І. Мисливство13
Між способами задоволення життьових потреб найелементарніший та найпримітивніший — це мисливство та рибальство. Зрозуміла річ, що вони й становили головне джерело здобування їжі та одягу українців.і в доісторичні часи, І потім ще досить довго на початках добн історичної. Племена, що заселювали Україну за глибокої старовини, залишили на своїх селищах та на дні своїх примітивних землянок немалу кількість слідів свого мисливського існування. Уламки кісток на палеолітичних стоянках виказують нам, що найдавніші насельники нашої країни годувались ще м'ясом мамонта та носорожци, забивали мускусних биків, диких коней, первісних биків, північних оленів, полярних зайців тощо. Населення неолітичної епохи вже не застало більшости них тварин, що вимерли або виселились на далеку північ; на його частку припали вже зубри, лосі, благородні олені, коні, бобри, дикі кабани, ведмеді, рнсі тощо. Але воно привело з собою худобу вже здомашні-лу: бика, вівцю, козу, курку, голуба тощо, хоч разом із тим не відкидало й черепах, а навіть і річних скойок, що їх останки цілими завалами тягнуться по узгір’ях київського берега Дніпра на дуже великому просторі,
Палеолітичні стоянки, крім кісток тварин, дають ше й цілий шерег зна ряді.; більша частина їх пристосована до розрізування забитих звірів та для використання їх шкури та кісток з ріжною метою; тільки деякі з цих знарядь могли служити за зброю мисливцеві, та й то лише на полюванні за малнми звірятами Тому можна вважати найбільше правдоподібним те, що великими тваринами люде користувались, знаходячи їх уже мертвими, або ж забивали їх в ямах та пастках каміннями та дубинами. В землянках неолітичної епохи знаходимо вже знаряддя, які, без сумніву, служили й за мисливську зброю: вістря списів, сокири тощо, з обробленого кременю та ще більше з кісток чи рогів лося та оленя. Шодо початків історичних часів і так званого київського періоду, то ми маємо вже значну кількість вказівок, як у рпзкоп ках, так І в літописних відомостях. В ті часи ловили звіря головним чином у таких місцях, куди тварини ходили до водопою, ловили за допомогою сітей (тенетів), пасток тощо; на бобрів робились особливі «гони», мабуть, пастки, куди заганяли цих звірят; птиию ловили сітями, притому особливо були вживані «перевіеи», цебто великі сіті, що завішувались поперек лісової просіки чи дороги в спеціяльно придатних для того місцях, які мали назву «перевісиш»: назва ця, разом і з самим пристосованцям, заховалась і досі в північних губерніях Росії. Безперечно, що в цей період мисливство було ще головним джерелом життя населення України: звірячі шкури — куниць, білей та вивериць — були знаряддям обміну, нимн виплачували й податки (останнім пережитком такого «ясака» на Україні був обов'язок запорожців ще в XVIII ст. постачати до Найвищого Двору «дичину, звірину і птаство»);
Побережники з Калуша. що на Ста-ніславщині (нині Івано-Франкіищи-на). Фото кінця XIX ст.
«скора» була річчю вивозної торговлі. З того самого часу починається і монополізація мисливства вищими станами у формі присвоєння князями, їх підручними та духовенством права на «ловища, боброві гони та перевісища»; можливо, що спочатку це була свого роду винагорода князя та його дружини за знищення хижих звірів: ведмедів, вовків, пардусів тощо. З часом це право поширилось на всі вищі стани — на бояр, а потім на шляхту — поміщиків. Воно існує й тепер у формі поміщицького привілею в Галичині, де селяне не мають права стріляти ведмедів, кабанів та оленів, що псують їх поля, і мусять цілими ночами, розкладаючи вогнища та трублячи в труби, стерегти ті свої поля, що сусідять з панським чи скарбовим лісом.
В наші дні, коли хижі тварини знищені та розвинулось хліборобство, явна річ, що мисливство цілком втратило колишнє значіння для населення України; а коли селяне полюють і тепер, то роблять це поодиноко, ловлячи чи стріляючи дичину майже виключно на продаж. В місцевостях, що й тепер дуже лісисті, наприклад в Карпатах, ловлять ще ведмедів, споруджуючи на них особливі пастки, так звані слопи; дуже подібні речі можна також спостерігати ще иноді й у північних частинах волинського Полісся. В названих частинах України, а також на Буковині трапляються ще иноді рисі. Вовків, там, де вони ще є, труять отрутою, ловлять тенетами, а найчастіше заманюють в особливі ями з приманкою, цебто в так звані вовковні, щось подібне до двох концентричних загородок з ліски, з живою приманкою всередині; вовк іде на приманку та сам зачиняє за собою вхідні двері. Як надзвичайна рідкість ще дуже недавно траплялись бобри. На початках 70-х років забито одного бобра біля Чорнобиля на Київщині, другого бобра забили на річці Сеймі на Чернигівщині, а р. 1894 одного представника цієї майже вимерлої у нас породи знайшли в околицях Кременчука на Полтавщині. В Сосницько-му повіті на Чернигівщині іце й досі трапляються видри. В лісах волинського та черннгівського Полісся трапляються ще лосі; дикі кабани згадуються шс й досі на Поділлю. Нарешті, зайців, що існують ще більш менш скрізь, стріляють, ловлять собаками, захоплюють у канканах та пастках, особливо зимою.
Досить примітивне полювання і на птицю. Иноді її просто б’ють довгими киями чи батогамн з олов'яною кулькою на кінці, як це роблять, наприклад, з дрохвами під час ожеледі або осінніх дощів. Деяких водяних птиць оточують на воді і також б'ють довгими лозинами, як, наприклад, водяних курочок, молодих каченят тощо. Перепелиць та куропаток ловлять сітями, заманюючи їх,— перших — вабиком. других — зернами Дорослих качок ловлять таким способом, що до перетягнутого поперек річки міцного шнура чіпляють волосяні петельки сильця, куди й попадає голівкою необережна птнця. На дрібну птицю споруджують сильця на землі чи на деревах або забивають її склепцями. На Чернигівщині населення цілими селами виряджається І тепер ще на болота збирати яйця качок та иншої птиці, цілком не вважаючи на те, що цим способом нищиться дичина, і доходячи в цьому до справжнього варварства: «знайде гніздо, розіб'є одне яйце,— як вже наснджене, то всі ногою й передавить, а як свіжі, то забере»...
Значно складніші та цікавіші ріжні способи полювання на дрохв та на стрепетів, які ще трапляються зрідка у південних степах. Всі ці способи полягають більш-менш в непомітному підході чн під’їзді до птиці, що пасеться; робиться це за допомогою грубого, але досить удатного приладу, що ним наподоблюються рухи коня, як він пасеться; або инакше,— роблячи круг птиці широкі кола, що ввесь час звужуються; а то ще під’їжджають до птиці по лінії зигзагу. Але ці складні та тяжкі способи полювання зникають вже разом із зниканням степових птиць та самих степів.
