8. Будівництво 18

Досліджування будівництва, а особливо його еволюції е одним з найпри-вабливіших, але й найтяжчих завдань етнографії, бо в цій еволюції грали ролю і фізичні умови краю, і рі жниця матеріял у, і расові звички, і сусідні впливи, особливо культурні, і, нарешті, цілком самостійна творчість, що привела у цілком ріжних народів та в далеких одна од одної країнах до цілком однакових етнографічних форм.

Доісторичні будови на Україні — далеко не зовсім ще відомі та ще менше досліджені — вказують нам на те, що й у нашій країні люде спочатку жили просто під голим небом, у печерах, переважно штучних, та в надземних курінях. що їх ставили над підземними спорудами. Як і скрізь, ці доісторичні будови були то круглої, а то чотирьохкутної форми і згодом з підземних та напівпідземних перетворились в цілком надземні. Як у землянках та в слідах курінів, що їх знайдено над Кирилівською улицею в Київі, так само і в подібних до них будовах, шо їх знайдено в місцях, де поширена домікенська культура, головним будівельним матеріялом були, крім глини, дерев'яні кілки та хворост. Чи вчинила ця архітектура свій вплив на пізніше будівництво,— сказати дуже тяжко, бо ж і зв'язок ще не з'ясований між неолітичною культурою та тією, що потім заступила її і що, може, й не була навіть безпосередньо слав'янська.

Згідно з відомостями найстаріших письменників про слав'ян, уявляємо собі їхні будинки майже такі самі, як і неолітичні: як каже Гельмольд, це були халупи з хворосту,— аби тільки переховатися від дощу та негоди, а як описують арабські подорожні,— вони були збудовані з гілок та обмащені глиною. Але в дуже скупих відомостях київського начального літопису про слав'янські хатн говориться як про будови рублені; такі самі бачимо й будівлі даків на ТраяновіЙ колоні. А втім, ми знаємо, що значно пізніше, за козацьких часів, сільські будинки на Україні ставили здебільшого з ліски та обмащували їх глиною, иноді навіть поглиблювали їх у землю, як-то запо-рожські куріні тощо; відомості Голембіовського свідчать, що такі будови взагалі ставили на Правобережжю. Як це свідчить Шафонський, що писав у другій половині XVIII століття, майже всі селянські хати південної Черни-гівіцини та цілої Полтавщини були плетені, а Де ла Фліз каже, що у другій половині XIX ст. у Сквирському, Таращанському та Липовецькому повітах на Київщині, дарма що ці місцевості зовсім не безлісні були, плетених хат у селян було значно більше, ніж рублених... Не вдаючись поки що в з’ясування цих суперечних даних, ми спершу розглянемо українські будови, що існують в наші часи, починаючи з хат та їх примітивних форм.

А. Тимчасові будови

Під цею назвою ми згадаємо за ті легкі споруди, що ними користуються для дуже недовгого перебування. Найпростіші форми їх— це здебільшого захистки від вітру та негоди в полі, куріні для ночування там, де випасають товар, сторожки в садах та на баштанах, а то ще житло для робітників у лісах, на сплавах та на ріжних инших працях, де треба перебувати довший час, иноді ціле літо. Найелементарніші та цілком примітивно будовані — це маленькі будови цього типу, де знаходить собі захист од дощу та вітру польова сторожа в східній Галичині. Це просто щит, або, ліпше сказати, один схил стріхи, скісно поставлений на землі та підпертий одним чи двома кілками. Иноді цей щит буває зроблений зі старих дощок, иноді його вкривають соломою чи очеретом, І в такому вигляді він нічим не відріжняється од відомих будинків негритосів Трохи удосконлленішу форму мають гуцульські та бойківські будовн для селян, що етережуть по ночах свої поля від dulde, цебто диких кабанів, що приходять з панських або скарбових лісів, ласі на свіжу картоплю чи овес.

Ці сторожки також подібні до схилу стріхи, що зроблена з кілків та кори, але вони закриті з боків та мають маленький схил ще й з переднього підкри того боку. Для більшої стійкости на випадок вітру зверху накидано кілька деревин Цілком не подібні до попередніх будов, але дуже споріднений з ним характер мають, як своїм призначенням, так І тим, що вони теж иаціводкри-ті. так звані вишки: це ледве прикриті зверху та цілком відкриті з боків невеличкі поставлені на високих палях захистки для вартових. їх можна зачислити до форм тимчасового повітряного житла. Малюнок і на табл. VII сфотографовано р. 1910 на винограднику в станиці Верхнєетеблієвській на Кубані; в трохи удосконаленій формі це сторожова вишка колишніх запорожців. Сюди теж можна зачислити й переносні захистки, що їх вживають бойки. Вони або цілком подібні до польових, згаданих вище курінчиків та ставляться коло салаша. цебто також переносного загону дія овець, або подібні до якоїсь скрині па ніжках, збитої з дощок,— наче ліжко з дашком, куди на ніч залазить пастух. В степах південної України для цього чабани користуються або гарбою, цебто маленькою будкою на колесах, або спе-ціяльно до того пристосованим возом. На такому возі буває щось подібне до куріня. де можна не тільки спати, а й тримати харчі, ріжний струмент, ліки для овеїіь тощо. Вже значно досконалішу форму тимчасового житла становлять цілком закриті куріні, з отвором для входу; отвір цей можна завісити чим або зачинити дверима. Це типові будовн як неолітичних, так і багатьох пізніших напівдиких народів. Вони бувають круглі або прямокутні, надземні або панів підземні; иноді це тільки сама стріха, що звичайно буває конічна або двосхила, найчастіше солом'яна або очеретяна, а на плотах на Десні (табл. VI, f) та на північній Волині — з дерев’яних брусів. В селі Норинському Овручського повіту (табл. VU, g) та в Сушках Житомирського повіту нам довелось бачити таку будову, що цілком нагадує якийсь вігвам північноамериканських індійців: в землю вбито чотири сохи, що зв'язані вгорі перекладинами. На ці перекладини з трьох боків спираються косо поставлені дрюки, чи обаполкн. так, що вгорі зостається дірка для диму, а поверх них навалено глини; прохід між двома передніми сохами служить за двері. Коли дах двосхильний, то отвір між схилами лишається напіводкри-тий. цебто завішується матом або має двері (табл. VI, h). Дах цей лежить або просто на землі, або, коли жити в ній мають І за холодів, як. наприклад, добруджські рибалки-українці, то його ставлять над досить глибокою ямою, викопаною в землі; в кутах цієї ями забивають кілки, на яких і тримається дах; сох найчастіше буває ДВІ — одна ззаду, друга спереду, а на них лежить горизонтальний брус, що дає верхній опір цьому дахові. Вздовж довгих боків даху залишають один чи два уступи в землі, що заступають лавки, щоб сидіти та спати, а посередині або збоку стоїть припасований на кілках, забитих в землю, невеличкий столик. У Добруджі такі будови звуть і тепер колиби. А В гуцулів цю саму назву мають значно складніші, хоч також досить примітивні будови (мал. 4. а), де живуть дереворуби та сплавщики в горах.

Це шестикутний чи восьмикутний зруб з пірамідальним дерев’яним да-

хом, mo має отвір вгорі, як у юрті у чукчів. Ріжницн полягає тут тільки в тому, що верхній отвір колиби служить тільки для виходу диму, та не грає ролі дверей. А самі двері знаходяться збоку (див. план на мал. 4, Ь) та ведуть до невеличких сіней Xпрімців, звідки другі двері ведуть вже всередину самої колиби.

Всередині колиби знаходиться ватра, а навколо неї радіяльно стоять підложжя для легінів, цебто робітників. Дуже цікаво, що на березі Дніпра в с. Навозах на Чернигівщині ми знайшли майже тотожній з щойно описаною колибою курінь для сплавщиків дерева, що поставили його там чорнобильські поліщуки. В цьому куріні, правда, стін немає, а дах, що доходить до самої землі, підтримують чотири сохи; місця для спання поставлені відкритим чотирьохкутником з чотирьох боків огнища, а казан висить над вогнем на перекладині, що лежить на верхніх зв'язах сох. Нарешті, як ми вже це зазначили, до споруд цього роду можна зачислити й землянки, що в них люде живуть иноді й по кілька літ. Конче треба, однак, тут зазначити, що під цею назвою на Україні розуміють і справжні землянки, цебто житла, викопані в землі, і хати, збудовані з землі з земляною покрівлею. Явна річ. що тут ми говоритимем тільки про перші. Землянки є властиво ті самі куріні, що ми їх щойно описали, тільки значно більших розмірів, з піччю, з двома, а иноді й чотирма сохами, шо підтримують стріху, плисковату або подібну до склепіння. 1 акі були запорожські куріні, житла на Січах, на знмовннках тощо; такі іі сучасні землянки, що їх ставлять собі робітники, а особливо українці-переселеиці на Сибіру. Куріні ці становлять уже переходову форму до надземного житла, бо вже мають невисокі стіни з глини, з ліски чи з брусів, мають і прорізані в стінах довгі, вузькі вікна.

Як бачимо, отже, українське тимчасове житло до певної міри переходить послідовно через цілий ряд типів, що дають змогу з'ясувати ту еволюцію, наслідком якої з'явилося постійне житло — хата. Звичайно цей ряд не повний, не всі переходові стадії в ньому представлені, але його все-таки можна вважати за цікавий матеріял для історії житла взагалі.

1) Розполог села. Переходячи до постійного житла, треба хоч кількома словами звернути увагу на розполог села. Проголошену не так давно як науковий винахід теорію Мейтцсна про етнічну ріжницю в розполозі сел у німців та у слав’ян, ближче розглянувши їх, прийшлося визнати за мало що варту, бо ж факти підтверджують, що етнічні звички в даному випадку зовсім не такий уже могутній чинник, як, наприклад, рельєф місце вости; але в дальшому викладі ми побачимо, що до певної міри треба припускати і вплив етнічних причин. Дуже яскравим доказом залежности розпо-логу дворів у селі від умов місцевостн можуть бути саме українські села, що з цього боку дуже ріжниманітні, майже вибагливі Прикладом початків утворення сел можуть бути гуцульські селища. У гуцулів, власне кажучи, села ще майже немає, а коли воно й є, то це тільки рудимент його, що починає тільки ще формуватись. Окремі оседки, цебто хати-диори гуцулів, оточені обробленими шматками грунту, розкидані по горах на ріжній високості і, явна річ, без жадного плану, на віддалі од версти до 4—5 верстов один од одного, в залежності лише од того, де знаходиться вода. Вздовж долинок гірських струмків та річок на ріжній віддалі видно більше хат В таких долинах, особливо там, де вони сходяться з долиною трохи більшої річки, як-от Тиси, обидвох Черемошів, Пруту,—вже з’являються: церква, попівство чи плебанія, громадський дім. крамниця та кілька хат. звичайно вже без гражди (про це днв. далі). Це все разом і становить початок майбутніх сел. що вже тепер мають титул, дарма що вони такі ще незначні; до такого «села» зачислюються часом сотки дворів та иноді дві-трн тисячі населення, бо до цих початків села приписані всі оседки з їх населенням, що лежать в тій самій околиці на певній віддалі. Такі майже всі гуцульські села: Яворів, Криворівня, Довгополе, Брустури, Ріка, Білий Поток, Требуша та ин. А там. де сходиться кілька долин, розвинулись уже значно більші поселення, такі як Жаб'е, Сторонець-Путилів, Селятин, Богданів, Ясенів (K?r?smes?). Цілком иншого типу села бойків, з розпологом найбільше в одну, зрідка у дві лінії в вузьких долинах, вздовж річок Стрия та Опора (Гребенів, Тухля, Влоцко та ин.) та в долині Сяну (Дидьова, Мшанець та ин ). Тут, навпаки, населення скупчується та осідає цілим, майже без перерви, рядом сел, що майже сходяться одно з одним, як це можна бачити, наприклад, в долині Стрия між Баринею та Матковим. На рівнині розполог села, явна річ, ріжноманітніший. По річках з каменистими берегами, як Тетерів, Рось та инші, села найбільше розкидані, відзначаються вибагливим характером; у степових місцевостях, на Чернигівщині. на Полтавщині села розміщені також звичайно по течіях річок, але в залежності од підвищень, що виступають з болотяних берегів річок. По річці Десні села групуються найбільше по долинах її припливів та положені на терасах, куди ие доходить повінь, тому вони здаються й розки дані. Глибокі балки на Херсонщині викликають зі свого боку до життя села, що витягнуті вздовж берега річки в одну чи дві лінії. Дуже рідко трапляються, а то майже й зовсім не трапляються на Україні села з двох тільки шерегів хат, вздовж дороги, як це властиво для Великоросії: можливо, що тільки це й становить етнографічний характер розпологу села, бо цього не можна відкинути, хоч як необгрунтована теорія Мейтцена щодо германських та слав'янських селищ.

2) Двір та його розвиток. Наскільки характеристичні гуцульські селища для утворення села, настільки цікаві й гуцульські гражди як

найяскравіший зразок цілком замкнутого двора. Властиво гражда означає не хату, а високий паркан з дощок зі стріхою; він замикає двір з чільного боку, як це можна бачити на долучених малюнках (табл. VIII, Ь) та на плані (мал. 5).

Хата із граждою, чи, як кажуть, просто гражда, є дім на дві половини (А. А.), з коморою (кліть) (d) та притулами (f), що знаходяться під одною з ним стріхою та які утворює високий дерев’яний паркан; коло дому цей паркан підходить під його стріху, а спереду має свою окрему стріху, що спускається одним, досить вузьким, схилом на около, а другим, дуже широким,— у двір (к), де під ним І знаходиться приміщення для скотини, дров та знаряддя (h, g, і). Отже, увесь гуцульський оседок, цебто двір, що має в собі хату з усіма чисто господарськими будовами, цілком замкнутий та сполучається з окільним світом тільки брамою (1) проти хати (а иноді збоку) та невеличкою хвірткою (m. m.), що з задньої чи бокової притули провадить до саду чи на город. Таку будову гуцульського двору, мабуть, цілком можна пояснити згаданою вище ізольованістю селищ через їх розкиданість; але нам здається, що тут має певне значіння й старовинність гуцульського будівництва, та про цю старовинність ми можемо, не маючи безпосередніх доказів, говорити на підставі загальної архаїчности цілого етнографічного характеру цього населення. В міру того як гуцульські оседки спускаються в долини та починають групуватись в села, вони втрачають свій архаїчний, замкнутий характер; гражда зникає, замісць неї з’являється звичайна огорожа, а холодні будови відділяються від хатн і перетворюються в окремі будинки. Далі, розглядаючи ріжні типи чат, ми побачимо це на долучених фотографіях. Коли ми потім звернемося до безпосередніх сусідів гуцулів до бойків, також верховинців, цебто горців, то в них, правда тільки в місцевостях, недалеких од Гуцульщини, ми можемо помітити останки такої самої замкну-тости. Тут ми бачимо хату, спереду в загальних рисах досить подібну до гуцульської, хоч уже з солом'яною стріхою, а ззаду ця хата цілком подібна

до гуцульської розпологом притул, що тут уже мають назву — килешні. але ще становлять одну цілість з хатою. Ллє в деяких бойків, а почасти й у лемків, загальний розвиток двору пішов у цілком нншому напрямі, а саме: первісний чотирьохкутний двір у них послідовно розгорнувся глаголем, а потім всі його будинки витягнулись п одну лінію під спільною стріхою (мал. 6).

Цн оригінальність розпологу виникла в них, мабуть, під впливом німецького будівництва, що прищепилось тут безпосередньо від словаків. Тому н сліди замкнутого двору тут дуже мало помітні. Цілком ннакше стоїть справа в долині, цебто на Галицькій рівнині. Там, дарма що загальний, зовнішній характер дворів зовсім не подібний до гуцульського, досить часто трапляються все-такн двори з виразною замкнутістю. Як на приклад ми можемо вказати на деякі двори, що знаходяться на Волині, в Бродській окрузі. Це звичайні українські двори, але цілком замкнуті, і в них, зовсім так само, як і в гуцульському дворі, всі будинки знаходяться під одною стріхою і творять прямокутник з одними чи двома воротами; другі ворота ведуть із стодоли в поле. В цій самій місцевості можна спостерігати і диференціяцію плану замкнутого двору: хата і сполучена з нею, а иноді вже й окремо поставлена комора виносяться за межі двору та творять неначе окремий двір, а решта господарських будинків зостається, заховуючи свій первісний вигляд замкнутого квадрата, та перетворюється в так званий підварок, чи загумення, як звуть у селі Лісові. Переступивши старий російський кордон, знаходимо такі закриті двори подекуди на Київщині та на Волині. В селі Вербці біля Ковля можна бачити як майже цілком закритий двір, так і окремо збудований ЦІЛКОМ замкнутий двір, що цілком відповідає галицькому підварку. Доведено, що у давні часи і в цій місцевості всі двори з хатою були замкнуті, а тепер цей характер заховали тільки господарські двори. Далі за Дніпром ми бачимо їх на Чернигівщині, наприклад, у селі ГІсаровці, в Жиди-ннчах (мал. 7), в Чернечій Слободі, подекуди на Полтавщині, а навіть і на Вороніжчині та на Курщині (див. табл. VII, с).

