САНІ В ПОХОРОННОМУ РИТУАЛІ НА УКРАЇНІ 51

Вживання саней на похороні взагалі вже дослідив ироф. Д.Н, Анучин у своїй досконалій монографії — «Сани, ладья н кони какъ принадлежности похороннаго обряда* *. Маючи до свого розпорядження кілька нових фактів щодо цього звичаю на Україні, фактів, що їх розкидано по мало відомих українських публікаціях, ми вертаємося знову до цієї теми, оскільки вона стосується до України, де вживання саней на похоронах констатовано історично, починаючи з X століття, І де воно трапляється ще й тепер. Ми сподіваємося, що наведені тут факти, пояснені з допомогою теорії Анучина, підтвердять висновки цього вченого, про які, на нашу думку, корисно буде нагадати, зважаючи особливо на те, що працю Анучина не видрукувано в жадній иншій мові, крім московської.

Слав'янський літопис, званий Несторовим,— найдавніший місцевий пам'ятник, який маємо на Україні,— так оповідає нам про подробиці похорону святого Володимира, що упокоївся 15/27 липня 1015 р : «Умер він у Берестові, і це заховали від людей, бо Святополк був у Київі Але вночі розібрали підлогу в будинку, вкрили тіло килимом, потім зав'язали його мотузками, спустили на землю, поклали на сані та поставили його в церкві святої Богородиці, що він її сам збудував»¹. Двох синів Володимира, Бориса та Гліба, вбито з наказу їх старшого брата Святополка, шо хотів захопити владу. В незвичайно цікавому пам’ятнику XIV ст., в якому наведена біографії Бориса та Гліба і якого опублікував академік Ізмаїл Срезневський *, знаходимо не тільки важливі подробиці щодо їх похорону, але й дуже показні малюнки. «І князі,— читаємо в цьому документі, взяли спочатку на плечі тіло святого Бориса, покладене до дерев’яної труни... і принесли його й поставили його в церкві.

Потім ноклали тіло Гліба до кам’яної труни, поставили її на сані, взялись за мотузки й потягли її до церкви й поставили там другого дня місяця травня». Пізніше, за часів Володимира Мономаха, вирішили перенести останки обох князів до Вишгородської церкви, і для цього також вибрали другий день місяця травня «Після того, як спочатку поставили труну святого Бориса на гарні, спеціяльио для того зроблені сані, її повезли до церкни, тягнучи за великі мотузки... таким способом перенесли потім тіло святого Гліба, поставивши його на другі сані». Долучені до цього пам'ятника три гравюри показують нам: перша — двох слуг, що спускають на санях тіло святого Володимира через отвір, розібраний наполовину; друга (мал. 1) — чотирьох осіб, які несуть на плечах тіло св. Бориса, що також лежить на

Мал. І Несуть ce Бориса на погре- Мал. 2. бенмя Із »Сказання про святих Бориса та Гліба».

санях (вгорі напис: несуть святого Бориса на похорон); і третя (мал. 2) — труну св. Гліба, також поставлену на сані; їі завозить до церкви чоловік, тягнучи сані на мотузах. За труною єпископ у священному одязі; чоловік, що тримає митру, та якийсь чоловік у киреї — мабуть, князь. Вгорі напис: Везуть святого Гліба на санях у кам’яній труні.

Тіло князя Ізяслава, вбитого в бою 3 жовтня 1079 р. на Нежатському полі, везли до Київа на судні, але на березі Дніпра його поклали на сані і таким способом перевезли до церкви. Тіло князя Михайла-Святополка, що вмер у травні 1113 p., було також покладене на сані та перевезене до Михайлівської церквн. Таким самим способом везли на санях тіла й багатьох инших київських князів, про що переказано, з усіма подробицями про їх похорон, в праці Анучина.

Вся ця серія фактів вказує нам на те. шо в Київській Русі існував звичай перевозити мерців на саних і шо цей звичай був цілком ритуальний, бо ж цього способу вживали не тільки зимою, але й літом. Фраза із заповіту Володимира Мономаха, де цей князь каже, шо він вирішив скласти свої останні поради дітям, *сид.ччи вже на санях», не залишає шодо цього жадного сумніву. Вживання саней для похорону було так поширене, то наведеним виразом можна було користатись для означення близької смерти 1 справді, ми знаємо з літопису, шо святого Феодосія, який був ше живий, але вже відчував наближення емеріи, перенесли монахи до церкви в санях «братія посадовила його в сані та занесла його до церкви». Констатуючи цей звичай, принаймні починаючи з X століття, ми можемо простежити його по літописах до XIV ст., коли він починає зникати, щоб знову з’явитися пізніше, з одного боку, при дворі московських князів, а з другого — знову таки на Україні.

