христос і каже: «Та ти ж, коли летів, то все казав: осот та гірчиця (мабуть-таки — гірчак — Hierochoa borealis R. et Srbult або Polygonum Hidropiper L. — собачий перець, або Polygonum Persicaria L., або польова гірчиця, куд-рявець — Sisymbrium Sophia L.). Диявол повірив, полетів і насіяв собі бур’янів — осоту й гірчиці. Звідтоді ці рослини стали правити за їжу дияволові, а овес і гречка лишилися добрим людям.

незнайомця і відпустити з ним свою доньку, бо це було ще тоді,коли шлюб не освячувався Церквою, а вершився лише з благословення самих батьків. Діставши благословення, молодий і молода сіли в чудову карету і в супроводі почту поїхали з подвір’я старого. Лісник зі сльозами на очах проводжав свою красуню Марусю аж до воріт і тоді востаннє поцілувавши та благословивши її, голосно заридав, дивлячись услід кареті, яка швидко несла вдалеч його єдиний скарб. Карета незабаром під’їхала до ріки. Молодий цьвохнув — і на ріці з’явився гарний міст із залізними поручнями. Переїхали на той берег. Знову цьвохнув наречений — і мосту наче й не було. Ось і озеро. Карета, не зупиняючись, в’їхала в озеро і занурилася на дно. Маруся опинилася у дивовижному кришталевому палаці, що палахкотів усіма кольорами райдуги. Маруся прожила в цьому підводному палаці з чоловіком-вужем декілька років щасливо і мала вже двох дітей — хлопчика Василька та дівчинку Горпинку. Схотілося якось Марусі навідати свого старого батька. Довго не давав згоди вуж, щоб відпустити жінку з дітьми до тестя, та, нарешті, поступився перед її проханнями й сльозами, взявши притому наперед із жінки клятву свято берегти його таємницю: не відкривати батькові, що чоловік її — вуж. Знову де не взявся чудовий екіпаж. Вуж з жінкою й дітьми посідали у нього і відразу ж опинилися на березі озера. Поїхали далі квітучим лугом до ріки і спинилися на березі її. Тут вуж вийшов з карети, нахилився над водою — і раптом перекинувся через ріку гарним дерев’яним мостом, яким Маруся з дітьми переїхала на той бік. Під’їжджаючи до рідної тихої хатинки, Маруся суворо-пресуворо наказала Васильку й Горпинці, щоб вони нізащо не відкривали дідові, хто їхній батько, не казали б, що їхній тато вуж, інакше з усіма ними станеться велике лихо. Старий лісник дуже зрадів, побачивши після стількох років розлуки свою улюблену доньку, та до того ж ще з онуком і онучкою. Розпитував про життя-буття, пригортав то її, то дітей і, пригортаючи, дорікав, що не спромоглися раніше навідати його. Маруся хвалилася батькові, що вони з чоловіком живуть у чудовому палаці, що чоловік її надзвичайно багатий, а головне — досі дуже любить її. Та тільки-но старий лісник починав розпитувати дочку про те, чи далеко від ріки їхній палац, бо ні про який палац поблизу ріки він ніколи не чув, як веселість відразу ж полишала Марусю, і замість точних відповідей вона відмагалася непевним: «Ні, недалеко, зовсім неподалік», і поспішала змінити тему розмови. Це видалося лісникові підозрілим; він зрозумів, що тут криється якась таємниця, і вирішив вивідати її від онучат. По обіді, коли Маруся, на прохання батька, прилягла відпочити, лісник повів Василька й Горпинку в сад, почав пригощати їх різними фруктами і, пригортаючи, запитав Василька: «Скажи мені, Васю, як ви в кареті переїхали через річку? Адже вона дуже глибока, ні мосту, ні порому на ній немає — як же ви через неї переїхали?» — «Тато зробив міст, ми й переїхали», — відповідав Василько. Та Горпинка заперечила: «Ні, не так: тато ліг на воду, і сам зробився мостом, а ми по татові й переїхали; він і зараз ще лежить мостом і чекає, поки ми переїдемо назад, на той бік ріки». — «Хто ж такий, Горпи-нонько, ваш тато, що сам зробився мостом?» Хоч Василько

і зупиняв сестру і нагадував їй про заборону матері, та Гор-пинка захопилась своєю балачкою і все розповіла дідові: і де вони живуть, і хто їхній батько, і що він лежить зараз через річку гарним дерев’яним мостом. Дід розцілував онучку, обдарував дітей рум’яними яблуками і солодкими грушами, лишив їх бавитися в саду, а сам пішов у повітку, взяв гостру сокиру, попрямував до ріки і порубав міст на Друзки. Прогостювавши у батька до вечора, Маруся сіла з дітьми в карету, і вони швидко поїхали до мосту. Під’їжджають до ріки — мосту немає, а на березі, де був міст — о жах! — всюди кров. Зразу ж зрозуміла Маруся все. «Хто ж із вас, діти, — чи ти, Васильку, чи ти, Горпинко, — розповів дідусеві, що батько ваш зробився мостом? Хто? — вигукнула, ридаючи, Маруся: — Що ж ви мовчите! Ти, Васю?» — «Ні, мамо, я нічого не казав дідусеві», — відповідав Василько крізь сльози. — «А, то, значить, це ти, Горпинко, зробила нас усіх нещасними? Ну, будь же ти за це кропивою! Нехай твою серцевину постійно так само точать черв’яки, як зараз моє серце точить люте горе! І завжди ти завдаватимеш людям пекучого болю, як зараз ти завдала його мені!.. А ти, мій милий Васильку, будь запашним василь-ком. Люди насолоджуватимуться твоїми пахощами і завжди триматимуть тебе у своїх оселях і в своїх церквах!» І ще дужче заридала Маруся і полетіла в ліс зозулею, а діти лишились на березі рости: Василько — запашним васильком, а Горпинка — жалкою кропивою.

У Старобільському повіті про кропиву просто кажуть, що її посіяно дияволом і проклято Богом. А про васильки в слободі Кабанячій записано таку коротеньку оповідь. Давно це було. Жив на світі дід Василько; була в нього онучка. Якось пішла онучка на тік і знайшла там якесь зернятко; прибігла до діда й каже: «Дідусю, що се за зерно?» — «Ось що, дівчинко: посій його, нехай виросте,

— тоді й побачимо, що воно за зерно». Онучка посіяла й стала поливати. Із зернятка виросли квіти. Тоді вона зрізала їх, зв’язала в пучечок і поклала за образи. Довго вони там лежали, поки, нарешті, зовсім усохли. Якось онучка взяла цей пучечок, понюхала: добре пахне. Понесла дідові; понюхав він і каже: «Яке добре, пахуче!» — «Як же квіти ці звуться?» — запитала онучка. Саме в цей час діда покликала баба: «Васильку!» А онучка вирішила, що це квіти так звуться — васильками, й каже: «Так це васильки? Дідусю, давай назвемо їх васильками!» З того часу й дізнались люди про васильки. Васильки кладуть у домовину небіжчика, щоб перебити трупний дух: труп, обкладений васильками, не так швидко розкладається — васильки не дають.

Крім наведених, відомо ще три легенди про васильки, створених від початку до кінця на християнському ґрунті. Перша легенда, записана в м. Куп’янську, розповідає, що коли зняли з хреста пречисте тіло Спасителя, то змастили його пахучими мазями, оповили чистими пеленами і поховали в саду, в печері. І наказали «жиди» закопати в горі пречесний хрест Господень, місце над ним розрівняти, навалити потім на нього гною і всякого сміття і посіяти там насіння дій-дерева (див-дерева, дурману — Datura stramonium L.) та блекоти (Hyosciamus niger L.). Бачить Бог злобу «жидівську», дав Василеві (якому — невідомо) насіння пахучого зілля і звелів посіяти його на тому місці, де посіяні були, за наказом «жидів», дій-дерево та блекота. І стало те місце святе, а навколонього — мерзотазапустіння.Іспало цариці Гелені на думку відшукати чесний хрест Господень. І приїхала вона до Єрусалима і наказала копати гору Голгофу. Копали гору, копали, шукали хреста, шукали — не знайдуть ніяк. І молилась благовірна цариця Гелена, слізно благала: «Дай, Господи, знайти Твій чесний хрест!» І почув Господь молитву благовірної цариці Гелени. Явився до неї один якийсь і каже: «Шукайте пахучого зілля Василя: де його знайдете, там і хрест обрящете». Пішли на гору Голгофу, знайшли серед сміття місце, яке поросло васильками, почали там копати — і відрили три хрести; два з них поклали, вийнявши з ями, на сміття, а третій, хрест Господень, — між васильки. З тих пір і прикрашають хрест васильками.

Легенда ця, без сумніву, заснована на давній грецькій легенді про знайдення хреста Господнього, в якій розповідається, що на місці, де євреї сховали хрест Спасителя, виросла пахуча й цілюща трава, яку лікарі називають Окі-топ, а народ — Вавіїікоп, українські васильки. У П. Безсо-нова, у віршах із західної Болгарії та Македонії про знайдення хреста, повідомляються деякі штрихи, які доповнюють щойно наведену українську оповідь про васильки. Мабуть, що вірші ці являють собою подальший розвиток згадуваної давньої грецької легенди.

За другою легендою, записаною також у Куп’янську, васильки дістали свою назву від імені святого Василя Великого, який начебто за життя дуже полюбляв квіти й зелень і завжди прикрашав ними свою келію. Коли згодом відкрито було домовину з чесними мощами святого Василя Великого, то знайшли в ній пахучу рослину зі скромними квіточками, яку на честь святителя і названо васильком.

Третя легенда, записана в Куп’янському повіті, переносить походження васильків у Росію. За царювання Івана Васильовича Грозного жив у Москві Василь Блаженний, Христа ради юродивий. Ходив він по Москві і взимку, і влітку босоніж, в самій сорочці, з веригами на плечах. Бував він і в царських, і в боярських палатах, і в селянських хатах. Ночував найчастіше на цвинтарях, там же й помер. Знайшли тіло його в траві. Навколо нього так духмяніло!

Спочатку думали було, що це духмяніє тіло спасенника Божого, та виявилось, що духмяніла трава, в якій воно лежало. І назвали ту траву травою Василя, васильками. І тепер ця трава пахне ладаном і мерцем/

Про інший різновид васильків — волошки (Centaurea Cyanus L.) — є оповідь, що колись то був молодий і гарний юнак, якого на Трійцю (Зелені свята) заманила русалка в поле, залоскотала і перетворила на квітку, яка й дістала назву василька.

Є легенди й про інші квіти — братки, забий-кручу і петрів батіг.

Братки (братики, брат-і-сестра, удодів чобіт, полуцвіт

— Viola tricolor L.) дістали свою назву від того, що на одному стеблі цієї рослини буває дві квітки — синя й жовта, як брат із сестрою. Щодо походження цієї квітки розповідають, ніби одного разу брат розсердився на сестру, погнався за нею і придушив її; сестра пожовкла, а він з переляку посинів. У Холмській Русі переказують більш зворушливу легенду про братки. Були собі брат і сестра, і вирушили вони в мандри в різні боки. Довго вони так ман-

* Про Василя Блаженного в Куп’янському повіті розповідають ще й таку легенду. За давніх часів жив у Москві один святий, на ім’я Василь. Якось святкового дня пішов Василь до церкви. У церкві того дня було багато вельмож, а також цар і цариця. По виході з церкви цар підкликав Василя й питає: «А що, Василю Блаженний, чи велелюдно було сьогодні у церкві?» — «Ні, царю-батечку, тільки двоє: я та цариця; та й цариця-матінка була лиш до півобідні, а тоді пішла собі додому і була там до кінця служби». — «Як же так? — каже цар, — хіба ти не бачиш, скільки люду було в церкві, —• поглянь! Та невже ти не помітив, що і я був у церкві?» — «Ні, государю, тебе не було в церкві, — відповідав Василь, — ти будував на одному острові місто». — «Правда твоя, Василю Блаженний!» — промовив цар, згадавши, що, стоячи в церкві, він справді думав про те, як би збудувати на одному острові місто. Потім цар запросив Василя до себе в палац. Коли святий увійшов до царських палат, цар підніс йому чарку вина. Василь узяв чарку, підійшов до вікна і вихлюпнув через відчинене вікно вино з чарки у двір. Цар, не кажучи ні слова, підніс Василеві ще дві чарки, але й ті він вилив у вікно. І лише четверту чарку випив. Тоді цар і питає в нього: «То ж скажи мені, Василю Блаженний, навіщо ти перші три чарки вина вилив у вікно?» •— «А ось навіщо, — відповів святий, — в Єрусалимі палає монастир, так я надав допомогу». Цар відразу ж послав до Єрусалима гінця, щоб упевнитись у справедливості слів святого. Коли гонець повернувся з Єрусалима, то розповів, що там справді загорівся було монастир, і пожежа стала дуже розростатися, та набігли з Росії одна за одною три дощові хмари й загасили пожежу.

дрували, і коли згодом випадково зустрілись, то зовсім не впізнали одне одного. Між тим, сестра сподобалась братові, і вони повінчалися і мирно зажили собі, як чоловік із жінкою. Та коли, з плином часу, дізнались, що вони — брат і сестра, то їм стало дуже соромно, і брат каже сестрі: «Ну, сестро, ходімо в поле, посіємось: ти квітнути-меш ліловим квітом, а я — жовтим».

Про забий-кручу (синій ломонос, циганки — Clematis integrifolia L.) є така оповідь з часів боротьби козаків з татарами. Колись бились козаки з татарами, і татари почали їх перемагати. Бачать козаки, що нічого не вдіють, і кинулись навтіки від татар; а отаман козачий, розлютившись, ударив себе з усіх сил списом у тім’я і, як сніп, звалився з коня додолу. Зненацька де не взявся сніговий вихор, підняв усіх невірних козаків угору, розшматував їх на клоччя, перемішав з чорноземом і розметав кістки десь там далеко, «по татарві». З їхніх кісток і поросла за-бий-круча. О тій порі була страшенно сувора зима, і святий «Панько» (Пантелеймон) вже зглянувся над козаками, які ганебно накивали п’ятами і яких підхопив вітер, і дав їм кожухи (перисті придатки плідників у clematis’a). На чужині, певно, не особливо солодко було, і ось козацькі душі почали просити Бога, щоб Він засіяв їх на Україні, щоб дівчата забий-кручу рвали та у вінки заплітали. Бог змилостивився над ними і

Посіяв на Україні Попід лісами,

Попід скирдами,

Щоб дівчата рвали,

В вінки заплітали,

В вінки заплітали,

В коси затикали,

Щоб всі люде знали,

Яку козаки ганьбу мали.

Ось що колись-то творилося на білому світі!.. Кажуть, що якби всі парубки разом забий-кручу за пояс заткнули, то всі ті козаки знову б ожили.

Петрів батіг (великороська «сонцева сестра») являє собою досить оригінальну рослину, відому в ботаніці під назвою дикого цикорію (Cichorium intybus L.). Належить вона до родини складноцвітих і має вигляд майже цілком безлистого, доволі міцного й малогілчастого стебла, «хве-ськає», тобто дає при змахуванні ним звук дещо подібний до того свисту, який чути, коли змахують батогом. Полюбляє ця рослина узлісся, межі, відкриті галявинки садів та буйні, не дуже сирі левади, де розвивається особливо розкішно і за сприятливих умов сягає заввишки понад два аршини. Вранці, тільки сонце зійде впівдерева і вже добре пригріє, так що почне спадати роса, на батогоподібному стеблі Петрового батога з’являються світло-сині, завбільшки іноді майже з мідний п’ятак, зорі квітів, що різко й гарно вирізняються на загальному тлі густої зелені самої рослини. А тільки сонце починає повертати із зеніту, яскраві, до останньої хвилини свіжі квіткові зорі згортаються, закриваються, і рослина до наступного ранку залишається оголеною, ніби осиротілою. Закрившись, квітка більше вже ніколи не відкривається — вона помирає; з новим сонцем розквітає нова, сусідня квітка, — і так послідовно одна окрема квітка може квітнути протягом цілого місяця; а вся в цілому рослина квітне звичайно на Україні з перших чисел червня і до вересня. Збіг часу квітування Петрового батога з найспекотливішим літнім часом, коли повітря таке спекотне, що можна бачити його хвилеподібний рух, так звану югу, а також збіг розкривання його квітки після спадання роси з часом, коли чабан рушає свою отару на пашу, і закривання квітки з порою, коли вівці стоять біля водопою на тирлі, мимоволі звернуло на себе увагу й породило пастушу легенду, що являє один з епізодів народної епопеї про ходіння Спасителя (Бога) зі святим Петром по землі. Тільки-но спаде роса, і чабан рушає овець на пашу, відразу ж рушає на пашу і святий Петро своїх овець-верблюдів («наче в полі бігають хвилі» — хвилі на Україні називають ще й «Петровими згонами»), які раніше були Адамовими вівцями, та коли Адам вчинив гріх, Бог віддав їх святому Петру (верблюди бояться роси, як і вівці). Підіб’ється сонце «на обід», чабан стає з отарою на тирло, — стає у цей час на тирло зі своїми вівцями-вер-блюдами і святий Петро; тільки чабан пасе іноді отару до півночі, а святий Петро стоїть зі своїми вівцями на тирлі аж до наступного дня. Коли одного разу святий Петро гнав на пашу своїх овець, у нього в руках не виявилося ні батога, ні ґирлиґи. Угледів він дорогою бур’ян з довгим пруттям, зламав собі прутика і погнав ним своїх овець. Звідтоді ця рослина й зветься петрів батіг (Катеринославська губернія та Куп’янський повіт).

В іншій легенді про ту ж рослину, записаній у Куп’ян-ському повіті, святий апостол Петро виступає з чортами якогось язичницького бога полів, покровителя жнив. Святий Петро взагалі був дуже до всього цікавий: йому відомі назва й життя будь-якої польової комашки; він знає, чим кожна з них годується. Хід його по полях уподібнюється до ходу бога полів: жучки, бджілки, мушки, метелики барвистими роями оточують його, майорять попереду нього і супроводжують його ззаду. Давніше, за колишніх часів, йде, бувало, святий Петро межею, візьме прутик дикого цикорію й хльоскає ним, як батіжком. А жучки й мушки, які лиш сидять на колоссі, вже й знають: всі злітають і не сміють переводити хліба. Пройде межу, кине свій батіжок на землю, а він прийметься там і росте. А всі жучки й мушки вже добре знають, що ту ниву, де росте петрів батіг, треба обминати, — от вони й не сміють її чіпати. Та це було колись, а нині й петрів батіг не рятує хліба.

Є ще одна легенда про петрів батіг, записана в тому ж Куп’янському повіті, на якій позначився, з одного боку, вплив євангельської оповіді про недопущення апостолами дітей до Спасителя, а, з другого, — почасти й талмудичних оповідок про те, ніби єврейські діти завжди збігалися до Спасителя і звичайно супроводжували його цілою юрбою, тому що Спаситель оживляв Своїм подихом зліплених ним з глини пташок і цим дуже привертав до Себе дітей. Ішов якось Спаситель з учнями Своїми з одного поселення в інше. І треба було проминути луки, на яких хлопчаки пасли овець. Побачивши Господа, пастушата кинули свої отари, побігли з батіжками на шлях, яким ішов Спаситель, і оточили його зусібіч, так що заважали йти далі. Гримнув на них апостол Петро, аби розступилися, але пастушата, не звертаючи жодної уваги на його гримання, й далі сікалися до Спасителя, цілували йому руки, ноги та краї одежі. «Ось я вас!» — знову гримнув на них апостол Петро і вхопив було в одного з пастушків батіжок, якого той тримав у руках. Але пастушок, не випускаючи зі своїх рук батіжка, став плакати й виривати його з рук Петра. Той поступився перед хлопчиком, віддав його батіжок, а сам,нахилившись,зірвав бадилинку, і розмахуючи нею, раз у раз повторював: «Геть з дороги, а то — скуштуєте мого батіжка!» Пастушата з веселим сміхом розступилися й дали, нарешті, дорогу Спасителеві. Петро кинув тоді бадилинку, що була в нього в руках, і мовив жартома: «А що? Либонь злякалися? Візьміть тепер собі й мій батіжок!» Хлопчаки підняли кинуту апостолом Петром рослину й назвали її Петровим батогом. А оскільки квіти в цієї рослини нагадують за своєю формою китицю, то й пастушата почали з тих пір прикрашати свої батіжки «махорками» (китицями) зі шкіри.

Щодо хлібних злаків, то за українським народним віруванням, одразу ж після створення світу ні жита, ні пшениці не було, а пшениця виникла вже опісля з куколю, а жито — із стоколосу (розрізняють три види стоколосу: 1) Bromus mollis L., 2) Bromus secalinus L. і 3) Bromus squarrosus L.). Так кажуть y Літинському повіті. A в Куп’янському, як ми знаємо вже⁵⁷, розповідають, що пшениця виросла зі сліз Адама, змішаних із землею, взятою прабатьками, за велінням Божим, біля райського порогу; а зі сліз Єви, змішаних з тією ж землею, виросла конопля.

У Старобільському повіті розповідають, що, коли не було ще хлібних злаків, люди годувалися липовим листом і корою та «потрохом» з дерев, тобто тим, що сиплеться з деревних червоточин. Тоді Господь дав пшеницю — тільки не людині дав Він її, а собаці: той заскавулів од голоду, Бог і кинув йому з неба колос пшениці просто в пащу. Людина вихопила в собаки цей колос, посіяла й розвела таким чином пшеницю. Ось чому людям гріх убивати собаку — ми їмо його пайку.

За іншими легендами, Сам Бог посіяв для людей пшеницю, причому спочатку колос у неї, як і взагалі в усіх хлібних злаків, починався при самій землі і йшов до верхівки стебла, так що не можна було ні косити, ні жати, а підтинали колосся, щоб не розгубити зерна, шилом при самій землі. Нині хлібний колос завбільшки лише з собачу частку. Зменшення його сталося внаслідок осквернення однією жінкою святості хліба. Якось Спаситель із апостолом Петром (і Павлом — за іншим варіантом), — розповідають у Куп’янському повіті, — зайшли, прибравши вигляду подорожніх, у хату до однієї жінки й попросили в неї милостині. Господиня в цей час пекла млинці. У відповідь на прохання подорожніх вона кинула їм млинця, та перед тим витерла ним сліди, залишені її дитиною на лавці. Подорожні вийшли в поле, і Христос, обурений наругою над хлібом, став обшмульгувати колос знизу вгору. Бачачи це, хазяйський пес почав вити, і апостол Петро вблагав Спасителя зглянутися хоч над собакою і залишити на стеблі частину колосу із зерном на долю собаки.

У варіанті цієї легенди, записаному в тому ж Куп’янському повіті, розповідається, що одного разу в жнива Спаситель і апостол Петро ходили в образі жебраків по нивах. Підійшли вони до однієї жінки й попросили хліба. Жінка як гримне на них: «Бач, куди забралися канючити!» — вихопила в дитини окраєць хліба і дала їм. Спаситель взяв той окраєць, поклав його в торбину, тоді нахилився до колоса і давай його обшмульгувати. Собака лежить під возом і дивиться. Побачив, що від колосу зовсім мало вже лишилося, і почав завивати. Тоді Спаситель залишив колоса всього вершка на два. Святий Петро й запитує: «Навіщо Ти, Господи, обшмульгав колос?» — «А то щоб люди не пиндючились, — відповідав Господь. — Я б його і ввесь відшмульгав, та залишив тільки на собачу долю». Звідтоді люди й почали з хлібних злаків збирати собачу долю; а раніше колосся було від самого коріння, не так, як нині — всього лиш вершка на два.⁵⁸

Хоча при переказі легенди про первісний хлібний колос нерідко можна почути від оповідача, що все це було колись, за царя Панька, як земля була тонка (як плугом поореш, то й води в черевик набереш, а як пальцем проколеш, то волів, було, напоїш), однак легенда ця й понині побутує не лише на Україні — вона широко розповсюджена й серед великоросів, білорусів, поляків, болгар, киргизів і навіть китайців — одне слово, як у Європі, так і в Азії. За одними легендами, раніше зерна покривали стебло жита від верхівки до землі. Хтось, прийнявши цю рослину за непотрібну, почав ногою об-шмульгувати зерна, і вони всі пообсипалися. Прибіг собака, став просити залишити для нього, і зерен зосталося лиш стільки, скільки їх тепер є на колосі. За іншими легендами, давно колись замість снігу падало з неба біле борошно. Одна жінка підтерла свою дитину тістом, і з того часу замість борошна став падати сніг. У Тарбагатайській області Китайської імперії записано такий варіант цієї легенди, який дещо нагадує щойно наведену старобільську легенду. Чоловік і жінка створені Богом (Бурхун-бакчі) одночасно. Разом з людьми Бог створив і коней. їжею для тих та інших була трава. Та люди знищували її в такій величезній кількості, що коням не залишалось нічого. Тоді Бог лишив траву на поживу коням і почав посилати з неба борошно (куїр). Ним годувалися перші люди доти, доки син, який народився в них, не до-сяг п’ятирічного віку. Хлопчик цей одного разу, коли не було вдома батька й матері, сидячи на постелі, зробив дещо таке, що в кибитці (гір) робити в жодному разі не дозволяється. Хлопчик злякався і, аби замести сліди своєї провини, заховав речові докази в мішок з борошном. Бог, розгніваний таким учинком хлопчика, перетворив на сніг усе борошно, яке було на землі/ Настав голод, що загрожував людям смертю. Та тут рятівником людини стає собака (ноха). Він також голодував разом з людьми; нарешті, бачачи, що наближається смерть, собака почав жалісливим завиванням благати в Бога порятунку для людини: дати їй хоч якусь їжу, вказуючи на свою цілковиту невинність і непричетність до непристойного вчинку хлопчика. Розчулений благанням собаки, Бог послав йому з неба одну зернину. З цієї зернини, відразу ж посадженої у землю, помалу й розрісся хліб, яким годувалися й нині годуються люди. Киргизький варіант цієї легенди являє собою строкате поєднання різноманітних легендарних мотивів. Люди й коні створені Богом одночасно. Ті й інші годувалися спочатку травою. Але коні з’їдали ЇЇ так багато, що людям не лишалось майже нічого. Тоді Бог, на прохання людей, став посилати їм з неба крупу. Люди змішували її з водою і їли. Вогню, аби зварити їжу, тоді ще не було на землі.⁵⁹ Минуло декілька років. Рід людський розмножився до сорока душ; тридцять дорослих і десятеро дітей, з яких дев’ятеро дівчаток і один семирічний хлопчик. Хлопчик цей якось сидів сам собі в юрті й, бавлячись, ненавмисне накапостив. Аби приховати свій вчинок од рідних, він зібрав усе на лопатку і сховав у кап (мішок) з крупою. Розгнівався Бог, що хлопчик так осквернив Його небесну їжу, і припинив посилати людям з неба крупу, а замість неї став падати звідти білий сніг. Усю крупу, яка залишилась ще в людей, вони швидко з’їли, і почався голод. Люди стали тоді їсти коней; та прийшов час, і їх не стало — всіх з’їли. Почалося отут у них людожерство. Щодня з’їдали по людині: хто найдовше проспить уранці, того й з’їдять. Нарешті, людей усіх було з’їде-но, лишився один лиш чоловік. Страшним-престрашним був він: зросту сорок аршинів, увесь кошлатий, око одне, три ноги, вуха нижче плечей звисають. Коли залишалося на землі ще п’ятеро людей, він, боячись, що коли-небудь проспить уранці й буде з’їдений, уночі всіх подушив і витяг з урочища Оп-Чілик (у Тарбагатаї) на М.ус-Тау... (Крижана гора — найвища точка Саурських' гір, вкрита вічним снігом). Там він сидів і поїдав їх. Вистачило йому цих людей тільки на тиждень, а потім і для нього настав голод. Рівно дев’ять років просидів він без їжі, не рухаючись з місця. Схуд, охляв, став тонким, як палиця. Нарешті, підвівся він і пішов знову на давнє місце, в урочище Оп-Чілик. Приходить — бачить, що весь Оп-Чілик засіяно хлібом, і стоїть одна юрта. Ввійшов він до юрти, а там сидить із собакою дівчина. Став він розпитувати дівчину, звідки вона. Дівчина розповіла, що вона була ще маленькою дівчинкою, коли люди стали поїдати одне одного. І тоді ж, наступного дня, вона втекла з цим собакою в гори і сховалася там у печери. Ніхто не помітив її втечі. Годувалась вона щодня лише одним хлібним зернятком, яке їй приносив собака. А собаці Бог давав на день по два зернятка: одне він з’їдав сам, а друге віддавав їй, дівчині. Бачачи нарешті, що нікого вже не лишилося в Оп-Чілику, вона повернулася сюди й оселилася тут. Собака й надалі приносив їй по одній зернині. Тоді вона стала їсти по зернині через день, а всі ті дні, коли не їла, сіяла зерна, які лишалися. Ото з них і розрісся хліб. Одноокий одружився з цією дівчиною, і знову рід людський почав множитися.