2. Рибальство 14
Зважаючи на те, що в наших палеолітичних стоянках знаходимо тонкі, старанно оброблені знаряддя, які й досі ще вживаються деякими примітивними народами замісць гачків на вудках, можна гадати, що й палеолітична людина на Україні практикувала вже рибальство не тільки руками, але й за допомогою певних знарядь. В неолітичних стоянках трапляються вже справжні рибальські гачки, вирізані з кости, та підважки з випаленої глини до сітей, а це свідчить уже про дуже розвинене рибальство. В залізний період рибальство, як видно з численних знаходок, було вже значно розвинене, а на початках історичних часів рибні ловища ставали вже монополією князів, а особливо манастнрів Тоді вже ловили не тільки «удицею*, але — «мережами», «бредниками» та неводами. Трохи пізніше «галицькі рибалки» вирушали вже в далеку иодоріж, шоб ловити рнбу на нижньому Дунаєві, де Й «пакостяше» їм князь Іван Р«>- »авич. Про рибальство за литовських часів відомостей у нас немає, але в часи Запорожжя рибальство, разом із полюванням, стає підвалиною економічного життя Січі. Рибні ловища, що оточували Кіш, щороку розподілялись між курінями, і запорожці звичайно шле літо перебували у плавнях. Так само рибальство було головним їхнім промислом і після відходу їх на вустя Дунаю після зруйнування Січі. Мабуть, тепер уже не підлягає сумніву, що запорожці разом із своїм політичним ладом занесли і свої рибальські навики і на Дін, де, як відомо, рибальство розвинулось до значних розмірів і звідки воно було вже донськими козаками занесене на Волгу та на Каспій, а потім і на Сибір.
Me дивлячись, однак, на такий широкий розвиток рибальства на Україні, на наших річках ще й тепер можна бачити рибальські сценки, що живо нагадують коли вже не якусь Нову Каледонію, то принаймні новгородців XIV століття, які «риби руками імаша у брега». Авторові цих рядків довело ся самому спостерігати на березі історичиої Стугни, недалеко від Київа, кількох хлопців, що ловили рибу просто руками; тут-таки на місці прокусува-ли головки у спійманих рибок та нанизували свою здобич на зігнуті в кільце прутики лози, що висіли у них на шиях. На півночі Ковельського повіту на Волині після спаду весняної води в мілких річках населення також виймає руками з мулу в'юнів та линів. В селі Жолвннці, біля Черннгова. таким самим способом ловлять ще окунів, просто з берега. В узеньких річечках та ровах часто можна бачити дітей, а то й дорослих, що ловлять дрібну рибу звичайними кошиками, з якими в містечках люде ходять на базар. Частіше, однак, кошик заміняють хваткою чи підсакою, маленькою конічною сіткою на довгому держалні. На Десні та на Сеймі можна бачити такі самі хватки, тільки дуже великі, що їх просто тягнуть по дні. Прогресивнішою одміною є ловіння риби, звичайно, тільки досить великої, за допомогою ості чи сандо-лі. Остю найпростішого виробу місцевих ковалів б’ють пстрцгів українські горці, гуцули та бойки на гірських карпатських річках — Пруті, Черемоші, Сяні тощо. На Великій Україні цим самим знаряддям, вже більше удосконаленим, ловлять сомів, а иноді також великих коропів та иншу рнбу, користуючись при цьому способі ловіння риби жаровнею на носі човна та ловлячи вночі. А на берегах Чорного моря, на побережжю острова Тендри та в Ягор-лнцькій затоці сандолями б'ють червону рибу — білугу та осетрів. Тут тризуб сандолі легко відстає від держална і прив’язаний до нього довгим шнуром; це дозволяє,— коли не можна одразу на поверхню витягти тяжку ранену рибу,- пустити її «погуляти», цебто ослабнути від кровопуску, після чого вже не тяжко підтягнути її до човна. Такий сандоль вже наближається до типу гарпуна, вживання якого, оскільки ми знаємо, цілком невідоме на Україні. Особливу відміну ловіння риби колючими знаряддями дає вживання тачкових снастей: вудок, переметів, кармаків. Про вудки, явна річ, нема що говорити, бо вони на Україні не відзначаються ніякою оригінальністю. Переметами звуть довгі мотузи, перекинуті через річку, з прив'язаними до них на малеиьких мотузочках гострими гачками. Иноді, особливо на малих річках, на ці гаки нанизують поживу, а часом, ловлячи велику рибу, дають їй волю самій наштовхуватись на вістря гачків. Цей останній спосіб, що найбільше нищить рнбу, давно вже заборонений законом, але все-таки ще недавно його вживали та, мабуть, у трохи меншому обсягу вживають і тепер на цілому Озоисько-Чорноморськиму побережжі, від Кубані до дельти Дунаю включно, У формі так званих кармаків, цебто сполучених кількох переметів, що їх розставляють на помор’ю чи на вустях річок. Звичайно річки, спливаючись з морем, утворюють на місцях спливу мілини — майбутні дельти. На цих мілинах за допомогою особливого приладу забивають у дно палі, а до них прив’язують тонкі мотузки, що лежать нарівні з водою, бо підтримуються поплавками у вертикальному положенні. До мотузків у горизонтальному напрямі прикріплюють два мотузки, що з них верхній лежить нарівні з водою, а нижній — на половині глибини. До цих мотузків у свою чергу нав'язують на тонких, але дуже міцних шнурках гострі гачки на кожному переметі по 60 штук Кілька таких переметів і становлять кармак Вся ця система, дуже проста сама по собі, відзначається разом Із тим значною рухомістю: гачки ввесь час хитаються від хвилювання води і тому саме й стають великою небезпекою для риби, що хоче зайти до річки кидати икру. Перебираючись через ряди гачків, що висять зверху Й знизу, риба неминуче зачепиться за один з них; вона змагає вирватись, б'ється і, явна річ, попадає ще на кілька гачків, що рвуть її тіло, доки вона не втратить сили або не під’їде рибалка і не доб’є її чокушею — своєрідним молотком Своїм розпо-логом кармаки нагадують ннший. ще примітивніший спосіб рибальства, а саме нерухоме перегородження річок. На Україні нам довелося спостерігати цей спосіб у найпрнмітнвнішому вигляді на західньому схилі Карпат в Угорщині, в селі Кушниці... Невеличка, надзвичайно мілка літом гірська річечка була перегороджена двома стінками з назбираних тут-таки з дна дрібних камінців та глини; стінки ці сходились під кутом, залишаючи дуже вузеньку протоку для води, а протока загороджена була невеликим ятіром з лози. Таку саму загороду, але з ліски чи з двох лісок, що їх проміжжя набите глиною, роблять і на мілководних болотяних річках Полтавщини, наприклад на Удаї. Звичайно, такі суцільні перегородження річок, що зустрі* чаються у багатьох напівдиких народів, наприклад у північноамериканських індійців, можливе тільки на дуже вузьких та невисоких водах. В басейнах великих річок воно вживається тільки на мілких припливах, де перегорожу звуть ізом, а також на єриках, цебто штучних малих протоках, що сполучають бсиюти з річкою чи з озером. На вусті їх ставлять ятір чи котець, в залежності від глибини води та сили течії, а на єриках будують ціле спорудження, що звуть гардом, Ерик уже є в невеличкому вигляді справжній рибальський завод. Коло нього звичайно ставлять хату чи принаймні добрий курінь — кирган або помешкання дія переховування снастей, посуду, наловленої риби; там е також одна чи кілька колиб для робітників, а за лихої погоди там чистять та солять рибу. На самому вусті єрика, поперек його будують високу перегорожу з міцних палів, що скріплені лозою так, щоб через неї могла протікати вода та ніяк не могла пропливати доросла риба. Далі, досить близько від першої перегорожі роблять з доброго очерету чи лози ще одну досить міцну перегорожу, що звуть глухою лісою, яка значно підвищена над рівнем води. Потім, на иівтора-два метри від другої перегоро-жі ставлять ше одну ляп/, чи лісу, але вже врівень з водою. Простір між двома останніми перегорожами звуть вискочкою. Нарешті, на початку єрика, де він виходить з болота, ставлять ще пару або дві пари ліс, що сходяться під кутом; ліса ця має вузьке горло; проти нього з внутрішнього боку вбивають кілок. Риба з плавні чи з болота заходить до горла першої ліси, потім до другої, а потім, діставшись до низької перегорожі, скаче через неї та попадає до вискочки, звідки її й вибирають підсакою. Спеціялістами будування таких гардів на дунайських гирлах вважаються виключно руснаки. цебто українці, і хто б не був хазяїном єрика, то за гараджія — завше українець.