Мабуть, це була дуже старовинна форма слав'янського селища, і такі двори утримались теж подекуди в Великоросі!, особливо на півночі, хоч гам під впливом двох культур,- з одного боку скандинавської, а з другого — фінської,— житло набрало зовсім иншого, цілком особливого характеру; коли в ньому й трапляється замкнутість, то це натягає там у приміщенні житла та господарських будов у двох поверхах, притому до верхнього поверху будують навіть похилий «вз'їзд». Щодо великоруських закритих постоялих дворів, то вони подібні більше до східніх караван-сараїв, ніж до славянських дворів, що про них саме у нас мова.

Ми вже зазначили, що в самій Гуцулыцині, в міру того як оседки спускаються в долини, хата починає ізолюватись від господарських будинків та поволі відкривається. Зачинається це звичайно з того, що перед хатою шикають гражди, і таким способом двір, зостаючись, як і раніше, чотирьох-кутним, стає відкритим спереду; подібне явище помічаємо і в бойків (село Бряза). Потім розкриття двору йде далі і наслідком того зостається лише один кут, утворений тільки хатою та господарськими будинками (табл. ?Ш, d). Нарешті, хату ізолюють остаточно, вона втрачає поволі й задні прибудови І сполучена тільки з коморою. Такий вигляд має найтипо-віший сучасний український двір, дальша його еволюція полягає в тому, що наділяється й комора, що сполучена з хатою, перетворюючись в другу половину хати; про не детально скажемо нижче.

Зрозуміла річ, що все сказане вище стосується тільки до еволюції двору, та й то приймаючи за первісну його форму гуцульський оседок з граждою. Однак твердити, що саме така й є еволюція взагалі, поки що не можна; принаймні поки не буде остаточно з'ясована еволюція слав'япської хати та поки не буде розв’язане питання про центр розселення слав’ян

Хата

а) Загальний вигляд та характер. Загальнопоширене уяв-ління про українську хату як про утульний кокетливо біленький будинок під чистенько пригладженою та підстриженою стріхою, що виглядає з-поміж дерев та кущів, що оточують його, майже цілком відповідає дійсності й тепер. З дуже невеликою кількістю винятків цей тип домінує на цілому просторі України, дарма що місцеві умови та будівельний матеріял такі ріжноманітні, що економічний стан не всюди однаковий та що не однакові й сусідні впливи. На західніх схилах Карпат, в Угорській Русі, на «Зеленій» Буковині, в Бесса-рабії ці біленькі українські хаткн споріднено епливаються ч майже цілком подібними хатами румунів, а ще далі й сербів, а далі иа північ словаків та чехів. Ще далі на північ вони недуже різко, хоч і дуже помітно, відзначають ся від польських «халуп».

Але вже у північній смузі, на Волині та на Чернигівщині, білу крейдяну барву заступає жовто-глиняпа, а ще далі на Поліссі, як на волинському, так ї на яернигівському, дерев’яний кістяк хати стає вже голнй, і тільки де-не-де білі плями навколо вікон вказують на традицію, що не зовсім ще заникла. Темно-сірі хати поліщуків з закуреними низькими дахами з драні нагадують уже найубогіше гуцульське житло на Карпатах та непомітно зливаються з будинками білорусів, відріжняючись од них тільки деякими подробицями. Але загалом, зостаючись вірні своєму загальному типові, характеристичні українські хати тягнуться широкою смугою через цілу середню та південну Україну, од підніжжя Карпат на схід до Орловської, східніх частин Курської та Вороніжської губерній, де зненацька, без жадного переходу, стикаються з гемними брусованими великоруськими хатами, з двосхилими дахами та без жадного сліду садків чи взагалі якої-небудь рослинности, що оточувала

б хату. Отже, зовсім однаковий на цілому просторі країни цей загальний тип української хати став одною з найголовніших та найвиразніших етнографічних ознак українського племени.

Певна річ, що все сказане не обмежується тільки цими загальними рисами, загальним вражінням. Ми побачимо далі, що в деяких глибших рисах, як, наприклад, у плані тощо, існує теж виразна та дуже многозначна з етнографічного погляду єдність типу української хати. Проте, приглядаючись ближче до подробиць цього загального типу, ми зараз же помітимо цілий ряд місцевих одмін, що залежать уже не стільки так од етнічних традицій, смаку та нахилів, як од ріжноманітности місцевих умов, будівельного мате-ріилу. а значить і способів будування.

Коли почнемо огляд загального вигляду українських хат з місцевостей середньої смуги України, де найкраще виявляється їх основний тип, то, порівнюючи хати на Полтавщині та на Київщині, ми зараз же знаходимо в них, крім схожих рис, і пенні відміни. 1 на Полтавщині, і на Київщині хати білені і, з дуже рідкими винятками, трьохкамерні, цебто в них є властива хата, сіни та комора під одною стріхою; кількість та розміщення вікон цілком однакові, однакові й комини, і відміни помітні тільки щодо стріхи. На Полтавщині як найубогіші хати, так і хати заможніших хазяїв (табл. VIII, d та f) мають стріхи цілком гладкі, без гребіня, що випинався б нагорі, і без так званих острішків на ребрах. А на Київщині навпаки,— гребінь, що випинається зверху, є скрізь, а також, крім бідніших хат, скрізь видно й острішки, цебто ступіиьові гребіні по ребрах стріхи (див. табл. VIII, е), що становлять також характеристичну особливість усіх українських хат на цілому Правобережжі та в Галичині; в Угорській Русі (табл. IX, І) їх немає. Переходячи з Полтавщини на південний схід, ми зустрічаємо полтавський тип хати і иа Харківщині, і на півночі Катеринославщинн; а на північ од Полтавщини, в південних повітах Чернигівщини, ми бачимо той самий полтавський тип, тільки з високим та тонким дерев'яним комином. Але далі, ще на північ, тип хати починає вже мінятись, замісць білого крейдяного обарв-лення з являється жовте, глиняне, а потім і воно зникає; з'являються дахи з драні, та й взагалі хати поволі набирають білоруського характеру. Жовта, глиняна барва хат трапляється, правда, і в тих місцевостях північної Полтавщини. де оселились цілі села з Білорусі та північних повітів Черннгівши* ни. Аналогічні зміни помітні й щодо типу хати з Київщини. На південь од Київщини, на Херсонщині та на південній Катерннославшнні. куди переселилось чимало поміщицьких селян з правого берега Дніпра під час заселення південних степів, панують хати київського типу, але на південній Херсоніди ні, за Знаменною, починається вже перевага полтавського типу або скоріше південноукраїнського, що відзначається тим, що хатн дуже часто мають ганки, а иноді й бокову маленьку прибудову на кшталт зовнішніх сіней та невеличкого дашка на стовпчиках вздовж цілої чільної стіни хати. Цей самий тип, разом із зміненим так само київським тином хатн, панує і на цілій Кубані. На північ од Київщини, цебто на Волині, хати в південних її повітах мають цілком київський тип, але в міру все більшого віддалення на північ починають зникати острішки, а иа півночі Овруцького, Луцького та Ковельського повітів зникає вже й білення хат, з’являються дахи з драні, иноді навіть і двохехилі, білорусько-польського типу (табл. IX, с).

Коли ми звернемось тепер на захід од колишнього російського кордону, то майже до самого підложжя Карпатів ми бачитимем такі самі хати, з острішками на солом'яній стрісі, як на Київщині, південній Волині та на Поділлю, з тою тільки ріжницею, що в Галичині та на Буковині хати більші, кращі, багатші, ніж на Великій Україні (кріпацтво скасовано в Галичині р. 1848. а конституцію заведено р. 1866); хати там дуже часто мають маленькі галерії вздовж передньої стіни (табл. IX, в), а иноді об’єднані з господарсь-кнми будинками, як за це вже згадувалось вище. Але вже на карпатському Підгір'ї загальний вигляд хат починає мінятись. Не так впадають на очі ці «міни на Покутті, де до самої Буковини панує ше загальноукраїнський тип хати. На Бойківщині та на Лемківшині. де будова ускладняється об'єднанням хати з господарськими будинками, хата виділяється хіба шо тільки тим, що вона білена; а трохи вище, на горах, зникає й білення, і хата в спільній довгій будові відзначається тільки вікнами, часто трьома з чільного боку, та ще иноді галерейкою. Хати, шо стоять окремо, мають теж галерейку, відзначаються великими розмірами та солідністю будови і нагадують хати загальноукраїнського типу тільки своїм внутрішнім планом та стріхою з острішками, а иноді й з уступами вздовж цілої стріхи (табл. IX, в). А на півдні Кар-патів, понад горішніми течіями обох Черемоші» ти Пруту, а також.— правда, тільки почасти,— на горішній Тисі, вже в горах, вже цілком панує гуцульський тип, що про нього почасти ми вже говорили више. Гуцульська хата збудована тільки з дерева, брусовані зруби вкриті дерев'яним дахом, що поширений і на передню огорожу, гражду, і через це хата закрита з усіх боків. На формі даху помітні, однак, ше пережитки від солом'яної стріхи: він чотирьохехилий та »авершуєтьсм високим продовжним гребінсм, а ребра його трохи закруглені (табл. VIII, в). Між типом гуцульської хати з граждою та хатами гуцульського Підгір'я, звичайно, існує н ряд переходових форм. Вже на Підгір'ю гуцульських Карпатів, в селі Ясені на Прислопі починаються невеликі або зовсім небілені, або почасти обмазані глиною хатки з дерев'яним дахом У гуцульському Ясені (K?r?sniesij) хати вже небілені. з високим гуцульським дахом та з прибудовами ззаду, але ще без гражди (табл. IX. Д), а в Яворові, Жабйому, в селах, що лежать вище, за Чорною Тисою, та в инших уже цілком гірських селах гуцульські хати досягають свого повного розвитку та замкну тости

Цей, не з нашої волі, швидкий огляд українських хат, в якому більше значіння мусіли б мати малюнки, ніж текст, дає, однак, уянління про те, наскільки, поминаючи всю її ріжиоманітність місцеву, українська хата в своїх варіяціях все-таки зостається та сама. Ще більше єдність її етнічного характеру виявляється в її плані; щодо варіяцій, то вони покажуться значно рельєфніше, коли будемо розглядати матеріял та способи будування хат, до чого ми зараз і прийдемо.

б) Матеріяли та способи б у д у в а н н я На просторі території, яку займає суцільне українське населення, будують хати з дуже ріжно-манітного матеріялу; з дерну, з землі або, ліпше сказати, глини, змішаної з соломою, з соломи, з очерету, з лози чи хворосту, обмазуючи глиною (тур-лучні хати) ; з трісок з глиною, з дерев'яних брусів у зруб, з цегли і, нарешті, дуже рідко, з каміння Така ріжиоманітність матеріялу залежала й залежить найбільше од географічних та економічних умов, але разом з тим, як це ми побачимо, тут був і вплив причин чисто етнічних. На українських степах, де майже зовсім немає будівельного лісу, будинки з глини цілком природні, й укрпінське населення цих степів, зрозуміла річ, не могло шодо цього не йти за своїми неолітичними попередниками та за своїми пізнішими південно-східніми сусідами, що не були або вже перестали бути кочевннками. Глиняні хати (див. долучену мапу) поширені на цілому півдні України, від Чорного моря до північної Катеринославщини та Херсонщини. Далі на північ за цими межами іде смуга турлучних хат, шо трапляються і в напрямі на південь, доходячи майже до середини Харківщини, Полтавщини та Київщини. На північ од цієї лінії вже переважають хати з дрібного дерева з глиною, будо-

вані у сохи, обмазані глиною і так само, як і в усіх попередніх місцевостях та при всіх инших матеріялах, білені всередині і назверх. Смуга цих хат займає північні частини Харківщини, Полтавщини, а почасти й цілу Київщину. За нею йде вже смуга рублених дерев'яних хат, що, як до заможностн населення, трапляються скрізь: як виняток — біля Таганрога, досить часто — на Полтавщині та на Київщині і як загальне правило — тільки на Чернигівщи ні, на півночі Київщини, на Волині та далі на захід — в Галичннї І на Карпатах; але їх обмазують глиною та білять крейдою або гіпсом скрізь аж геть на північ та до самих гір в Галичині, де зникає вже ця ознака, що становить наявний пережиток старовини. Пдучи за системою, що ми вже її прийняли, розднвімся всі ці способи будування, починаючи з на «примітивніших.

1) Будови з дерну та глини. Початок будов такого роду слід, мабуть, шукати в уживанні дерну, щоб робити невелнчкі стінки довкола землянок, що були тільки з самої стріхи або з ями з стріхою над нею. Такий ужиток дерну трапляється і тепер, і цілком природньо буде припустити, що від споруджування таких стінок міг стати і перехід до будування цілих будинків. Нам не довелося бачити хат з дерну, але, як оповідали козаки на острові Тамані, там недавно ще було дуже багато таких будов. А тепер ставлять будники або валькові (в Бессарабії — чамурові), або саманні. инакше — лимпачеві. Щодо перших, то для їх спорудження вичищають невеликий простір землі, прокопують грунт до глини, потім глину роздроблюють, наливають на неї води та місять її або ногами, або кіньми, пускаючи їх топтатись по глині; до глини додають солом'яної січки або полови. Коли таким способом витвориться вже досить чіпка маса, з неї роблять руками вальки, цебто плисковаті циліндричні шматки глини, і з них зараз же й ліплять стіни, накладаючи вальки один на одного й утоптуючи їх та вирівнюючи иноді дощечкою. Підвівши таким способом стіни на '/а ^{чн на} V« аршина, дають їм висхнути, а потім ставлять далі на таку саму височінь і т. Д. Значно скорше та зручніше йде праця з лимпачу, чи саману. Так звуть великі цеглини, витиснуті в дерев'яній формі з щойно описаної мішанини глини з соломою. Лимпачі виробляють у вільний час в належній кількості, а потім одразу ставлять з них будинок (табл. VIU, g) Однак валькові будинки мають перевагу над самановими, бо в останніх, хоч самани н заливають рідкою глиною, між ними все-таки зостаються щілини, куди заходить вода та через які можуть пролазити гризуни та ріжна комашня, а валькові стіни, якщо вони досить товсті, незвичайно міцні і можуть стояти дуже довго. Збудована таким способом руснацька церква в Тульчі (Добруджа) існує, кажуть люде, з кінця XVIII століття. Такого роду будови можна бачити вже на передмістях Єлисаветграда, де їх звуть землянками, бо вони мають і земляний некру-тий дах; ще далі на південь такі будови вже цілком звичайні.

2) Турлучиі хати або хати на сохах. Всі земляні будови, що ми їх уже описували, відзначаються тим, що в склад їх стін або зовсім, або майже зовсім не входить дерево, і його в цих будовах вживають, крім вікон, тільки для стелі та для крокв. У турлучних хатах дерево грає вже значно важливішу ролю, бо з нього будують кістяк не тільки стріхи, а й цілої хатн. Спланувавши хату, в ті місця, де мають бути її кути, вбивають у землю сохи, цебто досить товсті стовпи. Потім верхні кінці цих сох сполучають одним або двома рядами горизонтальних брусів чи балок, що звуться зруб, або ощеп, бо їх зарубують на кінцях у замок; на цей оіцеп настилають сволок та слижі, цебто балки для стелі (принаймні в житлі), а над стелею ставлять крокви для стріхи. Сохи були раніше справжні сохи, цебто мали

нагорі природне роздвоєння; а тепер це так звані шулі, тобто звичайні бруси, часом досить товсті (до шести вершків завтовшки); на верхньому кіпці в них вирубують глибку, чи чоп. Між сохами вбивають кілки або вкладають поперечні перекладини, а до цих перекладин прибивають дальшу обшивку хати; цілу хату конче потім обмазують глиною. Обшивка ця має свої варінції відповідно до місцевих умов.