Ячмінь і горох також походять от сліз Адама, коли він, по вигнанні з раю, обробляв уперше землю й плакав (Літинський повіт). Зокрема, про походження гороху в Старокос-тянтинівському повіті розповідають таку легенду. Коли Господь вигнав Адама з раю, йому довелося взятися за діло — обробляти землю, щоб прогодувати себе з Євою. Важко було Адамові звикати до тяжкої праці, і ось, коли він уперше взявся за обробку землі і вперше ходив за плугом, то дуже плакав. А де падали на землю його сльози, там виріс горох, який у багатьох місцевостях України зветься, мабуть, під впливом наведеної легенди сльозами Адама.

З городини є короткі легенди лише про хрін і часник.

Про хрін у Старобільському повіті кажуть, що до Різдва Спасителя він був дуже отруйним. «Жиди» замислили було отруїти Христа, для чого приготували хрону й залили Його; але Спаситель благословив хрін, знищив цим усю його отруйність і звелів християнам їсти хрін цілком безбоязно. Ото через те люди і вживають хрін у їжу, особливо ж їдять його на Україні (з буряковим квасом) в жилавий понеділок (понеділок першого тижня Великого посту), щоб «закре-ментуватися» (зміцнитися) на весь піст.

Часник походить із зубів баби-чаклунки. Коли померла ця баба, — розповідають у тому ж Старобільському повіті, — і її поховали, й коли згодом у неї випали зуби в могилі, то з цих зубів і виріс часник, через що його гріх їсти. Хто наїсться часнику, тому впродовж дванадцяти днів гріх ходити до церкви: він молитиметься не Богу, а лукавому, і від цієї людини відступиться янгол його на дванадцять днів (а хто наїсться цибулі, від того янгол відступиться на десять днів). Особливо не годиться їсти часник проти ночі: хату, в якій хто-небудь наїсться часнику, янгол обминатиме за дванадцять дворів.

Доволі багато збереглося легенд на Україні про походження тютюну. Слід зауважити, що куріння проникло сюди незрівнянно раніше, ніж у Великоросію, й прищепилося тут з разючою силою. Люлька здавна вважалася ознакою гарного тону й молодецтва, бо була для козака часто єдиною розвагою у степовій самотині на варті, на пасовищі тощо. Вона є начеб неодмінною приналежністю козацької ясної зброї, за неї, за словами однієї народної української пісні, козак готовий без вагання проміняти жінку, а гоголівський Тарас Бульба через люльку накладає навіть головою.⁶⁰ До всього того, специфічна збуджувальна дія тютюну, як і горілки, мимоволі, мабуть, навела народ на думку про надприродне походження тютюну, а визнання гріховним задоволення, яке він дає, змусило визнати й первісне джерело тютюну нечистим.

Легенда, записана в Чернігівському повіті, розповідає, що коли Бог розгнівався на чортів і почав скидати їх з неба, то один чорт летів-летів та й нахромився в Рудичевім гаю, що під Вертіївкою⁶¹, на суховерхий дуб. Висів на ньому чорт доти, доки почала з нього порохня сипатися. Стала падати порохня на землю, а з тієї порохні почала рости тютюнова розсада. Люди її стали брати там та палити й нюхати, а потім і в себе на городах розвели.

У Чигиринському повіті записано таку легенду (записана чи переказана у першій своїй половині доволі плутано) про походження тютюну з серії «Обходів апостольських». Колись святих було всього лиш троє: Бог, Петро та Павло, а більше святих не було на світі. Ходили вони собі завжди втрьох, — товаришували. Ось і замислили вони побудувати церкву: «Збудуємо, — кажуть, — церкву на показ людям (тоді віра була жидівська, «було в розброді»: знає кожен, що Бог є, а де він є — того не знає); дзвонитимемо, молитимемося Богу, а люди ходитимуть до нас, дивитимуться на нас і навертатимуться до нашої віри». Дерева з лісу для спорудження церкви вони не возили, а носили на плечах; та що вони наносять за день, те за ніч чорти й порозкидають геть усе. Пішли вони тоді й зайшли до одного ченця; він і не відає, що то Бог і святий Петро, а думає, що прості люди. Гомонять вони поміж собою. «Ось, — кажуть, — підрядилися ми одному чоловікові збудувати церкву на горі, аби було де Богу молитися, але демони щоразу скидають дерево з гори». Чернець і каже: «Можливо, я якось збудую ту церкву». А Бог на те: «Ну, як збудуєш, то Я тобі втричі більше заплачу».

Сидить собі чернець, Богу молиться, — і як унадились до нього з того часу чорти! Стали вони всіляко спокушати його: набіжать до церкви та як насмердять, аби він хоч засміявся... А чернець одне собі знає — весь час Богові молиться. Настав у тій країні голод — ні в кого немає хліба, Чернець став перемелювати тоді попіл на жорнах, пече з нього проскурки й роздає людям. А чорти весь час лазять до нього та не дають йому Богу молитися. Задзвонив він одного разу до церкви, накадив ладаном у капличці — позбігались чорти, заважають молитися... Чернець ну тоді ганятися за ними і спіймав-таки, нарешті, одного. Чорт благає: «Пусти, — каже, — більше я вже не піду, не піду й край!» — «Ні, — відповідає чернець, — не пущу. Наносиш мені он на ту гору дерева на церкву, тоді пущу. Тільки дивись — якщо не наносиш, то я тебе все одно знову спіймаю!» Дочекався чорт вечора, зібрав решту чортів, і наносили вони стільки дерева, що не одну, а дві церкви можна було збудувати. Приходять Бог і святий Петро. Бог і каже до ченця: «Скільки ж дати тобі за твій труд, що ти навозив дерева?» — «Я, — відповідає чернець, — нічого не хочу, а тільки нехай дасть мені Бог, щоб я знав усе, що робиться на світі». — «Ні, — каже Бог, — так не годиться, щоб ти все знав; ну, хіба, — каже,

— третину». І дав Бог ченцеві тому так, що він знав третину того, що робиться на світі. Збудували вони церкву, і лишився чернець у тій церкві Богу молитися. Почали туди люди ходити, «приставать у віру», а чернець їх наставляє. Чорти бачать, що вже багато стало тих, хто увірував, прийшли до ченця й давай його спокушати: танцювали, грали на різних музичних інструментах... Чернець не звертає ні на що жодної уваги. Тоді один чорт обернувся на такого ж достоту коня, який був у ченця, прийшов і став у нього під вікном. Глянув чернець у вікно — його кінь. «Хто це, — каже, — коня мого випустив? Він ці дні застоявся, треба буде проїздити». Тільки-но подумав це, а кінь уже стоїть осідланий. «Коли б ти вже, — думає чорт, — скоріше сідав!» Бачить чернець — кінь осідланий, і вирішив, що це, певно послушник осідлав, а до стайні, де стояв у цей час його справжній кінь, і не зазирнув. Сів на чорта і їде. Щойно виїхав на двір, а чорт так одразу і шугонув угору. Підлетів ледь не під самі небеса та й питає тоді ченця: «Ну, що з тобою зробити: чи кинути тебе звідси так, щоб сам ти забився, чи — аби іншого забив?» (А чортові байдуже — чи сам чернець заб’ється, чи заб’є кого іншого — аби лиш спогрішив). «Відпусти,

— каже чернець, — мене: я тобі не те що одного, а десятьох людей заб’ю, аби лиш мені ще пожити на світі». Чорт не кинув ченця, бо повірив, що той заб’є десятьох людей, опустив на землю і відпустив його. Прийшов чернець у свою келію, а там сидять послушники й журяться

— де ото він подівся? Побачивши його, вони вельми зраділи. І став чернець знову, як і раніш, Богові молитися. Чорт чекав-чекав, поки він заб’є десятьох людей, та так і не дочекався. Являється до нього і не дає молитися. Знову стали чорти спокушати ченця, та нічого не можуть удіяти. Ось старший чорт і каже решті: «Давайте приймемо на себе образ богів і влетимо до нього в келію, коли він молитиметься. Він озирнеться, погляне до нас, бо ми йому осяємо келію, задивиться, кине Богові молитися, почне з нами пити й гуляти — й тоді наша воля чинити з ним усе, що забажаємо». Осяяли вони келію. Чернець подумав, що це — янголи і дуже зрадів. Чорти йому забили памороки, він кинув читати книжку, підвівся, а вони й кажуть: «Годі вже тобі читати, сідай з нами — погуляєш. Ми до тебе прийшли в гості»; Чернець зрадів, підвівся, привітався з ними — подав одному руку, другому... коли став подавати третьому, дивиться, а в них в усіх пазурі такі, як у півнів! Чернець упав і зуби вишкірив, а чорти так і загули з келії: думали, що тепер уже чернець дуба врізав. Слуги ченця почули, що в келії щось загуркотіло. Прибігли, дивляться, а чернець лежить зовсім як неживий. Вони ножем розтулили йому рота, влили в рот води, а тоді почали його відливати. Очумався нарешті чернець, підвівся: «ох, — каже, — лукаві! Що накоїли!» Вмився, помолився Богу й сів читати книжку. Біля келії ріс дуплястий дуб. Чорти підпалили того дуба — спокушають, щоб чернець вийшов гасити. Побачив чернець, що горить дуб, узяв та й закляв у ньому одного чорта; дуб раптом почав зростатися, і чорта розчавило в ньому так, що з нього потекла кров. Чорти й міркують: «Що б таке зробити з цієї крові, щоб вона не пропала». Поробили вони кочерги й почали розгрібати листя; одну частину — в один бік, а другу — в інший. І поріс на тому місці бур’ян з величезним листям. Стали приходити туди пани й почали рвати те листя, і воно їм видалося таким духмяним! Ось стали вони різати листя, палити й нюхати. Оскільки чорти розгрібали листя на два боки, то й тютюн поріс неоднаковий: з одного боку поріс «льохкий» (№сойапа РаЬасит Ь.), а з другого — «корінці, мархотка, листатий» (№сойапа гшііса Ь.). Оскільки тютюн виник із чортової крові, то його й не годиться палити... Нині вже весь світ засмердівся ним, а коли якась душа і є, можливо, праведною, то й та не піде в рай через тютюн.

Легенда, записана в с. Литвяках, виводить тютюн також з самої, так би мовити, сутності чорта. Нечистий звичайно спокушає кожного християнина, й тільки-но в церкві йде богослужіння, він уже там, і виходить з неї лише тоді, коли співають «Херувима» (Херувимський спів). Ось батюшки якось і веліли понавішувать на всіх вікнах во ім’я Господнє, щоб нечистий не мав змоги вискочити з Божого храму. Заспівали «Херувима»; чорт хотів було вискочити з церкви, та вже ніяк не міг. Прибіг до дверей — нема як вискочити; він тоді стрибнув було у вікно, впав з усього розгону назад, заревів і здерев’янів. «Нехай собі лежить, — кажуть батюшки, — поки завершиться служба». Після служіння підняли одубілого чорта, винесли його з церкви й міркують: «Що з ним робити? Закопати? Ні, краще спалити, щоб не лишилося по ньому й сліду!» Зібрались пани дивитися. Спалили чорта — і раптом на тому місці, де згорів дощенту чорт, виявили не попіл, а насіння. «Що за насіння таке?» — радяться поміж себе пани. Ось один пан забрав його й посіяв у себе вдома, щоб подивитися, що виросте з того насіння. Зорали великі такі грядки й засіяли їх. Поросла трава. З’їхались усі пани, дивляться

— поросла якась трава, а хтозна, для чого вона придатна! Коли під’їздить до них чужий пан. «Здорові були, панове! Чого ви тут ходите?» — «Та ось ніяк не втямимо, що це за трава така?» — «Трава ця — дуже гарна, дуже корисна для людей: її добре палити кожній людині — зразу відчує в собі особливу бадьорість». І розповів тоді той чужий пан, як треба доглядати за тютюном, як і пасинкувати його. По тому попрощався й каже до свого кучера: «Не журись, брате: наша хвамилія не пропала: не пішла в ніщо — скрізь уживатимуть тепер тютюн». А той чужий пан та був сам чорт.

За легендою, записаною в Білгородському повіті, про тютюн наснилось одному чоловікові вві сні. Ходив цей чоловік по монастирях Богу молитися. Прийшов він раз до якогось монастиря, й побачив у тій слободі чи в тому місті розквітлий тютюн. І сниться йому вночі: квітне картопля, на картоплі ростуть яблука, і хтось каже до нього: «Назбирай тих яблучок, закопай їх у гарячий гній — виросте розсада; посади тоді розсаду на грядках і весь час поливай і поливай... Тоді виросте в тебе щось надзвичайне.»

Той чоловік так і зробив: нарвав яблучок, закопав їх у гарячий гній і щодня раз у раз ходить і дивиться, коли з’явиться розсада. Приходить на дванадцятий день, а там сидить єврей. «Чого ти, чоловіче, весь час ходиш?» — питає єврей. — «Я тут одну штучку закопав». — «Яку?» Він і давай розповідати єврею. — «Отож ти не ходи тепер шість днів, — каже єврей, — і розсада сама з’явиться». Чоловік той не ходив шість днів, і розсада справді сама з’явилась. Скопав він тоді невеличку грядочку, висадив розсаду та весь час поливає й поливає. Бачать це люди і питають його, в чому справа? «Вам не питати, мені не відповідати», — відказав він. А одна дівчина — напевно, Свята Неділя — й каже: «Хіба ж це Бог дав? Це не Бог дав! Якому Богу молився, той і дав, а це не Боже!» — «Що ж мені робити?» — «Якщо хочеш порятунку своєї душі, то відмовся від цього, а якщо хочеш стати багатієм, то продовжуй: кого просив, той тобі й дасть». — «А, що Бог дасть!» — «Це не Бог. Бог на небесах, а твій бог у свинячому хліві стоїть?» — «Як би то не було, а я тебе не послухаюсь!» — мовив чоловік і пішов у свинячий хлів поглянути, чи правду казала дівчина. Справді, у свинячому хліві стоїть лукавий, весь у золоті, й каже: «І ти, чоловіче, будеш увесь у золоті». — «Чого я хотів, те мені Бог і дав!» — «Тут Бога немає. Будь мені товаришем, — своєї правив лукавий, — нікого не слухай, а весь час поливай і поливай розсаду. Як виросте, листя обламай, а насіння приберігай — будеш великим багатієм».

За іншими легендами, чорт дає людям тютюн уже в цілком готовому вигляді, й сам навчає їх палити й нюхати. Так, наприклад, за однією місцевою розповіддю, чорти заманюють селянина, який ішов до церкви, в ліс, дарують йому люльку й навчають палити.

Легенда, записана в Олександрівському повіті, пов’язує початок паління й нюхання з початком споживання горілки й веде його від пустельника, якого спокусив на все це лукавий. Колись у Запорозьких пущах жив пустельник. Довго він там жив, і стало йому, нарешті, сумно самому: не їсть, не п’є, не молиться. Ось лукавий прийняв на себе образ людини і являється до пустельника. «Чому ти, пустельнику, — питає, — зажурився?» — «Тому, — каже, — що одним один у пущах: сумно». — «На тобі коробочку з порошком: понюхаєш — і здасться тобі, наче ти вдвох з кимось». Пішов нечистий. Потягнув пустельник носом порошку раз, другий, третій — чхнув і йому стало весело. Другого дня знову приходить нечистий. «А що, — питає, — як?» — «Весело, — відповідає пустельник, — наче вдвох». — «Та ось на тобі зілля й люльку: запалиш — і стане тобі так, немов утрьох». Запалив пустельник — стало йому веселіше, ніж було. Приходить нечистий і третього дня. «Ну, що, — питає, — як?» — «Весело, — відповідає пустельник, — немов утрьох». — «То на ось тобі посудину з краплями: як вип’єш — почуватимешся, наче вдесятьох». Щез лукавий. Випив пустельник — і стало йому, наче вдесятьох: як заспіває, як заграє, як підніме поли та як пуститься гопака навприсядки!..

Є на Україні ще один погляд на нечисте походження тютюну: він виріс, кажуть, з тіла тої блудниці, яка зняла Предтечі голову. Легенди, які наводилися досі, наполягаючи на нечистому походженні тютюну, тим самим гаряче протестують проти його паління й нюхання. Однак і те й друге (останнє здебільшого серед хліборобів-орачів), як ми зазначили вже, ввійшло мало не в плоть і кров українця, й нині вже ніхто майже не витрушує, йдучи до церкви, усе чисто з кишень — всілякі рештки й ознаки тютюну, а тим паче не вдягає нових, не «опоганених» тютюном, штанів, як це робилося «куріями» за давніх часів. Ось чому поряд з наведеними вище легендами на Україні є й такі про походження тютюну, з яких випливає висновок, що в курінні нема ані гріха, ані спасіння. Така, приміром, легенда, записана п. Катрухіним у залізничному потягу зі слів одного сивого діда. Легенда ця являє собою своєрідну народну переробку відомого біблійного епізоду про ганебне осквернення старшим сином Давида Амноном рідної своєї сестри Тамари і про криваву помсту за сестру Авес-салома (Друга книга царів, розділ 13). Ось ця найвищою мірою оригінальна легенда.

Було це дуже давно. Далеко не за пам’яті не лише батьків чи дідів, а навіть і прадідів, царював у якійсь землі цар Давид. Був у нього одним один син на ім’я... (імені оповідач ніяк не міг пригадати — «якесь чуже»). Була в царя, з-поміж іншої челяді, одна дівчина, яка прислужувала цариці. Така з себе гарна, така брава, така краля, що й сказати не можна; кращої за неї не було в усьому царстві тому ні поміж паннами, ні поміж простолюдинками. Тому нема нічого дивного, що в неї дуже закохався царенко. Закохався він, і утнув дуже некрасиву штуку. Раптом захворів ні з того ні з сього, але хвороба була не справжньою, а вдаваною. Захворів так, що й з кімнати своєї не виходив: «Не можу, — каже, — і порогу переступити». Настав час обіду. Запрошують його, як це заведено, до спільного столу. — «Нічого, — каже, — не хочу, не можу навіть дивитися на їжу». Не йде. Почув про те Давид і каже своїй жінці, цариці: «Ти б, стара, послала синові хоч печеного яблучка. Може, він з’їв би чого-небудь солоденького, смачненького, бо ж не можна хоча б то й хворій людині не їсти нічого: здоровий — і той без їжі заслабне зовсім, а хворий і поготів». Послухалась цариця, виконала волю чоловіка: в ту ж хвилину заходилася, спрягла два яблучка, поклала їх на срібну тарілочку, і, гукнувши красуню-служницю, веліла їй віднести те синові. Понесла вона. Царенко взяв яблучка і велів красуні зачекати, доки він з’їсть їх, щоб, значить, потім посуд прибрала, а сам тим часом гукнув вартового, який завжди стоїть біля царських покоїв, і віддав йому суворий наказ, щоб невідступно стояв біля дверей і нікого ні під яким приводом не впускав до нього. Віддавши цей наказ, царенко вчинив тоді ганебну наругу над красунею. Через якийсь час дівчина вибігла з кімнати царенка і, голосячи на весь двір, попрямувала до царя скаржитися. Вислухав її Давид і, жаліючи свого сина (тому що в давні часи хоч і не так було, як нині, а все ж за такий злочин карали на смерть), велів їй мовчати й нікому не розповідати про те, що сталось, ні слова, за що обіцяв щедро винагородити її грошима та всім іншим. Річ у тому, що цар більше вогню боявся суддів, щоб вони — не дай Боже — не довідались якось: судді були такі, що коли тільки довідаються, то неодмінно притягнуть до законної відповідальності — не зважать, що царський син, скажуть: «Закон». А проти цього й сам цар нічого не вдіє. Чого Давид боявся, те й сталося: якби знав про це один чоловік чи два, то ще, либонь, справу якось і можна було б зам’яти, а то ж скільки людей бачило, як дівчина бігла від царенка з розку-йов-дженим волоссям й голосінням; усі, звичайно, відразу ж зрозуміли, в чому річ, і розблаговістили по усіх усюдах — адже ж язик без кісток. Так справа дійшла, нарешті, й до суддів. Довідалися вони й зраділи. «Подавай його, — кажуть, — сюди: будемо судити!» І притягли царенка до суду. Судили оце вони, судили, і присудили відтяти йому голову. Стратили царенка й поховали за містом, у степу, наче харцизяку якогось. А дівчина після цього стала наче не сповна розуму, як причинна. Плаче, тужить, І цілий день плаче, і цілу ніч плаче. Нічого з нею не можуть удіяти. Нічим не можуть її заспокоїти. Її страшенно вразило те, що через неї стратили людину — та не якусь там, а самого царського сина. Тільки зайде на світанок, а вона вже й іде за місто, на могилку. Впаде крижем на неї, і тужить-розли-вається, так що довкола стогін стоїть. Плаче і весь час благає страченого царенка, аби пробачив її; а сльози з очей, наче вода з джерела, так і течуть, так і ллються на землю. Поливає вона ними щодня ту могилку. І виросла з ЇЇ сліз оцих на могилці у царенка рослинка, така гарна, зелена, висока та кучерява, мов капуста. Дівчина тоді й благає Бога: «Господи, — каже, — якщо Ти й він пробачили мені за мою провину, що так гнітить мене, то зроби, щоб рослину, яка зросла з моїх сліз, полюбили всі люди на світі!» Зглянувся Господь на ці її молитви і зробив так, як вона просила: полюбили ту рослину всі люди, які живуть на землі...

А звідки пішла сама назва цієї рослини, то от звідки. Був у тієї дівчини маленький песик — цуцик, з породистих, що пани тримають у покоях. Цуцик оцей скрізь за нею бігав. Куди, бувало, не піде вона, й цуцик за нею слідком. Ходив цуцик і на могилку за нею. Коли зросла та рослина, цуцик забіжить під неї, й почне вовтузитися в ній і топтати її. А дівчина все, бувало, жене його звідти, щоб не псував трави, й гукає до нього: тю, тю, тю, тю, тю, тю! Через те рослина ця й стала зватися тютюном.⁶²

— Ось тепер і розсудіть самі, — завершив оповідач, — гріх чи не гріх палити? Нема в палінні жодного гріха, нема й порятунку.

І отак дивляться на паління в багатьох місцевостях України. У Старобільському повіті, наприклад, кажуть, що хто палить, але не плює при цьому, той гріха не чинить, але хто палить і плює, той не омине пекла, тому що земля всім нам мати: ми всі із землі, землею живемо і в землю знову підемо, і того земля не прийме, хто на неї плює.

Так само двоїстий на Україні погляд і на нюхання тютюну. Легенда, записана в Олександрівському повіті, веде початок нюхання все від тих же чортів. Померла, — говорить легенда, — в чорта мати. Поклав він її й позганяв усіх чортів голосити. Зібрались курії з люльками, а ню-харі з ріжками (на Україні в давні часи нюхальний тютюн носили переважно в ріжках, а згодом уже — в тавлинках). Ось курії сіли в рядочок біля чортової матері, а нюхарі — в другий. Курій що потягне з люльки, то й плюне чортовій матері межи очі — так усю її й обплювали; нюхарі сидять собі смирненько, і коли потягне якийсь тютюну з ріжка, то з очей покотяться сльози, наче він плаче. Дивиться чорт, дивиться та й каже: «Добра це річ — нюхати тютюн: і себе повеселиш, і за іншим поплачеш». Дізнались люди, що чорт похвалив нюхарів, і давай і собі товкти тютюн та потягувати з ріжка, як ті чорти, що голосили за чортовою матір’ю.

Втім, П. В. Шейн, ґрунтуючись на цій легенді, а Ів. Ман-жура — на записаній ним в Олександрівському повіті приказці про нюхарів, доходять досить поспішного висновку, ніби нюхання тютюну вважалось на Україні чимось негожим і навіть зневажалось, тоді як паління було ознакою молодецтва і, так би мовити, гарного тону. Ні про негожість, ні про зневагу в даному разі не може бути й мови. Курії добродушно насміхалися й насміхаються з нюхарів, нюхарі — з куріїв, та й годі. Головним приводом для глузування куріїв над нюхарями була неохайність останніх, які після нюхання звичайно ніколи майже не втираються; та на втіху їхню у Старобільському повіті кажуть, що хто нюхає і не втирається, той не чинить гріха: з нього сміються люди й засуджують його, і тим самим беруть з нього гріх на себе.

А в Білгородському повіті кажуть, що на нюхання тютюну навіть благословила Сама Пресвята Богородиця. Якось заболіла голова в Божої Матері. Понюхала Вона тютюну, й голова перестала боліти. Божа Матір і каже тоді: «В Мене від нюхання голова вже не болить, нехай же увесь хрещений світ користується цим засобом, від якого в Мене перестала голова боліти».

УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО ДЕРЕВА Й КУЩІ

¹1 '? егенд і переказів про дерева й кущі зберег-I І лося на Україні дуже мало, причому джере-У І лом їхнім є здебільшого ті чи інші апокри-JL фи, Саме походження лісу народ у Подільській губернії пов’язує з прокляттям Богом змія після гріхопадіння прабатьків; доти лісу зовсім не було, а росла скрізь (за винятком, звичайно, раю) лише сама трава. Коли Господь прокляв змія, він одразу ж пішов попід землю, і куди він пішов, там усюди заросла земля лісом. Оскільки і згодом для зростання лісу від людини не вимагалося жодних особливих зусиль, то в народі вкорінився погляд на ліс як на Bonum nullius, внаслідок чого крадіж лісу, а надто панського — і до того ж на дрова, не вважається навіть більш чи менш вартим осуду чи негожим; мати-земля родить його на загальну потребу всіх і кожного. Такий погляд на ліс поширений і серед багатьох інших народів. Навіть педантичні щодо чужої власності німці й ті (приміром, в околицях Берліна) вважають, що ліс не має господаря, і тому красти його — аж ніяк не злочин. «Ліс росте для всіх», — кажуть прусські селяни.

А в Старобільському повіті вважають, що всі дерева — лісові, паркові та фруктові — саджав і сіяв Сам Господь на потребу людини.

Щодо фруктових дерев нам не доводилось в етнографічних збірниках і матеріалах зустрічати ніяких легенд і переказів, а стосовно решти дерев, то, за кількістю народних пересудів, перше місце має бути відведене, безперечно, осиці (Populus Tremula L.).

Осика створена Богом і спочатку нічим особливо не вирізнялася з-поміж решти дерев. Новий, так би мовити, період історії її починається з пришестя у світ Христа Спасителя. Властивість листя осики тремтіти навіть тоді, коли ані шелесне в природі жоден вітерець, змусило народ вважати це дерево заклятим, проклятим. Проклято осику Богом за те, що не вклонилася Пресвятій Богородиці під час утечі Святого Сімейства до Єгипту. За другим варіантом (Житомирський повіт), її проклято Богом, і в неї повсякчас тремтить листя тому, що коли Йосиф і Пресвята Діва Марія втікали до Єгипту, то, з наближенням воїнів, посланих за ними навздогін Іродом, вони сховалися під осику. І ось, тоді як усі дерева при цьому зовсім позамовкали, одна лиш осика й далі шелестіла листям. У Старобільському повіті кажуть, що незадовго до Своїх хресних страждань і смерті Спаситель сховався якось під осикою від «жидів», які хотіли схопити Його. Осика раптом як зашелестить листям при цілковитій тиші, що панувала скрізь у природі! Спаситель злякався і прокляв її, мовивши: «А щоб ти шелестіла і з вітром, і без вітру!» Та найбільш поширене на Україні, як і в німців, і в сербів, повір’я, ніби листя осичини тремтить тому, що на ній повісився Іуда Іскаріотський.⁶³ Спершу він хотів було повіситися на березі, але та так злякалася, що аж побіліла, чому в неї й нині кора біла. За другим варіантом, Іуда прибіг спочатку до груші й хотів було на ній повіситися, але груша виявилася надто колючою. Тоді він підійшов до осичини й удавився на ній. Ото через те осика й тепер так тремтить; груша також тремтить і труситься, але не так сильно, як осика. Г. Біньковський записав у Заславському повіті ще один варіант, поширений також і в Литві. Жили колись дві відьми: мати і донька. Вони мали дуже велику відьомську силу і геть не ладили одна з одною, одна одну люто ненавиділи і одна одній весь час шкодили. Раз якось мати заманила до себе дочку і вбила її, до того ж тіло порозтинала на шматки і порозвішувала їх по всіх деревах. Не повісила тільки на осиці. Осика затремтіла від заздрощів і люті, і відтоді тремтить і труситься від люті й понині.

Як прокляте дерево, осика ніколи не застосовується при спорудженні будинків, бо в противному разі, вся родина тремтітиме день і ніч од хвороби, як тремтить осика. Так само гріх осиковою палицею бити скотину і людей, які зразу ж «скрутяться».

Як дерево прокляте й нечисте, осика водночас є найкращим і найнадійнішим оберегом від усякої нечисті і погані: чортів, відьом, чаклунів, небіжчиків, упирів тощо. Найбільшої шкоди в господарстві відьми завдають тим, що забираються по ночах до корівників, видоюють корів і тим геть псують їх. Якщо зробити весь тин, або огорожу навколо обори, або загороди, де стоять вночі корови, з осикових кілків і ворин або вкопати хоча б декілька осикових кілків у неї, то відьма не пройде крізь такий тин, і корови будуть застраховані від зіпсуття нею (Заслав-ський та Старокостянтинівський повіти); принаймні можна обмежитися втиканням осикових гілочок у тин загороди (Старобільський повіт) або тим, щоб був осиковим хоча б кіл, до якого прив’язують корову (Старокостянтинівський повіт). У деяких селах Старокостян-тинівського повіту, з метою забезпеки од відьом корів і телят, одягають тим і другим на шию обручі з молодих осикових лозин, підкурюють вим’я корів осиковою корою й листям. Для охорони помешкання й людини од відьом тримають у хаті осику (з тією ж метою тримають у хаті ще кропиву, горобину, освячені в церкві вербові гілки) і носять при собі маленькі осикові цурки. З осиковою лозиною в руках у будь-який час ночі можна йти, куди завгодно: до такої людини не підступить ніяка нечисть або погань (Старокостянтинівський повіт).

Якщо помре відьма або упир, то, аби вони не вештались по ночах і не полохали людей, треба, — кажуть у Старокос-тянтинівському повіті, — зробити на труні, або домовині, все віко чи хоча б частину його з осикової дошки. Таке віко не випустить з домовини відьми чи упиря, які не зможуть підняти його, і тому не вставатимуть з могили. Якщо на вікнах та біля дверей, коли ходить небіжчик, покласти по шматку осики, то небіжчик нізащо не піде в хату.

Нарешті, осика відіграє вельми важливу роль у народній медицині, в практиці сільських бабок, знахарок і шептух, які дають хворим на різні хвороби осикову кору (п’ють від лихоманки), осикове листя, осиковий корінь.

До проклятих Богом дерев належить також верба (Salix fragilis L.; в деяких місцевостях — лоза, Salix Capraea L.). Проклята вона Богом за те, що з неї було зроблено цвяхи, якими «жиди» збивали хреста для розп’яття Спасителя (Ушицький повіт). За те її точить черва. В сухій вербі сидять чорти (Вінницький повіт), як говорить про те й українське прислів’я: «Закохався, як чорт в суху вербу».

І навпаки, сосна (Pinus sylvestris L.) й липа (Tilia parviflo-ra Ehrh.; сріблиста — Tilia argentea De.) вважаються на Україні благословенними деревами. Сосну Господь благословив за те, що деревина її виявилась непридатною на цвяхи при хресних стражданнях Спасителя (Холмська Русь). Липі Господь надав особливої сили — відвертати прокляття, які вимовляються жінками на чоловіків. Ці прокляття липа приймає на себе, через що на ній і буває так багато наростів (Літинський повіт). Липою не можна бити худоби — здохне (Старобільський повіт)/

З кущів окремі народні українські перекази відзначили лише бузину, шипшину, глід і чай.

Бузина (Sambucus nigra L.; червона — Sambucus racemo-sa L.) — кущ нечистий (Вінницький і Проскурівський повіти). Її насадив сам чорт і тепер увесь час сидить під нею (Літинський повіт). На тому місці, де є старий корч бузини, не можна нічого будувати, бо це місце — оселя чорта (Вінницький і Проскурівський повіти). Бузини не слід ні рубати, ні викопувати, щоб не дратувати чорта і тим не накликати на себе лиха (Літинський повіт). Не можна й знищувати коріння її: сміливцеві, який ризикне зробити це, скорчить руки й ноги (Вінницький і Проскурівський повіти), або ж він весь час нездужатиме (Холмська Русь). Бузину проклято Богом тому, що на ній начебто повісився Іуда-зрадник. У Канівському повіті кажуть, що на бузині раніше не було ягід, а стали родити на бузині ягоди після того, як на ній кати повісили святу великомученицю Варвару, причому скребли тіло її залізними скребками. Мабуть, переказ цей виник під впливом житія святої великомучениці Варвари і зовнішнього вигляду ягідних бростей бузини, які дегцо нагадують собою скребки з краплями крові.

Шипшина (Rosa canina L.) і глід (Crathaegus monogyna Jacg.) створені лукавим для того, щоб люди лаялись і грішили, коли вколються ними (Старобільський повіт).

Про походження чаю в Олександрівському повіті є така легенда. Був один пустельник. Рятувався він у пустелі, і став його диявол спокушати, та нічого з його підступів не виходило. Тоді диявол став йому «вії напускать»; так напустив, що несила йому й на світ Божий глянути. Пустельник узяв та й поодривав ті вії і закопав їх у землю: «Якщо, — каже,

— Богу треба буде, то з цих вій щось добре виросте». Пішов він згодом через якийсь там час подивитися; дивиться, а з них виріс чай. Ось чому чай не гріх пити, — робить висновок легенда, а тютюн палити — гріх.

УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО СВІЙСЬКИХ ТВАРИН

Ш входження свійських тварин, їхні характерні ¹ особливості, іноді й самий зовнішній вигляд оточені багатьма українськими легендами та переказами. До того ж, більшість перебуває в щонайщільнішому й найбезпосереднішому зв’язку з тими чи іншими апокрифами, а деякі ґрунтуються на давніх релігійно-міфічних поглядах народу на природу.

Кінь (свійський — Equus саЬаІІш) — це, як ми знаємо вже, перетворений янголом, за велінням Господа, диявол.⁶⁴ В Ушицькому повіті кажуть, що диявол взагалі може перетворюватися на всяких тварин. І ось, коли він якось обернувся конем, «Господь так його благословив», що він уже навіки й лишився конем. Особливістю коня, яка впадає в око, між іншим, є те, що він безперервно їсть і ніколи не наїдається. Особливість ця є наслідком прокляття коня. Коли Господь народився на землі, то покладений був у ясла. Віл не тільки не торкався до жодної стеблинки сіна з ясел, але ще й зігрівав Богодитину своїм диханням. А кінь, що стояв з другого боку, повисмикував усе сіно, яке лиш було в яслах. Тоді Пресвята Богородиця промовила: «Тож будеш ти, добрий волику, завжди ситим у Бога; а ти, коню, будеш завжди голодним, хоч і їстимеш досхочу». І дійсно, ці слова Богоматері справдилися: кінь, скільки не їсть, завжди голодний; а віл, якщо голодний, може задовольнитися ремиганням (Подільська губернія).

Про ненажерливість коня кажуть ще й таке (Луцький повіт). Коли всі звірі прийшли вклонитися новонародже-ному Спасителю, кінь, підступивши до сіна, на яке покладено було Богодитину, заходився те сіно їсти, за віщо й приречений Господом на вічну ненажерливість.

А в Старобільському повіті і той, і інший перекази дещо перекручені, але при цьому доповнені новою подробицею. Спаситель прокляв коня за те, що коли Він переховувався од «жидів» і забрався в ясла, кінь своєю мордою повикидав звідти усе сіно і таким чином відкрив переслідувачам Спасителя. Як проклятий Богом, кінь не годиться в їжу. Коні перебувають під заступництвом святого великомученика Георгія Побідоносця, який захищає їх од вовчого нападу. 23 квітня (за старим стилем. — Ред.) підстригають лошатам гриви й хвости і випускають їх на пасовисько до сходу сонця, на росу (Житомирський повіт). Найкращих коней по-добає домовик, який заплітає їм гриву в косиці і їздить на них цілу ніч верхи у стайні, так що врешті-решт може геть загнати коня. Тому в стайні разом з конем ставлять цапа або підвішують до стелі вбиту ворону, сову чи сороку, на яких домовик і їздить (Харківський та Старобільський повіти). Якщо домовик заплітає коневі гриву — значить, він (кінь або масть його) прийшовся до дому.

У стайні на порозі прибивають підкову або цвях, щоб злодії не вкрали коня. Через те місце, де качався кінь, не слід переходити: «лишай нападе»; а якщо трапиться кому перейти ненароком, то він мусить тричі сплюнути й сказати: «Нехай тоді мене лишай нападе, як кінь (жеребець) лоша приведе». Кінь за дванадцять днів наперед чує весілля або весну: «чує на себе лиху годину», що він матиме тяжку роботу (Чернігівська губернія).

Воли (Bos) і віслюки (свійський — Equus asinus) створені Богом і вважаються благословенними за те, що, коли новонароджену Богодитину було покладено до ясел, воли й віслюки вкривали Її соломою і зігрівали своїм диханням (Подільська губернія, Літинський повіт). Воли напередодні Нового року (в Луцькому повіті — напередодні Різдва Христового) набувають здатності розмовляти людською мовою.

Один господар, довідавшись од людей про те, що воли проти Нового року розмовляють між собою людським голосом, вирішив підслухати їхні розмови. Ось і заліг він на ніч у яслах. Лежав так він, може, до півночі, — нічого не чути. Тихо в оборі (у воловнику, в загороді), воли полягали, ремигають собі. Лежали воли, лежали, а тоді один раптом підводиться. А другий і каже до нього: «Чого ти не лежиш, нащо ноги томиш?» Господар в яслах нашорошив вуха і слухає. Той віл, що підвівся, каже: «Як то ми далі житимемо, адже в нашого господаря дуже мало сіна? А до весни ще далеко, то чим же він нас прогодує?» А господар все слухає та дивується. Ті воли, що лежали, кажуть: «Нічого, що в нашого господаря мало сіна; є ще в нього ціла скирта соломи, що вже три роки як стоїть. Цією соломою господар і годуватиме нас до нового сіна. Якби він обмолотив цю скирту, то набрав би ще корців (корець дорівнює чотирьом мірам) зо два жита. Ну, та господар не обмолочуватиме тієї соломи, бо, як тільки обмолотить, то й помре; лише тим ми і поживимося, що в соломі лишилося де-не-де зернятко». Отак це розмовляють між собою воли, а господар все те чує. Може, в ті часи жито було дороге — платили, оце як і зараз, по три карбованці за корець, — тільки господар замислився — хочеться йому обмолотити ту солому. Міркує: «Обмолочу та продам — ось і куплю волам сіна». До того ж, він чув, що казали воли, страшно молотити! Крутивсь, крутивсь господар, а тоді не стерпів-таки: «Де, — думає, — валяються два корці жита?» Одразу ж умовив мо-лотьбитів: змолотили солому. Вимолотили вони й зерно, однак господар справді потім недовго й жив: як говорили воли, так і збулося (Київська губернія).

У Літинському повіті записано таку оповідь. Один дуже скупий чоловік, маючи намір пересвідчитися в тому, чи справді воли розмовляють між собою людською мовою напередодні Нового року, сховався звечора до волів у ясла. Незабаром він справді почув розмову їхню. Воли говорили один одному: «Нічого нам їсти: господар сам усе поїв. Ляжемо хоч перепочинемо, бо завтра повеземо свого господаря на цвинтар». Господар дійсно наступного дня помер. Під впливом цієї і подібних оповідей на Україні особливо дбають про те, щоб добре нагодувати волів напередодні Нового року.

Не можна бити волів коромислом, бо вони ревітимуть та бігатимуть. Не слід палицею проводити хреста на землі, а також не годиться заступом і сапою, або «тяпкою дзьобать» (бити, рубати) землю: якщо ступить на таке місце рогата худоба, то буде кульгати. Якщо загублених волів, а так само іншої свійської худоби, ніхто не нагляне, тобто не побачить, то вони можуть прожити у степу або в лісі декілька днів неушкодженими, тобто їх не займе ані вовк, ані будь-який інший хижий звір.

Особливим піклуванням і доглядом на Україні користується корова — поїльниця і годувальниця селянської родини. З коровою слід поводитися лагідно і навіть шанобливо. На Великдень у Новгород-Сіверському повіті з нею христосуються, дають «святості», тверде вим’я мастять «четверговим» яєчком, підкурюють смирною та ін. Залишаючи корову доїти, дають їй хліба-солі — «одхідного», як робітнику при розрахунку. Корова дуже чутлива до «лихого ока», через що у селах не можна завести хорошу корову, а в місті можна, бо тут менше людей з «лихим оком». Коли в корови зіпсується молоко, стане червоним, треба її видоїти й вилити це молоко на тому ж місці, тоді підкурити корову чимось «свяченим» — і причина обов’язково минеться, якщо лиш нікому про те не розповідати, а то корова ходитиме зуроченою до весни. А навесні слід узяти паличку з клечальної осики (гілка осики, якою прикрашали хату на Трійцю — Зелену неділю), зрубану першою в суботу проти Зеленої неділі, і нею гнати корову перший раз у череду. Тоді можна впізнати й ту відьму, яка зурочила корову: вона прийде й проситиме осикову паличку. Те, від чого корова стала причинною, на цей раз зникне вже безслідно. Коли корова отелиться, дають їй з’їсти великодню шишку, «щоб смирна була», а також просвердлюють їй ріг, насипають туди освяченого маку і забивають отвір осиковим кілочком, «щоб добра на молоко була і щоб відьма не портила» (Старобільський повіт).

Верблюди (дромадер — Camelus dromadarius; двогорбий — Camelus bactrianus) — це Петрові вівці. Мабуть, таке вірування виникло через схожість морди верблюда на морду вівці.

Овець (Ovis) створив Господь і благословив у їжу людям за те, що вони кормом і своєю вовною прикрили Його, коли Він ховався від «жидів» (Старобільський повіт).

Свійську козу (Capra) в одних місцевостях (Могилів-Подільський) вважають невдалою спробою чорта створити, наслідуючи Бога, корову. При цьому чорт, зліпивши козу, ніяк не міг дати їй життя. Коли ж Бог, на прохання чорта, дав їй життя і коза побігла, чорт, аби якомога ближче розгледіти її, схопив козу за хвіст і ненароком одірвав його. Так коза й залишилася назавжди з одірваним хвостом (Ста-робільський повіт). На доказ створення кози чортом кажуть, що від кози відьма ніколи не може відібрати молока, навпаки, вона навіть боїться кози; водночас якщо козу окропити свяченою водою, вона зараз же пропаде (Літинський повіт). Чорт полюбляє бавитися з козою як зі своїм створінням, а тому її вважають за потрібне тримати, для забави чортові, у стайнях, — в такому разі він кидає мучити коней (Житомирський повіт). Дику козу чорт прижив зі своєю жінкою; тому є приказка: «тебе десь чорт сплодив на дикій козі».

У Куп’янському повіті, як ми вже знаємо,⁶⁵ збереглася легенда про створення цапа дияволом за образом і подобою своєю. Дивно, що до буквальності схожу легенду записано і в Литві (Росієнський повіт), з одним лише додатком, що Бог вдихає життя в цапа на прохання чорта-кіпшаса крізь стрижень пір’їни. Ця, вочевидь, незначна подробиця згодилася легенді в розповіді про створення Єви.

Бог, — розповідає вона, — створивши всі предмети, живі й неживі, став ліпити з глини образ першої людини. А чорт, сидячи в той час за кущем, казав про себе: «Бог почав учитися ліпити з малих предметів, з порошинки, з камінця

— і Йому легко було вчитися; але все-таки я — ліпший за Нього майстер. Хто може порівняти Його першу, малу порошинку з моїм витвором — гарним, чудовим цапом! Я тепер розумію, що Сам Бог мені заздрить. Ось Він знову почав ліпити — хтозна-що. А на вигляд чудова річ. Та я Його переплюну, мій витвір буде гарнішим». Відтак чорт сам почав ліпити, уважно придивляючись до Божої роботи. Порівняв, поладнав — і справді вийшла гарна річ. Бог завершивши Своє творіння, вдихнув йому душу, і воно стало жити. Так з’явилась перша людина — Адам. Чорт уже знав, що він своєю пір’їнкою нічого не вдіє, а тому почекав, поки Бог завершить Свою роботу. Після того, як було вдмухано душу Адаму, Богові не потрібна була більше пір’їнка, і Він її кудись поклав. А чорт цього лиш і чекав. Тільки-но Бог одійшов убік, чорт узяв Його пір’їнку і вдмухнув душу своєму творінню. Зліплене чортом творіння ожило, бо в пір’їнці лишилось трошки Божого духу, а решту чорт додав уже свого. Так з’явилася на світ Єва. Адам, угледівши Єву, ніколи вже більше не відходив од неї; і Бог нічого не міг удіяти... Ось чому жінка, отримавши свою життєвість од змішаного духу Бога і чорта, буває доброю і простою, а іноді й злою.

Про походження свиней (справжня — Sus) в різних місцевостях України збереглися різні легенди. В Ушицько-му повіті кажуть, що свиней створив Бог із землі на користь людині. А в Літинському повіті свиню вважають перевертнем (вовкулакою) «жидівки». Під час земного життя Спасителя «жиди» якось, спокушаючи Його, накрили «жидівку ночвами» й запитали: «Якщо Ти — Бог, то відгадай, що сховано під ночвами?» Спаситель, як Бог, знав, звісно, що під ночвами — «жидівка», але, щоб покарати тих, хто випробовував Його, відповів: «Під ночвами — свиня». І з «жидівки» справді зробилася свиня. Тепер свиню називають «жидівською тіткою», і «жиди» не їдять свинини, як свого тіла. У Харківському повіті ця легенда переповідається в трохи зміненому вигляді. Коли ходив Спаситель по землі, то зайшов Він якось до «жида». А «жид» сховав жінку й дітей під ночви та й каже: «Якщо Ти — Бог, то відгадай, що там?» — «А що ж там?» — відповідає Спаситель — «Свині». Підняли ночви, коли там — свиня з поросятами. Ото через те «жиди» й не їдять свинини.

Ці легенди, вочевидь, є відлунням одного з епізодів в апокрифічному Evangelium Infantiae — «Дитинстві Ісуса Христа», де розповідається про тимчасове перетворення Господом дітей на козенят. А в гасконській казці мова йде про те, що раз якось Господь зайшов у дім до однієї жінки. Тут він почув у сусідній кімнаті галас, який зчинили діти, й запитав, хто там галасує. «Там мої поросята», — розповіла жінка, і діти її обернулися на поросят. Мати кинулась навздогін за Спасителем, який вже пішов собі, із благанням, щоб Він повернув дітям людську подобу. Спаситель виконав її прохання, та при цьому попередив, щоб вона надалі ніколи не брехала.

Питання про те, чому Господь благословив свинину в їжу людині і чому прийнято освячувати на Великдень свиняче сало й поросят, розв’язує легенда, записана в Маріупольському повіті. Коли Христа шукали «жиди», Він сховався від переслідувачів в ясла з сіном. Коні зверху з’їли сіно, тоді Христос заховався глибше. Кури розгрібали сіно й вигребли Христа. «Жиди» схопили Його й стали було мучити. Христу вдалося якось визволитися, і Він сховався в солому. Свині нумо рити ту солому, і зарили Його ще глибше. Ось чому «жиди» тепер такі ласі до курей, а свиней зовсім не їдять. Нам, хрещеним, Бог благословив свинину, через що ми й освячуємо сало (і поросят) з паскою.

Загодовувати свиню належить тому, хто сам багато їсть; доглядати за нею протягом годівлі має одна людина. І те й інше роблять для того, щоб свиня швидше й дужче тлустішала. Є такі знахарки, котрі замовляють на хлібі й дають його потім з’їсти свині, щоб вона добре їла і швидко годилася на сало.

У Старобільському повіті розповідають, що одна жінка нашептала на скибці хліба, поклала його на стіл, щоб дати потім кабанові, аби він через два місяці уже був готовий. Маленький син знахарки схопив нашептану скибку і з’їв. Після цього він став так багато їсти й так сильно жиріти, що через два місяці, коли надійшов призначений для забою кабана час, помер від ожиріння.

Собака (дворовий — Сапів іатіНагів сіотевіісш) створений дияволом з глини (Ушицький повіт); проте він є найближчою до людини твариною і єдиним його вірним і надійним другом. Зліпивши першу людину й лишивши її просушуватися на сонці, Господь приставляє сторожувати собаку. Щоправда, він виявився цього разу поганим сторожем; правда й те, що легенди не забули відзначити жадібність «блукаючих» (бездомних — тих, що не мають господаря) собак, які не проти, аби поживитися всім, що лиш погано, без догляду, лежить. Не повторюючись, наведемо на доповнення одну невелику легенду, записану в Харківському повіті, про те, як собака, створений спершу голим, одержав потім од Бога шерсть. Зліпив Бог людину з глини і поставив сохнути, наказавши собаці стерегти її, а Сам пішов Собі. Ось собака стеріг, стеріг, замерз і заснув (він тоді голий був, без шерсті). Йшов мимо чорт, угледів людину, роздер навпіл їй груди, нахаркав туди, тоді склав, як було, і знову поставив. Повертається Бог. Удмухнув у людину безсмертну душу, а людина раптом почала харкати. Бог тоді до собаки: «Як же ти не встеріг?» — «А я, — каже,

— Господи, змерз та й заснув. Дай мені шерсть, тоді вірно стерегтиму». Бог дав йому після того шерсть, а людина так і зосталась назавжди вже з харкотинням.

У Літинському повіті, — ймовірно, під впливом біблійної оповіді про покарання пророком Єлисеєм дітей, що насміхалися з нього (Друга Книга Царів: 2,23—24), а також під впливом апокрифічного Infantiae Evangelium і різних легенд про перетворення людей за провини на тих чи інших тварин, — вважають собаку перевертнем дитини. Коли Спаситель ходив по землі, то в одному селі хлопчик особливо переслідував Його, бігаючи за ним і гавкаючи, подібно до собаки. Спаситель прокляв хлопчика за це і перетворив його на собаку.

Легенда про те, що собака був спочатку без шерсті, а також про вміння собак деяких порід невтомно плавати і навіть пірнати, мабуть, дали початок легенді про те, що собаки перш жили у воді, і тільки згодом уже стали жити на землі. Якось ішов чоловік на полювання і, зустрівши двох звірят, запитав їх, звідки вони. Звірята відповіли: «Ми жили у воді, а тепер житимемо на землі». — «Як ви зветеся?» — спитав чоловік. — «Собаки».— «Як я можу пересвідчитися?» Собаки вийняли свої документи й показали йому. Тоді чоловік той каже до них: «Дивіться, вам дозволено жити на землі всього лиш один рік, а по закінченні цього часу знову треба йти у воду». Через рік зустрівся він знову з тими ж звірятами і став сварити їх за те, що й досі живуть на землі, коли термін вже вийшов. «Без документа нам не можна йти у воду», — відповідали звірята. — «А де ж ваш документ? — «Ми віддали котові». — «Ходіть же й візьміть його в кота». Собаки пішли до кота і зажадали в нього свій документ, але документа в кота вже не було: його вкрали миші і з’їли. Так собаки мусили залишитися на землі й живуть на ній дотепер. Тому й нині людина переслідує собаку, собака — кішку, а кішка — мишей; і собаки, й коти, і миші завжди будуть між собою непримиренними ворогами».