ХШ століття було епохою остаточного формування нової слап'янської нації великоросів, чи москвітів, нації, шо витворилась, по-перше, зі слав'янських колоністів, а по-друге, з ріжних народів, здебільшого фінських, які жили колись на просторі, що його тепер займає центральна та північна Росія. Старовинна, цебто Київська Русь, атакована від суздальських князів, знесилена від татарського нападу, стала частиною Великого Князівства Литовського, в той час ик нова, а саме иівнічно-східни Русь, централізована під московськими царями, утворила Московську державу. З часів цього поділу Mti стоїмо перед фактом незвичайно цікавим з погляду етнографії та фольклору. Всі старовинні звичаї, як, наприклад, шлюбний ритуал, похорон тощо, переховались у Москві серед вищої класи, при дворі царів, у той час як у старовинній Русі, що починає з цієї епохи носити назву України, навпаки, вищі класи були більш-менш європеїзовані, чи скорше полонізовані, а старовинні звичаї заховались тільки серед простого люду, серед класів нижчих. І вживання саней для похорону спіткала та сама доля. Всіх московських царів, до Петра і, возили в трунах на санях, літом так само, як і зимою. Дуже докладні досліди Анучнна виказують нам, що для ці fi церемонії споруджували спеціяльні сані, пишно оздоблені, що служили не тільки для перевозу тіла вмерлого царя, але також для вищого духовенства та особливо для царівен, що брали участь у похоронному поході. Крім похорону, сані вживались також і при инших релігійних церемоніях як більш-менш ритуальний засіб перевозу. Московські митрополити та патріярхи брали участь у процесії, сидячи на санях.

На Україні все це склалося цілком протилежним способом. Вживання саней для похорону заховалося тільки серед нижчих клас: у міщан та лише почасти у сільської шляхти, що зосталась ще вірною старовинним національним традиціям На жаль, щодо похорону, то нам бракує й тепер ще пам’ятників з XV та XVI століть. Один документ з XVII століття, що ми його маємо до свого розпорядження, виказує нам, що вживання саней для похорону весі, час заховувалося на Україні, але цей самий документ дає право думати, що цей звичай, здається, підліг певній зміні. Ми бачимо, шо в старовинних князівських похоронах (на жаль, відомостей про звичайний похорон ме переховалося в літописах) транспорт похоронних саней виконували люде, які або несли їх на плечах, або тягли на мотузках. Наш документ з XVII ст. вка-зу⁵² на те. що за тих часів люде вже не транспортували саней, а в них запрягали волів, і це теж було ритуальним явищем та заховалося й до наших часів; щодо вживання коней у цих обставинах, то це вважалося,— вважається ще й тепер,— мало відповідним. Ми побачимо далі, що гадана зміна дуже сумнівна, бо вживання волів, мабуть, дуже старовинне; але тепер ми розглядаємо тільки сані в похоронному ритуалі XVII століття. В одній юридичній протестації, поданій до суду в листопаді 1690 p., волинський урядовець скаржить свою братову, що вона, «extra decentiam slalu nobiliaris», наказала перевезти тіло свого чоловіка (cadaver mariti sui), брата автора скарги, шо вмер в місяці травні того самого року, на санях, запряжених волами, хоч вона мала в себе коней, що спали їй після смерти чоловіка Вживання саней для похорону, що заховалося майже виключно в нижчих класах, здалось образливим для урядовця, бо він вважав, очевидячки, що стоїть понад народними звичаями...

Другий дуже цікавий документ— це малюнок, що датується приближно серединою XIX століття: намалював його Де ла ФлІз, французький лікар, що був на службі в Росії .