З-поміж турлучних будов передусім звертають на себе увагу хати з соломи та глини. В них вздовж майбутніх стін, між сохами, вертикально та досить близько один від одного вбивають в землю дерев'яні кілки, а їх верхні кінці впускають в ощеп хати. Потім з житньої соломи звивзють довге та досить товсте перевесло і заплітають його між кілками зовсім так, як плетуть тнн з хворосту, але солому, звичайно, прибивають якомога щільніше, щоб не зоставалось щілин. Потім ці виплетені з соломи зовні та зсередини обмазують товстою верствою глини, змішаної з кізяком, найкраще овечим. Цей спосіб будування має назву скрутнювання та прн старанній праці дає будинки видатної міцности. Одному з наших співробітників довелось бачити на Херсонщині збудовану таким способом хату, що стоїть коло 200 літ та яку, як переказують люде, колись палили ще татари. Таких хат, як свідчать відомості О. Я. Шульгнка (ми запозичуємо ці деталі з його ще не виданої статті), тепер ставлять небагато, і вони тримаються тільки в тих місцевостях Херсонщини, де сіють ще багато жита. Крім того, їх досить ше багато в південній частині Поділля та в Бессарабіі.

В місцевостях ближче до Дніпра, в південній смузі України хати З таким самим кістяком ставлять з очерету, чи комишу; очерет зв'язують в тонкі пучки та прив язують як зсередини, так і ззовні до так званих глиць. цебто поперечних лат, вставлених між сохами, і роблять цс так з таким розрахунком, щоб кожний пучок з одного боку припадав на нроміжжя між двома пучками з другого боку, щоб не було порожніх місць. Обв’язавши таким способом хату, її так само, нк і солом’яну, обмазують з обох боків глиною з соломою чи з половою, а далі звичайно білять. Очеретяні хати не такі міцні, як земляні, але далеко дешевші, бо, маючи здобіль очерету на дніпрових плавнях, їх роблять значно скорше і коло них менше праці.

З будов на сохах найбільше поширені хати, плетені з лози чи хворосту та обмазані глиною; цим хатам переважно належить назва мазанок. Кістяк для них роблять цілком такий самий, як і для попередніх, але замісць соломи та очерету тут вживають лозу або хворост і ними заплітають простір між сохами чи шулами. а після того вже йде традишйне обмазування глиною та білення. Нам траплялось чути, що в деяких місцевостях стіни робили з подвійної ліски, а в нроміжжя між лісками набивали якомога щільніше глину; глиною обмазували ліски й зовні; але на свої очі бачити таких плетених хат нам не довелось, хоч можливо, що сторожка на малюнку вишки, в кінці книжки Попки—Черноморскіе козаки, й являє собою щось подібне до такого роду будов. Хати з лози або з хворосту на зверхній вигляд нічим не відріжняються од валькових або очеретяних хат.

3) Дерев'яні хати. Хати з дерева можна поділити на дві категорії:

а) хати у шули, у стовпи, у слупи. у закидку; та б) хати у зруби. Перша категорія безпосередньо підходить до турлучних будинків, з тою тільки ріжницею, що в хатах цієї категорії ліску заступають досить товсті бруси або короткі дрючки; а друга категорія луже відріжняється від усього того, що ми досі описували, та наближається своїм характером до типів північного житла.

В хатах у стовпи шули, цебто бруси, що стоять вертикально, вкопують у землю, і в кожному з них з двох боків видовблюють пази, куди вже горизонтально вкладають, часом надвоє вздовж перепиляні, досить короткі бруси або частки обаполків, а бідніші хазяї — просто порубані жердини. Явна річ, будуючи цим способом, конче треба обмазувати глиною і для того, щоб закрити щілини, і для того, щоб стіня були грубші. Такі хати трапляються скрізь, з винятком цілком лісових місцевостей. Ставлять їх звичайно люде, що не мають досить коштів на рублену хату. Такі хати, в абсолютній залежності від економічного стану, то з'являються, то зникають, то, в міру зубожіння населення, заступають рублені хати, як, наприклад, у Бродській окрузі в Галичині, то, навпаки, з’являються наслідком прогресу, випираючи турлучнІ хати, як це ми бачимо, наприклад, на Полтавщині.

Хати у зруб, у цівки, що стали, так би мовити, економічним ідеалом українського селянства, будують цілком инакше. В тих місцях, де мають бути кути майбутньої хати, вкопують в землю або великі камені, або так звані стояни, цебто дуже товсті дубові палі, не дуже високі, а иноді замісць того муровані з каміння або з цегли На цю основу кладуть перший кінець з брусів — підвалину хати, що складається звичайно з найтовстіших та найміцніших брусів; на неї кладуть дальші бруси, що їх, як і попередні, зарубують у замок, коли зарубка буває чотирьохкутна, або у цівки, коли вона напівкругла. Як перший, так І другий спосіб зарубування залишають кінці брусів стирчати по кутах, але є й инший спосіб зарубування, коли кінців не зостається, а виходять цілком рівні лінії кутів хати. Між брусами звичайно закладають мох, щоб не було щілин. Вивівши таким способом стіни хати скільки треба заввишки, в них прорубують вікна, а для дверей в перший вінець, чи в підвалину хатн, вдовблюють шули, що потім становлять лутки, чи одвірки. На верхній вінець, чи ощепину, кладуть сволок, цебто дуже товсту балку, що підтримує цілу стелю, а нноді й два сволоки навхрест. На сволоці дуже часто вирізують хрест, ім’я власника, рік та день збудування тощо. Стелю настилають иа сволок сказаним уже вище способом, на неї насипають досить товсту верству землі, а потім кладуть поперечні бруси, до них прикріплюють крокви, цебто стропила, а вже на них горизонтально кладуть лати, цебто дрючки, що до них вже прив’язують солому. Навколо хати забивають в землю кілки чи стовпчики, закладають за них товсті дошки, а то й цілі бруси, а в проміжжя насипають землі чи глннн та старанно утрамбовують її. Це так звана приспа, або призьба, що її роблять в кожній хаті, незалежно від будівельного матеріялу та способу будування, щоб захистити хату знизу од води та вітру. Крім того, явна річ, всередині зруба насипають" достатню кількість землі і також якомога міцніше утрамбовують ЇТ, а на неї вже, коли дозволяють кошти, настилають поміст чи підлогу. Частіше, однак, земляну долівку обмазують глиною, і цс обмазування потім постійно повторюється Цнм на північній Україні, цебто на волинському та чернигівському Поліссі, так само як і в карпатських гірських русинів, будування дерев’яної хати й закінчується; а в иншнх частинах України, далі на південь, хату в такому вигляді не вважають іце за скінчену, та для повного закінчення її ще клинцюють та тинькують, а потім мажуть. Клинцюванням звуть забивання маленьких клинців у щілини, зроблені долотом на зрубі всередині та зовні, а тинькуванням — набивання на зруб всередині та зовні хати вузеньких дранок на кшталт гратів. Як перше, так і друге роблять для того, щоб потім вкрити стіни хати всередині і зовні у кращому випадку щекатуркою або, як це роблять звичайно, мішаниною глини з кізяком, а потім побілити;

иноді, правда, білять, а то й обмазують просто на дерево. Це іцекатурення або обмазування та білення, що не мають в собі ніякої технічної конечности, роблять, явна річ, не для того, щоб хата була тепліша (бо ж иноді це роблять і на Поліссі, і в Великоросії замісць того, щоб оббивати дранню), а з мотивів чисто естетичних, що можуть бути тільки пережитком колишніх способів будування. Про це, однак, ми будемо говорити ще далі, а тепер перейдемо до окремих частин хати, що в них також виявляється чимала ріжноманітність у ріжних місцевостях України.

в) Окремі частини хати Покрівля, дах, стріха. Стріхи хат на цілому просторі України відзначаються досі великою одноманітністю, принаймні в основних своїх рисах, що з них найголовніша чотирьохсхи-лість. Це стосується, явна річ, до солом'яних та дерев'яних стріх, які всім своїм особливим характером різко відріжняються од стріх білоруських, польських та великоруських кат, а також і домів німецьких колоністів і наближаються до стріх болгарських, сербських, молдаванських та чешських (щодо чехів, то. зрозуміла річ, мова про старіші житла). Новіші залізні та черепичні дахи бувають иноді й двосхилі. Останнім часом, правда, вже ірапляютьсн Й чогирьохсхилі солом'яні стріхи з одсіченнм фронтоном; при цьому вузькі схили звичайної стріхи скорочують наполовину або на дві третини, а від верхнього чи від нижнього краю скороченої таким способом частини схилу замісць того ставлять вертикальну стінку, таку саму, як буває у двосхилих стріхах. Ця форма стріхи запозичена найчастіше у німецьких колоністів, і роблять її, коли бажають збільшити обсяг горища, чи чардака Щодо залізних та черепичних дахів, то їх двосхилість слід поясняти просто дорожнечею заліза та вагою черепиці І навряд чи можна вважати її за запозичену, бо ж перші залізні та черепичні дахи, що їх почали заводити міські люде та дідичі, робили, та ще й тепер роблять такі дахи, майже завше чогирьохсхилі. Височина українських стріх дуже неоднакова: найвищими стріхами відзначаються хати угорських русинів, незалежно від матеріялу (табл. IX, f). Потім, досить високі стріхи трапляються у бойків ті иноді у лемків (табл. IX, Ь); але в долинах, як в Галичині, так і на Великій Україні, стріхи не дуже високі, а иноді бувають і зовсім низькі, особливо » місцевостях. де сильні вітри В одміну від великоруських солом'яних стріх у натруску, українські стріхи завше криють сніпками, а коли иноді й криють у катруску, то це хіба що дуже вбогі люде або в тих випадках, коли, як, наприклад, у бойків, нижня частина стріхи буває дерев’яна. На стріху в натруску кладуть зверху жердини, кілки тощо, особливо спочатку, коли вона ще не зсілась та не стала щільніша. А звичайно на верхній гребінь стріхи накладають дрюки, зв'язані по два, таким способом, що один дрюк спускається по одному схилі, а другий — по другому. В деяких місцевостях, як, наприклад, на півдні Житомирського повіту, короткі кінці цих дрюків на тому місці, де вони за язані, роблять довші, трохи загинають догори та загострюють, так що вони стирчать на кшталт рогів. Дуже цікаво зазначити, що в українських хатах дрюки, які притримують солому на стрісі, завше лежать перпендикулярно до нижнього краю стріхи, а на великоруських хатах вони .іежать паралельно до нього, цебто горизонтально, спираючись на зарубки а >о ріжки, вставлені в крайні крокви. Про острішки та їх географічне поши-

миіедь того Trnrn°T^i(uI^.^Drn.^^РСЬКС’Т_‘^ІарсІа - мрт« І раніш означало сторожку, що її ставили иа даху, де де також колись сї^а іаича^ио" »" р™ ^Л““^н"'¹' »ікоици) Цікаио, шо ту саму нашу иа. керна чоииа, рення до того, що вже сказано вище, можна хіба додатн, що вони де-ие-де, мабуть разом з переселенцями, зайшли й на Полтавщину, а навіть і далі. Вони трапляються навіть І на Вороніжчині, занесені туди переселенцями З Херсонщини. На Київщині, де-не-де на Волині та Галичині роблять на стрісі 3 таких острішків хрест або криють цілу стріху так, що кладуть солому уступами (у бойків). Дерев’яні дахи, як це вже зазначено, роблять з драні. цебто досить тонких щепаних дошечок, коло 50 сантиметрів завдовжки, иноді й довших, або з гонти, цебто з таких самих дощечок, тільки коротших та вужчих. Такі дахи можна бачити тільки в горах, в Галичині та на Поліссю на великій Україні, але тут треба зазначити, що таким способом крили та криють ще й досі майже всі міщанські домн в містечках та містах цілої північної та середньої Галичини та України, ще не так давно такі дахи можна було бачити н у Київі, a в Галичині навіть І тепер вони трапляються досить часто. Для церковних покрівель виробляли клиння з дубового дерева, дуже тивсте (пальців два завтовшки) і трохи меншого розміру, ніж гоита, з поширеним і трохи закругленим нижнім кінцем.

Ганок — невідмікна приналежність гуцульських та більшості бойківських хат. У північній та середній смузі України ганку або зовсім нема«, або його заступає невеличкий надвіс над вхідними дверима; а в південній Україні ганок з'являється знову, але вже у вигляді легенької галерійки вздовж цілої передньої, а иноді й бічної стіни хати, і мас самостійний легенький дашок. На Карпатах ганок завше міститься під спільною стріхою з хатою, до половини буває закритий, і його підтримують майже завше різьблені стовпчики, що впираються вгорі в горизонтальні бруси, які тримають на собі стріху; брусів цих буває иноді навіть три, і посередині хати її кінці зрізані таким способом, що кожний нижній брус коротший за верхній В цій галерійці роблять одну або дві маленьких фіртки під трохи вигнутим дерев'яним начілком, що перегороджують вхід безрогим та Іншій домашній худобі.

Піч в українській хаті ставлять завше в куті між задньою стіною хати та стінкою сіней, біля самих дверей; роблять її дуже часто просто з глини, часом з цегли (особливо з сирця) і тільки иноді, найбільше у гуцулів, з кахель Ставлячи піч з глини, спочатку виліплюють з землі та глини відповідних розмірів підвищення, а потім иа ге місце цього підвищення, де має бути властива піч, кладуть великий куль соломи або частіше бажаного для печі обсягу мішок, щільно набитий половою чи соломою, та обліплюють його з усіх боків, скільки треба завтовшки, мокрою глиною; коли глина висхне, з отвору мішка, що його лишають незалікленим спереду, виймають руками полову чн витягають солому, а ни кінець цілої операції і самий мішок. Зробивши таким способом склепіння, вирівнюють його лопатою та розпалюють н ньому вогонь, щоб остаточно висушити Потім ліплять з глини або ставлять з цегли припічок та прироблюють комин. що дає бічний канал, який веде до сіней, де він і відкривається так званою каглою в бовдур, чн комин, чи димар; димар буває найчастіше сплетений з лози, або зв'язаний з очерету, або, нарешті, збитий з дощок і значно рідше виліплений з глини, а то навіть зложений з цегли; він буває заввишки до половини сіней, або його виводять аж на стріху, иноді тільки трохи над нею, а иноді й дуже високо, як, наприклад, на Чернигівщині. У першому випадку дим розходиться по горищу та виходить через покрівлю або через невеликі отвори в стрісі над входом у хату або на обох кінцях гребіня стріхи. Внизу димар доходить до землі, й иноді в ньому ставлять кабицю, невеличку глиняну пічечку, що на ній можна щось зварити, не розтоплюючи великої печі в хаті. Иноді кабицю ставлять і серед

СІней. Передній частииі печі над її отвором надають досить ріжноманітну форму та роблять у ній ріжні пічурки для переховування сірників тощо; а иноді розмальовують її так само, як І стіни хати, особливо коло богів, ріжними квітками Мал. h на табл. ?Ш показує одну з таких печей на Поділлі. Кахляні печі трапляються тепер тільки в гуцулів та відзначаються тим, що дуже розкішно оброблені. їх ставлять не Просто на землі і не на цегляних чи глиняних підставах, як печі на Великій Україні, а на міцній дерев'яній підставі з виточеними, иноді дуже вибагливо, ніжками, а самі кахлі часом добірно розмальовані; бувають на них намальовані не тільки квітки тощо, а й церкви, побутові сюжети, карикатури та ин. Кілька гарних малюнків таких печей знаходиться в книжці Шухевича «Ґуцульщина».

Але крім хат з печами, що їх будову мн тонно описали, на півночі України і де-не-де на Карпатах, особливо у бойків, трапляються ще чорні хатн, то в них зовсім немає ніякого комина, а дим здіймається з печі просто до стелі і виходить почасти просто через одчинені двері, а почасти через прорубаний в стелі для цього невеличкий чотирьохкутннй отвір; звичайно, коли не топиться, отвір цей закривають дощечкою, що прикріплена до довгого патика. В таких хатах верхня частина стін та ціла стеля вкриті чорним шаром смолистої сажі; вони трапляються ще й тепер у згаданих місцевостях, але швидко зникають. Але наприкінні минулого століття їх було ще дуже багато, і вони доходили до Київщини, майже до самого Київа і навіть на південь од нього, а в Карпатах вони були загальним явищем. Причиною того, що ці хати все-таки тримались та що димові давали виходити з короткого димаря просто під стріху, було те, що багато селнн думають, шо дим, прокурюючи солому та дерево стріхи, охороняє її од гниття і надає їй більшої тривкости. Думку цю можна зустріти і в инших місцях по цілому світі, і вона настільки поширена, наприклад, на угорській Україні, що там хати без коминів затримуються якнайупертіше, дарма що поліція суворо вимагає ставити нові хати не ннакше як з коминами, що виводили б дим надвір над стріхою; нам, наприклад, у селі Золотареві (?tvosfaiva) не в одній хаті траплялось бачити фальшиві комини, що були зверху на стрісі, але не мали жадного сполучення з печами.