Питання власне про те, чому між собаками й котами панує непримиренна ворожнеча, легендою, записаною Т. Зіньківським, розв’язується дещо інакше. Якось був такий неврожай, що гинули від голоду і люди, й собаки. Один собака пішов до Бога просити хліба. Бог дав йому потрошку всякого нив’я, дав до того ж і розписку. А в тій розписці було сказано: що сам господар їстиме, те щоб давав і собаці. Повернувся собака додому, віддав господарю все те нив’я. Господар засіяв його, — вродило. їсть сам господар, і собаці дає те ж саме. Ходить собака подвір’ям і мокне в негоду під дощем. Приходить він до кота й каже: «На, бра-тику-котику, тобі цю цидулочку: ти — в хаті, в сухому сидиш, то в тебе цидулочка ніколи не змокне». Сидить собі кіт у хаті, а коли надворі похолоднішало, він заліз у піч. Гос-подиня розпалила в печі, а кіт як вистрибне звідтіля, та й забув прихопити із собою з печі розписочку.

Варить господар собі їсти, та вже більше й не дає собаці того, що сам їсть, а замішує висівки, дає помиї... Собака бачить, що господар не дає йому вже більше того, що їсть сам, прийшов до кота й питає: «А де та цидулочка, що я дав тобі на зберігання?» — «Я, — каже кіт, — сидів у печі, грівся, а господиня раптом розпалила піч. Я вискочив, та й забув у печі цидулочку, то вона там і згоріла». Відтоді собаки стали шарпати котів, і ніколи вони не можуть ужитися.

Якщо собака риє ямки, то хто-небудь помре в домі; якщо виє — буде пожежа.

Серед собак особливими властивостями вирізняється так званий ярчук. В деких місцевостях (Старобільський, Літинський повіти) будь-якого взагалі першонародженого собаку вважають ярчуком; у Луцькому повіті кажуть так: якщо перше цуценя-сука приведе перше цуценя-самку, а ця в свою чергу приведе першого цуценя-самця, то це й буде ярчук. У ярчуків є вовчий зуб, і вони страшенно люті й надзвичайно дужі. Рана від укусу ярчука дуже небезпечна, і її важко загоїти. Ярчук бере вовка і має здатність бачити й проганяти злих духів, а також бачити відьом, яким заважає ходити в чужі корівники й видоювати з корів молоко. Виростити ярчука важко, тому що відьми до досягнення ярчуками річного віку, коли вони входять у повну силу, всіляко намагаються звести їх.

Собаку не слід убивати з рушниці: та зіпсується й не буде придатна вже для полювання. Якщо когось укусить собака, то треба засипати рану його ж перепаленою шерстю: це — найкращий і найнадійніший засіб. Хто обдере із собаки шкуру, тому цілий рік не можна ходити до церкви — гріх (Старобільський повіт), а якщо він колотиме після того кабана, то сало смердітиме.

Кіт (свійський — Felis maniculata domestica) створений Богом. Він — тварина добра і друг людини, що оберігає його від усього злого (Літинський повіт). В Ушицькому повіті про походження кота розповідають таке. Чорт, перекинувшись на мишу, плив через море, аби спокусити Єву. Пресвята Діва, побачивши це, кинула Свою рукавицю. З цієї рукавиці зробився кіт, який в ту ж хвилину зжер чорта. Отже, хоч кіт і походить з рукавиці Пресвятої Богородиці, він усе-таки — тварина нечиста, бо з’їв чорта. Він володіє деякими недобрими властивостями. У хвості в нього є отрута, що викликає в людей нежить, коли кіт нап’ється води з посудини, з якої п’є людина (Житомирський, Старобільський та Проскурівський повіти), або коли сплять з котом (Старобільський повіт). Щоб убезпечитися від цього, котові одтинають кінець хвоста (Проскурівський і Житомирський повіти). Якщо кудись ідеш, то в жодному разі не можна брати з собою кота, інакше кінь стане в дорозі (Старобільський і Таращанський повіти). До кого приблудиться кіт, та людина неодмінно зубожіє; і навпаки, якщо приблудиться собака, то це — на щастя й достаток. Коли кішка перебіжить дорогу, то чекай невдачі, або ж здохне кінь; для відвернення лиха треба кинути паличку так, щоб вона перелетіла навхрест через слід кішки. Якої масті кіт приживеться у домі, такої масті треба тримати й худобу: домовик одразу ж задушить кота, якщо лиш йому буде не до вподоби його шерсть (Старобільський повіт). Кіт, який прожив дванадцять років, перестає муркотіти і стає таким лютим, що може задушити людину, чому його тоді здебільшого й забивають (Проскурівський повіт).

Кіт фігурує також у легендах про всесвітній потоп, але про ці легенди мова попереду.

УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО ДИКИХ ЗВІРІВ

Шкраїнська народна зоологія, відображена в ле-гендах, не обмежується самими лише свійськими тваринами; в ній посіли відповідне місце дикі звірі, птахи, риби, гади й комахи. Народна фантазія всіляко, напевно, силкується осмислити різноманітні особливості тих чи інших живих істот і з цією метою несвідомо спускається в глиб прадавніх віків і виносить звідти уламки спільноарійських релігійно-міфічних поглядів і вірувань, то покірно повторює споріднені з нею апокрифічні уявлення, внаслідок чого витвори її в цій галузі являють собою найстрокатішу суміш елемента «легендарного» з казковим. А втім під впливом християнства порівняно серйозніший «легендарний» елемент все-таки значно перевершує елемент казковий.

З диких звірів українські народні легенди, як і слід було сподіватися, відзначили тільки тих, з якими народові найчастіше доводилося й доводиться стикатися в житті. Доволі багато легенд є про вовка (звичайний — Canis lupus), оскільки вовк, поза своїм прямим значенням, відіграє ще й важливу роль у зооморфічному зображенні демона.

Якось, — розповідає легенда (Луцький повіт), — чорт явився до Бога й каже: «Люди зовсім не доглядають своєї худоби, і вона робить шкоду. Треба зробити так, щоб люди на майбутнє боялися пускати її саму». Бог звелів тоді чортові зліпити з глини вовка. Чорт хутенько побіг, зліпив вовка і привів його до Бога. Бог знайшов вовка завеликим (той був завбільшки з доброго коня) і визнав, що його слід обстругати. Чорт узявся обстругати вовка, і з великих стружок наробив шершнів, з менших — мух, а з найменших — комарів. Він обстругав вовка до таких розмірів, яким ми його бачимо нині, й пустив. Вовк страшенно розлютився від нестерпного болю і сказав Богові, що їстиме не лише худобу, а й людей. Чорт привів вовка до людей і нацькував його на першого-ліпшого чоловіка. Чоловік той став благати вовка, аби дозволив йому перед смертю помитися. Вовк дозволив. Чоловік узяв гарного дрючка, заховав його, а тоді спитав у вовка дозволу витертися його хвостом. Вовк дозволив і це і відставив хвоста. Тоді чоловік схопив вовка за хвіст і ну його гамселити дрючком щосили. Вовк вирвався від чоловіка і накинувся на чорта. Чорт злякався і дременув від нього, вовк — за ним... І тепер, коли біжить вовк з роззявленою пащею, то люди не чіпають його, інакше чорт втече від вовка, і він кинеться тоді на ту людину, яка перешкодить йому наздогнати чорта.

В Ушицькому повіті записано такий варіант. Вовків, собак, лисиць, диких кіз, кабанів, зайців та інших звірів чорт зробив з глини. Коли все це було готове, прийшов Бог поглянути на чортову працю. Чорт давай цькувати Бога й декілька разів вигукнув: «Гужа його!» Та ані вовки, ані собаки не зрушили з місця. Тоді Бог мовив: «Ану лиш, тепер я тебе поцькую!» І щойно вимовив «Гужа!»,.як усі вовки й собаки в ту ж хвилину кинулися за чортом. Чорт хотів накивати п’ятами, та де там: тільки-но ухопився за вільшину, як собаки відкусили в нього п’яти, і відтоді чорт — безп’я-тий.⁶⁶ Загалом кажучи, на Україні є вірування, що вовки їдять чортів. Кажуть (м. Тараща): якби їх не вбивав грім і не пожирали вовки, тоді б чортів розплодилося стільки, що й світу Божого не було б видно.⁶⁷

Наведені легенди про створення вовка і вороже ставлення його до диявола досить близькі за змістом до естонського переказу, який наводить Відеман, і до одної албанської казки, яку наводить Ган. Естонський переказ говорить, що коли Небесний Отець (Таг) створив звірів, диявол також виявив бажання бути творцем: із синьої глини він зліпив собаку, та оскільки сам не спроможний був оживити його, то звернувся з проханням до Небесного Отця. Небесний Отець у відповідь на це прохання сказав: «Устань, вовче, розірви чорта!» (за іншим переказом, ці слова вимовив начебто сам диявол), Через те ести чортів і небіжчиків, що повертаються на цей світ, відлякують вовками, які й пожирають останніх.

Зміст албанської казки, у стислому вигляді, такий. Коли Господь створив прабатьків, чорт із того ж матеріалу змайстрував вовка, але оживити його ніяк не міг: хукав на нього до знемоги, а все ж таки нічого з того не виходило. Тоді Бог ударив патерицею по бебехах (тому в нього перехват на тулубі) і мовив: «Створіння, пожери свого творця!» І першим, кого зжер вовк, був диявол. Подібний до цього грецький міф повідомляє Харисій Мегдан: вовки пожирають демонічних вовкулаків (Ьтсвіакаг), як у естів — небіжчиків, що блукають після смерті і заспокоюються лише тоді, коли їх тричі з’їдять вовки і уразить блискавка.

Отже, цілком зрозуміло, що тут ми маємо справу з одним із різновидів дуже поширеного дуалістичного сюжету про світотвір і створення тваринного світу Богом та дияволом.

Вовками відає святий Юрій, причому в Олександрівському повіті їх навіть і називають «Юрієвими собаками». Вовки їдять тільки те, що вкаже їм святий Юрій. Одного чоловіка чарівники перетворили на вовка, і він був вовком цілий рік. Вигнаний з села людьми й собаками, бігаючи лісом, він схотів їсти. Раптом він угледів святого Юрія, який їхав верхи на білому коні. Наблизившись до перевертня, святий Юрій зупинився і свиснув. Одразу ж на його свист вибіг з лісу вовк, якому святий Юрій сказав: «Візьми цього свого товариша й покеруй ним, тому що він ще недосвідчений і не може сам собі роздобути їжі» (Луцький повіт).

Святому Юрію (Георгію) приписується влада над вовками, без сумніву, тому, що на нього, так само, як на святого пророка Іллю та архістратига Михаїла, перенесено риси язичницького бога-громовика*, а вовк є зооморфічним образом демона. І таке зображення святого Георгія властиве не лише руському народові, а й багатьом іншим. Так, мусульмани в давнину сполучали Іллю й Георгія в один образ

Khidrelleza; абазини вшановують обох названих святих в один і той же день. Сама влада святого Георгія над вовками виробилася, на думку академіка Веселовського, «з ідеї приборкання: St Georges leur serre la gueule, кажуть y Франції; вони — це негативний символ, як у північного Одина, який водночас зветься й ворогом вовка, й годує двох вовків зі свого столу, а вовки звуться його псами». У руському духовному великому вірші Єгорій Хоробрий зустрічає саме вовків і заповідає їм їсти лише «велене, від святого Єгорія благословенне» (дозволене, вказане); «що у вовка в зубах, те Єгорій дав», — говорить руське народне прислів’я. В ролі годувальників вовків в українських і взагалі руських легендах, поряд зі святим Георгієм, виводяться також Спаситель і святий Микола, подібно до того, як в осетинській легенді — Бог. Святого Георгія легенди подають у таких випадках на білому коні, або старим, навколо якого вовків — сила-силенна; вовки — його хорти (так само в Литві та у естів); він — вовчий пастир, як у осетинів святий Феодор Тирон (Тутир), інший змієборець.

Святий Юрій призначає в поживу вовкам не тільки тварин, а й людей: так народ пояснює випадки розтерзання вовками людей.

Одна жінка, — розповідає легенда, записана в Харківському повіті, — вийшла якось надвір і бачить біля їхніх воріт святого Юрія на білому коні. А за ним покірно біжать вовки. Вона злякалася, вбігла в хату і розповіла своєму чоловікові. Тому схотілося поглянути на це диво. Наступної ночі пішов він до лісу і виліз на дерево. Бачить — на білому коні їде святий Юрій, а за ним біжать вовки. Зліз Юрій з коня, сів на траві, а вовки лягли навколо нього. І каже він до вовків: «Тобі, сіроманцю, на вечерю ягнятко, яке оце там лежить; тобі (до другого) — оце ягня; тобі — оте...» Усім, усім указав вечерю, а одному старому, кривому вовку нічого було вже вказати. Юрій і каже до нього: «А тобі, старий вовче, отой чоловік, що сидить на дубі». Й поїхав собі далі. Всі вовки порозскакувалися по тих місцях, куди послав їх Юрій, а кривий підійшов до дуба, сів на задні лапи, та й сидить — чекає, коли злізе той чоловік. Однак чоловік з дерева не злізає. Сидів, сидів він на дубі, отак і пересидів вовка: вовк устав з-під дуба й побіг шукати собі іншої поживи.

Тоді чоловік — хутчіше з дуба і ходу. Прибіг до пилярів, які поблизу пиляли колоди. «Добрі люди! — став він благати.

— Прийміть мене до себе, я вам допомагатиму». Ті прийняли його, нагодували, а він їм допомагав колоди пиляти. А коли лягли вони спочивати, чоловік той і каже їм: «Бережіть мене, добрі люди, щоб вовки не злапали: якщо встережете, вік на вас за те працюватиму». Вони поклали його посередині між собою, вкрили своїми свитами та кожухами і заснули. Вранці, щойно попрокидалися, роззирнулися,

— нема того чоловіка: вовк все-таки злапав його.

Споріднена легенда, записана в Олександрівському

повіті, проводить мораль, що все на світі відбувається за Божим помислом і Його ухвалою.

Ішли якось шляхом-дорогою двоє чоловіків. Один і каже: «Давай десь уже станемо на ніч, бо я боюсь вовків». А другий відповідає: «Я сам від чотирьох вовків одіб’юся». — «Ні, — каже перший,—краще зупинимося на ніч: Бог його Святий знає, що воно ще буде». — «Буде те, що я знаю», — відповів другий. Ось той, котрий не боявся вовків, пішов собі далі дорогою, а той, який боявся, попрямував на вогонь, що блимав у степу. Приходить до багаття, а там вовків — сила-силенна, а посередині — Юрій варить їм їсти. «Не бійся, чоловіче, — каже Юрій,

— вони тебе не зачеплять. Звідкіля ти?» Чоловік той розповів, як ішли вони вдвох. «Я, — говорить, — кажу: Бог знає, що ще буде, а він каже: буде те, що я сам знаю». Ось Юрій і послав чотирьох вовків. Прибігають вони назад — не взяли. Послав він ще шістьох — і ті не взяли. Послав він нарешті дванадцятьох, які й розірвали нерозважного сміливця. Це йому так Бог учинив за те, що він казав: «сам знаю, що буде». Так говорити не годиться, треба казати завше: буде так, як Бог дасть.

Взагалі слід зауважити, що на Україні, як і у Великоросії, простолюд твердо вірить, що «все на світі твориться не нашим розумом, а Божим судом». З безлічі народних оповідей на цю тему наведемо тут для ілюстрації всього лиш одну, записану в Острогозькому повіті.

Сидить собі чоловік та цюкає щось сокирою. А Бог тоді ще ходив по землі мандрівником. Ось підходить Він до цього чоловіка й каже: «Здоров був, чоловіче!» — «Доброго здоров’я!» — «Хай Бог помагає!» — «Спасибі!» — «А що ти оце, чоловіче, робиш?» — «Човник», — відповідає той. — «Як Бог дасть, то й буде човник», — зауважив Мандрівник.

— «Тут і без Бога видно, що буде човник», — каже чоловік і далі собі цюкає. Цюкає та й цюкає, коли роздивився, а вже той човник і не виходить. «То змайструю я ночви», — вирішив він. Знову йде Мандрівник: «Здоров був, чоловіче!» — «Доброго здоров’я!» — «Хай Бог помагає!» — «Спасибі!» — «А що ти оце, чоловіче, робиш?» — «Ночви», — відповідає той. — «Як Бог дасть, то будуть ночви».

Розсердився чоловік і каже: «Тут і без Бога видно, що будуть ночви», — і далі собі цюкає. Цюк. та й цюк, коли роздивився, а вже й ночви не виходять. — «Тож зроблю я собі в такому разі корячок», — надумався він і став знову цюкати. Де не взявся — знову Мандрівник. — «Здоров був, чоловіче!» — «Доброго здоров’я!» — «Хай Бог помагає!» — «Спасибі!» — «А що ти оце робиш?» — «Корячок». — «Бог дасть, то й буде корячок», — зауважив Мандрівник. Ще дужче розсердився чоловік і каже: «Ось тут уже й без Бога видно, що буде корячок», — і став далі цюкати. Та доцюкався до того, що й корячок не виходить. Почав було робити ложку — і ложка не вдається. Коли, нарешті, побачив, що нічого не виходить, застругав шпичку. Отак замість човна чоловік зробив шпичку.

Будучи створінням диявола, вовк водночас в арійських народів є й зооморфічним образом диявола. В середні віки диявола часто звали «infernus lupus», «lupus verax», тобто вовк, що викрадає душі, і т.ін. Однак і в цій своїй символічній ролі вовк усе-таки є підвладним святому Юрію, як про це свідчить легенда, записана в Кременецькому повіті. Вигнали селянина на панщину. А селянин цей був страшенно вбогий, і в нього всього лиш, може, й було, що самий лиш хліб-гри-сяк. Пішов чоловік відбувати свою панщину в ліс — збирати хмиз. Воловодився він там, може, більше як півдня, схотілося йому їсти, і він уже вирішив було з’їсти свій грисяк, та потім передумав: «Краще підвішу його поки що на дереві — нехай собі повисить, а коли скінчу працювати, то перед тим, як іти додому, й з’їм». Наносив скільки там треба було хмизу на віз, пішов до хліба — нема! Шкода, та що вдієш: пішов додому голодний.

Між тим, став уже святий Юрій скликати до себе всіх звірів і ну розпитувати, хто з них що зробив. Той каже, що він у селянина свиню загриз; інший — що теля задер... кожен про своє. Після всіх підходить один вовк і каже: «А я, святий Юрію, з’їв у чоловіка хліб-грисяк, який він підвісив на дереш». — «Як же ти міг скривдити цього чоловіка? У нього тільки всього й було, що кусень хліба-грисяка, а ти й той з’їв! Зле ти вчинив, бо скривдив злидаря. Ходи ж тепер до того чоловіка служити: за те, що з’їв у нього останній хліб, відслужи йому три роки!» І пішов той вовк до чоловіка відслужувати. Обернувся хлопцем, приходить до нього й каже: «Дядьку, візьміть мене до себе: я у вас працюватиму. Ви мені нічого не платіть — я працюватиму у вас за хліб». — «Та в нас, сину, нема коло чого поратися, нам і самим нічого їсти». — «А я все-таки залишусь: платні мені ніякої не треба, а на хліб, либонь, і сам зароблю». Жінка тоді й каже чоловікові: «А так — отак і так, чоловіче: хоч і не багато напрацює, а все ж на хліб заробить — візьмемо його». І взяли вони того хлопця до себе. Другого дня хлопець знайшов десь штук зо три старих цвяхів, розпалив пічку, попросив у господаря молотка (та що там за молоток у такого господаря!), розпік цвяхи і швидесенько викував з них три ножі: «Нате, — каже, — господинечко, понесіть на базар: за що продасте, за те й продасте, може, й на хліб заробите; та, до речі, і заліза шматочок купіть мені — буду ковалювати». Винесла господиня ножі на базар і миттю продала їх: взяли, не торгуючись. Купила вона хліба, купила й заліза. З того заліза хлопець уже більше ножів накував. Господиня продала й ті і купила багато заліза. Хлопець викував з нього плуг — продали. Далі справа пішла так, що збудували кузню, накупили інструменту, і став хлопець кувати плуги, рала — одне слово, все... Помалу став чоловік багатшати, возити по ярмарках і спродувати те, що скував наймит. «Казала я тобі, чоловіче: візьмемо хлопця, а ти не хотів. А тепер ось, мабуть, сам бачиш, як він нам згодився. Він завів таку справу, що з ним без горя можна вік звікувати». Між тим, наймит став потроху й господаря привчати до ковальської справи — вже й той плуги кує. Грошей у них стало відтоді ще більше. Побачив якось хлопець старого собаку, який жив у господаря і вже був такий слабий, навіть не гавкав, та й каже: «Дядьку! А ви знаєте — яз цього Рябка зроблю зовсім молодого собаку. Хочете?» — «Зроби», — каже господар, глянувши на хлопця і знизавши плечима, а сам собі думає, що той жартує. Хлопець ухопив собаку за хвіст і потяг до кузні. Там він його вкинув до горна, спалив, тоді вийняв, поклав на ковадло, вдарив молотком раз, другий —л вийшов песик молоденький, гарненький; бігає той песик, знай собі гавкає, тішиться! Приходить хлопець до господаря и каже: «А що, дядьку, впізнаєте свого старого Рябка?» Той глянув і, побачивши свого Рябка молоденьким, зачудувався. Після того хлопець узяв і матір господаря, яка була вже дуже старою, кував її, розігрівав, знову кував — вийшла з неї молоденька дівчина, років вісімнадцяти. Скоро пішов поголос усім світом, що з’явився такий коваль, котрий зі старих людей кує молодих. Стали до нього звідусіль з’їжджатися: то король везе свою стару жінку, щоб перекував її на молоду; то пан везе матір; той

— батька. Всі їдуть, кожен хоче зробитися молодим. Хлопець усіх перековував, нікому не було відмови; лише господаря свого він не навчив, як із старих людей робити молодих, — господар саму лиш ковальську працю й знав. Багато, дуже багато надбали вони своєю працею грошей — господар уже не бідував. Відбув хлопець свій строк, одпрацю-вав визначені йому святим Юрієм три роки, збирається йти додому, а дядько не відпускає, просить, щоб лишився ще. «Ні, — каже хлопець, — не можна мені у вас більше жити, піду; вистачить на вас. А тільки ось що, дядьку: до вас приходитимуть люди, коли я піду, проситимуть, щоб ви зі старих робили молодих; та ви не беріться за це — нічого не вийде». І пішов собі. Незабаром, справді, до того чоловіка з’являється пан, привозить старого батька і просить зробити його молодим. Чоловік той божиться, що не вміє, та мужицьке діло таке: як не послухаєшся пана, то накладеш головою. А пан знай пристає: «Скуй мені молодого батька!» Нічого не вдієш, змушений був кувати. Поніс старого до кузні, кинув його у вогонь, спалив, поклав тоді на ковадло і хотів було кувати, а старий пан так і розсипавсь на порох. Причепилися до чоловіка, тягають його; стали судити, і присудили до шибениці. Ставлять на площі шибеницю, і повісили його. Коли чоловік зовсім уже конав, усі розбрелися по хатах. Зненацька підходить до шибениці хлопець та й каже: «А я ж застерігав вас, дядьку, щоб ви не бралися до справи, якої не знаєте». Тоді зняв із шибениці дядька і послав його в кузню кувати, а замість нього затягнув у зашморг лантух соломи. Другого дня прийшли люди до шибениці, щоб зняти повішеного. Дивляться, а замість чоловіка висить лантух соломи! Вони — до кузні; а той кує собі, мов і не було нічого. Знову потягли його до шибениці, знову повісили. А хлопець знов прийшов, вийняв із за-шморга свого колишнього господаря, відіслав його додому і звелів кувати, а замість нього підвісив колоду. Прийшли люди знімати повішеного, коли на шибениці хилитається колода! До кузні — той собі кує. Знову схопили його, потягли до шибениці і повісили. Хлопець прийшов і цей раз, зняв, послав додому і наказав: «Глядіть же, як тільки з’явиться хто на порозі кузні, кидайте йому просто межи очі все, що трапиться під руку — нічого вам за це не буде, ніхто не підступиться до вас і не займе». Пішов той чоловік додому — і ніхто вже відтоді його не займав.

З деякими легендами про вовків і ставленням до них великомученика Георгія та святителя Миколи ми ще зустрінемося нижче, а тут згадаємо тим часом про оригінальне повір’я, яке побутує в Олександрівському повіті, мовби вовчиця приводить дітей всього лиш раз на своєму віку, й до того ж стільки, скільки того року буває тижнів Різдвяної м’ясниці разом з масницею.

Українські легенди про походження ведмедя (справжній — игвш) варіюють на різні способи загальноарійське вірування про нього. У деяких народів та народностей є навіть і понині особливий культ ведмедя, який мав величезне значення в давні часи. Такий культ, зокрема, є й досі ще в обських остяків Тобольської округи, сургутських остяків, айнів і гиляків, лопарів, бурятів, кавказьких горців, фіннів, вогулів, алтайців, урянхайців (сойотів), сибірських киргизів, самоїдів, росіян тощо; залишив цей культ більш чи менш помітні сліди і в різних західноєвропейських народів, причому він часто змішується з культом вовка, собаки та ін. Ведмідь був для первісного дикуна найгрізнішим з усіх звірів, яких лише зустрічав він у лісі. На півночі це був цар лісів, який, окрім сили, розуму і хитрості, вражав ще тим, що міг ставати на задні лапи, нагадуючи собою людину, і особливо тим, що підошви його задніх лап дуже схожі на підошви людини. Звідси був уже один лише крок до визнання ведмедя перевертнем людини, що ми й справді бачимо в легендах і казках різних народів. До найхарактерніших українських легенд про походження ведмедя належить така. Коли Господь ходив ще по землі з апостолами, йшли вони одного разу через якусь річку біля млина, і треба їм було переходити місток. А мірошник узяв та.й сховався під містком, щоб налякати їх. Він одягнув кожух вовною назовні і несподівано вискочив з-під містка. Тоді Господь мовив до нього: «Та щоб ти так бігав, доки твого віку!» З того часу й повелись на світі ведмеді (м, Тараща, Холмська Русь, Ушицький та Олександрівський повіти).

Йшов якось Господь зі святим Петром через міст. Раптом з-під мосту вискакує чоловік у вивернутому кожусі — він сховався туди раніше, щоб налякати Ісуса й Петра — та як гаркне: «Ве!..» А Господь одвернувся від нього, сплюнув і каже: «Ну, то іди ж тепер у цій шкурі в усі краї світу, лякай людей, а люди лякатимуть тебе». Пішов тоді той чоловік ведмедем, а від нього вже розмножився й по всьому світу ведмежий рід. Ось тому ведмеді й схожі на людину (Старобільський повіт).