Цей малюнок репродуковано з оригіналу, що знаходиться в невиданому рукописі, переховуваному в Музеї Христіянської Археології у Київі; він представляє повну сцену похоронного походу в одному з сел Радомчського повіту на Київщині. Процесія виходить з дерев'яної церкви, за церквою можна запримітити сад, і дерева в ньому вкриті повним листям, а це вказує на те, що похорон одбувається літом. На маленькій дзвіниці дво. лодей дзвонять по вмерлому. На чолі походу, маючи перед собою двох помішників, що несуть великі свічки з чорного воску (або, може, з темно-зеленого, як це наказує й тепер звичай на Україні), іде селянин, тримаючи великого хреста, вкритого вишиваним рушником. За ними йдуть люде, що несуть церковні корогви з хрестами зверху, а за ними двоє ниших, що несуть: один — меншого хреста, другий — книгу чн образ. Далі йде священик в рнзах з хрестом та кадилом у руках у супроводі діякона чи дяка. Зараз же за духовенством їдуть сані, запряжені двома парами волів, а на санях поставлено труну з дощок, і на ній хліб та сіль. За труною йде кілька заміжніх жінок з білими намітками на голові та вдягнених у свити, також з білого сукна. У натовпі можна розпізнати дівчат по тому, що в них голови не покриті, а тільки зав'язані барвистими стрічками. Всі. крім священика та чоловіка, що несе книгу, взуті, мабуть, у постоли з свинячої шкіри або. може, з луба, постали ці перев’язані довгими волоками (шнурками) Коло волів іде погонич з батогом, а з обох боків саней дві особи зі свічками також із воску темної барви і, нарешті, трохи далі двоє сліпих старців з своїми малими поводарями, що мають великі торби длн милостині В перспективі видко цвинтар на горбочку, означений могильними хрестами.

Можна гадати, що автор цього малюнка змалював його тому, що кін спостеріг вживання саней на похороні, навіть літом, тільки в Радомиському повіті. Принаймні такий зміст напису вгорі на малюнку: «У Радомиському повіті селяне мають звичай возити тіло вмерлого на цвинтар на санях, запряжених волами, навіть літом», 3 цих слів можна було б зробити висновок, що Де ла Фліз мав до діла зі звичаєм, який вже починав зникати. А втім, ми знаходимо цей звичай на Київщині і у наші часи Ящуржинський повідомив про це археологічний з’їзд в Ярославі у 1887 році⁶ та дав йому опис пізніше в статті, надрукованій в історичному журналі України⁷ Можливо, що цей звичай переховався ще в яких-небудь місцевостях, але взагалі сані в перево зі мерців літом уже заступає віз на цілому просторі тої частини України, шо належить до Російської Імперії. Щодо других її частин, а саме Карпатської України, що належить до Угоршиии, та ехідньої Галичини, що належить до Австрії, то гам, як у країнах більше гірських, а тому й значно консервативні-ших, ми знаходимо цей звичай і за наших часів. Як показують нариси п. Фен ціка, цитовані в Анучина, у русинів Угорщини мерців, коли це діти, несуть на цвинтар на руках, а коли це дорослі — їх усіх без винятку возять на санях, навіть літом, бо такий обряд в цілій країні карпатських русинів".

У гуцулів на Буковині труну несуть... на двох дрючках... а то везуть на возі або ми санях, запряжених волами трапляється, що мерців перевозять на санях навіть літом'⁵³. Нарешті, з властивої ехідньої Галичини ми маємо дуже цікаву фотографію, яку ми тут репродукуємо (мал 4) і яку зняв зовсім недавно (1894 р.) український учений проф. Шухевич у Березові Коломийсь кого повіту¹⁰. Малюнок цей показує похоронний похід, що слинився по дорозі для читання молитв, як це звичайно робиться на Україні. Труна лежить на санях, запряжених волами. її закрито, як це наказує звичай, коли похоронна процесія має довгу дорогу; на віці труни знаходиться хліб та кутя Священик, оточений кількома особами, що тримають свічки, читає Євангеліє, а натовп селян з непокритими головами стоїть за труною. Жінки, що згруповані зараз же за труною, це — планки. Відсутність снігу та віз, що стоїть перед саньми, вказують нам на те, що це чиниться літом (фотографію знято в серппІ місяці) і що саней в цьому випадку вжито також цілком ритуальним способом.