Тільки що ми згадували про кабицю, шо її ставлять серед сіней або внизу димаря. В найпримітивнішій формі являє собою Діру, що прокопана в якомусь природньому або нарочито зробленому уступі землі та яка сполучається з вертикальною дірою, прокопаною зверху таким способом, що, сходячись з першою дірою, вона утворює щось иа кшталт коліна (мал. 8).

В нижню діру кладуть отоп та запалюють його, а на верхню діру ставлять казанок з водою на кашу. Це польова кабиця, що її вміє зробити кожний хлопчик-пастух. Щодо тої кабиці, що про неї була мова вище, то вона являє собою невелннке глиняне спорудження, засноване на тому самому принципі, але вона має одну чи дві верхніх діри, иноді навіть невеличку плиту, а часом і невеличкий комин, теж із глини. Такі кабиці серед сіней тепер можна зустрінути тільки як найбільшу рідкість, але збоку під стіною, що пристає до хатньої печі, вони трапляються досить часто. У містечку Корці нам довелося бачити та змалювати таку кабнцю, зроблену під комином, чи димарем. А звичайно иа півдні України кабиці ставлять поза хатою, на дворі, та ними користуються як літніми кухнями, щоб позбавитись духоти та мух у хаті. Піч, що знаходиться у хаті, цебто вариста піч, в своїй найпростішій формі являє собою ту саму кабицю, але перенесену з сіней не на двір,— в чому в північних місцевостях немає й особливої потреби,— а вже до иншої частини житла. Цю простішу форму знаходимо в чорних хатах, де ця піч дуже нагадує

кабицю, без верхнього отвору, а з широким нижнім, куди кладуть топиво і звідки виходить і дим. З комином, що виходить до сіней, ця кабиця перетворюються в піч, що ії доповнено дуже невеликою кількістю ускладнень, як припічок тощо.

Вікна та двері. В українській хаті існує два роди найстаріших та найпри-мітивніших вікон. Перший з них можна знайти в кожнісінькій хаті у вигляді малесенького віконечка з одною шибкою, що було раніше просто отвором у стіні, що його засували дошкою або просто чим-небудь затикали, а потім стало невеликою шибкою, вмазаною в отвір у стіні, навіть без рами. Це віконечко, що його, явка річ, не можна відчиняти, звичайно находиться дуже високо од долівки над піччю; верхня площина печі, як відомо, служить для спання зимою для найстаріших членів родини. Отже, це віконце знаходиться майже під самою стріхою, цебто на тому самому місці, де воно знаходилось і тоді, коли мазанка стояла ще дуже невисоко над рівнем грунту, а нижня частина її була ще підземна. Таких вікон було в ті часи одно або два, і часто, як свідчать польські етнографи, в них вставляли тоненькі дощечки з смоляного дерева, через які могло пробиватись яскраве соняшне проміння. Потім цю дощечку вже заступав пухир, а пізніше кругле або чотирьохкутне зелене шкло. Гун, описуючи одно село в околицях Яготнна. каже, шо «вікна там кожний господар робить такої величини, яке має шкло, що його пощастило йому здобути». Звичайно вікна мають дві товстих, майже зовсім не прозорих, зелених круглих шибки. Нерідко приходиться бачити врізані в стіну малесенькі шкла, не більше як два дюйми завширшки. «Шиби арку-шові», цебто листове шкло, згадує Маркович уже в середині XV1I1 століття, але воно, мабуть, траплялося тільки у панів. Досить близькою стадією розвитку вікиа у дві шибки можна вважати знайдене недавно О. Я. Шульгиним на Херсонщині подвійне віконечко, що теж складалося тільки з двох шибок, верхньої та нижньої, з яких одна, нижня, підіймалась догори. Такі вікна, згідно з описами Арандаренка, ще на початках минулого століття були в загальному вжитку серед селян цілої Полтавщини. Подвоєння цього вікна дає тепер застаріле, але досить ще поширене вікно на чотири шибки, також з нижньою половинкою, що її можна підіймати, це вікно можна бачити ще на деяких фотографіях, але його вже майже виперли вікна з шістьома шибками та инші ще новіші вікна. Другу не менш примітивну форму, але властиву тільки північним брусовим хатам, являє собою волокове вікно, що його иноді заступає дуже хитре пристосовання, що його нам довелося бачити в селі Андреєвичах на Волині; пристосовання це складається з прорізаної навскіс у брусі вузької щілини, в якій на невеликій вісі може повертатись брусок також довгувато ромбічної форми, що ним можна закривати щілину (мал. 9).

Мабуть, безпосереднім удосконаленням волокового вікна було віконечко північноволинської хати, довге та низьке, також приміщене досить близько

до стріхи, та в яке тепер уже вставляють кілька сяк-так припасованих один до одного та зліплених замазкою шматочків шкла в одній рамі. Дальшою стадією цього вікна є таке саме вікно, поділене на три шибки, а ше дальший розвиток приводить до великого вікна на дев'ять, а навіть на дванадцять шнбок, як це можна бачити в багатьох хатах на Волині. Вікон в хаті буває звичайно три: два з головного фасаду та одно причільне, на вузькому боці хати, притім перше од дверей вікно головного фасаду буває часто трохи менше, ніж друге, покутнє, що знаходиться ближче до покутя, а це останнє — покутнє — завше буває зовсім таке саме, як причільне. Над піччю чи під полом приміщується ще одно маленьке, з одною шибкою, віконечко, що за нього ми вже згадували вище. Назовні вікна обводять в деяких місцевостях жовтими, синіми або червоними смугами; останнє буває як ознака, що в хаті є дівчина на виданні. Ззовні вікна найчастіше завішують солом'яними матками, а тепер роблять віконниці з одним, а иноді з двома розтворами, часто помальовані, а иноді й розмальовані.

Щодо дверей, то ми можемо тільки сказати, що вони бувають виключно з одним розтвором та мають прямокутну форму, хоч у старовинних хатах, а особливо в церквах та церковних будинках, трапляються ще подекуди двері, що їх верхні кути зрізані та які, отже, мають неправильну шестикутну форму (мал. 10).

ЦІЙ формі дверей, явна річ, відповідають і одвірки, зрубані зовсім особливим способом, з бічними вставками, що дають дверям зовсім закруглений вигляд (мал. II).

Тепер здебільшого на Україні двері роблять уже на залізних завісах. а раніше їх робили, а подекуди Й тепер іще роблять, на веріях, чи верейках угорі та на бігунах унизу. Для замикання дверей служить або звичайна задвірка дерев'яний з нарізами зверху брусок, що його пересувають ключем, цебто дерев’яним чи залізним патичком, що його кінець може спускатися під прямим кутом, коли його всадити в маленький отвір в стіні кало дверей. На цьому принципі зроблені й значно складніші дерев'яні замки, що своєю дотепністю не уступають перед більшою частиною замків, описаних у відомій праиі ген. Pitt-Rivers'a: On the development and distribution of primitiv Locks and Keys L. 1883.

Щоб закінчити мову про двері, треба ще згадати про поріг, що його в багатьох місцевостях України, особливо в Галичині та на Волині, роблять дуже високий, щоб до сіней не могла пройти вода та щоб туди не входила худоба.

План хати. Цілком однокамерного житла, існування якого на Україні можна було б припускати, спираючись на аналогію з югослав’янами та на загальну теорію розвитку людського житла, тепер уже на цілому просторі території, що її займає українське населення, оскільки нам відомо, зовсім уже немає. А втім, сліди таких жител, мабуть, переховались у вигляді пережитку старовинних споруджень, що про них згадують літописи під назвами: истьби. ыстобъка, чи истопка (Ипат. лгг. 203, 170, 350). Назви ці існують на півночі України та в Білорусі і досі як терміни: стебка, іздебка, Істопка ¹⁹ тощо; ці назви дають невеликій однокамерній будові, зробленій у зруб Із брусів, здебільшого обмазаній та побіленій, з дуже невеликим віконцем, а иноді тільки з просвітом без шкла, часто без стелі, а иноді І з стелею, але майже завше з піччю або у вигляді грубого вогннша з каміння, складеного без цементу, або у вигляді справжньої печі, здебільшого без комина, але иноді й з димарем. Як ставилась літописна істопка, що, однак, без сумніву, отоплювалась, нам невідомо; але те, то ми сказали про сучасну нам будову, яка переховала цю назву, дає нам, здається, цілковите право думати, що в ній могли й жити, хоч тепер її вже вживають для переховування варева, цебто харчів, як-то квашені буряки, капуста, картопля та инші продукти, що мерзлі стають ні до чого. Тому нам здається, що ми без найменшого прибільшення можемо висловити припущення, що ця іздебка, або істопка, і була колись однокамерним житлом східніх слав'ян, бо ж ми знаходимо її назви в літописах в текстах, які стосуються і до Новгорода, і до Смоленська, і до околиць Кнїва. Стебка, що П ми знайшли ? селі Сушках на Волині, стоїть окремо від хати, має піч з комином; в її плані вже єсть натяк на перехід до двохкамерного спорудження, бо ж дві стіни її продовжено, і вони знаходяться під стріхою, цебто їм потрібна тільки передня стіна, щоб перетворитися в справжні сіни. Инша стебка, що її нам довелося бачити в селі Рудня-Могилянська, недалеко від містечка Ушомира, також на Волині, являє собою теж однокамерне спорудження зі стелею, але без самостійної стріхи, яку заступає спільна стріха з повіткою, чи шопою.

Двохкамерні хати трапляються на Україні дуже рідко, і, власне кажучи, їх можна зустріти як загальнопошнрене житло тільки в Закарпатській Україні, і то майже виключно на західньому схилі Кариатів, у Мармарошсько му та Бережському комітатах Угорщини, де нам довелося бачити їх у селах

Золотареві (?tv?sfalva), Данилові (Soialva), Дисичеві (Rokames?), Kyiu-ниці (Kusnica). СтроЙні (Malmos) тощо. Найзвичайніший тнп цих хат, що їх назверхній вигляд показано на табл. IX. мають два відділи: сіни та властиву хату, хоч трапляються й варіяції. Одна з таких варіяцій, що ми ії знайшли у Кушниці, являє собою хату , що має вхід просто з вулиці, без сіней і скла дається з властивої хати та кліті, цебто комори з окремим входом, а друга варіяція, що в ній сіни перетворились в хату (або, може, й з самого початку були нею в однокамерній формі), являє собою вже кімнату на угорський зразок. Трапляються, звичайно, двохкамериі хати і скрізь на Україні, але виключно в формі бідної або нескінченої будови, як, наприклад, хата на табл. (X, а. А звичайний, так би мовити, класичний тип української фгн трьохкамерний. що складається з сіней, з властивої хати по один бік їх та з комори — по другий бік.

Так би мовити, нормальний розвиток цього плану, бо ж такий розвиток найчастіше трапляється, — це перетворення комори в другий покій для перебування в ньому людей та виділення комори з плану хати й приміщення її у дворі. Ця зміна звичайно заходить у двох випадках: або коли жонатий син живе разом з батьками, або коли заможність господаря збільшується настільки, що він дозволяє собі розкіш мати чисту половину, щоб приймати там гостей тощо. Дальша зміна цього плану полягає в тому, що один або навіть обидва покої переділюють перегородками, і хата поділяється при цьому на дві частини: хату й кімнату *.

За перегородку в таких випадках буває иноді вузька та довга груба, що ії комин проходить під зводом дверей та виходить в димар печі. Иноді перегороджують і сіни, задня частина їх перетворюєгься в кухню або в кімнату, що сполучається з двома сусідніми, і тоді вже виходить дім на п’ять покоїв. Ця остання форма, що витворилася, як бачимо, шляхом правильної еволюції, яку було нам досить легко спостерегти, становить найбільш розповсюджений на Україні тип домів духовенства, міщан та «полупанкін». Але, повертаючись до попередніх форм, ми повинні зазначити ще дві з них. Одна, що її ми бачили п селі Кшюнівш на Полтавщині, утворилась розвиненням плану трьохкамерної хати таким способом, що переділені було сіни та їх задню частину переробили на кухню, повернувши отвір печи до цієї кухні, а цілу піч залишивши » хаті; до комори, що була поруч з сіньми, прибудували додаток у формі критої галері йки Друга форма, що трапляється на Кубані, являє собою розвиток двохкамерної хатн, що стався таким способом, як і розвиток трьохкамерної, цебто переділенням сіней иа сінн та кухню, а хатн — на хату й кімнату. Ми могли б навести ще кілька подібних одмін основного плану української хати, шо мають те саме походження. Певна річ, що всі подібні ускладнення основного плану української хати разом з побільшенням кіль кости покоїв приводять і до побільшення числа вікон у хаті взагалі. Відділена частина сіней, а иноді й кімнатка, особливо невелика, має назву алькіра або ванькіра, а коли її прибудовано до сіней, то її звуть хижею чи хижкою.

Коли, як ми бачимо, внутрішній план української хатн, в усіх місцевостях та в усіх відмінах її, в суті своїй той самий, то ще в більшій мірі вражає в ній одноманітність внутрішнього розпологу. До якої б української хати,— починаючи з західніх частин Курщинн та Вороніжчинн і кінчаючи західнімн схилами Карпатів,— ми б не заглянули, геть-чисто скрізь знайдемо в ній те

саме. Вхід до хати — з сіней; кодо самого входу з одного боку — піч у кутку, з другого — в другому кутку або біля печи — полиця чи мисник для посуду, між піччю та так званою причільною, цебто вузькою стіною хати знаходиться піл, цебто дерев'яний поміст для спання, або рухоме ліжко; на так званому покуті, під образами, приміщують стіл, вздовж стін — лави, а біля столу — ослін, цебто рухома лавка; в кутку, між дверима та піччю, кочёрги (коцюби), у другому кутку, біля мисника,— зрізок з водою (коли він не стоїть у сінях). Варіяції цього розпогюгу річей у хаті дуже нечисленні, трапляються там, де еволюція трьохкамерної хати пішла далі, та полягають найбільше в тому, що замісць полу чи ліжка біля печі приміщують мисник, замісць лав з'являються тапчани, цебто дерев'яні диванчики, або, краще сказати, рухомі лавки зі спинками та з поруччями; иноді в хаті ставлять скрині тощо. На покуті, цебто в кутку між «причільним» та «покутнім» вікном, приміщують богів або образи, цебто ікони, що їх ставлять звичайно на паличку, яка маскує кут, або на дві палички, що входять у нього. Полички ці мають назву божника і, як до змоги й сили артистичного таланту господаря, бувають прикрашені різьбленими оздобами, иноді дуже гарними. Перед образами вішають лампадку або голубка, що зроблений з довгувато-круглого шматка тіста або навіть з великодного яйця, до якого прироблені зложені фалдочками розмальовані папірці, що являють собою крила та хвіст; з тіста теж роблять щось подібне до головки. А самі образи обкладають якомога старанно засушеними квітами: чорнобривцями, васильками, гвоздиками, барвінком тощо, головками маку та пахучими травами. Над образами або під ними роблять також дуже часто драпіровку з рушника, який у цьому випадку також звуть боржником, особливо коли його зроблено спеціяльно для того і коли він, крім вишиваних кінців, мас ще вишивку й на одному з довгих країв. Саме тут, коло богів, приміщують звичайно і пляшечку з свяченою водою з Ордані як ліки або охоронний засіб проти всякої напасти, страсну свічку, цебто свічку, Що горіла під час читання страстей та якою викопчують хреста на верхніх одвірках, яку запалюють під час великої грози або коли хто небудь вмирає.