У ті щасливі часи, коли Господь був у безпосередньому спілкуванні з людьми й часто, напевно, являвся їм, один мірошник, одягнувши навиворіт кожух, хотів з-за рогу налякати «жида-мірошника». Сталося так, що цієї хвилини проходив Господь, і той мірошник наткнувся на нього. За таке нерозважне зухвальство, за повелінням Божим, він лишився назавжди ведмедем.

Ведмеді колись давно були звичайними людьми. Жили вони в лісі й нікого до себе не приймали, ні з ким не хотіли знатися. Ось зайшов якось туди один чернець. Усе село обходив — просився, аби пустили в хату. Але ніхто йому не відчинив дверей. Тоді чернець прокляв тих людей. Вони й зробилися ведмедями (м. Тараща).

Раз якось прийшов в одну хату збирач на церкву, а господар, щоб налякати його, сховався на покутті, за образами. За це Господь обернув його на ведмедя. Через те ведмідь і рветься завжди на покуття, коли його приведуть в хату (Старобільський повіт).

У Житомирському повіті кажуть, начебто ведмідь і мавпа виникли з людини-чаклуна, що обернувся раз назавжди в цих тварин, здатних, подібно до людини, лазити по деревах і споживати однакову з нею їжу.

Нарешті, в місті Куп’янську записано ще дві легенди про походження ведмедя на мотив відомої казки Пушкіна «Про рибалку й золоту рибку». За цими легендами, на ведмедів були перетворені чоловік та його жінка (за другою легендою, — й дитя їхнє), що виявили ненаситну жадібність.

Не можна не згадати тут, що деякі з наведених вище українських легенд про походження ведмедя мають доволі близьку схожість з литовськими легендами. Так, легенда, записана в Трокському повіті, розповідає, що коли Спаситель ходив по землі зі Своїми учнями, йому якось довелося йти з одного містечка в інше, коли вже смеркалося. Татарин (іх^ог^'ш), а інші кажуть — гудас, тобто білорус, маючи намір налякати їх, вліз під міст на тому шляху, де вони мали йти. Як тільки Спаситель з апостолами підійшов до мосту, татарин почав ревти (тигтеО по-ведмежому. Учні, які вперше почули той рев, спитали Господа: «Вчителю, хто це так реве (щ'игпа)?» Спаситель відповів, що це реве такий звір, якого вони ніколи ще не бачили. Звір цей зветься ведмедем (тевгка). За хвилину учні побачили кошлатого ведмедя, який вибіг з-під мосту і зі страшним ревом зник у лісі. Через те ведмеді, як перевертні з людей, мають підошви, дуже схожі на людські. Кожну людину ведмеді вважають за кривдника і, зустрівшись з нею в лісі, не випускають живою за те, що людина зробила ведмедя перевертнем. Ось чому людині ніколи не можна насміхатися з ведмедя, бо не відомо, хто він такий.*

Литовська легенда, яку наводить Фекенштедт, дуже нагадує наведену нами раніше українську легенду про походження «хохлів і москалів».**

‘В Олонецькій губернії на підтвердження того, що ведмідь є насправді перевертнем, серед різних інших доказів посилаються, між іншим, і на те, нібито було безліч випадків, коли при здиранні шкури з убитого ведмедя виявлялося, що тіло його під шкурою було оперезане чоловічим пасом або знаходили під нею рештки білизни, вбрання, прикрас і т.ін.

‘‘Дивіться розділ «Українські легенди про походження різних народів».

Громада селян у кожухах вирушила в зимовий час на весілля, витіваючи різні штуки. Спаситель і святий Петро випадково йшли тією ж дорогою. Селяни, побачивши гаданих прочан, надумали з них посміятися. Злізли з возів, одягли кожухи навиворіт і загородили їм шлях на мосту, через який ті мали проходити. Не зважаючи на прохання подорожніх дати їм дорогу, селяни й далі знущалися, так що Спаситель розгнівався врешті і промовив: «Якщо ви хочете бути ведмедями, то будьте ними!» Щойно він вимовив це, як селяни відразу ж перекинулися на ведмедів.

Дещо вище в того ж Фекенштедта йдеться про те, що до Христа ведмедів не було. Під час Його земного життя один чоловік став лякати людей хутром, яке він одягнув навиворіт. Господь і перетворив його на звіра з хутром, тобто на ведмедя.

За іншою оповіддю, ходив старий чоловік по людях, роблячи їм добро. І довелося йому переходити міст. Коли старий був на мосту, якийсь невідомий чоловік виліз рачки і став рикати по-ведмежому. Старий промовив: «Якщо хочеш бути ведмедем, то й залишайся ним». Старий пішов собі далі, а чоловік той перекинувся на ведмедя і втік до лісу. Через те задні лапи у ведмедя й залишилися схожими на людські ноги.

До тварин-перевертнів, за українськими легендами, належить також і кріт (звичайний — Таїра еугореса). В одного багатія, — розповідає легенда, записана в Подільській губернії, — була якось спільна із злидарем нива. В один і той же час вони її засіяли, і навіть одним і тим же насінням. Засів злидаря Господь благословив, і на його ділянці ниви вродило, а на ділянці багатія зовсім не вродило.

Але багатий став відмовлятися від своєї ділянки й каже бідному: «Це на моїй ділянці вродило, а на твоїй не вродило». Які докази злидар не наводив багатієві, той і слухати нічого не хоче, а тоді пропонує йому для розв’язання суперечки таке: «Якщо ти вбогий, не віриш мені, то завтра вранці підемо на ниву, і нас сам Бог розсудить». На тому злидар і пішов собі додому. А багатій узяв та на ділянці злидаря викопав яму, посадив у неї свого сина й каже йому: «Дивися ж, синку! Коли я завтра спитаю, чия це нива, то ти відповідай, що це нива не вбогого, а багатого». Тоді прикрив сина в тій ямі соломою й пішов додому. Рано вранці зібрали громаду. Приходять на ниву. Багатий і питає: «Скажи, — каже, — Боже, чия це нива: багатого чи вбогого?» — «Багатого! Багатого!» — лунає голос з середини ниви. А Господь каже з гурту людей: «Не слухайте його: нива — вбогого!» І тоді Господь усе розповів людям, а синові багатія каже: «Ото сидітимеш ти під землею поки світу й сонця!» Отак і зробився кріт із сина багатія.

В Ушицькому повіті цю легенду переказують дещо інакше. Один багатій надумав стати мудрішим за Самого Бога. Для цього він загорнув сина свого й спитав Бога: «Вгадай, що тут загорнуто?» Господь відповідав йому: «Загорнуто крота». Багатій розгорнув і побачив, що його син справді зробився кротом.

Невеличкі звіренята сліпці (зінські щенята — жіночі щенята — Spalax typhus) народжуються від жінки за її гріхи (Літинський та Проскурівський повіти). Вони страшенно злі й дуже отруйні, через що Бог позбавив їх зору, аби вони не завдавали надто вже багато шкоди. Якщо б у них були здорові очі, вони б і людей їли. (Старобільський повіт). Той, кого вкусив сліпець, неминуче вмирає (Літинський та Проскурівський повіти).

Зінське щеня просило в Бога таких очей, як у вола. Бог сказав йому: «Нарий стільки купок, скільки зірок на небі, тоді дам». З того часу воно й намагається якомога більше нарити купок, щоб отримати такі, як у вола, очі (Харківський та Старобільський повіти).

Хто знайде де-небудь зінське щеня, притисне його до землі палицею і тоді задушить, притиснувши хребта двома пальцями — великим і мізинним, той з успіхом буде «давити заушниці» (залозки), допомагатиме при лікуванні «завалів» (Харківський, Літинський та Проскурівський повіти).

Щодо зайця (русак — Lepus vulgaris, біляк — Lepus timi-dus) на Україні кажуть, що він не тільки створений чортом, а й завжди є звичайно його передовим. Ось тому, якщо заєць перебіжить комусь шлях, то з тією людиною неодмінно станеться лихо, або ж на неї чигає невдача в тій справі, в якій вона йде. Коли побачиш зайця, який перебігає шлях, одразу ж для попередження лиха треба викинути з возика віхоть сіна, і заєць тоді повернеться назад (Літинський та Старобільський повіти).

У Черкаському повіті записано таку оповідь про зайця, що її часто наводять у дитячих читанках. Думає одного разу собі заєць: «Я — безсиліший за всіх на світі: всього боюся; пташка злетить — я й тієї жахаюся... Піду ліпше втоплюся!» Ось іде він до болота, йде берегом і шукає, де б краще кинутися у воду. Коли раптом жаба — шубовсь у воду! «Еге! — думає заєць. — Не стану ж я топитися, бо виявляється, є й таке на світі, що мене боїться!»

Щодо кажанів, тобто летючих мишей (звичайний кажан — Vesperugo noctulo), у Старобільському, Костянтино-градському, Ушицькому, Луцькому та Таращанському повітах кажуть, що кажани походять з простих мишей, які з’їдять паски чи взагалі чогось свяченого на Великдень. Тому біля церкви й буває багато кажанів, бо там після освячення завжди залишаються шматочки паски, які з’їдаються простими мишами, що відразу ж обертаються на кажанів. Коли зловиш кажана, то треба зварити його й розібрати кісточки. Поміж багатьма кісточками в нього є одна — грабельки і друга — вилки. Варто лише тими грабельками зачепити яку завгодно дівчину, і вона буде твоєю. Однак вона недовго житиме — всього один рік, і потім помре. Як тільки почне виходити рік, слід відштовхнути 11 вилками, — тоді вона відстане, і вже не помре (Київський та Проскурівський повіти).

У Старобільському повіті кажана засушують і носять від лихоманки. Якщо худобу, призначену на продаж, загодувати засушеним кажаном, то вона сильно й швидко товстішає. Та це — великий гріх: така худоба скоро пропадає. Людина, яку вкусить кажан, помирає. Якщо кажан «опакостить» голову, то буде лисина (Проскурівський повіт).

Про деяких інших тварин є тільки різні повір’я, що стали наслідком багатовікових спостережень й часто забарвлені християнським елементом. Так, щодо звичайних мишей (домашня — Mus musculus, лісова — Mus sylvatisus, польова — Mus agrarius) є прикмета, що коли їх багато буває взимку, то наступного року буде врожай; якщо вони частіше гризуть верхню частину печеного хліба, то це на врожай, а якщо нижню — на недорід. А щоб миші не знищували хліб, треба на Маковія (1 серпня — за старим стилем. — Ред.) принести освяченої в цей день води, піти з нею у комору, окропити її й промовити: «Миші! Не ходіть у комору: вас не пустить туди маковійська вода!»

Коли зловиш мишу, треба її присмалити й тоді пустити: всі перекочують з двору; а коли підкурювати їх тютюновим димом, то вони пропадатимуть (Старобільський повіт). Коли миші величезними стадами переселяються до невідомих країв, то це провіщає війну (Проскурівський повіт).

Байбак (Arctmomis bobac) на зиму засинає, на Стрітення перекидається на другий бік, а на Явдохи (1 березня — за старим стилем. — Ред.) свисне вперше і знов засне, якщо холодна погода, а коли погода тепла, то встає й починає походжати (Старобільський повіт).

їжак (європейський — Erinaceus europaeus) після Покрови залягає в барліг. За входом до нори і місцерозташу-ванням його барлогу судять, чи суворою буде зима і взагалі про погоду, яка має бути взимку: якщо лігвища їжака на узліссі, буде тепла зима, а якщо посеред лісу, то зима буде суворою. Вітер і сніг взимку мають бути з протилежного від нори до лігвища боку. Сало їжака вживають як ліки для тих ран у худоби, в яких заводяться черви, а також для освітлення (Старобільський повіт).

Ласка (Putorius vulgaris) вважається дуже шкідливою твариною. З’являючись у хлівах, ласки псують корів: молоко перетворюється на кров. Кажуть також, що коли ласка перебіжить через тварину, яка лежить, то тварина не в змозі буває після того підвестися, і в цьому випадку конче потрібно звернутися за допомогою до знахаря, котрий вміє нашіптувати проти такої шкоди (Житомирський повіт).

Хто тримає у дворі кролів (Lepus cuniculus), в того не плодитиметься худоба (Старобільський повіт).

УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО СВІЙСЬКУ ПТИЦЮ

Шкраїнські легенди та перекази широкою ¹ хвилею захопили також і пернате царство, причому й ці всі майже без винятку легенди та перекази перебувають у найтіснішому й гцонайбезпосереднішому зв’язку як з апокрифами, так і з давніми релігійно-міфічними поглядами на природу. Зі свійських птахів українські легенди та перекази розповідають про курей, гусей, качок, індиків, голубів і павича.

Курка походить із землі (Ушицький повіт). Але погляди на неї розходяться до цілковитої протилежності навіть у місцевостях, що належать до одного й того ж повіту. Так, у слободі Біло-Куракиній Старобільського повіту її вважають Божою птицею, тому що, коли народився Ісус Христос, вона кігтями загребла Його, щоб не знайшов Новонародженого який-небудь (sic!) Ірод; а в слободі Микільській того ж повіту курку вважають проклятою Господом за те, що коли Спаситель переховувався від «жидів», то кури вигребли Його ногами. Ось тому курей і не освячують на Великдень і не їдять курячих ніжок; втім, сама курка — птаха благословенна за яйця, що вона їх несе і що освячуються разом з паскою. Така ж різноголосиця помічається і в повір’ях щодо того, як курка співає по-півнячому. Переважає той погляд, що така курка віщує смерть когось із мешканців тієї оселі або взагалі нещастя. Таку курку беруть у руки, перекидаючи її то хвостом, то головою вперед, вимірюють відстань від столу до порога: якщо перед самим порогом курка вляжеться хвостом до нього, в такому разі їй відтинають хвоста, а якщо — головою, то відтинають голову (Старобільський та Проскурівський повіти). Або ж перекидають ту курку через хату, і якщо вона впаде хвостом до хати, то відтинають хвоста — і з неї вийде потім «хазяйка, несуха й сижуха»; а якщо — головою, то відтинають голову, причому з такої курки не можна варити борщу, а треба її лише «пом’янути». Проте в Проскурівському повіті є й зовсім протилежне повір’я: якщо курка заспіває півнем (це буває внаслідок того, що в неї наростає на язиці «пи-поть» — тіпун), то це є гарною прикметою: своїм співом вона відганяє ворогів.

Яйця, знесеного куркою під Благовіщення і на Великдень, не можна класти під квочку: з нього вийде калічка. Щоб кури були плодючі, треба нагодувати їх на Новий рік кутею, а також погодувати нею й на Водохрещу і при цьому ще окропити святою водою. З тією ж метою («щоб кури плодились») радять на Новий рік, як тільки прийдуть перші посипальники, посадити їх у хаті на лавці, а самому піти з кочергою під сідало й пополохати курей; потім ввійти до хати й дати посипальникам, що Бог послав (грошей чи ласощів — пряників, цукерок). Для того, щоб примусити курку раніше заквоктать і раніше сісти на яйця, треба під Різдво звалити її з сідала помелом. Коли курка чи інша якась свійська птиця сидить на яйцях, то не можна трусити сажі в димарі: всі яйця почорніють; не можна також смажити тоді яєць і кидати в полум’я їхню шкаралупу: запечуться і не вилупляться курчата. Ввечері кури кудкудачуть — на нещастя, вранці — на щастя (Старобільський повіт).

Спів півня (Gallus) неодмінно на світанку й часто вдале провіщення саме співом погоди в Олександрівському повіті пояснюють тим, що в півня є особлива — «ангельська» пір’їна, яка крутиться, коли півню час наспіє вже прокинутися на світанку, а так само крутиться й на погоду, внаслідок чого він чує тоді, що співає вже «морський півень» (кажуть, що морський півень, мабуть, живе, як і «морські люде», «в лузці»). Якщо півень обійде навколо хати й тоді заспіває, це знак, що обов’язково будуть гості (Новомосковський повіт), і причому — з того саме боку, з якого боку хати півень співає. Йому звичайно примовляють у цей час: «Якщо дорогий гість, нехай тобі буде золотий хвіст, а якщо поганий гість, то нехай відпаде і той хвіст». Якщо півень співає ввечері, буде весела і тепла ніч; якщо вночі — нічого не бійся; якщо вранці і вдень — буде гарна погода; якщо на покутті і на порозі — будуть гості; якщо часто співає біля вікна — на нещастя, або ж хтось помре з домашніх (Старобільський повіт).

Чорного півня не слід тримати у дворі, тому що там, де він їсть, ніколи не живуть в мирі і злагоді чоловік з жінкою. Аби нишком зчинити в якійсь сім’ї сварку між чоловіком і жінкою, досить лише принести їм у подарунок чорну курку (Старобільський повіт).

Не говоритимемо тут про те, яку велику роль відіграє й понині півень у народних казках і різноманітних (особливо весільних) обрядах, а також яку важливу роль відігравав він у давнину як жертовна тварина і як символ сонця, в переносному значенні — всього світлого й доброго, а скажемо ще принагідно декілька слів про півня-царика. Півня цього можна, — кажуть у Чигиринському повіті, — впізнати ще тоді, коли він перебуває в яйці, бо він вже в яйці пищить. З віком він стає дуже сильним і сміливим, так що його бояться не тільки півні, а навіть сам диявол, який не сміє ввійти у двір, де є півень-царик. До півня цього на Україні ставляться з великою повагою, і різати його вважається справою нерозсудливою і грішною. Чумаки, вирушаючи у велику дорогу, беруть його із собою як найкращий і надійний оберіг від усього лихого. Професор М. Сумцов на підставі оповіді, записаної п. Підберезьким у Чигиринському повіті, та іншої оповіді, записаної поблизу міста Охтирки Харківської губернії і обробленої в художній формі Я.І. Щоголевим у невиданому вірші його «Климентові хутори», схильний ототожнити півня-царика з тим червоним півнем, який, за народним повір’ям, відкриває скарби. А в паралель до українських повір’їв про півня-царика ставить дуже схоже чеське повір’я про білого півня, який начебто приносить у дім щастя і охороняє його від злих чарів.

Гусей (Anser) і качок (Anas) Господь благословив у їжу людям за те, що вони прикрили Спасителя соломою, коли Він ховався від «жидів». Гусей «для завода» треба купувати з верхоріччя, «за водою» — тоді вони краще плодитимуться. Купованих «для завода» гусей і качок (а також взагалі усяку птицю й дрібну скотину) мусить ловити сам покупець, а не продавець. Коли виведуться маленькі гусенята, їм припалюють страсною свічкою пушок на голівках, «щоб шуліка не хватала». Якщо в гусака вирвати з крил навхрест по три пір’їнки, то він пропаде (Старобільський повіт). Дикі гуси (або сірі — Anser ferus, cinereus, vulgaris, sylvestris palustris, Anas anser) походять із землі (Ушицький повіт). На зиму вони відлітають від нас у вирій, на теплі води. Коли дикі гуси повертаються навесні до нас, то, хто їх побачить, має взяти в руки віхоть соломи й підкинути його тричі вгору, вимовляючи при цьому: «Гуси, гуси! Нате вам на гніздо, а нам на здоров’ячко!» Солому цю потім треба зібрати і покласти під свійських гусей або курей-квочок — на кожне яйце по соломинці: тоді гуска або курка-квочка виведуть стільки пташенят, на скількох яйцях вони були підсипані, не буде жодного бовтуна (Проскурівський повіт).

Індичка (Meleagris, Meleagris gallopavo) — найслабша і «вриклива» (та, що боїться пристріту) птиця. Аби індички не пропадали, їх слід загодувати «свяченим» і окропити святою водою, а пташенятам, які тільки-но вилупилися, треба, як і гусенятам, припалити на чолопочку пушок страсною свічкою (Старобільський повіт).

Голови індички не годиться їсти: «Вона дурна і схожа на гадючу».

Голови голуба (Columba) також не їдять на Україні: вона (голова) проклята Богом за те, що голуб розсмикав солому, в якій Спаситель переховувався від «жидів» (Старобільський повіт). Щоб завести голубів, потрібно вкрасти підволоку з плуга й поставити її на тій споруді, де їх мають намір розвести: це буде чудовою приманкою для них (Проскурівський повіт); підволоку з успіхом можна замінити палицею, вкраденою у жебрака (Новомосковський повіт). У Старобільському повіті з цією метою радять застромити у стріху хліва, призначеного для голубів, шматочок тієї палички, яка лежить під хрестом, коли освячують воду. А далі треба купити пару голубів, і коли вони стануть плодитися, то першу пару голуб'енят залишити «для заводу», другу —-зарізати, причому голівки цих останніх увіткнути в стріху хліва, де живуть голуби; так само, якщо знайдеш на шляху чеку (загвіздок), візьми її, неси, не озираючись, додому і ввіткни у стріху голуб’ячого хліва. Якщо зробиш з клечальної (троїцької) осики хрест і ввіткнеш його в гніздо своїх голубів, а потім, коли знайдеш квач з мазниці (дігтярки) і ввіткнеш його у стріху чужого голуб’ячого хліва, до тебе перелетять з того двору всі голуби, тільки перелітатимуть вони не разом, а щомісяця по одній парі. Голуб’ячого пір’я не годиться класти в подушки: болітиме голова.

В кого плодяться голуби, в того не буде пожежі.

Посилання на християнську символізацію голуба ми знайшли тільки в одному повір’ї Старобільського повіту (слобода Біло-Куракино): голубів гріх їсти, бо в них вселявся Дух Святий; а якщо хто і їсть, то їх не ріжуть, а відривають (одкручують — майже по всій Україні) їм голівки.

Павич (звичайний — Рауо сгізІаШв) — погана птиця. Його м’яса й собаки не їдять. Про походження павичів є декілька легенд. В Ушицькому та Літинському повітах їх вважають перевертнями чортів. Колись уночі напередодні свята Благовіщення молоді чорт і чортиця умовилися вбрати одне одного в різні барви, якомога пишніше. Чортиця встигла прикрасити чорта, де тільки можна було, барвистими квітами; а чорт устиг лиш застромити в голову чортиці одну квітку, як раптом заспівали півні. Чорт і чортиця вмить перетворилися на павичів, та так уже ними й лишилися, бо чорти, за народним повір’ям, мають силу тільки до перших півнів. Тому не годиться прикрашати павичевим пір’ям ікони, як це необачно роблять іноді недосвідчені дівчата (Старобільський повіт).

У Лебединському повіті перших павича й паву вважають короленком і королівною, які вбиралися до весілля. Наречений одягся, а наречена не встигла, коли чаклун обернув їх на птахів. У тому ж повіті кажуть ще, ніби пава (очевидно — чортиця) вбирала якось свого павича, причому собі ледь устигла начепити на голову жмут пір’я, як заспівав півень. Так пава й лишилася зі жмутиком різнобарвного пір’я тільки на самій голові.

Нарешті, в Холмській Русі записано таку легенду про походження павичів. Був день Світлого Христового Воскресіння. Один багатий чоловік, убравшись у дорогі й гарні строї, не пішов до церкви, на прохання жінки, і лишився вдома. Жінка його весь час, поки йшло великоднє богослужіння, лежала в ліжку, аніскільки не клопочучись про вбрання. Бог покарав безтурботне подружжя за такі непростимі лінощі і перетворив їх на павичів.

УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО ДИКИХ ПТАХІВ

-W" -у одо диких і хижих птахів, то в легендах про III деяких з них не можна не помітити за-

III лишків так званого тваринного епосу; реш-і ? і та легенд є плодом простої спостережливості народу; проте як у тому, так і в другому випадку помітний вплив справила зі свого боку ще й апокрифічна література. Легенд про диких і хижих птахів збереглося чимало. Зупинимося на найголовніших з них.

Одним з найшанованіших, так би мовити, на Україні птахів є ластівка (сільська ластівка — Hirundo rustica, do-mestica gutturatis та ін.). Це — Божа пташка (Київський повіт). Створена вона Богом із землі (Ушицький та Літинський повіти). Благословив її Господь за те, що коли «жиди» розпинали Христа, ластівки крали в них цвяшки (Проскурівський повіт). Якщо ластівка в’є під чиєюсь оселею гніздо, то це передвіщає щастя тій родині (Старобільський та Літинський повіти). Розоряти гніздо ластівки або «драть» їхні яєчка — гріх: все обличчя у винних всіється веснянками, подібно до цяток на ластів’ячих яєчках (Літинський, Київський та Старобільський повіти). Більше того, ластівка, щоб відомстити, попсує корову, для чого пролетить під коровою тричі — молоко почервоніє і його стане так мало, що навіть теля пропаде з голоду (Старобільський і Новомосковський повіти). Хто розорить гніздо ластівки і вб’є її пташат, у того вона спалить хату, принісши з поля вогню (Харківський і Старобільський повіти). Щоб вивести з обличчя ластів’яче ряботиння (веснянки), потрібно, як уперше навесні побачиш ластівку, вмитися молоком і втертися тим рушником, в якому носили святити паску, — не тільки зійде ластів’яче ряботиння, а й станеш білолицим (Старобільський повіт). Або: коли побачиш уперше навесні ластівку, треба тричі сказати: «Ластівко, ластівко! На тобі веснянки, дай мені білянки!» (Подільська губернія). Декотрі, побачивши вперше навесні ластівку, беруть з-під правої ноги землі й помічають, якого кольору трапиться в ній вовна: такої масті і скотину треба тримати (Старобільський повіт). Якщо ластівки раптово відлітають з якої— небудь місцевості, то там слід неодмінно чекати мору на людей (Літинський повіт).

Якщо ластівка «напаскудить» комусь на голову, то голова в того чоловіка вкриється шолудями (Літинський і Канівський повіти).

Восени (в Літинському повіті 26 вересня — за старим стилем. — Ред.) ластівки не відлітають на теїілі водй, у вирій, а зчеплюються лапками одна за одну, утворюючи довгу вервечку, і, за якусь провину, замерзають на цілу зиму у воді. А напровесні, коли скресне крига і зігріється вода, вони оживають і літають потім аж до Здвиження. Не раз, буцімто, витягували взимку неводами цілі в’язки зчеп-ленйх одна 3 одною мерзлих ластівок (Київський, Тара-щанськйй та деякі інші повіти).

Природне бажання пояснити деякі особливості зовнішнього вигляду ластівки та її суто ідеальну сімейність породило особливу доси ть зворушливу легенду про походження ластівок з палко закоханих одне в одне чоловіка й жінки (Олександрівський повіт). Жили собі, кажуть, чоловік і жінка. Чоловік одного разу щось різав і забруднив руки кров’ю, а жінка в цей час підійшла й так і в’ється круг нього. Чоловік узяв ЇЇ за підборіддя й лагідно промовив: «Ластівко, — каже,

— ти мой!» — і п]рй цьому поцілував. Тієї ж мйті вони спурхнули й полетіли ластівками. Оце через те в ластівки й видно під горлечком червоненьку плямочку.

