і за

ми бачимо ного на всіх старих малюнках, починаючи з Ізборника Святослава. і не вкриття незмінно переходить через цілу історію України, переховуються в козацьку добу, доходить і до наших часів, даючи відміни тільки в центральній та південній частинах країни, і то переважно лише щодо барви. Судячи по давніх малюнках, за найетаровинніші з сучасного білого головного вкриття треба визнати обрус та намітку. Обрус переховав свою назву найбільше у лемків, подекуди на Галицькій рівнині та в деяких місцевостях на Волині Це не дуже довге (метрів І */а—2), досить широке полотнище, що його просто кладуть на голову, а кінні його висять на плечах. Намітка скоріш усього така сама стара, як і обрус, і являє собою властиво той самий обрус, тільки її не кладуть на голову, а зав'язують навколо голови Сучасна намітка в багатьох місцевостях України майже цілком зникла або зникає («баби побрали на той світ»,— натякаючи на звичай ховати літніх жінок майже завше в намітці), та о деяких, як, наприклад, у Козелецькому повіті на Чернигівщині, не тільки що існує, але й знаходити^-« в ужитку, як у старих жінок, гак і у молодиць. Роблять намітку з льняних, рідше конопляних ниток, та найбільше з ниток сирового шовку (особливо понад Дніпром, в Київському та Канівському повітах). Вона має форму довгого (від 4 до 5 метрів), та не дуже широкого (60 70 сантиметрів) полотнища, майже завше білого і тільки часом, у дуже старих жінок, темно-димної барви; прасують її не праскою, а галом, цебто иноді кам’яною, а найчастіше шкляною кулею, трохи більшою, ніж великий померанець. Для цього дві жінки тримають намітку за кінці та котять по ній гало. Носять намітку в ріжних місцевостях ріжно: иноді її зав’язують на кшталт низькою, а в инших місцях ширшого циліндра, иноді в формі досить високого зрізаного конуса, що від нього фалдн стирчать до переду голови, а то з боків, найріжноманітпішим способом. Кінці намітки зв'язують або сколюють ззаду та спускають їх по спині, иноді майже до самої землі. Иноді, особливо у старих жінок, частина намітки, складена в кілька разів, обрамляє ціле лице, проходячи під підборіддям. Взагалі намітка це святочне головне вкриття; її вдягають, ідучи в гості, до церкви, або *на смерть».

Инше біле головне вкриття, що зустрічається тільки в північній смузі України, являє собою, иа нашу думку, ріжні та більш-менш далекі відміни намітки. Українки Городенщини та деяких місцевостей північної Волині це головне вкриття з паютна носять майже зовсім таким самим способом, як і намітку, обмотуючи лице та спускаючи кінці на плечі й на спину (табл XIII, а); у бойків замісць намітки носять так звану піаку. Нівка — це досить великий чотирьохкутний шматок полотна чи бавовняної тканини; один його край нноді вишитий вузенькою смужкою. Иівку вдягають таким способом, щоб ця смужка прихопилась над лобом, а рештою півки обмотують голову в ріжних місцевостях ріжно. У Гіобуці, Бризі та инших селах, по течії Мізуні та Чачвк, до .Помниці півкою обмотують голову, або, краще сказати, тім’я, досить тісно, потім зав’язують її навколо голови вишитим краєм, а решта півки спадає на плечі та на спину і становить щось подібне до короткої та щільної фати (табл. ХНІ, d; табл. XVI11, в). В инших місцевостях півку чи рантух (Reintuch) сильно крохмалять та роблять з неї щось иа кшталт ореолу навколо голови, що дуже нагадує старовинне єгипетське головне вкриття. На півночі Волині та в північних частинах Київщини та Чернигівщини це біле вкриття доходить до розмірів невеликої хустки, часто затканої вузенькою червоною смужкою по краях або з досить широкими вибагливими вишивками по краях та по кутах (табл. XIII, b та с). Такими

хустками або просто покривають голову, зав’язуючи кінні спереду під підборіддям чи ззаду під волоссям, або зав'язують ними голову ріжними способами Ця ріжнния способів зав'язування та вишивки надає головному вкриттю жінок північної смуги України велику ріжноманітвість, але основний та архаїчний характер його, шо полягає в білій барві, все-таки заховується, хоч його н змінюють поволі барвисті хустки, на які приходить потрохи мода з півдня.

Барвисті хустки являють собою новину і на півдні України. Вони заступи ли собою старовинне біле головне вкриття в формі намітки чи обруса; про це свідчать малюнки Рігельмана, а також сам процес зміни, то відбувався та відбувається й тепер ще на наших очах. Так, у Кролевеиькому повіті на Чернигівщині ще літ 50— 60 тому, як переказують старі люде, замужні жінкн носили білі хустки, а тепер замісць того барвисті хустки. Те саме сталося й на Гуцулыцині, де, як свідчить Голембіовський, замужні жінки носили на голові «завої з тонкого білого полотна». Способи зав’язування барвистої хустки також незвичайно ріжноманітні. Мабуть, за найстаровинніший з них треба вважати обмотування хусткою цілої голови; при цьому хустку, як намітку, часто пропускають і під шию, так що з неї виступає тільки обличчя (табл. XI, 12 та 13). Далі, найчастіше обмотують хустку навколо голови; при цьому цікаве те, що тенденція поводитись із хусткою, як із наміткою, приводить до того, що, крім неї, зав'язують ще другу хустку таким способом, як це роблять, коли болять зуби (наприклад, у селі Бобровиці на Черни-гівщині). Коли хустку складають для зав'язування навколо голови, то між фалдами вкладають кусок паперу або лика, щоб передня частина хустки трималася рівно. Хустка, зав’язана таким способом, має форму зрізаного конуса, иноді досить високого (на Чернигівщині), або циліндричну форму (на Полтавщині та на Київщині), або низько циліндричну зі зв'язаними спереду кінцями на кшталт банта (західня Волинь), або таку саму форму, як І попередня, але з кінцями, спущеними на спину (західня частина Київщини), або також у формі циліндра, але сплющеного зверху, з переду назад таким способом, що циліндр виходить дуже розширений вгорі по боках (північ Київщини та Волині), тощо. Нарешті, на південній Київщині, на Поділлю та в гуцулів хустка часто прибирає форму чалми, досягаючи дуже великих розмірів, а хустка на Полтавщині має розмір найменший (табл, X, в).