Вживання саней длн похорону не являє собою звичаю виключно українського. Ми знаходимо його майже до наших часів у всіх слав’янських народів. Проф, Ягіч на археологічному з’їзді в Ярославі сконстзтупав, що

цей звичай існує у південних слав’ян ". П. Добсінський зустрічає його у словаків ^іг; великороси в далеких місцевостях Вологодської губернії, як свідчить Труворов, перевозять своїх мериів не ииакше, як тільки на санях, зимою й літом . У поляків знаходимо пережиток вживання їх для похорону в одній дуже цікавій церемонії, шо відбувалась колись в день св. Яна у Мнішеві Кізеніцького повіту... В цій місцевості під час народного свята Суботки (Sobotka) робили на санях щось на кшталт солом'яного куреня, садовили туди сільського шинкаря з котом (в инших місцевостях додавали ше й півня) та вивозили сані на поле. Там їх закривали соломою та підпалювали. Кати солома займалась, шинкар пускав кегта, щоб той врятувався, а потім рятувався й сам. Дивлячись, як біжить кіт. всі присутні кричали: «Летить душа!» (leci dusza!), бо кіт у цьому разі репрезентував душу шинкаря ⁵⁴

Тому шо перевіз на санях мерців був дуже поширений у фінських народів, шо заселюють північ Росії. Анучин мав багато резонів поставити питання, чи не запозичили слав'яне цей звичай у тубільців, які під час формування великоруської нації увійшли в неї як дуже важливий елемент. Справді, пермяки, вотяки, черемиси, зирянета чуваші, так само як і їх сусіди з півночі та сходу — лапонці, чукчі та самоїди,— завше перевозять на санях своїх мерців, дуже часто ховаючи разом з мерцем і сані або ставлячи їх зверху на могилі ^ІЬ. Ллє, на думку Анучина, дуже легко припустити, шо звичай цей існував у східніх слав'ян незалежно від усяких сусідніх впливів, бо ж він існував у південних та східніх слав'ян за дуже давніх часів, і сліди цього існування переховані в переказах та в старовинних народних картинах.

Маючи на увазі певні вказівки на те, що вжинання саней у похоронному ритуалі трапляється також і в деяких країнах західньої Європи, мн вважаємо можливим іти далі, шукаючи иочатків цього звичаю в арійській старовині. В гірських країнах Європи, а спеціяльно в гірських комунах Юри, коли цвинтар знаходиться на певному віддаленні, мерців перевозять зимою й літом на санях, икі вживаються звичайно для перевозу сіна. В гірських місцевостях Альпів та Карпат ів сані являють собою єдиний повіз, на якому перево зять дрова, сіно, а також мерців ^|6.

Сліди вживання саней для похорону, то їх перерахував АнучиН. не дуже численні й не дуже доказні, бо ж тут говориться про країни, де повозок на колесах не можна вживати; але разом не слід забувати, що якраз у гірських країнах старовинні звичаї найдовше переховуються Мабуть, тому Анучин і шукав слідів існування саней в горах Індії та Персії і, спираючись на думку проф. Вс. Мюллера, гадав, що сані там були невідомі, але припускав разом із тим можливість існування в цих країнах найпрнмітивнішої їх форми. Професор Вс Мюллер переказав Анучину, шо для того, шоб перекласти англійське слово Sledge (сані), в Індії примушені були спеціально витворити штучні та описові слова, на кшталт ni?cakray?na — віз без колес, або acaV-ravahanam — повіз без колес тощо. А втім, у дуже відомій праці Ціммсра, що студіював старовинну культуру ведичних арійців у священних книгах, знаходимо в главі, присвяченій похоронові, уривок ґімна Ріг Веди, що має в собі, ик нам здається, вказівку,- треба сказати, трохи непевну, та все-таки вказівку,— що дозволяє нам вірити не тільки існуванню саней у стародавніх арійців, але також і вживанню цього засобу перевозу в похоронному ритуалі;

«Ти (небіжчику), сідай, не оглядаючись, па віз без колес, цілком новий, що його ти, юначе, спорудив за допомогою розуму, на (віз) з одним дншлом, який, однак, повертається на всі боки*.

«Віз, що ти, юначе, точив його отут перед співцями, що після нього точи* лася пісня (s?mon), що звідти перейшла на корабель»¹'.