Не меншою повагою й любов’ю користується ластівка і в інших народів. У Чехії та Німеччині вона зветься «пташкою Божої Матері»; вважають доброю ознакою, якщо ластівка влетить у вікно. Розорити гніздо лас тівки чй вбити ЇЇ — тяжкий гріх (Німеччина та Італія) і, як кара за це, в корів тієї людини, іцо розорила гніздо, молоко обертається на кров або ж і зовсім пропадає (Угорщина і Німеччина). Давні письменники свідчать, гцо навіть хижі птахи вважають ластівку священною. У Арріана — ластівка попереджує Александра Македонського про небезпеку.

У Дагестані розповідають, що богатирі заснували аул Цу-даха з такого приводу. Зупинились вони одного разу на тому місці на ночівлю і ввіткнули прапор у землю біля свого вогнища. Прокинувшись уранці, богатирі побачили, що ластівки носять землю на кінець списа, до якого прикріплено було прапор, лагодять на ньому собі гніздо. Вчені пояснили це як добре знамення, і богатирі вирішили оселитися тут.

На монгольському сході є така чудова легенда, що являє собою суміш декількох казкових мотивів на апокрифічній підкладці і змальовує ластівку великою благодійницею роду людського. Коли всемогутнім Богом призначено було пророку Ноєві, хай буде над ним благословення, мандрувати в ковчезі по водах, що покрили всю землю, шайтан (диявол), обернувшись на мишу, всіляко намагався шкодити людям і звірям, які були в ковчезі. Він знищував запаси, псував майно і, нарешті, замислив погубити весь ковчег, потопивши його у водах вселенського моря. Для цього, забравшись якомога нижче, аж на дно ковчега, шайтан прогриз дірку в днищі його. Вода ринула, і ковчег почав швидко наповнюватися водою. Змія, що була тут же, заткнула дірку хвостом і стала голосно кликати на допомогу. Першою прибігла на той лемент кішка, яка, дізнавшись у чому річ, не чекаючи приходу пророка Ноя, хай буде над ним благословення, з’їла мишу. Винуватця було знищено, а тому карати було нікого; залишалось винагородити змію. «Змерзла я», — промовила змія. «Потерпи, — відповів пророк, хай буде над ним благословення, — коли зупинимося на землі, проси в мене для їжі найсолодшої крові, і я дозволю тобі годуватися нею». — «Пошли комара довідатися, яка кров найсолодша, бо мені не можна відлучатися». Довго літав комар. Ковчег уже зупинився. Скуштувавши крові усіх звірів, гадів і птахів, комар покуштував і крові людини. «Солодкість її ще й зараз я відчуваю на язиці», — Каже він ластівці, що летіла навстріч, показуючи їй язика. Почувши це, ластівка боляче щипнула його за язик, і комар уже Не міг говорити, а тільки пищав; за нього ж доказала ластівка, що найсолодшу кров знайдено комаром у жаби. — «Амінь. Аллах акбар!» — вигукнув пророк, хай буде над ним благословення. Звідтоді призначено змії годуватися жабами, а ластівку за свій порятунок людина береже в своєму домі разом з її гніздом і пташенятами. Змія хотіла з’їсти ластівку за її витівку, схопила її за хвоста; та ляйляк (лелека) відняв її в змії, яка встигла лише відкусити у ластівки кінчик хвоста. Досі можна бачити в кожної ластівки викроєний зубами змії хвіст. Кішка хоч і стала домашньою твариною, але й тепер зберігає все лукавство шайтана, якого вона проковтнула.

Ляйляк — священна птиця, це й дитина знає. Змія досі не може зігрітися кров’ю жаби; велика заслуга її перед праведним Ноєм, хай буде над ним благословення, та, мабуть, гріх її перед Адамом ще більший.

Такою ж благодійницею роду людського постає ластівка і в легенді, записаній у 1883 році на острові Лесбосі, поблизу берегів Малої Азії, зі слів одного молодого черкеса, і яка належить до великого циклу легенд про Соломона. Мудрий цар Соломон, син Давида, розумів мову всіх птахів і рослин і призначив усім тваринам їжу. Змії він призначив для покорму кров людини. Люди стали жалітися, що скоро загине весь їхній рід. Соломон зібрав усіх звірів і, вислухавши скаргу людини, послав комара розшукати для змії тварину з найсолодшою кров’ю. Через рік — нове зібрання звірів. Комар зустрів на шляху ластівку і каже до неї, що він вважає найсолодшою кров людську. Ластівка вирвала в нього язик і у відповідь Соломонові комар міг лише пищати — кс... кссс... Ластівка сказала, що комар онімів, та начебто встиг сказати їй, що найсолодша кров у жаби. І жабу було віддано в їжу змії. Невдоволена такою переміною їжі, змія кинулась на ластівку, але та випручалася і змії вдалося вискубти в неї тільки середину хвоста. Через те люди люблять ластівку й не розоряють її гнізда.

З монгольського сходу, слід гадати, легенда про ластівку, як благодійницю роду людського, проникла до наших во-тяків, що ставляться до ластівки з великою шаною і вважають, що вона приносить із собою щастя; тому вотяки влаштовують під дахами куали гнізда з берестяних ящиків для ластівок і ніколи не вбивають їх, боячись, що їх неминуче спіткає за це велике лихо.

Колись на землі жив страшний змій, який живився кров’ю тварин. Змій послав комара куштувати у тварин кров; язик у комара на той час був довшим, аніж тепер. Комар, помандрувавши по світу, повідомив змія, що найсолодша кров у коня. Змій посилає його на пошуки вдруге. Через якийсь час комар прилітає й каже, що людська кров солодша за кров усіх тварин на землі. Не встиг комар скінчити мови, як до нього підлетіла ластівка й відірвала в нього язика, щоб він не говорив на людину. Комар злетів і запищав. Змій розгнівався на ластівку і схопив її за хвіст. Ластівка вирвалась із рук (sic!) змія, лишивши в них середину хвоста. І залишився в ластівки хвіст назавше в такому вигляді, в якому він нині є.

Горобці (сірий, домашній — Passer domesticus) виникли з чортів, і взагалі горобці — проклята Господом пташка (Ушицький та інші повіти). Про походження їхнє є в Літинському повіті така оригінальна легенда. «Жиди» постійно тримали і тримають кіз. Колись вони так їх любили, що навіть послід козячий ховали у свої пуховики. У пуховиках послід цей зігрівся, і з нього зродились горобці.

Оскільки «жиди», за українським народним віруванням, підпорядковані безпосередньо дияволу, то й горобців не можна назвати інакше, як «чортовим насінням». «На Семена» (1 вересня — за старим стилем. — Ред.) горобці збираються в очерет, і чорт їх міряє тут на мірки четверики. Насипле мірку з верхом, і тоді «зчеркне»: скільки горобців опиниться понад міркою, тих чорт випускає на волю, а які залишаються в мірці, тих він забирає собі (Київська губернія і Літинський повіт). Саме зібрання горобців «на Семена» (приблизно в цей час горобці збираються у доволі великі зграї) зветься гороб’ячою радою.

Прокляття Богом горобців тісно пов’язується з розп’яттям Господа на хресті. Про це є декілька доволі близьких, зрештою, за основним своїм мотивом легенд. У Маріупольському повіті кажуть, що коли розпинали Христа, то горобці гукали: «Жив! Жив! Жив!» «Жиди» почали тоді ще з більшою жорстокістю мучити Христа. За це Господь прокляв їх і не дозволив їм відлітати на зиму в теплі краї. Восени, коли бувають «жидівські кучки», тоді й горобці літають також кучками. Взимку їх багато гине.

У селі Микольському розповідають, що коли розіп’яли

Господа, то на хрест Його сіло двоє горобців — червоний (червоноголовий — Passer montanus) та сірий. Червоний гукав: «Помер, помер!» А сірий (звичайний, наш): «Жив, жив!» Тоді один з вояків ударив Спасителя списом у бік. За це Господь прокляв горобців, не благословив їх у їжу (хоча дехто й їсть) і спутав їх, щоб вони не ходили по землі, а стрибали.

У селі Біло-Куракиному того ж повіту записано такий варіант цієї легенди. Горобця проклято за те, що коли «жиди» розіп’яли Христа, то горобець весь час гукав: «Жив, жив!» Розбійники (sic!) повернулися і забили Господу залізний цвях у саме серце (у слободі Кризькій кажуть, що горобці, крім того, приносили й залізні цвяхи, якими «жиди» прибивали до хреста Спасителя). Тому залізними цвяхами «і Боже як гріх» (дуже грішно) збивати домовини, «склепувати» ікони і кріпити іконостас.

У Південній Росії про горобців кажуть так. Горобці — прокляті Господом птахи. їх треба видирати з гнізд, тому що вони говорили «жив», коли «жиди» прийшли подивитися, чи помер уже Христос. Так би «жиди» й не знали, якби не сказав горобець, а щойно горобець мовив: «Жив, жив», одразу ж один «жид» узяв та й прохромив списом (sic!) боки Ісусу Христу.

Для кожного, сподіваємось, цілком зрозуміло, що всі такі легенди, ґрунтуючись на апокрифічних оповідях, водночас скористалися з тих звуків, які найчастіше видають горобці, і які справді дуже схожі на слово «жив».

Вбачаючи в горобцях породження чорта, вважаючи їх фізичними, так би мовити, винуватцями хресних страждань і навіть смерті Спасителя, народ ставиться до горобців вельми вороже. Діти нещадно розоряють їхні гнізда, всіляко мучать горобців, — і ніхто не зупиняє їх у цьому. А «жидам» горобці начебто настільки милі, з указаних вище причин, що коли спіймаєш горобця й понесеш до «жида», той неодмінно викупить його.

На протилежність горобцю, невелика пташка посмітюха (справжні подорожники, з родини лісових співців — Calcarius) користується на Україні пошаною, але чому — невідомо. В Старобільському повіті кажуть, що коли тільки жайворонки не прилетять на Сорок мучеників (9 березня — за старим стилем. — Ред.), тоді за них співають посмітюхи, за що жайворонки, після того як вродить збіжжя, мають дати посмітюхам мірку пшениці.

Інша маленька пташка — волове око, або волове очко (коров’ячий жовтушник — Agelaeus pecoris) — також користується на Україні не меншою пошаною: гніздо цієї пташки гріх «драть», інакше осліпне віл (Київський повіт). Таке ставлення народу до волового ока, цілком імовірно, пояснюється надзвичайно зворушливою легендою про його походження, яка збереглася, між іншим, у Галичині, як уламок давньоарійської старовини. Маленька пташка ця, кажуть люди, виникла з дитинчати, яке дуже любило свого рідного батька. Давно, дуже давно вже минулося це. Напали на село татари, спалили всі хати, а людей повбивали. Вбили й батька цієї дитини, тулуб викинули на вигін, а голову закопали десь під корчами. Це тому волове очко й стрибає завжди попід корчі й зірко всюди видивляється, розшукуючи голову батька, щоб поховати її там, де поховано тулуб. Однак і досі ніяк не може знайти. Колись усе-таки знайде воно голову свого батька, поховає її — і тоді знов стане людиною. Волове око розуміє мову людини і, коли хтось покривдить його, жорстоко мститься за те.

Те, що насправді легенда ця є уламком давньоарійської старовини, можна пересвідчитися на дуже схожій з наведеною легендою індійській казці. В одного царя було багато синів. З меншим сином батьки погано поводилися; а втім, лише цей син і був добрим та лагідним. Він один лишився при батькові, коли той зазнав поразки в битві і втік. Під час утечі цар і цариця від утоми й знемоги померли, і цей син турботливо поховав їх. Сонце, зворушене такою синівською любов’ю, перетворило юнака на прекрасного птаха з гребенем.

Перетворення люблячих дітей на птахів може бути пояснене тим, що за сивої давнини символом дитячої любові був саме птах, як про це свідчать різні давні й середньовічні «фізіологи».

Щодо дятла (справжній зозулястий — Dendrocopus; наш звичайний, або великий зозулястий — Dendrocopus major, Picus major, cissa та інші) також є переказ, записаний П. Кулішем, наче він був раніше людиною, а потім Бог так дав, що він перекинувся на птаха. А втім, є й інший переказ, ніби дятел виник із землі, а що із землі, то — від Самого

Бога. Кажуть, що якби послухати вночі біля гнізда дятла, то можна було б виразно почути, як він стогне: це в дятла голова болить від того, що він цілоденно безперестанку довбає дерево.

Якщо дятел стукає в ріг чийогось дому, то це — передвістя смерті. Це повір’я, відоме і в галичан, належить до часів сивої давнини, коли дятел вважався зловісним птахом. Святий Епіфаній порівнює дятла з дияволом. За словами Плінія, дятел сів якось на голову претора Люція Тубе-ра в той час, коли той виконував свій суддівський обов’язок, й повідав, що вітчизна його загине, якщо він, дятел, не буде вбитий; а якщо Люцій Тубер уб’є його, то невдовзі сам помре. Люцій Тубер, люблячи вітчизну, поспішив убити дятла, і скоро після того сам помер.

Пліній через те вважав дятла пророчим птахом, «in aus-piciis magni».*

Сорокопуда (сірий — Lanius excubitor; малий — Lanius minor) гріх «драть» із суто практичних міркувань: він «тягне за курами» — б’є кібця (Київський повіт).

Щодо солов’я (справжній — Lusciola; курський — Lusci-ola philomela; різноголосий — Lusciola hubrida; степовий — Lusciola Golcii) у Проскурівському повіті твердять, ніби в нього зовсім немає задньої частини — її відірвав у солов’я кліщ. Ось чому соловей, боячись, аби кліщ не відірвав у нього й ще чогось, не спить тепер цілими ночами і весь час співає: «кум кліщ».

Про походження солов’я знаходимо у П. Куліша таку легенду-казку. Одна дівчина дуже запала в серце вужеві. Та й сама закохалася в нього. Він і повіз її до себе в палац. А в нього палац був увесь із кришталю. Стояв він під землею, в якійсь могилі, абощо. Ну, звісно, старенька мати попервах побивалася за донькою. Та й як, насправді, не побиватися?.. А донька — чи спізналася вона там з вужем, чи не спізналась, але, як би там не було, завагітніла і, коли настав час, розродилася близнятами — хлопчиком і дівчинкою. Обоє — як з воску вилились, у матір. А вона з себе була така гарна, мов квітка. Ось, коли Бог дав діток, вона й каже:

‘Про дятлів дивіться також нижче в розділі «Українські легенди та перекази про гадів» (наприкінці абзацу, де йдеться про черепах).

«Як вже наші діти людьми народилися, то ми їх у людей і перехрестимо». Сіла в золоту карету, поклала діток собі на коліна й поїхала в село до священика. Ще карета не докотилася до царини, а матері вже хтось доніс про це. Стара зчинила галас на все село, схопила косу та й до царини. Бачить дочка неминучу смерть, та як заголосить до діток; а тоді й каже: «Літайте ж ви, дітки, пташками по світу: ти, синку, соловейком, а ти, донечко, зозулею». Випурхнули — соловейко у праве, а зозуля — в ліве віконце карети. А карета, коні та інше все — не знати де й поділися. Не стало й доньки, тільки понад шляхом на тому місці виросла глуха кропива.

Про походження зозулі (звичайна — Сисиїш сапогш; сипуха звичайна — Б^іх йаттеа) є й докладніша легенда-казка, яка в цілому дещо нагадує щойно наведену. Купались якось у ставку дівчата. Виходять з води, і кожна стала брати своє плаття. Одна дівчина — до свого плаття, аж дивиться, а в нього забрався вуж. Лежить, згорнувшись у клубок — ніяк не можна тій дівчині взяти плаття. Що тут робитимеш? Нема в що їй вдягатися!.. Тоді раптом вуж і каже дівчині: «Я вилізу, та тільки за умови, щоб ти була моєю, а то не віддам плаття». Як тут — за вужа заміж іти?! Стоїть бідолашна дівчина біля води; стояла вона там доти, доки череда пішла в село. Нарешті, взяла вона своє плаття у вужа й каже до нього: «Піду за тебе, присилай сватів». Старости не примусили себе довго чекати. Подала їм дівчина рушники. Ось відгуло й весілля. Чоловік не бере її до себе додому, а каже: «Поживемо поки що у твого батька».

Чи довго, чи недовго так вони жили, тільки якось чоловік заявляє їй, що піде на те саме місце, де вона тоді купалася: «Піду, — каже він, — а коли дуже вже засиджуся там, то прийдеш туди й гукнеш: ку-ку! ку-ку! ку-ку! — я зразу ж і явлюся до тебе. А тепер іду: треба зі своїми рідними побачитися. Бачиш, — каже, — ти не схотіла в моїх рідних жити, а мені без них сумно». Пішов. Нема його й нема. Пішла жінка на те місце, де вона колись купалася з подругами. Приходить і гукає: «Ку-ку! ку-ку! ку-ку!» Виплив її чоловік, і зажили вони знову разом, як і раніш... Через якийсь там час чоловік знову збирається йти до своєї рідні, а жінці наказує викликати його з води, якщо він часом надто вже засидиться у своїх. Тоді зібрався і втретє провідати їх. «І цього разу мене так само викликатимеш; прийдеш до води й скажеш: «Ку-ку! ку-ку! ку-ку!» Може трапиться, що тепер я й не випливу до тебе. Та коли сам не випливу, то пришлю свого приятеля. Схочеш зі мною побачитися, сідай на нього, коли він випливе, — приятель цей і відвезе тебе до моїх рідних. Не бійся сідати на нього: він мій щирий товариш... Отож приїзди, благаю тебе, до мене. А коли не приїдеш, то не будеш мені за жінку й не повернешся вже до своїх рідних, а перекинешся на птаха».

Не схотіла вона їхати до вужаки, який був її чоловіком, — й відразу ж перекинулася на птаха, полетіла, й тепер «кукає».

У Літинському повіті зозулю вважають перевертнем князівни. Закохавшись в якогось молодика, князівна довго приховувала кохання своє від батька, який чомусь ненавидів цього молодика. Одного разу закохані сиділи десь разом, і князівна, в пориві ніжного почуття, яке охопило її, сказала обранцеві своґо серця: «Ах ти, Моя зозулько!» Батько князівни випадково почув ці слова і в страшному гніві на доньку промовив: «То ж будь ти зозулею!» Князівна в ту ж хвйлину й перекинулася на зозулю.

В Ушицькому повіті кажуть, що зозуля й чайка (звичайна — УапеНш сареііа; степова — Уапеїіш gregarius; болотяна

— Уапеїіиз Іеіісигш) походять від дівчат, які здумали було полякати Спасителя. Спаситель, аби покарати їх, вирік, щоб Одна з нйХ кукала, а Друга кигикала, поки світ сонця*.

В Олександрійському повіті зозулю вважають переверненою на пТаха вдовою, Через що вона й гнізда собі іноді не в’є. Нарешті, є Ще вірування, начебто зозуля стала з жінки, яка вбйла свого чоловіка й була засуджена за те Богом не маїи пари й поневірятися по лісах.

У Галичині зозулю вважають дівчиною, проклятою матір’ю й перетвореною на птаха за те, що вона, бажаючи налякати матір, заховалася якось за комин й почала кувать. У тій же Галичині записано цілком тотожну з ушицькою легендою оповідь про перетворення на зозулю проклятої батьком князівни й дуже перероблений варіант цієї леген-

’ У Переяславському повіті кажуть, їцо чайка — безутішна вдова. Коли помер її чоловік, вона з горя обернулась на чайку й весь час літала над його могилою кигичучи.

ди, за яким на зозулю перекинулася князівна, проклята матір’ю за те, що не схотіла вийти заміж за багатого князя.

Легенди про те, що зозуля пішла з людини-чоловіка (у німців der kuckuk — чоловічого роду) або жінки, й досі живі й у західноєвропейських народів. Так, французи кажуть, що в зозулі був батько — чоловік дуже бідний; коли він через страшні нестатки вирішив повіситися, зозуля кинулась шукати його. А знайшовши, коли він повісився, дуже тужила. І тепер вона не співає далі того часу, коли батько її наклав на себе руки.

З усіх птахів зозуля є одним з найпророчіших. Спочатку вона була тільки доброю віщункою як провісниця весни й літа, найкращих пір року. При цьому, значення доброї віщунки зозуля значно іншою мірою втримала в народній літературі західноєвропейській, аніж в українській та південнослов’янській. А втім, на Україні скрізь заведено в народі питати зозулю, коли хтось уперше почує її кування, скільки років вій проживе: скільки разів зозуля прокує, стільки років — передбачається — проживе той, хто запитує. Коли зозуля кує, то з волечка в неї в цей час випадає зернятками «намисто», яке вонй й Нанизує На гілочку (всім відомі яєчка Гусіні — кільцепряда). Якщо в того, хто почує вперше кування, виявляться в кишені гроші, то вонй не переводитимуться в нього цілий той рік. Ось чому дехто Навесні зав’язує іпага (гріш) у сорочку; щоб завжди бути при грошах.

Частіше в українській народній поезії — і незрівнянно рідше в поезії народів західноєвропейських — зозуля є злою вїіцункою. В українських піснях про смерть козака його мати, сестра й кохана, тужачи, прилітають до Нього на могилу зозу-ленькамй. Кування зозулі в заспіві вже зарані вказує на сумний зміст пісні. За українськими й польськими народними повір’ями, крйк зозулі в саду віщує погану погоду, а трикратний над оселею — смерть господаря. Тривале кування провіщає поганий рік та хвороби людей і скотини.

Зозуля незвичайна ще й тим, що на зиму нйчебто вона не сама відлітає у вирій, а несе її на собі одуд (Ушицький повіт). Повір’я це є нічим не пояснимим і принаймні дивним: порівняно маленька пташка — одуд — має нести на собі досить велику — зозулю. Чи не можна вбачати в цьому повір’ї видозміненого літературного запозичення з наведеної п. Потаніним монгольської казки про переліт птахів? Журавель побив маленького богоргоно й вивихнув йому ноги. Коли птахи зібралися в певний час для перельоту на північ, богоргоно звертається до них з такою промовою: «Ви зараз відлітаєте, а де я подінуся, хворий і до того із сім’єю? Без громади я тут лишуся на вірну загибель. Погляньте на мене теплим оком, батьки-добродії, й вирішіть мою долю, поки не відлетіли». «Еге ж, він правду каже, — погодилися всі птахи... Оскільки в його безпорадності винен журавель, то він і має нести покарання: нехай він однині й довіку тягає до півночі й назад на собі птаха богоргоно». І звідтоді при перельоті на північ і назад богоргоно сідає журавлеві на спину. А журавель через те рідко долітає до далекої півночі, тому що раніш за інших птахів утомлюється, бо летить з вантажем на спині.

Літературне запозичення вказаного вище українського повір’я з наведеної монгольської казки доволі ймовірне, оскільки й сама монгольська назва журавля — лег-лег проникла в Південну Росію у формі лелека, що позначає, втім, собою чорногуза.

Деякі повір’я про одуда (звичайний — Іірира ерорв) загалом більш чи менш схожі з повір’ями про зозулю. Проте одуд є багато зловіснішим птахом, ніж зозуля: на чиєму дворі сяде одуд, особливо якщо при цьому ще й довбатиме носом і кричатиме, там неодмінно станеться лихо (крик одуда дещо схожий на слова «лихо тут»), або хтось помре. Крім того, одуд

— птах мстивий. Якщо розорити гніздо його, то він полетить у поле, вкраде в кашоварів вогню, принесе його, покладе на хату й підпалить її (Старобільський повіт).

Зозуля не гине, а восени, чи через два-три роки, через сім років, перетворюється або на яструба (Ассіріїег; перепелятник — Ассіріїег пібш; коротконогий — Ассіріїег Ьгєуі-рев), або в крагульця, тобто кібця, інакше — місера, або навіть на орла. Звичайно говорять так, що на крагульця зозуля перекидається через рік, на яструба — через два, а через три роки — на орла, так що птахи ці не народжуються, а походять шляхом перетворення від зозулі. Цілком імовірно, звідси бере свій початок і відоме російське прислів’я: «проміняти зозулю на яструба».

За іншим віруванням, зозуля на сьомому році свого життя перетворюється на крагульця, стає ворогом людини, ховається під стріхою хат і нападає на свійську птицю. У вигляді крагульця зозуля, проникає в гнізда ластівок і горобців, тому ластівки й горобці, тільки угледять зозулю, відразу ж збираються в зграю, летять за нею і мстяться їй. Дивовижно, що саме таке повір’я було і в античному світі. У Плутарха («Vita Arati») зозуля питає інших птахів: чом вони відлітають усі при її появі, тоді як вона — зовсім не хижий птах? Птахи відповіли, що вони бояться в її особі майбутнього яструба.

Втім, у Літинському повіті прямо заявляють, що походження яструба — невідоме. В Ушицькому повіті щодо яструба розповідають таке. Яструб поклав знесене ним яйце під ворону. Ворона висиділа яструба, дбайливо годувала його й, милуючись, весь час кричала: «пан! пан!» Коли ж ворона, полетівши якось за кормом, довго не поверталася, а виведений нею яструб дуже зголоднів і, схопивши потім ворону, яка прилетіла, почав шарпати її, та вирвалася й закричала: «кат! кат!».

Яструбові в перший день Петрового посту жінки, збираючись до корчми, обіцяють відому десятину курчат; при цьому запрошують одна одну до корчми так: «Ходімо на шуляка». Такого звичаю дотримуються для того, щоб зберегти курчат од надто зірких очей яструба, який, у противному разі, всіх їх поб’є й поїсть. З цією метою будь-яка жінка, яка виносить уперше на двір курчат, неодмінно мусить зав’язати собі очі і, випускаючи курчат на землю, промовити: «Як не бачу я, де випускаю курчат, так щоб не бачив їх шуляк» (Літинський повіт).

Легенди про походження лелеки (гайстер, бусол, бусля, боцян, чорногуз; справжній — Сісопіа; білий — Сісопіа alba) мають виключно християнський апокрифічний характер, і намагання деяких вчених, приміром, Де-Губер-натіса, оточити їх міфічним ореолом є явно силуваними й нічим не обґрунтованими. В етнографічній літературі відомо дві основні українські легенди про походження лелеки. Перша, записана в декількох варіантах, подає це так. Коли Бог пересвідчився, що гадюки, вужі й усі отруйні комахи завдають надто багато шкоди людям, то зібрав їх усіх в один лантух і доручив якомусь чоловікові кинути в море.