Щоб закінчити огляд головного вкриття замужніх жінок, треба згадати ще за кораблик. Це невеличка шапочка довгувато-округлої форми, що її краї дуже низькі, щільно прилягають з боків до втулнни, а спереду та ззаду стоять догори загостреними кінцями. За козацьких часів такі кораблики, що їх малюнки в ріжних виглядах можна знайти у Рігельмана, були у великому вжитку. Тоді їх передні та задні кіниі робили иноді подвійні, а тому на голові виходило щось на кшталт чотирьох вух чи ріжків. Робили ці кораблики з парчі або оксамиту, а одвороти — з футра. В наші часи вони затримались, та й то як дуже велика рідкість, тільки де-не-де на Харківщині та на Воро-?Нжчині, і роблять їх тепер з сукна з оксамитовими одворотами.

4) Верхня та плече в а о д е ж а. Кіптар або кептар (румунське слово peptariu од peptu - груди) — рід української одежі, безперечно найстаровинніший та найпримітивнішнй, а тому й цілком однаковий як у жінок, так і в чоловіків. На перших щаблях культури ми зустрічаємо скрізь звірину шкуру як найелементарнішу одежу; посеред шкури зроблено отвір для голови, а дві її половини закривають спину та груди, як ми це бачимо й тепер,

наприклад, у зирян та великоруських поморів у Європейській Росії, а також у туигузів на Сибіру, у тлінгітів у Північній Америці, у веллів на острові Целебесі та в багатьох инших народів. Коли шкури були невеликі, їх уживали дві; одну на грудн, другу - на спину, при ньому їх зв’язували чи утримували чимсь иа плечах. Теплий клімат та успіхи культури дозволили старим грекам та римлянам замінити шкури на шматки вовняної тканини, то були, як і раніше, зчеплені на плечах, але не зшиті, утворюючи хитон або туніку. У країнах, не таких теплих, щоб прикрити бічні частини тіла, почали зшивати шкури спочатку з одного боку, а потім з обох, і в останньому випадку робили дірку для шиї та розріз посередині грудей для проходу голови. Отже, з’явилось щось подібне до сорочкн без рукавів, спочатку із звіриних шкур, а потім з вовняної тканннн і. нарешті, з тканини рослинної. До дірок, іцо зоставались збоку, щоб просовувати в них руки, потім стали пришивати рукава, до нижніх кінців - поли, і послідовно таким способом відбулась еволюція всіх родів верхньої одежі, що на початках була спільна для жінок і для чоловіків.

Хоч історик одежі у чехів Ч. Зібрт на підставі доказів, взятих, правда, з лінгвістичної палеонтології, відкидає правдивість відомостей Косьми Пражського, який свідчить, що чехи за глибокої старовини не знали ще ткацтва та вдягалися тільки в шкури, але ми не можемо дивитись на цю відомість як на щось неправдоподібне, пригадуючи хоч би свідоцтва старо винних римлян про pelliti reges або візантійців про болгарських послів, одягнених у звірині шкури Мабуть, таки одежа із звіриних шкур була й пер вісною одежею всіх слав’ян Щодо кептаря в старовинній Україні, то прямих вказівок на нього у нас немає, але малюнки козацької доби вже дають нам кілька зразків короткої куртки з футра, без рукавів або з рукавами,— первісного кожанка Сучасний український кептар у простішій своїй формі являє собою під назвою бунди коротку (тільки до пояса) одежу або зовсім без коміра, або з дуже невисоким стоячим коміром навколо отвору для шиї та з двома отворами для рук. .Лівий бік бунди утворюють або фалдою кожушини, або він зашитий; правий бік вільний, і його зав’язують ремінцями. Такі бунди носять і тепер, особливо за працею, на Буковині, часом гуцули та зрідка й бойки. Удосконаленішою ця одежа стає, коли вона зашита й з правого боку, круг вирізу для голови роблять невисокий комір, а спереду роблять розріз не до кінця, щоб вдягати через голову, або до кінця — щоб вдягати звичайним способом. Такого роду одежа відома під назвою кептаря, та її носить ціле українське населення Карпатів як на східньому, так І на за-хідньому схилі їх. а також гірське населення Трансильванії. Румуні! та Сербії. На Буковині кептар иноді буває вишитий барвистими візерунками, яскраво кольоровою вовною або навіть шовком: часом замісць вишивок на ньому нашивки з ріжнобарвного сап’яну, що утворюють дуже хнтроумний і часто пишний візерунок, особливо у гуцулів. Таким самим багацтвом орнаментації одзначаються кептарі галицьких та угорських гуцулів; у бойків вони значно простіші, а у лемків уже трапляються дуже рідко. Крім орнаментації, кептарі відзначаються в ріжних місцевостях і ріжним кроєм. У гуцулів кептар шиють з невеликим стоячим коміром і найчастіше — зовсім без талії, цебто мішком (табл. U та III, a. d; табл. XIX, а); у бойків часто прироблюється до нього широкий одкладний комір з чорної чи білої кожушини, а крім того, роблять щось на кшталт талії чи перехвату з дуже короткими полами, що ледве доходять нижче пояса (табл. XIX, а, чоловіча фігура). Захищаючи від холоду спину, боки та груди та залишаючи при тому руки