До ізів та єриків близькі своїм основним принципом котці, чи коти (табл.
Via), але ними не перегороджують цілої річки чи протоки, а ставлять їх на водному просторі, на так званому ході рибн. Котиі роблять також з ліс, очеретяних або з тонких дерев'яних патичків; ліси ці поставлені так, щоб утворити пастку для риби. Найчастіше одна ліса ставиться вздовж рибного ходу; наприкінці цієї ліси двома півколами ставиться друга велика ліса таким способом, щоб по обох боках першої ліси зоставались вузькі щілини, які прикривають зсередини палею та звуть їх устенками Зайшовши до цієї другої ліси, риба може з неї вийти через один тільки одчинений для неї отвір, що веде до другої округлої ліси, а ця творить уже безвихідний простір, звідки рибу вичерпують, як із рибного садка. Форми таких котців бувають дуже складні та ріжноманітні, в залежності від тої чи иншої місцевости та від розпологу рибних ходів. Нарешті, ще один спосіб перегородження водного простору, але вже з мстою оточити його частину,- це сіті; про них ми тут не будемо говорити, бо вони коли в чому й оригінальні на Україні, то хіба тільки в певних деталях. Бредні, неводи, волокуші, митуни тощо (табл. V16) ріжняться між собою головним чином тільки розміром, що пристосований до рибальства в малих чи великих річках, у лиманах і, нарешті, в морі. Одміни сітей у формі ятерів, жаків тощо також загальновідомі і більш менш скрізь однакові.
Цілком окремо треба зазначити надзвичайно оригінальне пристосованця для ловіння виключно кефалі, що вживається на лиманах Озовського моря. Це так звана чеканка, або доріжка. Це є щось подібне до довгого мату з куги чи оситняку, біля 15—20 метрів завдовжки та біли 3 метрів завширшки; довгі краї заломлені догори та досередини, творячи наче невеликі облавки. Вживання цієї доріжки засноване на тому, шо кефаль боїться кожного темного предмету, навіть тіні в воді, та завше змагається Його переплигнути. Для ловіння цієї риби доріжку за тихої ясної, але не місячної ночі просто розстелюють на поверхні води, і кефаль, пливучи зграєю, починає одна по одній плигати та викидатись на доріжку, де й зостається, бо сплигнути назад до води не пускають і і загнуті краї чеканки. Цей спосіб так вражає своєю оригінальністю, що, не бачивши його на очі, тяжко собі його уявити
Взагалі рибальство на Україні давно вже стало капіталістичним промислом і для маси населення є хіба що иноді підсобною працею, за винятком дуже нечисленних робітників, шо остаточно закинули хліборобство. Щодо техніки, то українське рибальство скорше йде на регрес, ніж до прогресу, але це явище помітне скрізь. Як і мисливство, рибальство втратило своє колишнє видатне значіння, і коли воно може числити на майбутність, то тільки в формі штучного рибоводегва та правильного зужиткування морських рибних багацтв.
3. Скотарство 1
Як це вже вище зазначено, здомашнілі тварини з'явились на території сучасної України на початках неолітичної доби, разом з новим населенням, що було, мабуть найповніше, азійського походження. Оскільки можна гадати, основуючись на знайдених кістках, кількість пород здомашнілих тварин дуже мало збільшилась з того часу; кицька, гиндик, цесарка, а за останні часи — нові закордонні породи худоби, свиней та птиці. Поминаючи, однак.
' Ариетоп, ор сіт , Апучшіг Д Н Кь дрг*ігьйшей неторіи домашннхь жмвотных-ь вт> Россіи (Тр VI Арх С. вь Одрсс?); Иэсл?доваиіе совремсниаго состоянія скотовидстпа въ Россіи. Москва. 1884—1885.
таку старовннність скотарства на Україні, можна, здасться, мати сумнів, чя процвітало воно дуже в князівський період та за попередні часи залізного віку. Згідно з відомостями візантійських письменників, на Руси тих часів худоби було небагато, і її здобували купівлею чи грабіжкою у сусідніх кочових народів, про що свідчать І літописи. У князів бували, правда, дуже значні табуни коне» та великі череди худоби; чималі отари мало також духовенство, то користувалось обов’язковим для селян постачанням вівса для коней та було звільнене татарами від податку на худобу. А в простого народу худоби було мало, а деякі насельники київської землі в XII столітті зовсім не мали коней. Багаті на траву південні степи в доісторичні часи були зайняті напівкочовим населенням, що, як, наприклад, скифи, ловило та прикрочувало диких коней та, мабуть, і розводило вже здомашнілих, Коні тільки пізніше стали приступні слав’янським племенам, що на початках своєї історії тримались більше на межі степової смуги і тільки в так званий козацький період одвоювалн у кочовників степи, де трава, як каже Шафонсь* кий, «солодкістю та наїсністю дуже переважала лісову». В цей саме період І розвинулось на Україні скотарство в порівнюючи дуже значних розмірах; розводились табуни коней, гурти худоби, отари овець тощо. Наприкінці XVIII століття той самий ШафонськиЙ нараховує в самому тільки Галицькому повіті ІЗ кінських заводів та 28 заводів рогатої худоби; в Зіньківському повіті — 15 кінських заводів, 27 заводів худоби та овечих 16: «поверх того в кожному селі від 200 до 500 скотин буває*; у Глинському повіті — 15 кінських заводів І т д. Коні розводились таких нород: «неаполітанської, англійської, Іспанської, данської та береберської» Цих коней та рогату худобу Україна постачала тоді до Москви. Петербурга, Риги, на Білорусь, а кілька десятків тисяч рогатої скотини гнали доСнлезії, Явна річ, що тепер скотарство на Україні скоротилось і каїн заховалось десь ик головне джерело існування, то хіба тільки на Карпатах, у гуцулів та бойків, на їхніх гірських полонинах.