«Візьми ось цей мішок, — каже Бог чоловікові, — віднеси його на море й кинь у воду. Але, коли нестимеш, не розв’язуй й не заглядай у мішок; неси собі так, щоб і не знав зовсім, що там є». Йде собі той чоловік з мішком до моря, і так йому кортить його розв’язати: «Як же це отак можна — несу на собі, та щоб я й не знав навіть, що несу? Чого, справді, боятися? Загляну!» Розв’язав мішок, а гади так і поповзли, так і поповзли з нього. Бог і каже тоді тому чоловікові: «Не схотів Мене послухатися, випустив гадів по всіх усюдах, — іди-но тепер сам їх збирай...» І став той чоловік з того часу буслом (лелекою).

За другою легендою, Пресвята Богородиця дала одного разу Свою сорочку служниці, щоб та пішла на море й випрала її, а до того суворо заборонила дивитися на саму сорочку. Служниця не послухалася, а коли подивилася, то побачила безліч різних гадів. Тоді Пресвята Богородиця мовила: «Якщо ти така, то будь чорногузом і їж цих гадів». Звідтоді- й досі чорногузи ходять і збирають всіляких гадів (Ушицький повіт).

До лелеки на Україні ставляться майже як до священного птаха. Двір, де є гніздо лелеки, вважається щасливим, саме село, в якому є хоч одне гніздо лелеки, — застрахованим від «великої тучі з бурею» (мабуть, тому, що лелека мостить своє гніздо на високому й зовсім відкритому і не захищеному місці). Не тільки розорити гніздо лелеки — великий гріх, а навіть полохати їх. За розорення гнізда лелека мститься тим, що приносить вогняну головешку й підпалює хату. Таке ставлення до лелеки, яке багато в чому нагадує ставлення до ластівки, пояснюється, з одного боку, тим, що він знищує різних гадів, а з другого — і лелека, й ластівка є радісними вісниками наближення весни.

Про журавля (сірий — Grus communis) у Літинському повіті кажуть, ніби він створений із землі, а в Луцькому — ніби журавлі пішли з циган, але як саме — невідомо. Якщо побачиш журавлів уперше навесні, коли вони летять з вирію, то треба називати їх веселиками, а не журавлями: хто назве веселиками, тому буде цілий рік весело, а хто журавлями, той буде цілий рік журитись.

Журавлі якнайсуворіше дотримують подружньої вірності: вони зграєю збираються судити самицю, яка завинила, і нещадно вбивають її своїми дзьобами.

Сова (сіра — Бугпіит аіисо), сич (звичайний — ІЧГисІаІа Іеі^таїті) і пугач (АиЬо ідиауш) є в українській народній поезії найзловіснішими птахами. Такої репутації птахи ці зажили не лише на Україні, айв усіх майже народів давнього й нового світу, як птахи нічні, хижі, що вирізняються до того ж відворотливою зовнішністю. Особливо це стосується сови, яка стала символом усього темного, похмурого, як у фізичному, так і моральному сенсах. У Біблії сова згадується як нечистий птах (П’ята книга Мойсеева: Повторення Закону: 14,12—18). Єгиптяни вважали сову символом смерті і т.ін. Середньовічні «фізіологи» й «бестіарії» ототожнюють сову з дияволом, батьком брехні, який боїться сонячного світла, тобто Христа.

За українськими народними віруваннями, сови й пугачі пішли з кішок, тому в них котячі голови, і крик їхній нагадує крик кішки (Ушицький повіт). Поява сови і пугача поблизу села наводить нудьгу й смуток на всіх пожильців його (Житомирський повіт). Крик сови й пугача на хаті взагалі віщує пожежу або смерть когось із членів родини. Та в Проскурівському повіті розрізняють: якщо пугач гукає; вповів! вповів! — то в тій хаті народиться дитина; а якщо: поховав! поховав! — то хтось помре.

Подібні до цих вірування про сову та пугача є і в поляків, і в угорців, і в німців. За віруваннями галичан, сова по ночах показує чортам і упирям гнізда дрібних пташок.

Проте як не похмуро дивляться на Україні на сову, народ усе ж не відмовив їй у глибокому й вельми зворушливому почутті, бо будь-який взагалі птах сам по собі безгрішний, чому він і ходить босоніж. Одного разу, — розповідають у Канівському повіті, — сова зустрілася із соколом (звичайний кречет — Баїсо сапсіісаш) і засперечалася, чиї діти гарніші. Сокіл каже: «Зведемо їх краще разом, та й подивимось». Звели. Побачила тоді сова, що ЇЇ діти гірші, а сокіл ще й плюнув на них. «Хоч мої діти й гірші, — мовила сова, — та мені їх більше шкода, ніж твоїх, бо вони

— мої діти. Тож не плюй на них, а коли вже тобі так хочеться плювати, то плюй на землю».

Як відомо, на цей же мотив є байка Езопа: «Мавпа ква-питься зі своїм дитинчам, якого вона вважала найгарні-шим у світі, на їхній огляд і змагання в красі».

З приводу того, що птах коня (Ahilvus), що належить до породи яструбиних, п’є звичайно тільки росу й дощову воду, в Подільській губернії є така легенда. Колись Господь гатив по світі греблі. Всі птахи, звірі й люди допомагали Йому в цьому, один лиш птах коня не схотів узяти ніякої участі. Ото через те він тепер й живе тільки росою та дощем.

Круки (чорний — Corvus; великий — Corvus corax), граки (Corvus frugilesus argicola та ін.) і галки (Colaeus maone-dula, Corvus monedula), що посідають таке чільне місце в усних поетичних творах і повір’ях різних народів, українськими легендами якось надто вже обійдені. У Ста-робільському повіті крука вважають проклятим за те, що він вирив з копиці Ісуса Христа, коли Спаситель ховався від «жидів». Чорним кольором крука Бог покарав за те, що він не повернувся до ковчега Ноя (таке ж вірування є і в поляків). У Проскурівському повіті він користується повагою й іноді служить віщуном. Пташат своїх крук висиджує не пізніше березня, поки нема ще мурашок, бо м’ясо молодих кручат є для них особливими ласощами. Кажуть, що колись крук узяв своїх маленьких діточок, поніс їх до ріки й посадив одного на березі, а з другим злетів понад рікою й питає його: «Годуватимеш мене хлібом? Якщо годуватимеш — перенесу». — «Годуватиму, але своїх дітей», — відповідало кручатко. Тоді крук кинув його у воду, а пташа, що сиділо на березі, саме втопилося.

Подекуди на Україні, так само як і в Галичині, вважають, що чорт літає по дворах у подобі крука, підпалює дахи і взагалі завдає людям багато шкоди. Коли кричить крук, дехто спльовує, як і в інших випадках, коли бояться зурочення чи пристріту, наприклад, при прокльонах. Схильністю круків і ворон (чорна — Corvus corone; сіра — Corvus cornix; грифова — Corvus crassirostris) до падла обумовлюється повір’я, що крук віщує смерть і стоїть у найближчому зв’язку з душами померлих. Відображенням цього повір’я є, між іншим, уподобана українською сільською молоддю гра в крука. В грі беруть участь: «крук», «матка», «дівчина» й «діти». «Матка», «дівчина» й «діти» стають у ряд, одне за одним, і йдуть до крука, який, сидячи, копає паличкою ямку. Між «маткою» й «круком» відбувається такий діалог: — «Круче, круче! Що ти риєш?» — «Ямку» (або — «піч»). — «Навіщо?» — «Окріп варити». — «Для чого?» — «Заливати ним очі дітям». — «За віщо?» — «За те, що вони поїли мою їжу». «Діти» на це відповідають, що вони не винні в тому. «Матка» обертається, щоб порахувати їх, а «крук» у цей час ловить «дітей» і т. д. Діалоги ці повторюються доти, доки «крук» не переловить «дітей» і, нарешті, не спіймає «дівчину», після чого всі вони нападають на «крука», валять його додолу й турчать йому у вуха, або проробляють те ж саме з «маткою». Професор О. О. Потебня на підставі того, що спільним мотивом в усіх варіантах цієї гри є намір «крука» залити дітям очі, цілком справедливо зауважує, що крук тут інакомовно виражає смерть: осліплені діти стають надбанням смерті. На те ж указує й саме копання «круком» ями, що є символічним вираженням похорону.

У Галичині прокляття ворони пояснюється іншим апокрифічним мотивом. Ворона хотіла було пити кров, яка крапала з ран розіп’ятого Спасителя, за що Бог прокляв її, і з тих пір частина дзьоба ворони навіки набула червоного кольору.

Любов граків і галок до стадного життя породила на Україні вірування, що в них є громадський суд, причому іноді всі вони гуртом убивають свого співчлена, який завинив (Старобільський повіт).

Колись був такий час, що всі звірі й птахи розмовляли людською мовою. Ключі від вирію тоді були у ворони. Та якось вона прогнівала Бога, і звідтоді ключі від вирію перейшли до сойки. Сойка летить до вирію раніше за всіх птахів, одмикає його, а сама повертається назад. За іншим варіантом, сойка щороку літає у вирій, та ніколи не долітає до нього: пролетить день, і відразу ж їй хочеться дізнатися, скільки пролетіла. То вона й повертається назад. І так сойка даремне літає туди й сюди, поки випаде сніг.

Сорока (звичайна — Pica rustica, candata, vulgaris та ін.; лісова — Dendrocitta) створена чортом і править йому за коня (Таращанський і Проскурівський повіти), тому застрелену сороку прив’язують до стелі в стайнях, певні, що нечиста сила не буде на конях їздити, а учепиться за сороку.

На Сорок Мучеників (9 березня — за старим стилем. — Ред.) сорока кладе на гніздо сорок паличок, а на Похвалу Пресвятої Богородиці (п’ятниця п’ятої седмиці Великого посту) «похвалиться яйцем» — знесеться (Канівський повіт). Крик сороки на хаті чи біля хати означає або те, що господаря хтось лаятиме, або він одержить якусь звістку, або ж будуть гості.

Орла (Адиііа; степовий — Aquila огіетаїів; яструбиний

— А9иі1а ґавсіаіа) на Україні знають безпосередньо. Тут найчастіше зустрічаються орли-горлані (Aquilae пауіае) Й малорослі орли, або орли-карлики (Aquilae тіпіНае), які живляться здебільшого мишами, жабами й зміями, але охоче пожирають і дрібних птахів. В українських легендах про орлів головну роль відіграють частково давні, пов’язані з орлом, міфічні уявлення сил та явищ природи, почасти старовинні фантастичні легенди «фізіологів» про птахів, які проникли до Південної Русі з «азбуковниками» й «палеями», або, найімовірніше, з тими «прилогами», якими рясніли південноруські схоластичні проповіді XVII століття. Спостереження ж над природою орла залишаються на другому плані.

Орел — не тільки цар-птах. Орли пішли з царів, через що зображення орлів і досі карбують на царських печатках (Ушицький повіт). Орла бити не можна. Мисливець, перш ніж вистрілити в орла, мусить спитати його тричі: чи він нажився на світі? Якщо нажився, то він подивиться прямо на мисливця, а коли ще не нажився, то відвернеться від нього. Його навіть і черви не їдять, і він не засмердиться ніколи, хоч тримай його доти, доки всохне (Новомосков-ський повіт). В орлиному гнізді неодмінно є гроші (і різні коштовні речі). Без грошей він ніколи собі гнізда не мостить (Новомосковський і Старобільський повіти). В усій цій легенді злиті, як говорить професор М. Ф. Сумцов, два мотиви: літературний — про ставлення орла до хвороби й смерті та народне повір’я про те, що птахи, переважно сороки й ворони, викрадають золоті й срібні речі. Перший мотив ґрунтується на легендах «палей» і «азбуковників» про птаха «харадра»: якщо хтось у хворобу впаде, то від ха-радра дізнається, чи живий буде, чи помре. Якщо померти йому, відверне від нього очі свої харадр; якщо бути йому живим, радісно злетить увись проти сонця. Ця легенда про харадра відома також із західних «бестіаріїв». Спільне джерело і наших, і західних відомостей — «фізіолог» святого Епіфанія. В українській легенді про орла цей літературний мотив перероблено стосовно самого орла. Повір’я, що в гнізді орла бувають гроші, з одного боку, певно, ґрунтується на тому, що народ звик бачити зображення орла (державний герб) на монетах і взагалі на всіх грошових знаках; з другого — на тому зоологічному факті, що деякі хижі птахи з воронячого роду, особливо сороки, справді крадуть і кладуть у своїх гніздах блискучі й металеві речі. В Галичині є повір’я, буцімто орел, зібравши багато золота й срібла, золотить потім собі голову й хвіст.

Легенда про те, як Бог призначив орла королем, або царем птахів, тісно пов’язана, між іншим, з походженням назви однієї маленької пташки — Маїасіїїа ^иіш (2аик попії^) — корольком. Одного разу Бог, маючи намір дати птахам короля, мовив до них: «Хто з вас злетить найвище, того Я й зроблю королем». Птахи злетіли у височінь — так високо, як тільки кожен з них міг. А поміж ними та й була така крихітна пташечка, меншої за яку нема вже й на світі ніякої іншої. Вона тихесенько сіла до орла на хвіст, а той і не підозрює нічого. І ось, коли орел злетів уже якнайвище, так високо, що його й оком не уздриш, та пташка спурхнула з його хвоста і знялася ще вище. Господь Бог, помітивши це, засміявся й каже: «На хвості короля прилетів корольок».

Про один з різновидів орлиної родини — грифа (справжній — УиІШг; сірий — УиІШг топасЬош) у Літинському повіті розповідають, начебто це — превеличезний птах, який може своїми крилами затулити світло сонця й літати без спочинку сорок діб.

Окрім птахів загальновідомих, українські народні легенди знають ще двох птахів, які не існували й не існують зовсім: «носорожця», або «єдинорожця», і «нічницю». Про першого з них ми скажемо в тому місці, де в нас йтиметься про потоп. А щодо нічниці, то це — начебто такий птах-, який сам від природи сліпий, і його завжди водить інша, маленька пташка; літньої ночі вона звичайно видає тужливий крик.

УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО РИБ І РАКІВ

Шоч слова «рибка», «рибочка», «рибонька» досить часто зустрічаються в українських народних піснях як найсердечніші найменування палко коханої дівчини, попри все це розділ легенд і вірувань про риб є вкрай бідним і ґрунтується виключно на апокрифах. Українські легенди та перекази стосуються тільки лиш «однобокої» риби — камбали, почасти в’юна, скойок і раків.

Про походження «однобокої» риби (певно, мала плоскуша, або мала камбала — Pleuronectes flesus, passer, roseus, Platessa fle-sus, marmorata) легенда, записана в Канівському повіті, розповідає таке. Коли Спаситель був розіп’ятий на хресті і вже віддав Свій божественний дух, у суботу явився до Божої Матері архангел Гавриїл і сказав їй: «Твій Син воскресне з мертвих». Матір Божа саме в цей час снідала маленькою рибкою, причому так об’їла на ній м’ясо, що лишились самі лиш реберця. Почувши чудесне благовістя архангела, Вона перехрестилась та й каже: «Тоді Мій Син воскресне, коли оживе ця рибка». А рибка раптом — плюсь!., і ожила... «Однобока» риба зустрічається іноді в Дністрі. Один бік у неї — зовсім як у звичайної живої риби, а на другому видно самі лиш реберця, наче їх об’їдено кимось, — так вона боком і виляє по воді.

До часу хресних страждань Спасителя відносить легенда, записана в Подільській губернії, й походження камбали (справжня плоскуша, або справжня камбала — Pleuranec-tes platessa, Platessa vulgaris). Сиділа якось Матір Божа понад морем і їла сушену рибу. Щойно Богоматір з’їла половину риби, як раптом їй кажуть, що Її Сина розп’яли. Вона як тримала ту рибу, так і впустила її в море. Рибка зразу ж ожила, з неї й пішла камбала.

В Ушицькому повіті кажуть, що камбала перш мала звичайний вигляд і два ока; а теперішнього плоского вигляду набула і з одним лиш оком лишилась після того, як була проклята Божою Матір’ю. Якось Божа Матір їла камбалу, і коли ввіткнула їй в око виделку, то камбала впала з тарілки на землю. Матір Божа прокляла її, і це прокляття тяжіє на камбалі й досі, через що вона постійно перебуває на дні моря й ніколи не бачить сонця.

Легенди як про «однобоку» рибу, так і про камбалу, відомі лише в південно-західній Русі, легко могли скластися під впливом римсько-католицьких зображень Пресвятої Богородиці з рибою, найкращим взірцем яких є відома картина Рафаеля в мадрідському Прадо.

В’юнів (в’юн-пічкур — Misgurnus fossilis, Acanthopsis, Cobitus fossilis) у деяких місцевостях зовсім не їдять через їхній зовнішній вигляд і вважають, що вони — «гадючі породи» (Старобільський повіт).

Походження скойок (річковий молюск з роду Anadontu Unio) пов’язується легендою з ходінням Спасителя по землі. Приходить, — говорить легенда, — якось раз Господь до одного чоловіка під виглядом жебрака, немовби, значить, попросити милостині в нього. Чоловік подав йому хліба й каже: «Дав би дідусеві й поїсти, та нема нічого сьогодні». А в самого на полиці стояла ціла макітра вареників. Господь і питає: «А то що ж у вас у макітрі?» — «То? Нічого! Це, — каже, — жінка скойки намочила». — «Нехай будуть і скойки», — промовив Господь і пішов з хати. Коли той чоловік до макітри з варениками, а там і насправді мокнуть скойки.

Своєрідний вид рака (Cancer), що спричинився до загальновідомого непорозуміння, наче в нього очі зовсім не на місці, і наче, рухаючись, він повзе не вперед, а задкує, породив на Україні вельми оригінальну легенду про те, чому в рака опинились очі зовсім не на тому, де треба, місці. Рак весь час просив Бога, аби Господь дав йому волячі (тобто величезні) очі, а Господь приніс йому рачачі (маленькі) — «Заткни їх, — сказав ображений рак, — у...!» Господь узяв і заткнув раку в... очі (Ізюмський повіт; цю ж легенду в цілком тотожних виразах ми особисто чули в Бердянському повіті).

Українське прислів’я говорить: «Змилувавсь Бог над раком, та дав йому очі не там, де треба».

УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО ГАДІВ

Ш країнські легенди та перекази приділяють увагу порівняно небагатьом видам гадів, але розвинуті незрівнянно докладніше легенд і переказів про риб. Вони стосуються: гадюки, вужа, полоза, ящірки, жаби і черепахи.

Гадюка (звичайна гадюка — Vipera berus, Coluber berus, prester, chersea, melanis, scytha, thuringicus, cocruleus, Vipera ceilonica, squamosa, orientalis, Communis, limnea та ін.), що зветься в Літинському повіті ще гадюкою-падалицею, походить від диявола, «що видно по її зубах» (Старобільський повіт). Та, крім цього вірування, яке виникло під впливом оповіді Біблії про гріхопадіння наших прабатьків, є ще легенда з циклу «Обходів апостольських», яка розповідає таке про походження гадюки. Одній жінці схотілося злякати, чи що, Спасителя з апостолом Петром, а може, просто тільки жартома позбиткуватися з них. Йшов Спаситель з апостолом Петром після того, як їх хотів було налякати чоловік, якого Господь перетворив за це на ведмедя*, коли дивляться — лізе рачки гола жінка, та прямісінько їм під ноги, й нумо сичати, висолопивши язика: ссс... ссс... ссс...

Господь прокляв її й каже: «Віднині ти будеш новою тваррю на землі й на весь свій вік лазитимеш на череві й без одежі». Жінка полазила гадюкою й розплодила згодом гадюк од себе по всьому світу (Старобільський повіт). У той час, як усі інші тварі з любов’ю ставляться до своїх дітей, гадюка щоразу, після того як виплодить гадюченят,

‘Дивіться розділ «Українські легенди та перекази про диких тварин».

обів’ється разом з ними на суку, і тоді почне їх поглинати одне за одним. Яке гадюченя впаде на землю і встигне втекти, те тільки й залишиться жити. Якби вона не зжирала своїх гадюченят, то гадюк розвелося б сила-силенна. Це вже так Бог дав. Та настануть такі часи, що всього намножиться незлічима кількість — і звіра всякого, і людей, — і їстимуть тоді звір звіра, а люди — людей.

Гадюки дуже отруйні і страшенно люті. Кажуть, що гадюка, вкусивши людину, відразу ж квапиться до води; і якщо лиш вона приповзе до води раніше, ніж прийде той, кого вона вкусила, то вже нібито ніяк не можна порятуватися від смерті. Тому радять усім, кого вкусила гадюка, якомога швидше бігти до ріки або найближчого колодязя і занурити вкушене місце у воду (Літинський повіт). У Ста-робільському повіті кажуть, що коли гадюка вкусить людину, то треба її зразу ж убити, відірвати голову й прикладати її до ранки, аби врятуватися; а якщо не вб’єш, тоді вона полізе до води і нап’ється, після чого, якщо вдруге вкусить гадюка цю ж саму людину, вона неодмінно помре. Дуже дієвим також засобом від укусу гадюки визнають трикратне прочитання назад молитви Господньої.

Якщо до ранки, що утворилася від укусу гадюки, прикласти ясеневу паличку й потім зберігати її в себе, тоді уникнеш обмов і наклепів (Старобільський повіт). Втім, гадюка сама уникає нападати на людину і з першого разу ніколи не кусає, якщо людина на неї наступить, і каже: «Це вона не бачить». Коли потім наступить удруге, гадюка каже: «Це вона жартує». І лиш коли вже наступить утретє, вона каже: «Це він дратує», — і тоді вкусить. Така поведінка її пояснюється тим, що «після хреста» (після свята Здви-ження, 14 вересня — за старим стилем. — Ред.) гадюка до весни (навесні гадюки з’являються «на Варуха, як земля ру-ха»; — мабуть, тут помилка записувача приповідки, — треба: «на Руфа», апостола із 70, пам’ять якого святкується Церквою навесні, 8 квітня — за старим стилем. — Ред.), а не пророка Варуха, пам’ять якого святкується восени, 28 вересня — за старим стилем. — Ред.), упродовж усієї зими, живуть у вирії (вирій гадючий — не той, що пташиний: пташиний вирій — на теплих водах, «за пущами і за багатирями», а гадючий — в Руській землі), куди допускаються тільки ті, що не мають провини, які не вкусили нікого за літо — ні з людей, ні з тварин. Гадюку, яка вкусила людину, не приймає земля, і тому вона лазить до пізньої осені й чекає, щоб її хтось убив. При цьому, хто взагалі вб’є гадюку, тому Бог пробачить сорок гріхів.

Про гадючий вирій в Олександрівському повіті розповідають таке. Пішла одна дівчина в ліс і провалилася в їхній вирій. Коли вона провалилась, гадюки раптом як засичать, а найбільша гадюка як засичить на них, — ті одразу так усі й принишкли. І лежить там, — каже дівчина, — сірий камінь. І ось яка з них не підповзе, то щоразу й лизне і лизне той камінь. А найстарша гадюка отак весь час і в’ється навколо дівчини та все кланяється їй і показує, щоб і вона лизнула той камінь. «Я, — каже дівчина, — довго кріпилась, цілих дев’ять днів, а потім-таки лизнула. І раптом, — каже, — відчула в собі такий приплив сили, що і їсти зовсім перехотілося». Коли потім настав час вилазити з вирію, найстарша вигнулася дугою, і дівчина легко й вільно вилізла по ній на світ. А втім, після того вона недовго вже й жила*.

У свій вирій гадюки лізугь «під чесного хреста» (напередодні свята Здвиження) не поодинці, а цілими величезними гуртами; перед веде найстарша гадюка, якій беззаперечно підкоряється решта. Ця гадюка — з великими золотими рогами, і в неї, як мовиться, царський чин. Є й у деяких інших гадюк золоті роги, тільки маленькі, й чин у них менше царського (у Старобільському повіті гадюку з червоними ріжками називають цариця-голиця). Гадюк із золотими рогами особливо багато нібито можна бачити тоді, коли вони лізуть у вирій. Отож дехто навмисне йде в цей час рано вранці в ліс, аби роздобути собі гадючі золоті роги, бо у

‘У Старобільському повіті записано такий варіант цієї оповіді. На Здвиження всі гади злазяться докупи, до однієї ями..., і лижуть там кам’яний стовп, чим і живуть цілу зиму, аж до весни. Тому на Здвиження не можна ходити в ліс, бо провалишся до гадюк у яму. Якось пішов отак один чоловік і потрапив-таки до них.. Гадюки так і обпали було цього чоловіка, щоб кусати його. Та тут найстарша як засичить на них, — він назад; почали лизати камінь і його штовхають туди ж. Полизав і він камінь, і раптом почав розуміти по-гадючому. Прожив той чоловік з ними в ямі аж до самої весни, бо звідти сам він ніяк не міг вилізти: надто ж глибока вона була.

володаря їхнього буде багато грошей, і взагалі він стане щасливим. Роги ці бережуть, як зіницю ока, й нізащо не продадуть нікому. Добути їх можна так. Коли угледять гадюку із золотими рогами, то кладуть червоний суконний пояс (нині таких поясів немає вже — їх ніхто не носить, хіба що рідко де-не-де побачиш) або суконну червону стрічку поперед неї в тому напрямку, куди вона лізе (гадюка не звертає ніколи вбік і не повертається назад). Долізе вона до пояса чи до стрічки і почне потихеньку пищати; тоді почне пищати дужче, далі — ще дужче, і якщо хтось стоїть поблизу, то вона так пищить, що навіть оглушує його: їй не хочеться скинути роги, а дітися ніде. І доти пищить все й пищить, доки, нарешті, не покладе їх на пояс чи на стрічку (Сумський повіт).

Якими б не були отруйними і страшними через це гадюки, але той, хто знає «таке слово» (певне слово), може чинити з ними все, що схоче. Косили в полі косарі. Тільки-но посідають вони, бувало, обідати, один одразу ж і понапускає гадюк, які давай лазити тут же, «по табурі». Косарі підхоплюються, нажахані, зі своїх місць, а той хизується, походжає та похваляється собі, Ось один дивився якось, дивився та й каже: «Нумо, поглянемо, що ти таке відаєш?» Узяв повсть, розстелив її на землі, поставив на неї того косаря й каже: «Стій же, не зрушуй з місця, інакше тобі буде смерть». Тоді — як свисне! Раптом, не знати звідки — котиться колесо. Докотилося і давай жалом (це була величезна змія) то в одне око, то в друге — ось-ось виколе їх зовсім. Вистояв він так, ні живий ні мертвий, а потому, як змія зникла з очей, і каже: «І онукам, і правнукам закажу ніколи не похвалятися своєю хоробрістю перед гадюками» (Олександрівський повіт).

Якщо хтось прислужиться гадюці, вона не залишиться невдячною.