цілком вільні, кептар став постійною та незамінною і літом, і знмою одежею українських горців, як жінок, так і чоловіків; він став конче потрібний їм в умовах їхнього гірського клімату з різкими та раптовими змінами вітру та температури. Але вже трохи нижче, на передгір'ях, кожуховий кептар стає цілком непридатний, і його заступає катанка, бруслик чи лейбик, цілком подібний кроєм до кептаря, але пошитий вже не з кожушини, а з сукна (табл. V, b та а; табл. XVIІГ, b та а).

Кожух. Кати за примітивну форму одежі вважати кептар, то кожух, безперечно, дальший його розвиток, і це знову-таки спільна одежа і для жінок, і для чатовіків. Головаиький прямо говорить, що «верховинці (бойки) носять довгий кіптарь, а на рівнині до нього пришивають і рукава, так шо кіптарь перетворюється в кожух». На Київщині, як свідчить Чубннський, селяне відріжняють дві форми кожуха: кожух простий та кожух тулуб’ястий, і дуже цікаве те, що перший, простий, далеко складніший, ніж другий, тулуб’ястий, що його шиють без стану, без фалд тощо, а раніше шили й без рукавів. Простота першого полягає в тому, що його більше вживають (а ту-луб’ястнн кожух носять лише заможніші люде), та ще в тому, що вік старіший з походження, що виявляється і в його крої. Описуючи оброблення шкур та спосіб викроювання кожуха, ми згадували, що найбільша з потрібних для того кожушин іде на так звану перегинку, цебто верхню, основну частину цієї одежі; цю кожушину (А) перегинають удвоє, посередині на загині вирізують напівкруглий отвір (для шиї), потім розгинають та одну, трохи більшу, половину розрізують вздовж до шийного отвору. Таким способом, зігнувши кожушину иавпаки, матимем не шо инше, як добре відомий нам кептар. Далі, з другої розрізаної надвоє кожушини (В) пришивають дві передні поли, третя шкура (С) становить задні поли, з четвертої та п'ятої шиють бічні поли, а з шостої, також розрізаної надвоє, роблять рукава. Даіучений малюнок показує, до якої міри цей крой відповідає і формі кожушин, а також і формі одежі, шо її з них роблять (мал. 15).

Взагалі це все показує не тільки викроювання кожуха, але й цілу історію його розвитку, що почалась, як ми то бачили, з пришивання до кептаря передусім рукавів, а потім і більш-менш довгих пат Підтвердження цього ми знаходимо і в формах українських кожухів, що існують і досі. Угорські українці і тепер носять короткі кожушки, шо иноді ледве вкривають живіт, але. явна річ, з рукавами Такі самі короткі кожушки трапляються у гуцулів На старовинних українських портретах та картинах, наприклад «козака Мамая», часто можна бачити цю форму кожушка, чи кожанка. Полтавська кожушанка теж буває не довша як до колін, а в инших місцевостях України носять уже довгі кожухи, на які йде часом аж вісім овечих шкур. А щодо тулуб'ястого кожуха, то він, мабуть, походить з довгої овечої пелерини, шуби чи киреї, спочатку зовсім без рукавів, а потім уже з рукавами (як це ми бачимо на малюнках одежі гетьмана та полковника у Рігельмана). В угорських русинів єдина довга одежа — губа — являє собою щось на кшталт некритого кожуха без рукавів, що від його невисокого коміра спущено на плечі та на спину кожушину в формі пелерини, вовною назверх, часом з овечими копитцями (ратичками), що на ній ще висять. Простий кожух, особливо на Правобережжі та в Галичині, дуже часто оздоблюють ріжними вирізаними з кольорового сап'яну нашивними візерунками, а на тулуб'ясто-му кожусі таких нашивок або зовсім нема, або дуже мало, зате часто його покривають сукном або черкасином. Цими тканинами покривають часом і простий кожух, і тоді такий кожух зветься байбарак. Як це вже сказано више. на цілій Україні жіночий кожух (так само, як і кептар) нічим не відзначається од чоловічого, і дуже часто, особливо в небагатих родинах, одного кожуха носять і жінки, й чоловіки,— в міру потреби.

Катанка, бруслик (сербський пре лик, прелук), чи лейбик, являє собою, як це вже зазначено, одежу, цілком аналогічну з кептарем, або, краще сказати, відміну його, пристосовану до не такого суворого клімату рівнини шляхом заміни овечої шкури сукном; одежу цю також носять і чоловіки, і жінки. Під першою з наведених назв ця одежа трапляється найбільше на південному сході Галичини та на Великій Україні; під другою та третьою назвою вона трапляється, буває, найчастіше у бойків на східньому схилі Карпатів та в угорських українців на західньому схилі. У гуцулів, з зазначених уже више причин, цієї одежі нема ¹ У бойків її роблять майже завше з темно-сірого чи брунатного сукна (од того, якої барви вівці), так само, як і кептар без стану, а часом зовсім без коміра або з коміром, невеликим, стоячим, та з шнурками або смужками стрічки в формі петельок на грудях (табл. VIII, b та а).