Гуцули, як насельники гір, мають дуже обмежені простори землі дія засіву, а тому зимою займаються рубанням лісу, що сплавляють пізніше, вже весною, а літом — випасають скотину на своїх полонинах, цебто гірських пасовиськах. Ранньою весною майже все чоловіче населення сіл переходить на гори, де Й провадить цілком пастуше життя. Гурти га отари всього населення, що тягне до даної полонини, цебто безлісної частини гори, що не надається до сінокосу і тому служить тільки за пасовисько, об'єднуються докупи в одну череду. Ці гурти та отарн, що до них належить як і своя власна худоба, так і куплена «у долині» для випасу та перепродажу, звичайно ідуть до спільної череди тільки після старанного позначення власности тавром, надрізом на вусі, на рогах тощо. Спільну череду женуть на ціле літо на пасовисько. Ще раніше виряджається туди ватаг — колись виборна, а тепер довірена особа власника полонини — з навербованими пастухами для ріжного роду скотини, з майстрами для виробу сиру тощо. Діставшись на місце, ватаг передусім мусить дати лад в цілому сгоіы^', цебто в дерев’яних будинках для людей та ріжного роду худоби. Спочатку він підходить до стаї, цебто досить довгої повітки, що поділена на дві нерівних части ни, в першій з них, меншій — коморі — переховують харчі, посуд та вироблений сир, а в другій—більшій — знаходиться ватерник, цебто кам'яне чн дерев’яне, набите глиною спорудження для вогню — ватрнще, з кругобіжним гаком для казана, лава, де спати, тощо. Ватаг, творячи дуже оригінальну молитву, одчиняє двері, заходить за ватрище, б’є ліворуч від себе сокирою
Отара овець на дніпровій заводі. Гравюра Форбереера з картини Н. Сергеева. 1890.
в стіну та з належним заклятгям кидає на ватрище стару підкову, що мусить охоронити від грому ціле стоїще. Далі, зараз же беруться здобувати за допомогою тертя самої ватри, цебто живого вогню. Для того беруть загострений з двох кінців шматок сухого дерева, до вістря в щілину з обох кінців вправляють по шматочку трута та вставляють цей шматок дерева між одвірком та забитим у землю міцним кілком; за місць одного кілка вбивають в землю два товстих палі, перев'язуючи вгорі мотузком. Далі намотують на деревину ремінь та починають дуже швидко її вертіти, аж поки не з’явиться спочатку димок, а потім і вогонь. Коли дістануть таким способом вогонь та він розгориться, тоді ватаг бере з нього жар, кидає його з молитвою в воду, а потім цією водою кропить навхрест всі будинки, всю маржину, цебто цілу череду, як вона надійде, навіть вим’я у корів, а рештки тієї води переховує потім в пляшечці до кінця літнього сезону. Коли це своєрідне водосвяття скінчене, ватру урочисто заносять до стаї, кладуть на ватрище, де вже лежить підкова, і цей вогонь побожно підтримують аж до самої осени, а восени, відходячи додому, ватру не гасять, а дають їй загаснути самій. Взявши з палаючої ватри розжарену головешку, ватаг знову обходить з нею всі будинки, без перерви читаючи «отченаш», і, нарешті, кладе її на воротях, кудою мусить ввійти ціла череда, що тим часом наближається до стоїща. Прийнявши худобу та окропивши її приготованою зазначеним вище способом водою, розміщують її по кошарах, цебто в шести- чи восьмикутних загонах з палів. Як упорядкуються вже иа своєму хазяйстві, дадуть всьому лад, зварять кулешу (рід мамалиги з кукурудзяної муки) та заготовлять постелі, ватаг трембітою — довгою (сажнів два, а то й більше) дерев’яною трубою скликає пастухів, підходить до свого місця коло ватри та запрошує товаришів послухати його, стати на коліна та спочатку помолитись за здоров’я цілого народу православного, що на цілому світі, потім на себе, просячи бога «заступити та оборонити» всіх христіян та всі гурти й отари хрнстіяиські «на росах, на водах, на кождих переходах, від усякого лиха І від припадку тяжкого», 1 як він допоміг зібрати цю христіянську худобу, так нехай і допоможе повернути її власникам...
З такими самими молитвами та заклягтями проходить ціле літнє життя гуцулів: щоденне випасання скотини, доїння, виріб сиру тощо Такі самі церемонії супроводять і поворіт скотини додому восени. Майже цілком так само, тільки шо хіба трохи не так колоритно, переводиться й випас овець у бойків, з тою ріжницею, що в них все це відбувається в менших розмірах та й має не такий кочовий характер. Стоїще в них не зостається весь час на тому самому місці, як у гуцулів, а переноситься кілька разів за літо з одного місця на друге, тому й будівлі в них робляться переносні і складаються з кілків з нав’язаними до них матами, сплетеними з тонкої лози. Переносять стоїша почасти з причини виснаження грунту, почасти щоб загноїти ЦІЛИЙ простір навкруги стоїща. Разом зі стоїщем переносять також і маленьку будочку, чи курінчик, для вівчара,— там знаходиться його постіль, потрібні харчові запаси та струмент.
На Великій Україні в скільки-будь широких розмірах скотарство провадять тільки на поміщицьких чи громадських пасовиськах на Катеринослан-щині та на Херсонщині, та ще на Кубані, де воно має вже помітне східне забарвлення Там ше можна й тепер зустріти тип справжнього чабаиа. що вдягнутий звичайно в овечі шкури (не виключаючи з того й штанів), підперезаний поясом; на поясі в нього висять: гаман, спеціяльно чабанський, з ріж-ннмн дрібними причандалами, ніж, ланцет пускати кров, ріжок з «добрим» дьогтем та квачем мастити рани, лешатка для витягання з ран червів тощо. Озброєний чабан гирлигою, цебто дуже довгою палицею з гачком на кінці, що ним можна зловити вівцю при потребі. На Україні цей гачок виточений, на півночі його заступає звичайна шишка, скривлена набік. Ці чабани весь час переходять з місця на місце, майже завше маючи з собою невеличку чабанську гарбу, цебто бодню на колесах, з харчами та иншим добром, Иноді цю гарбу заміняє велика бричка з плетеним з очерету дашком або ціла плетена чн дерев’яна будка на колесах.
Розведення здомашнілої птиці на Україні провадилось колись в значно більших розмірах, ніж тепер, хоч у наші часи ноно знов трохи відживає, завдяки дуже доброму збутові за кордон. У місцевостях, де е ще велика кількість болот, як, наприклад, на Волині та па Чернигівщині, селяне розводять иноді великі гурти водяної птиці, гусей та качок, що ціле літо живуть на болотах у напівдикому стані та вертаються додому тільки з заморозками. Дорога гречка та взагалі зубожіння населення зменшили нині й розведення курей, але воно має великі шанси на розвиток через збут яєць за кордон; проте розвиток цей, мабуть, не торкнеться селянського господарства, а скорше прибере капіталістичний характер. Досить багато людей також кохається в розведенні голубів, і дуже часто можна побачити де-небудь під стріхою повітки завішені на кроквах голубники, цебто штучні гнізда, сплетені з соломи у вигляді порожнього конусу або півсферичної форми. Рідше тримають
голубів просто під стріхою хати або а окремих гилубниках, більше-менше на західноєвропейський кшталт.