Мисник, судник або просто полиця, що має у лемків іде оригінальну назву подишір, являє собою патичку або кілька поличок, що становлять щось подібне до відкритої шафки чи етажерки для посуду. Біля мисника іцс иноді Прироблюють до стіни ліжник, маленьку паличку з дірками, куди застромлюють ложки; у бойків села Лавочної у назві цієї полички відчувається відгомін слав’янської старовини: там звуть її жичник, цебто слав’янеький лжичник.

Лати та ослони в українській хаті не являють собою нічого особливо оригінального; це звичайні лавки, або прироблені нерухомо до стїн, або рухомі, що стоять коло столу, А сам стіл, крім особливої міцности, відзначається ще иноді розкішними різьбленими оздобами, особливо у гуцулів (мал. 12), де нижня частина одночасно служить і за скриню.

Ліжко або постіль оздоблена у них також,— а иноді й у бойків,— дуже старанною різьбою (мал. ІЗ).

Крім того, у них не позбавлені особливого інтересу й деякі хитрі застосування щодо самого спорудження ліжка, які мають на oui блох та блощиць; вони полягають в тому. Що ліжко роблять на дуже високих ніжках, і дістатись до нього не всякий зможе, не підставивши що-небудь для того; або ліжко ставлять на дна продовжених бруски, прироблені з одного боку До стіни, а з другого — до печи таким способом, що ніжки зовсім не торкаються долівки (мал. 14).

Над ліжком чи полом підвішують на шпурах, що прикріплені до столі, жердку, яка в гуцулів буває також вкрита вибагливими різьбленими оздобами, на неї вішають одежу. Так само над ліжком чи полом або біля нього підвішують, иноді цілком особливим способом, колиску для дитини; при цьому треба зазначити, що ця мебля на Україні ніколи не буває стояча, на ніжках або на дугових підставках, а завше висяча. Иноді це просто дерев'яна рама з підвішеним до неї прямокутним полотняним мішком, а иноді це — луб'яний кошик з полотняним дном або ще иноді дерев'яна коробка, часом дуже гарної форми.

Скриня в українській етнографії ге пер уже трохи відійшла від того, що це слово означало у римлян (ser?nium), коч сама річ існує й досі на Україні під назвою бодні. Бодня це невисока кадушка, або довбана, або складена з клепок та обручів з приладженим до неї верхом та з замком; вона виключно служить дівчатам та жінкам для переховування їхнього майна. А словом «скриня» звуть тепер те, що римляне звали area; скриня буває досить велика, дерев’яна (иноді обкована), на Україні вона майже завше розмальована квітками або (найбільше у гуцулів) оздоблена різьбою, її часто ставлять на чотирьох невеликих коліечатах, щоб легко пересувати з місця на місце. Гуцульська скриня, шо нагадує своєю формою щось подібне до саркофага з двохехильннм верхом, одзначається, крім оригінальних різьблених оздоб, ще й тим, що в ній, як у римській pyxis, вздовж краю верха зроблений жо-лобчик, який покриває собою цілий край скрині.

До числа приналежностей хати належить також і пристосування для освітлення хати. Найстаріший спосіб освітлення на Україні — це, без сумніву, лучина, уживання якої, шо й тепер ще трапляється на півночі Волині й Чернигівшини,— було поширене досить далеко на південь і заходило за Київ майже до самих степів, а в V ст. (в час посольства Приска до Аттіли) було це звичайне освітлення у придунайських слав’ян. Але на півдні України, мабуть, за не менш старовинне треба вважати й лойове освітлення, так званий каганець, що на очах автора цих рядків майже цілковито заник та

якого місце заступила нафтова лямпа. Лучину (скалку) просто застромляли або в дірку в стіні, або в навмисне для того заготовлений шматок глини; в ньому иноді робили для скалок спеціяльні дірки, випалюючи їх; а то ще запалювали скалку в окремому приладі, який, здається, у Великоросі! був невідомий, так само як великоруський «св?тец» зовсім не був відомий на Україні. Це так званий світник, світич або світоч; це був иноді дерев’яний пень з поставленим на ньому черепком, куди вставляли скалку, а над пнем ставили вертикально видовбаний стовбур дерева, що проходив через стелю та стріху, утворюючи наче другий комин, як ми це бачили в селі Тур Ковельського повіту на Волині. Иноді скалку приміщують на залізну решетину, підвішену до пірамідального отвору зложеного з дощок димаря, що так само, як і в першому випадку, проходить через стріху, щоб виходив дим. Иноді замісць цього димаря ставлять конус із полотна чи з лози, що обмазаний всередині глиною, а верхньою своєю частиною прироблений до вивідного димаря. В чистих, не чорних, а білених хатах середньої Волині скалка горить в спеціяльній пічурці, зробленій скраю печі, і ця пічурка має вихід для диму в піч або в димар. Подібні прилади нам доводилось бачити на півночі та на північному заході Чернигівщини, в селі Покуль та ин. Каганець являє собою щось подібне до плошки: иноді це просто черепок, а иноді — це таки плошка з підставкою, що також зроблена з глини. Із зменшенням вівчарства та з дешевою нафтою каганець уступив своє місце лямпі, часто без шкла, яка дає не менше чаду, ніж каганець, а світла навіть менше, але зате не треба щохвилі поправляти гніт. Тому не дивно, що на півночі України освітлення скалкою тримається ще й досі; воно не тільки дає значно більше світла, але також і зогріває хату, а соснові тріски, особливо з коріння, поки що можна_ч збирати дурно. Мішане, а особливо ремісники вживають уже свічки та нафтові лямпи, які, наприклад у чоботарів, приміщують в шкляній баньці, а в баньку наливають води; баньки ці занесені на Україну, мабуть, з Німеччини через Польщу.

Із надвірніх приналежностей житла вихідки, цебто клозети, останніми часами починають з’являтися коли не скрізь, то досить часто, особливо в Галичині, де культура взагалі вища, ніж на півночі. Там, де їх немає, ролю їх найчастіше грають приміщення для свиней. Погребицю, чи льох, споруджують на рівному місці увигляді досить глибокої ями, що її иноді обшивають дошками і' прикривають зверху брусовим або з дощок плоским дахом, поверх якого насипають товсту верству землі та прикривають свіжим дерном; иноді замісць того роблять над льохом солом’яну двохсхилу стріху. Вхід до льоху иноді роблять просто зверху, і в такому випадку це буде ляда, цебто дошка, яку можна піднімати і яка закриває собою чотирьохкутний отвір; тоді до льоху спускаються по драбині. А коли вхід роблять збоку, тоді вниз прокопують спуск, в кінці спуску роблять невеличкі сіни, що мають назву шия, а потім уже двері льоху. У нерівних та глинистих місцевостях льохи копають у схилах глинистих горбків, починаючи копати на рівні двору, притому спочатку копають шию, а потім уже й сам льох, і коли верства глини досить товста, то без стріхи, а з підпорами із стовпів та товстих дощок. Нарешті, в кожному дворі по змозі стараються мати й колодязь (студню, керницю). До криниці, коли вона вже викопана, спускають дерев’яний зруб; верхня частина його, що виступає над землею, має назву цямрина. Для витягання води найчастіше споруджують журавель, а иноді біля криниці ставлять блок або над криницею — колесо. Але частіше, особливо коли вода в грунті стоїть неглибоко, обмежуються просто криничкою, цебто ямою, що до неї вставляють иноді старе жлукто, кадовб або звичайне барило з вибитим дном. В цьому випадку воду беруть відром на мотузку або на палиці з гаком.

Огляд етнографічних особливостей української хати примусив нас трохи вийти з окреслених раніше меж нашої праці, але, мабуть, ми не маємо жалкувати за це, бо це дає нам змогу прийти до деяких загальних висновків. З усього сказаного вище можна бачити, здається з достатньою ясністю, що хоч і є місцеві варіяції будівельного матеріялу, місцеві особливості архітектурних форм та одміни в положенні хати супроти инших будов, але етнографічний тип української хати відзначається видатною цільністю: в суті своїй він скрізь однаковий, маючи в собі такі загальні риси: чотирьохсхила стріха, переважна трьохкамерність, однаковий скрізь план та цілком однаковий розполог всередині, як частин хати, так і хатніх річей, і, нарешті,— обмазування глиною та білення зсередини та ззовні. Цими своїми типовими особливостями українська хата, як уже ми зазначили, наближається до житла південних та західніх слав’ян, одзначаючись помітно від житла білорусів та поляків та в дуже значній мірі од великоруських домів. Але далі виникає питання про походження української хати, і тут ми передусім зустрічаємось з суперечністю, що з нею ми вже мали до діла в нашому історичному огляді житла на Україні та яка полягає в тому, що в більшій частині України хати будували, і тепер їх ще будують, з глини та ріжних дрібних рослинних матеріялів, і тільки в північній її частині та в горах Галичини хати будують з дерев’яних брусів; притім як археологічні, так і деякі історичні дані про Україну говорять за хати з глини та хворосту, а літописи згадують тільки за хати з дерев’яних брусів. Які ж із цих хат можна вважати за старіші і, так мовити, прототипові? Або, иншими словами,— чи первісним житлом українського племени були спочатку напівпідземні мазанки, що потім уже, прогресивно удосконалюючись, перетворились, принаймні в північній смузі, у дерев’яні хати; чи навпаки,— був це первісно, як і в фінських народів, зруб, що вийшов із землі і потім через брак дерева на півночі перетворився в мазанку? Маючи в своєму розпорядженні тільки викладені вище факти, нам тяжко висловитись категоричним способом, але все-таки ми схиляємося скорше до першого припущення, найбільше тому, що майже до самих північних меж України рублені дерев’яні хати обмазані глиною та білені крейдою, чого ми не находимо ні в білорусів, ні в Великоросії. А коли ми ще пригадаємо собі ту обставину, що звичай білити своє житло, незалежно навіть од будівельного матеріялу, існує у всіх південних та західніх слав’ян, з винятком хіба поляків (та й то не скрізь), то треба припустити, що звичай цей походить з глибокої слав’янської старовини. Звертаючись далі до тих сусідніх з слав’янами народів, у яких робили, а иноді роблять і тепер, житла з глини, потім набіло обмазуючи, то ми ще раз прийдемо до того самого впливу, що за нього ми вже раз ізгадували, а саме —до впливу іранського. У найближчих до нас географічно племен іранського походження, що перебували колись в межах сучасної південної України,— у черкесів,— ми зустрічаємо саклі, що дуже,— і своєю формою, і способом будування та традиційним біленням їх,— нагадують українські хати. Все це, правда, не дає ще нам права вважати питання про походження української хати за розв’язане, але примушує нас думати, що, розв’язуючи його, конче треба звернути нашу увагу в бік саме іранських впливів.

4) Холодні надвірні будови. Щодо матеріялу та способів будування надвірніх господарських будов, то вони, зрозуміла річ, взагалі мало в чому відріжняються від хат, цебто, инакше сказавши, там, де хати» земляні чи турлучиі, там і господарські будовн роблять з того самого матеріялу; де хати всі дерев’яні, рублені, там і господарські будинки ставлять з дерева. Але в переходовій смузі існують щодо цього цікаві градації. Так, на півночі Полтавщини та па південній Чернигівщині господарські будинки ставлять майже завше з ліски, тільки в деяких випадках обмазуючи її глиною. навіть і там. де вже починаються хати в зруб (табл. IX, 9). Те саме бачимо в середній частині Київщини, на Поділлю та майже скрізь на Галицькій рівнині. Явище не залежить, явна річ, передусім од причин чисто економічних, але разом із тим до певної міри може бути це й відгомін загального ходу еволюції житла, бо ж удосконалення хати, безперечно, не зразу веде за собою й поліпшення господарських будов, що од того, яке економічне становище господаря, можуть довго ще затримувати свій примітивний тип. Однак серед господарських будинків є й такі, що їх удосконалення почн наютьси иноді раніше, ніж удосконалення хатн, принаймні щодо матеріялу. Це найбільше — комора та клуня

Комора (шпіхлір на Правобережжі). Поки комора знаходиться при хаті, її ставлять з того самого матеріялу, шо й хату, і вона відзначається од хати тільки відсутністю вікон та печи, коли хата дерев’яна, то комору иноді не білять, досить рідко теж при дерев’яній хаті комора буває плетена. А коли комору відокремлюють од хати, то дбають за те, щоб поставити її якнайміцнішу та безпечну від пожежі. Тому дуже часто можна бачити хату-ма-занку, а ири ній у дворі або частіше в садку знаходиться дерев'яна, в зруб, комора, що вкрита иноді й залізом В якому б вигляді комора не була,— при хаті чи окремо,— вона завше являє собою однокамерну будову, найчастіше зі стелею, невідміино з підлогою, шо по змозі підвищена над рівнем грунту, та цілком закриту, цебто в ній немає навіть вікон, коли не рахувати маленького (без шкла) отвору, що звичайно знаходиться досить високо, майже лід стелею. Особливий рід комори являє собою сгебка. шо про неї сказано вище.

Клуня (стодола, боіще). Під цими назвами на Україні відомі холодні будови, що безпосередньо призначені для молочення збіжжя. Раніше, цебто принаймні в кінці XVIII чи на початку XIX стаїіття, на Полтавщині, а тепер на Катеринославщині, на Херсонщині та ще далі на південь молотили та молотять майже тільки на току, цебто утрамбованій площині під голим небом, а під назвою клуні існують будовн для переховування полови, які й мають иноді назву половників (болгарське пл?вникъ, сербське плевннкь). Щодо місцевостей далі иа південь, то там клуня передусім служить для молочення, а потім ще й для переховування незмолоченкх снопів до обмолоту, Як до місцевості, то клуні бувають чи на сохах, чи рублені; в першому випадку їх ставлять з очерету, як, наприклад, на Кубані, подекуди на Полтавщині та на південному Поділлю, або з ліски (на Полтавщині та на Київщині), обмазуючи їх глиною з кізяком (табл, IX, h) На нівдні Черннгівщи-ни, на Київщині та в південній частині Волині клуні також ставлять з ліски, але не обмазують їх глиною (табл. IX, g); нарешті, на півночі Волині та на Чернигівщині, а також і в Галичині клуні завше рублені, притому на північ ному заході Черннгівшинн трапляються також і клуні шестикутної форми, які нігде більше на Україні невідомі, але досить звичайні на Білорусі. Спосіб будування клунь на сохах має в собі багато спільного з аналогічним способом будування хат. Вбивають в землю чотири сохи по кутах, чотири в тих місцях (по дві в кожному), де мають бути ворота, та ще дві дуже високі сохи, щоб підтримувати гребінь стріхи. На ці сохи (з винятком, явна річ, двох високих) кладуть ощеп, а потім між сохами, де мають бути стіни, вби

мають відповідні заввишки кілки, що одним кінцем входять в землю, а другим в ощеп; кілки обв’язують очеретом або обплітають хворостом, а иноді й обмазують зверху глиною. Від ошепу до продовжньої балки, що лежить на двох вищих сохах, кладуть крокви, зв’язані поперечними бантинами, та покривають все соломою. Рублені клуні ставлять таким самим способом, з тою тільки ріжницею, що для стін сох не вбивають, а бруси кладуть у зруб. На стріху дуже часто кладуть старе колесо, щоб на ньому вили гніздо бусли,— вважають, що це охороняє од пожежі. Цікаво зазначити, що в клунях північної половини України та в Галичині стріхи ставлять далеко меншого розміру, ніж у південній Україні; притому на Полтавщині, а особливо на Катеринославіцині, на Херсонщині та на Кубані, стіни клуні бувають зав вишки хіба якийсь аршин, а решту будови становить тільки висока стріха.

У тісному зв’язку з клунею знаходиться осеть, що трапляється тільки на півночі України, переважно на Чернигівщині. Його ставлять або окремо н особливій будові, або всередині клуні, як це нам довелось бачити в селі Псаровці Кролевецького повіту. Осеть складається з печи, звичайно підземної, та з рубленої однокамерної будови, що стоїть над піччю і кудн складають снопи, для подавання снопів у передній стінці буває невеличке віконце.