Даючи пояснення цьому текстові, Ціммер каже: «В цьому гімні є багато дечого темного й сумнівного, в чому навіть коментарі Сайяна (S?yana) не могли нам допомогти Цей віз та цей корабель - чи є вони тільки алегоріями ватри?.. Чи, може, ми повинні тут згадати про звичай, спільний а старовині слав’янській та германській? На кораблі чи на човні розкладали ватру, клали на неї мерця, підпалювали та посилали таким способом небіжчика на кораблі, що палав у вогні, на той світ за водою»

Роблячи таке припущення, автор спирається на факти, шо їх зібрали Як. Грім, Вайнгольд Френ та Котляревський, автори, шо иа їх праці він посилається. Пдучи його слідами та спираючись на факти, наведені в Анучина та ті, що ми їх еами зібрали, здається, можемо зробити припущення не менш правдоподібне, а саме: цей віз без колес (acakra ratha) гімну Ріг-Веди є не що инше, як санї, які цілковито заникли В ІНДІЇ після винаходу воза з колесами, і саму назву саней в Індії вже забули в часи літературного зредагування Вед, А щодо слав'янського похоронного ритуалу, то Ціммер користувався працею А. Котляревського, що добре знав про вживання саней для похорону в руській старовині, але йому невідомі були факти, які знаходяться оце тепер в нашому розпорядженні (книжку А. Котляревського видано p. 1868), і тому він не міг пояснити цього звичаю, припускаючи навіть, що, на його думку, сані мусіли бути чимсь «на кшталт малого спо* сібного воза, якого вживали також і літом, якого ставили часом і в церкві з тілом небіжчика» Тому-то Ціммер мав у своєму розпорядженні тільки факти щодо вживання на похороні корабля і цілком не знав про аналогічне вживання саней; але нам здається, що, маючи факти, наведені в Анучина та в нас, він не вагався б погодитись із нами.

Вважаючи, однак, що це питання виходить поза межі нашого знання, ми

¹¹ Rig-Veda, X, 135. 3 і 4.

^|в Н. Zimmer, Altindisches Leben. Die Cultur der vedischen Arier. Berlin, 1879, 410.

¹⁹ A. Котляревскій. O погребальныхъ обычяяхъ языческихъ сланикь Москва, 1868, ст. 222.

звернулися за допомогою до високої компетенції А. Варта, члена Французь-кого Інституту, що був такий ласкавий подати нам свою думку щодо нього. Ця думка несприятлива для нашого припущення. «Текст Ріг-Веди, X, 135.— каже А. Барт у своєму ласкавому листі,— абсолютно темний. Не відомо, ні хто такий цей юнак (Kum?ya), ні що являє собою цей віз без колес (асакга rallia), цей чарівний віз, що має саме тільки дишло, але яким можна керувати, як хочеш. Можливо, що юнак — це Агні, бог вогню, а віз — вогонь похоронної ватри, бо ж гімн адресований Ямі (Yama), богові мерців. Але це все висловлене цілком загадково, як то було часто звичаєм у цій поезії і як про те виразно говориться у віршах 5 та 6. Тому, здається, вживання саней для похорону для того часу має бути цілком виключене, бо в такому разі загадку можна було б занадто легко розгадати До того треба ще додати, що образ повозу без колес не раз трапляється у Велах як щось чудесне, що котиться без колес, не маючи в них потреби. Віз без колес — це щось неможливе, щось таке, то може належати тільки богам...»

Варт вказує нам щодо цього иншнй, детальніший текст (A?v?layana grihyas?itra, IV. 2), згідно з яким старовинні індуси могли перевозити своїх мерців «за допомогою pithacakra, запряженого волами». «Етимологічно,— каже Барт,— можна було б точно розуміти це слово як «повіз, що має сидіння замісць колес», цебто рід саней... Але,—додає Барт,- коментарій пояснює це просто словом ?akat?di. цебто візок або инший повіз». «А щодо pari?ishta або доповнення Асвалайяна (A?vai?yana) grihyasulra (III, І), то вони дають змогу вибирати між носилками (?ivika) та возом, запряженим валами (go?akata)*.