У лемків лейбики шиють з иншого, найчастіше з синього сукна та оздоблюють значно більшою кількістю шнурків чи петельок (червоннх, білих та жовтих), нашивають на нього безліч дрібних метальових гудзиків; а в деяких місцевостях синій або блакитний лейбик шиють до стану та обшивають його майже весь, навіть на спині, візерунками з тонкого червоного шнурка, чим цей лейбик і наближається до лейбика словацького. В угорських русинів лейбик найчастіше буває білий, обшитий по краях червоною або синьою стрічкою. На Галицькій рівнині лейбики, або катанки, найчастіше затримують крой справжнього кептаря, зовсім так само, як на півночі Київщини та де-не-де на волинському Поліссі, де їх шиють з білого або сірого сукна трошки довші, ніж до пояса. В нншнх місцевостях Великої України ця одежа, як ми це побачимо далі, перетворилася в другий одяг — кірсетку, що її переходові форми трапляються вже у північній смузі України.

Кірсетка повстала, як нам здається, з кептаревої катанки або бруслика наслідком здовження та необхідного при цьому вставлення клинців, що дали початок талії; первісний характер у кірсетці утримався найбільше в тому, що вона не має рукавів. У кількох селах Раломиського повіту, на Київщині, в тій самій місцевості можна спостерігати: у старих жінок сукнину катанку цілком

Голооацький каж», що гуцули поверх сорочки вдягають «мптар. чи кіптарик (рід камізпльки чи кофти 6га рукавів), пошитий з веленого або червоного сукна з талією, обшитий шнурками та застьобаний иа очках». Побувавши 1904 та 1905 року, з невеликим винятком, в усіх місцевостях, заселених гуцулами, ми у них нічого подібного не зустріли. Немас на таку одежу вказівок ні у Hacquet'a. ні у Голембіовського, ані в Шухевича.

Кольорові таблиці XIV—XVII празького видання через низьку поліграфічну якість опущено (pejtl-того самого крою, що й кептар, а у молодиць таку саму одежу, тільки довшу, з двома, а то й уже з трьома «вусиками» (табл. XIV, с), що утворились од вставлених клинців, так то можна сказати, кірсетка повстала на наших очах. На межі СгарокостянтинІвського та Заславського повітів на Волині під назвою «епенцера» носять лейбик без рукавів і без талії, хоч рукава иноді й трапляються На Чернигівщині, як повідомляє А. Г. Сластіои. і тепер ще носять білу сукняну безрукавку, що її звуть катанкою (зовсім так само, як і в Галичині). У Кролевецькому повіті ми бачили катанку вже з «вусиками», і, мабуть, тут нона втратила свою назву, бо ТІ звуть просто кірсеткою. У Дубнях на Полтавщині Гун, подорожній на початку XIX століття, бачив іще подібну одежу, але вже з рукавами. Отже, здається, тут ми знаходимо сліди поступового перетворення катанки в корсетку. Це перетворення повстало, мабуть, здебільшого одночасно з тим, як на місце сукна для цієї одежі прий-шли бавовняні тканини, а це на Великій Україні сталося в 20—30-х роках минулого століття Цим пояснюється повна відсутність корсетки як на малюнках Рігельмана, так і в описах одежі у Шафонського, Баитиша Камснсь-кого, Арандаренка, а також і в Голембіовськога та у Де ла Фліза. У всякім разі, корсетка — це частина жіночої одежі, порівнюючи з иншимн, новішого походження, і вона, як показу« все вищенаведене, найбільше розвинулась иа східній Україні, тнмчасом як на заході України в деяких місцевостях, як, наприклад, у Гилтському повіті на Поділлю та в цілій Галичині, корсетки зовсім немає. В західній частині України корсетки бувакль більше яскравих іа строкатих барв і значно коротші, ближчі до лейбика, а на сході вони — темніші та значно довші; на Чернигівшнні їх шиють з набойки з дрібними квіточками на чорному чи синьому тлі, на Полтавщині вони майже скрізь однобарвні, темних відтінків, а крім того, довші, ніж деинде на Україні (табл. XIV, е). На Харківщині та Вороніжчині корсетки шиють коротші, Із строкатих тканин, бавовняної парчі тощо та довільно оздоблюють їх оксамитовими нашивками, гудзиками тощо (табл. XV, д). Застьобують корсетки звичайно на лівому боці, але часом, як. наприклад, в Уманському повіті, посеред грудей, на гапликах.