Дуже велику ролю в господарстві старовинної України грало бджільництво- В дуже далекі від нас часи воно зачалося «видиранням* меду диких бджіл, шо гніздились у дуплах дерев; потім стали вирубувати в деревах штучні дупла, а ще пізніше, мабуть вважаючи дупла непридатними, стали довбати порожнечі в зрубаних колодах та прив'язувати ці колоди бІльше-менше високо на деревах. Такі колоди,— вони мають І тепер ще назву боргуй,— Існують І нині в нас на Волині (табд. Vila), на півночі Київщини та в північній Чернигівщині. Щоб влазити на дерева, в цих місцевостях ше й тепер в ужитку плети чи лазива, що сплетені з мотузків чи а ремінців та що про них згадують акти початків Х?Ш століття та ранїшІ. Досконалішою, хоч також дуже старовинною формою бджільництва є приміщувати колоди для бджіл чи нуликів на просторах, що зостались після вирубання лісу,— на пасіках, де вулики ставили чи просто на землі, чи на пнях від зрубаних дерев, чи, нарешті, на невисоких підставках. Цей пасіціний спосіб бджільництва, однак, згадується в документах тільки з половини XIV століття. А наприкінці XVIII століття він уже заступив бортьове бджільництво навіть у таких місцевостях, як бувший Березненськин повіт на Чернигівщині, та почав заступати Його І в Городницькому (Шафоиський). Вулики ці відзначались дуже великим обсягом І тому були нерухомі Далі на південь їх уже в XVIII ст. почали заміняти на невеликі, легко переносні вулики — колодки. Продукти бджільництва в старі часи розцінювались дуже високо, а бортьові дерева охоронялись законом дуже суворо. За козацький період бджільництво па Україні досяглозначного розвитку, але потім, як настало на Лівобережжі кріпацтво, бджільництво почало занепадати, і в наші часи зійшло на те, що селяне мають по кілька вуликів, та Й то про це дбають тільки заможніші хазяї. На Чернигівщині подекуди та на Волині переховані ще по старих козачих та шляхетських господарствах старовинні вулики з видовбаних колод, часто величезних розмірів, нноді півтора метри в діямстрі; в одній такій колоді иноді міститься два, а то й три вулики. Взагалі, «пні» нині заміняються скрізь на дощаті вулики, але бджільництво все-таки скрізь занепадае. В деяких дідичів, у духовенства є ще й тепер хороші пасіки, звичайно, удосконаленого типу. Особливо щодо цього відзначається галицьке духовенство; багато його представників у Галичині провадять бджільництво в дуже значних розмірах, незважаючи на те, іцо його дуже підриває підмішування цезарину до бджолиного аоску в торговлі та заміна в уиіятській одпрані воскових свІЧОК на стеаринові. На зиму вулики, в кого їх небагато, ставлять звичайно до комори при хаті, а значніші бджолярі споруджують окремі льохи, чи омшакнки,— наполовину в землі.
4. Хліборобство 1
Розведення хлібович рослин, як вказано вище, з’являється за часів неоліту на Україні. Крім численних зернотерок, що постійно знаходяться в розкопках, не раз знаходили в землянках цілі запаси збіжжя, иноді в припаленому стані, У знаходках залізного віку трапляються зерна пшениці, жита,
' Шафопскій. Чернкговскаго нам&.тничества топограф, ullvc.ivіс Кісвк, 1851; Аристов. op. til.: Чубинскій. Труди экспед., т. VII; Афанаснечь Чужбинскій, Собр. соч.„ 1893, т VIII; Русаль А. А к Описаніе Чермиг. губ,, 1898 1899; І. Swietek, Lud natlrabski. Krakow. 1893, та инші проса, ячменю, С0ЧО8ИЦІ тощо. Єсть вказівки на те, що на початках князівського періоду хліборобства існувало вже навіть у таких малокультурних місцевостях, як земля Деревська; згадується також, що було вже й володіння орною землею. Але це навряд чи дає право для твердження, що Україна тих часів була вже країною цілком хліборобською і що розведення хлібо-внн було вже головною підвалиною Існування її населення Хліб, і навіть не стільки хліб, скільки каша та сочиво, цебто варені зерна пшениці, сочовиці тощо,— все це скорше було сурогатом м'ясних харчів, бо ліпше забезпечувало регулярність споживи, ніж продукти мисливства, тим більше, що кращі «ловища* дедалі все частіше ставали власністю князів, бояр та духовенства. Способи користування землею були цілком примітивні (так звана підсічна господарка), грунт обробляли за допомогою рала, хоч у південних частинах тогочасної України був уже Й плуг. Може, не без певного перебільшення, дехто з дослідників визнає, що плуг був більше поширений, ніж рало; иншї, однак, гадають, що це було також рало, тільки назване по-книжному плугом. Орали кіньми й валами («рало волово*»), і можливо, що відома фраза Мономаха про смерда, що орав конем, стосувалась головним чином до Сіисрінини, що найбільше підлягала половецьким нападам. Незалежно від того чи иншого вирішення питання про те, чи плуг запозичили слап'яне у німців, чи німці у слан'ин, треба звернути увагу на те, що український плуг, який навряд чи дуже відріжняється від уживаного в старі часи, дуже подібний до старовинного колесного плуга (сигrus) римлян і складається майже з однакових з ним головних складових частин, якщо судити про це по його малюнку у відомому словнику Rich’a. Багато спільного з українським ралом має також римське рало (aralrum), іцо до нього також впрягали полів. Начебто посередньою формою між римським та українським плугом € плуг—орало сучасних болгарів: його окремі частини майже всі мають назви, дуже близькі до українських. Не треба забувати також, що порода українських сірих довгорогих волів майже ідентична з угорською та італійською породами. За козачий період етнографічні відміни в знаряддях та способах оброблення землі вже цілком визначились, дожили і донині і тепер зачинають нівелюватись через заведення нових, удосконалених господарських знарядь. В козацькі часи хліборобство на Україні вже починає цілком домінувати, а мисливське та рибальське господарство відходить до другого ряду, заховуючись більше на півдні, на дніпрових плавнях тощо. Хліборобсь ка культура тоді вже грала дуже велику ролю навіть на землях, чи «воль-ностях», Війська Запорожського, що йому російський уряд зовсім несправедливо закидав, разом із парубоцьким життям, брак хліборобства. Запо-рожські землі були вже вкриті хуторами, де процвітала хліборобська господарка.
В наші часи в хліборобському господарстві України довершується перехід од системи трьох піль до системи з багатьома нилями; а щодо знарядь та способів обробляння землі, то вони до останнього часу змінялись дуже повільно на протязі багатьох століть Рало вживають тепер тільки для того, щоб заору вати засів, а занесена з Білоруси литовсько соха вживається тільки в північних повітах Волині, Київщини та головним чином на півночі Чериигівщини; соха-московка у північио-східніх повітах Чернигівщини. а в усіх инших частинах України цілком панує воловий плуг, дарма що дехто з русифікаторів-поміщиків пробував завести замісць нього великоруську соху, як це, напр., змагались зробити,— звичайно, цілком безуспішно,— на Полтавщині. «На Україні, каже один із спеціялістів хліборобських знарядь
п. Зеленій,— ішла своя історія, заходила зміна орних знарядь, і ця історія південних знарядь ішла зовсім незалежно від історії знаряддя північного».