Барт вважає, що ці пояснення, а також той факт, що два инші тексти (Kaly?yana —crautasutra, XXV, 7, 14) та ті ?rautas?lra Яжура (Yajur) Чорного (що цитовані в коментарі Taittir?ga Aranyaka, VI, І, 4), також говорять лише про вози для перевозу мерців, цебто про щось «цілком протилежне» нашій гіпотезі. Але поставмо питання: чи ж не можна припустити, що згаданий коментатор зробив ту саму помилку, що й А. Котляревський? Чому не припустити, що, складаючи свої коментарі тоді, коли вони були вже необхідні, кати вживання саней було вже цілком забуте, коментатор дав це пояснення тому, що так само, як і А. Котляревський, він ке мав жадного уявлення про цей «повіз, шо має сидіння замісць колес»? Барт звертає нашу увагу на той факт, шо «ведичне колесо не було вже ціле колесо, а складалося

зі шпиць та ободу». Цей факт може тільки підтвердити наше припущення, що за часів Вед сані мусіли вже цілковито заникнути, і саме тому коментатор пояснив згаданим способом текст, що заховав, мабуть, свій первісний зміст.

Ми залишаємо відкритим питання про вживання сансй для похорону в індоєвропейських народів за ведичних часів. Але зостається все-таки питання: звідки пішов цей звичай? Труворов, а за ним і Анучин, що дуже грунтовно простудіював це питання, вважають, з достатніми, на нашу думку, резонами, що походження цього звичаю треба шукати в ідеї про велику подоріж, яку людина мусить зробити після смерти, иа тому світі, в країнах невідомих, але, без сумніву, далеких. Гімни Ріг-Веди також говорять про цю довгу путь. «Подоріж на тому світі,— каже Цім мер, довга й тяжка, і для неї потрібна протекція Puskan’a (R., V, X. 17. 4)»^?0.

” H. Zimmer, op. cit., 400 Ідея про довгч подоріж після fмерти поширена серед усіх народів, і її можна запримітити в багатьох похоронних ритуалах. На Україні, наприклад, кладуть иноді до труни смушкову шапку, палицю, а часом і пляшку горілки («Кіевская Старина», 1889, т. XXV, 636). У дворі мого батьківського дому.

І тому, що всі кароли завше зостаються вірні своїм ритуалам і своїм старовинним річам, вони вживають і для перевозу своїх мерців найстаро-винніших засобів, цебто й найпрнмітивніших. Ми знаємо, що старовинні Египтйне також возили мерців на санях ⁵⁵, що кочові народи мали звичай разом з покійником ховати чи палити його коней Є багато народів, що ховають мерців у човнах; старовинні скандинави не тільки вживали кораблів для похорону, але й ставили кам'яні пам'ятники, що являли собою човен ^п. Як свідчить Вайнгольд, скандинави ховали своїх мерців иноді також і в ріжних повозах: гальська могила Сен-Жерменського Музею має в собі бойовнй віз; нарешті, старі бретонці, як свідчить Ле Браз, вживали для похорону майже до наших часів гнезграбні, цілком примітивні візки». «В деяких місцевостях Корнуаю,- каже він, можна ще бачити ці незграбні цілком примітивні візкн. Коли я був малим, мені оповідав мій батько, шо мерціп перевозили на міський цвинтар на возі, поверх якого робили дужки з лози та вербових гілок; на дужки напинали біле сукно. Білим сукном покривали й запряжених волів...» '*³.

Цей опис нагадав нам репродукцію гальського воза, шо її можна було бачити на всесвітній виставі І889 р

Вживання волів ик обов’язкової упряжної скотини для перевозу мерців на Україні треба вважати за пережиток дуже давньої практики. Вживання саней для похорону, як це ми вже зазиачували, заховалось тільки в деяких місцевостях і майже цілком заннкло на цілому українському просторі; а щодо звичаю вживати на похороні волів, то він весь час затримується не тільки на Україні, але й серед ннщнх слав'янських народів. ) це, мабуть, походить також з дуже далекої давнини. Ми знаходимо цей звичай навіть у старих індусів Коли ми не знаходимо цього в похоронних процесіях князів Київської Руси, згаданих иа початку нашої статті, то це, мабуть, тому, що перші книзі ці*ї країни запозичили візантійський ритуал і шо духовенство, яке також було грецьке, могло зі свого боку бути проти давнього слав’янсь-кого ритуалу, мало відповідного щодо христіянства та князівської гідности В Греції, за часів Гомсра, вживали вже мулів для перевозу мерців ^ік.