Сердак — цс верхня, як жіноча, так і чоловіча, одежа всіх галицьких горців та угорських русинів, але вона трапляється також і в деяких місцевостях Галицької рівнини. Своїм загальним кроєм вона дуже нагадує кептар без стану, але з рукавами, досить широкий та досить довгий. Викроюють його, по суті, таким самим способом, як і кожух: беруть шматок сукна, але не короткий, а двічі такий завдовжки, як майбутній сердак, складають його вдвоє, на загині роблять вирізку для коміра; задня половина, що йде на спину, зостається ціла, а передню розрізують од шийного отвору аж до кінця на дві поли; иа боках внизу вшивають великі клнни, що доходять до тою місця, куди зверху вшивають прямі рукава, У гуцулів сердак трохи довший за кептар, з невеликим стоячим, часом відкладним коміром (табл. XIX, в); його шиють звичайно з червоного та чорного, рідше з білого сукна та оздоблюють великою кількістю яскравих барвистих шнурків та петельок на передніх полах, иноді по всіх швах та по комірі, до якого пришивають, крім того, те й дармовіси. цебто зав'язки з гарусними китичками або кульками на кінцях. А иноді, як свідчить Головацький, цю назву мають два шнурки, сполучені кутасамн та перекинуті за спину; їх частіше звуть битяицями і служать вони для того, щоб тримати сердак, коли його не вдягнено в рукава й не накинуто на плечі, а закинуто назад. Дуже часто, однак, для цього служать не ботвиці, а досить міцні ланцюжки — ретязі — з жовтої міді.

У бойків (табл. XVIII, d, фігура зліва) сердак довший та переходить у сви ту, але подібність його до кептарного лейбика ще наявніша, бо ж у гуцулів властивого лейбика, цебто кептаря, пошитого з сукна, немає. Переходову форму становить жіночий сердак, довгий, як у чоловіків, але ще без рукавів, тимчасом як у чоловіків він завше з рукавами. Цілком однаково, як у жінок, так і в чоловіків цей сердак носять майже завше в рукава, а на грудях мають білі або двохбарпні (білі з чорним або жовті з червоним) петлі з стрічок або з шнурків, які нагадують старовинний одяг на мініятюрах Кснігсбергського літопису, тощо. Сердаки у бойків шиють чорні або сірі, у лемків такі самі, а навколо Станиніавова та в Карпатській Русі — білі з чорною, зеленою тошо нашивкою на передніх краях пол та на комірі.

Свиту (свитка. сермнга. юпки, гуня, гунька, капота) треба вважати за одну з дуже старовинних українських одеж, бо про неї маємо згадку вже в житії Феодосія, у Патерику Печерському («одежда б? свита власяна.. извнутрь же на ней ина свита»), в Іпатьєвському літописі тощо. Якого крою була тодішня свита, ми, янна річ, сказати не можемо, не маючи ні одного хоч трохи достовірного її малюнка. Але є, однак, одна обставина, що дозволяє припускати, що й тодішня свита могла мати крой, дуже близький до сучасного або принаймні до дуже ше недавнього крою української одежі тої самої назви. Річ у тому, шо і в наші часи верхня одежа нашого духовенства — підрясник, чи ряса,— як це помітили глибокі знавці українського одягу Б.С. Познанський та А. Г. Сластіон, має цілком той самий крой. як

і українська свита: «так само нерозрізана спина, такі самі фалди і так само вшиті рукава», з тою тільки ріжницею. що ряса має рукава ширші та взагалі одежа духовенства значно довша. «Маючи на увазі певну сталість традиції у всьому, що торкається духовенства, не неможливо, щоб і свита, яка за часів святого Феодосія Печорського, мабуть, була спільною одежею і для духовенства, і для мнрян, заховала свій старовинний крой». У XVIII столітті евнта, безперечно, мала вже той загальний крой. що й тепер, як це можна бачити на згаданих уже вище малюнках Рігельмана.

Сучасна українська жіноча свита у своїй найстарішій та найпростішій формі має дуже багато спільного з сердаком у бойків, особливо коли сердак з рукавами. її викроюють зосім так само (хоч і трохи ширшу, щоб одна пола добре заходила на другу), так само вона й розширена вниз од стану вставленими клинами, іцо їх роблять ширші, ніж у бойків, та які доходять аж до стану, утворюючи так звані вуси. В найдавнішій та найпростішій формі, як це видно, наприклад, на малюнках Рігельмана та на кількох екземплярах старовинних жіночнх свит, що переховались у колекціях, цю одежу шили «до двох вусів». Потім, як видно з відомостей, що мені ласкаво подав А. Г. Сластіон, почалися зміни, які полягали в тому, що спершу до колишніх двох «вусів» додано третій посередині, наслідком чого зникла вузька нерозрізана в стані спинка (прохідка чи засібок); потім стали додавати ще «вуси», доходячи в цілому до 5, 7, 9 і навіть до 11 «вусіп» на свитах (правда, це трапляється дуже рідко, бо дальшому збільшенню числа «вусів» стає на перешкоді більш-менш значна грубість сукна, хоч би й найтоншого — ягнячого) В місцях, де пришиті гострі кути клинів, що утворюють «вуси», щоб міцніше закріпити шов, робили перше невеличкі півокруглі язички, що виступали назверх, а потім замісць того почали вставляти трьохкутні або в формі серця шматочки шкури, сап'яну або сукна, червоного або чорного; а в старовинних свитах, крім того, на шви в цьому місці накладали барвисті шнурки, що разом із тим були й оздобою свити. Ці «вуси» зі згаданими вище вставками,