Український плуг (мал. 1), що тепер уже зникає, не тільки цілком однаковий на цілому просторі України, але й його складові частини мають скрізь, починаючи від західніх повітів Куртини та Вороніжчини і до Карпатських долин включно, майже ті самі технічні назви; здається, єдину їх варіяцію становить те, то київський кочегень у Велдижі (Кариати) звуть когутом... Рало також майже скрізь однакове, хоч, наприклад, на Поділлю наральник насаджують на нижній вигнутий кінець ручки, або чепіги, так само як у болгарському оралі, а на Київщині та Полтавщині його прикріплюють до окремого шматка дерева, вбитого в градку (дишло) ; цей шматок дерева звуть копистю, і до нього додають ще окреме пристосоваиня—жабку, що не пускає градку спускатися на нижню частину чепіги. Таким самим прикладом ідентичностн технічних назв на цілій Україні може бути А конечна приналежність І плуга і рала — ярмо (мал. 2).
Ось, наприклад, назви частин цього знаряддя в ріжних місцевостях України:
Полтавщина:
4. Снизки.
5. Гіривій.
6. Калачик.
1. Чашина.
2 Підгірлиця. 3. Занози.
Київщина:
1. Ярмо.
2. Підгорле.
3. Занози.
4. Снизки.
5. Привій
6. Каблучка.
Прикарпатська Галичина:
1. Ярмо. 4. Снози.
2. Підгорлиця. 5. Привій.
3. Занізкн. 6. Облук.
Північно-волинське ярмо вже досить відріжняється од загальноукраїнського типу, передусім своєю довжиною (біля двох метрів), а потім ще й тим, що в ньому немає підпрлнці, а її заміняють нижніми загнутими кінцями кульбак, що заступають снизки та приймають до своїх дірок кінці заноз. Ці особливості, що близько нагадують південнослав'янське (болгарське та сербське) ярмо, як формою, так і назвою окремих частин, цілком тотожні з білоруськими; а разом із тим назви окремих частин сохи і на волинському, і на чернигівському Поліссі цілком инші, ніж на Міншині. Це пояснюється, мабуть, тим, що ярмо — знаряддя дуже старовинне, тоді як соху запозичили білоруси від литовців та великоросів і вона заступила старовинне рало відповідно не так давно.
Для скородження на Україні вживають звичайно борону — чотирьохкут-ну чи трапецевидну ряму з перехресними перекладинами, що до їх на перехрестях набивають дерев'яні, а тепер частіше залізні зуби. У північних частинах Волині, Київщини та Чериигівщини борона відзначається часто значно примітивнішим влагодженням. Ряму борони там роблять з гнутого дерева, а поперечини — з міцних гілок; перехресні частини зв язаиі звитими з дерева калачиками, цебто кільцями, а до простору між цільно стягнутими гілками вбивають дерев'яні зуби. Цей рід досить первісної борони поширений головним чином на Білорусі, де переховалась ще старовинна вершалина. чи волокуша, що е просто дерев'яний пень з відрубаними на певній відстані від стовбура сучками; ця волокуша, певне, існувала й на Україні, але там вона вже зникла.
Загальновідоме вживання на Україні волів, шоб орати плугом, різко відзначає її від Великороси та наближає до південних та західніх слав’янських країн до Болгарії, Сербії, а також і Чехії. За останні часи, правда, на Україні майже скрізь волів починають заступати коні. Не слід, однак, думати, що цю заміну викликало поширення легких плугів, — конструкція їх зовсім не перешкоджає глибоко орати, справжня причина цієї заміни зубожіння населення України, для якого видаток на пару волів (200— 300 карбованців, а то й більше) тепер уже не під силу, а звичайного селянського коня можна купити й за 50— 60 карбованців. Багато селян вважають невиплатним тримати навгть і коней та орють коровами, иноді навіть бовкуном, цебто одною скотиною замісць двох, і для цього існує й особливо пристосоване ярмо Під час недороду в Єлмсаветградському повіті на Херсонщині доходило до того, що самі селяне,— попарно, чоловік та жінка.— впрягались в борони та волочили їх полем. Поминаючи історичні перекази про обрів, про орання Литвою тощо, сама етнографія дає нам приклади такої оранки не тільки у китайців, але й навіть у гірських чехів, де також ииоді впрягаються до плуга члени родини орача.
Одна з головних частин українського сільського господарства — це заготовлення запасів сіна на зиму. Це заготовання, чи косовиця, починається після засіву поля звичайно десь у половині червня, але, в залежності від географічних умов, воно запізнюється або прискорюється. Характер самої косовиці також неоднаковий в ріжних місцевостях На півночі Волині та на Чериигівщині сінокоси знаходяться на Лісових полянах та головним чином на заливних луках, а в инших місцевостях України вони лежать майже виключно на степах По течії Десни, по обох її боках, на заливних луках повно численних повіток, стоять вони на вищих місцях, що їх не заливає водою. Під час косовнш до цих повіток перекочовує мало не ціле населення з сед; іде енергійна праця, і за кілька день луки вкриваються копицями сіна, що не встигло ще висохнути під яскравим промінням сонця. Потім ш копиці починають волочити, цебто збирати до тих місць, де сіно буде складене в стоги, чи ло повіток. Хазяї, що мають невеликі шматки сінокосу, вантажать сіно з копиць на вози та й везуть до села. На Західній Україні, а особливо в Галичині, сіно складають в обороги, цебто великі стоги з рухомою стріхою (табл. VII). На степах косовиця починається раніше та переводиться трохи инакше. На степ виходять самі тільки косарі, лагодять там собі обсяжний курінь з кабицею (грубкою надворі), бо косарям треба доброї страви,— це розуміють усі, з цим годяться навіть наймачі. Через деякий час з села прибувають підлітки та дівчата з граблями та пилами громадити сіно, і тоді робота йде повним ходом до кінця. Оригінальну Й незвичайно гарну картину дає в степу попід стіною високої трави довгий шерег струнких, дужих косарів з їх плавкими та ритмічними рухами... Такий самий гарний і своєрідний концерт кіс. коли, перейшовши ручку, косарі спиняються та клепають їх дерев’яними мантачками. Головне знаряддя косаря — коса, на Україні, н залежності від кліматичних, а почасти й антропологічних умов, дуже відзначається від коси сусідніх народів, як своью величиною, так і довжиною кісся, цебто держална. При відповідно високому зрості косарів та при гущині високої трави косити ітриходиться неспішними, дуже широкими махами, що під силу тільки високим та міцним українцям, які вважалися найкращими косарями в Росії, Майже щороку, під час косовиці, на Херсон* щину, Катерннославшину та на Кубань їдуть цілі ватаги косарів з Полтавщини та Київщини, і день їхньої праці, при сприятливих умовах, оплачується порівнюючи дуже дорого. Праця косаря, безперечно, одна з найтяжчих селянських праць. Вона вимагає не іількн значної фізичної сили, але й вели кої витривалості! та уваги, бо при найменшій необережності косар ризикує або поранити попереднього товариша, або самому дістати косою по ногах. Тому вираз; «він уже косар» — про молодого парубка — означає визнаного иже справжнього робітника. Жнуть на Україні серпами, шо їх форма значно кругліша, ніж у сусідніх країнах; щодо давніх часів, то, як показують зна-ходки в розкопках, серпи мали тоді вигляд півкола, а скорше півеліпса, наділеного по довгій вісі. Крім вівса, проса, гороху тощо, справжні хлібови-ни. як пшеницю, жито, ячмінь, завше жнуть, а капи й косять, то тільки у випадку великого неврожаю. Тоді ці хлібовини, так само як овес та гречку, косять, прив’язуючи до коси так звані грабки, рід грабель, що їх довгі зубці ступнево зменшуються в довжині (табл. VId). Зжаті чи скошені стебла збирають у споли та перев'язують перевеслом, цебто джгутом з стеблин тої самої рослини, що її жнуть. Снопи потім складають у полукопки та копиці, а потім, якщо їх tie молотять тут-таки на полі молотарками, ик це тепер все більше поширюється, то звозить до клунь, де вони й лежать до обмолоту. Взагалі, клімат України цілком дозволяє молотити без попередньою сушення снопів в осєтях, що їх, з винятком північних частин Волині та Черни-Иящини, иа Україні зовсім немає, а як свідчить Шафонський, не було навіть і « таких повітах, як Ніжинський. Щодо вказаних північних місцевостей, то там осеть грає досить важливу ролю а господарстві. Осеть будують чи в самій клуні всередині, чи окремо від неї, але н у цьому останньому випадку неодмінно під дахом; складається осеть з підземної грубки та з поставленого над нею зовнішнього зрубу для складання снопів. В цьому зрубі є також вікно, нудою й подають снопи.