До числа похоронних річей, що натикають на далеку подоріж мерця, слід також стосувати й хліб, що ми його запримітили на труні на малюнку радо-мнського похорону Де ла Фліза. Хоч його тепер і дають мерцеві в присутності священика ^гв, але він колись був призначений для підживлення мерця під час його подорожі. Ще на початку нашого століття в труну клали хліб, горщик каші та пляшку горілки ¹⁷. Звичай давати мерцям хліб також дуже давній, і хоч проф. Сумцов і вважає, що похоронний хліб не мав важливого значення в історії культури, але ми гадаємо, що він грав досить поважну ролю в »охоронному ритуалі багатьох народів. Індуси браманських часів вкладали хліб в руки своїм мерцям, перед тим як класти їх на ватру ^ів. Як свідчать хроніки, старі чехи клали півбуханця хліба коло могили; литовські русини, як свід чить Meletius, також клали в головах мерця хліб та ставили глечик з вином; сучасні чехи роблять це ще й тепер. Той самнй звичай знаходимо у сербів та поляків”; сліди вживання хліба в похоронному ритуалі існують також у германських та романських народів“. Православна російська церква встановила звичай нести на похороні перед труною миску з кутею чи кашею, що являє собою хліб у його, мабуть, найдавнішій формі

Ми бачимо, отже, що ця важлива роля, яку грають сані в похоронному обряді арійських народів, залежить од того, що сані є дуже давнім засобом транспорту. Згідно з народними українськими переказами, «на початках люде не мали возів, а користувалися саньми, зимою й літом*. «Lie діявол винайшов колеса та віз; инші кажуть, що це було ділом святих Петра та Павла, а Другі що це зробив Соломон*'*¹. Простудіювавши ріжні форми саней та машин для молотіння збіжжя, які мають очевидну подібність з саньми (як, напр., римські tribuium чи traha і дікани) в усіх країнах Середземного побережжя, де їх починають заступати вози, Анучин припускає, що сані, мабуть, являють собою найпримітивнішу форму воза взагалі, і то не тільки в північ них країнах, де багато снігу, а й у теплих та сухих південних краях. Ця гіпотеза,— каже видатний московський професор, тим більше ймовірна, що віз, навіть найпростіший, значно скомшіікованіший, ніж сані, які в своїй найрудиментарнішій формі є не що инше, як зв'язані докупи два дрючки чи деревини, а на них лежить вантаж, і тягне їх людина або худоба. 1 справді, в усіх частинах світу можна знайти сані такого роду. До прикладів, наведених н Аиучииа (два дрючки, прив'язані до кінського сідла у техаських індійців, розчахнута деревина з запряженим до неї волом у південній Африці тощо), ми ще можемо додати спосіб перевозу вантажів з допомогою собак у індійців північної Америки (Канада), що ми його побачили на одній з фо тографій, які зібрав Staddard та які опубліковано в Porto (olio Colonial de la S Іе de Werner в Чикаго та в Парижі (1895, сер. 12). На репродукції частини цієї фотографії, що ми її тут даємо (мал. 5), можна бачити два дрючки, прив’язані до нашийника собаки, а на них сплетене з гілок та мотузків си діння. на яке навантажують речі Це майже те саме, що й ріжні роди московських волокуш, що їх описав Анучин і які ше трапляються дуже часто в північних країнах Росії та складаються тільки з двох дрючків, сполучених поперечинами. Ці волокуші можна вважати за прототип саней. «Досвід. -каже Анучин,— не міг виявити неспосібиість довгих дрючків, що можуть часто ламатись. Зв’язавши мотузками чи ременем кінці зламаних дрючків, могли завважити, що це дає певні вигоди Таким способом, винахід саней був уже в принципі готовий; зоставалось тільки трохи загнути передні кінці полозів, щоб вони легше йшли поковзом, не зачіпляючись за землю»³²...

" «Кімска# Старина*, 1890, 1, ISO. ,

A КпгацреьсышА. op. cit., I&2.

" A. Котляревський, op. cit.. 143. 149. 207. 217, 221 і т д

A. de Giibernatts, op. cit., 51; див. також Liebrecht, Zur Volkskunde, 399.

*' Чубинськнй, Труды Экспедиціи. I. 104—106, актовано в Анччима, op. cit.. 60

У Горішній Бретані дітн граються примітивними візками, чимсь на кшталт саней, зроблених з розчахнутої гілляки, до якої вони прнладжують иноді півколеса (повідомлення Поля Себійо)