являючи собою архаїчну рису свити, що на початках була однакова і в жінок і в чоловіків, становлять тепер найістотнішу одзнаку жіночої свити від чоловічої, бо в чоловічій свиті, як це ми побачимо далі, «вуси» давно вже замінено на фалди чи «ряси». Комір жіночої свити передусім одзначається тим, що викот, цебто виріз для нього, роблять закруглений та значно ширший, ніж у чоловічій свиті, щоб видно було шийні оздоби; щодо самого коміра, то він досить низький (2—2,5 сантиметра), а на кінцях сходить нанівець; клипні, цебто лацкани, вирізують також дугою по шийному викоті. Иноді, правда, роблять і відкладний комір, як, наприклад, в деяких місцевостях на Київщині. Цікаво зазначити, що на згаданих уже малюнках Де ля Фліза з другої чверти минулого століття на жіночих свитах трапляються як стоячі, так і відкладні коміри. Рукава жіночої свити робили раніше з так званими за-коврашами, цебто заворотами, більш-менш мистецьки вирізаними, але їх тепер або зовсім нема, або їх заступає невелика лямівка із стрічки. Поли жіночої свити роблять якомога ширші та скошують їх так, щоб унизу права пола заходила на ліву, прикриваючи її. Взагалі на жіночій свиті, як і на всіх українських одягах, жіночих і чоловічих, права пола завше прикриває ліву, і одежу застьобують з лівого боку на гудзика, сплетеного з ремінця у форму кульки, та на петельку, або останніми часами на гаплик, цебто гачок. Довжина жіночої свити в ріжних місцевостях неоднакова: на Лівобережжі свити взагалі коротші, на Правобережжі, а особливо на Галицькій рівнині, вони довші. Одріжняються свити ріжних місцевостей і барвою; найулюбленіша та найбільш поширена барва — біла, а сірі та темні свити трапляються тільки на півночі та заході України. На південній Волині та на Поділлю жіночі свити обшивають барвистими шнурками, що становлять ріжні візерунки, тощо. В Галичині та на Буковині на жіночих свитах вишивають кольоровою вовною невеличкі візерунки на комірі та ззаду на «вусах».

Юпка. Назва ця близька до слова «жупан» на Україні, стосується тільки до одежини верхньої частини тіла; її ніколи не вживають у тому розумінні, яке стало звичайним у великоруській літературній мові та в новіших мовах європейських. Передусім юпкою звуть вкорочену та легеньку жіночу свиту, а крім того, ще дуже подібну до неї відміну її — «крамну» юпку, цебто пошиту з купованої мануфактурної тканини (черкасина, китайка, найчастіше — набойка). Перша ні кроєм, ні матеріялом своїм не відзначається од свити, особливо коли вона пошита не з легшого сукна, чи рядовини, цебто того самого білого сукна, тільки на нитяній основі. Друга (табл. XIV, a, d, f) одзначається од свити иноді збільшеним числом вусиків, а иноді й відкладним коміром з нашиваними оздобами. Крім того, в «крамних» юпках ми ще зустрічаємо иноді заміну «вусів» фалдами або фалдами особливої форми — клепками, що являють собою чи то «вуси», що поступово розходяться донизу, чи то плоскі фалди, досить широкі вгорі, в талії та ще ширші внизу, понад краєм одежі. У міщанок комір юпки найчастіше закладають у численні фалдочки та так само, як і кишені та перед на грудях, обшивають його вузенькими смужками оксамиту. Юпка такої форми у місцевостях, близьких до Великоросії, на Вороніжчині та на Харківщині (особливо у Старобільсь-кому повіті), часто зветься «шушпан».

Цілком особлива одміна «крамної» юпки, одміна, що майже зовсім уже зникла,— це «байкова юпка»; її шили з зеленої або червоної байки, цебто з фланелі, та цілу обсаджували мушками з невеличких кусничків, у першому випадку — з червоної, а в другому — з зеленої вовни. Ще літ коло ЗО тому ця одежина нерідко траплялася в центральній Україні, на Полтавщині та на

Київщині (табл. XI, f), але тепер вона трапляється надзвичайно рідко і зникне остаточно, коли тільки не буде відновлена від якоїсь примхи сільської моди, які иноді трапляються.

Жупан — старовинна одежа козацьких часів; тепер вона вже цілком вийшла з ужитку та стала рідкістю, навіть у старих козацьких родинах, до такої міри, що в наші часи нам відомі тільки два-три екземпляри в колекціях українських музеїв. Хоч жупан був запозичений з Польщі, де свого часу він був дуже звичайною частиною шляхетського костюма, але крой його на Україні мало в чому відзначається од звичайної жіночої свити. Шили жупани з тонкого блакитного, гранатового чи якоїсь иншої яскравої барви сукна «до двох вусів»; притому ці «вуси» там, де вони вшиті на талії, оздоблювали золотим шнурком або позументами, що ними оздоблювали часто й усі шви. Комір завше був відкладний та закруглений з барвистого оксамиту чи з вишиваного штофу, коли тільки він не був з особливого чи якогось иншого дорогого футра, а одвороти на грудях — з парчі або з того самого матеріялу, що ним оздоблювали й заковраші, цебто одвороти на рукавах. Иноді рукава розрізували і так залишали їх висіти, а до них вставляли рукава фальшиві, вже вузькі, з иншої, звичайно також штофної, тканини. Тоді жупан уже звався кунтуш з причини подібности до чоловічої одежі тої самої назви з висячими рукавами, що у чоловіків закидувались назад.

Майже цілком подібна до жупана одежа, що мала назву капоти тощо, затрималася ще де-не-де серед міщанок в Галичині, а літ коло 50—60 тому траплялася ще й на Україні. Капота — це той самий жупан, з такими самими позументами «до двох» по боках спини «вусів», але з дуже широким, що висить на спині, напівкруглим коміром, найчастіше з «сивої» кожушини, що нею облямовані також і краї передніх пол. Капоту шили також і з сукна, але темнішої барви та з великим викотом коло шиї, щоб було видко дукачі та намисто. Капота такого роду є в Етногр. відділі Музею Імп. Олександра III; нам довелось бачити її також в Етнографічному Музеї Харківського університету та у пані Нестерович, громадянки міста Львова.