Молотять на Україні звичайно ціпами на гладко вичищеному та міцно утрамбованому току. ИншІ способи молотіння зустрічаємо тільки ця крайньому півдні України, де вони були запозичені в сусідніх народів. Це гак званий гарман, цебто той самий тік, тільки більший; на гармані розкладають снопи та ганяють по них коней, шо вимолочують зерно копитами, або тягнуть по них також кіньми котик, цебто кам’яний циліндр З глибокими вздовжними холоднамн В Бессарабії вживають так звані дикани, цебто болгарське, чи, краще сказати, за г а лыі «Середземно морське (tribulum у старих римлян) знаряддя, що складається з загнутої догори на передньому кінці дошки,— щось подібне до дна саней; до нижнього боку цієї дошки вбивають кремлеві уламки. На нижній Кубані молотять цим самим знаряддям, що його звуть
Косар. Літографія Білоусовіі. 1843.
там м'ялкою і де в ньому замісць шматочків кременю повбивані невеликі шматочки заліза, іцо дроблять та м'ягчать солому для скотини. Дехто з хазяїв для годування скотини, особливо овець, молотить снопи в околот, цебто не розв'язуючи їх; тоді певна кількість зерна зостається в них та йде на споживу вівцям, замісць того, щоб давати їм зерно окремо. Прочищене від полови, старанно перевіяне та трохи просушене на сонці зерно зсипають потім до сипників у коморі, чи, як вона зветься на Правобережжі, в шпіхлірі. Подекуди утримується ще й первісний спосіб переховування зерна в ямах, цебто в своєрідних льохах, більш-менш у формі груші, що викопані в землі, старанно обмащені глиною та чисто оббиті березовою корою. Такі ями з щільно приладженою лядою, охороненою ще до того від дощу невеличким у два схили дашком, можна ще й тепер побачити в багатьох глухих селах середньої частини Чернигівщини, по обох боках Десни, а не так уже давно, як каже Шафонськин, вони існували значно далі на південь на Полтавщині і ще далі. Явна річ, що сільські громади та поміщики мають більші приміщення для переховування зерна, як гамазеї, шпіхлірі, що про них буде мова далі у главі про будівництво. У деяких місцевостях, особливо на півдні, зерно, що переховується в коморі, приміщується не в сипниках, а в дуже великих, иноді понад зріст чоловіка, плетених з соломи чи з лози солом’яниках, довгувато-сферичної форми; а в лісових місцевостях зерно переховують у кадовбах, видовбаних у стовбурі дерева, теж дуже поважного обсягу. Такі кадовби особливо часто трапляються в Галичині, на Ватині та на Черни-гівщині.
Дроблення зерна, або здирання шкаралупини з нього, робиться в ступі, що буває ручна й ножна. Ручна ступа зроблена з дерев’яного пня, що стоїть вертикально та видовбаний у верхній частині; в ній товчуть зерно теж дерев’яним товкачем, що часто буває подвійний; ці ступи навдивовижу подібні до таких самих ступ у африканських народів, особливо у негрів. Ножна ступа (табл. VII, Ь) складається а пня, що лежить горизонтально, а частіше з обрубаного коріня дерева з видовбаною в ньому глибкою; в цю глибку входить досить товстий мінний товкач, приправлений до кінця коромисла, на другий кінець коромисла спирається нога того, хто товче, а точку опіру між товкачем та серединою коромисла дає перекладина між двома продовжними брусами, що йдуть од ступи горизонтально.
Зрозуміла річ, що тепер зерно мелють вже на млинах, але ще й тепер у багатьох господарствах можна знайти одну з найпримітивнішмх форм млина ручний млин, чи жорна, що про них згадується ще в житії преподобного Феодосія Печерського. Иноді ці жорна с просто пень, їло стоїть вертикально; вгорі в ньому видовбано глибку, куди вставляють нижній камінь, а на нього кладуть верхній камінь, що крутиться на залізному веретені. Трохи удосконалені жорна приміщуються на пні. що лежить горизонтально на чотирьох ніжках. Ще досконаліші жорна виглядають, як чотирикутна скринька без верху, на чотирьох ніжках з перекладинами у скриньці лежать камені, а з одного боку є жолобок для виходу муки (табл. VII, с). В такого роду жорнах камені майже завше плисковаті, дуже рідко заховують свою старовинну, трохи конічну форму; верхній камінь пускають в рух або просто невеликим патичком, що його вставляють в дірку ближче до краю каменя, або довгою палицею, що її один кінець нерухомо прикріплюють до стелі, а друтий кінець також вставляють в згадану дірку в камені. Нарешті, в найдосконаліших жорнах буває пристосоване щось подібне до педалі, шоб пускати в рух жорна ногою, В наші часи жорна вживать головним чином, щоб молоти сіль, але зрідка на них мелють ще Я муку, особливо коли мука потрібна спішно та в невеликій кількості. Иноді ще дружки молодої виконують на жорнах обряд мелення муки для весільного короваю, і не є луже цікавий пережиток старовини в обряді.
Поминаючи питання про походження водяного млина, а також і про те, звідки він з’явився до нас,— відомо, що цей млин з’явився в Малій Азії раніше, ніж у римлян, — ми звернемось до українського водяного млина, що згадується вже в ХШ столітті І переховався ще майже скрізь, маючи пристосований до того, щоб дерти крупи чи валяти сукно (валюхи| Тяжко було б тут давати опис цілого спорудження українського водяного млина (табл.