Діставши відставку, поверталися два солдати зі служби додому — один верхи на коні, а другий безкінний. Застала їх ніч у степу. Прокидаються вони вранці, й бачать: облягла їх навкіл змія — така величезна, як гора. Сидять вони в цьому страшному колі й плачуть. Коли зненацька змія відкинула трошки отак убік хвостика. «Ну, — каже піший солдат до другого, — ти — з конем, то драпай, може, втечеш». Щойно той виїхав, змія знову замкнула коло. Потім розвернулася вся й ну кланятися й пищати — от-от мало не забалакає та весь час кличе солдата за собою. Солдат якось уже там подав їй знак, що згоден. Ось змія полізла собі, а він за нею, за нею. Прилізла до нори і як запищить! А з нори як вискочить друга змія, й давай вони битися. Солдат прицілився і вправно зніс голову тій, яка вискочила з нори. Друга змія давай тоді кланятися йому та дякувати. Потім швидко поповзла й наздогнала десь крамаря (торговця красним товаром), вбила його й пригнала солдатові коня з возом (Олександрівський повіт).

Так розповідав сам солдат про свою щасливу пригоду; але нічка темна, треба думати, повідомила б менш поетичну, зате більш вражаючу повість про вдавано-чудесну появу в нього коня з возом, навантаженим крамом.

Гадюки іноді є знаряддям кари Божої. Одна мати часто ходила провідувати свою заміжню дочку, і своїми відвідинами, зрештою, набридла тій. Якось раз прийшла вона в такий час, коли дочка спала. Прокинувшись і побачивши матір, дочка розсердилась, вилаяла її й сказала: «І чого тільки вона тут вештається!» Мати пішла зі сльозами, а дочка знову заснула. І сниться їй, наче хтось каже: «Піди в сад і візьми там два сувої полотна». Прокинулась вона, пішла в сад — і справді побачила два сувої полотна. Взяла вона їх, повісила собі на плечі й понесла. Раптом з тих сувоїв полотна утворилося дві гадюки, які вп’ялися злій дочці в груди і геть приросли до неї, так що було несила їх одірвати. Так вона й померла з гадюками. Її, кажуть, міг би вирятувати від гадюк лише такий чоловік, який протягом усього життя не їв м’яса по понеділках і вівторках (Старобільський повіт).

Літературним джерелом цієї оповіді є східні оповідання «Римських діянь» («Севіа Иотапогит»), а також оповідь, вміщена в одному руському рукописі, де роль змій перенесено на жабу, а карі піддано не злу дочку, а злого сина. Зміст оповіді цієї, що має заголовок «Про те, як шанувати батьків і не зневажати їх», такий. Жив у Німеччині багатий чоловік, що мав єдиного сина. У тій же місцевості жив інший чоловік, вельможний, в якого була єдина донька. І запропонував він тому багатому чоловікові видати за його сина свою дочку, але за умови, що багатій ще за життя надасть синові в повне розпорядження все своє майно. Багатій прийняв пропозицію, записав на сина все своє майно і одружив його з донькою вельможного. Але син недовго після цього шанував своїх батьків: на четвертий рік, з намови дружини, він одселив батька й матір в окремий будиночок, збудований біля воріт його дому, й видавав їм так мало на утримання, що вони змушені були терпіти голод і нестатки в усьому. Якось мати, сидячи проти вікон синового дому, побачила, що в сина смажили гусака на обід. Вона сказала про це старому своєму чоловікові. Старий пішов у господу сина. Угледівши його, син звелів сховати гусака. Батько повернувся до себе в будиночок ні з чим, оплакуючи свою ганебну старість. Коли батько пішов, син знову звелів поставити гусака до вогню. Та коли зібрались було зняти гусака, на ньому опинилася страшна, здоровенна жаба, завбільшки з самого гусака. Син узяв якесь знаряддя й хотів було ним скинути жабу; але жаба, лишивши гусака, стрибнула йому на обличчя і так уп’ялася в нього, що несила було відірвати її.

Якщо ніхто не побачить гадюки протягом дванадцяти років, то в неї виросте дванадцять голів, а якщо ніхто не побачить тридцять років, то вона виросте завбільшки з кобилу (Старобільський повіт). Якщо гадюка, яка живе в землі, не виходить на світ Божий упродовж тридцяти років, і до того ж, якщо протягом усього цього часу ніхто не потривожить її в лігвищі й гадюка не чутиме жодного звуку, то з неї виросте полоз (Вінницький повіт), або жовтобрюх. Так обставив народ походження полоза, мабуть, тому, що нині вкрай рідко зустрічається на території України (у степах Новоросії і в недоступних скелях понад Дністром). Полоз (Егух) належить до підродини псевдоно-гих (Воіпе), саме до удавових змій і, як усі удавові, неотруйний. У народних українських легендах він набув фантастичних розмірів і характеру. М. Левченко говорить: «У Херсонській губернії я чув про них (полозів) доволі багато оповідей: наприклад, мені показували старовинну могилу, де в норі жив полоз, який викрадав ягнят, а в одній брошурі мало не про торгівлю в Новоросії на початку цього (XIX) століття розповідається, що у височезних бур’янах у степах Новоросії, доки не почали розводити у незліченній кількості шпанських овець, водились такі величезні полози, які нібито волів душили; однак за достовірність такого свідчення не ручаюсь. Мені лише раз у житті випало бачити живого полоза; це було в степу, в Ананьївському повіті; змія лежала кроків за 15 від шляху, яким я їхав; прокинувшись від стукоту коліс мого екіпажа, вона підняла голову на аршин від землі. Коли я наказав зупинитися, щоб ближче роздивитися, то змія поповзла, і в цей час я мав змогу добре її розгледіти: завдовжки вона видалася, за окоміром, понад 5 аршинів; голова завбільшки із зігнуту кисть руки дорослого чоловіка; тулуб завтовшки з руку. Кольору сірого з жовтавим полиском, наче змащена оливою. Трапляються такі змії найчастіше понад Бугом, серед скель. Найбільші екземпляри бачили на острові Березані, або Ада, що в Чорному морі, неподалік Очакова»⁶⁸. На Україні говорять, що полювати на полоза треба погідної, сонячної днини, і якщо він поженеться за людиною, то тікати слід проти сонця, яке засліплює полоза своїм блиском. Убити полоза можна тільки в тому разі, якщо куля влучить у білу цятку під горлом. У Кишиневі жив один каліка-жебрак, ноги якого були поламані полозом. Жебрак цей раніше був чабаном. Сидів він якось у курені біля хворої вівці, зненацька на нього напав полоз, обвив його й неодмінно задушив би, якби чабану не пощастило вбити полоза ґирлиґою. Здихаючи, полоз так бив хвостом по землі, що на цілий лікоть вибив яму.

Розповідають також, ніби полоз схопив у полі одного молдаванина, обгорнув його хвостом і почав тягти за собою. Дорогою трапився другий полоз, який удавився рукою мерця, вив (sic!) і всіляко намагався вивільнити своє горло. Молдаванин вийняв руку з йогО горла. Полоз знову тоді потяг його в печеру, дав лантух з хлібом й мішечок з грішми як винагороду за допомогу, надану полозові, що удавився рукою мерця, і відпустив.

Мабуть, тут ми маємо справу з варіантом наведеної вище оповіді солдата, де йдеться про гадюку. Таких фантастичних легенд про змій у давнину було дуже багато; чимало ходить їх у народі й дотепер. У більшості цих оповідей полоз змальовується як такий, що все пожирає і все знищує.

Назву «гадюка» в загальному значенні цього слова на Україні вживають ще й тоді, коли мова йде про вужа. Частіше за інші види тут зустрічаються: вуж чотирисмуго-вий (Coluber quaterraiatus, Elaphis cervone, Coluber, Tropido-nomus, Ntrix elaphis, Elaphis quaterrcliatus), водяний вуж (Tropidonotus), звичайний вуж, або вужак (Tropodonotus natrix, Coluber natrix, scutatus, ponticus, minutus, niger, Natrix torquata, persa, Tropidonotus ater, persicus, scutatus, torquatus, minax, murorum). Цього порівняно безневинного плазуна шанують у народі і кажуть, що де плодяться вужі, там буде щасливе життя — багатство (Харківський, Проскурівський, Житомирський та інші повіти). Хто вб’є вужа, тому запишеться сорок гріхів (Старобільський повіт). Хоч улюбленою здобиччю вужа є жаби, та він не проти того, аби поласувати й молоком, якщо йому вдалося раз-другий скуштувати його*. На цьому спостереженні грунтується дуже поширене на Україні повір’я, ніби вужі ссуть вим’я корів і взагалі дуже люблять молоко, хоч у таких оповідях часто багато терпить і сама природа вужа. Так, одні розповідають, що це — звичайний ве/шкий вуж; живе він у хаті, десь під припічком. Коли дітям дадуть молока, виповзає й він і також лізе до миски. Діти женуть його, б’ють ложками по голові; та вуж лиш пищить і не заспокоюється доти, доки йому не дадуть напитися молока.

Дехто говорить, що вуж цей — з руку завтовшки й куций, мов обрубаний, як колода, з великою круглою головою, подібною до дитячої. Живе він надворі, й коли ссе корову, то обвивається навколо однієї з ЇЇ задніх ніг. Якщо таку вподобану вужем корову продати, то за нею іде й вуж, свиснувши при цьому так голосно, що ті, хто чув цей свист, неодмінно оглухнуть.

Нарешті, дехто твердить, що вуж цей являє собою якесь особливе чотириноге, подібне до кішки, покрите, як і всяка взагалі гадина, лускою, до того ж — з довгим, як у ящірки хвостом і з головою, схожою на дитячу. Живе він десь у гноївні, поблизу вподобаної корови, і коли не ссе її, то спить. Корова, яку вподобає вуж, надзвичайно добротна і дає вдвічі, а то й більше за інших молока. Якщо такого вужа вбити, то здохне й корова, бо й вона, зі свого боку, також любить його і скучає за ним більше, аніж за телятком; або ж її почнуть ссати інші вужі і остаточно зіпсують (Старобільський повіт). М. Грінченко записала в Харківській губернії таку оповідь про ссання вужем корови в однієї молодиці. Молодиця оця не знала зовсім, що вуж ссав її корову, й пішла якось раз доїти. Раптом бачить — він обгорнувся навколо однієї із задніх ніг корови і ссе її. Молодиця вдарила вужа, й він ураз поліз собі в льох, де, виявляється, жив. Молодиця, подоївши корову, процідила молоко й понесла його в льох. Коли вона зійшла в льох, вуж упав на неї зі стелі льоху, обгорнувся навколо тіла і почав її ссати. Що вона потім не робила, до кого не зверталася за допомогою, — не відвалюється від неї вуж. З ним так і померла, — і лиш тоді вуж відпав. Корова також перевелася зовсім.

Ці й подібні до них оповіді про вужів мимоволі наводять на думку, що у вигляді вужа в давнину уявлявся домовик. За свідченням Герберштейна, у Литві шанували змій гивоїтів ^іуоіїоз), тримали їх в оселі, приносили їм у дарунок молоко, сир, яйця й курей. Кромер говорить, що в Польщі дозволяли вужам і взагалі зміям селитися в домівках під піччю й шанували їх, як пенатів. Греки утримували змій в Афінському акрополі і в багатьох інших містах, оскільки уявлення про родинних і родових пенатів за давніх часів поширюване було на цілі міста та області.

Уявлення про вужа, як про чотириногого, могло виникнути зі спільного вірування на Україні про змій, за яким вони мають нібито приховані ноги — випускають їх тільки тоді, коли потрібно буває тікати, якщо загрожує небезпека. Ніг цих ніхто, звісно, не бачив, та якщо — кажуть — кинути змію у вогонь, то вона покаже їх. Ось чому дітлахи, тільки-но знайдуть змію, одразу ж намагаються обкласти її вогнем — певні, що вона, рятуючись від них, неодмінно покаже свої таємничі ноги.

Між іншим, про це є на Україні ціла низка легенд, першоджерело яких — книжні апокрифічні сказання про Ноя;. але про ці легенди мова попереду, у розділі про всесвітній потоп. (Очевидно, цей розділ автор мав намір опублікувати в 2-му томі. — Прим. ред.). Легенди, подібні до цих, ще дужче закріпили в народі ту повагу до вужів, яка коренилася на культі змії взагалі, що безсумнівно був у всіх давніх арійських народів, зокрема і в слов’ян. Перше місце у розвитку культу змій слід одвести давнім грекам, які поважали їх, як дочок землі, матері всього живого, що стали згодом її символами. Змій поміщали у храмах Аполлона і Асклепія. В часи занепаду в Аполлоновому храмі, в Епірі, були віщі змії, в залежності від апетиту яких робилися пророцтва. Асклепій, син Аполлона, бог лікарства й цілитель хвороб, був навчений зміями мистецтва молодити старих і воскрешати мертвих: якось раз змія обвилася навколо його посоху; Асклепій убив її, але виповзла друга змія, тримаючи в роті невідоме зіллячко, доторком якого й воскресила вбиту (Асклепій тому завжди зображувався із посохом, обвитим змією; є й особливий вид вужа — Ескулапів вуж, Coluber Aesculapii, flavescens та ін.). Культ змії з Стародавньої Греції перейшов до римлян. За часів республіки, за консулів Фабія й Брута, у Римі лютувала чума. Аби відвернути епідемію, римляни відрядили до Епідавра посланців за зображенням Ескулапа. Посланці повернулися й привезли вужа, який сам уповз на їхній корабель, і в якому римляни визнали втіленого бога. На тому місці, де привезений вуж виліз на берег, було споруджено храм Ескулапові⁶⁹.

Занісши священних змій Асклепія у середню Європу, римляни разом з тим, цілком природно, занесли й поширили тут і легенди про їхнє цілюще значення, які, за посередництвом літературного впливу лікарських порадників, «травників» і «зільників» проникли тоді і в епічну народну поезію. Принаймні основні класичні уявлення знайшли собі повне відображення у віруваннях усіх слов’янських народностей. Так, у «Номоканоні, сиріч законоправильни-ку», виданому Захарією Копистенським у Києві 1624 року, зустрічається і пряме свідчення, що українські знахарки прикладали зміїну шкіру до очей або зубів у випадку хвороби. У Старобільському повіті линовище гадюки носять на шиї, а також підкурюються ним од лихоманки; в інших місцях хворих на лихоманку підкурюють засушеною змією (також — кажаном, гніздом ремеза — рід синиці — Parus pendulinus, засушеною жабою). Особливо цілюще значення приписують голові змії. Іноді тримають вдома якусь кісточку або черепашку, що нагадує формою й розмірами зміїну голівку, вірячи, що вони приносять у дім здоров’я. Такі повір’я зустрічаються в казках, піснях та інших народних творах — українських, великоруських, словенських, чеських, болгарських і сербських. На думку австрійських сербів, змії саме й навчили людей лікування, оскільки вони володіють знанням цілющих трав. В одному старовинному лікарському пораднику про траву попутник (Plantago major L.) говориться: «Розповідав, мовляв, венеціянин, торговий чоловік; випало йому дорогою їхати з крамом на возах важких, і змія, мовляв, лежить на шляху, і через неї переїхав віз, і тут її затерло, і вона, мовляв, померла. І друга змія приповзла й принесла в роті попутник та на неї поклала, і змія, мовляв, ожила й поповзла». В розділі «Українські легенди та перекази про надприродних істот» ми навели вже легенду про те, як один чоловік потрапив до песиголовців і, змушений готувати їм для їжі змій, скуштував цього їдла й сам, і відразу ж почав розуміти силу трав. На додаток наводимо тут ще одну подібну до попередньої легенду, записану в Олександрівському повіті. Жив собі один пан, і був у нього кучер. Якось раз той пан поїхав з кучером у ліс і спіймав гадюку. Привіз він спійману гадюку й почав її варити. Варив він її, варив, а тоді воду, в якій варив, вилив на траву — трава так і зайнялася раптом полум’ям. Став він тоді варити знову. Через якийсь час знову вилив воду на траву, трава й цього разу спалахнула. Давай він варити ту гадюку втретє. Вилив воду — трава не горить. Взяв тоді пан зварену гадюку й почав ЇЇ їсти. їв, їв — все з’їв, самі лиш кісточки позалишалися. А кучер усе те бачив, що робив пан. — «Ну, — думає собі, — якщо пан їв гадюку й не помер, посмокчу я хоч кісточки — для чогось він та їв же її!» Посмоктав кучер кісточки — й байдуже. Невдовзі потому пан знов їде з кучером у ліс. Коли прислухається оце кучер

— і Господи, Боже Ти мій! Вся трава, чує він, говорить! Одна каже: «Я ось від того», друга: «А я оце від того». Та: «Я від ось такої хвороби», а та: «А я від ось такої». Збоку отак стоїть буркун (Melilotus coerulea Lam.) і каже: «А я від гилі, я від гилі» (Hernia scrotum). Кучер, як почув усе це, мимоволі посміхнувся; пан побачив його посмішку й питає: «Чого ти, Іване, смієшся?» — «Та так собі», — відповідає кучер.

— «Та, ні, — каже пан, — мабуть, ти щось знаєш?» — «Та ні ж бо! їй-богу, так собі!» — «Ану сплюнь, — каже пан, — на лівий бік». Кучер тільки-но сплюнув — і все змовкло, і він уже не чув, що говорять трави.

З ящірок на Україні зустрічаються здебільше так звана звичайна, або прудка ящірка (Lacerta agilis, Seps caerules-cens, argus, ruber, Lacerta vulgaris, stellata, arenicola, stirpium, laurentii, exigua, cherconensis, sylvicola, cloniensis, paradoxa); на півдні Росії трапляється ще, втім, і зелена ящірка (Lacerta viridis, bilineata, strigata, bistriata, chloronata, schreberi, qu-inquevittata, elegans, smaragdina, seps viridis, Padarcis cyamo-lema). Сіра ящірка (самиця прудкої) відома в народі під назвою «хлоп’ячої», а зелена (самець тієї ж прудкої) — під назвою «дівчачої», причому кажуть, ніби «хлоп’яча» ящірка кусає дівчат, а «дівчача» — хлопців. Коли побачать навесні вперше ящірку, то відбивають у неї хвоста, зберігають його й носять на шиї від лихоманки. Якщо на відбитий у ящірки хвіст не наступити ногою, поки він зовсім застигне, то з нього виросте гадюка. В руки брати ящірку вважається гріхом, а коли хто візьме, то мусить мити їх водою доти, доки не піде кров (Старобільський повіт). У Канівському повіті розповідають, немов одна жінка проковтнула якось під час сну ящірку. Ящірка всередині в неї розчинилась. Коли потім знахарки стали лікувати цю жінку, то вона виблювала і ящірку, і її дитинчат (Канівський повіт).

Жаби (водяна зелена жаба, ропуха — Rana esculenta, viridis, fluviatili, calcarata, Relophylax esculentus; різновид її — озерна жаба — var. ridibunda, cachinnans, fortis; сіра, або трав’яна жаба — Rana temporaria, muta, fusca, cruenta, аїрі-na, scotica, flaviventris, platurrhiaus, dybawskii; болотяна, або гостроморда жаба — Rana agilis, gracilis; плямиста зеленуха, зелена жабка — Dendrobates tinctorius, histrionicus, Calami-ta, Rana, Hyla tinctoria, Hylaplesia aurata, tinctoria, Phyllobates auratus, chocoensis), створені Богом (Літинський повіт) й відіграли важливу роль при закінченні Давидом Псалтирі, про що йтиме мова в розділі про Давида (розділ наступної книж. — Прим. ред.), за українськими народними легендами. У льохах і криницях жаби заводяться в тому разі, якщо над льохами й криницями хто-небудь є.

Аби перевести їх у льох, треба розпалити там вогнище й покласти на нього стручкового червоного перцю (Capis-cum amnuum L.). Брати жабу руками не годиться вона може пирскнути і тоді «нападуть» бородавки. Одна жінка — кажуть — взяла жабу в руки; та їй пирскнула прямо в обличчя, і в цієї жінки виросла навіть борода. Кажуть також, що жаби, як і миші, передчувають майбутній неврожай і з такої місцевості перекочовують в іншу, де буде багато вологи і передбачається хороший урожай. Якось раз сила-си-ленна жаб перекочовувала з однієї місцевості в іншу. Побачив це один чоловік, схопив дрючок і вдарив ним жабу, яка вела перед і яка зветься маткою. Матка стрибнула на цього чоловіка і вп’ялась так міцно йому в щоку, що ніхто не міг відірвати її; так цей чоловік і помер, і похований був разом

із жабою. Укус зеленухи, яка іноді ганяється за людиною, вважають невиліковним (Старобільський повіт).

Жаби дуже часто заводять бійку з вужем, який ними, як відомо, переважно й годується. Хто побачить жабу й вужа, які б’ються, повинен розняти їх палицею і тоді зберігати її, мов коштовний талісман: така палиця приносить у дім прибуток (Київський повіт), рятує людину від покарання (Старобільський повіт), розганяє градові хмари, які для цього треба перехрестити нею (Літинський повіт).

Амулетом є також і жаб’яча кісточка, яку здобувають в такий спосіб: кидають жабу в мурашник; коли мурашки об’їдять на ній м’ясо, тоді й беруть з кістяка приворотну загнуту кістку. Ця кістка вживається в присушках, коли хочуть пробудити в комусь кохання. Неабияку роль, як ми це вже бачили, відіграють жаби і в народній медицині.

Досить багато схожих повір’їв про жаб є також у західноєвропейських народів — у Франції, Австрії, Швейцарії, Шотландії. У класичну давнину їли жаб, щоб були діти.

Якщо жаба «перебіжить дорогу», то слід чекати чогось поганого (Чернігівський повіт).

В оповідях про черепах (прісноводна — Clemmus; європейська еміда — Emys, orbicularis, lutaria, europaea, meleagris, flava, hellenica, Terrapene europaea, Lutremys europaea) відчутний вплив оповідань «Римських діянь» про невдячних і нешанобливих дітей, а також апокрифічних сказань і давніх міфічних народних поглядів. У Канівському повіті кажуть, що черепаха створена Богом уже після загального створення світу. Одна скнара й хитра дівчина, бажаючи приховати від свого рідного батька приготоване для нього м’ясо, заховала його в глиняну миску й зверху накрила тарілкою. Щоб покарати за таку скнарість дівчину, Бог перетворив заховане нею м’ясо на черепаху. Ось чому черепаха й тепер покрита двома щитами, подібними до тарілок, причому задні й передні лапи і голова дуже нагадують собою руки, ноги й голову дівчини.

Вол. Менчицем записано таку легенду про походження черепахи. Пішла одного разу мати в гості до своєї Заміжньої дочки. Підходить до хати, де жила дочка; а дочка, вгледівши матір, схопила мерщій миску, де була смажена курка, побігла й поставила її в коморі: вони якраз саме у цей час їли з чоловіком смажену курку. Входить мати до хати. її садовлять, приймають. Посиділа мати, збирається йти. Тільки-но мати за поріг, дочка з чоловіком до курки

— доїдати її. Вносять ту курку, а дочка та накрила її покришкою. До курки — коли там черепаха. Оскільки курку накрито було двома полумисками, то і в черепахи — череп’я (щити) згори і знизу.

За варіантом, записаним І. Манжурою, жила колись мати, в якої була заміжня дочка. Раз якось зварила дочка курку в борщі, а на той час та й прийшла до неї мати. Дочка схопила курку й мерщій ховати її. Коли мати пішла, вона

— до курки, відкрила, — коли вилазить черепаха. І тепер, коли черепаха виплодить черепашат, то — якщо прислухатися — вона мовби квокче.

Нарешті, за варіантом, записаним у Канівському повіті, на черепаху перетворилася сама заклята матір’ю дочка. До однієї молодиці, — розповідає легенда, — прийшла здалеку в гості її рідна мати. Спочатку молодиця пригощала її, чим Бог послав; а потім бачить, що мати довго не збирається додому, стала годувати її дедалі гірше й гірше, — вона була дуже скнарою: весь час, бувало, каже, ніби нема нічого, ніби в усьому терпить нестатки, а сама їсть собі, що ласіше, потайки від матері. Ось якось мати бачить, що дочка зварила собі курку і їсть її тайкома. Почала мати докоряти їй, а дочка й каже, що то вона не курку, а черепаху через нестатки свої зварила. Тоді мати закляла її, і дочка сама черепахою стала. Отак вона й лишилася черепахою донині. І тепер черепаху називають іноді куркою.

Дехто говорить, що черепахи дуже мстиві і надзвичайно живучі. Напоїв одного разу чумак волів, побачив черепаху, побив, потрощив її на м’ясо і погнав собі волів до возів. Черепаха за ним. Чумаки в дорогу — і вона за чумаками. Цілих три дні повзла: куди піде чумак, який убив її, туди й черепаха за ним. «Давай, — кажуть чумаки, — подивимось, що вона робитиме?» Поклали того чумака долі, накрили повстю. Черепаха видряпалась на нього, вимочилась, та як гукне! — і тоді поповзла собі геть. Зняли чумаки повсть з товариша, коли дивляться — він лежить мертвий.

Черепаху на Україні вважають дуже корисною для корів, і тому часто тримають черепах у ночвах з помиями, які дають пити коровам; дають також лизати черепаху корові, причому спостерігали, що після того молоко стає незрівнянно густішим і смачнішим, і корова дає його значно більше.

Між іншим, черепасі на Україні приписують надприродне відання — знання всякого зілля, і тому в Ушицькому повіті запевняють, наче вона походить з найхитрішого чорта. Злодії за допомогою черепахи намагаються роздобути собі розрив-траву, перед якою не може встояти жоден замок. Для цього треба відшукати гніздо черепахи, де вона поклала вже яйця, і пильнувати часу, коли вона піде за кормом. Тільки-но вона зникне з очей, одразу ж огороджують гніздо кілочками або невеликим тином. Черепаха, повернувшись і бачачи гніздо своє огородженим, негайно ж відшукує і приносить у роті розрив-траву, від доторку якої огорожа розлітається вмить, як пух од вітру. Тоді намагаються вирвати в черепахи з рота цю траву, вичавити з неї сік і хоч краплю його впустити за шкіру своєї долоні. Від одного доторку такої долоні до якого завгодно замка він миттю розлітається на найдрібніші шматочки.

Схожі повір’я в Галичині, а також у багатьох місцях Ве-ликоросії та Білорусії, у чехів і німців є щодо дятла. Щоб дістати розрив-траву, потрібно відшукати гніздо дятла і затулити вхід до нього дерев’яним кілочком. Дятел випробує спочатку силу свого дзьоба, щоб проникнути в гніздо, а тоді вже принесе розрив-траву. Коли він полетить за роз-рив-травою, слід розстелити перед деревом, де гніздо, червону хустину. Дятел прийме її за вогонь і випустить розрив-траву. Всі подібні до цієї оповіді ґрунтуються на літературних джерелах, саме — на давніх «фізіологах», а також на апокрифічних сказаннях про Соломона. А що стосується власне щойно наведеного повір’я про дятла, то давність його засвідчена Плінієм, — ніби дятел може проникнути в будь-яке закрите приміщення*відчинивши замки за допомогою трави.