Зовсім начебто на боці од описаних досі частин верхньої жіночої одежі стоять халат, гугля та чуга. Назва «халат» зустрічається лише на східній Україні, найбільше на Харківщині та Вороніжчині, та означає довгу жіночу одежу на кшталт юпки, але иноді без стану та з широким круглим відклада-ним коміром з фалдочками та зубчиками та дуже часто зі зборами на подолі. Найчастіше шиють халати з набойки, китайки та з тонкого фабричного сукна — на підшевці.

Гугля, чи манта, гуцулів має форму великого мішка, розпоротого або, краще сказати, не зашитого з одного боку. Вдягнена на голову нерозпоротим кутком мішка, вона являє собою щось на кшталт плаща, що обгортає ціле тіло, з капюшоном, що ним можна закрити голову, але можна його й одкинути назад, як усякий инший капюшон. Гуглю шиють звичайно з білого сукна та обшивають на швах товстим вовняним, найчастіше яскраво-жовтим, шнурком; кінці його, що пришиті спереду та мають назву ботвиць, призначені для утримання гуглі на плечах, коли капюшон одкинуто назад. Бідніші люде шиють гуглю також і з сірого сукна.

Дуже старовинне походження цієї одежини, крім крайньої простоти її крою, можна доводити також і тим, що за наших часів вона являє собою одежу майже тільки ритуальну; її вживають тільки на весіллі, коли молода обов’язково мусить бути в гуглі, хоч иноді її вдягає також і жених. Гуглю навіть рідко потім і доношують, а переховують як пам’ятку про шлюб або перешивають на щось инше. Чуга, чуганя чи ,"уня угорських українців має також примітивний характер та являє собою спільну одежу як для жінок, так і для чоловіків. Це — короткий (найчастіше вище колін) і дуже рідко дон-шнй плащ, майже півокругло! форми, з викотом тільки для шиї, що обшитий смугою шкури або червоного сукна* та з рукавами; витканий він з овечої вовни таким способом, що зверху виглядає як велика овеча шкура з довгою вовною, а всередині — досить густа тканина (табл. XIX, с). Найчастіше чугу роблять з сірої або з білої вовни і далеко рідше — з цілком чорної. Дуже можливо, що цю чугу, яка дуже нагадує і властивостями тканини, І зовнішнім виглядом кавказьку бурку, запозичили угорські українці від угрів, бо у цих останніх (особливо у чабанів) вона переховалась у формі дуже довгої одежі.

5) Одежа, що Її носять безпосередньо на тілі (білизна). Сорочка, чи кошуля. Питання про те, до якої міри можна у нас вважати за старовинну цю частину одежі (назву її виводять од латинських слів sarca та casula), досить тяжко розв'язати. У римлян льняна tunica interior sive interula ввійшла до вжитку тільки за імператорів, і під назвами, похідними од casula, траплялася досить рідко в Західній Європі навіть за середньовіччя Щодо України, то. як ми це вже зазначали, сорочка (від старовинного слав'янського слова рубъ в українській мові переховалось тільки слово руб'я цебто лахміття), безперечно, були в ужитку вже за князівської доби, а крім того, знахідки дуже численних пряслиць та решток, правда не дуже точно означених, льняних чи конопляних волокон у пізніших могилах дають право думати, що сорочки були в ужитку ще й раніше. Будь що будь, існування сорочки як частини української одежі вже на початках історичних часів можна вважати за доведене. За козацьких часів, судячи по кількох перехованих екземплярах та по малюнках Рігельмана, принаймні иа Лівобережжі, жіночі сорочки мали той самий крон, як і сучасні в тих самих місцевостях, цебто вони були без коміра, тільки з вузькою лямівкою по краю зібраного на нитку иилотна, з досить великим викотом, з вишитими рукавами і подолом.

Сучасні українські жіночі сорочки можна розподілити на два головних типи; лівобережний та правобережний; при цьому, як і в багатьох инших випадках, велику частину Київщини треба віднести до типу лівобережного. Жіночі сорочки Лівобережжя одзначаються тим, що не мають коміра, а ви кот для шиї просто збирають на нитку, а потім обшивають тасьмою чи смужкою полотна; на кінцях роблять петельки, щоб протягувати шнурочок або стрічечку для зав'язування. Правобережну жіночу сорочку, навпаки, шиють завше з коміром, иноді стоячим, найчастіше відкладним. Обидва типи сорочок шиють звичайно з розрізом на грудях, посередині, з досить широкими рукапами та значної довжини (найчастіше до кісточок), щоб подол сорочки було хоч трохи видко з-під нншої одежі. Сорочки роблять або додільні, цебто цілі зверху донизу, з одного шматка полотна, або до підточки. коли верхню частину сорочки шиють з тоншого полотна, а нижню — з грубшого. Цю останню форму, явна річ, найлегше пояснити чисто економічними причинами, але існують факти, що примушують припустити щось инше; в деяких місцевостях Галичини, особливо у лемків та бойків, трапляються ще сорочки, що

¹ Назви сорочки, то похилять од старовинного слав'янського слова ру&ь, переховались у сербів {rubach ), чехів (rubai) та у великоросів (рубала). У сербів, чехів та поляків вживають, крім того, і назву кошуля (koSulja, koiila, koszula)