Ми не можемо довго спинятися на приміщеннях для скотини: кошарах, стайнях, хлівах, загонах, повітках тощо, які в своїх особливостях, іцо залежать переважно від будівельного матеріялу та піддягають тим самим умовам, що й хвти На півдні ці будови бувають земляні чн очеретяні, в середній смузі майже скрізь плетені з лози або з хворосту, на півночі — складені з брусів. Хлівн з глннн обмазують рідко, особливо ті, що призначені для корів та овець. Иноді їх ставлять з подвійної ліски, набиваючи в проміжжя між лісками кізяку з землею. Таку подвійну ліску звуть загатою. Виняток щодо матеріялу являє собою тільки саж. цебто хлів для свиней, що їх відгодовують; саж завше ставлять дерев'яний, у зруб. Ми даємо тут фотографію, яка демонструє, між иншим, оригінальне спорудження, так звану ляду, цебто дверці, що підіймаються, дозволяючи засипати худобі пашу, не відчиняючи для того дверей (табл. VI, с). А звичайно приміщення для безрогих, як звуть у Галичині ввічливо свиней, ставлять просто з ліски, часто з виходом просто на вулицю. Велику птицю, як гусей, качок, тримають найчастіше в хлівах, а для курей ставлять окремі курники або тримають їх під стріхою в сінях, особливо коли сіни мають стелю. В Бессарабії, однак, і кури, і навіть индики ночують майже завше на деревах. Для голубів ставлять окремі голубники на високому стовпі аби під гребінем стріхи, иноді також вішають для них під стріхою плетені з соломи гнізда, які теж звуть голубниками. Нарешті, до кожного двору конче належать ріжного роду повітки, цебто надвіси. відкриті чи закриті, в яких працюють за негоди, куди складають дрова, сіно тощо; сюди теж належать возовні, де ставлять плуги, борони, вози, сани тощо, замісць них у бойків роблять надвіси. прибудовані до самої хати та які звуться колешні.

Огорожа двору чн обійсця — предмет особливої старанності! українських господарів, що, мабуть, має зв язок з західньоєвропейським значінням огорожі як символу аласности; цим Україна відзначається од Великоросі!, де двори дуже часто зовсім не мають огорожі,— можливо, також у зв'язку з пануючим там так званим «общинним» ладом. Відсутність огорожі в українського селянина — це ознака остатньої розпусти та недбальства у господарстві. Спосіб та характер огорожі, звичайно, також залежить од місцевих умов. Найзвичайніша огорожа в середній смузі України — це ліса, майже завше горизонтальна і тільки дуже рідко вертикальна чи скісна. На півдні, через брак хворосту, ставлять иноді огорожу з очерету, а иноді просто обкопують обійсин ровом, а на схилі, іцо його становить викидана з рову земля, насаджують терен чи якусь иншу колючу рослнпу. В деяких місцевостях, де багато каміння, а дерева немає, як. наприклад, на Катеринославщині, ставлять огорожу з шматків плитняку чи иншого сланцю, складаючи його без цементу, а в лісових місцевостях ставлять або б аркани з дощок, або частоколи. а то ще обводять садибу огорожею з горизонтально покладених довгих жердин, як, наприклад, у гуцулів (табл IX, а); така сама огорожа трапляється де-не-де й на Волині, а у бойків ці жердини рубають на шматки та вбивають їх в землю або вертикально, або під кутом, а иноді й зв'язують їх невеличкою лісою. В огорожі, явна річ, ставлять ворота, а иноді й двоє воріт. Найчастіше це просто гратчасті ворота з дерев’яних брусів; иа Волині їх часто підвішують до гнлякн, що йде од дерева під прямим кутом, і таким способом вони бувають з одного шматка, з вертикальним круготочннм бруском. Иноді ворота роблять з дощок, з більш-менш вибагливими внрізамн, иноді над ними споруджують цілий надвіс; в старовинних козацьких садибах ці ворота, або, краще сказати, брами мали цілком монументальний вигляд, як це можна бачити, наприклад, на відомому малюнку брами Лизогубової садиби в «Живонисной Украйні» небіжчика Льва Жемчужнккова. До певної міри коли не монументальний, то дуже тяжкий вигляд мають брами в деяких садибах на Угорській Україні; в селі Золотареві нам, наприклад, довелося зарисувати браму, що в ній зверху була ціла деревина, а масивний нижній кінець її давав противагу, і це дозволяло відчиняти цю занадто тяжку браму без особливого зусилля.

5) Громадські спорудження. В'їзд до села також має свою браму, коли не в буквальному розумінні цього слова, то принаймні у вигляді куріня чи будки, де живе сторож, найчастіше якийсь старий чоловік, царинний did, бо ж в'їзд до українського села звичайно звуть цариною, Це слово (дехто виводить його з румунського tara-terra. а в сербській мові цс слово означає митну заставу) поширене по цілій Україні та означає не тільки в’їзд до села, але й шматок землі, засіяний та огороджений, а иноді також і вигон. цебто сільську площу. Часто в’їзд до села звуть іще коловоротом або коворотом. хоч в'їзд не має в собі нічого, що виправдувало б цю назву, бо тільки зрідка там буває справжній коловорот, цебто ворота в формі щита, що крутяться навколо своєї короткої віси. А звичайно в’їзд до села або не загороджений нічим, або заставлений просто лісою з воротами та з будкою для діда.

Центр села часто являє собою вигон. цебто сільську площу, на якій найчастіше знаходяться: зборня, одна-дві крамниці, корчма чи шинок, який заступила було так звана «монополія», школа і, нарешті, церква з домом для причту — попівством, чи плебашею, тощо. Раніше коло кожної церкви був іще шпиталь, де жили старі люде на кошт громади; ці шпиталі, як і всі згадані вище будинки, крім, звичайно, церкви, були подібні до звичайних хат, і коли відзначались од них, го хіба що своєю величиною та яким-побудь ганком. Тепер їх заступили вже будови новішого типу, цебто в суті такого самого, але під залізним дахом, з великими вікнами, з ганком тощо. Зборню завше ставлять ганком на площу або на вулицю; крамниці иноді вже бувають збудовані з цегли під залізним дахом, але иноді переховують ще і свій первісний тип. Найбільші зміни, явна річ, сталися з корчмами, що тепер майже цілком зникли або перетворились у заїзди; підлягли змінам також і школи, шо для ннх майже скрізь поставлено нові будинки.

6) Церкви. Церкви були, та н тепер е, предметом найпнльнішого піклування та до певної міри й суспільного самолюбства кожної української громади Ця обставина, вкупі з браком на старовинній Україні матеріялу та майстрів для будування з каменю чи цегли, спричинилась до витворення оригінальної української церковної архітектури, ниключио дерев’яної. Обмежуючись у цьому нарисі тільки етнографічними даними, ми не будемо говорити тут про чисто мистецький та архітектурний бік церковних будов, що їх огляд дамо далі в главі про українське мистецтво, я торкнемося найбільше тільки форми церков у ріжних місцевостях України. Коли ми почнемо свій огляд з найстарішого політичного та культурного центру України - з Київа, то тут ми знаходимо передусім два найстаріших типи мурованої церкви, без сумніву запозичені з Візантії: многобанну базиліку та и’ятибаннин храм з планом у формі хреста. Перша з них форм, виявлена у вславленому Софійському соборі, і причин цілком зрозумілих, зовсім не викликала дерев'яного налодоблеиня; друга — виявлена в церкві Спаса на Берестові, навпаки дуже поширена у вигляді як мурованих, так І дерев’яних церковних будов. Цю останню форму, яка відзначається од так само п’ятнбанних великоруських церков тим, що в ній бічні бані розположені хрестом, а не чотирьохкутником, ми знаходимо в старовинних мурованих церквах Черниго-ка, Ніжина тощо, а також у таких самих старовинних церквах на Лівобережжі — на Чернигівщині, Полтавщині, Харківщині та на Катеринославщи-ні, а на Правобережжю — тільки на півдні Київщини та Поділля. Далі, той самий тип хрестової у плані церкви ми зустрічаємо на галицькому Поділлю, звідки він переходить на Покуття та на Гуцульщину, відзначаючись од східнього типу вже неповним розвитком бічних бань, що їх заступають, при пятизрубности самої церкви, навіть нноді маленькі вежі, а то й просто хрести; повний розвиток тут має тільки центральна баня. Але, рівночасно з таким улрощенням п’ятибаняої церкви на Правобережжю, на Лівобережжю, де розвинулось самостійне політичне життя України, ми знаходимо й її ускладнення кутовими прибудовами зі збільшенням числа бань до дев’яти, ик це можна бачити на славетному Новомосковськом^ соборі.

Теж на Лівобережжі, на Київщині, на Поділлі та в південній Галичині, одночасно з п’ятизрубнимн та п’нтибанними церквами зустрічаємо й церкви трьохзрубні та трьохбаннї, які на півночі Київщини, на Волині та майже в цілій Галичині вже цілком домінують. В них ми зустрічаємо також певні упрощення, що також полягають у зменшенні ї майже в повній атрофії східньої та західньої бань, так що церква замісць трьохбаниої являє собою тільки однобанну; зустрічаємо також і ускладнення, що стосується, правда, не до числа бань, а до їх форми; воно полягає найчастіше у збільшенні на кожній з них числа стріх, І це надає їм дуже оригінальний, наче навіть трохи буддійський характер. Ця остання форма найчастіше трапляється у бойків, досягаючи тут свою найвищого розвитку. Своєрідну варіяцію трьохбаниої церкви являють собою церкви у лемків: у них західни баня розвинулась у дзвіницю, розростаючись вгору, і тому найвищою банею стає вже не центральна баня (як скрізь на Україні), а східня, і бані йдуть одна за одною, ступнево знижуючись до східньої — вівтарної, найнижчої. Цн лемківська форма, що витворилась під наявним впливом словацько-чеської церковної архітектури, без сумніву розвинулася з трьохбаниої, І доказом цього служить існування у лемків дуже старовинних церков, в яких середня баня зосталась виша за західню, що перетворена вже в дзвіницю; такого роду приклад нам довелося бачити в селі Довжиці в східній Галичині. Найхарактерніша риса українських п'ятибанних церков—це їх стремліния вгору, і це надає їм легкі стрільчасті форми на відповідно невеликій основі. До певної міри ци риса помітна і в трі.охбанних церквах, як, наприклад, в церкві се. Миколи Чудотворця в Овручі, уже розібраній; але там ця риса значно послаблюється тенденцією трохи поширити основу церкви, додаючи до неї опасання - легку та низеньку галерійку, що йде навколо церкви. Це опасання, що надає західноукраїнським церквам особливо оригінальний характер, стало також постійною властивістю і галицьких трьохбанних церков, з тою тільки ріжни-цею, що там опасання тримається не на стовпчиках чи дерев'яних арках, які наподоблюють муровані, а на виступах брусів зрубу на кутах, шо ступнево скорочуються Отже, опасання тоді виходить висяче, що разом з банями, зложеними з численних виступів, надає церкві ше більше подібности до буддійських будов.

Говорити про походження та розвиток української церковної архітектури при сучасному стані нашого знання, явна річ, дуже тяжко. З одного боку, існування переходових форм од простої однобанної каплички до однобанної, а потім і трьохбанної церкви та цілком припустиме теоретично перетворення трьохбанної церкви, шляхом додавання двох (північної та південної) бань, у церкву п'ятибанну, все це, здавалось би. дає підставу для припущення, що складніші форми українських церков розвинулись з не таких складних, простіших форм. Але, з другого боку, відомий факт, що церковна архітектура була занесена до нас разом із христіянством, та безперечні, здається, докази того, що п’ятибанні церкви у нас були наподоблення мурованих з хрестовим планом,— один з цих доказів можна бачити і в тому, що бані на п’ятибанних церквах на Україні виводяться завше з брусів та являють собою зруби до самого верху,— все це дозволяє, базуючись на тих самих згаданих вніце переходових формах, прийти і до цілком протилежного припущення про можливий розвиток усіх українських церков із церков хрестових, п'ятибанних, через послідовне їх упрощеиня. Останнє припущення здається нам тепер природніше і ніби має за собою більше історичних підстав. Бо ж на Україні, що мусіла ціле своє історичне життя щохвилі одстоювати свою релігійну самостійність, церковна архітектура мусіла також залишатися чистіша, ліпше охоронена від сторонніх впливів, а в Великоросії (не кажучн вже про Польщу, що здавна підлягла західньоєвропенським впливам), де боротьби за національну церкву зовсім не було, помітно далеко більше західніх (скандинавських), а особливо східніх впливів.

З церквами на Україні, як і в инших країнах, тісно зв'язані й кладовища, що раніше звичайно й були коло церков, а в Галичині дуже часто знаходяться кодо них і тепер. З погляду етнографії вони найцікавіші для нас своїми намогильними спорудженнями, що їх звичайно становить невеликий насип, що примушує думати про насипи иа колишніх могилах, та поставлений коло насипу хрест. Насипи, більші чи менші, існують по цілій Україні, у бойків та гуцулів вони дуже незначні, а в инших місцевостях бувають і '/з метра заввишки, а то й виші. Щодо хрестів, то тут помічаємо дуже велику ріжнома нітність. У бойків східньої Галичини хрестів иноді навіть зовсім не ставлять, а на могилах часто можна знайти порожні горшки, за які одні нам казали, що в них ставлять воду для небіжчиків, а инші — що це останки похоронної тризни. В инших місцевостях, заселених також бойками, як, наприклад, у селі Плав'є, намогильні хрести дуже прості й одзначаються незвичайно малими розмірами. Навпаки, як на Волині, так і в Галичині хрести досягають величезних розмірів, особливо заввишки. У місцевостях, не дуже багатих на дерево, намогильні хрести роблять з двох збитих під прямим кутом брусків; а в инших місцевостях, де більше лісу, їх вирубують з цілої деревини, як. наприклад, на великому цвинтарі в селі Холопкові Глухівського повіту на Чернигівщині, в селі Андреєвичах Новгород-Волинського повіту на Волині. Звичайно хрести відзначаються простотою, і єдину їх оздобу становлять дві дощечки, прибиті на кшталт маленького дашка, щоб по ньому спливала дощова вода; иноді хрестам надають вибагливішу форму, випилюють на кінцях ріжні орнаментальні мотиви. Щодо цього, то найбільшого багацтва та ріжноманітности досягають гуцульські цвинтарі, де часом тяжко знайти два хрести цілком однакової форми; родичі небіжчиків наявно дбають, щоб випередити один одного в оригінальности та багацтві орнаментації. Крім дерев'яних, ставили раніш, та й тепер часом ставлять, кам’яні хрести та намогильні плити, часто вкопуючи їх вертикально, як це ми бачимо на старовинних козацьких могилах, з яких особливо відзначається одна на цвинтарі старовинної церкви в місті Катеринодарі. Дуже цікавий також звичай оздоблювати могили козаків, а в післякозанькі часи й просто вмерлих парубків невеличкими короговками. У станиці Внщестеблієвській на Кубані на хрести прибивають цілі банти чи кокарди з білих стрічок. На Великій Україні на кладовищах часто бувають каплиці, а в Галичині, крім того, завше ше став лять трупарні, для незнаних мерців, що мусять чекати на слідство чн анатомування.

Наприкінці можна було б сказати ще кілька слів за придорожні хрести, чи хвигури, шо їх рубати так старанно взялася в 60-х роках адміністрація «Південно-Захїднього Краю», за комеморативні хрести в Галичині на пам’ять про звільнення селян од панщини в 1848 році, що їх і собі дуже старанно нищив польський уряд цієї провінції, за хрести при в'їзді до села, що охороняли населення від чуми та холери, за хрести на місцях вбивства,— але про всі ці спорудження скажемо в других розділах цього видання, а особливо в розділі, що його присвячено народньому мистецтву.