Нелегко знайти всі ці посередні форми. Наша стаття тільки додаток до праці Анучина; тому ми користуємося нагодою з цієї точки погляду звернути увагу наших колег на ріжні форми саней на Філіппінських островах; ми подаємо їх тут в малюнках, зроблених з фотографій Музею Трокадеро з ласкавого дозволу д-ра E. Т. Гамі (Dr. E. Т. Наглу). Малюнок 6 показує сані, де вже два дрючки поділено на два відрізи, хоч це ще зроблено дуже недосконалим способом,— мабуть, тому, що цей повіз призначений для доріг, не вкритих снігом. Малюнок 7 дає нам зразок таких самих саней, але вони вже мають кадку в формі кошика. Нарешті, малюнок 8 показує справжні сані з трохи загнутими полозами; сані ці дуже подібні до українських саней, що ними користуються зимою для перевозу сіна. Замісць оглоблів у них мотузки. Ці сані з Філіппінських островів тим цікавіші, що вони походять з країни, де ніколи не буває снігу; це може бути до певної міри доказом того, що сані легко могли з’явитися як засіб перевозу в теплих країнах і дати початок повозові на колесах.

Щодо возів, то Ед. Тайлор уже давно зазначив, що їх первісне походження треба шукати в котках або циліндричних шматках дерева, на яких приміщували вантаж та які перетворились потім на колеса з нерухомою віссю⁵⁶. Але ці котки з’являються первісно як додаток до саней, що їх приладжували під полозами. На ассирійських пам’ятниках знаходимо барельєфи, де представлено сцену перевозу колосальної статуї; вона лежить на санях, а під них підкладено котки (мал. 9) ⁵⁷.

Щоб зробити воза, зостається тільки зменшити діяметр котка та прикріпити його до саней, що стануть коробкою воза. Так з’явились первісні вози на рухомих осях, що їх зазначив Ед. Тайлор у Римі й у Португалії та Анучин на Кавказі (мал. 10).

Зв’язані дрючки являють собою, без сумніву, первісну форму саней або принаймні одну з цих початкових форм. Але можливо також, що в холодних країнах, де буває особливо багато снігу, перша ідея саней могла зродитись, наприклад, з ідеї ковзунків, що мали бути винайдені раніше. Щоб зрозуміти, які варіяції можуть бути в генезисі саней, досить нагадати ту дотепність та винахідливість, що її виявляють діти північних країн, пристосовуючи все, що тільки можна, аби тільки ковзатись або бігати зимою по льоду. Як приклад дозволяємо собі зрепродукувати тут одну фігурку з картини Breughele de Velours’a, що з неї ми маємо гравюру: малий хлопчик їде по льоду, сидячи в нижньому щелепі,—мабуть, воловому (мал. 11). При погляді на цей малюнок мимохіть згадується схожість, що її завважив Анучин, між словами для означення саней і нижнього щелепу в мові деяких народів. В осетинській мові слово «dzonigh» означає сані і нижній щелеп, так само слово салазки в московській мові, а також, коли ми не помиляємось, слово гринджоли в мові українській.

Вовк Хведір Кіндратович

СТУДІЇ З УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОГРАФІЇ ТА АНТРОПОЛОГІЇ

Київ, «Мистецтво», 1995

Редактор Юрій Іванченко Художній редактор Іван Динник Фото Станіслава Крячка,

Тараса Шабловського Технічний редактор Світлана Гавриленкова Коректори Світлана Гайдук, Надія Шугай

Здано иа виробництво 19.05.94. Підписано до друку 22.02 94 Формат 60х84'/ів. Папір друкарський >fe І. Гарнітура літературна. Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 22,32.

Обл.-вид. арк. 32,88. Умовн. ф.-відб. 31,16. Зам. 4-89.

Видавництво «Мистецтво».

252034, Кнів-34, вул. Золотоворітська, II.

Київське акціонерне товариство «Книга».

254655, МСП, Київ-53, вул. Артема, 25.

Вовк X. К.

В61 Студії з української етнографії та антропології.— K.: Мистецтво, 1995.— 336 с.: іл.

ISBN 5-7715-0729-6

Антрополог, етнограф, археолог, літературний критик X. К. Вовк (1847— 1918) у своїх наукових дослідженнях розвінчував вигадки російських імперських учених, котрі вважали Україну всього лиш «югом России». Він переконливо доводить, що український народ усіма своїми особливостями відмінний від сусідніх і являє собою окрему, неповторну антропологічну та етнографічну цілість.