VII, с); ми вважаємо потрібним тільки зауважити, що номенклатура окремих частин його майже скрізь цілком однакова; одміни мають чисто місцевий фонетичний характер, як каш, замісць кіш, спренжина замісць пружина тощо, або: кулаки замісць пальці, шестерня замісць восмерня чи барабан, пудло замісць лубина, коритко замісць коритце тощо. Пізнішою та практичнішою формою водяних млинів треба вважати наплавні млини, що, звичайно, можуть існувати тільки на багатоводних та бистрих річках, як Дніпро, Десна тощо; млини ЦІ відзначаються тільки пристосованцям на кшталт парому, що лежить в основі млнна. та особливими колесами з дуже довгими лопатями, що пускають колеса в рух не за допомогою води, коли вона спадає на них, а просто течією річки. На таблиці VI, g ми бачимо такий млин на березі Десни. Нарешті, пізнішим, вже значно удосконаленим млином е віт ряк, чи машина. У простішій та давнішій формі вітряк стоїть на рухомому колі, за допомогою цього кола його можна повертати кругом та ставити в найвш іднішу позицію супроти впру (табл. VII, е). У новіших вітряках (голландської системи) повертається не цілий вітряк, а тільки його дах з крилами, що, звичайно, значно полегшує працю та надає млинові більшої стійкости (табл. VII, d). Етнографічно вітряки на Україні майже скрізь цілком однакові: старші, що повертаються на своїй основі, в більшості мають форму не дуже високого чотирьохкутного зрубу, иноді з невеликим балконом, щоб підіймати через нього мішки з зерном за допомогою баранця; вітряки удосконаленішої конструкції значно вищі за перші, часто шестигранної чи восьмикутної форми та переважно з двома балконами. Крил звичайно буває чотири, але їх форма зовсім не скрізь однакова: на Полтавщині та Київщині крила, чи, краще сказати, їх лопаті, мають вигляд вузького довгуватого паралелограма, а на Чернигівшині вони мають найчастіше форму, майже трапецеїдальну.
Еволюція цілого громадсько-економічного ладу українського села, що відбуваться в наші часи, явна річ, не могла не відбитись дуже сильно і иа етнографічних формах, що витворювались цілі столггтя та ше й досі не спинилися остаточно в своєму розвитку. Ми бачимо це на формах господарського побуту, що різко зміняються на наших очах; побачимо ше далі й на яншнх формах. Але сказати що-небудь про загальний напрям цієї еволюції ми зможемо хіба що тільки наприкінці цього нарису, коли розглянемо всі головніші явища побуту А поки що зазначимо один надзвичайно цікавий географічний факт, а саме: зміни форм господарського побуту Йдуть на Україні не з півночі на південь, як цього треба було сподіватись, маючи на оці політичне ганування великоруського племеии, а цілком навпаки, — з півдня на північ. В той час як на волинському, київському та черннгівському Поліссі старовинні етнографічні форми тримаються ще дуже міцно, в середній смузі України вони вже помітно зміняються на користь південних, а на півдні — на Катеринославіцині, Херсонщині, а особливо на Кубані - ми майже не зустрічаємо вже отих старовинних форм, а за місць ннх знаходимо форми цілком нові, взагалі довершено прогресивні, культурні, європейські по суті, але вони мають свій оригінальний відтінок; елементи цих нових форм вказують на те. що еволюція йде не з північних культурних центрів, а базується на тому, що цілком незалежно від названих центрів склалося та досягло свого максимуму на півдні, під впливом чинників загальноєвропейської культури.
Вертаючись до оброблення грунту, слід сказати ще хоч кілька слів про лі роди та садки- В дуже далекі часи, кати Київська Русь ще тільки прочищала собі місце в лісах, городина та овочі були дуже рїдкї; їх треба було привозити від Греків, Але в князівський період вже згадуються лаврські городи та городники, що саднлн гарбузи, фасолю, часник та цибулю, сіяли мак тощо. У печерськнх ченців були й сади «древа плодовита*. Мабуть, на початках все це було в дуже незначному розмірі, але, явна річ, було цього тут більше й траплялося воно частіше, ніж иа північно-східній Русі. В козацький період ми вже знаходимо пишний розквіт городництва та садівництва по цілій Україні. Павло Алсппський, описуючи свою подоріж через Україну, з захопленням говорить про розкіш ні просторі лаврські сади, що тяглнея вздовж цілої дороги від Василькова до Київа,— «що їм числа нема, що в них росли в прнзвіллі вишні, сливи, абрикоси, горіхи та шовковиці та виноградні лози» Лози ці давали «вино темно-червоне, що його розвозили з цього манастиря (Київської Лаври) до всіх церков козацької землі». Це багацтво на сади не було, однак, привілеєм самих тільки печерськнх ченців, а спостерігав його Павло Алеппський скрізь. «Кожна хата в козацькій землі оточена садками; огорожа з вишень, слив та инших дерев, а земля засаджена капустою, морквою, редькою, петрушкою, латуком тощо».
Ця закоханість українців у садках та городах, що її запримітив антіо ХІЙськиЙ подорожній, села, що літом просто потопають в садках, це й досі іце є етнографічною рисою, що різко відзначає українців од великоросів, бо великоруські села вражають відсутністю всякої зелені,— і, навпаки, набли жяе українців до південних слав’ян, що їх хати також оточені квітами та деревами. Але на Україні справа не обмежується самими садками навколо хати; при найменшій земельній спроможности українці завжди заводили Й заводять садн навіть поза межами обійстя, головним чином на лісових полянах. Ціла частина Чериигівщини на південь од Десни, як свід чить А. А. Русов, вкрита суцільними овочевими садами, що в добрий рік дають дуже значний прибуток. Тс саме бачимо й на Полтавщині, де тільки три села Зіньківського повіту самі постачали щороку на ринок понад півтора міліонн самих тільки яблук. Поділля, ще багатше на овочі, широку виряджа» цілі потяги сушні до Київа, Петербурга та Варшави. Навіть на Волині, судячи по останніх виставах, провадиться дуже інтенсивне садівництво, звичайно, не на півдні. На Київщині на чотири міліони десятин приладам 19 000 десятин садів, що служать як домашнім, так і промисловим цілям. До Київа звозять силу яблук, слив, груш, вишень, волоських горіхів, броскнн та абрикосів. Але культура винограду, що так процвітала на Україні літ 200 3?0 шму, тепер майже цілком заникла, і тільки в Ботанічному саду Київсько го Університету ще літ шість тому можна було бачити виноградні лози, що й досі не можуть всохнути серед бур'янів. Які далекі ці здичавілі лози від того часу, коли, за царя Олексія Михайловича, до Москви спроваджували і Вілгорода та Київа «кавунових садівників та пасішннків». а з Лубенського Мгарського манастиря «ченців для садового виноградного діла».
Так само, як і виноград, наслідком «мудрих заходів» фінансового ві домства, майже цілком заникла й культура тютюну, яка ше 50—60 літ тому давала значні прибутки не тільки поміщикам, але й селянам. Потроху підтримується ще хмільництво, та й то тільки завдяки попитові з-за кордону Подекуди тримаються ще баштани 15 та деякі чисто місцеві особливості, як, напр., сливи в Опошні, малина на Харківщині, часник у Черкаському повіті на Київщині, соняшники на Кубані тощо.