9. Одежа ¹

Житло, що його иноді звуть спільною одежею для цілої групи людей, вже самим характером своїм розраховане на довге існування, а тому иноді переживає не одне, а цілий ряд людських поколінь. Зовсім щось инше щодо цього являє собою одежа, бо ж її роблять з матеріялу незрівнянно не такого міцного, і вона рідко існує кілька літ; і вона сама, і її форми та навіть матеріял зміняються відповідно дуже часто і зникають нноді без сліду. Ule дуже

' Крім »казани* ви тс творів Лристола. Рігельмини, Бантиша Камснсьлоеа. Шафхті вяоео. лин Саьлсштогь. Опвсаніе стврмииыхъ ругекнхь утвлрей, оіежды. оружіи в пр. СІІБ . 1896; Чубимскій. Трудм Эксп., T. VII. стр 412—433, Познамікій B.C. Одеждв мялироссовь (Труям XII Архепл СъКада вз. Хармюв? Москва, 1905). Лфа насьеоъЧужбинсчіА. Бить малорусскаго крестьяиина (Витииьь Имп. Р. Геогр. Обш.. XIII. 1856). Того слмого автора. Собр сом. т. VII. СПЬ .. 1893; Ьа/іенкл. Этиографическій очеркъ народиаго. бита F-катерииосл Крав, Пкэтервиік?івв, 1905; Gdfbiowxki Lukaiz, Ubiory w Polsce rtc. War*«awa, 1830. Головацюй Як. О народний одежд Ь в убранствь русяиовь илв русскигь вь Галичині, я с?а.-вост. Веигрін, СПБ-, 1879; Того самого автора,

О костюмахъ или народно*ъ убранств? р?синовъ, гор Петроградъ, 1868; Zibrt C.. Dcjiny kroje w zemich teskych. w Praze. 1892 (Вказ. порівн чужа література) - Дуже цікавий матеріял для історії українського костюма знаходи мо в малюнках (акварельних) рукопису Де ля Фліза,— трв частини цього рукопису знаходяться в бібліотеках Київсько! Духовно! Академії. Музею Тарновського в Чернигові та Е. О Музею Імп Олександра 111 в Петербурзі. Ми могли користатися тільки останньою частиною недавно національні костюми вважали за щось луже стале, за одну з форм виявлення народньої інднвідуальностк, вбачали в них одну з національних святощів. Новіші успіхи порівнюючої етнографії примушують дуже сильно розчаруватись щодо цих ілюзій, доводячи з кожним лнем все певніше, що так звані «національні» костюми зовсім не такі національні і не такі сталі, як це думали раніше, а якраз являють собою пережитки старих мод, запозичення тощо, які зміняються дуже часто, залежачи не стільки від географічних та етнічних умов, скільки од соціяльних.

Про одежу доісторичного населення сучасної України нам відомо поки що дуже мало. Шкрібки, костяні шила та голки палеолітичної доби доводять, що вже в ті часи одежу робили з звіриних шкур, зшиваючи їх, а тим самим надаючи їм вигіднішу форму. У неолітичну добу до цього матеріялу додано ще инший - рослинні волокна, що для їх оброблення, коли судити по знайдених пряслицях, вживали веретена, а, мабуть, також і первісний ткацький станок, од якого збереглись тільки самі глиняні вагівнички. На це вказують останки грубих тканин, не тільки вовняних, але й рослинних, що їх знаходять у могилах, особливо в пізніших з них. Знаходження гудзиків, пряжок, фібул тощо з доби металів вказують,на те, що в ті часи одяг був уже досить складний, що існувало вже шкуратяне взуття та ріжного роду ме-тальові оздоби. Про одежу початків історичного часу, цебто VIII—IX ст., маємо надто мало відомостей. Малюнки, що дійшли до нас, дуже нечисленні, дають деяке уявління про одежу вояків та князів,— не місцевого походження; на найвідомішому з цих малюнків, в Ізборніку Святослава, ми помічаємо, властиво, тільки дві-три національні ознаки, які переховались і до нашого часу: шапку у князів, біле головне вкриття у княгині та, можливо, кольорові чоботи у неї та в инших осіб... Щодо одежі народньої маси за тих часів, то про це майже цілком бракує відомостей. Те, що можна витягти з літописів, примушує думати, що принаймні вищі стани носили вже сорочки. гачі та ногавиці, суконні свити. як зверхню одежу - корзно, иа галові — в’язані або плетені клобуки, а на ногах — череви або чоботи. Щодо одежі простого народу, то вона складалася, мабуть, з тих самих річей, тільки, звичайно, простіших: з сорочки та гачів, можливо, свити та кояаоха, як зверхньої одежі, з черевиків та постолів (личниць) і клобука. Про одежу литовської доби — докозацькнх часів — відомостей також немає, хоч їх, безперечно, можна знайти, старанно розробивши щодо цього історичні матеріялн, особливо акти, тощо; та, на жаль, цього досі не зроблено. Далі, щодо одежі козацьких часів, то Рігельман, а за ним Бантиш-Каменський та Арандаренко говорять цілком певно, шо одежу українці «запозичили від пиляків та черкесів». На жаль, ні однії з цих авторів не розвинув далі висловленої ним думки, яка, маючи на оці багато фактів, що ми їх уже зазначили, є дуже цікава. Розглядаючи малюнки старовинної української одежі, долучені до «Літописного Оповідання» Рігельмана, що їх зробив для нього «один українець, що утримувався за якісь переступи закону у фортеці св. Дмитра, був з сусіднього з маєтком автора села та походив до того ще й з духовного стану».— та, порівнюючи ці малюнки з великою кількістю історичних портретів, що зібрані вже в українських музеях, ми можемо прийти до висновку, що коли в другій половині XVIII століття костюм козацької старшини і був дуже подібний до польського, то разом із тим цей костюм, як і костюм сільського населення України, мав дуже багато спільного і з деякими відомими нам кавказськими костюмами, приближно тої самої епохи. Черкеска та бешмет кабардинця у відомій книжці Георгі (мал. 31 та 32) дуже нагадують український костюм, а зверхня одежа вірмена (мал. 87) цілком подібна до польсько-українського жупана та кунтуша. До питання про цю подібність мн ше вернемося далі, а тепер повернімся до деталів костюма козацьких часів.

На малюнках Рігельмана, які являють гетьмана та полковника, ці особи показані вдягнені поверх жупанів у шуби без рукавів або в киреї, що три* маються на плечах тільки аграфами. Жупани шили з дуже дорогої штофної чи парчевої тканини, і були вони дуже довгі, доходили майже до щиколоток. «Знатний український шляхтич» та «нисарь» змальовані в простіших, однобарвних, теж дуже довгих жупанах та в кунтушах — зверхній одежі з прорізаними та відкинутими назад рукавами. У «міщанина», а тим більше у «посполитого козака» нема вже й кунтуша, а замісць нього з’являється свита, вдягнена поверх жупана з тоншого сукна або з легенької тканини Крой цієї свити дуже нагаду« сучасні свити, особливо на Правобережжі. Нарешті, костюм мужика становлять тільки сорочка, штани та постоли, ї він ні в чому не відзначається від сучасного, особливо від степового. Жіночі костюми тієї епохи, судячи по тих самих джерелах, були значно ближчі до пізніших, навіть у жінок вищих станів. На «знатних українських паніях», змальованих у Рігельмана, знаходимо характеристичну для цілого слав'янства українську намітку, або замісць неї шапочку - «кораблик», що так само, як і намітка, дожила й до наших часів; далі, помічаємо коралі, «дукачі», «капоту» з фут ра, розстьобиуту спереду, яку тільки часом заступає кунтуш з прорізаними рукавами. Лише на кількох малюнках під цією одежею знаходимо європейську сукню з зашнурованим корсетом, а на инших видко тільки вишиті сорочки, пояси, плахти та кольорові чобітки й черевики Щодо костюмів жінок сільсь кого населення, то вони були цілком такі самі, як і тепер, з винятком хіба корсетки, якої не видко ні на одному з розгляданих нами малюнків.

Все викладене вище у всякім разі показує, що згадана одежа безперечно підлягала значним змінам під впливом як східніх, так і західніх сусідів України, і це відбилося на назвах сливе всіх річей української одежі, шо майже цілком запозичені у сусідніх народів. Ось ці назви: сорочка, кошуля, штани, гачі, очкур, жилетка, жупан, кунтуш, сардак, чекмінь, чемерки. кобеняк, бай барак, корсетка, юпка, андарак, капота, шушун. лейбик, манта. панчохи, пантофм, сап'янці, чоботи, каптур, капелюх, шапка, бриль тощо Нам дуже тяжко простежити ЦІ впливи в загальному нарисі²⁰; тому ми по дбаємо, щоб підкреслити їх, описуючи ріжні роди одежі.

Цей опис ми почнемо не з чоловічого одягу, як це звичайно робиться, а З жіночого, що, як відомо, переховав у собі значно більше архаїчних елементів. які походять ше з тої доби, кати жіноча одежа не відзначалась іше так од чоловічої, як тепер. З тої самої причини ми будемо розглядати частини одежі, починаючи не з білизни, а з оздоб та зверхньої одежі, що старіша за нижню, полотняну, при цьому ми звернемо особливу увагу на одежу, спільну для жінок і для чаповіків. Це поможе нам подивитись на українську одежу з боку її послідовного розвитку та диференціації під впливом зокіль-них причин.

а) Одежа верхньої половини тіла

0 Оздоби. Появу одежі попереджувало, як відомо, фарбування чи татуїрування тіла та вживання ріжного роду оздоб Нам невідомо точно, чн існувало розмальовування тіла у старих східніх слав’яи, але знахідки досить великих шматків черноної та оранжевої охри в палеолітичних селищах, наприклад у Київі та в МезинІ, дозволяють припустити,— особливо маючи на оці наявно виявлений нахил мешканців цих селищ до орнаментації,— що розмальовування тіла могло практикуватись на території сучасної України ще в старовину, в кам'яному періоді. Тоді вже були вживані озлоби з нанизаних на шнурочки скойок, з невеличкими, подібними до медальйонів підвісками з кости мамонта, а крім того, в Мезині знайдено й чарівливий браслет з того самого матеріялу, що весь вкритий дуже складним та гарним візерунком. В неолітичні часи, а особливо наприкінці того періоду, могло також існувати на території України і розмальовування тіла, наскільки можна судити по візерунках, шо ними прнкрашені знайдені на Україні, а особливо в сусідній з нею Румунії га Буковині, глиняні статуетки домікенського типу, майже все тільки жіночі. В ті часи було вже дуже багато оздоб у вигляді намиста з ріжних матеріалів, підвісок тощо. Особливо багато оздоб з’являються в епоху металів, у бронзову добу та на початках залізної. Як оздоби на волоссі уживано всякого роду шпильки, бронзові та срібні каблучки, на вухах — каблучки та сережки з ріжними підвісками, на шиї намисто, на плечах та грудях починають носити фібули, на руках метальові браслети тощо. Проникнення до наших країн шкла дало новий рух щодо ріжнома-нітности, особливо оздоб нашийних. Окремі могили та цілі могильники щороку достачають колекціонерам велику кількість намистин не тільки з сер долі ку, гірського кришталю, лапіс-лазурі та инших камінів, але найбільше з ріж-нобарвного так званого венеціанського шкла або з шкла, позолоченого всередині чи зверху. Коли перед цією добою тяжко було сказати, хто носив на собі більше оздоб чоловіки чи жінки, то починаючи з метальової доби і на території сучасної України, як і скрізь в Європі, оздоби переходять найбільше до жінок та починають ставати їхньою монополією. Чудові жіночі оздоби скнфо-сарматської доби, що мають на собі наявні сліди високої грецької культури, так само як і східні оздоби епохи так званого переселення народів, пройшли по території сучасної України, залишивши по собі сліди тільки в .могилах та подекуди в скарбах і не зробили, здається, ніякого впливу на українські оздоби пізніших часів Знайдені в київських, чернигівських та инших кладах жіночі оздоби вже з першого погляду на них зраджують своє візантійське або — в срібних річах арабське походження; але, дарма що вони були поширені тільки серед вищих верств населення, вони все-таки встигли пройти глибше в народне життя, залишивши хоч невеликі, та помітні сліди в пізнішій українській етнографії, що на них ми вкажемо далі. Про пластині народні оздоби київської доби ми знаємо дуже небагато: безперечно, жінки носили сережки з ріжними підвісками з намистин, каблучки на висках, персні та намисто, а можливо, шо й браслети, часом ui кляпі. За литовської доби на Україну насунулись вже західніші впливи, а за часів козаччини знову помітні східні впливи, до яких приєднались також південно-західні. Для намиста до вжитку приходять коралі, спочатку справжні, а потім і штучні, крім яких жінки носили на шиї ще й «дукачі», що разом із коралями переховались і до наших часів.

В наші часи з жіночих оздоб голови по цілій Україні переховались тільки квітки та стрічки. Квітки, натуральні або штучні, носять найбільше дівчата; вони або просто застромлюють їх у волосся, або плетуть з них вінки та вдягають їх як оздобу, переважно святочну. На київських базарах вінки із штучних квіток, що їх виробляють переважно черниці, становлять досить значний предмет торговлі, який розходиться по селах по всіх сторонах. З живих квітів найбільше носять барвисті маки, чорнобривці, рожі (мальви), васильки тощо, а восени переважно георгіни та крокуси. В Угорській Русі дівчата, крім вінка із штучних квітів на верхній частині голови, носять ще по дві невеличких «косиці», цебто гірляндочки з таких самих квіток з боків, над вухами (табл. XIII, е), тобто якраз чи майже на тому місці, де носили колись височні каблучки та намистини. Стрічки майже завше якнайяскравішої барви носять в ріжних місцевостях України неоднаковим способом. На Правобережжі, на Київщині та далі на захід стрічки, або, по-місцевому, бинди, звичайно в дуже великій кількості, прив’язують до вінка, звідки вони спускаються на спину. На Чернигівщині, вже в меншій кількості, пришивають їх в ряд до поперечної стрічки та зав’язують її на шиї так, що стрічки спускаються на спину з шиї. На Полтавщині, Харківщині та в багатьох инших місцевостях стрічки вплітають в кінець коси, що її не обертають круг голови, а спускають на спину. На Лівобережжі вживають стрічки майже завше тільки гладкі та однобаревні, а на Правобережжі дуже часто можна побачити стрічки, заткані дрібними квітками та ріжними візерунками.

Крім квітів та стрічок— оздоби загальної для цілої України,— в деяких місцевостях її утрималися ще й мідні ланцюжки, намистинки, а то й оздоби так само примітивні, як і квітки, що переховались з часів глибокої старовини. Це ?— вінки з пір’я або височні чи надлобні оздоби, теж із пір’я, або з мідних підвісок. Дівчата у бойків вплітають до вінків пав’ячі пера, а жінки в Старо-більському повіті на Харківщині застромлюють їх навколо хустки. Вінки з пір’я зазначає Чубинський без зазначення місцевостей, а нам доводилося їх зустрічати на волинському Поліссі. Там їх роблять з дрібного курячого пір’я, пофарбованого зеленою барвою. На галицькому Поділлі дівчата затикають у волосся гусячі пера, вмочуючи їх перед тим у розтоплений зелений віск, а часом і обліплюючи їх позолоткою. Вибір самої тільки зеленої барви можна пояснити, мабуть, бажанням наподобити барву рослини; можливо, однак, почасти пояснити це звичаєм, що існує ще на півдні Київщини (село Свинарка Черкаського повіту та село Вербієвка Звенигородського пов.),— робити налобні оздоби,— а в Старобільському повіті на Харківщині — височні,— з зеленого качиного пір’я, переважно з закрученого пір’я з хвоста качура. На Київщині це пір’я встромляють між двома вшитими вздовж стрічками, що потім їх нав’язують на лобі нижче вінка. Формою вони дуже нагадують гуцульське чільце (од слова чоло), що складається з підвішених до дрота вузьких мідних пластинок, які мають вигляд чи маленьких стрючків, чи пелюстків квітки; чільце носять на лобі, теж під вінком, здається, тільки самі молоді. Це чільце теж являє собою безперечний пережиток старовинної налобної оздоби князівського періоду, запозиченої з Візантії та яка дістала назву рясна. Гуцульське чільце, що я його придбав для музею Імп. Олександра III, своїм малюнком дуже підходить до подібної оздоби на мал. 1089—90 у випуску «Древностей Придн?провья» Б. И. Ханенка. Друга форма, що в ній існує у гуцулів та сама оздоба,— це ремінчик або шнурок з нанизаними на ньому у великій кількості пластинками з жовтої міді, вирізаними в формі пелюстка чи листочка з потрійним розгалуженням. Ця форма також досить архаїчна, бо ми її зустрічаємо коли не в формі діядеми, то в вигляді похоронного вінка (пор. «Древности Придн?провья», т. VI, табл. IX, 630) в одній з грецьких гробниць у Керчі. Крім гуцулів, подібні оздоби переховались ще у сербів у вигляді невеличких підвісок, що являють собою мініятюрні наподоблення ріжних річей та нанизані на шнурок або на ланцюжок; трапляються вони й у инших південних слав’ян, в яких вони, мабуть під турецьким впливом, складаються з дрібних монет, иноді золотих, але здебільшого фальшивих, що навмисне для цього фабрикуються.

До оздоб волосся належать ще, нарешті, уплітки, що вживаються в Галичині та складаються у бойків з двох, сплетених на кшталт кіс, червоних гарусних ниток, вплетених у коси та об’єднаних внизу в одну або дві великі китиці, що висять мало що не до землі; а в гуцулів — з таких самих гарусних кіс, обсаджених мідними бляшками або просто гудзиками та обгорнутих кілька разів навколо голови.