їх верхня частина (властива сорочка) цілком відокремлена від нижньої (подолок чи спідник), і кожну з них вдягають окремо, причому податок являє собою щось на кшталт маленької спіднички. Така коротка сорочка має свою паралель і в чоловічому убранні в формі старовинної сорочки бойків, що не доходила до пояса (звідки і назва бойків—«жовточереві») та що й тепер заховалась іще і дуже поширена ше серед угорських українців (табл, XVIII, с). Ці факти, явна річ, не можуть не навести на деякі зауваження, які ми розглянемо пізніше, коли будемо говорити за чоловічу сорочку; а тепер ми згадаємо тільки ще за одну форму жіночої сорочки, досить виняткову: це сорочка лемків та деяких бойків. її також роблять зборами зі складками коло шиї, але складки ці незвичайно численні, особливо спереду, де вони становлять щось на кшталт фалдованої манішки (табл. XVIII, f), иноді простроченої візерунком з білих та барвистих ниток. Розріз у цін сорочці роблять збоку; він захоплює частину рукава та грудей, так що сорочку вдягають боком. Такі сорочки трапляються де-не-де в долині річки Опора, найбільше у селі Лавочній, а крім того, і «на лемках», де їх почали вже заступати звичайні європейські сорочки, але в глухих місцевостях, однак, трапляється ще багато сорочок з «подолками».

Дуже характеристичну особливість українських жіночих сорочок становлять вишивки. Вишивками оздоблюють найбільше верхні частини рукавів, їх оторочку коло запястя, комір, коли він єсть, та нижній край сорочки — подач, що його вишиту частину звуть лиштвою. Инших частин української жіночої сорочки ніколи не вишивають, з дуже рідкими винятками, як, наприклад, той, що довелося нам бачити на Волині, де сорочка була вишита зористим візерунком на грудях. Найбільше праці та мистецтва докладають до вишивки верхнього краю рукава, так званого полика, цебто більш-менш широкої (від 10 до 15, а часом і більше сантиметрів завширшки) смуги впоперек рукава, трохи нижче плеча, а також І підполиччя, вужчої (3—5 сантиметрів) смужки, нижче полика. Оторочки рукавів коло зап'ястя завше роблять дуже вузькі, так само як і візерунок на комірі, коли комір є, зате лиштва являє собою ииоді дуже широку смугу вишивки, шо доходить часом до 10 см завширшки. Вишивки ЦІ дуже ріжні як способом вишивання, так і матеріялом, малюнком та барвою; а крім того, І щодо свого географічного поширення. Способи вишивання зводяться загалом до трьох: І) вирізування або мережка, 2) настилування або вишивання гладдю і 3) хрещиками Перший з цих способів одзначаеться особливим мистецтвом І дуже тяжкий, бо при ньому ииткн витягають, роблять прорізи, і візерунок СТ8€ наскрізний, на кшталт мережива. Другим способом вишивають або білими нитками по сировому полотні, або навпаки, а то ще кольоровими бавовняними нитками (заполоччю), вовною, шовком та метальовими нитками За наших часів вишивки білими нитками Існують ще подекуди на Чернигівщині та місцями на Полтавщині, иа Київщині й на Поділлю; вовною вишивають у Галичині, особливо у гуцулів; шовком — найчастіше на Буковині Шовком вишивають і в тих дуже рідких випадках, кати хотять відтворити старовинні візерунки козацьких часів, бо ж за козацької доби настилування шовком було дуже поширене; його застосовували не тільки до вишивання жіночих та чоловічих сорочок, але й простнрадел, скатірок тощо, церковних річей (поручів, воэд?хів, підризників та нн>. Нарешті, третій спосіб -- хрещиками, найбільше поширений тепер, полягає в тому, що вишивають хрестиками по канві, яку утворюють нитки більш-менш грубого полотна, вживають для вишивання тільки заполоч, цебто бавовняні ннткн синьої або червоної барви Щодо малюнка, то в орнаменті українських вишивок взагалі, як у всіх південних та західніх слав'ян. переважають мотиви рослинні, починаючи з нехитрої північно-української «сосонки», «хмелю» тощо до чудово вишитих шовком гвоздик, більш-менш стилізованих квітів хмелю, дубових листків, троянд і навіть лотоса на старовинних візерунках підризників. Чисто геометричні форми, занесені переважно з півночі, трапляються дуже рідко, і то найбільше у вишивках хрестиками, причому значну ролю грають варіяції грецького хреста тощо. Але єсть дуже багато візерунків, по суті зовсім не геометричних, а чисто рослинних, що набрали геометричного характеру з причини сильної стилізації, як, наприклад, хвилясті лінії «хмеликів» перетворились у лінії ламані; рожа стала геометричною зіркою тощо Нарешті, і малюнки тварин та архітектурні мотиви майже зовсім не трапляються, а коли й трапляються, то найбільше тільки у вигляді назв: метелики, рачки, павучки, собаки, півники тощо; візерунки з цими назвами дуже мало нагадують справжні тваринні форми. Географічно найпростіші геометричні форми переважають у північній смузі України; у середній смузі ми знаходимо майже самі тільки рослинні мотиви, а на півдні на Поділлю, на Підгір’ю в Галичині, а особливо в Гуцульщині, знову зустрічаємось з геометричними формами, дуже складними та строкатими з усіх поглядів, так що вони нагадують иноді орнаментацію черемнсів тощо. Цьому поширенню орнаменталь