Сережки також були оздобою українок з незапам’ятної старовини, але археологічні їх форми, як, наприклад, відомі сережки київського типу (що не мали в собі, правда, нічого властиво київського), зовсім не заховались на Україні. Значно ліпше утримались старовинні форми сережок з намистинок. Згідно з відомостями небіжчиці Е. П. Радакової, що дала опис золотарства на Харківщині, тамошні золотарі виробляють два сорти сережок: один сорт для великоруських жінок, а другий —для українок. Сережки для українок являють собою гачок, розширений спереду, а до нього підвішений щиток, куди вставлене маленьке кольорове шкло та прикріплені ще три довгі та вузькі підвіски, що наподоблюють колишні намистинки. У виборі матеріялу для оздоб до сережок також помітна ріжниця: українки воліють коралі, а великоруські жінки — бурштин.

До шийних оздоб належать: намисто, дукачі, силянки, згарди тощо. Намисто, явна річ, найстаріша та найпоширеніша з шийних оздоб; воно складалося раніше із скойок, гарних овочних коробочок, зерен, кісточок овочів та инших натуральних річей, які потім були заступлені намистинками кам’яними, з пасти, з металу і нарешті — з шкла. Намисто з натуральних річей переховалось до наших часів на Україні тільки у гуцулів у вигляді нашийника, з овочевих коробочок рослини клокічки (staphilea pinnata L.). Цікаво, що намисто з цього насіння носять не тільки жінки, а й чоловіки, як це ми побачимо далі. За козацьких часів за найцінніше намисто вважали коралі, що й тепер під назвою «доброго намиста» заховали свою привабливість, але тому, що вони дорогі, вони, звичайно, майже цілком вийшли з ужитку. Крім коралів, носили часто намисто з більших чи менших намистинок бурштину, що теж дуже цінувався. Далі, в дуже великому вжитку були також гранати, що їх заступили в минулому столітті шкляні наподоблення, як природньої гранатової барви, так і инших кольорів, а замісць коралів почали носити «червоне намисто» також з смальти. Цікаво, що Гуцульщина щодо ужитку намиста з усіх українських земель заховала найбільше останків старовини: там і тепер ще дуже поширені великі круглі намистини з вене-ціянського строкатого шкла, які виробляють у Венеції спеціяльно для гуцулів та які зовсім подібні до викопаних з могил.

Дукачі або личмани, як показує їх назва, були просто золоті монети (дукати), що їх носили вкупі з намистом або на окремому шнурочку чи ланцюжку. Так їх носять дуже часто й тепер в Галичині, де, особливо у багатих міщанок, нерідко ще можна бачити по 5, по 7, а то й більше великих дукачів, що являють собою намисто. На Великій Україні їх носили.

129

Ю 4-Н9

а иноді носять ше й тепер окремо від намиста у вигляді дукача; при цьому одну якнайбільшу монету підвішують на трьох маленьких ланцюжках до довгого ланцюжка, начепленого на шию; або те на метальовому (срібному чи позолоченому) байті, що його прикріплюють до стрічки, до шнурочка або до ланцюжка. Здається, був звичай дарувати такого дукача новонародженій дитині, чи скорше матері з приводу народження дитини. Монети для дукача були найчастіше тонкі та дуже великі в діяметрі австрійські дукати Марії ТерезІЇ, замісць них з’явились потім російські рублі або дукачі місцевого виробу з яким-небудь святим образком з одного боку та з портретом цариці Єлизавети чи Катерини з другого. В наші часи дукачі вже трапляються дуже рідко, але ще в 60-х роках у Ніжині, біля Замкової церкви, коло базару можна було бачити перекупок з невеличкими скриньками під циклом, де буди розкладені хрестики, сережки та неодмінно дукачі виробу місцевих золота* рів. Не виключено, що дукачі — це пережиток візантійських змієвиків, що їх досить часто знаходять у скарбах та які вживались як амулети. На заході України замісць дукачів часто носять один або кілька метальових або фініфтяних київських образків чи хрестиків, в Галичині, особливо на Гуцуль-щині, носять иа мідному ланцюжку великий також мідний хрест, дуже вибагливого рисунка та місцевого виробу. Але найархаїчніші з українських шийних оздоб релігійного характеру — це гуцульські згарди. Згарда це намисто з мідних литих хрестиків, нанизаних на ремінчик, шнурочок або дріт в один, а часом у два, а то й у три ряди. Вони як формою хрестів, часто близькою до грецької, так І своїм характером цілком подібні до аналогічних річей, бронзової речі, знайденої в селі Жукані Остерського повіту на Чернигівщині (Ханенко, «Древности ПриднЬпровья», пип. VI, табл. XXXII, № 539), та срібного намиста, що зложене теж із хрестиків та знайдене в садибі Михайлівського манастиря в Киіві (Ib., стор. 36, мал. на стор. ЗУ)-Архаїчний характер цих оздоб, крім вказаної подібности, доповнений ще тим, шо між гуцульськими хрестиками нанизують ще мідні трубочки зі скрученого листка латуні або зі скрученого спіраллю мідного дроту. Оскільки нам відомо, ця оздоба не трапляється нігде більше в Європі та існує тільки у грузинів на Кавказі, де її роблять звичайно не з латуні, а з гагати чи з гииера.

Досить оригінальну і трохи несподівану для України шийну оздобу являє собою силянка (гирдан, гирдяник, ланка, очко, дробинка, лучка, галочка, згардочка, пупчики тощо); на сході України ця оздоба цілком невідома (хоч щось подібне до неї е на одному з малюнків Рігельмана), на заході вона трапляється, оскільки нам відомо, на Поділлю та де-не-де на Ватині, але в Галичині вона дуже поширена. Це намисто у вигляді стрічки, що виплетена з дрібних кольорових намистинок (а часом з бісеру) на волосяній чи шовковій основі та яка зав’язується стрічечками ззаду на шиї. Малюнок цих силя-нок (од силити, насалювати — нанизувати) буває тільки геометричний, одзначається великою строкатістю та иноді дуже гарний. Як матеріялом, так і способом виконання ці силянки дуже подібні до «гайтанів» у великоросів та у деяких фінських народів Росії, одяначаючнсь од них тільки тим, що вони являють собою більше-менше вузьку смугу з двома зав’язками, а «гаЙ-тан» — досить велика петля, що її вдягають через голову на шию або скорше на плечі та що закінчується розширенням, вдвічі ширшим за самий гайтан; це розширення спускається на груди. Географічно країни поширення цих оздоб між собою не зв’язані, а цей факт примушує гадати, чи не прийшла силянка до Галичини з Угорщини, куди її могли принести ще перші угри, які прийшли туди.

До числа оздоб треба ще додати й чапраги. Це звичайні мідні аграфи, що кладаються з двох зчеплених одна з одною половинок; вони бувають оздоб * ' „ирізаними візерунками, виключно з геометричних мотивів, найбільше Гкіипіентричних кружечків, зірок тощо. їх вживають, здається, тільки в ту иуліо і вони тепер уже починають зникати.

Цілком одзначною рисою сучасних українських оздоб, оскільки нам відомо, є повна відсутність браслетів. Причиною цього, мабуть, можна вважати те, що з часів найдавнішої старовини браслети були оздобою тільки привозною і навіть тоді ще не були поширені по цілій території сучасної України. У деревлян та радимичів, як доводять розкопки, браслетів, мабуть, шве і у не було, і в старовину у київській землі вони трапляються тільки її багатих скарбах; а щодо могил південно-західньої України, то там знаходять браслети переважно шкляні, що належать, на думку проф. В. Антоновича, до X- XIII століття та які привозили з Сирії та Візантії; вони досі ще мають великий ужиток у Болгарії. Єдиний виняток щодо браслетів виказала знову Гуцульщина, і знову-таки з архаїчним характером. У гуцулок (у гуцулів також) знаходяться в ужитку коли не браслети з реттків, цебто з мідних лаицюжкіп, то нараквиці, цебто поручі, чи наручі, цілком тої самої форми, як поручі священиків, шо прийшли до нас з Візантії. Для зими їх ряблять з овечої шкури, а для літа виплітають з ріжнобарвної вовни з більш-менш багатими ріжноманітними візерунками, найбільше геометричними.

Щодо каблучок та перснів, що їх носять на пальцях рук, то вони й тепер, як і раніш, дуже поширені скрізь на Україні, особливо у дівчат. Каблучки найчастіше бувають форми звичайного шлюбного персня, фабричного виробу, з білого чи жовтого сплаву, рідко — срібні. Дуже поширені каблучки «од святої Варвари великомучениці», що їх завше як дарунок приносять з Київа. Переш звичайно бувають тої самої форми та з тих самих матеріялів, що й каблучки. На їх щитку часто буває витиснуте щось подібне до серця або вставлене кольорове шкло- У гуцулів ці персні бувають не фабричного, а власного виробу, і тому там вони відзначаються своїм обробленням та часто багатою орнаментацією; вони бувають иноді обсаджені врізаними в мідь пацьорками або оздоблені інкрустацією з кольорової пасти, що напо доблює поливу.

Нарешті, поясні оздоби, що їх зовсім немає на цілій Україні, у гуцулів зводяться до ріжного роду вибагливо орнаментованих мідних пряжок, агра-фіи, фігурних гачків для навішування ключів тощо.

2) 3 а ч іс и волосся. Дослідник старовинної слав'пкської, а зокрема чеської, одежі Ч, Зібрт на основі досліджених мініатюр старовинних рукописів вважає, що у слав’ян у старовину дівчата ходили з непокритою головою, розділивши волосся проділем посередині та відкинувши його на спину. Коли ми визнаємо, хоч частково, достовірність наших старовинних малюнків, наприклад мініятюр Кенігсбергського літопису, то й нам прийдеть-си спинитись на такому самому припущенні, бо й на малюнках Рігельмана дшчатл всіх станів намальовані з розпущеними ззаду кучерями, а на малюнках 1 олембіовського українські дівчата намальовані вже з двома косами, що висить вздовж спини. В наші часи лівобережні дівчата, зробивши ириділь посеред голови, розчісують волосся на дві сторони, заплітають його У дві коси та в будні обвивають голову косами, як вінком, а в свята, відділивши пасмо волосся ззаду, сплітають все в одну косу, яка разом із вплетеними в неї кісниками висить вздовж спини. На Правобережжі в будні зачіска така сама, але в свята волосся заплітають у дві коси, що висять ззаду. Крім того, тут трапляються іце й складніші зачіски. Для одної з таких зачісок, що її звуть у зв'язки, волосся розділюють, як звичайно, на дві сторони, але далі, трохи вище лоба, роблять ще другий проділь, перпендикулярно до першого, та відділене ним волосся передньої частини голови розчісують і спускають трохи по обох боках лоба, утворюючи так звані начоси, що їх кінці за вухами підкладають під коси Для другої зачіски — у колокілкм - волосся, призначене для начосів, захоплюють гребінцем маленькими пасмами та перекидають його з одної сторони голови на другу, наслідком чого виходить не рівний, а зубчастий проділь. В придністрянській Галичині дівчата заплітають також волосся п чотири коси; нрн цьому передні коси підплітають коло висків, задні розділяють иа дрібні косички (дрібушки), які укладають потім навколо голови, а одну з них перекладають через середину голови. Нарешті, в Угорській Русі дівчата трохи напускають волосся на кути лоба, закриваючи вуха, а нижні частини цих начосів підплітають у дві маленькі кіски, що обрамлюють начоси знизу (див табл. V, с та d, а також табл. XIX, с).

Зачіска замужніх жінок на Україні зовсім инша. Старовинний звичай, що ніколи не змінявся, безумовно вимагає, щоб волосся замужньої жінки було заховане під головним вкриттям, і «світити волоссям» або «ходити простоволосою» вважають для неї незвичайною непристойністю. Піл час моїх антропологічних подорожів мені і на Великій Україні, і в Галичині ніколи не при-ходнлося натрапляти на труднощі, коли я просив, наприклад, оголити коліно, але майже скрізь моя просьба скинути очіпок викликала найенергічиіші протести, що припинялись часом завдяки тільки інтервенції місцевого священика. Тому і зачіска замужніх жінок Зводиті>ся звичайно до того, що просто закручують волосся у вузол та підсовують його під очіпок. В деяких місцевостях, однак, замужні жінки, не заплітаючи кіс, ділять волосся иа дві половини, а потім, згорнувши кожну з них у джгут, намотують їх у протилежному напрямі на невелнчке луб'яне чи мотузяне кільце, що мас назву кибалки, і далі прикривають кибалку очіпком, або сітчастим, або особливої форми — розширеним зверху. У північно-західній частині Ковельського повіту на Волині та в цілій смузі Галичини, шо тягнеться від Волині до Карпат (Надвірна), волосся у замужніх жінок підтинають до рівня отвору вуха, а потім на нього вдягають невеликий очіпок та нав’язують навколо очіпка теж невелику хустину; коли хотять, очіпок та хустину здіймають з голови, як шапку у чоловіків, 3 під очіпка та хустини пидно кінці підстриженого волосся (табл IV, а). Старовинний звичай стинати волосся перед шлюбом існує в особливо примітивній формі у гуцулів: у них косу молодої прив'язують кінцем до дерев’яного кілочка, вбитого в стіну, а потім молодий з одного маху одрубує цей кінець своїм топірцем. У бойків у деяких місцевостях на Карпатах жінки ховають усе волосся під чіпець, але залишають перед вухами два довгих кучері на кшталт жидівських пейсів, що висять иноді до пояса (табл. ХНІ. d) Де-не-де, як, наприклад, у Побуці, «жони» в будні закручують волосся в два вузли по боках голови, а в свята розпускають їх по плечах, прикриваючи в обох випадках білою покришкою — те кою. що про неї скажемо далі.

3) Головне вкриття Крім вінка та вже описаних вище головних оздоб у дівчат, єдиним, але далеко не скрізь поширеним головним їх вкриттям е хустина. На Лівобережжі хустину складають наскіс, обмотують И круг голови поверх кіс, але таким способом, щоб тім'я було неодмінно відкрите та було видно волосся. На Правобережжі хустину вдягають звичайним способом, а кінці зав'язують під підборіддям (табл. X, а). Понад течією річки Опора в Галичині, в Лавочній та околишніх селах головне вкриття дівчат

дуже відмінне. Там на голову кладуть луб'яний віночок, обв’язаний тонкою барвистою хустинкою та прикритий згори кисейкою, що не падає дозаду, а її згортають спочатку у фалди на кшталт бинта, а потім далі спірально, утворюючи над головою малу шишку, що трохи нагадує єгипетський ureus, але знаходиться не над лобом, а над тім’ям; віночок цей ще оздоблюють гребінцем із шпильок з кольоровими головками, що їх затикають у віночок, а з-під віночка спускають на спину кілька стрічок та волосся, заплетене в дві коси.

Щодо замужніх жінок, то, як це сказано вище, вони ховають своє волосся під очіпок. Взагалі очіпок являє собою шапочку, пошиту з бавовняної, вовняної чи шовкової матерії, а в деяких місцевостях — із парчі; шиють його таким способом, що задня його сторона, яка приходиться на потилицю, має розріз на шнурівці, що дозволяє сховати під очіпок усе волосся. Форма очіпка (табл. XI) буває дуже ріжна як до місцевости. Найчастіше він буває циліндричний з плисковатим дном, иноді трохи закруглений (на Полтавщині та на Київщині); иноді дно,— щоб можна було вдягати очіпок на кибалку,— роблять значно ширше за самий очіпок, і тоді верхня частина його з тою самою метою відповідно розширена (на заході Волині); иноді це дно або ціла передня частина очіпка робиться вгорі фалдовано (на Полтавщині, Харківщині та Вороніжчині); а иноді навпаки, цілий очіпок роблять довгувато-круглий напів’яйіиоватої форми, що облягає цілком щільно голову (в значній частині Чернигівщини). Матеріял залежить, звичайно, найбільше від заможности; раніше очіпки далеко частіше робили із справжньої парчі, ніж тепер, коли шовкову парчу майже скрізь заступає бавовняна матерія або кольоровий коленкор, вишитий гарусом.

Найстаровинніше головне вкриття, що втрималось і досі на півночі і яке вдягають поверх очіпка,— це біта намітка (перемітка, серпанок) або взагалі біла хустка. Це головне вкриття замужніх жінок знаходимо в усіх слав’ян; У поляків воно дало навіть назву замужнім жінкам (biatogtowa ). На Україні